Інститут глави держави

Зміст

Вступ

Розділ І. Поняття інституту глави держави

1.1 Еволюція інституту глави держави у світі

1.2 Поняття інституту глави держави

Розділ ІІ. Конституційно - правовий статус глави держави

2.1 Особливості конституційно - правового статусу глав держав

2.2 Повноваження та функції глави держави

2.3 Порядок обрання та заміщення посади глави держави

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державу та володіє широкими повноваженнями. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.

Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави - особа, яка займає формально вище місце в структури державних інститутів i водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органів держави.

Методи дослідження. Використовувався порівняльно-правовий метод, який дав змогу для глибокого й всебічного дослідження інституту глави держави. Системний метод для визначення місця та ролі глави держави у механізмі здійснення влади. Структурно-функціональний метод розкриває конституційні повноваження та зміст владної діяльності, що допомагає з'ясувати справжню компетенцію глави держави.

Об'єктом виступає інститут глави держави.

Предметом є інститут глави держави у конституційному праві зарубіжних країн.

Метою роботи полягає у комплексному досліджені інститут глави держави як одного з вищих органів державної влади.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, п'яти підрозділів та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 20 сторінок. Список використаних джерел становить 7 найменувань.

Розділ І. Поняття інституту глави держави

1.1 Еволюція інституту глави держави у світі

Інститут глави держави виник одночасно з історією людства, саме з появою державних форм організації суспільного життя. Завжди організована людська спільнота мала керівника (правителя) визнаного або нав'язуваного, залежно від конкретних історичних умов. Тим більше держави, які представляли собою великі колективи людей, об'єднані територією, розмежовану кордонами, мали у системі своєї політичної організації й інститут глави держави.

Цей інститут зазнав еволюції стосовно форм, структур, повноважень, церемоніалів. Також глава держави, як інститут, знав і знає як одноособову форму, так і колегіальну. Ті, що обіймали цю високу державну посаду, іменувалися й іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.

Розглядаючи інститут держави необхідно прийняти за відправну точку констатацію, що сьогодні конституційні системи різняться між собою (між іншими) і з точки зору наукової концепції організації влади (ця категорія є ключем пояснення державно-правового механізму). Окремі системи базуються або побудовані на теорії єдності влади, інші системи мають своїми засадами теорію або теорії розподілу / рівноваги влад у державі. Глави держави входив і входить до складу органів державної влади поряд із парламентом. У державах же, де влада побудована на принципі розподілу влад, а державна система уявляється як складова трьох великих влад, «гілок» законодавча, виконавча, судова - главу держави, як правило, приєднують до виконавчої влади, звідси і часте вживання словосполучення «глава виконавчої влади» або «Виконавча влада: глава держави і уряд».

Розгляд інституту глави держави передбачає і конкретне розуміння відносин народ (нація) і державна організація влади. Народові належить політична влада, і він довіряє її здійснення - у формах і способах, визначених конституцією, - представницькому органу. Згідно з класичною теорією представництва, виразником інтересів і волі народу (нації), усієї сукупності громадян даної держави є парламент. Звідси і таке його призначення, як органу національного або народного представництва. Поряд із парламентом, органом представництва, звичайно, на національному рівні, є глава держави (у деяких республіках), оскільки вони обрані на основі загального виборчого права.

Вивчення й аналіз інституту глави держави можуть бути здійснені і з точки зору функціонування виконавчої влади та місця глави держави у цій структурі. Це місце відображає і відносини між народом, парламентом і главою держави. Так, у деяких державах виконавча влада складається з єдиного державного органу (зокрема, у жорстких президентських республіках члени уряду складають одну команду помічників глави держави). В іншій групі держав виконавча влада здійснюється двома державними органами - главою держави та урядом (наприклад, Великобританія). Поряд із главою держави, який репрезентує (уособлює) націю, з'явився кабінет або група функціонерів, завданням яких є забезпечення публічних справ. Така структура виконавчої влади, яка часто стає дуалістичною, притаманна багатьом державам і інколи визначається як «правління (режим) кабінету».

У деяких країнах функції глави держави доручали і доручають колегіальним органам, які мають назви президії, державної ради, президентської ради. У недавньому минулому в СРСР і деяких тоталітарних країнах Східної Європи колегіальним главою держави були президії вищих представницьких органів державної влади. В Іракці з липня 1258 р. до лютого 1963 р. функції глави держави здійснювала Державна рада у складі трьох членів, один з яких був Президентом. Уже в наші дні - з 1995 по 1997 рр. у Ліберії функції колегіального глави держави виконувала Державна рада. В якості прикладу колегіального глави держави у країнах із демократичним політичним режимом можна привести лише Федеральну раду Швейцарії; хоча у цій країні існує президент конфедерації, основним завданням якого є голосування у Федеральній раді.

1.2 Поняття інституту глави держави

Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави - особа, яка займає формально вище місце в структури державних інститутів i водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органів держави.

Юридичний статус i політичне значення сучасного глави держави залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи iншiй країни. Його реальна роль у здійсненні влади багато в чому зумовлена також існуючим у країні політичним режимом.

В юридичній літературі зарубіжних країн під главою держави прийнято розуміти конституційний орган і одночасно вищу посадову особу, яка посідає, як правило, юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і яке здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами.

При побудові будь-якої керованої системи її структура звичайно визначається її функціями. Виділяти під цю функцію особливий орган або включати її до компетенції іншого (інших) органа (- нів) - справа політичного, а не юридичного вибору. В переважній більшості держав такий вибір зроблений на користь особливого органу.

У сучасних державах конституційно-правовий інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; закріплюють повноваження глави держави. Внесені до конституції, вони, як правило, конкретизуються поточним законодавством.

Розділ ІІ. Конституційно - правовий статус глави держави

2.1 Особливості конституційно - правового статусу глав держав

Конституційний статус і політичне значення сучасного глави держави багато в чому залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, а його реальна роль у здійсненні влади нерідко зумовлюється існуючим політичним режимом.

Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, широкими повноваженнями, наділене такими якостями, як безвідповідальність, незмінюваність, нейтральність. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.

Політична роль глави держави іноді визначається на конституційному рівні. Так, ст. 5 Конституції Франції говорить: «Президент пильнує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також наступність держави. він є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання міжнародних договорів». А Конституція Іспанії (ч. 1 ст. 56) характеризує главу держави так: «Король - глава держави, символ її єдності і наступності, арбітр і примиритель у повсякденній діяльності державних органів, - здійснює вище представництво Іспанії у міжнародних відносинах…, і здійснює також функції, надані йому Конституцією і законами».

У конституціях деяких держав є положення, згідно з якими глава держави або не входить до жодної гілки влади (наприклад, у ч. 1 ст. 55 Основного закону ФРН сказано: “Федеральний президент не може входити до складу ні уряду, ні законодавчої корпорації Федерації або землі”), або входить до однієї (розд. 1 ст. II Конституції США фіксує припис: “Виконавча влада надається Президентові…”), а у третьому випадку входить і до виконавчої, і до законодавчої гілки влади (Конституція Індії 1949 р. встановлює у ч. 1 ст. 53, «виконавча влада Союзу надається Президенту і здійснюється ним або безпосередньо, або через посадових осіб, які підкоряються йому…», а в ст. 79 фіксує: «Для Союзу засновується Парламент, який складається з Президента і двох палат - Ради Штатів і Народної Палати»). Отже, питання про правовий статус глави держави повинно вирішуватися щоразу конкретно в залежності від особливостей конституційного ладу, врегульованого конституцією, законодавством і практикою функціонування державних інститутів у тій чи іншій країні. Тому апріорна оцінка місця і ролі глави держави, його віднесення до тієї чи іншої гілки влади невиправдані.

Світова конституційна доктрина, а нерідко і сучасне конституційне законодавство при характеристиці юридичного статусу монарха вказують на такі його основні особливості (характерні риси).

По-перше, монарх розглядається як суверен, верховний представник, а в ряді країн і як верховний носій державної влади. Прикладом законодавчого закріплення такої конституанти служить Конституція Данії 1953 р., в якій у §12 міститься таке положення «Король володіє у межах, встановлених даною Конституцією, верховною владою з усіх питань Королівства і здійснює таку верховну владу через міністрів».

По-друге, влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якої іншої влади, органу або виборчого корпусу. Він володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом. Зокрема, у конституціях більшості країн із монархічною формою правління фіксуються положення про те, що монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як глави держави (п. 3 ст. 56 іспанської Конституції), або як формального глави виконавчої влади (п. 2 ст. 42 нідерландської Конституції). Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Такий механізм взаємовідносин глави держави і уряду забезпечується вимогою контрасигнування актів монарха головою або членами уряду. Водночас проголошується недоторканність особи монарха (ст. 56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії, ст. 58 Конституції Бельгії). Це означає, що він не може бути звинувачений у порушенні норм права і є непідсудним. Недоторканність монарха виявляється і в тому, що посягання на його особу, як правило, відносять до тяжких злочинів. Отже, в остаточному підсумку все це відображає сучасне сприйняття принципу, феодального за своїм походженням, за яким «монарх не може бути неправий, і його дії не можуть бути неправомірними».

По-третє, успадкування влади монарха представниками правлячої династії. Як правило, порядок престолоуспадкування визначається конституціями. Так, ст. 24 Конституції Нідерландів говорить: «Право на престол передається у спадок і належить законним спадкоємцям короля Вільгельма І, принца Оранського - Нассау».

По-четверте, в конституціях деяких держав встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Великобританія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Швеція). Цієї умови додержуються і в мусульманських країнах (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко, Оман, Саудівська Аравія).

До особливостей конституційного статусу монарха треба віднести наявність у нього низки спеціальних особливих прав, пільг і привілеїв. Зокрема, монарх має право на особливий титул (наприклад, Королева Великобританії у своїй державі іменується так: «Єлизавета Друга Божиєю Милістю Королева Великобританії та Північної Ірландії та її інших володінь і територій. Королева. Глава Співдружності. Захисниця Віри»); державні регалії - трон, корону, мантію, скіпетр тощо; особливу почесну зустріч; звільнення від оподаткування. Монарх має право на резиденцію та утримання королівського (імператорського) двору, тобто штату осіб, які відають приватними справами монарха. Монарху на утримання штату та інші витрати щорічно виділяється з державного бюджету певну суму асигнувань, яка зветься цивільним листом.

Якщо конституційний статус монарха як глави держави залежить в основному від монархічної форми правління, то правове становище президента визначається республіканською формою правління. Не випадково і назви трьох основних типів (моделей) республіки (президентська, парламентарна і президентсько-парламентська (парламентсько-президентська) пов'язуються зі статусом глави держави - президента.

Роль і статус президента як глави держави у політичному житті тієї чи іншої країни визначаються передусім відповідними конституційними нормами.

Згідно зі ст. ІІ.1 Конституції США, “ виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки ”. В конституціях деяких країн дещо інакше трактується роль президента у системі державного механізму. Так, Конституція Італії у ст. 87 містить такий припис: “Президент Республіки є Главою Держави…”. Аналогічно визначено місце президента в Конституції Угорщини (п. 1 ст. 29), в якій сказано: «Главою держави Угорщина є Президент республіки…». У конституційному праві ФРН взагалі немає норми про те, що президент - це глава держави; його роль і місце в управлінні державними справами зводиться тільки до того, що «Федеральний президент представляє Федерацію у міжнародно-правових відносинах» (п. 1 ст. 59).

Аналіз текстів конституцій зарубіжних країн свідчить і про те, що в деяких із них є такі правові конструкції, які не дозволяють чітко розмежовувати повноваження президента і голови уряду в сфері здійснення виконавчої влади. Наприклад, у п. 1 ст. 19 Конституції Австрії сказано: «Вищими органами виконавчої влади є Федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель». А в Конституції Індії (п. 1 ст. 53) фіксується норма: «виконавча влада у Республіці належить Президентові здійснюється ним або безпосередньо, або через посадових осіб, підпорядкованих йому згідно із даною Конституцією». Немає окремого положення, яке визначило би президента як главу держави в Конституції Франції. Тут у ст. 9 тільки сказано: «…Президент головує у Раді Міністрів», водночас у ст. 21 позначено: «…Прем'єр-міністр керує діяльністю Уряду». Досить докладно окреслює місце президента у політичному житті суспільства Конституція Російської Федерації. Відповідно до ст. 80 Президент тут є главою держави, «забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади», «визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави», «…репрезентує Російську Федерацію всередині країни та в міжнародних відносинах».

Можна сказати, що в країнах Європи та Американського континенту, при усіх відмінностях, зазначених вище, функції глави держави здійснює одна особа, та її місце у державному механізмі більш-менш чітко регламентується конституціями і спеціальними законами.

Згідно з конституціями багатьох держав, президент у силу своєї посади проголошується гарантом суверенітету, національної незалежності, територіальної цілісності та безпеки держави (ст. 123 Конституції Португалії, ст. 126 Конституції Польщі, ст. 5 Конституції Франції, ст. 80 Конституції Російської Федерації). Крім того, Конституція Італії зобов'язує президента представляти національну єдність (ст. 87).

Конституції деяких держав закріплюють за главою держави - президентом роль арбітра між різними силами у державі та суспільстві (ст. 5 Конституції Франції п. 2 ст. 80 Конституції Румунії); регулятора державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції, п. 2 ст. 80 Конституції Російської Федерації).

У багатьох джерелах конституційного права і в доктрині зазначається, що головною відмінністю статусу президента республіки від правового становища монарха є те, що посада президента є виборною.

У конституційному праві зарубіжних країн чільне місце посідають питання, пов'язані з регулюванням інституту відповідальності президента. При цьому у більшості держав виходять з «класичної» доктрини, згідно з якою глава держави не несе політичної (парламентської) відповідальності. Президент республіки несе, однак, судову відповідальність, підстави і межі якої встановлюються конституцією або спеціальним законом. Особлива процедура притягнення до судової відповідальності глави держави та інших вищих посадових осіб отримала назву «імпічмент». Звичайно, що конституційно-правове регулювання такої процедури має свої особливості. Натомість у країнах, що розвиваються для цього використовуються судові процеси, які організуються після повалення глави держави.

2.2 Повноваження та функції глави держави

Особливості конституційного статусу глави держави найбільш повно виявляються у характері та обсязі його повноважень. У різних джерелах наводяться різні варіанти повноважень (компетенції) глави держави, але, виходячи з дидактичних міркувань, доцільно виділити такі найбільш характерні та специфічні повноваження глави держави.

1. Представницькі функції. Світова конституційна доктрина і сучасне законодавство зберігають за главою держави функції її верховного представництва: глава держави головує на урочистих церемоніях, виступає з офіційними зверненнями до парламенту і з посланнями до нації (подібна практика широко розповсюджена у більшості президентських і напівпрездентських республік). Винятково велике значення мають представницькі функції глави держави у сфері зовнішніх зносин. Він вважається як особа, що виступає завжди від імені своєї держави в силу свого становища і не потребує ніяких на те повноважень.

2. Повноваження в галузі державного управління. В тих країнах, де глава держави наділений виконавчою владою, його повноваження в цій галузі є значні. У президентських і монократичних республіках (США, багато країн Латинської Америки, значна частина країн, що розвиваються) президент є одноособовим носієм урядової влади. Члени уряду розглядаються, звичайно, як помічники і радники президента, ним призначаються і звільняються. У згаданих країнах глава держави відіграє вирішальну роль у визначенні програми урядової діяльності; йому належить право прийняття остаточних ухвал; від його імені і за його підписом видаються найважливіші акти виконавчої влади. Глава держави керує адміністративним апаратом і збройними силами: він призначає на вищі військові та цивільні посади (у США таких урядових чиновників - майже 3 тис.). У парламентарних республіках і монархіях, навпаки, глава держави не може призначити уряд, який не користується підтримкою парламентської більшості.

3. Повноваження у сфері законодавчої діяльності глави держави неоднакові в різних групах країн. У парламентарних монархіях і республіках, як правило, главі держави належить право відкриття і закриття чергових і позачергових сесій, а в ряді країн - право дострокового розпуску парламенту. (Великобританія, Японія). У республіках і з змішаними формами правління глава держави володіє правом дострокового розпуску парламенту (нижньої палати), скликання надзвичайних сесій, повернення законопроекту для повторного обговорення, передавання його до органу конституційного нагляду, законодавчої ініціативи в конституційній сфері. На практиці і в президентських республіках глава держави зберігає досить значні засоби впливу на парламент. Тут використовується право вето на законопроекти, прийняті парламентом. Нарешті, в багатьох країнах глава держави користується правом видання власних нормативних актів. Оскільки в деяких з них конституція обмежує сферу застосування парламентського закону, президентський указ усе частіше виступає як акт, який регламентує суспільні відносини на рівних підставах із законом.

4. Зовнішньополітичні повноваження. В навчальній літературі слушно підкреслюється думка про те, що обсяг зовнішньополітичних повноважень глави держави визначається діючим законодавством, а рівень і ступінь їх реального здійснення залежать від політичної практики, звичаїв і традицій політичного життя, що склалися. В конституційному праві окреслилися такі основні напрямки здійснення цих повноважень. Це, по-перше, верховне представництво країни в міжнародних відносинах (форми різні: безпосереднє звертання до глав іноземних держав, особисті контакти, візити і зустрічі з колегами, участь у міжнародних форумах та ін.). По-друге, призначення керівника відомства закордонних справ і дипломатичних представників країни за кордоном. Крім того, при главі держави акредитуються іноземні дипломатичні представники. По-третє, в ряді країн главі держави належить право ініціативи, підготовки і проведення переговорів, особистої участі в найбільш важливих із них і підписання міжнародних договорів. По-четверте, у багатьох країнах до прерогатив глави держави належить право оголошення війни і укладання миру.

5. Повноваження в судовій сфері. За главою держави майже усіх країн світу зберігаються такі повноваження: а) призначення на судові або вищі судові посади; б) здійснення права помилування; в) головування у вищих консультативних установах, які відносяться до суддівського корпусу.

6. Надзвичайні повноваження. У багатьох країнах (США, Франція, Шрі-Ланка, Нігерія та ін.) глава держави наділений правом запровадження надзвичайного стану або використання надзвичайних повноважень. У будь-якому разі це має носити тимчасовий характер.

Отже, як вища посадова особа глава держави посідає провідне місце у системі центральних органів держави.

2.3 Порядок обрання та заміщення посади глави держави

Заміщення посади монарха відбувається за правом наслідування. Існує декілька систем престолоуспадкування:

1) салічна, коли престол успадковується тільки чоловіками за правом первородства (Бельгія, Норвегія, Японія та ін.);

2) кастильська, яка віддає перевагу чоловікам, хоч визнає право успадкування престолу і за жінками (Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди та ін.);

3) австрійська (вона існує у Нідерландах), коли жінки могли успадковувати трон за умов, що в усіх генераціях даної династії немає чоловіків;

4) шведська, згідно з якою за законом 1980 р. жінки успадковують престол на рівних підставах з чоловіками;

5) мусульманська, коли трон успадковує не визначена особа, а це питання вирішує на свій розсуд шляхетна правляча сім'я (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.);

6) родова, коли король розглядається як головний вождь (керманич) роду, а його спадкоємця визначає рада роду з числа синів покійного. У Свазіленді це робить подібна рада (лікоко) на чолі з королевою-матір'ю.

Деякі особливості має престолоуспадкування в Бутані, Непалі та інших країнах, де трон успадковується шляхом визначення майбутнього спадкоємця наперед - не обов'язково старшого сина. Нарешті, у Малайзії король є виборною особою.

Не менш важливе значення мають питання вакантності престолу, незалежно від її причин. Одним із таких юридичних наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб (регентська рада) замість монарха. В основних законах монархічних країн, зокрема, регламентується порядок установлення регентства та його здійснення. Найчастіше регентство встановлюється за умов тимчасової недієздатності монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. У разі відсутності законних спадкоємців конституції більшості країн відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу до компетенції парламентів. У вітчизняній літературі підкреслюється, що усунути монарха з престолу юридичними засобами практично неможливо, але його можна примусити зректися престолу або, нарешті, ліквідувати фізично. Усе це практикувалося неодноразово.

Президенти обираються на певний термін: три роки в Латвії, чотири роки у США, п'ять - у Бразилії, Намібії, шість - в Єгипті, сім - у Франції. В державно-правовій практиці зарубіжних країн, одначе, були і є «довічні президенти», а також глави держав, які посідали свої пости іншими шляхами, ніж вибори . Оскільки суворої одноманітності у способах обрання глави держави залежно від форми правління немає, у даний час прийнято говорити про два способи його обрання: а) прямими виборами; б) непрямими виборами.

Прямі вибори президента - загальним голосуванням - законодавчо закріплені в Австрії, Ірландії, Ісландії, Франції, в багатьох постсоціалістичних державах, у більшості країн Латинської Америки. У Франції, наприклад, згідно з конституційною реформою 1962 р., у тому випадку, якщо жоден із кандидатів не отримує у першому турі абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур голосування, в ході якого можуть балотуватися тільки два кандидати, які зібрали найбільшу кількість голосів . Натомість у Намібії, згідно зі ст. 28 Конституції, де вибори президента також проводяться на основі загальновизнаних демократичних принципів виборчого права, жоден із кандидатів не може бути обраний на цю посаду, якщо під час голосування не отримає більше 50 відсотків голосів від загальної кількості тих, хто брав участь у голосуванні. У другій половині 90-х рр. у Казахстані та Узбекистані замість виборів були проведені референдуми про продовження строку діючого президента до 2000 року. В Туркменістані парламент наприкінці грудня 1999 року прийняв закон, який надає право теперішньому президенту країни - Сапармурату Ніязову право залишатися на своєму посту без обмеження строку, узаконивши цим інститут «довічного президента».

Прямі вибори більш характерні для країн із президентською (за винятком США та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління. Вважається, що такий порядок виборів більш адекватний тому центральному місцю, яке президент посідає у державному механізмі. У даному випадку він отримує свій мандат - право на владу - безпосередньо з рук народу. Тому його легітимність і повноваження найбільш вагомі.

Виняток, як уже зазначалося, становлять вибори президента у США, де виборці голосують не за кандидатів, а за вибірників, колегія яких і обирає голову держави. В колегії 538 осіб. Від кожного з 50 штатів обирається стільки вибірників, скільки сенаторів і представників вони мають у конгресі. Вибірники обираються єдиним списком за мажоритарною системою відносної більшості. Політичні партії висувають у кожному штаті свій список вибірників, які мають підтримати відповідного кандидата у президенти. При цьому представники кожного штату мають один голос. Для обрання Президента США потрібна більшість голосів усіх штатів.

У парламентарних республіках, як правило, президент обирається шляхом багатоступеневих виборів. Є три варіанти.

1. Президент обирається тільки парламентом. Така система прийнята у Греції, Ізраїлі, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії. Наприклад, у Словаччині, згідно зі ст. 101 Конституції, обирається Національною радою таємним голосуванням. Він обирається більшістю у три п'ятих голосів усіх представників.

2. Для обрання президента із депутатів парламенту і представників органів місцевого самоврядування утворюється спеціальна виборча колегія. Класичним прикладом такого варіанта може бути Італія. Тут, відповідно до ст. 83 Конституції, Президент обирається парламентом на спільному засіданні його членів. У виборах беруть участь по три делегати від кожної області, які обираються обласною радою із збереженням представництва меншин. Область Вале д'Аоста має одного делегата. Обрання президента проводиться таємним голосуванням більшістю у дві третини членів зібрання. Після третього голосування досить абсолютної більшості.

3. Для обрання федерального президента формується особлива колегія, що складається з депутатів федерального парламенту і представників суб'єктів федерації. Прикладом такого варіанта може служити ФРН, де федеральний президент обирається із членів Бундестагу і представників земель, обраних законодавчими органами земель. Для обрання президента необхідна абсолютна більшість членів Федеральних зборів. Щось схоже існує і в Індії.

Коли глава держави отримує мандат від парламенту, його влада вторинна, похідна. Він не може вважати себе безпосереднім обранцем народу і не може протиставити свої повноваження органу законодавчої влади. Обраний так президент володіє слабими повноваженнями, і, природно, не відіграє такої значної ролі у державному житті країни.

Умови для кандидата в президенти, тобто формальні цензи (вік, проживання в країні протягом певного терміну, політичні і релігійні вимоги в окремих державах), можливість переобрання на наступний строк або його неможливість в основному є типовими для усіх держав. У будь-якому випадку це повинна бути особа із певним життєвим досвідом (наприклад, у ФРН віковий ценз для президента - 40 р., в Індії та США - 35, а в Італії - 50 р.). У деяких країнах (Мексика) не припускається переобрання на посаду президента. У США президент може обиратися два рази.

Важливе політичне та юридичне значення мають питання, пов'язані з припиненням повноважень і відповідальності президента республіки. Ці питання належно регулюються в законодавстві зарубіжних країн. Щодо припинення президентського мандата конституційне право встановлює такі правила: а) закінчення терміну повноважень; б) дострокова відставка за станом здоров'я або в силу інших причин в) засудження в порядку імпічменту; г) усунення від посади на основі результатів референдуму (Австрія, Ісландія); д) у разі смерті. Конституції по-різному визначають порядок заміщення посади президента, що стала достроково вакантною. У США прямим конституційним «спадкоємцем» президента є віце-президент. У Мексиці і в деяких інших президентських республіках у таких випадках посаду займає обраний парламентом тимчасовий президент. У більшості держав посаду президента заміщує голова парламенту.

Висновок

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. Він очолює всю систему органів влади и управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління -- це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха і т. ін., а з республіканською -- громадянами.

Державне право зарубіжних країн розглядає звичайно главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин.

Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяється глава держави Конституцією, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів -- й від порядку їх обрання

Таким чином, глава держави наділяється згідно з нормами державного права зарубіжних країн досить широкими повноваженнями, особливо у президентських і напівпрезидентських республіках і дуалістичних монархіях. У парламентарних державах їх повноваження менш широкі й обмежуються активною урядовою діяльністю. Порядок обрання глави держави визначаються відповідними конституційними нормами.

Список використаних джерел

1. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - Тернопіль: Астон, 2003. - С.281-301.

2. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О.Ріяка (керівник авт.кол.). - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С.141-155.

3. Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / сост. Проф. В.В. Маклаков. - 4-е изд. - М.: Волтерс Клувер, 2003. - 624С.

4. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для ВУЗов / под ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина.- М.: Норма, 2004. - С.210-234.

5. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. - 3-е изд., М.: Юрист, 2003. - С.300-313.

6. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / 5-е стереотипне видання. - К.: АртЕк, 2002. - С.223-244.

7. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К.: Програма Л, 1995. - С.112-134.