Фінансове право

Зміст

1. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

2. Поняття та правові основи державного кредиту

3. Правове регулювання грошового обігу в Україні

Література

1. Фінансово-правові норми, їх види, особливості та зміст

Сутність правовідносин має визначатися зв'язком норми права та правовідносин. У суспільному житті існує безліч сукупностей або систем норм: норми моралі, економічні норми, технічні норми тощо. У теорії та практиці не склалося узагальненого поняття, яке б відповідало відносинам, врегульованим даною системою норм, як специфічної форми реалізації норми. Таке поняття виникає лише стосовно права як сукупності норм. Це обумовлюється місцем права в житті суспільства та особливостями правової норми, виконання якої забезпечується можливістю застосування державного примусу. Такий стан притаманний будь-яким правовим нормам, у тому числі й нормам фінансового права.

У системі права норми єдині та взаємопов'язані. Вони не можуть функціонувати ізольовано. Будь-який структурний елемент, вилучений із системи права, втрачає системні функції, і як наслідок - соціальну значимість. "Лише взяті в сукупності такі характеристики права, як його зміст, засоби впливу, форми виразу, процедури, засоби забезпечення, а також система інформування щодо правових норм, дають можливість провести розмежування між цим регулятором та соціальними нормами... суспільства, між правом та іншими регуляторами (моральними, груповими тощо), які діють у суспільстві".

Фінансово-правові норми - це загальнообов'язкові приписи компетентних органів державної влади та місцевого самоврядування з приводу мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, що виражені у категоричній формі й забезпечені силою державного примусу.

Фінансово-правові норми визначають права та обов'язки учасників фінансових відносин, обставини, за наявності яких вони стають носіями прав та обов'язків, і передбачають відповідальність за невиконання приписів держави. Ці норми регулюють відносини тільки в галузі фінансів і містять приписи та заборони, що встановлюються державою з приводу мобілізації, розподілу й використання грошових фондів.

У свою чергу правовідносини є результатом дії правової норми. Правовідносини виникають внаслідок дії різних факторів: матеріальних умов життя суспільства; конкретних умов, у яких перебуває особа (особи); виховання, традицій, звичок, психофізичного складу тощо. Реальні, життєві відносини здійснюються відповідно до приписів правової норми. Здійснюючи правовідносини, норма набуває свого реального буття, втілюється у певному акті поведінки. Це - особливість реалізації норми. Абстрактний, загальний припис норми конкретизується та набуває життєвої сили. Особливості реалізації норми у правовідносинах визначаються характером відносин, що регулюються.

Головна особливість фінансово-правових норм полягає в тому, що вони мають державно-владний, імперативний характер. Держава за їх допомогою приписує правила поведінки юридичним особам, громадянам у галузі фінансової діяльності. Зміст фінансово-правових норм становлять правила поведінки в суспільних відносинах, що виникають у процесі фінансової діяльності держави.

Сама суть, зміст фінансово-правової норми зумовлює імперативний (владний) характер. Ці норми складаються з письмово сформульованих вимог, виражених у категоричній формі, що не допускає їх довільної зміни, вони повинні точно й вичерпно визначати обсяг прав та обов'язків учасників фінансових правовідносин. Такі права та обов'язки спрямовані безпосередньо на забезпечення загальнодержавного інтересу, а опосередковано - на забезпечення інтересів усіх інших учасників фінансових правовідносин.

У фінансово-правових нормах містяться адресовані суб'єктам господарської діяльності вимоги вчасно вносити встановлені законодавцем платежі до державного та місцевого бюджетів; користувачам бюджетних коштів - розподіляти та використовувати ці кошти відповідно до затверджених нормативів та їх цільового призначення, надавати звіти та інші документи для здійснення контролю з боку компетентних органів, вчиняти інші діє, які б забезпечували акумуляцію у централізованих фондах грошових ресурсів та їх використання відповідно до затверджених фінансових планів.

Отже, сутність юридичної природи фінансово-правової норми полягає в тому, що це писане, встановлене державою у суворо визначених порядку і формі та забезпечене заходами державного примусу, виражене у категоричній формі правило поведінки суб'єктів фінансово-правових відносин, що виникають з приводу мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів, яке закріплює права та обов'язки їх учасників. Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави з регулювання фінансових відносин.

Права та обов'язки учасників фінансових відносин спрямовані на забезпечення загальнодержавних інтересів. Особливо яскраво це виражається при справлянні податків та обов'язкових зборів, а також при фінансуванні загальнодержавних програм та бюджетних установ. Водночас спільний зміст фінансово-правових норм, пов'язаний з реалізації ю фінансової діяльності, має різний конкретний вираз, зумовлений різноманітністю фінансових відносин та багатогранністю фінансової системи.

Залежно від способу впливу на учасників фінансових відносин, визначального характеру їх юридичних прав та обов'язків фінансово-правові норми можна поділити на три види: зобов'язуючі, забороняючі та уповноважуючі. При цьому незалежно від поділу на види фінансово-правові норми мають категоричний характер, що пояснюється значенням закріплених правил поведінки учасників фінансових відносин для держави, зокрема щодо забезпечення органів державної влади та місцевого самоврядування відповідними фінансовими ресурсами.

Зобов'язуючі фінансово-правові норми вимагають від учасників фінансових відносин здійснювати відповідні діє і встановлюють їх права та обов'язки у сфері цих відносин. Саме у цих нормах переважно виявляється основний метод фінансово-правового регулювання - метод владних приписів. Більшість норм фінансового права є зобов'язуючими. Так, відповідно до ст.67 Конституції України кожний зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законодавством. Згідно з п.4. ст.85 до повноважень Верховної Ради України належить затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішень щодо звіту про його виконання. Відповідно до ст.111 Бюджетного кодексу України Міністерство фінансів України здійснює контроль за додержанням бюджетного законодавства на кожній стадіє бюджетного процесу як стосовно державного бюджету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено законодавством України.

Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону на здійснення певних дій, встановлюють обов'язок учасників фінансових відносин утриматися від них. Так, ч.6 ст.15 Бюджетного кодексу України містить заборону використовувати емісійні кошти Національного банку України на фінансування дефіциту Державного бюджету України. Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законом про Державний бюджет України (ч.3 ст.21 БК України). Слід зазначити, що кількість забороняючих фінансових норм, порівняно із зобов'язуючими, є незначною. Це пояснюється існуючою перевагою зобов'язань, що містяться у приписах уповноважуючих норм. Оскільки у нормі є чітко встановлений припис додержуватися встановлених правил поведінки, немає потреби встановлювати додаткові заборони.

Уповноважуючі фінансово-правові норми встановлюють права учасників фінансових відносин на здійснення певних самостійних дій у передбачених межах. На відміну від приватних галузей права, фінансове право як публічна галузь також містить незначний перелік уповноважуючих приписів, хоч їх кількість поступово розширюється, що пояснюється поступовим переважанням приватної форми власності, у тому числі у фінансовій діяльності. Такі норми дають можливість учасниками фінансових відносин приймати самостійні рішення, але у чітко визначених межах. Отже, уповноважуючі норми також мають імперативний характер, оскільки учасникам фінансових відносин заборонено виходити за межі встановлених приписів. Зокрема, згідно зі ст.143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування затверджують бюджети, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону. За ч.1 ст.85 БК України держава може передати Раді міністрів АРК чи органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків. У той же час встановлено обмеження, що така передача може відбутися лише за умови відповідної передачі бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) або їх частки, а також трансфертів з Державного бюджету України. Певною мірою уповноважуючі фінансово-правові норми покликані розвивати ініціативу учасників фінансово-правових відносин, у першу чергу суб'єктів господарювання (юридичних та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності) та органів місцевого самоврядування. За змістом норми фінансового права можуть бути матеріальними та процесуальними. Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють види та обсяг грошових зобов'язань юридичних та фізичних осіб перед державою та територіальними громадами, джерела утворення фінансових ресурсів, види видатків тощо, тобто матеріальні норми виражають матеріальний (грошовий) зміст юридичних прав та обов'язків учасників фінансових відносин. Переважна частина норм фінансово-правового інституту бюджетного устрою є матеріальними за змістом.

Процесуальні (процедурні) фінансово-правові норми визначають порядок діяльності у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів. Зокрема, цілий інститут фінансового права присвячений виключно процедурним питанням - бюджетний процес. Бюджетний кодекс встановлює процедуру складання проекту закону про Державний бюджет України, розробку бюджетної резолюції, складання бюджетних запитів; розгляд і затвердження акта про бюджет парламентом; його виконання; складання, розгляд та затвердження звітності про виконання державного бюджету.

Водночас бюджетне право є винятком із загальної сукупності фінансових інститутів, що містять, поряд з матеріальними, і процесуальні правові норми. Це стосується як податків та неподаткових доходів, так і видатків бюджетної системи України. На жаль, не всі фінансові норми характеризуються високим рівнем розробки й чіткого додержання встановлених правил поведінки, що досить часто ускладню є можливість задоволення фінансових інтересів держави. На практиці часто виникають ситуації, особливо у сфері податкових відносин, коли наявні колізії у нормативно-правових актах або нечітко виписані правила поведінки тягнуть за собою проблеми у застосуванні фінансово-правових норм їх учасниками.

Структура фінансово-правової норми тотожна будь-якій іншій нормі права. Фінансово-правова норма може містити гіпотезу, диспозицію та санкцію, тобто основні елементи правової норми, хоч далеко не всі фінансові норми є повними за змістом. Однією з особливостей фінансово-правових норм і їх розгорнутий обсяг, зокрема порівняно з нормами конституційного права.

Гіпотеза визначає умови, за яких можуть виникати передбачені нормою юридичні права та обов'язки учасників фінансових відносин у галузі фінансової діяльності. Такі умови повинні мати конкретний вираз.

Диспозиція є основою норми й містить саме правило поведінки учасників фінансових відносин за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин. Диспозиція виражена у безумовно визначеній формі і, як правило,є достатньо обтяженою за змістом.

Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на невигідні для її порушника наслідки. Саме у санкції виражається імперативний характер приписів у сфері фінансової діяльності. За порушення встановлених умов законодавство передбачає можливість застосування фінансових, адміністративних, дисциплінарних та кримінальних заходів. Тривала наукова дискусія щодо наявності фінансової відповідальності (яка не передбачається Конституції ю України) не може не брати до уваги, що фінансові санкції у вигляді штрафів, пені або припинення бюджетного фінансування є обов'язковим наслідком порушення встановлених фінансовою нормою правил поведінки. Санкціям фінансово-правових норм властивий ряд ознак.

Зокрема, оскільки санкції є одним з видів державного примусу, вони об'єктивно виражаються у нормах фінансового законодавства; застосовуються спеціально уповноваженими органами їм притаманна імперативність та майновий характер. Метою їх є забезпечення суспільних та державних фінансових інтересів, відшкодування недоотриманих бюджетом та позабюджетними фондами грошових надходжень, додержання фінансової дисципліни.

Санкції фінансово-правових норм за своєю сутністю є економічно-юридичними (майновими), бо невигідність, небажаність передбачуваних ними заходів полягає у зменшенні майнової сфери правопорушника через його грошові фонди й засоби. Ці заходи покликані впливати на економічний стан платників, вони призводять до зменшення сум, що залишаються у їх розпорядженні, скорочують відрахування до фонду економічного розвитку тощо.

Розглядаючи санкції фінансово-правових норм у повному обсязі, в аспекті їх функцій можна виділити таку їх особливість, як поєднання правовідновлювального і штрафного (карального) елементів. Завдяки реалізації санкцій відновлюється порушена фінансова дисципліна, у тому числі порядок нарахування та сплати податків. Отже, санкції дають змогу відшкодувати збитки, завдані правопорушенням та відновити становище, що існувало до вчинення правопорушення. Оптимальною є ситуація, коли застосовуються санкції, що водночас виконують функції компенсаційного та штрафного характеру.

Фінансова санкція - це штрафний засіб державного примусу, виражений у грошовій формі, що застосовується уповноваженим державним органом до платника податків за вчинення податкового правопорушення у порядку, встановленому фінансово-правовими нормами, з метою реалізації суспільних інтересів при забезпеченні грошових надходжень до бюджету.

2. Поняття та правові основи державного кредиту

Всі доходи Державного бюджету мобілізуються з допомогою основного -- обов'язкового методу збору фінансових ресурсів. Однак цих коштів жодній державі в світі не вистачає. Особливо гострим стає дефіцит фінансових ресурсів в перехідні періоди, коли економіка країни розбалансується. В такі періоди держава активно вдається також до методу мобілізації грошових і матеріальних коштів у юридичних та фізичних осіб, заснованому на принципах добровільності, зворотності, відплатності і строковості. Цей вид фінансових правовідносин називається державним кредитом.

При державному кредиті взяті в борг грошові кошти поступають в розпорядження держави, перетворюючись у її додаткові фінансові ресурси. Вони направляються на покриття бюджетного дефіциту. Джерелом погашення державних позик і виплати процентів по них виступають кошти бюджету.

Об'єктивна можливість існування державного кредиту випливає з особливостей формування і часу використання доходів, що одержують юридичні та фізичні особи. У населення постійно утворюються тимчасово вільні грошові кошти насамперед у зв'язку з нерівномірним одержанням доходів по найму (особливо у галузях із сезонним характером виробництва), виплатою гонорарів, премій, відпускних, успадкуванням і т.д. Населенню доводиться свідомо обмежувати власні потреби з необхідності нагромадити грошові кошти для купівлі товарів тривалого користування з високою ціною придбання, для літнього відпочинку чи санаторно-курортного лікування. Аналогічні тенденції мають місце і в русі грошових коштів підприємств, установ та організацій. Великі часові розриви між виробництвом товарів та їх реалізацією можуть мати місце у зв'язку з тривалістю виробничого циклу або сезонністю виробництва. Тимчасово вільні фінансові ресурси у юридичних осіб можуть утворюватися і в силу нерівномірності здійснення крупних капіталовкладень у виробництво та соціальну сферу. Тимчасово вільними можуть бути резервні фонди підприємств. Паралельно до зростання ефективності суспільного виробництва будуть збільшуватися й можливості залучення коштів підприємств, установ і організацій в сферу державного кредиту.

Водночас з цим формування державного кредиту передбачає не лише наявність державної потреби в позичкових коштах й тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб, об'єктивних економічних передумов їх постійного утворення, але й правового закріплення можливості використання названих коштів державою в якості кредитних ресурсів. Тобто для виникнення державно-кредитних відносин необхідна ще одна умова -- правове забезпечення.

Тобто фінансові відносини в сфері державного кредиту, що регулюються фінансовим правом, складаються лише з приводу формування, функціювання і погашення державного боргу. Виникають ці відносини в процесі фінансової діяльності держави. Об'єктом даних правовідносин є позичена частина фінансових ресурсів держави.

Одним із суб'єктів державно-кредитних правовідносин, як. і у всіх інших фінансових правовідношеннях, зажди виступає держава в особі органів законодавчої чи виконавчої влади, а другим учасником цих правовідносин може бути будь-який суб'єкт фінансових правовідносин. Держава в цьому випадку, найчастіше в особі уряду, виступає в якості одержувача позичкових коштів і сторони, на яку покладається обов'язок повернути борг та сплатити проценти по ньому. З іншого боку виступають власники позичкових коштів -- юридичні та фізичні особи -- кредитори.

Держава в цих відносинах виступає позичальником коштів і тому є боржником, вона в однобічному порядку встановлює, а інколи й змінює без згоди іншої сторони вже встановлені раніше умови державного кредиту: види, строк, платність, підстави зміни та припинення цих відносин. Вступивши добровільно у відносини з державного кредиту, взявши на себе його умови, в подальшому юридичні і фізичні особи зобов'язані виконувати всі умови позики.

Як і у всіх видах фінансових правовідносин, суб'єкти відносин в галузі державного кредиту нерівноправні, оскільки основним методом регулювання цього виду відносин виступає метод державно-владних приписів. Грошові кошти, зібрані державою при державному кредиті, складають державний борг. Внутрішній державний борг є загальною сумою заборгованості держави по непогашених боргових зобов'язаннях та невиплачених по них процентах.

Функція управління державним внутрішнім боргом належить державі. Межі строків дії правовідносин в сфері державного кредиту також в однобічному порядку встановлюються боржником -- державою.

Участь законодавчих та виконавчих органів державної влади різного рівня, а також фінансових і кредитних органів у правовідносинах з державного кредиту і їх ролі в цьому закріплені законодавцем України. Статтею 85 Конституції України до виключних повноважень Верховної Ради України віднесені затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Виключно законами України, тобто знову ж таки Верховною Радою України, визначаються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску і обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Кабінет Міністрів України як орган, уповноважений державою на безпосереднє керівництво господарським життям в країні, в ході всієї своєї безпосередньої діяльності і особливо виконання Державного бюджету на конкретний рік створює умови для зменшення потреби держави в кредитах, а в ході підготовки проекту Державного бюджету на наступний рік обґрунтовує необхідність держави в кредитних ресурсах, їх доцільну структуру. У випадку оформлення необхідності держави в кредитах -- як правило, в Законі Україні про Державний бюджет України на відповідний рік -- позичкові ресурси залучаються державою від імені уряду України.

На загальнодержавному рівні державні позики, як правило, носять нецільовий характер. І навпаки, залучення позичкових коштів на нижчих рівнях найчастіше має яскраво виражену цільову спрямованість. Наприклад, органи місцевого самоврядування останнім часом нерідко розміщують позики з метою мобілізації коштів для будівництва нової каналізаційної системи чи розширення і модернізації старої каналізаційної системи, для будівництва школи, лікарні, об'їзної дороги, парку відпочинку і т.д.

У випадку непродуктивного використання мобілізованих в результаті державних позик капіталів, наприклад фінансуванні за їх рахунок воєнних чи соціальних видатків, практично єдиним цивілізованим джерелом їх погашення стають податки або нові позики. В подібних випадках незрівнянно менш цивілізований прийом -- грошова або кредитна емісія. Розміщення нових державних позик для погашення заборгованості за раніше випущеними державними позиками називається рефінансуванням державного боргу.

Ступінь податкового тягаря, що переноситься на інші покоління, залежить від строку, на який позичались кошти, і від величини проценту, під який вони позичались. Чим вище прибутковість державної позики для інвестора, тим більшу частину податків змушена буде держава направити на їх погашення. Чим більша величина боргу, тим значніша доля коштів, що йде на його обслуговування. Другою функцією державного кредиту є регулююча функція. Вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан кредитного обігу, рівень ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість. Свідомо використовуючи державний кредит як інструмент регулювання економіки, держава може проводити необхідну їй фінансову політику.

Таким чином, з юридичної точки зору державний кредит є суспільними відносинами, врегульованими правовими нормами, з приводу акумуляції державою тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, строковості та відплатності з метою покриття бюджетного дефіциту, регулювання грошового обігу та інвестування.

Жодні правовідносини в галузі державного кредиту не можуть виникати і розвиватися без відповідного правового їх оформлення, без створення адекватної нормативної бази. Насамперед участь законодавчих і виконавчих органів державної влади, а також фінансових і кредитних органів у правовідносинах з державного кредиту та їх ролі в цьому закріплені Конституцією України та чинним законодавством України. Зокрема, в Конституції України в найзагальніших рисах викладені компетенція та повноваження, принципи діяльності в галузі державного кредиту Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України і Національного банку України.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань приймає Кабінет Міністрів України. Рішення про випуск короткострокових казначейських зобов'язань приймає Міністерство фінансів України. В рішенні про випуск казначейських зобов'язань визначаються умови їх випуску. Порядок визначення реалізаційної ціни казначейських зобов'язань встановлюється Міністерством фінансів України, враховуючи насамперед час їх придбання. Кошти від реалізації казначейських зобов'язань направляються на покриття біжучих видатків державного бюджету. Виплата доходів за казначейськими зобов'язаннями і їх погашення здійснюються у відповідності з умовами їх випуску.

Порядок реєстрації випуску облігацій підприємств і акцій, інформації про їх випуск, у відповідності зі статтею 22 даного закону, також визначаються Кабінетом Міністрів України чи за його дорученнями Міністерством фінансів України. При цьому орган, який реєструє випуск цінних паперів та інформацію про випуск цінних паперів -- Державна комісія України з цінних паперів та фондового ринку -- зобов'язаний перевірити відповідність поданих емітентом документів вимогам законодавства України. У випадку виявлення недостовірних даних в опублікованій інформації про випуск акцій і облігацій підприємств Державна комісія України з цінних паперів і фондового ринку наділена законодавцем правом призупиняти їх розміщення до тих пір, поки емітент цінних паперів не внесе в них відповідні зміни.

Окремі відносини в галузі державного кредиту регламентуються правовими нормами, викладеними в Законах України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про бюджетну систему України», «Про Державну податкову службу в Україні» та в ряді інших законів.

3. Правове регулювання грошового обігу в Україні

Кожна держава використовує гроші як один з важливих елементів впливу на економіку. За допомогою грошей держава здійснює контроль за господарством країни, за мірою праці і споживання. Держава планує та законодавчо регулює грошовий обіг.

У законодавчому порядку закріплюються основні умови грошового обігу на її території:

- найменування національної грошової одиниці;

-- види грошових знаків, порядок їх випуску в обіг і вилучення з обігу;

-- встановлення межі використання готівки і проведення безготівкових розрахунків;

-- порядок здійснення контролю за дотриманням правил зберігання, витрачання і обігу коштів.

У статті 92 Конституції України вказано, що засади створення і функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України. Засади грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням згідно зі статтею 100 Конституції України покладені на Раду Національного банку.

Стаття 99 Конституції України визначила основну функцію Національного банку України: забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Указом Президента України зараз введено в обіг банкноти вартістю 1 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень і розмінну монету номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 та 50 копійок.

Національний банк України визначає офіційний валютний (обмінний) курс гривні, виходячи з валютного (обмінного) курсу національного банку України, що діяв напередодні прощення грошової реформи, та курсу обміну українського карбованця на гривню. Офіційний валютний (обмінний) курс гривні діє з 2 вересня 1996 року і встановлюється і Національним банком. Офіційне співвідношення між гривнею і золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.

Курс гривні відносно іноземних валют підтримується Національним банком України шляхом використання золотовалютного резерву, купівлі і продажу цінних паперів, встановлення зміни плати за кредити та застосування інших інструмент їв регулювання грошової маси в обігу.

Право встановлювати умови та порядок конвертації гривні на інозємї у валюту належить Національному банку України, Національний банк України для забезпечення організації грошового обігу:

-- створення резервні фонди банкнот і монет;

-- встановлює номінали, системи захисту, платіжні ознаки та дизайн грошових знаків;

-- встановлює порядок заміни пошкоджених банкнот і монет;

-- встановлює правила випуску і вилучення з обігу, зберігання, перевезення та інкасації готівки;

-- визначає порядок касових операцій для банків та усіх клієнтів банків.

Готівка находиться в обігу у вигляді грошових знаків -- паперовий банкнот і металевих монет. Загальна сума введених в обіг банкнот і монет зазначається в рахунках банку як його паси і.

Виключає право введення в обіг гривні і розмінної монети, їх обігу і вилучення з обігу належить Національному банку України.

Купівля-продаж конвертованих валют за гривню з метою задоволення поточних потреб суб'єктів господарювання організується також Національним банком.

Зношені і пошкоджені грошові знаки України приймаються і обмінюються безоплатно на нові грошові знаки Національним банком і комерційними банками, але банки не зобов'язані відшкодовувати знищені, загублені, фальшиві, підроблені, а також такі, що стали недійсними, банкноти і монети. Для забезпечення внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової одиниці України в розпорядженні Національного банку України є золотовалютний резерв, куди включаються: монетарне золото; спеціальні права позичання; резервна позиція в Міжнародному Валютному Фонді; іноземна валюта у вигляді банкнот, монет або кошти на рахунках за кор доном, цінні папери (але не акції), що оплачуються в іноземній валюті¹.

Таким чином, готівковий обіг на території України регулює законодавство і нормативні акти Національного банку. Слід відзначити, що готівковий і безготівковий обіг коштів пов'язані. Грошова маса, яка знаходиться в обігу, включає в себе як готівку, так і кошти на рахунках, у вкладах юридичних осіб і громадян.

Національний банк України регулює єдиний грошовий обіг через установлення певних нормативів, як і вимагає наше законодавство, шляхом проведення облікової політики (між іншим, після проведення грошової реформи облікова ставка НБУ систематично знижується і зараз становить 16%)₅ операцій з цінними паперами, встановлення обов'язкових резервів і економічних нормативів для комерційних банків. Діяльність Національного банку України по регулюванню безготівкового обігу впливає на готівковий. Так, одержуючи позики в кредитних установах, господарюючі суб'єкти за їх рахунок сплачують зарплату і цим перетворюють їх у готівку. Зобов'язуючи комерційні банки зберігати частину коштів у фонді обов'язкових резервів, Національний банк безпосередньо впливає на стан готівкового обігу в країні

Національний банк України сформулював основні завдання установ банку в роботі з готівкою:

-- безумовне виконання законів, указів Президента, нормативних і інструктивних актів Національного банку з питань регулювання обсягу і структури готівкової маси в обігу;

-- прогнозування і раціональна організація готівкового обігу з урахуванням основних напрямів грошової політики, впровадження нових форм безготівкових розрахунків;

- обмеження готівкової емісії економічно обґрунтованими зростання обігу готівки¹,

Виходячи із змісту Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про підпріємства в Україні» та нормативних актів Національного банку України, можна сформулювати наступне: усі підприємства, установи та організації на території України, незалежно від організаційно-правових форм, повинні зберігати свої кошти в установах банків, проводити розрахунки за своїми зобов'язаннями з іншими підприємствами у безготівковому і готівковому порядку через установи банків; можу ь мати в касі готівку в межах ліміту, який встановлюється ся установами банків за погодженням з керівництвом цього підприємства, а кошти, що перевищують ліміт залишку готівки в касі, зобов'язані здати в банк; в касі власники рахунків мають право зберігати кошти понад ліміт тільки для і які визначені правилами Національного банку України.

Згідно з діючим законодавством всі юридичні особи усіх форм власності і видів діяльності, а також громадяни Україні , іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб'єктами тами підприємницької діяльності, зобов'язані зберігати свої кошти на рахунках у кредитних установах. Кожна держава прагне до максимального скорочення обігу готівки. Не тільки юридичні особи, підприємці, але й громадяни зберігають свої кошти на рахунках у банках, користуючись кредитними картками, використовуючи готівку лише для зовсім дрібних розрахунків.

Це дуже зручно для населення, полегшує контроль за грошовим обігом, до якоїсь міри позбавляє державу необхідності друкувати зайві гроші. Але все це можна робити за умов існування стабільної національної валюти, якої поки що молода держава не має, тому вимушена проводити жорстку регламентацію касових операцій.

Порядок ведення касових операцій державними, кооперативними, орендними, колективними, спільними, громадськими та іншими підприємствами, об'єднаннями, організаціями та установами незалежно від форми власності та виду діяльності, а також особами, які є суб'єктами підприємницької діяльності і мають поточний рахунок у банку, регулюється правилами Національного банку України.

Розрахунки в господарському обороті країни суб'єкти підприємницької діяльності здійснюють, як правило, у безготівковому порядку через комерційні банки. Згідно з постановою Правління НБУ від 13.10.1997 р. № 334 тепер підприємства й індивідуальні підприємці мають право здійснювати розрахунки між собою і з фізичними особами як готівкою, так і в безготівковій формі. Готівку для розрахунків можна одержати як у банку, так і з виторгу. Тепер заборонено видавати зарплату і сплачувати дивіденди з ви торгу, для цієї мети кошти одержують тільки в касі банку. Регулювання готівкових розрахунків входить до повноважень Національного банку України. Особливе місце серед актів, якими регулюються розрахунки готівкою, займає Порядок ведення касових операцій¹.

Приписи, що містяться у цьому нормативному акті, розповсюджуються на всіх клієнтів комерційних банків. Національний банк згідно із Законом «Про банки і банківську діяльність» та своїм Статутом установлює ознаки і порядок платіжності грошових знаків.

Готівка в установах банків може бути одержана підприємствами для розрахунків з населенням, для оплати праці, грошових витрат та заохочень, інших виплат населенню, що не входять до складу коштів, які направлені на споживання, допомогу, компенсації, гонорари, пенсії, витрати на відрядження, закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки, тваринницької та рослинницької сировини, дикоростучих плодів та ягід, лікарських рослин, макулатури, брухту, страхові відшкодування ломбардами, що здійснюють виключно ломбардні операції.

Кошти, що одержують підприємства і організації на виплату зарплати і стипендій, зберігаються в касах протягом З робочих днів, сільськогосподарських і залізничних підприємств -- 5 робочих днів, включаючи день одержання готівки у банку.

Після закінчення цих термінів кошти повертаються в установу банку.

Підприємствам зв'язку дозволяється виплачувати зарплату своїм працівникам з поточних касових надходжень.

Видача готівки підприємствам на заробітну плату, стипендії і грошове забезпечення військовослужбовцям здійснюється установами банків в строки, встановлені відповідно до колективних договорів, постанов уряду, розпоряджень центральних органів виконавчої влади і вказівок правління НБУ.

Готівка, одержана з установ банку, витрачається за цільовим призначенням. Цілі одержання готівки не вказуються тільки на чеках Міноборони, Національної гвардії, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки.

Підприємства можуть мати в своїй касі готівку в межах лімітів залишку готівки в касі, що встановлюється щорічно протягом першого кварталу. Ліміти залишків кас для юридичних осіб -- клієнтів банків установлюються комерційними банками, що їх обслуговують, на підставі поданих цими особами заявок-розрахунків. Ліміт може бути переглянутий протягом року.

Ліміт залишку готівки в касі для кожного підприємства встановлюється комерційним банком за місцем відкриття розрахункового рахунку з урахуванням режиму роботи підприємства та графіка заїзду інкасаторів (чи мають грошову виручку і як її інкасують, який касовий оборот, де розташоване торговельне підприємство, військові частини тощо)¹. Ліміт встановлюється обов'язково.

Правила НБУ встановили штрафи у розмірі п'ятидесятик-ратного розміру неоподатковуваного мінімуму за кожний випадок не встановлення ліміту залишку касової готівки установою банку. Штраф з установи банку за не встановлення ліміту залишку касової готівки для будь-якого клієнта стягує орган державної податкової адміністрації за поданням Національного банку України.

Ліміт залишку касової готівки не встановлюється фізичним особам-підприємцям і фермерам.

Готівка на витрати по відрядженнях не входить у поточні потреби і видається банками в установленому порядку.

Правила касових операцій для бухгалтерій, Для бухгалтерій і кас в усіх підприємствах, організаціях і установах існують суворі правила, встановлені Національним банком України².

Зі своїх кас підприємства видають готівку під звіт на операційні і господарські витрати. Невитрачена готівка, одержана під звіт, повертається в касу не пізніше трьох днів до кінця строку, на який вона була видана.

Особи, які одержали готівку під звіт, зобов'язані подати в бухгалтерію підприємства або централізовану бухгалтерію звіт про витрачені суми. Видача нових сум готівки під звіт про вадиться за умови повного звіту про раніше видані суми.

Особи, які одержували аванс на відрядження, повинні своєчасно звітувати в бухгалтерію про витрачені суми. Особливо суворі правила встановлені щодо звітування і повернення невитрачених сум по закордонних відрядженнях. Згідно з Порядком відшкодування витрат при короткотермінових відрядженнях за кордон, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.94 р., залишок іноземної валюти понад суму, використану за авансовим звітом, підлягає поверненню (не пізніше 5 днів після повернення з відрядження) в касу в тих коштах, в яких було видано аванс.

У відповідності зі статтею 2 Закону⁷ України «Про визначення розміру збитків, нанесених підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням, недостачею або загубленням дорогоцінного каміння і валютних цінностей» від 06,06.95 р, заборгованість працівників підприємства чи установи у випадках неповернення в установлений строк авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження, стягується в сумі, еквівалентній потрійній сумі цих валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день погашення заборгованості.

Прийом готівки касами здійснюється за прибутковими касовими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, що ним уповноважена.

Видають готівку каси підприємств за видатковими касовими ордерами або належним чином оформленими іншими документами (платіжними відомостями, заявками, рахунками тощо), де обов'язково ставиться штамп з реквізитами видаткового касового ордера.

Документи на видачу коштів повинні підписуватися керівником і головним бухгалтером.

У випадках, коли на доданих до видаткових касових ордерів документах є дозвіл керівника (наприклад, наказ про відрядження), підпис його на видаткових касових ордерах не обов'язковий.

Органи внутрішніх справ у межах своєї компетенції перевіряють технічну оснащеність кас і касових пунктів, які забезпечують умови охорони коштів і з цінностей; їхні вказівки відносно усунення причин і умов, які сприяють крадіжкам, підлягають обов'язковому виконанню.

Касові документи можуть бути вилучені з підприємства за постановою слідчих або судових органів і запитом арбітражу або вищестоящої установи.

Видача грошей з каси, не підтверджена розпискою одержувача у видатковому касовому ордері або в іншому документі, що його замінює, у виправдання залишку готівки в касі не приймається. Ця сума вважається нестачею і стягується з касира. Готівка, не підтверджена касовими ордерами, вважається надлишком каси і зараховується в дохід цієї юридичної особи.

Банківські правила забороняють зберігання в касі готівки та інших цінностей, що не належать даній юридичній особі. Бухгалтери й інші працівники, що користуються правом підпису касових документів, не мають права виконувати обов'язки касира.

Підприємства, установи та організації усіх форм власності і громадяни -- суб'єкти підприємництва, які здійснюють розрахунки із споживачами в сфері торгівлі, громадського харчування і послуг готівкою, зобов'язані проводити розрахунки із споживачами через належним чином зареєстровані електронні контрольно-касові апарати (ЕККА), обов'язково видавати касові чеки.

Випадки, коли суб'єктам підприємницької діяльності дозволено проводити розрахунки без застосування ЕККА, чітко визначені в Інструкції Мінфіну та Мінстату України, яка була прийнята для деталізації положень Закону України «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами в сфері торгівлі, громадського харчування і послуг»¹.

Національний банк вимагає від комерційних банків, щоб вони повідомляли податковим інспекціям для застосування фінансових санкцій до суб'єктів підприємництва у разі виявлення видатків перевищення витрачання готівки на поточні потреби понад встановлені ним нормативи або її витрачання за рахунок грошового виторгу.

За порушення норм, які регулюють обіг готівки, до відповідальності притягаються суб'єкти підприємницької діяльності всіх форм власності, фізичні

особи -- громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які займаються підприємницькою діяльністю.

Підставою для притягнення до відповідальності за порушення касової дисципліни є результати перевірки даних бухгалтерського обліку організації або первинних грошових документів за визначений період -- квартал, півріччя, але не менше ніж за 2 місяці.

До порушень касової дисципліни належать несвоєчасне здавання виручки до банку, перевищення встановленого ліміту залишку готівки в касі, витрачання одержаної в банку готівки не за призначенням, несвоєчасне повернення в банк невикористаних готівкових коштів, що одержані на виплату заробітної плати, допомога, стипендій і винагород, видача готівки з каси у позику іншим підприємствам і організаціям.

Після обговорення виявлених при перевірці порушень касової дисципліни приймається рішення про застосування фінансової санкції:

а) за перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах -- у двократному розмірі суми виявленої надлімітної готівки;

б) за перевищення норм витрачання готівки на поточні потреби -- у розмірі суми їх перевищення;

в) за неоприбуткування (неповне оприбуткування) у касах готівки -- у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми.

Штрафи стягуються у безспірному порядку до державного бюджету.

Однак ці суворі правила не розповсюджуються на громадян-підприємців. Згідно з Інструкцією НБУ № 4 «Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України» та Порядком ведення касових операцій у національній валюті України громадяни-підприємці в усіх випадках одержання готівки в кредитних установах зобов'язані подати необхідні обґрунтовуючи та звітні документи про здійснення витрат готівки. Готівка видається тільки після подання звіту про використання попередньо одержаної готівки. Але в нормативних актах, якими передбачається покарання порушників касової дисципліни, фізичні особи-підприємці не згадуються.

Література:

1. Закон України “Про банки і банківську діяльність”

2. Закон України "Про цінні папери та фондову біржу" // ВВР України - 1991. - №38

3. Закон України “Про Національний банк України”

4. Закон України “Про банки і банківську діяльність”

5. Фінансове право: Підручник / (Алісов CO., Воронова Л.К, Кадькаленко С.Т. та ін.); Керівник авт. колективу Л.К. Воронова. - X.: "Консум", 1999. - 496с.

6. Державне регулювання економіки: Навч. посібник/ Е.М. Чистов, А.Є. 136с.

7. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. «Фінансове право» - К.: КНЕУ, 2000, 316 с.

8. Воронова Л.К., Кучерявенко Н.П. "Фінансове право" - X.: Легас, 2003. - 360с.

9. Дьомкіна А. Інвестування економіки України через систему комерційних банків. // Банківська справа. - 2001. - №5. с.48-52

10. Клименко Т. Кредитная деятельность банков Украины // Економіка України.- 2000.-№ 3.-с.34