28

ВСТУП

Наука цивільного права визначається як система знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин ,тлумачення цивільно-правових норм ,результати аналізу й узагальнення практики застосування цивільних норм ,суть термінології норм. Це наука про сучасне цивільне право. А оскільки цивільне право регулює суспільні відносини пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, які є головними в перебудовному процесі, що триває в державі, то вивчення цивільного права є надзвичайно важливим. Останнє тісно пов'язане з економікою держави, є юридичним виразом економічних основ її суспільного життя. 3 появою в нашій державі відносин, які базуються на приватній економічній свободі, юридичній рівності, самостійності волі, підприємництві, рівності усіх форм власності, виникає необхідність у більш ефективних засобах їх правового регулювання, а відтак -- удосконаленні існуючих та запровадженні принципово нових норм цивільного права, що можливо при умові ґрунтовного вивчення даної науки.

Зважаючи на актуальність даного питання я обрала наступну тему курсового дослідження :”Поняття та предмет науки цивільного права”.

Об'єкт дослідження:Наука цивільного права України

Предмет дослідження: Поняття та предмет науки цивільного права України.

Мета дослідження: Дослідити предмет науки цивільного права та визначити поняття даної науки.

Завдання дослідження:

-визначити поняття даної науки,

-дослідити предмет науки цивільного права,

-розкрити його зміст,

- проаналізувати результати дослідження.

Методи дослідження:для вирішення даних завдань було використано такі методи наукового пізнання, як діалектичний, формально-логічний,синтезу та аналізу, системно-структурний, порівняльний та інші.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 12 найменувань. Робота викладена на 32 сторінках друкованого тексту.

РОЗДІЛ I. Поняття науки цивільного права

1.1 Поняття науки цивільного права

На відміну від галузі цивільного права, що регулює особисті та майнові відносини юридичне рівних суб'єктів, і цивільного законодавства, яке є зовнішньою формою цивільно-правових норм, наука цивільного права (цивілістика) є вченням про цивільне право як галузь права, об'єднане в систему понять, категорій, думок, концепцій, теорій.

Предметом науки цивільного права (цивілістики) є концепція приватного та цивільного права; норми цивільного права (цивільного законодавства); цивільні відносини; юридичні факти (обставини), завдяки яким ці відносини перетворюються на правовідносини; умови і порядок реалізації цивільних прав та обов'язків, практика застосування норм цивільного права (цивільного законодавства).

Цивілістика вивчає поняття цивільного права як галузі права та його місце в загальній системі права, систему і зміст цивільно-правових інститутів; джерела цивільного законодавства, їх види та значення, прийоми і методи тлумачення цивільно-правових норм та ефективність їх вивчення.

При цьому цивілістика не може обмежуватися вивченням цивільного права лише однієї якоїсь країни, тим більше локалізованої на певному відтинку часу. Це пов'язано з тим, що в усіх країнах, де існують цивільні відносини, їх правове регулювання, а відтак наука цивільного права, мають за основу одні й ті самі закономірності, принципи, основоположні ідеї, які, однак, можуть варіюватися залежно від типу культури (цивілізації), до якої належить певна держава, особливостей її історичного розвитку, рівня розвитку економіки тощо.

Тому предметом науки цивільного права є також цивілістичні доктрини, форми цивільного законодавства і практика їх застосування в інших державах. У зв'язку з цим органічною частиною науки цивільного права є так звана порівняльна цивілістика (компаративістика) або ж порівняльне цивільне право, що має на меті визначення загального та особливого в різних системах приватного (цивільного) права, можливість рецепції, акультурації, імплементації концепцій, засад цивільного права, окремих правових рішень або їх сукупності.

Крім того, важливою складовою цивілістики є історія становлення і розвитку приватного (цивільного) права взагалі і різних систем цивільного права (локальних, національних) зокрема. Вивчення історії цивільного права дає можливість як запозичити позитивний досвід минулого, так і (хоч би деякою мірою) уникнути повторення помилок. До того ж вивчення історії та характеру розвитку цивільного права дозволяє визначити його тенденції на сучасному етапі І з більшою або меншою мірою точності прогнозувати можливість виникнення єдиного цивільного права Європи, створювати єдині системи цивільно-правових норм (наприклад, УНІДРУА, Модельний Цивільний кодекс СНД) тощо.

Таким чином, предмет науки цивільного права істотно відрізняється від предмета цивільного права як галузі права і об'єкта цивільного законодавства як сукупності норм, що регулюють цивільні відносини.[6.41]

1.2 Методологія цивілістики

Дослідження предмета цивілістики проводиться за допомогою спеціальних наукових прийомів, засобів, що забезпечують досягнення мети -- пізнання і отримання наукового результату. Ці прийоми І засоби називаються методами науки. А вчення про методи пізнання іменується методологією.

У цивілістиці використовуються загальнонауковий і спеціальні наукові методи дослідження.

До загальнонаукових методів, що використовуються не тільки в праві, айв інших гуманітарних науках, належить насамперед діалектичний метод, який дозволяє аналізувати той чи інший суспільний феномен у його розвитку.

Необхідно звернути увагу на зміни у тлумаченні підстав застосування цього методу, що відбуваються останнім часом у цивілістиці України і багатьох країн колишньої "соціалістичної співдружності".

У радянській правовій науці основою пізнання тривалий час вважалося виключно марксистське матеріалістичне вчення про право, згідно з яким право є надбудовою над матеріальним базисом, зумовлюється останнім і змінюється разом з ним.

Однак останнім часом намітився відхід від матеріалістичного монізму. І право, насамперед приватне, розглядається як елемент цвілізації (культури), який не має характеру надбудови, а є самостійною цінністю. При цьому не заперечується зв'язок права з матеріальними умовами життя суспільства, однак відсутня "жорстка прив'язка" його до тієї або іншої суспільно-економічної формації, не заперечується цінність і придатність досягнень правової думки інших цивілізацій тощо.

Така переоцінка цінностей зумовлена зростанням інтересу до гуманітарних аспектів права взагалі, приватного зокрема. Логічним її наслідком є відмова від визнання винятковості якоїсь із систем права і зростання уваги до основоположних понять та інститутів приватного права як такого.

Такий підхід отримав назву "цивілізаційний метод" (на відміну від методу "формаційного")

Цілком виправданим на теперішньому етапі розвитку правової науки видається вести мову про застосування в сучасній цивілістиці загальнонаукового цивілізаційного діалектичного методу.

Крім того, у цивілістиці використовуються спеціальні наукові методи, на які припадає головне "робоче" навантаження. До них, зокрема, належать: системний метод; конкретно-соціологічний метод; догматичний метод; метод порівняльного аналізу; історичний метод та інші.

Системний метод полягає у виявленні та аналізі елементів того або іншого явища, яке належить до сфери приватного права. При цьому визначається доцільність і ефективність використання тих або інших принципів правового регулювання, структури правових норм, інститутів, підгалузей тощо.

Конкретно-соціологічний метод ґрунтується на узагальненні, аналізі практики застосування цивільного законодавства;вивченні рівня правосвідомості у сфері дії приватного права; проведенні соціологічних досліджень щодо бажаного напряму вдосконалення цивільно-правових норм; складанні експертних оцінок змісту і ефективності цивільно-правових актів тощо.

Догматичний метод полягає у тлумаченні структури і змісту цивільно-правових норм з метою встановлення їх "букви" та "суті", взаємозв'язку між ними тощо. При цьому предметом аналізу є норми права як такі.

Метод порівняльного аналізу (порівняльного правознавства) полягає у вивченні і порівнянні різних систем приватного (цивільного) права, цивільно-правових доктрин, інститутів тощо. У процесі такого порівняльного аналізу визначаються переваги і недоліки різних правових систем, встановлюються перспективи І характер їх розвитку, а також тенденції розвитку приватного права взагалі.

Історичний метод слугує встановленню особливостей розвитку приватного права і його традицій у цілому, окремих інститутів і категорій цивільного права тощо, що дає можливість оцінити тенденції і перспективи розвитку цієї галузі.[6.43]

1.3 Система науки цивільного права

З урахуванням зазначеного вище наука цивільного права може бути умовно поділена на три головних частини:

1. Догма цивільного (приватного) права.

2. Історія цивільного (приватного) права.

3. Порівняльна цивілістика (порівняльне цивільне право, порівняльне правознавство у галузі приватного права).

Догма цивільного права -- це частина цивілістики, яка вивчає характер, особливості і зміст норм певної системи цивільного права;структуру, зміст та форми цивільного законодавства; тлумачить його; вивчає і аналізує практику застосування цивільно-правових норм з метою визначення їх ефективності.

Предметом цього розділу цивілістики є насамперед чинне цивільне законодавство і практика його застосування.

Історія цивільного (приватного) права є частиною цивілістики, яка вивчає розвиток цивільного (приватного) права в цілому І окремих його інститутів.

При цьому предметом дослідження може бути приватне право як наднаціональна система, окремі традиції приватного права, національні системи цивільного права в процесі історичного розвитку. Крім того, предметом дослідження тут також є розвиток цивілістики як науки.

Порівняльна цивілістика -- частина науки цивільного права, що вивчає різноманітні системи приватного (цивільного) права. При цьому предметом дослідження може бути певна правова система взагалі, національні системи цивільного права або окремі інститути чи навіть норми, які розглядаються у порівняльно-правовому аспекті.

Система науки цивільного права є ширшою від системи самого цивільного права, бо вивченню цивільно-правових інститутів передує дослідження питань про те, що і як регулюють норми цивільного права, які його функціональні засади, порядок розташування цивільно-правових норм, форми їх вираження, зміст та особливості цивільно-правових відносин.[8.35]

Розділ II. Предмет науки цивільного права

2.1 Предмет науки цивільного права

Сучасна цивілістична наука -- це наука про сучасне цивільне право. Її предметом є: а) норми цивільного права; б) суспільні відносини, які становлять предмет цивільно-правового регулювання; в) цивільні правовідносини; г) юридичні факти; д) судова, арбітражна та адміністративна практика застосування цивільно-правових норм.

1. Норми сучасного цивільного права. У цивілістичних творах головна увага приділяється застосуванню суті цивільно-правових норм. Особливо це стосується коментарів. Так, після проведення другої кодифікації радянського цивільного законодавства було опубліковано науково-практичні коментарі цивільного законодавства. Нормами цивільного права є встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки, що регулюють особисті немайнові та майнові відносини між суб'єктами цивільних правовідносин на засадах юридичної рівності, самостійності волі та майнової незалежності учасників цих відносин.

Норми цивільного права характеризуються такими ознаками:

1) встановлюються тільки державою.

2) є загальнообов'язковими для всіх осіб на території України:

3) мають загальний характер

4) забезпечуються виконанням різними правовими засобами,

5) спрямовані на захист прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави.

2.Суспільні відносини, які становлять предмет цивільно-правового регулювання, розглянуто у багатотомному курсі "Советское гражданское право", інших підручниках, посібниках та монографіях. Вивчення їх має важливе значення, оскільки економічний зміст і ознаки таких відносин зумовлюють особливості їх цивільно-правового регулювання. Кожна галузь права регулює суспільні відносини певного виду. Саме коло визначених відносин і складає предмет регулювання тієї чи іншої галузі права. Аналіз чинного законодавства дає змогу зробити висновок, що цивільне право регулює три групи суспільних відносин:

-- майнові відносини, що пов'язані з використанням товарно-грошової форми (відносини власності і відносини у галузі товарообігу);

-- відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності;

-- особисті немайнові відносини.

Охарактеризуємо коротко кожну з названих груп.

Майнові відносини -- це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого майна та інших матеріальних благ від одного суб'єкта до іншого. За змістом їх поділяють у цивільному праві на: а) відносини власності; б) відносини у галузі товарообігу. Слід мати на увазі, що для цивільного права важливими є не самі речі і не способи їх виробництва, а вольові відносини між людьми, які спричинені їх прагненням до задоволення різноманітних життєвих потреб.

Природі людини властиві різні потреби і прагнення. Серед речей, які оточують її, існують такі, які здатні задовольнити ці потреби. Людина намагається установити своє панування над цими речами. Але люди живуть у світі з обмеженими ресурсами і через це їх потяги до накопичення речей об'єктивно не можуть бути повністю реалізованими. Суспільство, організоване в державу, встановлює межі, в яких громадяни або інші особи можуть набувати ті чи інші речі, а також володіти ними.

Цивільне право вміщує норми, які дають змогу людині задовольняти свої потреби в речах, але й встановлюють межі, в рамках яких суб'єкти можуть володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, не порушуючи при цьому інтереси інших осіб.

У суспільстві майнові інтереси однієї особи переплітаються з подібними інтересами інших осіб і в своїй сукупній взаємодії утворюють суспільні майнові відносини. Урегульовані правом, такі відносини стають правовими майновими відносинами, знаходять свій прояв у правах осіб на майно. Ці права мають самостійний характер і відрізняються від інших прав. Одним з основних видів майнових прав є право власності. Відносини власності закріплюють існуючий у суспільстві розподіл матеріальних благ (засобів виробництва і предметів споживання), виражають статику майнових відносин. Характерною ознакою цих відносин є те, що власник наділений правом володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном. Суспільна суть цих відносин проявляється в тому, що власник є уповноваженою особою. Він може зажадати від кожного, хто порушує його права, припинити порушення. Для права власності немає значення поведінка власника стосовно належного йому майна до того моменту, поки власник не вийде за межі дозволеного законом.

Іншим видом майнових відносин є відносини у галузі товарообігу. Ці відносини називають товарно-грошовими, оскільки вони виникають на базі товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника (або посередника) до споживача, а також добровільний опосередкований вартістю перехід матеріальних благ від одних суб'єктів до інших. Ці відносини, як правило, в умовах товарного виробництва мають вартісний характер. Товар обмінюється на певну кількість грошей. На відміну від відносин власності, котрі відображають статику майна, товарно-грошові відносини відображають його динаміку. Так, якщо власник виявить бажання розпорядитися своїм майном шляхом передачі його іншим суб'єктам у власність або у користування, маючи намір отримати за це обумовлену суму грошей, то він стане учасником товарно-грошових відносин. Найчастіше такі відносини виникають у сфері підприємництва, а також при задоволенні особистих потреб громадян (договір купівлі-продажу).

Характерними ознаками товарно-грошових відносин є:

а) еквівалентно-платний характер. В товарно-грошових відносинах має відбуватися обмін рівних вартостей. Діям одного суб'єкта, який передає майно, виконує роботу, надає послуги, мають відповідати дії другого суб'єкта, який платить відповідну вартість грошима. За таких умов відбувається обмін майна на гроші;

б) майнова відокремленість учасників відносин. Майно організацій, які користуються правами юридичної особи, відокремлене від майна інших організацій, від майна окремих громадян, трудових і селянських господарств. Учасники цих відносин є або власниками майна, або особами, що володіють ним на підставі іншого права.

Важливим є те, що учасники товарно-грошових відносин можуть самостійно та вільно вибирати спосіб розпорядження майном. При здійсненні цивільних прав власник, передаючи своє майно іншим особам і вирішуючи цим самим його фактичну долю, вирішує і юридичну долю цього майна, передає право власності на нього.

Відносини у галузі товарообігу можуть і не бути товарно-грошовими. Інколи вони носять безоплатний характер, наприклад, дарування, різні форми меценатства тощо. Це пояснюється передусім відносинами власності. Власник вправі розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд.

Майнові відносини виникають:

а) між фізичними особами;

б) між фізичними і юридичними особами;

в) між юридичними особами;

г) з участю держави і фізичних або юридичних осіб.

Слід також мати на увазі, що не всі майнові відносини регулюються цивільним правом. Значна частина майнових відносин є предметом регулювання інших галузей права. Так, майнові відносини, що виникають у зв'язку із сплатою податків, митних зборів, адміністративних штрафів, регулюються фінансовим і адміністративним правом. Кримінальне право також регулює майнові відносини (конфіскація, штраф, майнові злочини). Тому відповісти на запитання, які майнові відносини регулюються цивільним правом, можна таким чином: ті майнові відносини, в яких державні організації виступають не як суб'єкти влади, а як рівноправні (звичайні) суб'єкти.

Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, ґрунтуються на нормах двох самостійних правових інститутів, які склалися у цивільному праві і в цивільному законодавстві, авторського права і права промислової власності. Ці відносини виникають у зв'язку зі створенням, використанням, охороною винаходів, промислових зразків, товарних знаків, фірмових найменувань, раціоналізаторських пропозицій, секретів виробництва і селекційних досягнень, творів науки, літератури і мистецтва, інших результатів інтелектуальної діяльності.

Чинним законодавством всі результати творчої діяльності визнані товаром. Вони можуть бути об'єктом будь-яких цивільних угод. В умовах ринкової економіки це має істотне значення, оскільки результати творчої діяльності в такий спосіб стають об'єктами цивільного обороту і створюють власний ринок духовної і науково-технічної продукції. Суб'єктами цих відносин, як і майнових, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи й держава.

Особисті немайновї відносини регулюються цивільним правом, якщо інше не передбачене законодавчими актами, або не випливає із суті особистого немайнового відношення. Наприклад, захист честі, гідності, ділової репутації громадян і юридичних осіб, охорона інтересів громадянина, зображеного в творах образотворчого мистецтва, немайнових інтересів авторів щоденників, записок і листів. До таких відносин слід віднести право громадян на особисте життя і здоров'я, особисту свободу, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, свободу совісті, право на недоторканність особи тощо. Ці відносини мають абсолютний характер. Блага, про які йдеться, невід'ємні від особи, як носія індивідуальних рис, мають соціальну цінність, об'єктивний характер. Візьмемо, наприклад, захист честі і гідності громадян. Честь -- це соціальна оцінка особистості, її об'єктивна суспільно визначена властивість, якість. Гідність -- відображення цієї властивості в свідомості її носія (іншими словами, самооцінка особистості, яка відображає оцінку суспільну). Без об'єктивного прояву особистих немайнових благ їх не можливо захистити в судовому порядку.[11.56]

Зрозуміло, що виключного переліку всіх немайнових благ у Цивільному кодексі бути не може. В цьому законодавчому акті закріплюються лише основні з них. Водночас звертає на себе увагу той факт, що чинне цивільне законодавство містить незначну кількість правових норм, що регулюють особисті немайнові відносини, які не пов'язані з майновими (ст. 7 ЦК України). Без сумніву, це стоїть на заваді охорони особистих інтересів і прав громадян.

3. Цивільні правовідносини -- юридична форма суспільних відносин, що регулюються цивільним правом, їх також досліджують у підручниках та монографічних творах. Багато уваги в цивілістичній літературі приділяється окремим елементам цивільно-правових відносин: суб'єктам, об'єктам, суб'єктивним правам та обов'язкам. Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин (у цілому),і галузевих цивільно-правових (зокрема). Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини. Учасники цивільно-правових відносин мають суб'єктивні права й обов'язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб'єктивних прав і виконання суб'єктивних обов'язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони обумовлені особливостями предмета і методу цивільного права. Виходячи із сказаного вище, можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин:

а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, урегульовані нормами цивільного права;

б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

в) суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Елементи цивільно-правових відносин. Громадяни і організації вступають в різноманітні цивільно-правові відносини. З метою індивідуалізації окремого цивільно-правового відношення наука цивільного права окреслює його елементи: суб'єкти і об'єкти, суб'єктивне цивільне право і суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єкти цивільно-правових відносин

У цивільно-правовому відношенні повинні брати участь принаймні дві особи, бо це відношення між людьми (відношення людини до речі не є правовим). Особи, які є учасниками цивільно-правового відношення, називаються суб'єктами. Суб'єкт цивільно-правового відношення, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільного відношення, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку. Проте таких цивільно-правових відносин, в яких є лише суб'єкт права і лише суб'єкт обов'язку, дуже мало. Як правило, в цивільно-правовому відношенні кожен з учасників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки.

Наприклад, у правовідносинах, що виникають з договору купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії, кожен із суб'єктів правовідношення має права і несе обов'язки. Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства і установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства). Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації, сумісні підприємства за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й організації).

Громадянам, юридичним особам як суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Називаються вони суспільно-юридичними тому, що стосуються саме громадян та юридичних осіб і передбачені законом .

Цивільна правоздатність -- це здатність мати цивільні права й обов'язки.

Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна дієздатність -- це здатність громадянина своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки. На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я. Вона виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку.

За неповнолітніх (до 14 років) угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Останні є також учасниками правовідносин, що виникають з таких угод. Цивільні права й обов'язки, яких набувають батьки (усиновителі), опікуни у цивільних правовідносинах, належать неповнолітнім. Роль представників неповнолітніх полягає у тому, що вони виконують обов'язки і у відповідних випадках здійснюють права за неповнолітніх. В ряді випадків неповнолітні самі здатні здійснити належні їм права(наприклад, право користування жилим приміщенням).Неповнолітні віком від 14 до 18 років мають певний обсяг цивільної дієздатності. Вони можуть при цьому бути учасниками багатьох цивільних правовідносин, що виникають з угод (наприклад, з договору купівлі-продажу, майнового найму, дарування, страхування тощо), факту винаходу, раціоналізаторської пропозиції, створення творів науки, літератури, мистецтва .Від імені громадянина, визнаного недієздатним (душевнохворого, недоумкуватого), угоди укладає його опікун, який стає при цьому учасником цивільно-правових відносин. Набуті опікуном цивільні права й обов'язки належать громадянину, визнаному недієздатним .

Обмежено дієздатні громадяни можуть бути учасниками цивільно-правових відносин, що виникають з угод. Але вони укладають угоди по розпорядженню майном, своєю заробітною платою, пенсіями та іншими доходами за згодою піклувальника (саме в цьому полягає обмеження дієздатності громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами .[2.11]

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин також мають цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Правоздатність юридичних осіб називається спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юридичної особи, тоді як громадяни мають однакову для всіх правоздатність.

Дієздатність юридичних осіб виникає одночасно з правоздатністю.

Особливості виникнення і змісту право- та дієздатності юридичних осіб обумовлені тим, що юридичні особи -- це організації. А щодо організацій питання про вік, стан здоров'я відпадає саме по собі. Кожна організація має свої завдання і цілі діяльності.[2.27]

Об'єкти цивільно-правових відносин

Громадяни й організації укладають угоди , отже, вступають в цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. В залежності від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин зв'язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі та гідності тощо. З цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин -- це те, на що спрямоване суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто, об'єктами цивільних правових відносин є: а) речі; б) дії, в тому числі послуги; в) результати духовної та я інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага.

А. Речі -- найпоширеніший об'єкт цивільно-правових відносин , оскільки за їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій.

Речі є об'єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави купівлі-продажу, обміну, дарування. Тут суб'єктивні обов'язки продавця, дарителя спрямовані на передачу права власності на річ і самої речі. І хоча при цьому виникають не речові, а зобов'язальні відносини, об'єктом останніх поряд з діями боржника (в нашому прикладі продавця) є речі. Іноді в літературі в наведених прикладах речі називаються об'єктами другого порядку (дії боржника -- об'єкт першого порядку).

Б. Дії -- об'єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об'єктом цивільно-правових відносин з договору перевозки є діяльність (система дій) перевізника, зобов'язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не зв'язаної із створенням матеріальних благ.

Послуги можуть мати юридичний характер. Об'єктом цивільно-правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

Об'єктом цивільно-правових відносин, які виникають з деяких договорів підряду, є дії, спрямовані на досягнення певного результату роботи (ремонт взуття, пошиття одягу, хімічна чистка тощо).

В. Результати духовної та інтелектуальної творчості. За діючим цивільним законодавством факти створення літературних, наукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо є юридичними фактами, що породжують авторські правовідносини. Їх об'єктом будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право. Аналогічно до цього винахід, раціоналізаторська пропозиція, промисловий зразок є об'єктами винахідницьких відносин, що виникають на підставі фактів створення винаходу, розробки раціоналізаторської пропозиції, промислового зразку.

Г. Особисті немайнові блага. Одним з видів суспільних відносин, які становлять частину предмета цивільного права, є особисті немайнові
відносини, не зв'язані з майновими. Вони регулюються нормами цивільного права, і тому це різновид цивільно-правових відносин. Їх об'єкт -- особисті немайнові блага: честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо .[7.99]

Наведені поняття об'єкта правовідносин та визначення їхнього кола сприймаються в юридичній науці неоднозначно. Деякі науковці дотримуються думки про те, що до об'єктів правовідносин належать тільки реальні блага, на використання або охорону яких спрямовані суб'єктивне право й правовий обов'язок. До них належать:

-- матеріальні блага: жилі приміщення, гроші, предмети домашнього вжитку, техніки тощо; предмети духовної творчості (твори літератури, науки, мистецтва), науково-технічної творчості (винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки);

-- особисті немайнові блага: особисте життя громадян, честь, гідність і т.п. З об'єктів правовідносин виключено дії. Вони, на думку авторів зазначених міркувань, не можуть бути об'єктами правовідносин, оскільки дії зобов'язаної особи -- це фактична поведінка, яка формується шляхом виконання юридичного обов'язку. Але останній є частиною змісту правовідносин. Отже, маємо збіг питань про об'єкт і зміст правовідносин. Одночасно визначається, що об'єктами правовідносин можуть бути поряд з речами не самі дії, а їхні результати. Аргументи на користь позиції, що розглядається, уявляються непереконливими, оскільки при цьому не окреслюються об'єкти зобов'язальних відносин, зв'язаних із здійсненням певної діяльності без створення матеріальних благ (наприклад, діяльність перевізника в зобов'язальних відносинах, що виникають із транспортних договорів; діяльність повіреного в зобов'язальних відносинах, які породжуються договором доручення).

Зміст цивільних правовідносин

Зміст цих правовідносин становить суб'єктивне право та суб'єктивний обов'язок. В юридичній літературі і на практиці суб'єктивне право характеризується як єдність трьох елементів:

а) вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки в межах наданого суб'єктивного права, користування матеріальними і духовними благами на підставі існуючих відносин власності і товарообігу, тобто право на власні дії;

б) право (можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії;

в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов'язаних осіб.

Узагальнивши наведені можливості громадянина, організації, можна визначити суб'єктивне цивільне право як вид і міру можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків, іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Ці можливості мають характер суб'єктивного права, тому що реалізація можливостей однією особою залежить від поведінки інших осіб.

Юридична суть суб'єктивного права полягає в тому, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб'єкт повинен мати можливість вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб.

Суб'єктивному праву притаманна своя структура. Воно складається з трьох прав (повноважень): а) право (повноваження) на власні дії; б) право (повноваження) на чужі дії; в) право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб. Наприклад, громадянин має суб'єктивне право власності на певні речі. Він як власник вправі володіти, користуватися, розпоряджатися ними. Він також вправі вимагати від усіх громадян, організацій, Української держави утримуватися від порушення його права власності, а при порушенні -- пред'явити позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник також може вимагати усунення будь-яких інших порушень його прав, хоч би ці порушення й не були поєднані з позбавленням володіння.

Суб'єктивне право зв'язане з правом в об'єктивному розумінні, тобто з цивільно-правовою нормою або із сукупністю норм, в яких воно передбачене.

Суб'єктивне право також зв'язане з суб'єктивним обов'язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов'язаних осіб.

Суб'єктивний цивільний обов'язок -- це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також зв'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто право в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права. Виходячи із змісту суб'єктивного права і суб'єктивного обов'язку, можна сказати, що вони відображають суть цивільного правовідношення, обумовлюючи реалізацію цивільного права, його чинність.

Залежно від характеру зв'язку між суб'єктивним правом і суб'єктивним обов'язком зобов'язана особа відіграє:

а) активну роль, тобто виконує певні дії (передає майно, сплачує гроші тощо).В більшості зобов'язальних відносин боржник -- фігура активна. Скажімо, у зобов'язальних відносинах із договору підряду підрядник зобов'язується виконати роботу за завданням замовника. Інший приклад. За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його одержувачу.

б) пасивну роль, тобто у відносинах власності зобов'язана особа повинна утримуватися від посягання на право власності, не перешкоджати здійсненню власником своїх прав. Тут активною фігурою є власник. Він активно здійснює права на власні дії: володіє, користується і розпоряджається майном. Також у авторських і винахідницьких відносинах суб'єктивні права авторів творів науки, літератури, винахідників набувають провідного і самостійного значення. Зобов'язані особи повинні не перешкоджати здійсненню авторських і винахідницьких прав.[6.83]

Слід звернути увагу, що у більшості цивільно-правових відносин кожний з суб'єктів має права і несе обов'язки. Так, у цивільно-правових відносинах із договору майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування і має право вимагати від нього плати за користування майном. У свою чергу, наймач вправі вимагати від наймодавця передачі йому майна у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна. Разом з тим наймач зобов'язаний користуватися майном відповідно до договору і призначення майна. Тільки в деяких цивільно-правових відносинах, що виникають із договорів, є чисті уповноважені і чисті зобов'язані особи.

Наприклад, у цивільно-правовому відношенні із договору дарування обдарований має лише суб'єктивне право, а даритель -- суб'єктивний обов'язок.[12.249]

Види цивільно-правових відносин

Цивільно-правові відносини досить різноманітні за суб'єктним складом, змістом, підставами виникнення. Наукою і практикою розроблені певні критерії, за якими всі цивільно-правові відносини поділяються на види.

Розглянемо їх.

Регулятивні і охоронні відносини. В основу розмежування зазначених видів правовідносин покладено такий критерій, як підстави виникнення.

Регулятивні відносини -- це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) і особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин здійснюється правомірна діяльність громадян і організацій. Саме тому вони і виникають із договорів, односторонніх угод.

Наприклад, цивільно-правові відносини, що виникають з договору схову. За цим договором одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно в цілості. Діяльність охоронця є правомірною, корисною. Інший приклад. На підставі договору довічного утримання виникають цивільно-правові відносини, в яких одна сторона, що є непрацездатною особою (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна), наприклад, будинок, а набувач зобов'язується утримувати відчужувача . Тут також діяльність сторін є правомірною і взаємовигідною. Дії спадкоємців по прийняттю спадщини є односторонніми угодами , що породжують регулятивні цивільно-правові відносини, а саме -- відносини власності.

Порушення правових норм і відповідного суб'єктивного права громадянина або організації є юридичними фактами, на основі яких виникає цивільно-правове відношення між правопорушником і потерпілим. Внаслідок цього правовідношення у правопорушника з'являються обов'язки, які він виконує на користь потерпілого. Зазначене правовідношення в юридичній літературі називається охоронним. Іноді охоронні відносини визначаються як такі, що оформляють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, зв'язані із застосуванням засобів державного примусу.

До них належать: цивільно-правові відносини, які виникають з факту витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння , а також цивільно-правові відносини, що виникають на підставі таких юридичних фактів: заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового і економічного або особистого становища. Отже, охоронні відносини виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб'єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим.

Абсолютні, загальнорегулятивні й відносні правовідносини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступінь їх конкретизації. Громадяни та організації, що мають суб'єктивні права, в ряді випадків реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо) і при цьому безпосередньо не зв'язані з діяльністю інших суб'єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад, власника по володінню і користуванню своїм майном не залежить від поведінки оточуючих осіб. Останні не повинні перешкоджати в його здійсненні. Тому подібна діяльність реалізується не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, тобто у суспільних відносинах, які регулюються нормами цивільного права.

До таких цивільних правовідносин слід віднести: відносини власності, немайнові авторські і винахідницькі відносини, що | зв'язані з майновими, особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, з приводу таких духовних благ, як життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість особистого життя ,і цивільно-правове врегулювання зазначених вище суспільних відносин полягає в наданні власникам, авторам творів науки, літератури, мистецтва, винахідникам, володільцям нематеріальних духовних благ суб'єктивних прав і в покладенні на всіх інших громадян та організації суб'єктивного обов'язку утримуватися від порушення їхніх суб'єктивних прав. Такі цивільно-правові відносини називаються абсолютними. Ця назва поширюється і на суб'єктивні права і обов'язки в цих відносинах.

Абсолютний суб'єктивний обов'язок покладається на кожного, і його зміст полягає в утриманні від порушення абсолютного права. Абсолютність суб'єктивного права -- в його охороні від усіх і кожного і в його здійсненні на підставі власної діяльності уповноваженої особи.

Отже, в абсолютних правовідносинах визначено лише одну сторону, яка має право, тобто уповноважену сторону. Зобов'язана сторона -- це кожен, чий обов'язок полягає в утриманні від порушення суб'єктивних прав, тобто невизначене коло осіб -- кожен і всі.

Загальнорегулятивні відносини відображають зв'язок кожного з кожним. В них на боці уповноваженої і зобов'язаної сторін -- кожен і всі. Наприклад, цивільно-правові відносини, зв'язані із здійсненням права на здоров'я, на здорове навколишнє середовище, є загальнорегулятивними. Вони виникають між всіма особами, які потрапляють у сферу дії цивільно-правових норм про охорону здоров'я.

У відносних правовідносинах конкретно визначено обидві сторони: уповноважену і зобов'язану. Відносними правовідносинами є зобов'язальні відносини. Сторони в них цілком конкретні -- кредитор і боржник. В окремих видах зобов'язальних, відносин сторонами є: продавець і покупець у цивільно-правових відносинах із договору купівлі-продажу, страхова організація і страхувальник у відносинах із договору добровільного страхування, позикодавець і позичальник у відносинах із договору позики. Отже, у відносних цивільно-правових відносинах сторони наперед відомі.

Активні і пасивні цивільні правовідносини. Вони розрізняються за характером поведінки зобов'язаної сторони. Якщо на останню у правовідношенні покладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями -- правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивного права (у випадку невиконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право покликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. В них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо. У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватись від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони.

Уповноважена сторона у пасивних правовідносинах навпаки має, так би мовити, повноцінне суб'єктивне право з його трьома повноваженнями: право вимоги, право на захист порушеного суб'єктивного права і право на свої активні дії, активну поведінку. В цих відносинах суб'єктивне право набуває головного і самостійного значення. До пасивних правовідносин належать відносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відносини з приводу честі, гідності тощо.

Речові й зобов'язальні відносини. Вони розрізняються за об'єктом правовідносин. Об'єктом речових правовідносин є речі, майно. До них належать відносини власності. В зобов'язальних відносинах об'єктом є дії.

Майнові і особисті немайнові відносини. У майнових відносинах об'єктом є майно. Це перш за все відносини власності. В особистих немайнових відносинах об'єктом є немайнові блага: честь, гідність, авторство.

4. Юридичні факти є підставами виникнення, зміни і припинення цивільних прав та обов'язків. Їх особливості в цивільному праві характеризують метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Специфіці юридичних фактів у цивільному праві присвячено праці О.О. Красавчікова та інших учених-правознавців. Найпоширенішими юридичними фактами у цивільному праві є угоди, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення наукових праць, творів літератури і мистецтва, заподіяння шкоди, події. У цивільно-правовій літературі досліджуються зазначені юридичні факти, а також відповідні права та обов'язки, що породжуються ними.

5. Судова, арбітражна та адміністративна практика застосування цивільно-правових норм давно привертає увагу вчених-цивілістів. її вивчення дає можливість виявити недоліки, недосконалості цивільно-правових норм, їх невідповідність об'єктивним потребам розвитку суспільства. У багатьох цивілістичних працях аналізується й узагальнюється відповідна практика застосування цивільного законодавства. Роль судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона належить до джерел цивільного права, в інших системах цивільного права відіграє допоміжну роль.

Українська система приватного права належать до континентальних систем, і тому судовий прецедент офіційно не є джерелом цивільного права України.

Водночас не можна не дооцінити значення судової практики, а роль її потребує спеціального розгляду.

Передусім слід звернути увагу на те, що поняття «судова практика» має декілька аспектів.

По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні цивільних спорів у справах відповідної категорії.

Під судовою практикою звичайно розуміють ті положення (рішення) судів, які виробляються судами при розгляді певної категорії справ (наприклад, щодо встановлення батьківства, відшкодування шкоди, яка заподіяна джерелом підвищеної небезпеки тощо).

Рішення суду по конкретній справі мають обов'язкову силу лише для суб'єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом права не можуть вважатися і узагальнення судової практики з певних категорій справ, позиції колегії в цивільних справах Верховного Суду України.

Разом з тим судова практика тісно пов'язана з джерелами права і має важливе значення в цивільному законодавстві.

По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюється таке розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його положення.

По-друге, саме цивільна практика є вихідною базою для цивільного законодавства. Завдяки судовій практиці в нормативному порядку урегульовуються відносини, які до цього цивільним законодавством не регламентувалися. По-третє, застосування цивільно-правових норм на практиці дозволяє з'ясувати, наскільки ефективною і повною є діюча норма, виявити прогалини, неточності, суперечності, які закладені в ній, усунути їх і цим самим удосконалити норму права. Так, ст. 36 Закону України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 p. забороняє приватним нотаріусам посвідчувати договір довічного утримання, в той час як Указом Президента України від 23 серпня 1998 p. таке обмеження вже не передбачене.

З метою забезпечення правильності рішень, які виносять суди. Пленуму Верховного Суду України надано право давати судам керівні роз'яснення, чим досягається єдність судової практики по однорідних справах. У відповідності зі ст. 12 ГПК України право давати роз'яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері, надано Вищому Господарському суду України.

Питання щодо правової природи постанов Пленуму Верховного Суду України є дискусійним в юридичній літературі. На думку одних вчених, ці постанови є тлумаченнями норм права, мають офіційний характер і є складовими тих норм, які тлумачаться; в силу цього вони набувають значення джерела права.

Більшість цивілістів вважають, що правова норма і її тлумачення -- явища різного роду. Якщо тлумачення визнавати частиною тієї норми, яка підлягає тлумаченню, то тим самим відкривається можливість зміни норми шляхом її тлумачення.

Відсутність єдиної думки з цього питання обумовлюється й діяльністю Верховного Суду України, який інколи встановлює, по суті, правила нормативного характеру, хоча не є нормотворчим органом. Так, в п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" зазначається, що володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що воно вибуло з його володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, а не з його вини. Але ж існує спеціальна норма ЦК України, яка передбачає умови звільнення від відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки. В цій нормі називаються дві виключні підстави: непереборна сила і умисел потерпілого (ст. 450).

Зазначимо, що у відповідності до ст. 147 Конституції України право офіційного тлумачення законів надано Конституційному Суду України.

Керівні роз'яснення Верховного Суду України з питань застосування чинного законодавства при розгляді окремих категорій цивільних справ е обов'язковими для всіх судів України. Серед останніх постанов назвемо такі: "Про судову практику в справах по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 p. № 4; "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 p. № 20; "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 25 грудня 1996 p. № 13.

Постанови Пленуму Верховного Суду публікуються в окремих збірниках і в періодичних юридичних виданнях ("Вісник Верховного Суду України", "Право України", "Збірник поточного законодавства, нормативних актів, арбітражної і судової практики", "Юридичний вісник", "Закон і бізнес" та ін.).

Серед постанов Пленуму Вищого Господарського суду України наведемо наступні: "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про підприємництво"" від 6 серпня 1997 p. № 02/5/276; "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство'' від 18 листопада 1997 р. № 02/5/444.

Постанови Пленуму Вищого Господарського суду та роз'яснення Президії Вищого Господарського суду України публікуються в спеціальному виданні "Збірник рішень та господарської практики Вищого Господарського суду України", а також в наведених вище виданнях.