Соціальний захист населення у країнах-членах Європейського Союзу

23

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

БУКОВИНСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

Кафедра фінансів, грошового обігу та кредиту

З дисципліни “Державні цільові фонди”

на тему:

„Соціальний захист населення у країнах-членах Європейського Союзу”

Виконала:

Студентка ІV курсу

Групи ОА-41

Малікова А.М.

Викладач:

Калинич Я.Д.

Чернівці 2009

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Принципи та правові засади соціального захисту в європейських країнах-членах ЄС

Розділ ІІ. Моделі соціального захисту в державах ЄС

Розділ ІІІ. Соціальний захист в окремих країнах ЄС

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Соціальна політика є однією з найважливіших функцій будь-якої держави. Незаперечним є той факт, що соціальну політику здійснюють як найрозвиненіші країни Заходу, які ще називають державами загального добробуту або соціальними державами, так і країни третього світу.

Соціальна політика - система правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ та організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності в суспільстві, створення умов для зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.

Соціальна політика є втручанням в економічну, соціальну сферу, вона має єдину мету - забезпечення добробуту суспільства, що передбачає як захист незаможних верств населення, так і підтримку й зростання рівня добробуту середніх верств населення.

Суб'єктами соціальної політики є: державні установи; органи місцевого самоврядування; позабюджетні фонди - громадські, релігійні, доброчинні; недержавні об'єднання, комерційні структури та бізнес; профспілки, громадяни. Отже, суб'єктом соціальної політики є як держава, так і громадянське суспільство.

Головним суб'єктом реалізації соціальної політики в сучасному світі традиційно є держава. Саме держава гарантує можливість взаємодії соціальних груп та інших елементів соціальної структури як суспільно впорядкованого і суспільно захищеного системного процесу, тобто соціальної політики в масштабах країни.

РОЗДІЛ І. Принципи ТА правові засади соціального захисту в європейських країнах-членах ЄС

Право на соціальне забезпечення відносять до соціальних прав, це одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і закріплене в основних міжнародно-правових документах. Загальна Декларація прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961 р.), Переглянута європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1996 р.).

Соціальне забезпечення - це організаційно-правова діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров'я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців.

Відповідно до положень “Договору про заснування Європейського Співтовариства” кожен громадянин країни-члена Союзу є громадянином Союзу. Працівникам, самозайнятим особам та членам їх сімей надана свобода пересування в межах ЄС (ст. 18). Але така свобода пересування може призвести до втрати багатьох можливостей у галузі соціального захисту порівняно з тими, які вони мають у своїй країні. Для забезпечення високого рівня соціального захисту, виконання положень, які визначені Європейською соціальною хартією та Хартією Співтовариства про фундаментальні соціальні права робітників, Співтовариство здійснює заходи, які сприяють координації дій у соціальному захисті та враховують відмінності національних законодавств щодо соціального захисту[5].

Відповідно до законодавства країн-членів ЄС наявність права на певний вид соціального захисту і його надання залежить від розміру та кількості внесків, зроблених до відповідних інститутів соціального захисту. Право на соціальний захист (на пенсії або допомоги) може пов'язуватися також із фактом проживання в одній із країн-членів ЄС. Але ж кожна країна має власне законодавство щодо соціального захисту.

Положення ст. 42 Договору про заснування Європейського Співтовариства знайшли своє відображення у Регламенті 1408/71. Цей акт визначає, що метою створення європейського законодавства щодо соціального захисту є не гармонізація законодавства країн-членів до європейського, а координація порядку забезпечення осіб, визначених ст. 51, та гарантування того, що внески до фондів соціального страхування, зроблені особою в одній із країн-членів ЄС, даватимуть право на соціальний захист в будь-якій країні-члені ЄС. Також необхідно усунути можливі територіальні обмеження під час використання різноманітних схем соціального захисту. При цьому схеми можуть модифікуватися. Якщо країна не покращує свого законодавства порівняно із законодавством ЄС, то має застосовуватися принцип верховенства права ЄС, коли певні національні норми не використовуються.

Регламент 1408/ 71 є комплексним актом, який визначає поняття особи у сфері соціального захисту, суть виплат та принципи, на яких базується соціальний захист. Положення охоплює такі групи осіб, як наймані працівники, самозайняті особи (особи, які забезпечують себе роботою самостійно), члени сім'ї та один із подружжя, який пережив іншого. Працівники та самозайняті особи повинні бути громадянами країни-члена ЄС. Один із подружжя вважається громадянином ЄС, незалежно від національності іншого[4].

Названий Регламент визначає найманих працівників та самозайнятих як осіб “які застраховані примусово або приєдналися до схеми соціального страхування добровільно”. Соціальний захист у межах ЄС враховує будь-які схеми (національні) соціального страхування. Схема може бути примусовою і добровільною, із внесками з боку працівників і без таких внесків. Може включати різні види виплат. Ці фактори не є визначальними. Важливий сам факт страхування. Так, працівник-громадянин Великобританії, який знаходиться за межами своєї країни в будь-якій із країн ЄС, не втрачає права на допомогу по тимчасовій непрацездатності. Відповідно до європейського законодавства, якщо особа довгий час підлягала страхуванню в одній із країн-членів ЄС, то вона повинна мати право на соціальні виплати, навіть працюючи поза ЄС.

На відміну від інших законів, що стосуються робітників, законодавство ЄС про соціальний захист не обмежує права тих, хто пересувається в межах ЄС з метою працевлаштування. Але є різниця у праві на виплати частково і повно зайнятих працівників. Частково зайняті працівники мають право на отримання виплат відповідно до законодавства ЄС тільки в тому випадку, якщо вони підлягали соціальному страхуванню за національною схемою. Так, відповідно до Соціального кодексу Німеччини особи, які зайняті у незначних розмірах, не підлягають обов'язковому страхуванню. Якщо вони не застраховані у системі добровільного страхування, то не будуть забезпечуватися за європейським законодавством.

Члени сім'ї - це визначені в законі або визнані такими особи, також це особи, які ведуть спільне господарство за умови проживання під одним дахом із працівником. Також до членів сім'ї належать утриманці працівника. Визначення члена сім'ї різне у різних країнах і, відповідно, різні підстави отримання соціальних виплат.

Виплати сім'ям та одному з подружжя, який пережив іншого, здійснюються за рахунок коштів соціального страхування. При цьому діє обов'язкове правило, суть якого полягає в тому, що названі особи та/або їх годувальники повинні бути застрахованими у системі соціального страхування. Це правило не передбачає винятків. У даному випадку європейське законодавство визначає різницю між виплатами, які гарантуються особі як природне право, і виплатами, право на які виникає виходячи із статусу члена сім'ї робітника чи одного із подружжя. Наприклад, якщо французька сім'я жила у Нідерландах, чоловік працював, підлягав соціальному страхуванню, а дружина перебувала на його утриманні. Чоловік, який отримав право на пенсію в Нідерландах, помирає, а дружина повертається до Франції. В даній ситуації дружина має право на пенсію відповідно до свого статусу, оскільки її чоловік робив внески до пенсійного фонду.

Усупереч спробам ЄС врегулювати всі питання щодо соціального захисту мігрантів та їх сімей, залишається невирішеною проблема із громадянами, які неспроможні сплачувати страхові внески, та ніяк не регулюється становище громадян із країн “третього світу”, які легально проживають в країнах-членах ЄС і осіб, які не входять до членів сім'ї робітників-мігрантів, що є громадянами країни-члена ЄС.

Розглянемо основні принципи, на яких ґрунтується законодавство ЄС щодо соціального захисту.

1. Принцип недопущення дискримінації за національною ознакою є визначальним. Тобто громадяни будь-якої із країн-членів ЄС мають рівні права на соціальний захист у межах ЄС.

2. Здійснення соціальних виплат незалежно від місця проживання особи. Відповідно до вказаного принципу надаються пенсії внаслідок втрати працездатності або смерті від нещасного випадку або професійного захворювання; пенсії за віком; виплати інвалідам. Спеціальні норми застосовуються для визначення права на сімейні допомоги та виплати у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

3. Недопустимість надання особі однакових виплат у різних країнах-членах. Якщо працівник підлягав соціальному страхуванню у кількох країнах-членах, то, по суті, він може отримувати виплати у різних країнах. Таке право обмежується названим принципом, який деталізується і реалізується у країнах-членах відповідно до їх національного законодавства.

4. Відповідно до національних законів розмір виплат є різним. Інформація про розміри виплат має бути прозорою, щоб працівники могли вибирати те, що їм вигідніше. Жоден працівник не може бути позбавлений права на такий вибір.

5. Принцип взаємозаліку страхових періодів. Даний принцип поширюється на такі виплати: допомоги у зв'язку з материнством, сімейні, з тимчасової непрацездатності, з інвалідності, на поховання та пенсії за віком. Відповідний орган країни-члена, законодавство якої регулює набуття, збереження чи поновлення права на виплати, пов'язує це право із періодом страхування, зайнятості чи проживання. При цьому допомоги призначаються особі так, ніби вона працювала за законодавством цієї країни.

6. Принцип належності до однієї країни. Кожна особа може бути суб'єктом системи соціального захисту тільки в одній країні.

7. Недопущення погіршення становища. Працівник не повинен відчувати незручності у результаті запровадження загальних правил. ЄС запроваджує норми, які надають певні гарантії мігрантам. Вони можуть вибирати більш вигідні допомоги, якщо мають право на однаковий вид допомоги у кількох країнах. Працівник, який скористався правом на свободу пересування, не може знаходитися у гіршому становищі порівняно з тим, хто цим правом не скористався[4].

Відповідно до Хартії основних прав Європейського Союзу “кожен, хто проживає та легально пересувається в межах ЄС, має право на соціальне страхування та соціальні блага відповідно до правил, визначених правом Співтовариства та національними законами і практикою”.

РОЗДІЛ ІІ.Моделі соціального захисту в державах ЄС

У країнах-членах Європейського Союзу домінують чотири основні моделі: континентальна (бісмарківська), англосаксонська (модель Беверіджа), скандинавська і південно-європейська. Ця типологія зафіксована в документах Європейської комісії.

1. Континентальна модель

Однак сьогодні ця модель, як правило, ґрунтується не лише на даному принципі. Для малозабезпечених членів суспільства, що не мають можливості отримувати страхові соціальні виплати (наприклад, через відсутність страхового стажу), національна солідарність реалізується через принципи соціальної допомоги. Мова може йти про допоміжні механізми, які є відступами від основної логіки бісмарківської моделі[3].

Таким чином, в основі цієї моделі лежить принцип актуарної справедливості, коли величина страхових виплат визначається насамперед величиною страхових внесків. В момент свого народження німецька система відтворювала саме цю модель. Сьогодні розвиток системи соціальної допомоги приводить до модифікації цієї моделі й збільшення частки бюджетного фінансування соціального захисту.

2. Англосаксонська модель

Модель Беверіджа представлена в Європі Великою Британією та Ірландією.

Принцип розподільної справедливості - основний у даній моделі, оскільки мова йде не про професійну (як у бісмарківській системі), а національну солідарність. Фінансування таких систем здійснюється як за рахунок страхових внесків, так і з коштів оподаткування. Так, фінансування сімейних виплат і охорони здоров'я здійснюється з державного бюджету, а інших соціальних виплат - за рахунок страхових внесків найманих робітників і роботодавців. На відміну від континентальної, ця модель включає в себе соціальне страхування з досить низькими соціальними виплатами й соціальну допомогу, яка в цій системі грає домінуючу роль[3].

3. Скандинавська модель

Єдиною частиною соціального захисту, виділеною з загальної системи, є страхування від безробіття, яке є добровільним і управляється профспілками. Донедавна наймані працівники були практично звільнені від сплати страхових внесків і брали участь у системі соціального захисту шляхом сплати податків.

4. Південноєвропейська модель

Південноєвропейська модель представлена в Італії, Іспанії, Греції й Португалії. В цих країнах системи соціального захисту були створені або вдосконалені лише протягом останніх десятиліть. Дану модель можна інтерпретувати як таку, що розвивається, перехідну[3].

Як правило, рівень соціальної захищеності в цій моделі відносно низький, а завдання соціального захисту часто розглядається як справа родичів і сім'ї. Тому сім'я й інші інститути громадянського суспільства відіграють не останню роль, а соціальна політика носить переважно пасивний характер і орієнтована на компенсацію втрат у прибутках окремих категорій громадян.

РОЗДІЛ ІІІ.Соціальний захист в окремих країнах ЄС

Німеччина

Поряд із соціальним страхуванням передбачені механізми соціальної допомоги, яка надається в разі, якщо всі види страхових соціальних виплат вичерпано[2].

Фінансування системи соціального захисту в Німеччині здійснюється з внесків застрахованих осіб найманої праці та роботодавців, за рахунок державного бюджету, а також за рахунок комбінації обох різновидів фінансування. Гарантом виконання соціальних зобов'язань виступає держава, перерозподіляючи частину коштів на покриття видатків у вигляді державних дотацій.

Модель пенсійної системи, що склалася в Німеччині, характерна також для Австрії, Італії, Франції й більшості інших країн Західної Європи.

Німеччина посідає друге місце у світі за кількістю людей старше 65 років. Чверть населення Німеччини пенсіонери. Середня пенсія у чоловіків 1391 євро. у жінок - 1115 євро.

Пенсійна система в Німеччині почала складатися в XIX ст. Спочатку вона містила в собі тільки державне страхування, але після другої світової війни доповнилася недержавним пенсійним забезпеченням.

Державна пенсія в Німеччині побудована за солідарним принципом і залежить від рівня зарплати й виробничого стажу. Працівник і роботодавець відраховують у державний пенсійний фонд однаковий відсоток, що в сумі становить 19,4% від фонду оплати праці. Уже сьогодні цих коштів не вистачає, щоб виплатити пенсію всім пенсіонерам, і частину, якої не вистачає, доплачує держава з інших джерел. У цілому існують чотири обов'язкових системи державного пенсійного забезпечення:

– пенсійне страхування для працівників і деяких, категорій самозайнятого населення (наприклад діячі мистецтва, ремісники й т.ін.);

– пенсійне забезпечення державних службовців;

– допомога по старості для фермерів і членів їхніх родин;

– пенсійне забезпечення для так званих “осіб вільних професій” (лікарі, аптекарі, ветеринари, архітектори, адвокати, нотаріуси тощо)[1].

Одним з видів недержавної пенсії, яку можуть отримувати громадяни Німеччини, є виробнича пенсія. Одержати її можуть працівники великих підприємств, якщо на підприємстві створена пенсійна каса за домовленістю між профспілкою й адміністрацією. Підприємство самостійно вирішує, чи буде воно надавати працівникам пенсії від підприємства, на яких умовах, у яких розмірах тощо. Як правило, виробнича пенсія залежить від прибутку роботодавця й стажу працівника, найчастіше тільки при 10-річному стажі роботи на одному підприємстві працівник може розраховувати на такий вид пенсії. Виробничу пенсію отримує приблизно половина німецьких пенсіонерів.

Другий вид недержавної пенсії - це пенсія, яку працівник протягом трудової діяльності накопичує собі сам Ця форма захисту в старості також добровільна. У Німеччині в індивідуальному порядку послугами недержавних пенсійних користуються більше 15% пенсіонерів, а серед працюючих відсоток тих, хто накопичує собі на недержавну пенсію самостійно, значно вище. Кожен бажаючий може укласти договір з недержавним пенсійним фондом і накопичити додаткову пенсію на старість.

Якщо пенсіонер помирає, то його державну пенсію можуть одержувати дружина або неповнолітні діти, щоправда ця пенсія буде меншою. Приватну ж пенсію громадянин Німеччини може заповісти, кому захоче.

Франція

– розгалужена система професійно-галузевих схем соціального страхування;

– розвинена система сімейних виплат, яка стала результатом тривалої еволюції;

– велика роль додаткових систем соціального захисту, особливо в галузі пенсійного й медичного страхування.

Розподільний принцип фінансування лежить у Франції в основі функціонування не лише державних схем соціального страхування, а й обов'язкових додаткових професійних систем страхування.

Управління соціальним захистом у Франції організовано ієрархічно в вигляді діючих на національному й регіональному рівнях страхових кас, відповідальних за той чи інший вид соціального захисту. Регіональні й місцеві каси соціального страхування є самоврядними організаціями, кожна з яких має власне правління, що складається з представників застрахованих і роботодавців[2].

Основним джерелом фінансування системи соціального захисту у Франції слугують страхові внески працівників і роботодавців. Виняток складає страхування від безробіття й сімейні виплати, частка державних дотацій у яких істотно вища, ніж в інших галузях соціального забезпечення, а також страхування від нещасних випадків, яке фінансується виключно за рахунок коштів роботодавця.

Велика Британія

– відсутність спеціальних, організаційно оформлених інститутів, що займаються страхуванням конкретних видів соціальних ризиків -- страхування по старості, по хворобі, від безробіття, від нещасних випадків на виробництві тощо. Всі програми соціального захисту об'єднані в рамках єдиної системи соціального захисту.

– велика роль державних установ у забезпеченні соціальними послугами та виплатами, а також їх тісний зв'язок із приватними страховими програмами.

Британська система не передбачає існування цільових страхових внесків, призначених для утримання конкретних страхових програм (пенсійного, медичного страхування, пенсій по інвалідності тощо).

Структура фінансування системи соціального захисту в Великій Британії визначається поділом цієї системи на дві частини: національну охорону здоров'я та національне соціальне страхування. Перша фінансується на 90% з державного бюджету, а друга - за рахунок страхових внесків найманих працівників і підприємців. Окрім охорони здоров'я, податкове фінансування характерне для убезпечення від нещасних випадків на виробництві, а також сімейних виплат.

Система пенсійного забезпечення у Великобританії вважається однією з найбільш досконалих у світі. Фактично Великобританія - одна з країн, на яку майже не вплинула криза пенсійних систем у Європі. Причиною цього можна вважати введення одним із перших британським урядом системи недержавного пенсійного забезпечення й поступове скорочення державних пенсій[2].

Пенсійна система у Великобританії, як і в багатьох інших розвинутих країнах, трьохрівнева, у ній людина може отримати базову державну пенсію, державну пенсію за вислугу років і недержавну пенсію.

Базову пенсію отримують усі без винятку - жінки після 60, чоловіки після 65 років. Розмір цих виплат не залежить ні від стажу роботи, ані від рівня зарплати в минулому.

Державні пенсії за вислугу років значно перевищують базові. їх розмір залежить від стажу роботи й від розміру заробітної плати.

Однак найбільшою популярністю у Великобританії користуються недержавні пенсії, коли службовець протягом всього трудового життя перераховує частину доходів до приватних пенсійних фондів, де всі накопичення інвестуються в економіку й приносять доходи. Тому їх вкладники після досягнення встановленого віку одержують солідні дивіденди. Саме ця схема, на відміну від державної, дозволяє працівникам отримувати досита великі пенсії, розмір яких залежить винятково від самого працівника. За оцінками, учасниками недержавних пенсійних програм є близько 50% робочої сили, а сама програма зменшила державні видатки на пенсійне забезпечення Великобританії більш ніж на 30%. На сьогоднішній день близько 70% виплачуваних у Великобританії пенсій - це саме недержавні виплати. Як правило, внески в недержавні пенсійні фонди роблять як роботодавці, так і самі працівники, причому внески в ці фонди не обкладаються прибутковим податком.

Однією з основних ”натуральних” пільг для британських пенсіонерів і інвалідів є безплатний проїзд в громадському транспорті, щоправда, з деякими обмеженнями: пенсіонери можуть ним користуватися в столичних автобусах і метро тільки з 09.00 до 16.30 щодня. У іншому випадку при відсутності звичайного квитка порушникам доведеться заплатити штраф у розмірі 10 фунтів стерлінгів[3].

Що стосується системи національної охорони здоров'я, то вона працює безкоштовно для всіх громадян. Однак оплачені державою рецепти можуть отримати не всі категорії жителів Британських островів. До пільговиків зараховуються ветерани війни, люди віком понад 60 років, майбутні матері тощо.

Швеція

Основним принципом шведської системи соціального захисту є її універсальність, тобто охоплення всіх прошарків населення. Другим за важливістю принципом, характерним для багатьох європейських “соціальних економік”, є принцип соціальної солідарності, який полягає в тому, що всі громадяни рівним чином і незалежно від соціального статусу беруть участь у фінансуванні системи соціального захисту, вносячи співмірний своїм прибуткам внесок.

Необхідним елементом у такій системі виступає держава, яка бере на себе функції перерозподілу соціальних благ від забезпечених до найбільш уразливих категорій населення. Якщо брати до уваги лише прибуток у формі зарплатні (в середньому близько 2,5 тис. доларів у місяць), то 36% населення країни можна було б віднести до розряду бідних (найвищий показник у групі промислово розвинених країн світу). Однак після перерозподілу сукупного суспільного доходу через систему податків і соціальних виплат (1/3 держбюджету йде на соціальні потреби) плюс соціальні статті видатків муніципальних бюджетів і виплати з пенсійних і інших страхових фондів, до категорії бідних потрапляє всього лиш 5,6% населення. Порівняні аналогічні показники для США складають відповідно 27% і 17%.

Дороговизна подібної системи (рівень оподаткування в Швеції є одним із найвищих у світі) вповні компенсується високим ступенем соціальної захищеності населення, відсутністю шокуючих контрастів між багатством і бідністю, і, відповідно, високою політичною й соціальною стабільністю.

Щодо пенсійного забезпечення, то Швеція започаткувала пенсійну реформу в 1995 р. Нова пенсійна система стала трьохрівневою:

– перший рівень - обов'язкова солідарна пенсійна система;

– другий рівень - обов'язкова накопичувальна система;

– третій рівень - добровільні професійні й індивідуальні пенсійні заощадження.

На першому рівні внески здійснюються як працівниками, так і роботодавцями, і становлять 16% заробітної плати працівника. Внески фіксуються на умовних пенсійних рахунках і індексуються відповідно до середнього зростання заробітної плати. Пенсії розраховуються за актуарною формулою без урахування розбіжностей у рівні смертності між чоловіками й жінками[2].

Другий рівень почав працювати в 1999 р. Ставка внеску в накопичувальну систему становить 2,5% заробітної плати працівника. Внески збираються централізовано податковими органами й спрямовуються в спеціальне урядове управління. Загальні активи накопичувальної системи розподіляються між різними недержавними фондами - різними інвестиційними політиками. Важливо, що кожний учасник системи може розміщати свої внески в різні фонди, їх кількість не обмежується. На сьогоднішній день у Швеції існує близько 500 фондів. При цьому держав; забезпечує можливість учасникові перевести свої накопичення з фонду де фонду протягом 24 годин.

Третій рівень - це добровільні внески в недержавні пенсійні фонди, де розмір внесків не обмежується, а учасник вибирає з тих же 500 фондів собі той, у я кому, на його думку, надійніше всього й зручніше накопичити собі додаткову пенсію

Італія

Одна з основних проблем соціальної політики Італії - історична відмінність у прибутках населення в північних і південних регіонах, що відображається статистикою по безробіттю. Відносно загального рівня безробіття в Італії (11,3%) рівень безробіття на півночі країни складав близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських величин), а для півдня - більше 20%. Така ситуація відображається на ролі, яку відіграє соціальний захист: пенсія по інвалідності в економічно слабких регіонах, окрім свого основного призначення, виконує роль допомоги по безробіттю й соціальної допомоги.

Істотною проблемою є одночасне існування погано соціально-гарантованих секторів в економіці й секторів, де гарантованість соціальних послуг вища (зокрема, в силу широкого розвитку профспілкового руху на півночі країни).

Особливістю італійської системи соціального захисту є незадовільний захист від ризиків людей, які в силу різних причин опинилися без жодних прибутків[2].

Наступною проблемою є асиметрична структура соціальних видатків. Найбільшу частину соціальних видатків складає пенсійне забезпечення - 15,4% від ВВП - тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 0,8%).

Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії - один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім'ю). Крім того, внаслідок збільшення тривалості життя зростає частка людей похилого віку.

Хронічною проблемою є високий рівень державної заборгованості, яка обмежує фінансову свободу держави в соціальній сфері. До проблем можна віднести й недостатню відповідальність як соціальних органів, так і отримувачів соціальних послуг і виплат щодо основних принципів системи соціального страхування.

Нідерланди

У Нідерландах система соціального страхування не підпадає під класичну континентальну схему, але є однією із найрозвиненіших у Європі за масштабами виплат і має багато своєрідних рис. Соціальне страхування здійснюється у двох організаційно-фінансових формах: система державного страхування; система страхування найманих працівників. Також існує система страхування самозайнятих осіб на випадок інвалідності.

Державному страхуванню підлягає все населення країни (пенсійне забезпечення, втрата годувальника, інвалідність). Внески сплачує безпосередньо застрахована особа. Пенсії виплачуються всім особам, які досягли пенсійного віку, - 65 років. Розмір пенсії розраховується з мінімальної зарплати і складає 70 % для одиноких пенсіонерів і 100% - сімейним[4].

Допомога з державного страхування може надаватись як у грошовій, так і в натуральній формі (путівки, проживання в інтернатах). Система соціального захисту в Нідерландах передбачає: страхування службовців, державне страхування, соціальну допомогу. У разі страхування найманих працівників внески сплачують роботодавці і наймані працівники з фонду заробітної плати. Збір внесків здійснюють промислові страхові асоціації, яких в Нідерландах 17. Керують ними представники роботодавців та найманих працівників. До соціальної допомоги вдаються у двох випадках: у разі крайньої необхідності -- як до останнього засобу (її надають муніципалітети); коли допомога по соціальному страхуванню менша гарантованого доходу (надають промислові страхові компанії).

Державне страхування включає пенсії за віком, у разі втрати годувальника. Пенсійний вік становить 65 років.

Пенсія в разі втрати годувальника виплачується залежно від доходу сім'ї. Якщо він перевищує певний рівень, то допомога не виплачується.

Передбачена соціальна допомога дітям до 18 років. Її розмір залежить від: доходу дитини; розміру допомоги батькам; віку дитини; місця проживання дитини (удома чи ні).

Законодавством Нідерландів визначені такі види соціальної допомоги:

– допомога дітям;

– додаткова допомога безробітним і непрацездатним;

– допомога за віком і частковою непрацездатністю;

– допомога безробітним;

– допомога тим, хто працює за наймом[4].

Закон про державну допомогу забезпечує мінімальний дохід для кожного громадянина, котрий не має достатніх фінансових засобів.

Отже, можна зробити висновок, що система соціального страхування ЄС орієнтована на забезпечення соціальних гарантій.

ВИСНОВКИ

Соціальна політика сучасної держави повинна бути зорієнтована не лише на підтримку наявного рівня соціальних гарантій і створення механізмів соціального захисту окремих найбільш уразливих соціальних груп, а й на реалізацію довготривалих програм щодо кардинальної зміни основ системи соціального захисту, підвищення її ефективності. Основними цілями соціальної політики на сучасному етапі є: максимальне збереження фізичного, інтелектуального, духовно-етичного потенціалу країни; формування міцного стимулу трудової мотивації, що відповідає вимогам легального ринку, орієнтованого на позитивне розширене відтворення “людського капіталу” країни; створення інституціональних і соціально-економічних передумов для реалізації громадянами, різними суспільними прошарками і групами населення своїх потреб і інтересів, виявлення своєї активності й розкриття особистості; без цього неможливо створити передумови громадянського суспільства, особистої свободи, реальної демократії.

Система соціального страхування ЄС орієнтована на забезпечення соціальних гарантій.

Поряд із досягненнями у сфері соціального захисту, в європейських країнах є ряд проблем:

– значне збільшення видатків пенсійного страхування (у зв'язку з несприятливою демографічною ситуацією);

– складність забезпечення своєчасного та повного внесення страхових внесків;

– неефективність контролю при управлінні фондами соціального страхування через механізм соціального партнерства. Проблема загострилась у зв'язку зі значним зростанням оформлень інвалідності (в Нідерландах - 15 % осіб працездатного віку із загального числа відповідної вікової категорії). Це пояснюється недостатньою зацікавленістю органів управління фондів, які не несуть фінансової відповідальності, в обґрунтованому визначенні підстав для надання допомоги у зв'язку з інвалідністю. Тому Данія й Нідерланди реформують даний вид страхування.

Основні заходи щодо вирішення проблем у сфері соціального страхування: боротьба з шахрайством, обмеження видатків, посилення контролю (в адміністративній сфері); передача функцій соціального страхування приватним некомерційним і комерційним організаціям; використання нових фінансових механізмів.

Одним із шляхів реформування системи соціального захисту також є врахування матеріального стану особи з метою надання її безпосередньо тому, хто потребує допомоги, а не тому, хто може забезпечити себе сам. Цією методикою найбільше користується Великобританія.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Історія становлення державної системи соціального захисту в Європейських країнах// Вісник Пенсійного фонду України. - 2008. - №5(71). - с. 12-13

2. 2. Пенсійне забезпечення: світовий досвід// Вісник Пенсійного фонду України. - 2008. - №7(73). - с. 24-26

3. Павленко М. Світовий досвід функціонування систем соціального страхування. Уроки для України // Україна: аспекти праці. - 2002. - № 6. -- С. 30-36

4. Пол де Нойер. Система соціального забезпечення в Нідерландах// Соціальна політика і соціальна робота. - 1999. - № 2. - С. 28-38.

5. Право соціального забезпечення Ярошенко І.С. Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2005. - 232 с.