Судова реформа в Україні

25

Зміст

Вступ

Розділ І. Об'єктивна необхідність реформування судової системи в Україні

Розділ ІІ. Мета та етапи проведення судової реформи

Розділ ІІІ. Напрями подальшого розвитку судової системи

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В цьому році Україна відсвяткувала 18-у річницю незалежності нашої держави. За цей час в державі вирішено немало питань для розбудови демократичних, правових інститутів. Немало труднощів виникає в процесі впровадження в життя проголошеного в Конституції нашої країни принципу розподілу влад. Функціонування судової системи традиційно є актуальним і активно досліджується науковцями. 28 червня 1996 року була прийнята Конституція України, саме з цього часу в нашій країні з'явився такий інститут судової влади як Конституційний Суд України. Проте незважаючи на те, що положення Конституції, зокрема, ст. 124 та ст. 125 давали певні орієнтири щодо облаштування судової системи держави, Україна до 2002 року не мала нормативно-правового акту, який би деталізував норми Основного Закону. 7 лютого 2002 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про судоустрій України". Саме цей акт регулює питання утворення системи судів загальної юрисдикції.

До цього часу існування судів адміністративної юрисдикції є номінальним.

Актуальність даної роботи випливає з того, що на сьогоднішній день судова система в Україні перебуває в процесі реформування. Проведення судово-правової реформи визначає важливість роботи правознавців по виробленню ефективного механізму розбудови судової влади за принципами, визначеними Конституцією України.

Метою даної робот є визначення природи судової влади, обґрунтування необхідності проведення судово-правової реформи в Україні з врахуванням досвіду країн світу.

Основні цілі роботи зводяться до таких:

1) визначити етапи здійснення реформи судово-правової системи України;

2) охарактеризувати особливості проведення перших змін до законодавства відповідно до засад, визначених Концепцією судово-правової реформи;

3) розглянути закономірності системних нормативно-правових перетворень на першому етапі реформи (1991-1996 рр.);

4) з'ясувати закономірності проведення судово-правової реформи після прийняття Конституції України 1996 року;

5) визначити правові проблеми, які не були вирішені в ході проведення "малої" судової реформи;

6) розкрити зміст реформ здійснених після прийняття нового Закону "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року.

Розділ І. Об'єктивна необхідність реформування судової системи в Україні

Із прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. були визначені основні принципи побудови України як демократичної, правової держави, в якій державна влада має здійснюватися за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

Побудова правової держави вимагає насамперед реалізації засад верховенства права, коли діяльність держави, її органів обмежена Конституцією, законами, іншими нормативними актами, а головним напрямом діяльності держави є забезпечення прав і свобод людини.

У правовій державі суттєво змінюється роль суду як органу державної влади. Здійснюючи правосуддя на засадах законності, об'єктивності й неупередженості, він має вирішувати конфлікт в усіх сферах суспільних відносин, включаючи і визначення відповідальності держави, її органів перед громадянином або об'єднанням громадян. Найбільш повна та об'єктивна оцінка ефективності будь-якої судової системи ґрунтується на її можливості надійно захищати права та свободи людини і громадянина, служити ідеалам добра і справедливості, а не певному державному політичному ладу чи ідеології.

За радянських часів, коли функціонувала командно-адміністративна система, суд виступав її складовою. У кримінальному судочинстві суд був органом боротьби із злочинністю, у цивільному - розглядав майнові та інші спори між громадянами, вирішував обмежене коло трудових та інших спорів у сфері професійної діяльності громадян. Будь-які претензії до державних органів, їх посадових осіб розглядалися виключно в порядку підлеглості, тобто посадовими особами державного органу вищого рівня. Суд практично не мав влади, а влада безконтрольно користувалася судом.

Хоч би які гасла писали на фасадах державних конструкцій, зокрема щодо статусу судових органів на кшталт "судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону", в умовах командно-адміністративної системи вони були тільки гаслами і не мали практичного значення, бо за ними стояла жорстка диктатура централізованої партії. Характерною в цьому плані є оцінка тоталітарного режиму, яка була дана в доповіді Президента СРСР, Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова на сесії Верховної Ради СРСР в листопаді 1990 р.: "...раніше всю організацію влади, по суті, можна було виписати одним словом - партія. Вона пронизала собою все - і державні органи, і громадську структуру. Будь-які рішення КПРС, освячені відповідною конституційною нормою, були наказом, який не підлягав обговоренню"[15].

Необхідність проведення судової реформи диктувалась і диктується принаймні трьома основними причинами. Перша і основна з них - набуття Україною статусу незалежної держави, яка мала сформувати нові органи державної влади на нових демократичних засадах, спроможних діяти достатньо ефективно для досягнення поставлених цілей.

Друга причина стосується ролі суду в суспільному житті, його можливостей реально захистити права та свободи людини і громадянина та забезпечити контроль за діяльністю органів державної влади.

Третя причина - кризовий стан як самої судової системи, так і правової системи України в цілому. Це насамперед стосується умов судової діяльності: нормативного, фінансового, матеріального та кадрового забезпечення, вирішення аналогічних проблем у діяльності правоохоронних органів.

У Концепції судово-правової реформи, яка була затверджена постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року [10], дана оцінка діючій на той час судовій системі, визнано за необхідність привести її, а також усі галузі права у відповідність до соціально-економічних та політичних змін, що відбулись у суспільстві, та визначені основні принципи та напрями судово-правової реформи.

На перший план було поставлено завдання через ефективне розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади, а також створити систему законодавства про судоустрій, яка забезпечила б незалежність судової влади.

Перші кроки розбудови України як незалежної правової держави відчутно позначились і на діяльності судової влади, розширенні функцій судів і посиленні незалежності суддів.

Важливе значення мали законодавчі акти, прийняті упродовж 1991-1994 рр., зокрема "Про статус суддів", "Про арбітражний суд", "Про прокуратуру", "Про адвокатуру", "Про перейменування військових трибуналів України у військові суди України і продовження повноважень їх суддів", "Про внесення змін до процесуальних кодексів України" та інші.

Особливе значення має Закон України від 15 грудня 1992 року "Про статус суддів"[7], де вперше було проголошено, що саме суддя є носієм судової влади, який здійснює правосуддя незалежно від представників законодавчої і виконавчої влади. Закон установив гарантії незалежності і недоторканності суддів, їхні обов'язки і відповідальність за неналежне їх виконання, визначив заходи щодо посилення соціального захисту і поліпшення матеріального забезпечення суддів. Практично були закладені правові підвалини реалізації незалежності суду та суддів як об'єктивної передумови надійного захисту законних інтересів, порушених прав та свобод людини і громадянина.

Другий етап судово-правової реформи фактично почався з прийняттям 1996 р. Конституції України [1]. Положення Основного Закону нашої держави є визначальними для розбудови державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція України, з одного боку, поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі, і тим самим практично зняла всі обмеження щодо розгляду конфліктів судовими органами. З другого боку, в Конституції України передбачено створення в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності і спеціалізації, визначені основні засади судочинства та гарантії незалежності й недоторканності суддів, які б максимально забезпечували об'єктивне і неупереджене правосуддя. Вказані та інші положення Конституції України відкрили шлях до подальшого реформування судової системи.

У Перехідних положеннях Конституції України був установлений п'ятирічний термін приведення чинної судової системи у відповідність до вимог Конституції та введення в дію механізму судового захисту конституційних прав і свобод громадян.

У результаті різного підходу практиків, науковців, представників депутатського корпусу Верховної Ради України до створення нової моделі судової системи України, взаємовідносин між судами різних рівнів, їх компетенцій, прийняття нового Закону України "Про судоустрій України" [8], де мали вирішуватись вказані питання, затримувалось, що створювало небезпеку паралічу судової системи, яка після спливу п'ятирічного терміну не могла діяти у протиріччі з вимогами Конституції України. Саме у зв'язку з цим 21 червня 2001 р. Верховна Рада України прийняла пакет законодавчих актів про внесення змін до дванадцяти чинних законів, які регулюють діяльність судів і визначають їх повноваження, а також повноваження інших державних органів. Зокрема, були внесені суттєві зміни до Законів України "Про судовий устрій України, "Про арбітражний суд", "Про статус суддів", "Про міліцію", "Про попереднє ув'язнення", "Про прокуратуру", а також зміни до чинних процесуальних кодексів та інших законів.

Реалізація змін до пакету законодавчих актів вилилась у так звану малу судову реформу, у ході якої судова система України була приведена у відповідність до конституційних положень, введені в дію основні засади судочинства та реалізовані у повному обсязі вимоги Конституції України щодо судового захисту конституційних прав і свобод громадян.

Інші важливі питання організації судової влади в Україні, компетенції судів різних ланок, формування суддівського корпусу знайшли своє вирішення у Законі України "Про судоустрій України", який 7 лютого 2002 р. був прийнятий Верховною Радою України. Цей Закон дав можливість перейти до третього етапу судово-правової реформи, сутність якого полягає у розбудові нормативно-правових засад здійснення правосуддя, завершення формування судових органів, визначених Конституцією України та Законом України "Про судоустрій України", прийняття інших базових законів про органи дізнання і досудового слідства, визначення статусу прокуратури, посилення ролі адвокатури, що, у свою чергу, створить умови для незалежного, об'єктивного і неупередженого правосуддя.

Розділ ІІ. Мета та етапи проведення судової реформи

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади є перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання: шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади; реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою; створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади; поступово здійснити спеціалізацію судів; максимально наблизити суди до населення; чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи; гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Основними принципами судово-правової реформи є: створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинності; відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною; радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом; виключення з кримінального закону діянь, які в сучасних умовах не можуть визнаватись злочинами; реформування системи кримінальних покарань; диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеню тяжкості злочину; розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособово, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів; чітке визначення умов допустимості доказів; встановлення судового контролю за законністю і обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян; перевірка законності і обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами.

Судово-правова реформа була запланована у три етапи [12; 35].

На першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону "Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільно-процесуального кодексів України, прийняти закони про Конституційний Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести інтенсивну роботу по підготовці Кримінально-процесуального кодексу та деяких інших кодексів України. Не виконано такі завдання першого етапу реформи: не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо.

На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства, прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято новий Закон "Про судоустрій", внесено істотні зміни до Закону про прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України та ін.

В Україні 1996 року було прийнято Основний Закон нашої держави ? Конституцію України [1]. На конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежними і здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

За період від схвалення Концепції до прийняття нової Конституції (28 червня 1996 року) була налагоджена робота господарських судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом.

В Основному Законі вперше в історії конституційного законодавства наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції - гарантується

Конституція України започатковує законодавчу регламентацію правосуддя в нашій державі. Суди як органи судової влади повинні на рівних із законодавчою та виконавчою владою здійснювати свої повноваження (ст. 6). Інші органи державної влади і посадові особи не вправі брати на себе функцію і повноваження, які є компетенцією органів правосуддя. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що сама їх діяльність по застосуванню законів при розгляді конкретних справ (судочинство) відбувається у певних процесуальних формах, визначених законом.

На конституційному рівні окреслено нову систему судоустрою, закріплено гарантії права на судовий захист, визначено основні засади здійснення судочинства.

З часу прийняття Конституції утворено Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції, створено єдину систему судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, запроваджено новий порядок призначення та обрання суддів, утворено Вищу раду юстиції, яка є відповідальною за формування професійного суддівського корпусу, встановлено судовий контроль над законністю затримання та арешту осіб, над обмеженням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, над застосуванням інших обмежень прав людини.

Схвалена Верховною Радою в квітні 1992 року Концепція судово-правової реформи була значним кроком в указаному напрямку. В перші роки її реалізації були прийняті важливі закони ("Про статус суддів", "Про нотаріат" та ін.) та внесені зміни та доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.

Проте було здійснено лише частину першого етапу реформи. Другий етап передбачав створення спеціалізованих судів - адміністративних, сімейних, зі справ неповнолітніх; створення Вищого апеляційного суду України; третій етап - проведення подальшої роботи по спеціалізації судів; реалізація наукових програм по удосконаленню судово-правової реформи та ін.

В 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним з головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи.

З прийняттям нових законів та під дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції.

10 грудня 1994 року розпорядженням президента було утворено Комісію з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні та зобов'язано цю комісію до 28 лютого 1995 року подати проект Концепції. Потім іншим розпорядженням від 22 листопада 1995р. було утворено комісію для доопрацювання концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996р. Указом президента № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи на чолі з В.П Пустовойтенко, основним завданням якої є знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи [13].

Не дивлячись на ці заходи, Україна досі не має відповідного дійсності офіційного програмного документа щодо подальшого розвитку та реформування судової системи.

При розгляді деяких Конституційних норм щодо судової системи були наведені приклади невідповідності реального життя та законів цим нормам. Крім зазначених, існує ще маса таких протиріч, деякі з яких носять взагалі парадоксальний характер. Наприклад, за чинним законодавством обсяг прав обвинуваченого фактично ширше, ніж у потерпілого. А за недостатності коштів у держави на захист потерпілого це протиріччя ще більш поглиблюється. До того ж чинним процесуальним законодавством порушується деякі права людини.

У 1997 році для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини.

У червні 2001 року Верховна Рада прийняла низку законів, які визначили проведення так званої "малої судової реформи". Зроблено певні кроки для втілення в життя принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, істотно змінено функції прокурора в судочинстві як представника держави, запроваджено нову систему апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. У судочинство втілено засади змагальності сторін і свободи в поданні ними своїх доказів та доведенні перед судом їх переконливості, розмежовано функції обвинувачення та захисту, відокремлено ці функції від суду, позбавлено суд необхідності здійснювати ряд процесуальних дій, які викликали сумнів у його об'єктивності та неупередженості.

21 червня 2001 року Верховною Радою України прийнято ряд законів, які вносять ряд істотні зміни в діяльність судових органів, так званої "третьої влади".

Перш за все друга глава Закону України "Про судоустрій" [8] присвячується зараз порядку діяльності місцевих судів. Повністю виключені такі поняття, як районні та міжрайонні (окружні) суди. Функції їх тепер взяли на себе місцеві суди. Ст. 22 Закону визначає порядок призначення суддів місцевих судів. Тепер їх обирає Верховна Рада України безстроково. Суддів же, які вперше вступають на цю посаду, призначає Президент України строком на п'ять років. При чому не менше трьох суддів від загального кількісного составу місцевих судів також призначає Президент строком на п'ять років. До повноважень місцевих судів віднесено розгляд цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ в якості суду першої інстанції, також вони здійснюють узагальнення судової практики.

Наступна ланка в системі судів загальної юрисдикції - це апеляційні суди. Вони діють в Автономній республіці Крим, в областях, в містах Києві та Севастополі, та складаються з суддів, які обрані Верховною Радою безстроково або призначені Президентом в межах п'ятирічного строку. В складі апеляційних судів можуть створюватись судові палати, а також консультативно-дорадчий орган - Президія. До основних повноважень цих судів належать: розгляд рішень місцевих судів в якості апеляційної інстанції, розгляд в якості першої інстанції справ, віднесених до їх підсудності законом, а також вивчення та узагальнення судової практики.

Вищі спеціалізовані суди є найвищім судовими органами спеціалізованих судів та складаються з суддів, обраних Верховною Радою. Повноваження цих судів визначає ст. 38-15: це касаційна інстанція по відношенню до рішень місцевих судів у випадках, передбачених Законом. В складі таких судів може створюватись президія, яка є консультативно-дорадчим органом.

Верховний Суд України - це найвищий судовий орган України в системі судів загальної юрисдикції. Його повноваження визначені ст. 40 Закону про судоустрій.

Вказані зміни до Закону набули чинності з 06 липня 2001 року. З цього моменту статусу місцевих судів набирають: районні (міські) суди, військові суди гарнізонів та арбітражні суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя. Статусу апеляційних: Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди, а також військові суди регіонів та Військово-морських сил. Закон приписує створити Вищий адміністративний суд.

Внесені також зміни до Закону України "Про Арбітражний суд" Арбітражні суди перейменовані в господарські, віднесені до судів загальної юрисдикції, але в той же час є спеціалізованими. Вони мають таку структуру: Вищий господарський суд; Апеляційні господарські суди; Місцеві господарські суди.

Арбітражні суди областей, міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим набувають статусу місцевих господарських судів, Вищий арбітражний суд - статус Вищого господарського суду.

Указом Президента від 11.07.2001 року "Про створення апеляційних господарських судів та створенні мережі господарських судів України" створюється сім апеляційних судів. Цим же Указом визначені території, на які розповсюджуються повноваження даних судів. Однак ці положення поки що не вступили в силу, необхідно спочатку вирішити організаційні питання, пов'язані з фінансуванням, супроводженням цих перетворень.

Наступний і важливий крок - прийняття Верховною Радою 7 лютого 2002 року Закону України "Про судоустрій України". Закон набув чинності у червні того ж року, визначив правові засади організації та діяльності судової влади в Україні, систему судів загальної юрисдикції, повноваження та порядок здійснення суддівського самоврядування, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів та інші питання судоустрою. Зокрема, повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів від Міністерства юстиції України передано новій структурі у системі виконавчої влади - державній судовій адміністрації, утвореній для організаційного забезпечення діяльності судів. Вона є підзвітною вищим органам суддівського самоврядування.

Прийняття нових Кримінального, Цивільного, Господарського, Сімейного кодексів України передувало наступному етапу судово-правової реформи - оновленню процесуального законодавства.

Розділ ІІІ. Напрями подальшого розвитку судової системи

Пакет законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України 21 червня 2001 року, і Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року дав змогу розпочати третій етап реформування судової системи України відповідно до вимог Конституції України на принципах територіальності й спеціалізації, впровадити в судочинство конституційні засади здійснення правосуддя, законодавчо забезпечити вирішення ряду інших важливих питань щодо посилення судового захисту прав і свобод громадян.

Разом з тим окремі конституційні вимоги щодо реформування судочинства, посилення незалежності судів залишилися нереалізованими.

Насамперед необхідно вирішити питання законодавчого забезпечення конституційної вимоги щодо участі представників народу в здійсненні правосуддя судами України. Форми такої участі визначені в ст. 124 Конституції України, яка проголошує: народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

За чинним законодавством кримінальні справи про злочини, за які можливо призначити кримінальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються апеляційними судами по першій інстанції колегією суддів у складі двох професійних суддів і трьох народних засідателів. Всі інші судові справи розглядаються в першій інстанції, як правило, суддею одноособово. Кримінальні справи залежно від тяжкості складу злочину можуть розглядатися у складі трьох професійних суддів.

В апеляційній та касаційній судових інстанціях судові справи розглядаються у складі не менше трьох професійних суддів.

Досвід залучення до судочинства народних засідателів у нас є до 1992 р. в Україні всі справи по першій інстанції розглядалися судами у складі одного судді та двох народних засідателів.

Повне скасування законодавства, яке передбачало участь представників народу в розгляді цивільних справ, не можна вважати виправданим. Окремі категорії цивільних справ стосуються інтересів суспільства або ж пов'язані із позбавленням громадян важливих повноважень.

Так, наприклад, було б доцільно залучити представників народу до розгляду таких цивільних справ, як надання судом дозволу на усиновлення (удочеріння) дітей - громадян України іноземними громадянами, визнання громадян недієздатними або обмежено дієздатними, позбавлення батьківських прав та деякі інші категорії справ.

Аналіз положень Закону України "Про судоустрій України" від 07.02.2002 року свідчить про те, що народні засідателі мають залучатися до здійснення правосуддя місцевими загальними судами (до них належать і військові суди). Участь народних засідателів у роботі спеціалізованих судів (господарських та адміністративних) законом не передбачено. Порядок залучення народних засідателів до здійснення правосуддя та категорії судових справ, які мають розглядатися з участю представників народу, має бути визначено у процесуальному законодавстві.

Щодо суду присяжних, то Україна має прийняти важливе рішення щодо вибору форми діяльності такого суду.

Світовий досвід країн, де функціонує суд присяжних, знає дві його форми у кримінальному судочинстві: перша, так звана англо-американська, коли присяжні засідателі окремо від професійного судді після дослідження доказів, заслуховування представників обвинувачення і захисту виносять свій вердикт щодо доведеності пред'явленого обвинувачення у скоєнні злочину (винен чи не винен), а професійний суддя на підставі позитивного висновку суду присяжних призначає міру кримінального покарання. Саме таку форму організації суду присяжних успадкувала від Російської імперії і судова система Російської Федерації.

Судові системи континентальної Європи використовують іншу форму діяльності суду присяжних: представники народу у складі двох-п'яти присяжних разом з професійним суддею беруть участь у дослідженні доказів, разом приймають рішення щодо доведеності пред'явленого обвинувачення й призначають винним відповідне кримінальне покарання.

Аналіз роботи суду присяжних за англо-американським типом, нинішня інформованість членів суспільства, їх взаємовідносини і можливі попередні суб'єктивні оцінки обставин справи, складність організації роботи при такій формі роботи суду присяжних, а також непомірні витрати на його утримання викликає схвальнішу оцінку та вибір суду присяжних за прикладом судочинства країн континентальної Європи[14; 56].

Законодавство України про судоустрій визначило діяльність суду присяжних на рівні загальних апеляційних судів для розгляду кримінальних справ по першій інстанції. Порядок здійснення правосуддя з участю присяжних, категорію кримінальних справ, які підлягають розгляду судом присяжних, має бути визначено у процесуальному законодавстві.

Практика роботи судової системи України на нових засадах судочинства показала очевидну необхідність продовження реформування як судової системи, так і судочинства в напрямах, визначених Конституцією України.

Передусім учасникам судового процесу з усіх кримінальних справ необхідно забезпечити рівність перед законом і судом, а також право на апеляційне й касаційне оскарження рішення суду. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає розгляд апеляційними судами по першій інстанції кримінальних і цивільних справ, визначених законом категорій. Учасники судового процесу в таких справах позбавлені права на апеляційне оскарження рішення, вироку, ухвали суду. Їх скарги розглядає безпосередньо Верховний Суд України, який є касаційною інстанцією. Отже, для перевірки судових рішень, винесених апеляційним судом по першій інстанції, необхідно реалізувати вимоги законодавства України про судоустрій щодо створення Апеляційного суду України, унормувати його діяльність та створити відповідні умови для його роботи по здійсненню правосуддя.

Законом України від 07.02.2002 року "Про судоустрій України" передбачено створення Касаційного суду України, який був наділений спеціальною компетенцією у судовій системі по перевірці у касаційному порядку розглянутих загальними місцевими та апеляційними судами цивільних і кримінальних справ. Указом Президента України від 1 жовтня 2002 р. в системі судів загальної юрисдикції такий суд утворений з місцезнаходженням його в місті Києві. Про необхідність функціонування касаційної інстанції в системі судів загальної юрисдикції свідчать і результати півторарічної роботи Верховного Суду України (з 01.06. 2002 р. після набрання чинності Закону України "Про судоустрій України") про значне перевантаження судових палат, які перевіряють судові рішення судів України в касаційному порядку.

Вихід зі становища, що склалося, бачився у реалізації вимог законодавства про судоустрій щодо функціонування Касаційного суду України, який би займався перевіркою судових рішень, прийнятих апеляційними та місцевими судами України, на предмет правильного застосування ними матеріального та процесуального законодавства. Верховний Суд України як найвищий судовий орган держави перевіряв би в порядку повторної касації рішення вищих спеціалізованих судів і Касаційного суду України на відповідність їх Конституції та законам України, забезпечував би однакове застосування законодавства різних судових юрисдикцій.

Проте рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року положення Закону України "Про судоустрій України" щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України та його повноваження визнані неконституційними і втратили силу з дня ухвалення конституційного рішення. Принципове значення для подальшої розбудови системи судів загальної юрисдикції є визнання Конституційним Судом України того, що система судів загальної юрисдикції безпосередньо визначена в ст. 125 Конституції України: Верховний Суд України, вищі спеціалізовані, апеляційні та місцеві суди. Цей висновок практично унеможливлює створення будь-яких нових судів, крім названих, для забезпечення у повному обсязі основних засад судочинства, визначених в ст.129 Конституції України, зокрема апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Пошук варіантів впровадження основних засад судочинства може йти в напрямі створення вищих цивільного і кримінального судів як касаційних інстанцій або ж наділення повноваженнями розглядати справи в касаційному порядку окремими судовими палатами апеляційних судів. Без вирішення цих питань неможливо розробити процесуальні норми, які б регулювали проходження справ у касаційній інстанції, а отже і прийняття нових процесуальних кодексів.

На підставі нового закону про судоустрій створена та функціонує Державна судова адміністрація під контролем органів суддівського самоврядування, що сповна відповідає вимогам Конституції України, законам України по забезпеченню умов для здійснення незалежного й неупередженого правосуддя. Разом з тим розширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, реформа судової системи й судочинства на засадах, визначених Конституцією України, вимагає інших підходів для забезпечення судової діяльності судів України, більшість яких не має придатних для правосуддя приміщень, необхідної матеріально-технічної бази та видатків, які бодай у мінімальних розмірах задовольняли б потреби судів, враховуючи і компенсаційні виплати громадянам, без яких судочинство здійснюватися не може (адвокати, свідки, потерпілі, оплата експертиз тощо).

Збільшення штатної чисельності суддів майже на 2000 посад на ділі реалізувати виявилось проблематичним для більшості судів, оскільки робочих місць для суддів у судах немає.

Згідно із законодавством України про судовий устрій упродовж трьох років передбачено створення мережі спеціалізованих адміністративних судів на чолі з Вищим адміністративним судом. Указом Президента України від 1 жовтня 2003 р. утворено Вищий адміністративний суд, у грудні 2003 р. Верховна Рада України обрала суддів Вищого адміністративного суду. Щоб започаткувати роботу системи адміністративних судів, слід вирішити серйозні проблеми щодо їх розміщення, кадрового забезпечення, нормативно врегулювати їх діяльність шляхом прийняття та введення в дію Адміністративного процесуального кодексу.

В Україні започаткована система підготовки юристів для роботи на посаді судді, а також система перепідготовки працюючих суддів, підвищення їх кваліфікації, зокрема у новоствореній Академії суддів, які потребують суттєвого покращення організації та якості роботи. Про необхідність перепідготовки суддів і працівників судів, підвищення їх кваліфікації свідчить не тільки рівень якості правосуддя в державі, а насамперед темпи оновлення чинного законодавства в Україні (тільки за останні роки прийняті Кримінальний, Цивільний, Господарський, Земельний, Сімейний кодекси та інші не менш важливі кодифіковані законодавчі акти).

Продовження судової реформи на базі нового Закону України від 07.02.2002 року "Про судоустрій України" можливе за умови внесення до нього певних змін, які дадуть змогу оновити в повному обсязі процесуальне законодавство, започаткувати здійснення правосуддя нової системи спеціалізованих адміністративних судів, перейти до реформування правоохоронних органів України, органів прокуратури, досудового слідства та адвокатури, забезпечивши тим самим правопорядок в Україні, характерний для правової держави.

Висновок

В процесі написання курсової роботи, я повно і всебічно розглянула питання впровадження судової реформи в Україні, проблем, які необхідно розв`язати в процесі впровадження даної реформи. Я переконалася у реальній необхідності судової реформи в Україні насамперед для забезпечення прав та законних інтересів людини і громадянина, що витікають як з Конституції України та національного законодавства взагалі, а також із норм міжнародного права. Виконуючи аналіз нормативно-правових актів, та відповідної літератури, я досягла висновку, що мала судова реформа не вирішила всіх проблем,які були актуальними на той час та зостаються невирішеними і зараз,а саме: створення гнучкої судової системи, яка могла б задовольнити потреби суспільства в плані забезпечення достатнього рівня демократії, рівності всіх перед судом і законом, забезпечення рівного доступу до правосуддя з метою захисту своїх інтересів, створення дійсно незалежних судів, вирішення проблем судівського самоврядування, матеріального і технічного забезпечення судів, Відносно подальшого розвитку судово-правової реформи та проблем її реалізації, можна сказати, що цей процес буде довготривалим, та вже зараз викликає певні сумніви, щодо вдалого вирішення всіх проблемних питань в цій галузі. Мною було проаналізовано ряд нормативно-правових актів, законопроектів, що відображають наявні проблеми судової системи, та правового забезпечення судової реформи в Україні. Серед найбільш гострих проблем судового реформування слід зазначити: розроблення проекту Кодексу про судочинство і судоустрій України;втілення в життя Концепції здійснення судової реформи в Україні; невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції України, видам та стадіям судочинства; перевантаженість судів та недостатня прозорість їх діяльності; неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського корпусу; недостатнє фінансування судової влади; доступність правосуддя; юридична визначеність, однаковість судової практики і відкритість судових рішень. Весь цей ряд проблем і складає проблему реалізації судової реформи в Україні на даному етапі, і хоча ці проблеми не є такими, які не можна вирішити, на розробку законодавчої бази з вирішення цих проблем в нашій державі не завжди достатньо коштів, і це суттєво затримує процес розвитку судової реформи.

Список використаної літератури

1. Конституція (Основний Закон) України. -- К., 1996

2. Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР”, Кримінально-процесуального та Цивільного процесуального кодексів Української РСР: Закон України від 17 червня 1992 року // ВВРУ. - 1992. - № 35. - Ст. 508.

3. Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України: Закон України від 2 лютого 1994 року // ВВРУ. - 1994. - № 22. - ст. 140.

4. Про Конституційний Суд України: Закон України в редакції від 3 червня 1992 року // ВВРУ. - 1992. - № 33. - ст. 471.

5. Про Конституційний Суд України: Закон України в редакції від 16 жовтня 1996 року // ВВРУ. - 1996. - № 49. - ст. 272.

6. Про органи суддівського самоврядування: Закон України від 2 лютого 1994 року // ВВРУ. - 1994. - № 22. - ст. 138.

7. Про статус суддів: Закон України від 15 грудня 1992 року // ВВРУ.-1992. - № 8. - ст. 56.

8. Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 року // ВВРУ. - 2002. - № 27-28. - ст. 180.

9. Про судоустрій Української РСР: Закон УРСР від 5 червня 1981 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1981. - № 24. - ст. 357.

10. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні: Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року // ВВРУ. - 1992. - № 30. - Ст. 426.

11. Маляренко В. Про окремі питання касаційного перегляду кримінальних справ за новими правилами // Вісник Верховного Суду України. - 2001. - С. 40-49.

12. Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. -- К.: Юрінком Інтер, 2001.

13. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали науково-практичної конференції 18-19 квітня 2002 року в м. Харкові/Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого та ін.; [Ред. кол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін.]. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 285 с.

14. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. -- К.: Юрінком Інтер, 2001.

15. Шевчук П. Проведення судової реформи - важлива передумова створення нового Цивільного процесуального кодексу України // Вісник Верховного Суду України. -- 2001р.