Договірні правовідношення. Договір про надання послуг

Юридична характеристика договору

Договір про надання послуг є:

- двосторонньозобов'язувальним, оскільки і виконавець, і замовник наділені як правами, так і обов'язками. На виконавця покладено обов'язок надати послугу і надано право на одержання відповідної плати або відшкодування фактичних витрат, необхідних для виконання договору. Замовник у свою чергу зобов'язаний оплатити послугу і наділений правом вимагати належного надання послуги з боку виконавця.

- консенсуальним, оскільки він вважається укладеним не з моменту передачі певної речі, як це властиво реальним договорам, а з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

- має сплатний характер, покладаючи на замовника обов'язок оплатити послугу. Проте ст.904 ЦК передбачає укладення договору про безоплатне надання послуг із відшкодуванням виконавцеві фактичних витрат, необхідних для виконання договору.

- може бути публічним договором (ст.633 ЦК), у якому одна сторона -- підприємець бере на себе обов'язок здійснювати надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Так до публічного договору про надання послуг можна віднести договори про надання послуг зв'язку, медичних, готельних, туристських та інших подібних послуг.

3. Характеристика істотних умов договору

Істотними визнаються умови про предмет договору, умови визначенні законодавством як суттєві або ті, які є необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови відносно яких за заявою хоча б однієї із сторін повинно бути досягнута згода. Іншими словами, істотними є ті умови, які необхідні и достатні для виконання договору.

1.Предиет договору - є виконання певних дій або здійснення певної діяльності, які не мають матеріального результату. За договором про надання послуг виконавець зобов'язується виконати певні дії або здійснити певну діяльність, які, як правило, не мають матеріального результату (наприклад, послуги зв'язку, освітні послуги, спортивно-оздоровчі та ін.). Деякі послуги можуть мати матеріальний результат. Так, медичні послуги із надання стоматологічної допомоги (пломбування хворого зуба, встановлення коронки) можуть мати такий результат, а лікування в терапевта аж ніяк. Проте слід зазначити, що всім послугам властива одна спільна ознака -- результату передує здійснення дій, які не мають матеріального змісту (медичне обстеження). Тому доцільно знову повторити: "при наданні послуг продається не сам результат, а дії, які до нього призвели".

2. Сторонами договору про надання послуг є виконавець та замовник. Оскільки ст.901 ЦК не містить жодних обмежень щодо суб'єктного складу зобов'язання, то можна стверджувати, що і виконавцем, і замовником можуть бути фізичні (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) і юридичні особи (підприємства, установи, організації усіх форм власності і господарювання). Також слід згадати і фізичну особу -- підприємця як суб'єкта вказаного зобов'язання.

Проте спеціальний суб'єктний склад цього договору може передбачатися законом або випливати з характеру послуги. Наприклад, лише юридична особа може виступати виконавцем за договором про надання послуг телефонного зв'язку (Закон України "Про зв'язок"), лише юридична особа -- вищий навчальний заклад вправі надавати освітні послуги і видавати диплом про вищу освіту (Закон України "Про вищу освіту"). Якщо вказувати на замовника, то лише юридична особа може ним виступати у договорі про надання аудиторських послуг (Закон України "Про аудиторську діяльність").

Чинне законодавство встановлює перелік видів послуг, які можуть надаватися виконавцем у разі наявності ліцензії (Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"). До таких послуг належать медичні, аудиторські, освітні послуги, послуги радіозв'язку та телефонного зв'язку та ін.

3. Строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Під "терміном" законодавець розуміє певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строки та терміни можуть бути встановлені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Ст.ст.253-255, 530, 531 ЦК регулюють питання, пов'язані з початком перебігу і закінченням строку, порядком вчинення дій в останній день строку, визначенням строку (терміну) виконання зобов'язань, достроковим виконанням зобов'язань. Отже, під час застосування ст. 905 ЦК, в частині визначення строку договору про надання послуг мають застосовуватися загальні положення про строки і терміни кодексу. Також важливе значення для тлумачення даної статті має положення, закріплене в ст.631 ЦК -- строк договору. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

4.Ціна (плата). Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, встановленими договором. Тобто законодавець зв'язує три елементи в єдину істотну умову договору -- розмір оплати, порядок оплати і строк оплати. Оплата послуг проводиться в порядку і в строки, передбачені в договорі. Слід указати, що деякі діючі правила про надання окремих видів послуг передбачають строки, протягом яких послуга, після її надання, має бути оплачена. Зокрема в п. 61 Постанови Кабінету Міністрів України від 22 квітня 1997 р. № 385 "Про затвердження Правил користування місцевим телефонним зв'язком" зазначено, що абонентська плата за користування телефоном, почасова оплата місцевих розмов, плата за міжміські та міжнародні телефонні розмови, подані в кредит телеграми та за інші послуги, надані по телефону, вноситься абонентом в десятиденний термін після одержання рахунка, але не пізніше 20 числа місяця, що настає після повного розрахункового періоду.

Ст.524 ЦК визначає валюту зобов'язання і поширюється на договори про надання послуг. У ній зазначається, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України -- гривні. Проте сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (за офіційним курсом відповідної валюти в день платежу, якщо інше не встановлено договором або законом). Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Ст. 903 ЦК передбачає порядок проведення оплати у випадку неможливості виконати умови договору про надання послуг, передбачаючи дві ситуації: неможливість виконання договору про надання послуг, що виникла не з вини виконавця. У цьому випадку замовник зобов'язаний сплатити виконавцеві розумну плату. При тлумаченні даного положення виникають певні труднощі. Зокрема в частині визначення положення "розумна плата". Вважається, що під цим поняттям слід розуміти фактичні затрати, які поніс виконавець до моменту настання вказаних обставин (неможливості виконати договір); неможливість виконання умов договору про надання послуг із вини замовника. У цій ситуації замовник, з вини якого договір про надання послуг виконавцеві не вдалося виконати, зобов'язаний оплатити останньому плату у повному обсязі, якщо інше не встановлено законом або договором.

За договором про безоплатне надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається, в процесі певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Саме ж покриття виконавцем фактичних витрат носить компенсаційний характер витрачених зусиль. Жодних інших коштів, окрім відшкодування замовником не вноситься.

5. Форма договору про надання послуг, як правило, письмова. Вимоги до форми договору встановлені у ст.639 ЦК і поширюються на всі види договорів, в тому числі і на договір про надання послуг.

4. Виконання договору про надання послуг(ст. 902 ЦК)

Виконавець повинен надати послугу особисто. На договір про надання послуг поширюються загальні положення про виконання зобов'язань. Зокрема ст.14 ЦК України зазначає, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Крім того, особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Ст.52б ЦК, конкретизуючи дане положення, вказує, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -- відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що звичайно ставляться. Поряд із принципом належного виконання зобов'язань діють принципи реальності і своєчасності виконання зобов'язань.

Специфічною рисою договору про надання послуг є встановлення вимоги стосовно виконавця надати послугу особисто. Це означає, що особа, будучи виконавцем, зобов'язана надати послугу особисто, не покладаючи цього обов'язку на іншого суб'єкта цивільних правовідносин. Якщо це юридична особа, то зобов'язання з її боку має бути виконане представником останньої, який перебуває з нею в трудових відносинах. Проте ч. 2 ст. 902 ЦК, встановлює виняток із загального правила, вказуючи, що у випадках, встановлених в самому договорі про надання послуг, виконавець вправі покласти виконання договору на іншу особу, залишаючись відповідальним перед замовником за порушення договору в повному обсязі. Це положення відповідає вимогам ст.528 ЦК, яка зазначає, що виконання обов'язку може бути покладене боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Зважаючи на вимогу передбачити можливість покладення обов'язку виконання договору на іншу особу у самому договорі, невиконання цього обов'язку позбавляє виконавця права застосування ч. 2 ст. 902 ЦК. Але у відповідності до ч.2 ст.528 ЦК у разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Із цього положення випливає, що замовник вправі вимагати виконання договору як із боку виконавця, так і з боку третьої особи, але в будь-якому випадку відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання за договором про надання послуг несе виконавець.

Щодо порядку оформлення можливості виконавця покласти виконання взятого на себе за договором обов'язку на третю особу, то це може відбуватися або шляхом укладення договору між виконавцем і третьою особою, так і включення останньої в основний договір на правах сторони (ч.4 ст.626, ч.2 ст.628 ЦК).

Виконавець договору про надання послуг несе повну відповідальність за його невиконання або неналежне виконання незалежно від того чи виконує він свої зобов'язання особисто, чи поклав їх на іншу особу.

5. Відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг ст. 906 ЦК

Відповідно до ст. 906 ЦК можна дійти висновку, що законодавець поділяє відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг на два види, залежно від того, сплатне надання послуг чи безоплатне. Цим і зумовлений поділ статті на дві частини.

У ч.1 ст. 906 ЦК зазначено, що збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем лише за наявності його вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Принциповим у тлумаченні положень ст. 906 ЦК є пояснення кількох питань: що розуміється під поняттям "збитки", як розуміти положення "невиконання або неналежне виконання договору" та "відшкодування у повному обсязі". У відповідності до ст.22 ЦК збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Отже, в нашому випадку виконавець відшкодовує як реальні збитки, так і втрачену вигоду, що й є "відшкодуванням у повному обсязі". Уявлення про невиконання або неналежне виконання зобов'язання дається в ст.610 ЦК -- "Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання)". Тобто під невиконанням зобов'язання слід розуміти такі дії чи бездіяльність сторони зобов'язання (в нашому випадку -- про надання послуг), у результаті яких зобов'язання не виконане ані повністю, ані частково.

Судячи зі змісту ч.І ст. 906 ЦК, договором про надання послуг може бути передбачено положення, відповідно до якого відшкодування збитків замовнику може проводитися і не в повному обсязі, тобто сторони вправі передбачити інший порядок відшкодування (наприклад, лише реальні збитки).

Законодавцем передбачено підставу звільнення виконавця від відповідальності за договором про надання послуг. На підтвердження цієї тези процитуємо ч.І ст. 906 ЦК: "Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом". Отже, умовами звільнення від відповідальності виконавця за вказаною правовою нормою є: а) послуги мають надаватися за плату; б) надання послуг здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на професійній основі на виконання статутних завдань (юридична особа, фізична особа -- підприємець); в) обов'язок доведення неможливості виконання зобов'язання внаслідок непереборної сили покладається на виконавця; г) якщо інше не встановлено договором або законом.

Частина 2 ст. 906 ЦК передбачає відповідальність виконавця за порушення договору про безоплатне надання послуг. Дана норма встановлює максимальну межу відшкодування збитків, встановлюючи її у розмірі до двох неоподаткованих мінімумів доходів, але із указівкою, що сторони в договорі можуть відійти від цього положення і встановити інший розмір. То ж постає питання: чи має значення встановлена верхня межа відшкодування, якщо сторони у будь-який момент можуть відійти в цього правила? Вважається, що має, оскільки орієнтує сторони на той факт, що, зважаючи на безоплатність договору, не потрібно застосовувати надзвичайно жорсткі санкції до правопорушника.

Необхідно вказати, що ст. 906 ЦК не містить указівки на відшкодування шкоди в повному обсязі за невиконання договору про безоплатне надання послуг. Тому вважається, що сторони мають виходити із фіксованої суми або користуючись вимогами закону, або врегульовуючи це на рівні договору.

6. Розірвання договору про надання послуг ст. 907 ЦК

Одним із видів припинення зобов'язання є його розірвання з боку однієї із сторін, яке проявляється в активній формі із конкретно визначеною метою. Використовує інститут розірвання зобов'язання і договір про надання послуг. За загальним правилом розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.651 ЦК). Це свідчить про заборону односторонньої відмови від договору за винятками, які можуть бути встановлені договором або законом.

Прикладом можливості односторонньої відмови від договору й є договір про надання послуг. Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору в порядку і на підставах, установлених ЦК України, іншим законом або за домовленістю сторін. Тобто одностороння відмова від договору може відбуватися у трьох випадках: на підставах установлених ЦК України; на підставах, установлених іншими законами; за домовленістю сторін.

Стаття 615 ЦК передбачає правила односторонньої відмови від зобов'язання:

1) У разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом;

2) одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання;

3) внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або в повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється.

Проте, ця стаття ЦК України не поширюється на відносини, врегульовані ст.907 ЦК України, оскільки вона стосується односторонньої відмови від договору, яка не пов'язана із порушенням умов договору з боку іншої сторони.

Хоча в статті не йдеться про час, протягом якого сторони можуть відмовитися від виконання договору, уявляється, що відмова є можливою як до початку надання послуги (наприклад, відмова від столика в ресторані, міжнародної телефонної розмови і т.д.), так і будь-який час її надання (наприклад, виїзд з номера готелю достроково). Інститут односторонньої відмови від виконання договору про надання послуг є його важливою рисою і відображає сутність відносин, які опосередковуються цим правочином, даючи можливість замовнику його розірвати у разі потреби. Єдиною умовою односторонньої відмови від договору про надання послуг є обов'язок замовника відшкодувати виконавцеві понесені ним фактичні витрати. При цьому необхідно враховувати, що при відмові замовника від виконання договору до початку надання послуги, він зобов'язаний відшкодувати виконавцеві його фактичні витрати, понесені в цілях виконання договору до початку відмови. У випадку відмови від виконання договору в процесі надання послуги, замовник відшкодовує виконавцю його фактичні витрати, які він поніс до цього моменту в цілях виконання тієї частини договору, від якої замовник відмовився.

Виходячи зі змісту ст. 907 ЦК, правом односторонньої відмови від договору про надання послуг наділений не лише замовник, а й виконавець. Проте в цій ситуації є свої особливості:

по-перше, відмова виконавця від виконання договору про надання послуг допускається за умови повного відшкодування замовнику завданих збитків;

по-друге, дане положення не застосовується до "публічних договорів", в яких виконавець як суб'єкт підприємницької діяльності не вправі відмовити жодному замовнику від укладення з ним договору, відповідно до цього, виконавець наділений обов'язком належного виконання взятого на себе зобов'язання (ст.633 ЦК України). Прикладом є послуги, які надаються готелями, медичними закладами тощо). Саме в цьому випадку єдиним шляхом односторонньої відмови від договору є застосування положення ст.615 ЦК України, відповідно до якої виконавець вправі відмовитися від виконання договору про надання послуг за умови порушення договору замовником. Наприклад, після надання послуги із підготовки хворого зубу до видалення приватною клінікою (виконавцем) пацієнт (замовник) відмовився оплатити анестезію. У свою чергу, виконавець вправі не продовжувати надання послуги із видалення хворого зуба і звернутися до суду з позовом про відшкодування заподіяної шкоди.

Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом. Отже, сторони можуть шляхом досягнення взаємної згоди передбачити порядок розірвання договору і його наслідки. У разі недосягнення домовленості справа вирішується судом відповідно до правил підвідомчості і підсудності. Також сторони наділені правом передати спір на розгляд третейському суду. Крім цього, законодавство вказує на той факт, що порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг можуть передбачатися законом.

7. Види договорів про надання послуг

7.1 Договори перевезення вантажів, пасажирів і багажу

Договори перевезення на загальному рівні регулюються гл. 64 ЦК. Глава 32 ГК регулює перевезення вантажів, ч. 6 ст. 308 цього Кодексу вказує, що стосунки, пов'язані з перевезенням пасажирів і багажу, регулюються ЦК і іншими нормативно-правовими актами. Спеціальне правове регулювання стосунків перевезення вантажів, пасажирів і багажу залежить від вигляду транспорту, яким здійснюється таке перевезення.

Стаття 21 Закону "Про транспорт", визначаючи склад єдиної транспортної системи, визначає такі види транспорту:

- транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

- промисловий залізничний транспорт;

- відомчий транспорт;

- трубопровідний транспорт.

Частина 3 ст. 306 ГК доповнює цей перелік космічним транспортом і іншими видами транспорту.

Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошта також може здійснюватися декількома видами транспорту по єдиному транспортному документу (пряме змішане повідомлення).

Відповідно до ст. 909 ЦК за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язалася доставити довірений їй другою стороною (відправником) грузнув в пункт призначення і видати його особі, яка має право на здобуття вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язався сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

У свою чергу за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язалася перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здачі багажу - також доставити багаж до пункту призначення і видати його особі, яка має право на здобуття багажу, а пасажир зобов'язався сплатити встановлену плату за проїзд, а в разі здачі багажу - також за його провезення (ст. 910 ЦК).

Предметом цих договорів є перевезення вантажу, пасажирів, їх багажу і пошти.

Найбільш загальне визначення вантажу міститься в п. 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, відповідно до якого вантажем вважаються всі предмети з моменту прийняття їх для перевезення до здачі одержувачеві вантажу.

У відповідності з п. 2 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176 (у редакції постанови від 29 січня 2003 р. № 141), пасажиром є фізична особа, яка користується транспортним засобом, але не причепна до управління ним.

Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту вже розрізняють поняття "багаж" -вещи, грузнув, упаковані для відправлення транспортом, які перевозяться окремо від пасажира, і "ручна поклажа" - упаковані для перевезення речі, які перевозяться пасажиром (п. 1).

Поштою вважаються кореспонденція і інші предмети, які вирушають поштовою адміністрацією і призначені для неї (п. 3.15 Правил супроводу в контрольованих зонах авіапідприємств матеріальних цінностей і пасажирів).

Окрім договорів перевезення, предметом яких є перевезення вантажу, пасажирів і багажу, законодавством виділяються транспортні договори, предметом яких є надання в користування власного транспортного засобу для потреб замовника - договори чартеру (фрахтування).

Відповідно до ст. 912 ЦК за договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтувальник) зобов'язалася надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частина ємкості в одному, або декількох транспортних засобах на один або декілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошта або з іншою метою, якщо це не противоречит закону іншими нормативно-правовим актам.

Сторонами договору перевезення вантажів є відправник і перевізник вантажу. Крім того, в стосунках перевезення вантажу бере участь і його одержувач, не виступаючи, правда, стороною договору перевезення.

Сторонами договору перевезення пасажирів і їх багажу виявляються перевізник і пасажир (група пасажирів).

Стаття 6 Закону "Про транспорт" встановлює положення про те, що перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти здійснюється відповідними підприємствами і організаціями, якщо це передбачено їх статутами, на загальному рівні обмежуючи тим самим участь фізичних осіб у відповідних договорах в якості перевізників. ЦК і ГК в загальних положеннях не містять заборони фізичній особі бути перевізником. ГК, що містить в ст. 306 положення про те, що перевезення вантажів є господарською діяльністю, опосередкований ставить в обов'язок фізичній особі, яка бажає стати перевізником, придбати статус суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до Закону "О автомобільному транспорті" автомобільним перевізником є фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі або за власні засоби перевезення пасажирів або (і) вантажів транспортними засобами (ст. 1).

Вантаж, пасажир і його багаж мають бути доставлений перевізником в пункт призначення. Стаття 911 ЦК деталізує права пасажира під час користування транспортним засобом.

Перевізник зобов'язався своєчасно доставити увірений йому відправником грузнув або перевезти пасажира і його багаж, а також видати одержувачеві і пасажирові грузнув і відповідно багаж.

Відповідно до ст. 919 ЦК перевізник зобов'язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту в пункт призначення в строк, встановлений договором, якщо інший термін не встановлений транспортними кодексам і (статутами), іншими нормативно-правовими актами і правилами, які видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких термінів - в розумний термін.

Перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу в його адресу. Одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув. Він має право відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено, що унаслідок зміни якості унеможливлюється повного або часткового використання його по первинному призначенню.

Відправник (пасажир) зобов'язаний сплатити послуги з перевезення. Відповідно до ст. 916 ЦК за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошта стягується провізна плата в розмірі, який визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлене законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.

В разі порушення зобов'язань, які виходять з договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену по їх домовленості, якщо інше не встановлене відповідними актами транспортного законодавства.

За затримку у відправленні транспортного засобу, який перевозить пасажира, або запізнення в прибутті такого транспортного засобу в пункт призначення перевізник платить пасажирові штраф в розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися унаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, який загрожував життю або здоров'ю пасажирів, або інших обставин, які не залежали від перевізника (ст. 922 ЦК).

Законодавство окремо містить вимоги відносно форми договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу. Так, договір перевезення вантажу полягає у письмовій формі. Його висновок підтверджується складанням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). Укладення договору перевезення пасажира і багажу підтверджується видачею відповідно квитка і багажної квитанції, форми яких встановлюються згідно транспортним кодексам (статутам).

7.2 Договір транспортної експедиції

Відповідно до ст. 929 ЦК за договором транспортної експедиції одна сторона (експедитор) зобов'язалася за плату і за рахунок другої сторони, (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

За договором транспортної експедиції має місце виконання або організація виконання послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу; іншими словами, за відповідним договором надаються транспортно-експедиторські послуги, безпосередньо пов'язані з організацією і забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортної експедиції (ст. 1 Закону "Про транспортно-експедиторську діяльності").

Статтею 929 ЦК на загальному рівні визначений предмет договору транспортної експедиції. Так, договором транспортної експедиції може бути встановлений обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і по маршруту, вибраному експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і здобуття вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням. Договором транспортної експедиції може бути передбачене надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості і стану вантажу, його завантаження і розвантаження, сплата митного збору, збору і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його здобуття в пункті призначення, здобуття необхідних для експорту і імпорту документів, виконання митних формальностей і тому подібне).

Сторонами договору транспортної експедиції є клієнт і експедитор. За визначенням Закону "Про транспортно-експедиційну діяльність" експедитором (транспортним експедитором) є суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта і за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортної експедиції. Клієнтом, у свою чергу, є споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортної експедиції самостійно або через представника, який діє від його імені, доручає експедиторові або виконати, або організувати, або забезпечити виконання визначених договором транспортної експедиції послуг і оплачує їх, у тому числі плату експедиторові.

Договір транспортної експедиції є оплатним. По ст. 931 ЦК розмін плати експедиторові встановлюється договором транспортної експедиції, якщо інше не встановлене законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедиторові розумну плату.

У плату експедиторові не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, притягнених до виконання договору транспортної експедиції, на оплату зборів (обов'язкових платежів), які платяться при виконанні договору транспортної експедиції.

Договір транспортної експедиції полягає у письмовій формі і є консенсусним, бо вважається укладеним з моменту підписання договору.

Істотними умовами договору транспортної експедиції є:

- зведення про сторони договору:

- вигляд послуги експедитора;

- вигляд і найменування вантажу;

- права, обов'язки сторін;

- відповідальність сторін, у тому числі в разі спричинення шкоди унаслідок дії непереборної сили;

- розмір плати експедиторові;

- порядок розрахунків;

- пункти відправлення і призначення вантажу;

- порядок узгодження змін маршруту, вигляду транспорту, вказівок клієнта;

- термін (період) виконання договору;

- а також всі ті умови, відносно яких за заявою хоч би однією із сторін має бути досягнута угода.

Перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами, складеними на мові міжнародного спілкування залежно від вибраного вигляду транспорту або на державній мові, якщо вантажі перевозяться в Україні.

Як клієнт, так і експедитор мають право відмовитися від договору транспортної експедиції, попередивши про це другу сторону в розумний термін (ст. 935 ГК). Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, заподіяні їй у зв'язку з розірванням договору.

7.3 Договір зберігання

Договору зберігання присвячена гл. 66 ЦК. Додаткове зберігання в товарному складі регулюється ст. 294 ГК, а також Законом України від 23 грудня 2004 р. "Про сертифіковані товарні склади і прості і подвійні складські свідоцтва". Іншими законодавчими актами визначається специфіка зберігання окремих речей, враховуючи їх особливі властивості.

Відповідно до ст. 936 ЦК за договором хропіння одна сторона (охоронець) зобов'язалася зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві в збереженні.

Сторонами договору зберігання є охоронець і поклажодавець. Як випливає з вмісту термінів, охоронцем є особа, яка здійснює зберігання речі. Поклажодавцем вважається особа, яка відповідно передає річ за договором зберігання. По загальних положеннях ЦК як охоронцем, так і поклажодавцем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи незалежно від наявності у них статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Охоронець, який здійснює діяльність на основах підприємницької діяльності, є професійним охоронцем (ч. 2 ст. 936 ЦК). Такими охоронцями є, наприклад, товарні склади (§ 2 гл. 66 ЦК).

За договором зберігання передається річ.Відповідно до ст. 179 ЦК річчю є предмет матеріального світу, відносно якого можуть виникати цивільні права і обов'язки. Таким чином, на зберігання передаються лише матеріальні активи; в той же час нематеріальні блага не можуть бути об'єктом стосунків зберігання.

Речі, які передаються на зберігання, можуть бути визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками. У першому випадку поверненню підлягає саме та річ, яка передавалася, оскільки по сенсу ст. 184 ЦК вона є незамінною. В разі передачі замінимої речі, визначеної родовими ознаками, відповідно до ст. 941 ЦК за згодою поклажодавця охоронець має право змішати речі одного роду і однієї якості, які передані на зберігання. ЦК не відзначає, які саме речі можуть передаватися на зберігання.

Відповідно до ч. 3 ст. 936 ЦК договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (з камерах, приміщеннях) загального користування.

Відповідно до ст. 937 ЦК договір зберігання полягає у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 Кодексу. До таких відносяться випадки:

- укладення договору зберігання між юридичними особами;

- укладення договору зберігання між фізичною і юридичною особою, окрім випадків, якщо договір зберігання повністю виконується сторонами у момент здійснення (здача речей в гардероб);

- укладення договору зберігання між фізичними особами на суму, яка перевищує в 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, окрім тих договорів, які повністю виконуються сторонами у момент їх висновку.

Ст. 938 ЦК містить зобов'язання охоронця зберігати річ впродовж терміну, встановленого в договорі зберігання. Якщо термін зберігання в договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, охоронець зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо термін зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про його повернення, охоронець має право після закінчення звичайного за цих обставин терміну зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний термін.

Відповідно до ст. 953 ЦК охоронець зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо термін її зберігання не закінчився.

Зберігання може здійснюватися як на платних основах, так і безоплатно. Згідно ст. 946 ЦК плата за зберігання і терміни її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково унаслідок обставин, за які охоронець не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Якщо поклажодавець після закінчення терміну договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.

Якщо зберігання здійснюється безоплатно, охоронець зобов'язаний проявляти турботу про річ як про свою власну (ч. 2 ст. 942 ЦК).

Договір зберігання по загальних положеннях є реальним, і вважається поміщеним з моменту передачі речі поклажодавцем, проте, відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК договори зберігання, в яких охоронець є професійним, можуть полягати з умовою передачі товару на зберігання в майбутньому, тому такі договори зберігання є консенсусними.

7.3.1 Договір складського зберігання

Відповідно до ст. 957 ЦК за договором складського зберігання товарний склад зобов'язався за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар в збереженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 956 ЦК товарним складом є організація, яка зберігає товар і надає послуги, пов'язані із зберіганням, на основах підприємницької діяльності.

На товарні склади поширюється дія як гл. 66 ЦК, так і Закону "Про сертифіковані товарні склади і прості і подвійні складські свідоцтва" і інші нормативно - правові акти, в той же час на діяльність складів-приміщень ці акти не поширюються.

На відміну від загального визначення договору зберігання, приведеного в ст. 936 ЦК, об'єктом зберігання на товарному складі є не будь-який об'єкт матеріального світу (річ), а річ, яка має ознаки товару. За визначенням поняття "товару", яке наводиться в ст. 1 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність", їм є будь-яка продукція, послуга, роботи, права інтелектуальної власності і інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі); у контексті договору складського зберігання товаром є виключно продукція (об'єкти матеріального світу), яка призначена для продажу (оплатної передачі). Саме ознака призначення для продажу або іншої оплатної передачі відрізняє товари, які зберігаються на товарному складі, від речей, які передаються по інших договорах зберігання, і вказує на те, зокрема, що поклажодавець не є їх кінцевим споживачем.

Речі, які мають ознаки товару, не обов'язково повинні зберігатися саме на товарному складі. Поклажодавець за бажанням може розмістити свої товари і у іншому місці, наприклад, на звичайному складі.

Згідно ст. 959 ЦК при прийнятті товару на зберігання товарний склад зобов'язаний за свій рахунок оглянути товар для визначення його кількості і зовнішнього стану. Товарний склад зобов'язаний надати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом всього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, - узяти проби і прийняти заходи, необхідні для забезпечення його збереження.

Як підтвердження прийняття товару товарний склад видає один з таких складських документів:

- складську квитанцію;

- просте складське свідоцтво;

- подвійне складське свідоцтво (ст. 961 ГК).

Складська квитанція - це документ, який підтверджує прийняття товару на зберігання. Власникові квитанції надається право забрати товар із складу.

Просте складське свідоцтво видається на пред'явника і має форму єдиного документа. В той же час подвійне складське свідоцтво є іменним і складається з двох частин - складського свідоцтва і заставного свідоцтва, які можуть бути відокремлені одна від одної. Товар передається на зберігання на платних основах. Плата за зберігання товару, терміни і порядок її внесення визначаються договором складського зберігання. Якщо власник складського свідоцтва після закінчення терміну дії договору складського зберігання не забрав товар, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання в об'ємах і порядку, визначених договором (ст. 12 Закону "Про сертифіковані товарні склади і прості і подвійні складські свідоцтва").

Товарний склад зобов'язався повернути товар в збереженні. Товарний склад або поклажодавець при поверненні товару має право вимагати його огляду і перевірки якості. Якщо при поверненні товару він не був спільно оглянутий або перевірений товарним складом і поклажодавцем, поклажодавець може заявити про недостачу або пошкодження товару у письмовій формі одночасно з його здобуттям, а відносно недостачі і пошкодження, які не могли бути виявлені при звичайному способі прийняття товару, - протягом 3 днів після його здобуття. В разі відсутності заяви поклажодавця вважається, що товарний склад повернув товар відповідно умовам договору.

7.4 Договір страхування

Відповідно до ст. 979 ЦК за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язалася в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеною в договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язався платити страхові платежі і виконувати інші умови договору.

Сторонами договору страхування є страховик і страхувальник. Проте учасників страхових правовідносин може бути більше - окрім, власне, сторін договору страхування, до них відносяться застраховані особи, а також выгодоприобретатели.

Відповідно до ст. 984 ЦК страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності і отримало в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Стаття 2 Закони "Про страхування" деталізує вказане положення - страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних суспільств або суспільств з додатковою відповідальністю відповідно до Закону "Про господарські суспільства" з врахуванням особливостей, передбачених законодавством про страхування, а також отримали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Учасників страховика повинно бути не менше 3. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками - резидентами України.

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність як безпосередньо, так і через страхових посередників. Ними можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти.

Страхувальниками, у свою чергу, признаються юридичні особи і дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страховиками згідно законодавству України (в разі обов'язкового страхування - ст. 7 Закону "Острахованії")

Предметом договору страхування згідно ст. 980 ГК можуть бути майнові інтереси, які не противоречат закону і пов'язані з:

- життям, здоров'ям, працездатністю і пенсійним забезпеченням (особисте страхування);

- володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);

- відшкодуванням шкоди, заподіяної страхувальником (страхування

відповідальності).

Договір страхування полягає у письмовій формі. Факт укладення договору страхування може упевнятися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), яке є формою договору страхування, яке, проте, не позбавляє сторони цього договору права викласти його з іншій письмовій формі.

Враховуючи наведене вище загальне правило про момент набуття чинності договору страхування, він є реальним по своїй правовій природі. Проте, якщо в договорі страхування обумовлено набуття чинності ним з моменту досягнення угоди за всіма істотними умовами (наприклад, з моменту підписання договору сторонами), договір страхування вважатиметься консенсусним.

Істотними умовами договору страхування відповідно до ст. 16 Закону "Про страхування" вважаються такі:

- назва документа;

- назва і адреса страховика;

- прізвище, ім'я, по батькові або назва страхувальника і застрахованої особи, їх адреси і дати народження;

- прізвище, ім'я, по батькові, дата народження або назва вигодоздобувача і його адреса;

- вказівка об'єкту страхування;

- розмір страхової суми за договором страхування іншого, чим договір страхування життя;

- розмір страхової суми і (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя;

- перелік страхових випадків;

- розміри страхових внесків (платежів, премій) і терміни їх сплати;

- страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума);

- термін дії договору;

- порядок зміни і припинення дії договору;

- умови здійснення страхової виплати;

- причини відмови в страховій виплаті;

- права і обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежного виконання умов договору;

- інші умови за угодою сторін;

- підписи сторін.

Договір страхування припиняється у випадках, встановлених договором і законом. Він визнається судом недійсним у випадках, встановлених ст. 998 ЦК:

- якщо його уклали після настання страхового випадку;

- якщо об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.

7.5 Договір доручення

Відповідно до ст. 1000 ЦК за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язалася зробити від імені, і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Предметом договору доручення є здійснення певних юридичних дій. Такими діями, зважаючи на специфіку договору доручення, зокрема можуть бути:

- здійснення операцій (укладення договорів купівлі-продажу, постачання і тому подібне).

- представництво перед третіми особами (у тому числі представництво в судових і інших державних органах і недержавних організаціях).

- здійснення інших дій, не заборонених законодавством (наприклад, доручення клієнта банку на перерахування останнім певної суми з рахунку клієнта).

Відповідно до ч. 2 ст. 1000 ЦК договором доручення може бути встановлене виняткове право повіреного на здійснення від особи і за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлений термін дії такого доручення і (або) територія, в межах якої є дійсним виняткове право повіреного.

Здійснення юридичних дій є одним з істотних умов договору доручення, яке відрізняє його від інших договорів, зокрема, від договорів підряду, предметом яких є не дії, а кінцевий матеріальний результат.

Юридичні дії здійснюються від імені довірителя. Фактично йдеться про представництві повіреним інтересів довірителя. Відповідно до ст. 239 ЦК операція, здійснена представником, створює, змінює, припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку він представляє; відповідно, досконала, досконала повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права і обов'язки не повіреного, а саме довірителя (ч. 1 ст. 1000 ЦК). Іншими словами, повірений жодних цивільних прав і обов'язків по операціях, які він зробив у виконання договору доручення, не набуває.

Видача доручення є одним із обов'язків довірителя (ст. 1007 ЦК).

Юридичні дії здійснюються за рахунок довірителя. Відповідно до ч. 2 ст. 1007 ЦК довіритель, зобов'язаний:

1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;

2) відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконання доручення.

У свою чергу, після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання повірений зобов'язаний, зокрема, надати звіт про виконання доручення і супутні документи (до яких відносяться документи про зроблені витрати), якщо це потрібно за умовами договору і характером доручення (п. 2 ст.1006 ЦК).

Сторонами договору доручення є довіритель і повірений. Ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи незалежно від наявності статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Якщо стосунки доручення виникають в сфері і з приводу підприємницької діяльності, суб'єкти якої мають статус суб'єктів підприємницької діяльності, оформлення таких стосунків здійснюється за допомогою різновиду договору доручення - агентського договору.

Згідно вимогам ст. 1005 ЦК, загальних для всіх договорів про надання послуг, повірений повинен виконати дане йому доручення особисто. Повірений має право передати виконання доручення іншій особі (заступникові), якщо це передбачено договором або якщо повірений був вимушений до того обставинами з метою охорони інтересів довірителя.

Термін не є істотною умовою договору доручення. Проте, відповідно до ст. 1001 ЦК він може бути визначений, і саме впродовж цього терміну повірений має право діяти від імені довірителя.

ЦК встановлені спеціальні підстави припинення договору доручення, а також наслідки такого припинення. Відповідно до ст. 1008 ЦК договір доручення припиняється на загальних ос* новаціях припинення договору, а також у випадку:

1) відмови довірителя або повіреного від договору;

2) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;

3) смерті довірителя або повіреного.

Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною. Договір доручення відноситься до консенсусних і двосторонніх договорів.

7.6 Агентський договір

Стосункам комерційного посередництва (агентським стосункам) у сфері господарювання і відповідним договорам, які їх оформляють, безпосередньо присвячена гл. 31 ГК і ст. 243 ЦК відносно комерційного представництва, також на загальному рівні відповідні стосунки регулює гл. 68 ЦК.

Відповідно до ст. 297 ГК за агентським договором одна, сторона (комерційний агент) зобов'язалася надати послуги другій стороні (суб'єктові, якого представляє агент) в ув'язненні угод або сприяти їх висновку (надання фактичних послуг) от- імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Сферою вживання агентських договорів є виключно господарська (підприємницька) діяльність. На це, перш за все, вказує те, що агентською діяльністю, за визначенням, є підприємницька діяльність, яка, у свою чергу, обумовлює наявність певного статусу у суб'єктів, які надають відповідні послуги. Крім того, за тим же визначенням, клієнти агента мають статус суб'єктів господарювання і здійснюють господарську діяльність, в процесі і з приводу якої користуються послугами агента.

Комерційний агент надає суб'єктові, якого він представляє, послуги в ув'язненні угод або сприяє їх висновку. В цьому випадку в обов'язки агента можуть входити як безпосереднє укладення договору на користь довірителя на умовах, які вказані в агентському договорі, так і пошук можливих партнерів в широкому розумінні, який охоплюється категорією "сприяння".

Агентський договір є різновидом ширшого по предмету договору доручення. Предметом агентського договору є, як було вказано, надання агентом послуг з укладання угод або сприяння в такому висновку. Предметом договору доручення є здійснення повіреним відповідних "юридичних дій" (ст. 1000 ЦК) - здійснення будь-яких дій, які регулюються і не суперечать відповідним правовим нормам.

Враховуючи це, якщо предметом договору є надання агентом послуг в ув'язненні угод у сфері господарської діяльності або сприяння в їх висновку, на такий договір поширюються норми відносно комерційного представництва ГК, а, власне, договір вважається агентським. Якщо предметом договору, хоч би поміщеного в сфері і з приводу здійснення господарської (підприємницькою) діяльності, є надання повіреним інших послуг, такий договір вважається договором доручення і регулюється нормами ЦК (гл. 68).

Сторонами агентського договору є комерційний агент і суб'єкт, інтереси якого він представляє (клієнт). Відповідно до ч. 2 ст. 295 ГК комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який по повноваженню, заснованому на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Наявність статусу суб'єкта господарської (підприємницькою) діяльності у агента обумовлена визнанням агентської діяльності підприємницькою (ч. 1 ст. 295 ГК).

Прямих вимог відносно наявності у клієнта за агентським договором статусу суб'єкта господарської (підприємницькою) діяльності законодавство не містить. Проте вказівка у визначенні агентської діяльності на здійснення господарської діяльності, в процесі або з приводу якої полягає агентський договір, свідчить про необхідність мати статус суб'єктів господарської (підприємницькою) діяльності обом сторонам агентського договору; як агентом, так і клієнтом.