Смертна кара в Україні

Вступ

Смемртна камра (вища міра покарання) -- страта злочинця, чи неугідної владі особи, засудженої на смерть за скоєння особливо тяжких злочинів чи дій, що протиречать державній політиці країни.

Майже всі суспільства людства на певній стадії свого розвитку застосовували смертну кару до кримінальних і політичних злочинців. "Руська Правда", як і "варварські правди", не передбачала смертної кари. Спроби її запровадження у Київській Русі робилися, але не прижилися. Найвищою, винятковою мірою покарання було вигнання ("поток і розграбленіє"), яке не виключало загибелі засудженого, бо на вигнанця не поширювався захист закону. Систематичне застосування смертної кари в Україні почалося у Литовський період її історії ("Судібник" Казимира IV Ягеллончика 1468 р. та "Статут Литовський" 1529 р.).

В багатьох сучасних суспільствах смертна кара була скасована, в тому числі і в Україні. Смертна кара вважається недопустимою на території Ради Європи. Деякі країни скасували смертну кару за винятком особливих обставин, таких як, наприклад, зраду під час військових дій. В інших країнах смертна кара була скасована на практиці, але законодавчо все ще залишається вищою мірою покарання. Такі держави, як Китай, США та інші зберегли смертну кару за злочини, окремо визначені законодавством.

У країнах, які практикують смертну кару, метод страти визначається законодавчо. Традиційно найпоширеніші види смертної кари: повішення, розстріл, обезголовлення. У США з 20-го століття стали широко поширеними також електричний стілець і смертельна ін'єкція.

Ставлення до смертної кари не є одностайним у багатьох суспільствах -- там, де вона практикується, шириться рух за її скасування; у країнах, де вона скасована, існує певна кількість прихильників її відновлення.

Усюди скасовували смертну кару виходячи з гуманістичних принципів, а не внаслідок народного волевиявлення. В жодній країні Європи, де було скасовано смертну кару, з цього приводу не було проведено референдуму, і в усіх цих країнах на момент скасування згідно опитувань більшість населення підтримувало збереження такого виду

Смертна кара в Україні

Відсутність смертної кари є обов'язковою умовою для перебуванні держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 року, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, дійшовши висновку, що рішення про мораторій було прийнято без дотримання належної процедури. Такий стан речей міг призвести до виключення України з Ради Європи, але в 1997 році мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з тих пір в Україні вже ніколи нікого не страчували. 30 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв'язку з цим, у 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, якими остаточно вилучила поняття «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України.

Видом смертної кари, який застосовувався раніше в новітній Україні, завжди був розстріл, як і в усіх інших державах, що утворились у результаті розпаду СРСР.

Смертна кара в Україні не є проблемою кримінально-правовою, це типова політична проблема, «розмінна монета» номіналом у сотні людських життів, яку аморальна влада намагається використати не тільки для торгів із голодним і озлобленим електоратом, але також цинічно прагне «конвертувати» для обміну на матеріальні та інші блага поза країною

Безперечним є той факт, що у всьому світі розширюється тенденція до скасування смертної кари. За даними на 13 травня цього року смертну кару скасували, повністю виключивши її зі свого законодавства, 69 держав, і ще тринадцять країн не передбачають застосування смертної кари за злочини, скоєні в мирний час, залишивши цей різновид покарання на випадок війни. У 23 країнах смертні вироки або не виносяться, або не виконуються вже понад 10 років. Таким чином -- сьогодні не менше ніж 105 держав, а це більша половина всіх країн світу, відмовилися від застосування смертної кари.

Окрім розуміння, чому держави скасовують смертну кару, цікавим може видатися читачеві й те, як скасовують смертну кару, які юридичні процедури використовуються, і яка роль громадськості у процесі прийняття рішення.

Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1948) передбачає у статті 2 «виконання смертного вироку як виключення з права на життя». Прийнятий 19 грудня 1966 Міжнародний Пакт про цивільні та політичні права встановлює заборону на застосування смертної кари стосовно неповнолітніх, осіб, молодших за 18 років і вагітних жінок. Однак головними міжнародними документами, що стосуються реального скасування смертної кари, є прийнятий 28 квітня 1983 року протокол №6 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка передбачає повну заборону смертної кари за злочини, скоєні в мирний час, і Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про цивільні та політичні права (набрав чинності 11 липня 1991 року).

Своє «незалежне життя» дванадцять республік колишнього СРСР і три прибалтійські держави розпочали з радянським Карним кодексом, український варіант якого був прийнятий ще 1961 року. Радянське законодавство передбачало смертну кару не лише за велику кількість державних злочинів. Людину можна було позбавити життя і за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, фальшування грошей, вбивство і згвалтування.

За сім років незалежності України ім'ям нашої держави було винесено не менше ніж 1166 смертних вироків. Українські кати вчинили не менше ніж 612 страт. Фактично щотижня в Україні виносилося три смертних вироки, щомісяця ми страчували шістьох...

Аналіз висловлювань більшості діючих українських політиків, присвячених темі смертної кари, показує, що всі вони вважають за краще уникати публічних визнань у прихильності ідеї скасування смертної кари. Навпаки, такі відомі політики як Президенти України Леонід Кравчук і Леонід Кучма, спікери Верховної Ради України Іван Плющ, Олександр Мороз і Олександр Ткаченко неодноразово заявляли про те, що вважають застосування смертної кари необхідною мірою у сучасному українському суспільстві. Щоправда, тут треба зробити застереження, що Олександр Мороз, Леонід Кравчук та Іван Плющ робили такі заяви лише тоді, коли вони перебували «під час виконання» своїх високих державних обов'язків». Тепер існують достовірні відомості, що свідчать: названі політики готові не перешкоджати скасуванню смертної кари, більше того, вони «обережно сприяють» її скасуванню.

За кілька років роботи в Українській асоціації «Міжнародна Амністія», де я координував програму скасування смертної кари в України, мені довелося спілкуватися з більшістю відомих українських політиків, за винятком хіба що нинішнього президента України. Пригадую, спочатку я був шокований тим, що згодом назвав для себе феноменом «вимушеного лицемірства політиків». Будучи людьми високо освіченими, а головне -- добре інформованими, представники українського політичного бомонду в приватних бесідах рідко говорили тими словами, які вони допускали, виправдовуючи «на публіці» застосування смертної кари. Швидше за все наводилися докази на кшталт «скасовувати смертну кару поки що рано», «народ цього не зрозуміє…», «суспільство поки що не готове до такого кроку». Здавалося, що політики знаходилися в полоні якихось стереотипів і упереджень щодо народу України, приписуючи йому (народові) зайву жорстокість і кровожерливість, прагнучи догодити виборцеві якщо не своєчасною виплатою зарплат і пенсій, то хоча б заохоченням «основних інстинктів», до яких політики зараховують і жадобу кривавої помсти.

У той же час численні соціологічні дослідження, проведені незалежними дослідниками у багатьох країнах світу, свідчать про «символічний» характер ставлення громадськості до смертної кари. Американський дослідник Боуерс у своїй книзі «Громадська підтримка смертної кари: помилкова думка» приходить до висновку, що підтримка смертної кари громадською думкою США є «абстрактною, ідеологізованою, ірраціональною, не заснованою на практичному досвіді, ця підтримка різко зменшується або зникає, коли йдеться про конкретні злочини й конкретних підсудних, про відповідальність за застосування смертної кари...».

Вказані дослідження проводилися в США і країнах Західної Європи, там, де статистика застосування смертної кари завжди була і є відкритою, де громадськість, вільна преса, незалежні політичні партії, громадські організації контролюють кожен крок влади, що стосується дотримання прав людини. Така ситуація не має нічого спільного з українськими реаліями, тому посилатися на громадську думку в наших умовах -- значить виявляти свою обмеженість або умисну несумлінність.

До останнього часу основний масив інформації, що стосується практики застосування смертної кари в Україні, залишався надійно прихованим від сторонніх очей під грифом «державна таємниця». Публікувалися тільки дані про загальну кількість винесених і виконаних смертних вироків, однак усі спроби дізнатися правду не лише про процедуру страти, але хоча б про прізвища страчених, про місце й час виконання вироку як і раніше, незважаючи на всі міжнародні зобов'язання України, наштовхуються на глуху стіну мовчання і ворожої підозрілості української влади. Після оголошення смертного вироку обласним, Київським, Севастопольським міським судом, або ж окружним військовим судом, український засуджений більше ніколи не побуває України розгляне справу в касаційному порядку, заочно, і практично завжди -- без присутності не лише засудженого, але і його адвоката. Остаточне й таке, що не підлягає оскарженню, рішення Колегії з карних справ Верховного суду України буде ухвалено швидко, згідно з протоколами засідань на розгляд однієї справи йде близько 18 хвилин. Ні про який повторний аналіз доказів, слухання свідків, потерпілих, обвинувача, обвинувачених і захисту й мови немає. Після формальної процедури в 75-90 відсотках випадків ухвалюється рішення про те, щоб залишити смертний вирок без змін. Із цього моменту засуджений наче перестає існувати, адвоката тепер можуть допустити, а можуть і не допустити у в'язницю, листи та передачі забороняються, у разі переведення ув'язненого в іншу в'язницю родичів про це не сповіщають…

Необхідно також сказати, що більшість адвокатів, які захищали осіб, засуджених до смертної кари, були надані звинуваченим державою, оскільки самі звинувачені в 60-75 відсотках випадків не мають можливості найняти собі адвоката. Ось за цим показником Україна мало відрізняється від Сполучених Штатів: і в нас, і «у них» людей багатих страчують дуже рідко… З моменту підтвердження смертного вироку Верховним судом України послуги призначеного адвоката більше не оплачуються. Чи варто говорити, що інтерес до «смертника» у адвоката-добровольця рідко відповідає всій серйозності становища його клієнта. Далі справа передається у Відділ помилувань адміністрації Президента України. Склад і методи роботи Відділу помилувань вкриті темрявою, як закрита від суспільства і процедура розгляду прохань про помилування. Скільки часу відведено на розгляд прохання, які критерії, що за ними Відділ виносить свої рекомендації Президенту України, хто може впливати на прийняття Відділом помилувань тієї чи іншої рекомендації? Марно будете ви шукати відповідь на ці та багато інших питань. Адже помилування засуджених до смертної кари -- це тiльки окремий випадок помилування будь-якого з сотень тисяч українських зеків, справи яких також проходять через Відділ помилувань. У мене немає підстав стверджувати, що зловживання є нормою в роботі Відділу помилувань АП. Однак доти, поки гласність не торкнеться цієї структури, численні претензії і звинувачення на її адресу будуть мати моральне право на існування. Всі укази Президента «Про відхилення клопотання засудженого про помилування» -- для тих, хто таке клопотання подавав, або «Про незастосування до засуджених акту помилування» -- для тих, хто відмовився писати прохання про помилування, є секретними. Офіційно ніколи не повідомлялося про те, кому вирішив не зберігати життя Президент. Усю інформацію на цю тему правозахисним організаціям доводиться добувати непристойними в вальними методами.

Чи знають у адміністрації Президента про те, що приховування подібної інформації є порушенням Конституції і Законів України, зокрема статті 6 Закону України «Про державну таємницю»? Що згідно з цією статтею, «забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо ними будуть порушені конституційні права людини і громадянина, буде заподіяна шкода здоров'ю і безпеці населення»?

Смертна кара в Україні не є проблемою кримінально-правовою, це типова політична проблема, «розмінна монета» номіналом у сотні людських життів, яку аморальна влада намагається використати не тільки для торгів із голодним і озлобленим електоратом, але також цинічно прагне «конвертувати» для обміну на матеріальні та інші блага поза країною.

Особливо виразно це виявилося після вступу України до Ради Європи в 1995 році. Не зайвим, на мій погляд, буде нагадати, що в процесі розгляду профільними комітетами Ради Європи заявки України про вступ до цієї організації, як найважливіший аргумент «за» прийом нашої країни до РЄ було сприйнято лист про наміри Української держави поважати права людини. Серед інших зобов'язань у гуманітарній області в листі було чітко сказано про те, що «Україна зобов'язується протягом 3 років із моменту вступу до Ради Європи скасувати смертну кару, виключивши її зі свого Карного Кодексу». Що ж до мораторію на виконання смертних вироків, то його українська влада зобов'язалася ввести протягом одного року з моменту вступу до РЄ. Вказаний гарантійний лист підписали тоді президент України Леонід Кучма, голова Верховної Ради Олександр Мороз, прем'єр-міністр України Євген Марчук. Невдовзі Євген Марчук був відправлений у відставку «за … створення свого політичного іміджу»... Ну а Президента і голову парламенту, котрі залишилися «на плаву», імідж чесних людей, схоже, хвилював не дуже сильно. Принаймні, чесне слово політиків не стало чесним словом держави. 1996 року Україна шокувала всю Європу, виконавши 167 страт і оголосивши 169 нових смертних вироків. Наша країна опинилася на 5 місці у світі за кількістю виконаних смертних вироків, а за частотою ВИКОНАННЯ смертних кар на душу населення випередила навіть Китай. Спеціальний доповідач Ради Європи Ренатте Уолвленд назвала тоді ситуацію в Україні «варварством наших днів», однак для українського істеблішменту це «варварство» було, вочевидь усього лише одним із елементів передвиборної компанії -- надто вже зручно й дешево підмінювати справедливість влади на жорстокість режиму.

Сьогодні, коли «варварська поведінка» України шкодить не тільки іміджу нашої країни, а й гідності країн та організацій, партнером яких Україна є, і президентська і парламентська сторони дружно кивають одна на одну, намагаючись звинуватити в брехні та непорядності кого завгодно, але тільки не себе. Історія зі смертною карою яскраво демонструє це. Та хіба не Верховна Рада України відхилила всі законопроекти, які передбачають скасування смертної кари (прийнятий у першому читанні проект нового Карного Кодексу, де смертну кару пропонується замінити довічним ув'язненням, відразу ж був підданий різкій критиці у профільних комітетах парламенту, і шанси подолати друге читання залишаються примарними)? Хіба не Президент Кучма замість того, щоб виявити політичну волю і, скориставшись своїм конституційним правом, помилувати всіх засуджених до смертної кари, санкціонував убивство майже трьохсот осіб? Сьогодні під ганебним тиском ображеної брехнею Європи Президент демонструє принизливу винахідливість, припинивши розглядати справи засуджених до смертної кари, і таким чином «підвісивши» між життям і смертю ще три сотні осіб. Я не буду зараз розказувати про те, в яких умовах перебувають смертники, це загальна біда всіх в'язниць України, де вбивця й насильник часом ділить одні нари з колишнім безробітним, який украв велосипед. Сам факт перебування в камері смертників є тортурами, і не може бути витлумачений інакше, як порушення прав людини. Уже існують прецеденти, коли засуджені вигравали судові позови проти країн у Європейському Суді з прав людини на тій підставі, що «феномен камери смертників» є жорстоким і таким, що принижує людську гідність ставленням і покаранням (наприклад, справа «Сорінг проти Сполученого Королівства»). Якщо смертну кару в Україні не буде негайно скасовано, незабаром посипляться десятки скарг до Євросуду, і наша Україна з країни-ката перетвориться ще й на країну-підсудного.

Цими днями Конституційний суд повинен вирішити, бути чи не бути смертній карі на українській землі. Фактично вибір буде робитися між середньовічним звірством і нормальним життям нормального суспільства, де життя навіть найгіршого з людей залишається Життям. Чи скористається Конституційний суд історичним шансом заборонити санкціоноване державою вбивство? На це запитання ми одержимо відповідь невдовзі. Тож побажаємо Високому Суду мудрості й такого рішення, яке буде робити честь не тільки суддям, а й усім нам!

Вочевидь, порушена в статті проблема має безліч аспектів. «День» готовий надати можливість висловити свою позицію з цього приводу всім зацікавленим сторонам. Особливо співробітникам правоохоронних органів та виправних установ, а також засудженим. Смертна кара, «за» і «проти»: на користь чого свідчить ваш особистий досвід?

Застосування смертної кари в Україні довгий час знаходилось під завісою загадковості. Не дивлячись на зобов”язання України від 26 вересня 1995 року “протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської Конвенції з прав людини, який передбачає скасування смертної кари в мирний час, та ввести мораторій на виконання смертного вироку, який набирає чинності з моменту приєднання (Висновок № 190 (1995), параграф 12.іі), постійно надходить інформація про те, що смертні вироки здійснюються. “Міжнародна Амністія” направила Президенту Леоніду Кучмі своє звертання стосовно п”яти засуджених до смертної кари злочинців, які звернулись до нього з ходатайством про помилування, і декому з них вже було відмовлено. Голови Комісії з правових питань і прав людини та Комісії у зв”язках з європейськими країнами, які не є членами Ради Європи, також звернулися до українських влад із закликом дотримуватись мораторію на виконання смертних вироків, нагадуючи про виступ Президента Кучми перед Парламентською Асамблеєю 23 квітня 1996 року, в якому він обіцяв, що Україна поважатиме свої зобов”язання.

Україна: 12 років без смертної кари

12 років тому, в 1997 році, тогочасний Президент України Леонід Кучма оголосив в державі мораторій на смертну кару. Цьому кроку передував вступ України восени 1995 року у Раду Європи. Тоді Україна взяла на себе зобов'язання відмовитися від смертної кари.

У лютому 2000 року Україна ратифікувала Протокол до Конвенції про захист прав людини, який свідчить, що "смертну кару потрібно відмінити. Ніхто не може бути засуджений до подібного покарання".

5 квітня 2001 року Верховна Рада прийняла новий Кримінальний кодекс, який заборонив смертну кару в принципі. Цей законодавчий акт набув чинності з 1 вересня 2001 року.

У травні 2002 року Україна приєдналася до Протоколу N13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Цим протоколом наша держава зобов'язалася не застосовувати смертну кару ні за яких обставин.

Через рік, в 2003-му, тогочасна заступник Міністра юстиції України Валерія Лутковська констатувала, що статистика не підтверджує збільшення кількості особливо тяжких злочинів після скасування смертної кари в Україні. Для України "проблемою є не жорстокість покарання, а уникнення повторних злочинів", - пояснила вона. "Водночас, ми маємо головний наслідок - держава не перетворюється у потенційного вбивцю", - заявила заступник Міністра юстиції.

Проте, наприкінці листопада 2007 року депутати від Комуністичної партії України Петро Симоненко і Олександр Голуб запропонували Верховній Раді ввести в перелік покарань, передбачених в Кримінальному кодексі за особливо тяжкі злочини, смертну кару.

У лютому 2008 року Комітет Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності рекомендував парламенту прийняти у першому читанні законопроект про введення смертної кари. На засіданні комітету зазначалося, що, незважаючи на загальну світову тенденцію відмови від смертної кари, кримінальне законодавство багатьох країн передбачає застосування такої вищої міри покарання. Доповідачі звертали увагу на те, що загальна декларація прав людини не забороняє смертну кару, а міжнародним пактом про цивільні і політичні права дозволяється її застосування за найбільш тяжкі злочини.

За словами спікерів на засіданні комітету, дані громадської організації "Міжнародна амністія", свідчать про те, що 78 країн і територіальних формувань зберігають і застосовують смертну кару. Серед них - США, Китай, Японія, Єгипет.

Смертна кара: морально-правові аспекти застосування

Смертна кара відома більшості країн світу. Вона з'явилася тоді, коли держава взяла на себе функцію виконання покарання за вчинені злочини. За часів Київської Русі смертна кара передбачалася «Руською Правдою». Поширеною була вона і згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ» (1734). Козаки застосовували цю міру покарання за найтяжчі злочини. Військовими артикулами Петра І смертна кара встановлювалася за 123 злочини. Цариця Єлизавета Петрівна призупинила виконання смертної кари, хоча й не скасувала остаточно цей вид покарання.

На початку ХХ століття смертну кару в Російській імперії застосовували як знаряддя боротьби з опозиційними владі силами в суспільстві. В Радянському Союзі вона передбачалася за державні та деякі інші злочини. Указом Президії ВР СРСР від 26 травня 1947 року було скасовано смертну кару в мирний час і замінено на засудження до 25 років виправно-трудових таборів. Але вже через три роки «за заявами від профспілок, селянських об'єднань» указом Президії ВР СРСР від 12 січня 1950 року відновили застосування смертної кари до зрадників батьківщини, шпигунів, диверсантів.

30 квітня 1954 року указом Президії ВР СРСР «Про посилення кримінальної відповідальності за умисне вбивство» було встановлено смертну кару за умисне вбивство за обтяжувальних обставин. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 року не внесли смертну кару до системи покарань, а виокремили самостійною статтею «як виняткову міру покарання», аж до її скасування. Було визначено вичерпний перелік злочинів, за вчинення яких могли призначати смертну кару, а саме: зрада батьківщини, шпигунство, диверсія, терористичний акт, бандитизм, умисне вбивство за обтяжувальних обставин. Смертна кара не застосовувалася до осіб, які не досягли повноліття (18 років), до жінок у стані вагітності на момент учинення злочину, винесення або виконання вироку. Ці положення було відтворено в кримінальних кодексах усіх союзних республік, зокрема в КК УРСР 1960 року [4].

Майже весь час після здобуття Україною незалежності тривали суперечки щодо застосування смертної кари. Це пов'язано з дедалі більшою криміналізацією суспільства, різким зростанням кількості навмисних убивств за обтяжувальних обставин. Виявилася очевидна неспроможність держави забезпечити невід'ємне право людини на життя.

Упродовж 1990-2000 років в Україні смертна кара існувала «як виняткова міра покарання» у вигляді розстрілу. Спочатку на виконання таких вироків було накладено мораторій. Смертна кара встановлювалася за особливо небезпечні злочини проти держави, проти життя, правосуддя, за воєнні злочини (в умовах воєнного стану чи бойової обстановки). Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року визнано, що смертна кара суперечить Конституції України [5]. Остаточно як вид покарання її скасовано у 2000 році. Кримінальним кодексом України 2001 року вже не передбачено смертної кари як виду покарання.

До речі, під час прийняття рішення Конституційним Судом України про скасування смертної кари між його суддями точилися досить гострі дискусії. Зокрема, вагомі і юридично обґрунтовані контраргументи не раз наводив суддя О. Мироненко. У своїй статті «Відміна смертної кари - плід юридичної еквілібристики» він писав: «Як суддя цього поважного державного органу, я не пропустив жодного засідання суду. Не раз обгрунтовував і ставив на голосування власне правове бачення проблеми, вносив пропозиції щодо її розв'язання, покладав надію, що мені буде надана передбачена законом можливість довести свою позицію до відома юридичної громадськості та народу України.

Не можу сказати з упевненістю, якими мотивами керувався Голова Конституційного Суду України, призначивши через день після мого від'їзду на короткочасне лікування голосування за рішення, яке перед тим фактично приймалося за участю всіх без винятку суддів. Було то прагнення зробити новорічний «подарунок» українському народові чи нестримне бажання якнайскоріше відзвітувати перед Радою Європи? Може, це було зроблено під тиском внутрішніх політичних сил, здійснено раніше заплановане штучне «покращання» результатів голосування (проти позиції більшості висловилися не 6, а 8 суддів) або уникнення «незручних» для суду окремих думок, можливо, якісь інші причини. Та особисто мене таким чином було позбавлено законного права на свою окрему думку» [3].

Отже, не виключено, що в разі наявності під час голосування повного конституційного складу суддів (два з них були відсутні) рішення про скасування смертної кари Конституційним Судом, можливо, і не було б прийнято. Та, висловлюючись термінологією судді Мироненка, внаслідок «юридичної еквілібристики» смертна кара з великою «натяжкою» законодавцем була скасована і нині маємо досить невтішні наслідки цього кроку. Принаймні до скасування такої міри покарання масових («серійних») убивств в Україні майже не було.

Природа подарувала право на життя кожному. Воно справді невід'ємне й абсолютне, а в Божих заповідях окреслене у формулі «Не убий». На переконання всіх коментаторів Святого Письма, ця заповідь адресована злочину, а не покаранню. Смертні вироки злочинцям у найжорстокішій формі передбачені Старим Заповітом, чим і користувалася християнська церква. Аналогічні приписи містяться і в божественному праві інших релігій.

Переглядаючи релігійні кодекси (Біблію, Коран, Талмуд), можна дійти висновку, що Бог не вважає смертну кару неправильним чи аморальним заходом. Навпаки, знаходимо чимало заповідей, у яких правопорушення, беззаконня є найтяжчим гріхом. Тому кожному пропонується поважати закон, не спілкуватися з правопорушниками та засуджувати їхні протизаконні вчинки.

По суті, закликами до законослухняності сповнені всі релігійні кодекси. Це їхня головна ідея. Стримати людину від протиправних дій, гріхопадіння - от у чому суть релігійних учень. Є й такі заповіді, які до профілактики правопорушень, правового виховання мають безпосередній стосунок: «Не заздри тим, хто робить беззаконня», «Кожний, хто вчиняє гріх, вчиняє і беззаконня». Є й категоричніші застереження на зразок, скажімо, такого: «Беззаконники всі будуть знищені».

Правовим змістом сповнені й такі рядки Святого Письма: «Будь-яке покарання в цей час здається не радістю, а смутком, проте потім навчені через нього дають мирний плід праведності». У Біблії засуджуються лицеміри, хто, «проповідуючи не красти, краде», «пишається законом, а порушенням закону безчестить Бога». У Псалтирі із занепокоєнням пишеться: «Невже не заспокояться ті, хто чинить беззаконня, з'їдає народ мій, як їдять хліб?». «Хто вдарить людину так, що вона помре, той також має вмерти» - сказано у Старому Заповіті. Потім Бог, відповідно до книги Буття, сказав: «Я стягну і вашу кров, у якій життя ваше, стягну її від усякого звіра, стягну також душу людини від руки людини, від руки брата його. Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини: бо людина створена за образом Божим». Таким поясненням була виправдана вища міра покарання для вбивць.

Чи означає це, що державі (її органам) дозволено позбавляти життя тих, хто є винним у тяжкому злочині? Позитивну відповідь на це запитання можна знайти у словах апостола Петра (4:15.). Він закликав братів: «Тільки б не постраждав хто із вас, як убивця, або крадій, або злодій, або той, хто посягає на чуже». Як бачимо, у застереженні «тільки б не постраждав хто із вас, як убивця» Петро не забороняв владі карати вбивць за їхні злочини. Навпаки, він указує, що вбивця може бути справедливо покараний.

Чи може бути таким покаранням смертна кара? Так. Це випливає зі слів Павла, якого євреї звинувачували в порушенні їхнього закону. Посилаючи в'язня Павла до римського правителя, воєначальник повідомив: «Знайшов, що його звинувачують у спірних думках, що стосуються закону їхнього, але що нема у ньому ніякої вини, гідної смерті або кайданів».

Так, людське життя - цінність абсолютна. Та чи всяке життя можна вважати такою цінністю? А якщо це життя недолюдка? Досить згадати тих самих «серійних» убивць. Є злочини, які позбавляють злочинця права зватися людиною, викреслюють його зі списку людей. Це стосується не лише масових убивств. Буває, що моральне право на життя втрачає і той, хто вбив лише одну людину. Але чи набувають ці недолюдки юридичне право на заслужену смерть? Що відчувають вони самі після скоєння найтяжчого злочину, позбавивши права на життя іншу людину, чи бажають власної смерті? Ні. І нелюди бояться власної смерті. Будь-який вирок, окрім смертного, стосовно недолюдків сприймається громадянами як нехтування елементарних людських почуттів.

Якщо особа, знаючи, що за умисне вбивство за обтяжувальних обставин, згідно з чинним законом може бути фізично знищена, але свідомо йде на цей злочин, вона, як і самогубець, незалежно від волі держави позбавляє себе такого права. Серійні вбивства, вбивства немовлят, убивства з особливою жорстокістю у народі й навіть у кримінальному світі сприймаються як вчинені не людьми, а нелюдами.

Ми - противники смертної кари. Справді, вона не є стовідсотковою гарантією запобігання умисним убивствам. Але те, що вона зберігає абсолютне право на життя значної кількості людей, є незаперечним. Дослідження американського вченого Ісака Ерліха спонукали його до висновку, що «одна додаткова страта на рік… могла дати такий результат, як зменшення кількості вбивств на 7-8 випадків» [1]. Інші дослідники підтвердили результати Ерліха. Зокрема, Ернест Ван ден Гааг у статті «На захист смертної кари: практичний і моральний аналіз» пише, що «смертної кари бояться найбільше від усіх покарань, бо вона: 1) не просто необоротна, як і більшість інших покарань, а остаточна; 2) прискорює подію, що, на відміну від болю, нужди та ушкоджень, унікальна в кожному житті і про неї ще ніхто не повідомляв. Смерть - це досвід, якого насправді не можна відчути і який кладе край усякому досвідові. Оскільки смерть не менш невідома, ніж певна, її бояться всі. Страх перед смертю часто пов'язують із покаранням, яке прискорює її, немов без того покарання смерть не прийшла б ніколи; 3) коли смерть призначають як навмисне покарання іншій людині, вона означає цілковиту втрату людської солідарності. Суспільство відкидає засудженого, вважає, що невигідно поділяти з ним своє життя. Таке цілковите відкидання посилює природний страх перед відлученням і страх перед знищенням. Маргінальний стримувальний ефект страт залежить саме від цих рис, і так само й моральне виправдання смертної кари, незважаючи на жодний стримувальний ефект» [2].

Отже, якби законодавець усвідомив свою «відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями» (преамбула Конституції України), він прийняв би виваженішу норму. Поки що цього, на жаль, не сталося.

Новообраний склад Верховної Ради України, на наш погляд, має переглянути межі кримінальної відповідальності за такі злочини, як умисне вбивство з корисливих мотивів; з хуліганських мотивів; двох або більше осіб; жінки, яка завідомо для винного була в стані вагітності; вбивство, вчинене з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб; вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, а так само поєднане зі зґвалтуванням; учинене особливо небезпечним рецидивістом або особою, яка раніше скоїла умисне вбивство; вчинене за попередньою змовою групою осіб або організованою групою та згвалтування.

Призначення за ці злочини еквівалентного їм абсолютного покарання не суперечить жодному положенню Конституції України, нормам моралі і космічним закономірностям, встановленим Вищим розумом. Міркування про можливість судової помилки під час призначення смертної кари можуть бути слушними для дилетантів і філософів, але не для суддів. Справді, судова помилка не виключена. Але така логіка абсурдна, якщо взяти до уваги, що вбивство - не дрібний злочин. Убивство за обтяжувальних обставин якісно відрізняється від інших злочинів, а отже, заслуговує покарання, що якісно відмінне від решти покарань. То чому б не призначити найсуворіше покарання - смерть за найтяжчий злочин - безпричинне вбивство. Що ж до запобігання судовим помилкам, то в кримінальному судочинстві існують відповідні правові гарантії - презумпція невинуватості, право на захист, оскарження, помилування, принцип тлумачення сумнівів на користь обвинувачуваного тощо. Із судовими помилками, безперечно, потрібно боротися. Але вони не виправдовують скасування смертної кари.

Один із шляхів боротьби із судовими помилками під час призначення смертної кари широко застосовується в американській системі судочинства. Так, між призначенням вироку та приведенням його до виконання, є проміжок часу у 5-10 років, що дає можливість родичам та захисникам протягом цього періоду довести наявність судової помилки.

Насамкінець зазначимо, що смертна кара за тяжкі злочини перед людством і державою - це перевірений історією засіб самозахисту суспільства проти порушення умов його нормального існування.