Всі численні юридичні факти в цивільному праві залежно від їхніх індивідуальних особливостей піддані класифікації, що дозволяє більш вільно орієнтуватися серед безлічі юридичних фактів і чітко відмежовувати їхній друг від друга. Це, у свою чергу, сприяє правильному застосуванню цивільного законодавства суб'єктами цивільного права й правоохоронних органів.

Акти цивільного законодавства України не містять будь-якої чіткої класифікації юридичних фактів за тими чи Іншими ознаками. Не вказані в них і критерії для таких класифікацій.

Натомість, ч.2 ст.11 ЦК містить у цілому досить традиційний приблизний перелік юридичних фактів, подібний до наведеного свого часу в ст.4 ЦК 1963 р. Водночас акценти дещо зміщені і наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди Іншій особі; 4) інші юридичні факти

При цьому поняття "інші юридичні факти" охоплює різні категорії - як правомірні (оголошення конкурсу, рятування, ведення чужих справ тощо), так і неправомірні (безпідставне збагачення, створення небезпеки тощо) дії. Тому слід мати на увазі, що перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є лише орієнтовним і доповнюється конкретними нормами ЦК (положення про рятування, ведення справ, безпідставне збагачення тощо). Крім того, підставами виникнення цивільних прав і обов'язків можуть бути юридичні факти, взагалі не згадані у ЦК.

Водночас у теорії приватного (цивільного) права класифікації юридичних фактів можливі за різними підставами. Далі розглянемо ті з них, що становлять найбільший Інтерес з теоретичної І практичної точок зору.

Залежно від характеру наслідків вони можуть поділятися на:

Ш такі, що встановлюють право. З їх існуванням пов'язане виникнення правовідносин;

Ш такі, що змінюють право. Наявність цих фактів спричиняє зміну правовідносин, що вже існують;

Ш такі, що припиняють право. Це такі обставини, наявність яких призводить до припинення правовідносин, що вже існують.

Ш такі, що перешкоджають виникненню або трансформації права. Це обставини, наявність яких зумовлює правову неможливість виникнення, зміни, припинення тощо правовідносин. Наприклад, недієздатність фізичної особи є перешкодою для виникнення у неї цивільних прав і обов'язків внаслідок її власних дій;

Ш такі, що поновлюють право. До них належать обставини, наявність яких спричиняє поновлення прав, що існували раніше.

Залежно від характеру плину юридичні факти в цивільному праві діляться на події й дії. До подій відносяться обставини, що протікають незалежно відвали людини. Наприклад, стихійне лихо, народження й смерть людини, витікання певного проміжку часу. Найчастіше подія веде не до виникнення зобов'язання, а лише породжує в рамках даного зобов'язання певні права та обов'язки сторін.

Події у свою чергу підрозділяються на абсолютні й відносні.

Абсолютні події абсолютно не залежать від волі кого-небудь. Це звичайно явища природи (землетрусу, повені, урагани, снігопади, сніжні лавини, селі й т.д.), що роблять вплив на діяльність людини, іменовані в праві як непереборна сила.

Так, настання такого страхового випадку, як повінь, спричиняє обов'язок страховика виплатити страхове відшкодування особі, майно якого застраховано від повеней, і право останнього жадати від страховика виплати йому цього відшкодування.

Відносні події пов'язані з діями людини. Наприклад, пожежа в результаті удару блискавки - це абсолютна подія, але пожежа як результат підпалу - відносна подія. Щодо одних правовідносин, наприклад страхових, - це подія, тому що воно не залежить від волі й дії учасників цього правовідносини (страхувальника й страховика), а стосовно до інших правоохоронних відносин це вже буде не подія, а дія (правопорушення).

Далеко не всі події й не всі дії породжують цивільно-правові наслідки, а лише ті з них, з якими норми цивільного права зв'язують ці наслідки. Оскільки цивільне право регулює суспільні відносини людей, з дій яких і складаються ці відносини, те цілком природно, що основну масу юридичних фактів у цивільному праві утворять дії людей.

Виділяють такий різновид юридичних фактів - подій як строки. Строки - це такі юридичні факти, які можуть виступати тільки як елементи фактичного складу. Строк сам по собі поза зв'язком із ситуацією, іншими юридичними фактами, ніякого змісту не несе: він значимий як строк чого-небудь із чітко позначеними границями його початку й закінчення.

Ми вважаємо виправданим виділення строків як вид юридичних фактів - подій, тому що строки теж спричиняють виникнення, зміна, припинення правовідносин.

Дії є факти, які залежать від свідомості й волі людей. Під дією в юридичній науці розуміють не тільки активні, позитивні дії, але й бездіяльність людей у тих випадках, коли норма права зобов'язує їх до активних дій.

Дії підрозділяються на правомірні й неправомірні.

Неправомірні дії - дії, що порушують вимоги правових норм. Інакше неправомірні дії називаються правопорушеннями. Правопорушення підрозділяються на карні правопорушення (злочину), адміністративні, дисциплінарні, цивільні провини.

Неправомірні дії суперечать вимогам закону або інших нормативних актів. Тому здійснення неправомірної дії спричиняє застосування передбачених цивільним законодавством санкцій до правопорушника. В ЦК шкода, заподіяна особистості або майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню особою, що заподіяла шкоду, у повному обсязі. Як підстава виникнення таких зобов'язань виступають самі неправомірні дії (делікти), що тому виникають на їхній основі зобов'язання прийнято називати деліктними зобов'язаннями. Хоча деліктні зобов'язання й виникають із неправомірних дій, спрямовані вони на досягнення правомірного результату - відновлення порушеного майнового положення ділянок економічного обороту. На досягнення такого ж результату спрямовані й зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення. Особа, що без установлених законом, іншими правовими актами або угодою підстав придбало або зберегло майно за рахунок іншої особи, зобов'язано повернути останньому безпідставно придбане або заощаджене майно (безпідставне збагачення).

Зокрема, деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виникають зобов'язання, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати (гл. 82 ЦК).

Неправомірні дії (правопорушення, делікти) як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути лише такими, які створюють правовідносини; у деяких випадках - такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов'язки.

Правомірні дії - це дії, що не порушують вимоги правових норм цивільного законодавства. Оскільки цивільне право веде нормальний розвиток економіки, пов'язаного із загально дозволеною діяльністю людей, то переважна більшість юридичних фактів у цивільному праві становлять правомірні дії. Однак юридичне значення правомірних дій у цивільному праві далеко не однаково.

У правомірних діях реалізуються, перетворюють у життя вимоги правових норм, з їхньою допомогою й досягаються мети, переслідувані законодавцем при виданні норм права.

По своєму юридичному значенню всі правомірні дії діляться на юридичні вчинки і юридичні акти. Юридичні вчинки - це такі правомірні дії, які породжують цивільно-правові наслідки незалежно, а іноді й питання наміру людини, що скоїла юридичний учинок. Так, авторські правовідносини виникають в момент створення письменником добутку в доступній для відтворення формі незалежно від того, чи прагнув він при написанні добутку до придбання авторських чи прав ні. Знахідка загубленої речі породжує зобов'язання по її поверненню, що втратило навіть у тому випадку, якщо в ніякого бажання знайшов, що річ ні, повернути цю річ її власникові.

На відміну від юридичних учинків юридичні акти - це такі правомірні дії, які породжують відповідні юридичні наслідки лише тоді, коли вони зроблені, зі спеціальним наміром викликати ці наслідки. До юридичних актів відносяться адміністративні акти й угоди.

Юридичні акти характеризуються здійсненням дій, що спеціально спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків.

Залежно від характеристики суб'єктів, що вчиняють дії, юридичні акти можуть бути поділені на:

Ш акти суб'єктів приватного права (правочини). Правочин (різновидом якого є договір) - основний вид правомірних дій суб'єктів приватного права. Це - волевиявлення особи, безпосередньо спрямоване на виникнення, припинення або трансформацію цивільних прав і обов'язків;

Ш акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства, адміністративні акти, судові акти - рішення, постанови, ухвали тощо).

Адміністративні акти завжди відбуваються з наміром викликати відповідні адміністративно-правові наслідки. Тому більшість адміністративних актів є підставою адміністративних правовідносин і не належать до числа цивільно-правових юридичних фактів. Разом з тим деякі адміністративні акти відбуваються з наміром викликати не тільки адміністративні, але й цивільно-правові наслідки. Так, видача громадянинові ордера на житлове приміщення місцевою адміністрацією породжує не тільки адміністративні правовідносини між місцевою адміністрацією й житловою організацією, але й цивільно-правові відносини між громадянином і житловою організацією за висновком договору житлового наймання.

На відміну від адміністративних актів угоди відбуваються з метою викликати тільки цивільно-правові наслідки. Угодами визнаються дії громадян й юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав й обов'язків. Так, до числа угод відносяться різні договори: купівля-продаж, дарування, підряд, майнове наймання, оренда, позика й т.д., оголошення конкурсу, заповіт й інші правомірні дії, які відбуваються суб'єктами цивільного права з метою викликати певні цивільно-правові наслідки.

Загальним між угодами й адміністративними актами як юридичними фактами цивільного права є те, що вони являють собою правомірні дії й відбуваються зі спеціальним наміром викликати відповідні цивільно-правові наслідки. Разом з тим між ними є й розходження. По-перше, адміністративні акти можуть бути зроблені тільки органом державної влади або місцевого самоврядування, у той час як угоди відбуваються суб'єктами цивільного права. По-друге, адміністративні акти, спрямовані на встановлення цивільних правовідносин, завжди породжують і певні адміністративно-правові наслідки, тоді як угоди викликають винятково цивільно-правові наслідки. По-третє, орган, що зробив адміністративний акт, спрямований на встановлення цивільно-правових відносин, ніколи сам не стає учасником цього правовідносини, у той час як особу, що зробила угоду з метою встановлення цивільного правовідносини, неодмінно стає учасником даного правовідносини.

Юридичні факти можуть бути оформлені й неоформлені. Більшість юридичних фактів існує в оформленому, документально зафіксованому виді. Але існують і неоформлені юридичні факти. Наприклад, усна угода між громадянами, відмова від здійснення права й ін.

Класифікація юридичних фактів у науці розкрита ще не повно. Її подальший розвиток може виявитися корисним для рішення різноманітних завдань правознавства, у тому числі для соціологічних досліджень у юридичній науці.

Таким чином, юридичні факти в цивільному праві можуть бути піддані наступної класифікації:

Ш події й дії;

Ш неправомірні й правомірні дії;

Ш юридичні вчинки і юридичні акти;

Ш адміністративні акти й угоди.

Судовий акт як юридичний факт.

Юридичні факти цивільного права (під якими сьогодні розуміються факти реальної дійсності, з якими чинне законодавство зв'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав й обов'язків, тобто правовідносин) являють собою один із проблемних розділів загальної частини цивільно-правової науки.

"Закон не діє механічно, - писав І.А. Покровський, - для свого здійснення в житті він має потребу в живому посереднику, що застосує його до конкретних випадків. Таким посередником є суд".

Застосування права є однієї з форм реалізації права, причому особою його формою. Значення застосування права настільки велике в житті права, що багато вчених виділяють цю форму реалізації права в самостійну, думаючи, що правозастосування, як і правотворчість - це два особливих напрямки функціонування правової системи. Відповідно розрізняють правозастосовні й правотворчі акти.

При теоретичному осмисленні правозастосовних і правотворчих актів, на думку С.С. Алексєєва, особливої уваги заслуговує те, що співвідношення понять "рішення юридичної справи", "індивідуальне державно-владне приписання", "акт застосування" загалом, аналогічно співвідношенню понять "правотворче рішення", "юридична норма" й "нормативний юридичний акт". Характер залежності усередині кожної із двох груп практично однаковий. І зв'язано це з тим, що в обох випадках перед нами вираження активної державної діяльності в сфері правового регулювання, спрямованої, зокрема, на правове (в одному випадку - нормативне, а в іншому - індивідуальне) регулювання суспільних відносин й об'єктивованої в праві як конституційному утворенні. При цьому, говорячи про правозастосовні акти, необхідно звернути увагу на значеннєві розходження, які існують між поняттями "рішення юридичної справи", "індивідуальне державно-владне приписання" й "акт застосування". Перше з них охоплює завершальну правозастосовну дію, друге вказує на результат правозастосування, а третє - виражає результат рішення юридичної справи, розглянутий у єдності з його зовнішньою, документальною формою, тобто є актом-документом".

Як відомо, включивши судове рішення в перелік підстав, що впливають на динаміку цивільних правовідносин, законодавець тим самим дозволив суперечку про те, чи може судове рішення розглядатися як юридичний факт.

Аналіз арбітражно-процесуального й цивільно-процесуального законодавства дозволяє затверджувати, що зазначений термін вживається у двох значеннях: по-перше, судове рішення розглядається як підсумкова дія всього судового розгляду; по-друге, саме так іменуються документи судової інстанції, які фіксують результат дозволу суперечки.

Потреба в судовому рішенні виникає у зв'язку із суперечкою, перешкодою в здійсненні права. Внаслідок чого створюється невизначеність в існуванні або в змісті правовідносини. Перш ніж примусово здійснити право, необхідно усунути цю невизначеність, що можливо тільки за допомогою обов'язкового судження суду про те, чи існують правовідносини (право, обов'язок), що служить предметом суперечки, а якщо існує, то, яке його дійсний зміст.

Цивільне судочинство прийняте розглядати як особливий різновид державної діяльності. Воно здійснюється тільки судом за правилами цивільного процесуального права і направлене на усунення перешкод у здійсненні суб'єктивних прав, на ліквідацію порушень, на усунення зловживанням правом, на примус до виконання обов'язків. Все перераховане здійснюється шляхом здійснення послідовних процесуальних дій.

Так, арбітражний суд при ухваленні рішення:

Ш оцінює докази;

Ш визначає, які обставини, що мають значення для справи, установлені, а які - немає;

Ш вирішує, які закони й інші нормативні правові акти, на які посилалися особи, що беруть участь у справі, не слід застосовувати по даній справі;

Ш визначає, які закони й інші нормативні правові акти варто застосувати по даній справі;

Ш встановлює, які права й обов'язки осіб, що беруть участь у справі;

Ш вирішує, чи підлягає позов задоволенню.

Судове рішення як процесуальний документ становить форму, зовнішнє вираження судового рішення - акту правосуддя у значенні дії, а не в значенні тієї зовнішньої форми, що служить вираженню й оформленню цієї дії. Разом з тим зміст судового рішення як процесуального документа ширше змісту акту правосуддя.

Судове рішення як процесуальний документ, що оформляє відповідь суду на позовну вимогу, відрізняється тим, що його зміст, крім акту правосуддя, охоплює ряд інших суджень. Зокрема, вказівки часу й місця винесення рішення, складу суду, секретаря судового засідання, прокурора, що приймають участь у справі, повідомлення про те, чи було засідання відкритий або закритим, виклад історії виникнення суперечки, роз'яснення порядку оскарження рішення й інших роз'яснювальних вказівок суду.

О.А. Красавчиков визнавав, що судове рішення є юридичним фактом не тільки в процесуальному, але й у матеріальному цивільному праві. Юридичні наслідки наступають не тільки в силу одного судового рішення, але й інших фактів, з якими воно утворить юридичний склад.

Судова влада повинна вирішувати питання про те, чи випливає з тих фактів, які їй зазначені, те або інше право на підставі закону. Діяльність судової влади складається, таким чином, у підведенні фактів під закон й у витягу звідси відомого висновку.

Правочин суду як вираження влади юридично являє собою право на однобічне волевиявлення, що випливає із загальним, установленим законом компетенції суду здійснювати правосуддя. Але суд не тільки вправі винести рішення. При існуванні умов, що визначають це право, суд не може не винести рішення; він повинен або, точніше, зобов'язане рішення винести. Така діяльність органів правосуддя, що підкоряє певній процедурі, безумовно, є правозастосовною. Особливість, який полягає в тім, що ухваленню рішення повинні передувати стругаючи перевірка фактичних обставин справи, визначення їхніх юридичних наслідків, фіксація цього в спеціально оформленому акті, що допускає наступну перевірку обґрунтованості й законності рішення.

Причому необхідно підкреслити, що перевірка законності й обґрунтованості судового рішення має на увазі перевірку вищестоящими судовими інстанціями правильності саме розгляду й дозволи справи. З метою виявлення можливих судових помилок і недоглядів, що тягнуть за собою винесення незаконних або необґрунтованих рішень внаслідок порушення вимог закону, його неправильного тлумачення або застосування, а також недостатнього дослідження фактичних обставин справи.

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст. 41 ЦК України), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні й неправомірні. Угоди - це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Наприклад, А. заповідав усе належне йому майно сину. Складаючи заповіт, А. вчинив дію, спрямовану на встановлення цивільних спадкових прав та обов'язків сина як спадкоємця за заповітом. Згодом А. анулює свій заповіт і складає новий (ст. 544 ЦК України), за яким заповідає належне йому майно в рівних частках сину і дружині. Змінюючи раніше зроблений заповіт, А. тим самими змінює цивільні, спадкові права та обов'язки сина, попереднього спадкоємця за заповітом.

Інший приклад. Наймач жилого приміщення, що здав куток громадянину за договором піднайму на невизначений строк, попередив піднаймача за 3 місяці про необхідність звільнити житлову площу. В даному прикладі наймач вчинив вольову правомірну дію, спрямовану на припинення права піднаймача на жиле приміщення чи частину жилого приміщення. У всіх наведених прикладах йдеться про вчинення угод. Але вчинення вольової правомірної дії не завжди означає вчинення угоди. Громадянин знайшов кимось загублений портфель і здав його у міліцію. 17-річний підліток, взяв участь у гасінні пожежі, що спалахнула на території школи. Зазначені особи, діючи правомірно і навіть благородно, разом з тим не намагаються встановити, змінити чи припинити для себе або інших цивільні права та обов'язки. У першому прикладі громадянин допомагає розшукати володільцю загублений портфель, а в іншому - особа виконує свій обов'язок з охорони державної власності. Інша справа, що вчинення подібних благородних, альтруїстичних дій за законом (незалежно від волі носіїв цих дій) зумовлює певні юридичні наслідки (статті 138, 467 і 468 ЦК України). У наведених прикладах йдеться про юридичні вчинки, які не є угодами.

В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це - суть угоди. Без волевиявлення немає угоди. Іноді для укладення угоди, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладення угод позики необхідні не лише взаємне волевиявлення позикодавця і позичальника, а й фактична передача майна, визначеного родовими ознаками.

Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В останньому випадку йдеться про конклюдентні дії (від лат. conclude - укладаю, роблю висновок), тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою формою волевиявлення укласти угоду: громадянин опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ.

Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством. ЦК України (ст. 260) виходить з того, що у разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму за відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. Тут юридичного значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку наймодавця.

Угоди мають велике значення у народногосподарському житті країни.

Побудова ринкової економіки зумовлює посилення і розширення сфери застосовування угод, у тому числі договорів. Товарно-грошовий характер відносин економічного обігу виявляється в тому, що реалізація товарів здійснюється тільки в результаті досягнутої угоди між товаровиробником і споживачем. Саме договір як різновид угоди є такою згодою. У межах цієї згоди інтерес однієї сторони задовольняється лише шляхом задоволення інтересу іншої сторони. Бажання однієї особи продати відповідний товар, а іншої - його купити породжує спільний інтерес сторін в укладенні договору і його належному виконанні.

Через договір здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням. За допомогою договору є можливість насичити ринок необхідними товарами. Шляхом укладення договору громадяни на свій розсуд витрачають грошові кошти для придбання товарів з метою задоволення своїх майнових і немай-нових інтересів.

Значна роль угод у повсякденному житті громадян: користування комунальним транспортом, послугами аптек, приватних або акціонерних лікувальних закладів, одержання майна напрокат, відвідування видовищних установ (різних виставок, кіно, цирків тощо). У цих і подібних випадках укладаються відповідні угоди.

Щодо юридичних осіб (господарські товариства, виробничі кооперативи і т.п.), то їх діяльність неможлива без угод.

Законодавство, що регулює різні угоди, розглядається у відповідних розділах особливої частини підручника з цивільного права. У даній темі висвітлюються лише загальні положення про угоди, зосереджені у статтях 41-61 ЦК України.

Угоди, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.

Угоди бувають одно-, дво- або багагосторонніми. Якщо для виникнення угод достатньо волевиявлення однієї сторони, вона є односторонньою. Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є односторонньою угодою, бо для складання і оформлення її необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх, угод належать також прийняття і відмова від спадщини (статті 548, 549 і 553 ЦК України).

Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це двостороння угода. Вона називається ' договором. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу, або договором купівлі-продажу.

Для виникнення багатосторонньої угоди необхідно волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (наприклад, при трьох-, чотирьохсторонньому обміні жилих приміщень), так і спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети).

Залежно від способу укладення угоди поділяються на консенсуальні і реальні. Консенсуальні угоди ( від лат. consensus - згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами (ст. 153 ЦК України). Більшість угод є консенсуальними. Для укладення реальної угоди (від лат. res - річ), поряд із згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування (статті 243, 358 і 374 ЦК України).

Дія, яка повинна бути вчинена на підставі угоди, має свою мету (лат. causa). Під метою у правовому значенні слід розуміти відповідний правовий ефект, якого намагаються досягти сторони в угоді шляхом вчинення дій.

За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні і абстрактні. У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Двосторонні угоди, за певним винятком, є платними. У безплатній угоді одна сторона зобов'язана вчинити дії, а інша - має право вимагати виконання цих дій без вчинення зустрічних власних дій. Односторонні угоди є безплатними. З двосторонніх угод до безплатних належать договори дарування, безплатного користування майном.

Деякі двосторонні угоди залежно від розсуду сторін можуть бути як платними, так і безплатними (наприклад, договори доручення, схову). Організації, як правило, укладають платні угоди, що пояснюється їхніми госпрозрахунковими інтересами, які вимагають покриття видатків прибутками від господарської діяльності.

Угоди, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому Н. видав розписку М., то вона повинна бути визнана недійсною. Переважна більшість угод є каузальною, оскільки угоди між організаціями завжди мають на меті досягнення певного правового результату. Громадяни за допомогою угод задовольняють свої потреби, і тому у таких угодах також визначається мета їх укладення.

У деяких випадках законодавець допускає угоди, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть за її відсутності такі угоди мають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними (від лат. abstraho - відриваю, відділяю). До абстрактних угод, зокрема, належать розрахунки за визнаним сальдо зустрічних вимог.

3. Значення юридичних фактів в цивільному праві. Дефектність юридичних фактів