Поняття і види суб’єктів міжнародного права

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна назва держави -- Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення іспанського епіскопа Урхельского (Іспанія) і французького графа де Фуа (Франція) над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. В даний час від імені Іспанії правління Андорри здійснює епіскоп міста Сео-де Урхеля, а від імені Франції -- президент цієї країни, що автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що згодом став королем Франції Генріхом IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно статті 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їхньої діяльності». До 1993 року, знаходячись під подвійним протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і єпископу Урхельському -- 460 песет, а також останньому данина в натурі -- 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв -- представників президента Франції і епіскопа Урхельського. Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році -- для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично республікою, тому що в країні є законодавчий орган -- однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) міжнародних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів і включає міністра зовнішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону суспільного порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повний суверенітет, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако -- держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточено із суші територією Франції і фактично знаходиться під протекторатом цієї держави. Саме князівство, територія якого усього 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, що злилися: Монако, Монте-Карло і Кон-даміна. Столиця князівства -- місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (біля 10 % населення країни), населення всієї країни складає біля 30 тис. чоловік, із котрих біля 6 тис. корінні жителі країни -- монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька мова, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.

В історичній ретроспективі Монако знаходилося під фактичним і юридичним протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений фра-нко-монегаський договір, за яким признавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави -- князя Монако -- була октра-рована (дарована) перша конституція Монако -- так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-мо-негаському договорі від 17 липня 1918 року, знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверенітету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Мало того, відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою держави є представник княжої династії Гримальді, що здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, прямого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо ж виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією -- ввійде в її склад на правах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино -- держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні території Італії, що має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість із санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та США.

Сан-Марино -- одна з найстаріших республік у Європі, заснована в 801 році, хоча перше нагадування про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітана-регента, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) із числа своїх членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. У Державний конгрес входять 10 міністрів, що одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами в 1906 році). З 1862 року Сан-Марино знаходиться під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки носить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (має ходіння італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить у нумізматичних цілях власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо-- телестанції, ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. "Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

При проведенні зовнішньої політики Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участь у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ-ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило в ООН. Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Його виникненню передувало створення в XII столітті в Палестині духовно-лицарського ордена іоаннітів (госпитальєрів). Початковою резиденцією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на остров Мальта, де з 1530 до 1798 роки функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.

Офіційною метою ордена є добродійність, він підтримує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Мальтійського ордена є правовою фікцією.

Література

1. Баймуратов М.А. Проблема международной правосубъектности органов местного самоуправления Украины. -- Одесса, 1996.

2. Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие, предмет и система международного права /Ю.А. Бас-кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. -- М., 1989.

3. Мартыненко А.П. Права народов в современном международном праве. -- К., 1993.

4. Морозов Г.И. Международные организации: некоторые вопросы теории.-- М., 1974.

5. Тункин Г.И. Теория международного права. -- М., 1970.

6. Тункин Г.И. Международная правосубъектность (некоторые вопросы теории). -- М., 1971.

7. Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенденции развития международной правосубъектности. -- Казань, 1974.

8. Черкес М.Е. Международное право: Учебное пособие. -- Одесса, 1998.

9. Черниченко СВ. Теория международного права. В 2 т. Т.1. Современные теоретические проблемы. -- М., 1999.

10. Шаповал В. Державний лад країн світу. -- К.,
1999.

11. Антонович М. М. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.- К.: Вид. дім «KM Академія»; Алерта, 2003. - 308 с.

12. Відомості Верховної Ради України. -- 2000. -- № 21. -- Ст. 161.

13. Галстян Рубен. Иммунитет иностранного государства от принудительных мер // Белорусский журнал международного права и международных отношений. -- 1999. -- № 3. -- С. 4.

14. Действующее международное право: В 2 т. -- Т. 1. / Сост. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. -- М.: Междунар. отношения, 2002. -- 510 с.

15. Консульська конвенція між Україною і Турецькою Республікою від 21 травня 1998 p., яка ратифікована Законом України «Про ратифікацію Консульської конвенції між Україною і Турецькою Республікою» від 1 липня 1999 р. № 799-XIV // Відомості Верховної Ради України. -- 1999. -- № 34. -- Ст. 280.

16. Лунц Л. А. Курс международного частного права. Особенная часть. Глава III. -- М.: Юрид. лит., 1975. -- 314 с.

17. Международное публичное и частное право. -- 2002. -- № 2. -- С. 68, 69.

18. Международное публичное право: Сб. док. Т. 1. -- М.: БЕК, 1996. - 557 с.

19. Международное частное право: Учебник /Под ред. Г. К. Дмитриевой. -- М.: ПБОЮЛ Гриженко Е. М. (Проспект), 2001. -- 649 с.

20. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

21. Міжнародне право в документах / За заг. ред. д. ю. н., проф. М. В. Буроменського. -- X.: Вид-во Національного університету внутрішніх справ, 2003. - 375 с.

22. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана-К.: Юрінком Інтер, 2005. -- 368 с.

23. Система інформаційно-правового забезпечення ЛІГА:ЗАКОН® -- Київ: Ліга, 2004.= файл MU92167U.LHT.

24. Цивільний кодекс України. - Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст. 356.