Конституція України та сучасна конституційна реформа

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

навчально-науковий інститут заочного та

дистанційного навчання

факультет заочного навчання цивільних осіб

КУРСОВА РОБОТА

з Конституційного права України

на тему: Конституція України та сучасна конституційна реформа

Студента 1_КБ курсу

Навчальна група № 4

П.І.Б.Іщенко Марії Анатоліївни

Залікова книжка № 08-132

Домашня адреса м. Лохвиця, прв. 60_річчя жовтня б. 4, 12

Телефон: 80953451826

Київ 2009

План

Вступ

1. Поняття Конституції України та основні етапи сучасної конституційної реформи.

2. Зміст конституції та її властивості.

3. Форма і структура конституції.

4. Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Перша конституція Української незалежної держави - Конституція УНР від 29 квітня 1918 року. Конституційні акти України 1917-1944 років.

Конституції України радянського періоду. Основні етапи та напрямки новітньої конституційної реформи в Україні. Особливості розробки, обговорення та прийняття Конституції України 1996 року. Структура Конституції України 1996 р. Новітній етап конституційного розвитку України. Передумови сучасної конституційної реформи в Україні. Слово «конституція» у сучасну мову прийшло з латинської - constitutio, що буквально можна перекласти як «устрій, установлення, утвердження». У Стародавньому Римі конституціями називали окремі акти, що їх видавали імператори. Сучасне розуміння слова «конституція» (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII-XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави.

Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. До останніх сьогодні, безперечно, можна віднести і Конституцію Пилипа Орлика 1710 р.

Наука конституційного права знає різні підходи (погляди представників різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким «Конституція - це Основний Закон держави, що об'єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальної організації держави тощо».

Отже, конституція - це закон, який встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування та діяльності, основні права та обов'язки громадян. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій держави, саме за це її називають основним законом.1. Поняття Конституції України та основні етапи сучасної конституційної реформи

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української держави сталася історична подія - в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності України та ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи - людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина є забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

У преамбулі до Конституції зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України усіх національностей, прагнучи забезпечити права і свободи людини, громадянську злагоду в суспільстві, побудову правової Держави, приймає цю Конституцію - Основний Закон України. (конституція України складається з таких розділів:

І. Загальні засади.

II. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

ІІІ. Вибори. Референдум.

IV. Верховна Рада України.

V. Президент України.

VI. Кабінет Міністрів Україні. Інші органи виконавчої влади.

VII. Прокуратура.

VIII; Правосуддя.

IX. Територіальний устрій України.

X. Автономна Республіка Крим.

XI. Місцеве самоврядування.

XII. Конституційний Суд України.

ХІІІ. Внесення змін до Конституції України.

XIV. Прикінцеві положення.

XV. Перехідні положення.)

Прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону України - Конституції - не тільки завершило складний п'ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. Українська держава, за незалежність якої століттями котра відродилася наприкінці ХХ-го століття як результат реалізації боролися мільйони українських патріотів і українською нацією свого незаперечного права на самовизначення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу. Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадянського спокою. Основний Закон для України - це гарантія її незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. Перед Україною розкриваються широкі обрії для суспільного поступу.

Отже, конституція - юридична база чинного законодавства. Їй підпорядковані законодавства. Їй підпорядковані закони, інші нормативно-правові акти, які приймаються у державі.

2. Зміст конституції та її властивості

Конституція України містить 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади - народ. Конституція визнає принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ'я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає на її Збройні Сили.

Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом категоріям:

- особисті права і свободи;

- політичні права і свободи;

- економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

3. Форма і структура конституції

Форми КУ - це спосіб вираження і організація конституційних норм та інститутів.

Для визначення форми КУ слід визначитись із тим, які ж бувають Конституції.

Традиційно за формою конституційна доктрина поділяла конституції на писані і неписані.

Писаними є Конституції: України, Франції, ФРН.

Неписані - конституції Великої Британії, Нової Зеландії, Ізраїля.

Проте в сучасний період така класифікація не використовується, всі основні закони - писані.

Сучасна наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях: конституція юридична, конституція фактична, конституція соціальна.

Отже, юридична конституція - це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації і функціонування органів публічної влади (органів державної влади і місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави.

Залежно від способу викладення цих норм, юридичні конституції можуть мати формальний або матеріальний характер.

Формальна конституція становить закон (або кілька законів). Це наприклад, конституцію Швеції складають три акти - «Акт про престолонаслідування» (1810 р.), «Форма правління» (1974 р.) та «Акт про свободу друку» (1974 р.).

Матеріальна конституція являє собою акт або велику кількість прийнятих у різні часи нормативних актів, судових рішень, які визначають засади державного ладу, основи організації органів державної влади, закріплюють та гарантують права і свободи людини, регулюють їх взаємовідносини з державною владою. Акти, які складають зміст матеріальної конституції, не мають вищої юридичної сили по відношенню до інших законів.

Фактична та соціальна конституція - ці терміни застосовуються для характеристики реального стану суспільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, вони визначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами і свободами людини.

Існує ще й формально-юридичне значення Конституції, яке полягає у наступному: Основний Закон держави, приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини.

Крім всіх цих зазначених форм конституції розрізняють кодифіковані та не кодифіковані (неконсолідовані конституції). Кодифікована - це конституція, що складається з багатьох актів, які в сукупності складають її зміст.

Не кодифіковані (неконсолідовані) [5] складаються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, тому потрібно чітко орієнтуватися, які закони є основні, а які - неосновні.

Підбиваючи підсумок усім цим визначенням, слід сказати, що КУ є насамперед писаною, юридичною формальною і кодифікованою.

Структура КУ має сталий вигляд і включає низку елементів: преамбулу основну частину, заключну частину (прикінцеві положення) та перехідні положення.

Преамбула, її значення досить важливе для подальшого тлумачення усіх положень Конституції і прийняття на її основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, глави і статті.

Прикінцеві положення визначають момент набуття чинності КУ введення в дію законодавства, яке було прийняте до вступу в силу нового закону.

Норми розділу «Прикінцеві положення» регулюють порядок реалізації нової Конституції. Відповідно до ст. 160 КУ набула чинності в день її прийняття ВРУ - 21 червня 1996 р. на п'ятій сесії[6]

Моментом набуття чинності КУ є час оголошення результатів голосування за проект КУ в цілому на пленарному засіданні ВРУ.

Перехідні положення. У них закріплено порядок і строки зміни чинного законодавства, а також строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, обраних та призначених посадовців до набуття чинності новим.

Діюча КУ складається з преамбули, 15 розділів, які об'єднують 161 статті, і 14 Перехідних положень та 2 статті Прикінцевих.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ ІІ. Права, свободи і обов'язки людини і громадянина.

Розділ ІІІ. Вибори. Референдум.

Розділ ІV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VІ. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VІІ. Прокуратура.

Розділ VІІІ. Правосуддя.

Розділ ІХ. Територіальний устрій України.

Розділ Х. Автономна Республіка Крим.

Розділ ХІ. Місцеве самоврядування.

Розділ ХІІ. Конституційний Суд України.

Розділ ХІІІ. Внесення змін до КУ.

Розділ ХІV. Прикінцеві положення.

Ось такий вигляд має КУ - Основний Закон нашої держави.

Основним він є тому, що будучи правовим актом найвищої юридичної сили, на найвищому державному рівні закріплює найважливіші якісні риси, які характеризують суспільство та державний лад України. Проте, все ж таки переважна більшість принципів та норм Конституції, спрямована на закріплення саме державного ладу України, що ще раз і ще раз доводить: взагалі будь-яка конституція (в тому числі КУ) насамперед характеризує державу, сутність, спрямування її діяльності та діяльності її органів, організацію державного апарату. Ось чому КУ є такою необхідною для кожного істинного українця.

4. Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України

3 метою забезпечення стабільності конституційного устрою Конституція може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, що відрізняється від внесення змін до поточного законодавства.

Стаття 154 Конституції визначає коло суб'єктів конституційної ініціативи, яким надана можливість ставити питання про зміну положень Конституції України. Це Президент України і не менш як третина народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до Конституції України на розгляд Верховної Ради України. Це пояснюється тим, що саме ці суб'єкти безпосередньо представляють український народ. Нагадаю, що для внесення звичайного законопроекту на розгляд Верховної Ради України чинною Конституцією передбачене набагато ширше коло суб'єктів, яке включає Президента України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів та Національний банк України.

Конституційна ініціатива про внесення змін до Конституції України оформлюється у вигляді законопроекту. Законопроект має бути поданим у відповідності з Регламентом Верховної Ради України в письмовій формі, з супровідною запискою, що містить обгрунтування необхідності розробки та прийняття закону, а також, у необхідних випадках, з пояснювальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов'язані з прийняттям і впровадженням закону, іншими матеріалами й додатками. Якщо вказані вимоги не виконані, законопроект може бути поверненим Верховною Радою його ініціаторові.

Обмеження кола суб'єктів конституційної ініціативи з питань внесення змін до Конституції України, надання цього права тільки Президентові й не менш ніж третині конституційного складу Верховної Ради, а також передбачення певної чіткої процедури здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією стабільності Конституції й обгрунтованості вимог внесення змін до неї.

Конституція України встановлює, що Законопроект про внесення змін до Конституції має бути обов'язково попередньо схвалений більшістю конституційного складу Верховної Ради. Отже, для схвалення законопроекту необхідна більшість голосів загальної кількості народних депутатів, тобто кількості депутатів, обраних до Верховної Ради. Із цієї кількості виключаються депутати, повноваження яких припинені у встановленому законом порядку, а також депутати, що вибули зі складу Верховної Ради на момент схвалення. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін до Конституції вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради за нього проголосувало не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради.

Усе сказане стосується розділів II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», IV «Верховна Рада України», V «Президент України», VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», VII «Прокуратура», VIII «Правосуддя», IX «Територіальний устрій України», Х «Автономна Республіка Крим», XI «Місцеве самоврядування», XII «Конституційний Суд України», XIV «Прикінцеві положення», XV «Перехідні положення».

Після внесення до Верховної Ради законопроекту про зміни норм цих розділів процес його розгляду і прийняття можна умовно поділити на два етапи. На першому за­конопроект обговорюється і схвалюється більшістю конституційного складу Верховної Ради, а на другому вже схвалений законопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради. Нагадаю лише, що чергові сесії Верховної Ради України відбуваються двічі на рік.

Конституція України встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою і щодо якого закон так і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради повторно не раніше ніж через рік із дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Таким чином Конституція забороняє повторне подання до Верховної Ради одного й того самого законопроекту про внесення змін до неї, якщо він уже розглядався Верховною Радою і був відхилений, раніше ніж через рік із дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада протягом усього строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України, тобто протягом чотирьох років роботи Верховної Ради можлива тільки одноразова зміна тієї чи іншої статті Конституції, окремого її положення.

Із цього загального порядку внесення змін до Конституції України є винятки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів І «Загальні засади», ІІІ «Вибори. Референдум» та XIII «Внесення змін до Конституції України». По-перше, суб'єктами конституційної ініціативи щодо подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін до цих розділів є Президент України або не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради України. По-друге, законопроект про внесення змін у ці розділи Конституції України подається до Верховної Ради України і приймається не менш як двома третинами її конституційного складу. І, по-третє, він затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України, і тільки після цього вводиться в дію. Таким чином, Конституція України передбачає ускладнений порядок для внесення змін у ті розділи, що становлять її фундаментальну основу.

Конституція України встановлює також, що повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо ці зміни:

1) передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина. Це положення підкреслює те значення, яке надається правам і свободам людини й грома­дянина в правовій державі;

2) спрямовані на ліквідацію незалежності України. Такі зміни суперечили б загальним засадам Конституції України, ст. 1 якої проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою;

3) спрямовані на порушення територіальної цілісності України. Такі зміни суперечать ст. 2 Конституції України, за якою територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Надзвичайний стан - це особливий правовий режим діяльності державних органів, органів самоврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово допускає обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов'язки. Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян при стихійних лихах, аваріях і катастрофах, епідеміях і епізоотіях, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України.

Останній повинен сформулювати мотивований висновок щодо конституційності змісту законопроекту та можливості його розгляду Верховною Радою.

Висновок Конституційного Суду є важливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до свого розгляду.

Розробка і прийняття нової Конституції України спричинені якісними змінами, що сталися в державному й суспільному житті нашої країни. Зрозуміло, що введення Конституції в дію ще не вирішує проблеми втілення в життя всього того нового, що вона проголошує і закріплює. Але як Основний Закон нашої держави Конституція є тим орієнтиром, у відповідності з яким мають ухвалюватися інші нормативно-правові акти, загалом функціонувати правова система країни (нагадаю, що правова система охоплює сукупність усіх правових явищ, а також державних і недержавних органів та організацій, діяльність яких пов'язана зі створенням, реалізацією і охороною права).

Крім того, норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто для їхнього фактичного втілення в поведінці будь-яких суб'єктів не потрібні їх дублювання і конкретизація іншими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовуватись усіма, а держава гарантує можливість звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

З усього сказаного й випливає значення регламентації порядку введення Конституції в дію. Саме з моменту набуття Конституцією чинності вона стає Основним Законом держави й суспільства, саме з цього моменту виникають конституційні (найголовніші) права, свободи та обов'язки тощо.

Конституція України набуває чинності з дня її прийняття (ст. 160 Конституції). Це практично означає, що набуття Конституцією чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 p. Доцільно зразу ж зазначити, що порядок набрання чинності Конституцією є дещо специфічним порівняно з введенням у дію інших законів. Так, ст. 94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через десять днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Конституція ж незалежної України, з огляду на надзвичайну важливість цього акта, була введена в дію до її офіційного оприлюднення, в порядку, що передбачений Конституцією України.

Зволікання з офіційним опублікуванням Конституції України, яке відбулося через певний час після її прийняття і набрання чинності, було викликане необхідністю відпрацювання чіткої конституційної мови, правопису й лексики, юридичної термінології, внесення редакційних та інших технічних змін і доповнень за цілковитої незмінності юридичного змісту, прийнятого 28 червня 1996 p.

Текст Конституції України був офіційно оприлюднений у відповідності з Законом України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію». Його головними положеннями є: ствердження факту прийняття Конституції України; визнання такою, що втратила чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 p. з наступними змінами й доповненнями; визнання таким, що втратив чинність, Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».

Стаття 161 Конституції проголошує, що день прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України. Це зумовлено величезним історичним значенням Конституції України для українського державотворення і для здійснення на цій основі українським народом права на самовизначення, забезпечення прав і свобод людини, громадської злагоди й безпеки, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави в Україні. Саме тому вказане конституційне положення зобов'язує державу офіційно визнавати цей день як визначну подію в житті українського народу і щорічно вживати відповідних заходів щодо організації святкування.

Висновок

Декілька роки Україна живе за новою Конституцією, яка визначає нашу молоду державу як суверенну, незалежну, соціальну, правову. За цими дефініціями - велика відповідальність усіх нас, громадян України, а найперше - представників і носіїв владних прерогатив, адже дотримання конституційних норм є показник зрілості держави і народу, їх здатності не лише «скирдувати» закони, а жити за ними, зробити законність стилем державного управління.

Великий Піфагор, звичайно, був правий, коли закликав народи намагатися передовсім мати гарні звичаї, аніж закони: звичаї є найпершими законами. Очевидно, тут криється багато пояснень того факту, що більшість народів і держав світу мають гарні конституції, засновані на загальнолюдських цінностях, сповідують ринкову економіку, а - живуть усе-таки по-різному.

Наша вистраждана Конституція, пологи якої стимулювали хто як міг аж до появи президентського указу про референдум щодо прийняття її, у батьки-засновники до якої набивалися багато державних мужів, так само як зараз багато хто з них бачить в ній значні недоліки й упущення, визнавалася експертами з освіченої Європи як цілком повнокровний Основний Закон, адекватний сучасним процесам розвитку держави, демократичного суспільства. Проте запитайте зараз у першого стрічного, а чи прочитав він хоча б раз текст Конституції України, і отримаєте здебільшого негативну відповідь. І справа не в низькому загальноосвітньому рівні, а в переконанні громадян, що закони писані не для них, що легше обійти закон, ніж скористатися ним.

Доречно тут послатися на результати травневого опитування населення, проведеного фахівцями Українського інституту соціальних досліджень та Центром «Соціальний моніторинг». На запитання, чи готові ви особисто взяти участь в акціях соціального протесту, переважна більшість респондентів заявили, що ніколи б не взяли участі навіть у законних мітингах і демонстраціях (51 %), законних страйках (57 %), (брали в них участь відповідно 5 і 2 відсотки). Тут можна говорити і про вияви суспільної апатії, зневіри у можливість впливу низів на верхи, проте варто замислитися і над тим, що громадяни навіть за умов постійного падіння рівня життя не вважають для себе можливим скористатися конституційним правом, бо не впевнені щодо його ефективності.

Так само як не впевнені і щодо ефективності механізму застосування конституційних норм - надто щедро він змащений корупційним мастилом. Пригадується, не так давно на квітневому засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України були оприлюднені дані про участь депу­татів Верховної Ради у бізнесовій діяльності. Загалом 364 народних депутати, стверджується у доповідній Державної податкової адміністрації, мають офіційний дохід від комерційних структур і мають відношення до господарсько-фінансової діяльності понад трьох тисяч підприємств різних форм власності. Звичайно, сам факт оприлюднення такої інформації можна розцінювати як спробу політизації моменту, тиску на депутатів з боку виконавчої влади в період проведення референдуму. Проте диму без вогню не буває, і справжня співпраця законодавців з виконавчою владою проходить не в сесійному залі, а в кулуарах, коли лобіюються інтереси власних підприємств, які до всього ще й мають бути дійними коровами для партійних потреб.

За статистикою судової практики застосування антикорупційного законодавства, яку наводить кандидат юридичних наук, заслужений юрист М. Мельник, переважна більшість притягнутих за посадові зловживання - це представники виконавчої влади, причому нижчого, і як виняток - середнього рівня. Найвищим корупціонером у нас оголошено П. Лазаренка, але лише після того, як він опинився поза межами української юрисдикції.

В Україні впродовж останніх років, вперто збільшується чисельність працівників центральних органів виконавчої влади та їхніх місцевих структур (від 145 тис. у 1994 р. до 180 тис. у 1999 p.), причому це без урахування чисельності місцевих держадміністрацій. Відповідно протягом 1996-1999 p.p. за даними Рахункової палати частка витрат на утримання бюрократичного апарату зросла з 1,5 % до 3,1 % усіх видатків Держбюджету.

Коефіцієнт корисної дії державної машини загальновідомий, одним із виявів цього є погіршення рівня життя в Україні. Необхідність адміністративної реформи прямо походить з конституційних основ державного устрою, власне є продовженням конституційної реформи.

На останньому засіданні Кабінету Міністрів перший віце-прем'єр Юрій Єхануров доповів, що перший етап адміністративної реформи завершено, вкорочено понад 17 тис. урядових службовців, на 167 осіб зменшено кількість заступників міністрів та керівників інших центральних відомств.

Президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер обстоює думку про те, що «обмежуватися лише трансформацією державної машини - означає прирікати адміністративну реформу на невдачу. Необхідно, щоб усі елементи політичного ланцюжка були «зрілими і працювали на єдину мету, здійснюючи вплив суспільства на державну машину».

Конституція і є тим самим задокументованим договором про співіснування громадян і влади, суспільства і держави, про засоби взаємодії усіх цих чинників. Існує маса рецептів з історичного досвіду, як найбільш ефективно користуватися цим арсеналом юридичних або політичних засобів у житті держави, але кожна держава має пройти свій шлях пізнання.

Список використаної літератури:

1. Конституція України

2. Нова конституція України /огляд, коментарі і текст основного закону/ - Київ.: Наукова думка, 1997

3 А.М. Колодій, В.В Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.В. Медведчук «Основи конституційного ладу України» - Київ.: «Либідь», 1997.

4. О. Глущенко, В. Кампо «Конституція України» /17 уроків з курсу/ - Київ.: МП «Леся», 1997 р.

5. Абетка української політики /довідник/ (керівник авторського колективу Микола Томенко) - Київ.: «Смолоскип», 1998

6. Хто є хто в Україні? /Київське наукове товариство ім. Петра Могили/ - Київ.: К.І.С., 1997.

Періодичні видання:

7. Газета «Закон і бізнес, № 27 (449) (1-7 липня 2000 року)

8. Газета «Урядовий кур'єр, № 115 (1797) (27 червня 2000 року)

9. Газета «Юридичний вісник України», № 25 (261) (22-28 червня 2000 року)

10. Тижневик «ПіК /політика і культура/», № 24 (59) (30 червня - 6 липня 2000 року)

11. Журнал «Віче», № 1 (січень 1998)

12. Журнал «Політика і час», № 4 (квітень 1997)

[1] Тодик Ю.М. Функції Конституції України та її загальна характеристика // Вісник Академії правових наук України. - 1997. - № 1. - с. 20-28

[2] Мороз О.О. На перший план виходить реформування інститутів публічної влади // Проблеми державно-правової реформи в Україні. Збірник наукових праць. - Вип.3. - К., 1997. - с. 6.

[3] Реорганізація інститутів публічної влади - пріоритетний напрям реформ в Україні. Доповідь Голови Верховної Ради України Олександра Мороза на науково-практичній конференції «Державно-правова реформа в Україні» // Голос України. - 1997. - 22 листопада. [4] Опришко В.Ф. Конституція: політико-правові основи державно-правової реформи в Україні // Проблеми державно-правової реформи в Україні. - с. 13

[5] Ющик О.І. Методологічні підходи до визначення сутності державно-правової реформи // Проблеми державно-правової реформи в Україні. - с. 274-281.

[6] Абалкин Л. Экономическая теория на пути к новой парадигме // Вопросы экономики. - 1993. - № 1. - с. 4

[7] Берман Г.Дж. Западная традиция права: Эпоха формирования. - М., 1994. - с. 511

[8] Соловьев В.С. Первый урок к положительной эстетике // Сочинение. В 2т. - М., 1990. - Т.2. - с. 551

[9] Новгородцев П.И. Об общественном идеале. - М., 1991. - с. 116

[10] Назаренко Є.В. Указ. Праця. - с. 123