Конституційне право України як галузь права

17

Контрольна робота

З дисципліни: Конституційне право України

на тему: Конституційне право України як галузь права

Зміст

1. Поняття галузі Конституційного права України

2. Предмет галузі Конституційного права, метод конституційно-правового регулювання

3. Поняття та види джерел конституційного права

Список використаної літератури

1. Поняття галузі Конституційного права України

Конституційне право України - це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Поява цієї галузі права пов'язана із зародженням у країнах Західної Європи буржуазних відносин, результатом чого стали процеси демократизації публічної влади - на порядку денному постали питання запровадження нових принципів організації та здійснення державної влади (поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і свобод людини і громадянина. Ці демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження ряду правових інститутів, що закріплюють конституційні принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад, інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування тощо), а з іншого - доцільність комплексної (в рамках окремої галузі) регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

У літературі висловлювалися різні погляди щодо позначення даної галузі права. Це пов'язано з одночасним використанням двох термінів - "конституційне право" та "державне право", що має досить давні історичні корені. Так, ще у XVIII ст. розпочалася дискусія між прихильниками різних термінів. При цьому термін "державне право" мав би символізувати необмеженість державної влади, тоді як термін "конституційне право" - демократичну організацію державної влади, її обмеженість конституцією (природним правом).

Сьогодні лише в деяких країнах використовується термін "державне право" (наприклад, Австрія, Німеччина), що дає підстави для обґрунтування позиції стосовно ідентичності цих термінів, навіть пропонується вживати їх одночасно - конституційне (державне) право, що, на думку прихильників такого підходу, може зняти напруженість, викликану їх політичним протиставленням. Так, відомий вітчизняний вчений-конституціоналіст О.Ф. Фрицький вважає, що в сучасний період різниця між "конституційним" і "державним" правом має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглись у науці та державно-правовій практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність цих термінів.

Така позиція є слушною, особливо коли мова йде про найменування відповідної галузі права в конституційній державі, наприклад в Австрії, Німеччині чи Швейцарії.

Водночас слід звернути увагу на те, що в сучасній юридичній літературі застосування того чи іншого терміна справедливо пов'язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу з тим, що найменування "конституційне право" базується на тому, що всі суб'єкти державно-правових відносин діють у межах конституції і держава не повинна панувати над людиною. Така позиція не дозволяє повністю погодитися з підходами, спрямованими на нівелювання різниці в термінах "конституційне" та "державне" право. Принципова відмінність між цими термінами полягає в тім, що конституційне право встановлює устрій конституційної держави, тобто належну (конституційну) організацію публічної влади,- таку, що базується на засадах поділу влади і за якої забезпечується надійний захист прав людини і громадянина.

Своєю чергою, термін "державне право", на відміну від терміна "конституційне право", має загальніший характер і використовується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто неналежним чином організованої) держави. З урахуванням зазначеного можна зробити висновок, що термін "державне право" доцільно застосовувати як родовий - для позначення відповідної галузі національного права будь-якої держави (і конституційної, і неконституційної).

Слід зазначити, що в літературі висловлюється думка і щодо різного предметного значення цих термінів - державне право, норми якого встановлюють державний лад, за предметом правового регулювання, на думку окремих вчених, не збігається з конституційним правом, останнє - об'ємніше і охоплює не лише устрій держави, організацію публічної влади, а й питання власності, сім'ї, духовного життя тощо.

У вітчизняній літературі одностайно підтримується думка про доцільність іменування провідної галузі національного права України конституційним правом. Такий підхід відображає особливості сучасного етапу розвитку нашої держави і суспільства, який характеризується формуванням демократичної, соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства.

2. Предмет галузі Конституційного права, метод конституційно-правового регулювання

Предмет галузі конституційного права чітко визначити неможливо. Про це свідчать численні спроби детально окреслити сферу конституційно-правового регулювання, що їх можна спостерігати в новітній вітчизняній і закордонній юридичній літературі.

Проблема полягає в тім, що, по-перше, між галузями права взагалі не існує чітких меж - одні й ті ж групи суспільних відносин регулюються кількома різними галузями права (наприклад, реалізація конституційних прав і свобод людини і громадянина породжує суспільні відносини - предмет регулювання як конституційного, так і трудового, сімейного, адміністративного тощо галузей права), до того ж багато правових норм має полівалентний характер - їх одночасно можна "віднести і до конституційного, і до інших галузей права.

По-друге, конституційне право - це особлива галузь права; на відміну від інших галузей права її становлять норми, які регулюють відносини, що виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тому досить складно знайти критерії, які дозволили б відокремити їх од відносин, що регулюються іншими галузями права.

По-третє, неможливо відмежувати конституцію - основне джерело галузі конституційного права, національного права в цілому, від інших законів - джерел відповідних галузей права. На цю обставину звертав свого часу увагу і відомий німецький вчений Г. Єліннек: "Провести точну межу між законодавствами конституційним та звичайним не могла навіть теорія звичайного права, яка настійливо домагалася такого розмежування. Ще меншою мірою цього можна досягти на практиці; щоби пересвідчитися в цім, достатньо побіжно глянути на численні писані конституції, вироблені протягом одного сторіччя. Багато з них не містять усього конституційного права в матеріальному сенсі. Одні конституції дають точні визначення стосовно виборчого права і порядку парламентського провадження, а інші відносять ці визначення до сфери звичайного законодавства. В одних конституціях детально викладені постанови стосовно набуття і втрати підданства або про державно-правове становище громад, а інші повністю замовчують ці питання...".

Втім, у загальному вигляді предмет галузі конституційного права можна окреслити досить чітко - це особливе коло суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства з організацією та здійсненням публічної влади. При цьому традиційно, від моменту виникнення цієї галузі права, в її предметі зазвичай вирізняють дві взаємопов'язані групи відносин:

1. Відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи, охорони прав і свобод людини).

2. Відносини, що визначають устрій держави і організацію державної влади.

У новітній юридичній літературі обґрунтовується певне розширення предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного (державного) ладу, основи суспільного ладу (відносини між державою та громадянським суспільством) .

Наведені вище спроби в цілому дозволяють визначити предмет конституційно-правового регулювання, але потребують певного уточнення:

- по-перше, з огляду на зміст поняття «конституційне - право» можна зробити висновок про те, що його предметом виступають відносини, які визначають устрій конституційної держави, себто таку організацію державної влади, яка базується на засадах поділу влади (належну організацію державної влади), в інших випадках мова може йти про державне право;

- по-друге, до предмета галузі конституційного права доцільно також долучити відносини, що визначають засади організації такої форми публічної влади, як місцеве самоврядування;

- по-третє, з певними застереженнями можна погодитися з пропозицією долучити до предмета конституційно-правового регулювання відносини, що визначають основи суспільного ладу. Останнє було характерним для юридичної літератури радянського періоду, в якій домінувала концепція, що конституційне (державне) право регулює відносини між людиною і суспільством, установлює засади суспільного ладу (устрою).

Такий підхід певною мірою суперечить сучасним поглядам на взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспільство є відносно автономним відносно держави і стоїть над нею, що унеможливлює закріплення в конституційному праві положень стосовно керівництва громадянським суспільством з боку держави. Звичайно, це не означає повної ізольованості держави від суспільства, а норми конституційного права здійснюють певний регулятивний вплив на суспільство закріпленням найважливіших принципів взаємовідносин держави з інститутами громадянського суспільства, і ці принципи виступають одними із засад конституційного ладу.

Зазначене дозволяє зробити висновок, що предмет галузі конституційного права становлять такі сфери відносин:

а) суспільні відносини, що визначають устрій конституційної держави, належну організацію державної влади та основи місцевого самоврядування;

б) суспільні відносини, що виникають між: людиною, колективами людей (інститутами громадянського суспільства) та державою.

Регулювання устрою держави, державної влади та основ місцевого самоврядування здійснюється конституційно-правовими нормами через:

1) встановлення найважливіших принципів, що визначають якісну характеристику України як конституційної держави, до яких можна віднести принципи народовладдя, державного суверенітету, поділу влад, верховенства права, гуманізму, визнання місцевого самоврядування;

2) закріплення республіканської форми правління та унітарного державного устрою України;

3) визначення форм (способів) здійснення державної влади;

4) встановлення системи органів державної влади та статусу окремих їх видів;

5) установлення основ місцевого самоврядування (організаційно-правової, матеріальної, фінансової тощо).

Що стосується другої сфери відносин (між людиною, інститутами громадянського суспільства і державою), то вона є предметом регулювання також і інших галузей права України - трудового, сімейного, цивільного, кримінального тощо. Норми конституційного права здійснюють регулятивний вплив у цій сфері через:

1) закріплення невід'ємних прав і свобод людини, проголошення людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю;

2) закріплення принципів політичної та ідеологічної багатоманітності, економічних соціальних і культурно-духовних засад конституційного ладу;

3) встановлення обов'язків держави з охорони й захисту прав людини та інститутів громадянського суспільства.

Відносини, що становлять предмет конституційно-правового регулювання, характеризуються певною специфікою:

вони складаються в усіх найважливіших сферах життєдіяльності суспільства;

виступають як базові в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах, визначають загальні засади і принципи політичного, економічного та соціального устрою, цілісність і єдність суспільства.

Структуру предмета галузі конституційного права України становлять:

1) відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи;

2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

3) відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки держави з особою і становлять основи правового статусу (правового становища) людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають:

а) належність особи до громадянства України; б) характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв'язків із державою; в) основні права, свободи та обов'язки особи і ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4) відносини з приводу організації та діяльності органів державної влади України, взаємозв'язок найголовніших ланок державного апарату;

5) відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з територіальним та адміністративно-територіальним устроєм України;

6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні, систему місцевого самоврядування, принципи організації та діяльності органів місцевого самоврядування, їхніх взаємовідносин з органами державної влади тощо.

Конституційне право впливає на суспільні відносини за допомоги притаманних йому способів і засобів, які називаються методами конституційного права (конституційно-правового регулювання).

Метод конституційно-правового регулювання.

Це сукупність способів і засобів, за допомоги яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права. У конституційній державі можуть застосовуватися лише правові методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конституційно-правовому регулюванні використовуються такі методи, як установлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов'язків і відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.

Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових норм. Так, уповажливі норми конституційного права містять установлення, які закріплюють повноваження відповідних суб'єктів.

Наприклад, згідно з Конституцією України, "контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата" (ст. 98). Досить поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Скажімо, Конституція України передбачає, що "кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів визначати свою поведінку відповідно до встановленого припису.

Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповажливого характеру. Такий спосіб конституційно-правового регулювання дає можливість відповідному суб'єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, "Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України, від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України" (ст. 87 Конституції України).

У конституційному праві використовується також метод заборони: "цензура заборонена" (ч. З ст. 15 Конституції України); "на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом" (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому випадку суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії.

Застосування різних методів конституційно-правового регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

У цілому метод конституційного права характеризується:

1) загальним характером;

2) максимально високим юридичним рівнем;

3) імперативним характером;

4) універсальним характером;

5) установчим характером;

6) поєднанням прямого та опосередкованого регулювання.

3. Поняття та види джерел конституційного права

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відповідають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави - юридичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому волевиявленню суб'єктів права на паритетних засадах - юридична нормативна умова, санкціонуванню - правовий звичай, визнанню прецеденту - судовий прецедент і та ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються -- чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно розуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права -- це система законодавства.

Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, санкцію, а зовнішньою - стаття нормативного акта чи група статей, в яких відображена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (нормативний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін "джерело права". Цей термін часто використовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) джерело права чи юридичне.

Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і використовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єктів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випадку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, загальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культури і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єктивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела - це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні - це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо. Протиріччя, на думку авторів, які волю державних органів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою -- законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові норми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права - це засоби (види) юридичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юридизація права органами державної влади і управління шляхом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санкціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його - юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юридизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти).

Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні нормативні акти органів держави. Другою за значущістю формою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не використовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти - це рішення компетентних суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасовують юридичні норми в односторонньому вольовому порядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.

Юридичні нормативні договори - це добровільне і узгоджене рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай - це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали поширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком ряду країн Африки і Азії.

Судовий чи адміністративний прецедент - це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).

Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писемного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб'єктами ухвалення - на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недержавних формувань;

2) за юридичною силою - на закони і підзаконні нормативні акти;

3) за сферою дії - на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за ступенем загальності правових норм - на загальні і конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення - на акти встановлення, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства - на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;

7) за часом дії - визначно-строкові і невизначно-строкові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх класифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент - укази. Органи виконавчої влади України видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів - декрети і постанови; керівники міністерств і відомств - інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів - рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад - рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій - нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій - нормативні накази і інструкції.

Список використаної літератури

1. Конституція України - К., 1996р.

2. Велика радянська енциклопедія, Т. 13, - К., 1970р.

3. Кравченко В.В.: Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн. - К .: Атіка, 2004р.

4. Конституційне право України, В.Я. Тацій, Ю.М. Тодика - К., 1999р.

5. Конституційне право України, лекційний курс и учбові методичні матеріали - Ніжин, 2001р.

6. Котюк В. О. Теорія права. - К., 1996р.

7. Молдован В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право. - К., 1996р.

8. Шаповал В.М. Конституцiйнi системи заpубiжних кpаїн.- К.: 1992р.