Діяльність юристів

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Юридичний факультет

Контрольна робота

з основ римського приватного права

на тему:

«Діяльність юристів. Форми їх діяльності»

Виконав:

студент І курсу 11 групи

заочної форми навчання

Мондровський Михайло Миколайович

Луцьк 2009

Діяльність юристів. Форми їх діяльності

План

Вступ

Поняття юридичної діяльності

Головні риси юридичної діяльності

Юридична практика, її різновиди та особливості

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Римські юристи не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта, що протиставляється особі фізичній, в зв'язку з тим, що відносини, на грунті яких виникають юридичні особи, в римському житті були досить розвинені. Проте вже в законах XII таблиць згадувалися різні приватні корпорації релігійного характеру (collegia sodalicia), професійні об'єднання ремісників і т.п. З течією часу кількість корпорацій (публічного характеру, так і приватного) росло [3. 63 ст.].

Назва “юридична особа" римському праву не було відомо; новітні дослідження показали, що в латинській мові навіть не було спеціального терміну для позначення установи. Римськими юристами була розроблена і суть цього явища. Вони обмежуються лише визнанням факту приналежності прав різним організаціям. Вони порівнювали ці організації з людиною, з особою фізичною, і говорили, що організація діє personae vice (замість особи, як особа), privatorum loco (замість окремих осіб, на положенні окремих осіб). У цьому можна бачити зародок “теорії фікції юридичної особи", що з'явилася в середні віки і що набула поширення в зарубіжній теорії права [2. 30 ст.]. Окремі приклади такого роду суб'єктів, що зустрічаються в джерелах: скарбниця (республіканська - aerarium, імператорська - fiscus), муніципії, різні союзи облич однієї професії (булочник, м'ясників, ремісників і т.д.), decuriae apparitorum (союз нижчих державних службовців), добродійні установи і інші. Виникнення юридичних осіб. По законах XII таблиць допускалася майже повна свобода утворення колегій, асоціацій і т.п. Члени подібного роду об'єднань були вільні прийняти для своєї діяльності будь-яке положення (статут), лише б в ньому не було нічого що порушує публічні закони. Цей порядок вільного створення колегій, запозичений, зі слів Гая, із законодавства Солона, тобто з грецького права, проіснував до кінця республіки. З переходом до монархії вільне утворення колегій стало збуджувати підозру зі сторони принцепсів і виявилося політично неприйнятним. Ще Юлій Цезар, скориставшись як мотивом деякими зловживаннями, що мали місце на ґрунті вільного утворення колегій, запустив всі корпорації, крім тих, що виникли в давню епоху. Після цього Август видав спеціальний закон, по якому жодна корпорація (крім релігійних і деяких привілейованих, наприклад похоронних товариств) на могла виникнути (з юридичним її визнанням) без попереднього дозволу сенату і санкції імператора (так звана дозвільна система). Припинялася юридична особа з досягненням мети його діяльності, розколом особистого складу (класичні юристи визнавали як мінімальне число членів - три), а також якщо діяльність організації приймала протизаконний характер. Правоздатність юридичних осіб в Римі розумілася декілька своєрідно в порівнянні з сучасним її розумінням. Наприклад, юридична особа признавалася здатним мати права патронату, що носили майже сімейний характер, і не вважалося (за невеликіми виключеннями) здатними отримувати майно по спадщині і т.п. Справи юридичної особи вели фізичні особи (по сучасній термінології - органи юридичної особи), що обиралися для цієї мети (на основі статуту), наприклад в добродійних установах - oeconomus, в міських общинах - actor.

1. Поняття юридичної діяльності

Юридичну діяльність можна розкрити через поняття форми або сфери соціальної діяльності. У першому і у другому випадку це буде виправдано тому, що всяка людська активність спостерігається лише у випадку свого зовнішнього прояву та може існувати, як самостійне явище лише у визначеній системі зв'язків, тобто у певній сфері соціальних відносин. Ці різні аспекти вказують лише на відмінність методологічних підходів та допомагають всебічно розкрити предмет дослідження. Поряд з цим, юридична діяльність може мати свої власні форми здійснення та відбуватися у різних сферах життя суспільства. У даному випадку було б доцільним визначити, які види соціальної діяльності існують поряд з юридичною та якими рисами остання відрізняється від всіх інших. За різними підставами виділяють такі види, як - розумова, предметна, виробнича, політична, організаційна, державно-управлінська, виховна та безліч інших видів діяльності за формою прояву або способом здійснення (це залежить від методології дослідження).

Виділення такої значної кількості видів обумовлено багатогранністю соціального життя, складністю відносин та зв'язків, в які вступають люди для задоволення своїх потреб матеріального або духовного походження. Кожний вид діяльності характеризується конкретними причинними зв'язками, метою, формами, сферою здійснення, суб'єктами, засобами та інше. [3. 35 ст.]

Римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Економіка, що розвивається, і ускладнення форм обороту пред'являли нові різноманітні запити, що вимагали точного формулювання прав рабовласників. Поруч з цим протиріччя інтересів великих землевласників і багатіїв-лихварів на ґрунті розходження використовування тими й іншими методів експлуатації селян і інших незаможних шарів населення.

У древні часи в римському суспільстві юристами могли бути тільки жреці (понтіфи), що складають як би особливу касту, представники якої тлумачили закон, причому не присвячували маси у свої юридичні таємниці. По переказам, деякий Флавій, що служив переписувачем у демократичного реформатора Аппія Клавдія, викрав і обнародував збори чи формуляри трафаретів позовних виробництв, а також календар, що містив указівку, у які дні можна вести судові справи. З цього моменту юриспруденція стала загальнодоступної, але в той же час вона зберегла правлячий напрямок, іншими словами юристами були вихідці з привілейованого класу.

У республіканський період діяльність юристів мала практичний характер і виражалася в редагуванні формальних актів (cavere), у керівництві веденням судових справ (agere), у дачі рад (respondere). По уривках творів, що дійшли до нас, республіканських юристів і посиланням на них пізніших юристів варто визнати, що вже тоді юридична техніка досягла досить високого рівня.

Поряд із практичним характером діяльності старих республіканських юристів їхня літературна діяльність виражалася в коментарях до законів 12 таблиць. З цього приводу можна відзначити коментар Элія Пета Ката, що складався з трьох частин: пояснення тексту, тлумачення юристів і позовних формул. Більш пізні твори Марка Порція Катона - батько і син, дають у своїх коментарях узагальнення практики і ряд юридичних правил. Пізніше з'явилися систематичні коментарі по окремих системах преторського і цивільного права. Першим укладачем першого докладного викладу цивільного права був Квінт Люцій Сцевола, що викладав у юридичній школі. Його робота була викладена в 18 книгах.

З інших республіканських юристів слід зазначити марка Манілія, Марка Юнія Брута і Публія Муція Сцеволу, про яких пізніші юристи говорили, що вони заснували римське цивільне право. Видатним юристом був також Цицерон.

Особливого розквіту римська юриспруденція досягла в період принципату (I-III ст. н.е.), що визнається як класичний. Саме в цю епоху право приватної власності, досягло свого найвищого розвитку, що обумовлювалося широким розвитком діяльності юристів.

Мета, що стояла перед юристами класичної епохи, відрізнялася великою складністю. Класові протиріччя в цей період усе більше поглиблювалися і загострювалися, повстання рабів прийняли такі форми і розміри, що весь рабовласницький лад виявився в небезпеці, і були потрібні надзвичайні заходи для забезпечення панування верхівки рабовласницького класу. Безперервно росли протиріччя між різними угрупованнями вільного населення. З іншого боку, ріст державної території, розширення торгового обороту, розвиток і ускладнення всіх господарських відносин викликали необхідність відповідних змін правової надбудови. Необхідно виявити гнучкість і дозволяти знову виникаючі питання в інтересах пануючого класу, у першу чергу - з метою закріплення необмеженого права власності рабовласників на рабів і права власності на землю.

Класичні юристи успішно справилися з завданнями, що стояли перед ними. Вірні своєму практичному напрямку, вони у своїх коротких і дуже чітких рішеннях окремих спірних випадків задовольняли нові запити життя відповідно до інтересів пануючого класу. При цьому нерідко виявлявся консерватизм, властивим римським юристам. Але, поряд з цим, у їхнє діяльності виразно позначався і новий прогресивний початок, що було засновано на відшуканні волі чи закону сторін.

Відходячи від старого, строго цивільного права, нове тлумачення спрямувалося в напямку пошуку aeguum et bonum - справедливого і доброго. Це нове тлумачення спиралося на зародки тодішньої науки. Риторична теорія тлумачення права до кінця республіки ввійшла в систему навчання, досягла зрілості і вплинула на римську юриспруденцію. Примикаючи до аристотелевської науки і ставлячи собі метою навчити своїх учнів логічному тлумаченню, вона енергійно протестувала проти старого формалізму і буквального тлумачення.

У республіканську епоху не існувало юрисконсультів і зацікавлені особи звичайно зверталися до тих, кому довіряли. З метою залучення на свою сторону авторитетного стану юристів, Август і його приймачі, надали деяким найбільш видатним юристам - право давати офіційні консультації з доручення імператора, у відповідь на запити, що зверталися до імператора. Persona (відповіді) таких привілейованих юристів мали таку ж силу, як і власні імператорські тлумачення, і були обов'язкові для суддів. Такого ж погляду на роль юристів дотримував і імператор Адріан. Відповідь юриста могла складатися з одного слова так чи ні.

Розквіт діяльності юристів відноситься до I-III ст. - епохи початку принципату. Саме в цей період юристи написали ряд творів у виді коментарів, консультацій до цивільного права, до преторських едиктів, з'явилися монографії і навіть підручники.

У «Дігестах» Юстиніана відтворювалися висловлення юристів про необхідну оборону, про відповідність покарання злочину, про те, що немає провини там, де немає винного наміру, кожен незасуджений розглядався як невинний.

В другому столітті нашої ери юрист Клавдій Сатурнін розробив у допомогу суддям сім пунктів судоррозбору: причина злочину, особистість злочинця і потерпілого, місце, час, якість, кількість, наслідки. Однак судді - чиновники дотримували обвинувального ухилу і не завжди вважали потрібним підкорюватися цим рекомендаціям. При оцінці ваги злочину чи правопорушення в судовому розгляді вважалося дуже важливим знайти намір, наявність злої волі, обмежити провину від злочинної недбалості, необережності, впливу нездоланних сил і т.д. «Де є провина, там є відплата». Велике значення надавалось наміру, злій волі. Цицерон указував: «Погрішить дух, а не тіло, де немає наміру, там немає провини». З цього можна зробити висновок, чим зліша воля, тим сильніше повинне бути покарання. Добровільне визнання зм'якшує провину. Знаменита формула «Без закону немає злочину, немає покарання» стала прислів'ям.

Закон, на думку юристів, повинний бути насамперед націлений на майбутнє, суддя ж розглядає минуле, тобто факт, що здійснився. З цього робиться висновок: правосуддя ефективне там, де існує справедливий і швидкий суд, правосуддя не може зупинитися на півдороги, усяке зволікання, тяганина є різновид відмовлення від правосуддя. Правосуддя розглядалося як постійне і вічне бажання держави забезпечити кожному громадянину його права.

Авторитет закону вбачався в неухильному його виконанні. Широку популярність мала формула: «Так здійснитися правосуддя, чого б це не коштувало, хоча б світ загинув», і разом з тим показання для рішення суду найчастіше домагалися від рабів шляхом найжорстокіших катувань. Свідки, вільні громадяни, перед допитом давали присягу.

Римські юристи внесли великий вклад у розробку загальних принципів цивільного і преторського права. Це дозволило владі дати офіційну згоду на зближення двох джерел права. Величезну дослідницьку роботу із систематизації преторського права проробив Сальвій Юліан. Його теоретичні розробки стали основою для офіційного зближення двох джерел права. Сальвій Юліан систематизував найбільш коштовні в юридичному відношенні норми преторського права, додав йому остаточну редакцію. Складений ним збірник, у якому нараховувалося 90 книг, одержав назву «Постійний едикт». Йому була додана обов'язкова сила. У наслідку знамениті правознавці Павло, Ульпіан написали до цього збірника безліч коментарів, що пізніше також були прирівняні до джерел римського приватного права. Багато положень «Постійного едикту» ввійшли в звід цивільного права.

Великою популярністю користалися короткі елементарні посібники - institutiones. Самі знамениті - Інституції Гая, але наприкінці класичного періоду з'явилися Інституції Марціана, Калістрата, Павла й Ульпіана. Але вони не могли затьмарити старих Інституцій Гая, що послужили надалі зразком інституційної системи. Їхню своєрідну систему можна назвати доктриальною; при відсутності чи лише короткому розгляді історичного матеріалу усе зосереджено на догматичному викладі діючого права. Інституційна система викладає право і його застосування не розрізнено, а прагнучи розчленувати весь матеріал, з погляду загальних правових категорій, якими насамперед є особи, речі і позови.

Інституції Гая доповнюються ще одним твором «Res quotidianae» («Повсякденні справи»). У сукупності вони дають короткий огляд усього діючого права, залучаючи до викладу дві системи - цивільного і преторського права, з перевагою догматичного викладу над історичним. Інституції Гая одержали широке поширення в юристів і грамматиків наступної епохи, а в VI столітті н.е. вони, у перекрученому і переробленому виді, були внесені в кодификацію Юстиніана.

Із середини III ст. н.е. почався занепад юриспруденції. Якщо в епоху принципату юристи були потрібні імператору в якості одного з каналів для проведення і підтримки імператорської політики, то при домінаті ця їхня роль виявилася вже закінченою. Імператорська влада стала абсолютною, і воля імператора виявилася єдиним джерелом права. Ius respondenti більше не дається, юристи працюють головним чином як чиновники імператорської канцелярії. Однак висновки класичних юристів зберегли значення джерел римського права: у 426 році був виданий закон «про цитування юристів», що визнавав обов'язкове значення за творами Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіана і тих юристів, твори яких приводяться цими авторами. При розходженні думок цих юристів, пропонувалося дотримуватися думки, за яке висловлювалася більшість юристів, а при рівності голосів віддавалася перевага думці Папініана.

З юристів епохи доміната скільки-небудь видатним юристом можна визнати Гермогеніана, що працював приблизно в IV ст. н.е. Його твір «iuris epitome», у якому положення з праць авторів колишніх часів переробляються і скорочено викладаються в порядку преторського едикту, носить конспективний-компілятивний характер

Дуже цікаві і більш пізні пам'ятники науково-літературних добутків римських юристів. Серед них варто відзначити: рукопис Fragmenta Vaticana, знайдена в 1821 р. у Ватиканській бібліотеці. Вона являє собою збірник ius і leges і містить сім глав: про купівлю-продаж, доданому, опіці, даруванні і прокураторах. Ius представлено у витягах із творів Папініана, Ульпіана і Павла. Leges - майже винятково з конституції 318 року, а також три просторікуватих закони Константіана й один Валентіана I від 372 р. Про походження збірника нічого не відомо, але очевидно праця складена до 438 р., тому що Кодекс Феодосія в ньому не згадується.

Робота невідомого автора VII-XI ст. «Collatio legum Mosaicarum et Romanarum» містить зіставлення законів Мойсея і римського права в 16 главах, що відносяться переважно до карного права.

Збірник Consultatio veteris cuiusdam iurisconsulti містить думки і ради невідомого юриста головним чином в області договірного права.

Leges saeculares - сірійсько-римський законник, що користався великим впливом на Сході і не був витиснутий законодавством Юстиніана. Книга викладає римське право дуже неповно, часто не розуміючи і спотворюючи зміст, шляхом доповнення, очевидно з місцевого права. У підставу покладені виречення класичних юристів, але, у результаті посиленої і часто незрозумілій переробці, вони майже невпізнанні. Робота була написана спочатку грецькою, потім перекладена на сірійську мову, і цей переклад піддався переробці на арабській і вірменській мовах. [7. 6-12 ст.]

2. Головні риси юридичної діяльності

Юридична діяльність, як окремий вид соціальної діяльності, також характеризується певними рисами:

1. Відбувається у сфері дії права з використанням правових засобів.

2. Здійснюється спеціально уповноваженими на то суб'єктами, які володіють юридичними знаннями.

3. Її метою є упорядкування, узгодження суспільних відносин по відношенню до вимог права, вирішення конкретних життєвих ситуацій та задоволення на цій основі індивідуальних, групових та загальнолюдських потреб та інтересів.

4. Юридична діяльність має організуючий характер, націлена на організацію дій інших суб'єктів і значною мірою пов'язана з державною діяльністю.

5. Зміст юридичної діяльності у кожній конкретній ситуації складають окремі дії юристів, що націлені на досягнення бажаних правових результатів.

6. Юридична діяльність у багатьох ситуаціях виявляє елементи творчості, індивідуального підходу, винесення конкретного рішення на підставі загальної моделі поведінки.

7. Юридична діяльність своїм правовим впливом пронизує майже всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому регулюванню.

Таким чином, під юридичною діяльністю слід розуміти один з різновидів соціальної діяльності, який здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання правового результату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відповідності до вимог права.

Іноді вживається термін юридична практика, який по суті відображає поняття діяльності, але включає ще й досвід практичного засвоєння дійсності. Адже всяка діяльність здійснюється з урахуванням існуючого досвіду. Це закономірність соціального прогресу, тому немає потреби вишукувати суттєві відмінності між двома вище згаданими термінами.

3. Юридична практика, її різновиди та особливості

Нами вже було зазначено, що зміст юридичної діяльності у кожному випадку складають конкретні дії, перелік яких суттєво впливає на визначення обсягу, сфери та форм юридичної діяльності. В умовах соціального прогресу, ускладненням соціальних зв'язків відповідним чином змінюється зміст та форми соціальної, а, значить, і юридичної практики. На підставі аналізу спробуємо обґрунтувати вище зазначену закономірність. Професійна діяльність (prudentes) знатоків римського права поділялася на три основні види: cavere (складати нові позиви та угоди), agere (вести справу у суді), respondente (давати відповіді). Самою типовою функцією юрисконсультів було "respondente" -- висловлювання думок стосовно запитів приватних осіб або їх представників. Авторитет римських юристів, набутий у судових засіданнях, був настільки значним, що їх думки впливали на волю суддів навіть без їх особистої участі у судовому розгляді справи. У зв'язку з тим, що за консультаціями в основному зверталися оратори-адвокати, Цицерон порівнював роль юрисконсульта у суді з роллю латинського флейтиста, який супроводжував виступ актора на сцені.

З часом, відповідно до нових вимог соціального прогресу, юридична практика зазнавала змін у бік розширення змісту, ускладнення структури, появи нових форм та засобів здійснення. Тому на сучасному етапі до змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід додати: попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягання до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення право виховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності . Ці дії можна розглянути, як форми прояву юридичної діяльності та структурно розкласти на окремі акти поведінки, які поєднуються єдиним напрямом та метою юридичної роботи. Наприклад, у межах правотворчого процесу виділяємо: формування творчої групи, написання проекту закону, узгодження та доробку проекту, внесення на обговорення до правотворчого органу та інше. У межах притягання до юридичної відповідальності можна виділити вивчення фактичних обставин справи, збір додаткової інформації, вивчення особи правопорушника, вибір виду та міри покарання, з'ясування пом'якшуючих обставин, підготовку та винесення рішення по справі тощо.

Виникають питання - які дії слід віднести до юридичне значущих дій? На якій підставі ті чи інші дії можна охарактеризувати як юридичні - чи за ознакою суб'єкта або установи, чи за наявністю правових наслідків, чи за ознакою використання правових засобів? На нашу думку, відповіді можуть бути різними в залежності від того, що мається на увазі. Якщо ми намагаємося окреслити окремий вид чи форму юридичної діяльності, то необхідно використовувати комплексний підхід згідно до усіх ознак, що були нами зазначені. Якщо розглядати окремо взятий акт людської поведінки за межами професійної юридичної діяльності, то за основу доцільно брати наявність або відсутність правових наслідків. Наприклад, громадянин, який не має юридичних знань, не працює у юридичній установі здійснив акт купівлі-продажу автомобіля або звернувся у суд з позовом, то можна стверджувати, що він здійснив юридичне значущі дії за ознакою виникнення, зміни або припинення правових відносин у зв'язку зі своєю активністю. У той же час, в межах виконання свого професійного обов'язку юристом всі його дії, націлені на досягнення правового результату, слід вважати юридичне значущими.

Щодо визначення видів юридичної практики, яка охоплює своїм поняттям окремі акти поведінки та форми юридичної діяльності, то найбільш значущою слід признавати класифікацію за суб'єктами (судова, прокурорська, законодавча, слідча та інші), а також класифікацію за змістом інтелектуальної діяльності (пізнавально-пошукова, реконструктивна, організаційна, реєстраційна, комунікативна), яку пропонує О.В. Шмоткін. Інші види та підстави класифікації юридичної практики мають значимість лише у зв'язку з проведенням конкретно-цільового дослідження, що у даному випадку не ставиться за мету.

Для з'ясування соціальної цінності юридичної практики необхідно звернутися до розгляду її функцій - основних напрямів впливу на суспільні відносини. Традиційним є підхід поділу функцій на спеціально-юридичні та загально - соціальні з метою виявлення більш значущих, цілеспрямованих та відносно-значущих, побічних напрямів впливу. Нами вже було відмічено, що юридична діяльність має багатоаспектний характер тому, що здійснюється у різноманітних сферах людської діяльності, відносно до регулятивних можливостей права, а у зв'язку з цим залишає певні "сліди свого перебування". Це і буде загальний вплив на економічні, політичні, культурні, ідеологічні, організаційно-управлінські відносини, на підставі чого, ми виділяємо відповідні функції.

Але є такі напрями впливу на суспільні відносини, в яких розкривається основний зміст юридичної діяльності та відбувається досягнення наміченого правового результату. Тому дані напрями впливу називаються спеціально-юридичними функціями, серед яких, відповідно до аналогічних функцій права, виділяють регулятивну та охоронну. На більш конкретному рівні, виходячи з завдань, що вирішуються у процесі юридичної практики, спеціально-юридичні функції можуть бути поділені на під функції або функціональні компоненти, які тісно пов'язані з регулятивною та охоронною функціями, співвідносяться з ними, як частка і ціле.

Серед таких під функцій можна виділити уповноважуючи, превентивну, виховну, дослідницьку, розслідувальну, судову, захисну, правовідновлюючу, пошукову індивідуально-організаційну, реестраційно-засвідчувальну. Кожна з них є лише напрямом функціонування та наповнюється змістовно практичними діями у межах конкретної юридичної спеціальності.

Ще одним важливим аспектом розуміння сутності юридичної практики є з'ясування її співвідношення та взаємодії з юридичною наукою. Теорія і практика по суті невід'ємні речі, які не можуть існувати окремо одна від одної. В цілому, головним завданням юридичної науки є вирішення потреб та інтересів громадянського суспільства, окремих його суб'єктів у ході здійснення юридичної практики. Відповідно до цього, зворотній зв'язок існує у бік теорії. Факти реальної дійсності являються предметами науково-теоретичних досліджень, в результаті чого ми отримуємо певні висновки, узагальнення, закономірності, будуємо прогнози на майбутнє. У теоретико-пізнавальній діяльності практика має виключне значення тому, що виступає в якості одного із засобів засвоєння теоретичних положень, переведення їх з ряду уявлень у площину професійних навичок та вмінь. Саме практика підказує ті питання, які потребують свого ретельного вивчення. У ході практичної діяльності накопичується досвід юридичної роботи, що потім підлягає теоретичній переробці, передачі іншим суб'єктам. Наприклад, у процесі прийняття закону або іншого нормативно-правового акту використовуються пропозиції вчених-юристів, які готують той чи інший проект, узгоджують його з потребами практики. До окремих положень проекту, навіть слів, можуть надаватися пояснення, ґрунтовні докази, порівняльний аналіз. Всі наукові знання, стосовно правил та прийомів створення норм права, їх формалізації, прийнято називати правилами юридичної техніки. У ході розслідування правопорушень також використовуються теоретичні знання, як методика проведення окремих слідчих дій, володіння нормативним матеріалом або закономірностями перспективи юридичної справи тощо. При цьому можуть використовуватися теоретичні знання фахівців не юридичної сфери для надання висновків по окремим питанням. Це, наприклад, психологи, викладачі, мистецтвознавці, які своїми теоретичними рекомендаціями допомагають вирішенню справи, встановленню істини. Використання теоретичних знань у юридичній діяльності значною мірою впливає на її ефективність.

Таким чином, юридична наука, як теоретична надбудова, існує для вирішення нескінченного кола питань суспільного життя, що виникають у сфері регулятивного впливу права і обумовлені людськими потребами та інтересами. Це в свою чергу означає, що у ході теоретичних досліджень, а також під час практичної діяльності у центрі уваги повинна знаходитися особа, як головна ціль усякої соціальної діяльності, як найвища соціальна цінність.

Висновок

За найдавніших часів юристами були жерці -- служителі храмів. Юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду.

До основних напрямів діяльності класичної юриспруденції можна віднести:

а) твори, присвячені розробці цивільного права;

б) коментарі до преторського права;

в) збірники творів юристів, що об'єднували цивільне і преторське право;

г) підручники з права -- інституції, а також збірники правил, міркувань;

д) збірники казусів «Питання» і «Відповіді».

Юридична діяльність може мати свої власні форми здійснення та відбуватися у різних сферах життя суспільства. Таким чином, під юридичною діяльністю слід розуміти один з різновидів соціальної діяльності, який здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання правового результату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відповідності до вимог права.

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках:

після досягнення мети, яка перед нею ставилась;

якщо її діяльність набувала незаконного характеру;

після вибуття всіх її членів.

Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи - 3 чоловіки.

Розроблені римськими юристами формули і визначення досягли рівня мистецтва. Чіткість, лаконізм, афористичність правових понять уражали сучасників. Римські юристи, безсумнівно, внесли величезний вклад у розвиток сучасної юриспруден[7. 13 ст.]

Список використаної літератури

1. Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія: Навч. посібник. - Київ, 1998.-156 с.

2. Косарев А.И. Римское частное право. «Закон и право» Издательское объединение «ЮНИТИ» М. 1998.

3. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. Москва: Юрист, 1996.

4. Шмошкін О.В. Юридична деонтологія - К., 1995.

5. Юридична деонтологія / Гусєв, Тіхоміров та ін.- К., 1999.

6. Юридична деонтологія / За ред. Бругалова. - К., 1998.