Поняття і види суб’єктів міжнародного права

Водночас і сам СРСР не був прикладом дотримання своїх міжнародних зобов'язань. За розв'язану ним у 1939-1940 роках війну з Фінляндією він 14 грудня 1939 року рішенням Ради був виключений із Ліги Націй. З цього часу діяльність цієї організації фактично припинилася, формально ж Ліга Націй припинила своє існування в квітні 1946 року відповідно до рішення спеціально скликаної Асамблеї.
Хоча Ліга Націй не змогла справитися зі своїм основним статутним завданням, пов'язаним насамперед із запобіганням Другій світовій війні і з мирним врегулюванням міжнародних конфліктів, вона зіграла свою історичну роль, котра полягає в тому, що ця організація стала прообразом міжнародної універсальної організації світового співтовариства -- Організації Об'єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.

Поняття і види міжнародних організацій та їх правосуб'єктність

Міжнародна організація -- це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації:

-- членство трьох і більше держав. При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних задач;

-- повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

-- створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;

-- заснування на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як суб'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Проте в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним членом багатьох міжнародних рибальських організацій;

-- здійснення співробітництва в конкретних галузях діяльності. Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галузях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

-- наявність відповідної організаційної структури (постійні органи і штаб-квартира). Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради. Адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

-- наявність прав і обов'язків організацій Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-нів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може почати дій, що торкаються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації почати ті або інші дії, і організація не може перевищити свої повноваження;

-- самостійні міжнародні права й обов'язки організації. Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, відмінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї державами-членами;

-- установлення порядку прийняття рішень і їх ньої юридичної чинності. Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціально розробленій процедурі. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:

-- міжнародні міжурядові організації (ММУО) -- організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме їм держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається обмеженою, тому що вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави;

-- міжнародні неурядові організації (МНУО) -- організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декількох підставах:

1. За предметом діяльності -- політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.

2. За колом учасників:

- універсальні -- їхніми членами є практично всі держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних Націй);

- регіональні -- їхніми членами є держави певного географічного регіону світу (наприклад, Організація Американських держав);

- субрегіональні -- їхніми членами є групи держав усередині географічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва);

- міжрегіональні -- у їхній роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії).

3. За порядком приймання нових членів:

- відкриті -- відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава;

- закриті -- конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій.

4. За сферами діяльності:

- організації з загальною компетенцією -- вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);

- організації зі спеціальною компетенцією -- коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).

5. За цілям і принципам діяльності:

- правомірні -- вони створюються відповідно до міжнародного права;

- протиправні -- вони створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки.

У МНУО можна виділити певні ознаки міжнародних організацій (створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності.

За цією ознакою МНУО діляться на такі групи:

-- політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації;

-- жіночі організації, а також організації з охорони родини і дитинства;

-- молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації;

-- організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення;

-- організації місцевих (регіональних) влад. Слід, проте, мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є тільки ММУО.

Таким чином, міжнародна міжурядова організація -- це добровільне об'єднання суверенних держав або міжнародних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, що володіє автономною волею, відмінною від воль її членів.

Особлива значимість діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільш складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі -- права міжнародних організацій.

Норми права міжнародних організацій -- є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій -- однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є установчі документи міжнародних організацій. Сюди ж входять Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій та ін.

Проте, незважаючи на те, що міжнародні організації, що є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності воль держав, що беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правове становище, діяльність організації, взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, виступаючий від імені усіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки при такій передумові, як відзначав В. Мо-равецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс.

На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи:

а) правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки;

б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати права й обов'язки;

в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація володіє тільки властивим їй обсягом правосуб'єктності, межі якої визначені насамперед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті, що передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).

Як уявляється, до найбільш важливих критеріїв правосуб'єктності міжнародних організацій можна віднести такі:

1. Визнання якості міжнародної особистості з боку
суб'єктів міжнародного права.

Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'язуються шанувати права й обов'язки відповідної міжурядової організації, їхню компетенцію, коло повноважень, наділяти організацію та її співробітників привілеями й імунітетами і т.д. Крім того, відповідно до установчого акту всі міжурядові організації є юридичними особами: держави-члени наділяють їх правами й обов'язками в такому обсязі, у якому це необхідно для виконання їхніх функцій.

Про визнання за ММУО якості міжнародної особистості з боку інших ММУО свідчить ряд фактів:

— участь ряду ММУО більш високого рангу в роботі інших ММУО (наприклад, Європейський Союз є членом багатьох ММУО);

— -- укладання ММУО між собою угод загального (наприклад, про співробітництво) або конкретного характеру (про виконання окремих заходів). Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено статтею 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 року.

2. Наявність відособлених прав і обов'язків.

Сенс цього критерію правосуб'єктності ММУО означає їхню специфічну особливість: ММУО мають такі права й обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків держав і можуть бути здійснені тільки на міжнародному рівні. Наприклад, у Статуті ЮНЕСКО перераховані такі обов'язки організації:

а) сприяння зближенню і взаємному розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів інформації;

б) заохочення розвитку народної освіти і поширення культури;

в) допомога у збереженні, збільшенні і поширенні знань.

3. Право на вільне виконання своїх функцій.

Сутність даного критерію полягає в тому, що кожна ММУО має свій установчий акт (у формі статутів, конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями), правила процедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй сукупності складають внутрішнє право організації.

Вільне і самостійне виконання ММУО своїх функцій містить у собі такі чинники:

-- при виконанні своїх функцій ММУО виходять із компетенції, що розуміється, тобто вони вправі надавати їй розширювальне тлумачення;

-- при виконанні своїх функцій ММУО вправі вступати у певні правовідносини з державами, що не є їхніми членами. Наприклад, ООН забезпечує, щоб держави, що не є її членами, діяли відповідно до принципів, викладених в статті 2 Статуту, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру і безпеки;

-- ММУО самостійно реалізують розпорядження норм, що складають їх внутрішнє право;

-- ММУО вправі створювати будь-які допоміжні органи, що необхідні для виконання функцій організації;

-- ММУО вправі самостійно приймати правила процедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з проблем її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого члена, що має заборгованість по внесках.

Право на укладання договорів

Таке право, як відзначалося раніше, належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності -- однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнародного права.

Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повноважень ММУО вправі укладати угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Правом на укладання міжнародного договору володіє кожна міжнародна організація, що випливає з положень Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що міжнародна організація має таку правоздатність укладати договори, що необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей.

Участь у створенні норм міжнародного права

Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування. Правотворча діяльність МНУО володіє рядом особливостей: по-перше, будь-яка норма, що міститься в прийнятих міжнародною організацією рекомендаціях, правилах і проектах договорів, повинна бути визнана державою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави.

Слід мати на увазі, що правотворчість ММУО має свої межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної організації індивідуальний, то обсяг, види і напрямки її пра-вотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжнародній організації в сфері правотворчості, можна виявити тільки на основі детального аналізу її установчого акту.

У міжнародній доктрині щодо основ для правотвор-чого процесу міжнародної організації є дві позиції. Одні автори думають, що міжнародна організація вправі розробляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, якщо про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотвор-чий потенціал міжнародної організації повинний базуватися на її установчому акті. Таким чином, якщо міжнародна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися ними. Так, К. Скубишевський думає, що для того, щоб організація могла схвалювати норми права інші, ніж норми внутрішнього права, вона повинна мати для цього явні повноваження, що містяться в її статуті або в іншому договорі, укладеному державами-членами.

Водночас аналіз правотворчої практики міжнародних організацій показує, що позиція першої групи авторів носить більш прагматичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про правомочність їх схвалювати норми міжнародного права. Але вони, проте, приймають активну участь на всіх стадіях правотворчого процесу. Слід особливо підкреслити, що правотворча діяльність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком погоджуватися з цілями такої організації.

Крім цього, справедливою є думка щодо того, що пра-вотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права. Це випливає з положень преамбули і статей 1 і 13 Статуту ООН. Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності міжнародної організації є і те, що вироблювані в такий спосіб норми повинні відповідати загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права.

Звідси для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак:

-- правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права;

-- правотворчість в повному обсязі властива тільки тим міжнародним організаціям, що мають міжнародну правосуб'єктність;

-- міжнародні організації мають тільки такі обсяг і напрямки правотворчості, як це передбачено в їх установчих актах.

6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших -- національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації. Так, наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей (ст. 105 Статуту).

7. Право на забезпечення виконання норм міжнародного права. Наявність такого права в ММУО, в основі якого лежать повноваження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний характер організацій стосовно держав-членів і є однією з важливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже відзначалося, основними засобами є інститути міжнародного контролю і відповідальності, включаючи застосування санкцій.

Контрольні функції ММУО здійснюються в основному двома засобами:

1. Шляхом надання доповідей державами-членами.

2. За допомогою спостереження й обстеження контрольованого об'єкта або ситуації на місці.

Надання доповідей державами-членами є найбільш поширеною формою контролю. Наприклад, Статут ЮНЕСКО зобов'язує кожну державу-члена подавати Організації в ті терміни й у тій формі, що визначає Генеральна конференція, доповіді, що містять відомості про закони, положення і статистичні дані, що стосуються його установ і діяльності в галузі освіти, науки і культури, а також про виконання рекомендацій і конвенцій Генеральної конференції (ст. VIII).

Міжнародно-правові санкції, що можуть застосовуватися міжнародними організаціями, більшість авторів підрозділяють на дві групи:

а) санкції, здійснення котрих припустимо всіма міжнародними організаціями;

б) санкції, право на застосування яких мають тільки певні організації.

До санкцій першої групи, зокрема, належать:

- призупинення членства в організації;

- виключення з організації;

- відмова в членстві;

- виключення із міжнародного спілкування по певних питаннях співробітництва.

Застосування санкцій, віднесених до другої групи, залежить від цілей, виконуваних даною організацією. Наприклад, Рада Безпеки ООН із метою підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, відповідно до статті 42 Статуту ООН, управі застосовувати примусові дії повітряними, морськими або сухопутними силами. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.

Слід мати на увазі, що ММУО надане право приймати особисту участь у розв'язанні спорів, що виникають у них з іншими суб'єктами міжнародного права -- державами й іншими ММУО. При розв'язанні спорів вони вправі вдатися до тих же мирних засобів розв'язання спорів, які звичайно використовують первинні суб'єкти міжнародного права -- суверенні держави.

8. Міжнародно-правова відповідальність.

Виступаючи rfa міжнародній арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність.

Політична відповідальність організації може наступити у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та державами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.

Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, перебору грошових сум і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщаються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад за необгрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

Обмеження міжнародної правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відношення васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, території, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом, (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсутністю або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XX сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного піклування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.

Історично колонії -- це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії -- країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при розселенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду -- румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.

Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій -- Макао (Аоминь) -- колишня «заморська провінція» Португалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині -- територія Китаю; Гонконг (Сянган) -- колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжнародному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі колоніям за своїми правовими характеристиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.

Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, економічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею до початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові -- США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У I960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що одержала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою США, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному виді.

У залежності від ступеня самоврядності колони ДІЛИЛИСЯ на групи:

самоврядні колонії (домініони);

колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внутрішньої політики;

колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;

протекторати;

підмандатні території.

Домініони -- це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі -- реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

Статус домініону мали самоврядні території Британської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) -- це договірні відносини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно договору більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, обговорені договором. Недотримання договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно котрих метрополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом міжнародного права була держава-протектор, а не держава, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зобов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціонував убік одностороннього абсолютного владарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року з'єднала поняття протекторату на африканській території з окупацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям.

Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й От-томанська імперія, що потерпіли поразку в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій належали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходилися в мандатарія в адміністративному управлінні під умовою певних зобов'язань у відношенні місцевого населення (наприклад, у непритягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді та ін.

При наявності мандата категорії «С» мандатарію, через «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій відійшли колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою.

Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75).

Така система опіки ООН поширювалася на території трьох категорій, що могли бути включені в неї угодами про опіку:

a) території, що знаходилися на той момент під мандатом;

б) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у результаті Другої світової війни;

в) території, добровільно включені в систему опіки державами, відповідальними за їхнє управління. Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла бути застосована і до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною задачею керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі принципу суверенної рівності» (ст.78). Спостереження за управлінням підопічними територіями покладено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці другої половини XX століття з початкових 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що знаходилася під опікою США з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту народ Палау вибрав статус держави, що вільно приєдналася до США. Таким чином, своїм правом на самовизначення скористалися всі підопічні території. В даний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна конституювалася в I960 році в незалежну державу Камерун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна -- у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права.

Території, що не самоврядовуються, відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація у відношенні народів, що не самоврядовуються, що була включена главою XI у Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту дер-жави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією метою... допомагати їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів у відповідності зі специфічними обставинами, властивими кожній території та її народам...».

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнародної правосуб'єктності, та їх на міжнародній арені представляє керуюча держава. У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, СІЛА і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходилися під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної правосуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Гренландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).

До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівської коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій одержали ту або іншу форму самоврядування. До 1995 року збереглося 17 територій, що не самоврядовуються. Серед них Західна Сахара, що управлялася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформувала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

У режимі територій, що не самоврядовуються, залишилися і знаходяться під управлінням: СІЛА -- Американське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Великобританії -- Шткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії -- Токелау; Франції -- Нова Каледонія.

Правовий режим територій із статусом, що не визначився (sub judice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому -- до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається тим, що:

а) такі території вільні для загального користування й експлуатації усіма;

б) збереженням правового захисту світового співтовариства за особами, на них проживаючих. Відсутність суверенітету якої-небудь держави перешкодою тому не є.

До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 9 лютого 1920 року, учасниками якого виступили Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, СІНА, Франція, Швеція і Японія,за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверені тет Норвегії (до. Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права в сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав-учасниць договору гарантувалася свобода виробничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправністі.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права й обов'язки.

До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час -- Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протекторатом суміжних держав, і Мальтійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їхня правоздатність визначалася відповідними міжнародними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846р.), Версальський мирний договір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, і її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатичної історії свідчать про такі характерні риси їхньої міжнародної правосуб'єктності:

-- вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їхній статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами договорі;

-- реалізація міжнародних прав і обов'язків була опосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнародної організації (Краків знаходився «під заступництвом» трьох держав -- Росії, Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист» Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста повинний був забезпечуватися Радою Безпеки ООН);

-- демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз, розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста у військові союзи.

Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Берліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних зносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан - місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римсько-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пшіин Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії -- Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Лате-рно і Сан-Паоло). У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви -- Папи Римського. Постійне населення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан -- абсолютна теократична монархія. Глава держави -- Папа Римський, котрому належить законодавча і судова влада. Виконавча влада належить уряду -- Римській курії, у яку входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний папою.

Ватикан -- виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа.

Правове положення Ватикана визначене Латерансь-кими угодами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашистського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений у такий спосіб: для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде приймати участі в «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миротворчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан користується визначеними суверенними правами: має свою територію, законодавство, громадянство (громадянами (підданими) Ватикана є біля 700 чоловік), квазівійськові сили (роту швейцарських гвардійців) і т.д.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті у бік зниження формального втручання церкви в полі тичні та цивільні справи Італії (так, відповідно до нововведень, католицизм уже не признається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базується на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. -- у Європі, 390 -- в Америці, 60 -- в Африці, 65 -- в Азії і біля 5 млн. в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духівництво (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн. священиків), біля 2 тис. чернечих орденів, найбільш великими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францисканців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців.

Ватикан активно бере участь у міжнародних відносинах, засновує в інших державах постійні представництва (представництво Ватикана є й в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), активно бере участь у діяльності міжнародних організацій, є членом ряду з них (МАГATE, MCE, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виступає при них у якості постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО). Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що вступила у силу 1 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви -- папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви у справах церкви (конкордати -- Італійський конкордат, Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами. Андорра-- це держава, що відносить себе до найбільш ранніх європейських демократій, що розташована на південному заході Європи між Францією й Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру належать до 805 року.