ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Закономірності соціально-орієнтованого державного управління на рівні регіону

1.1 Особливості організації регіонального управління

1.2 Сутність і завдання регіонального управління

1.3 Принципи й методи регіонального управління

Розділ 2. Зміна функцій державного управління в соціальній сфері

2.1 Медична галузь в умовах суспільного розвитку

2.2 Освіта у світлі соціальної політики України

Розділ 3. Механізм регіонального фінансування соціальної сфери

3.1 Регіональне управління взаємозв'язками соціальних цілей і ресурсів їх досягнення

3.2 Розвиток державного соціально-орієнтованого управління в регіоні

Розділ 4. Аналіз комплексної програми розвитку малого підприємництва в Запорізькій області на 2007-2008 роки

4.1. Стан і аналіз проблем малого підприємництва в регіоні

4.2. SWOT - аналіз Комплексної програми розвитку малого підприємництва в Запорізькій області на 2007 - 2008 роки

4.3. Організація контролю за ходом виконання Комплексної програми

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

У результаті зміни ролі і місця регіональних органів державного управління в структурі влади, посилення їх самостійності і відповідальності за комплексний розвиток територій і, особливо, за здійснення соціальної політики і соціального захисту населення, змінюються функції, принципи і методи управління регіоном. Все це визначило вибір теми дисертаційного дослідження.

Питання вдосконалення державних механізмів управління соціальним розвитком регіонів завжди були у полі зору провідних вчених України. Цим проблемам присвячені роботи Поважного С.Ф., Чумаченка М.Г., Губерної Г.К., Новікової О.Ф., Осауленка О.Г., Червової Л.Г., Прокопенка М.Д., Дорофієнка В.В., Стеченка Д.М. Разом з тим, вирішення ряду проблем, пов'язаних з визначенням соціальної політики держави, структуруванням систем функцій соціальної політики, визначенням її інвестиційної складової, обґрунтуванням формування регіональних соціальних програм є досить актуальним. Крім того, дотепер не встановлено, що відноситься до управління соціальною сферою країни, яка перспективно розвивається. Не визначено критерії, які оптимізують соціальну політику в регіоні, не обґрунтовано напрямки удосконалення бюджетного і позабюджетного фінансування соціальної сфери. Необхідність вирішення проблем визначила актуальність теми дисертації її наукове і практичне значення.

Метою роботи є розробка демократичного механізму формування і реалізації державної соціальної політики, призначенням якої є забезпечення розширеного відтворення робочої сили і розвиток творчого потенціалу особистості, на основі удосконалення державного соціально-орієнтованого управління.

Досягнення поставленої мети забезпечено вирішенням наступних задач:

- узагальнено результати досліджень нової соціальної ролі держави в постіндустріальну епоху і визначено її особливості в трансформаційних умовах України;

- проаналізовано регіональну соціальну диференціацію й обґрунтовано об'єктивну необхідність регіоналізації соціальної політики при дотриманні встановлених державою стандартів соціального забезпечення як його необхідного мінімуму;

- позначено роль і місце регіональних органів управління у формуванні і реалізації соціальної політики держави;

- визначено основні ланки державних і недержавних механізмів фінансування соціальної сфери, у зв'язку з чим обґрунтовано підходи до удосконалення державної ланки механізму фінансування соціальної сфери, встановлено передумови раціонального використання недержавної ланки механізму фінансування соціальної сфери;

- обґрунтовано формування регіональних соціальних програм, як найбільш ефективної форми державного соціального управління.

- розкрити сутність соціально-орієнтованого управління;

- здійснити аналітичну оцінку економічних інноваційних проектів регіоні;

- обґрунтувати більш досконалий механізм організації управління у регіоні;

- обґрунтувати механізм стимулювання інноваційної діяльності підприємств регіону.

Об'єктом дослідження є соціальна діяльність Запорізької обласної державної адміністрації.

Предметом дослідження є закономірності державного управління взаємозв'язками економіки і соціальної сфери і їх відображення в соціальній політиці на рівні регіону.

Методологічною основою проведеного дослідження стали класичні положення сучасної економічної теорії, регіональної економіки, теорії управління, економічної теорії сталого розвитку. Для досягнення поставленої у роботі мети застосовувалися такі методичні засоби і прийоми: методи аналізу і синтезу методи порівняльного аналізу, системного підходу. Реалізація поставлених задач дисертації здійснювалась за допомогою наступних (в дослідженні регіональної соціальної диференціації та при обґрунтуванні об'єктивної необхідності регіоналізації соціальної політики).

Інформаційною базою дослідження були вітчизняні та закордонні публікації, відображені в них результати теоретичних і методичних розробок, законодавчі та нормативно-правові акти з питань державного управління, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, статистичні матеріали Держкомстату України, Донецького обласного управління статистики. У процесі роботи над дисертацією використовувалися результати досліджень закордонних і вітчизняних соціологів, економістів, спеціалістів з державного управління.

РОЗДІЛ 1. ЗАКОНОМІРНОСТІ СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ОРІЄНТОВАНОГО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Зростання ролі держави в суспільних процесах пов`язано не з розширенням її масштабів, а зі зміною її ролі (змісту), що обумовлено характером співвідношення економіки, соціальних задач і політики, просуванням соціальної функції в ранг цільових для економіки.

Ці зміни обумовлені тим, що соціальна політика не тільки є спеціальною сферою діяльності держави, але все більше - складовою частиною економічної політики, перевтілюючись поступово в її провідну частину, підкоряючи економіку соціальним цілям.

Висування соціального на перший план обумовлює необхідність розширення сфери управління в суспільстві, що може бути забезпечено тільки державою. У зв'язку з цим держава грає основну роль у всіх типах соціальної політики - не тільки патерналістському, що очевидно, але й ліберальному.

Соціальна політика - це взаємна відповідальність держави і громадянина. Без такої взаємності вона не може бути ефективною. Взаємність означає взаємоконтроль: держави - за громадянином у частині загальноприйнятих правил і законів, громадянина - за державою в частині формування і реалізації соціально-економічної політики, тобто всього того, що, власне, і складає цивільне суспільство. Однак перехід від переважно патерналістського до переважно ліберального типу повинен бути поступовим, хоча і послідовним, якщо суспільство дійсно трансформується в економіці в ринковому напрямку, а в соціальній сфері - у напрямку цивільного суспільства.

Взаємозв'язок соціальної та економічної політики, який робить їх політикою єдиною, соціально-економічною, обумовлений їх взаємовпливом: економічна політика визначає можливості соціальної, соціальна політика стимулює економічне зростання, якщо вона ефективна; слабко впливає на економіку або не впливає взагалі, якщо вона нейтральна; негативно впливає на економіку, стримує її розвиток, якщо вона деструктивна, неефективна. Як встановлено з дослідження, формування і реалізація соціальної політики включає визначення головної ролі держави і її структуризацію за напрямками, видами і джерелами ресурсів, принципами, пріоритетами, рівнями управління, методами.

Управління соціальною політикою, яке перспективно розвивається, розкривається у наступному:

- державна влада збирає ресурси і планує витрати на соціальні цілі, встановлює для всієї країни нормативи розподілу і правила їх використання і при цьому залучає до процесу управління регіональні і місцеві органи влади;

- переважною формою реалізації соціальної політики є програмна, оскільки вона поєднує ресурси, управління, адресність і правила;

- адекватним для суспільств, які трансформуються, є поєднання децентралізації і державного управління соціальним обслуговуванням;

- для проведення ефективної соціальної політики необхідно взяти до уваги регіональні і структурні особливості соціальної сфери і відповідно їх відображення в показниках програм і оцінках їх результативності.

Все це свідчить про те, що розвиток ролі держави здійснюється як удосконалення трьох складових частин механізму державного управління: економічної, соціальної і політичної, ядром якого є соціальний блок.

Соціальна політика за впливом на економіку - джерело своїх ресурсів - підрозділяється на три різновиди: ефективну (ефективність позитивна); нейтральну (ефективність нульова); деструктивну (ефективність негативна).

Структурування соціальної політики за цілями, напрямками, формами, видами, впливом на економіку, джерелам ресурсів, рівнями управління - застава її ефективності, оскільки дозволяє відповідним чином організувати розподіл ресурсів і контроль за їх цільовим використанням.

Проведене структурування соціальної політики в узагальненому вигляді подано в таблиці 1.

Таблиця 1

Структура соціальної політики (СП) держави

Ознаки СП	Характеристика структурних складових СП
1	2
1. Функції	1.1. Захист громадян (у тому числі від бідності)
	1.2. Соціальна стабільність
	1.3. Розвиток людини і суспільства
2. Напрямки	2.1. Регулювання соціальних відносин (системна стійкість)
	2.2. Визначення соціальної перспективи (стратегія)
	2.3. Забезпечення і стимулювання соціальної рівності (динаміка)
3. Форми	3.1. Пряме бюджетне фінансування
	3.2. Програми
4. Види	4.1. Лібералізм
	4.2. Патерналізм
5 Принципи	5.1. Соціальна справедливість
	5.2. Попередження ризиків
	5.3. Пріоритет захисту життя, здоровя, інтересів людини
	5.4. Визначення зобов'язань та відповідальність
	5.5. Рівноправність страхових можливостей
	5.6. Поєднання адекватності, гнучкості, системності та динамізму
	5.7. Домовленість відносин
	5.8. Збалансованість соціальних потреб та можливостей їх задоволення та гарантування
	5.9. Інформаційна відкритість
	5.10. Інтеграція з міжнародними системами
6. Умови	6.1. Обґрунтованість
	6.2. Відповідальність
7. Вплив на економіку	7.1. Ефективність
	7.2. Нейтральність
	7.3. Деструктивність
8. Вплив на соціальні процеси	8.1. Підтримка стандартів життєдіяльності
	8.2. Розширене відтворення і якісне удосконалення трудових ресурсів
9. Джерела формування ресурсів	9.1. Бюджетні
	9.2. Позабюджетні
	9.3. Змішані
10. Рівні управління	10.1. Держава
	10.2. Регіон
	10.3. Місцеве самоврядування

Виходячи з цього, робимо висновок, що фундаментальною вихідною соціальною функцією держави є регулювання умов “рівних можливостей”, одним з найважливіших напрямків якого (і, одночасно, напрямком демократизації управління) є міжрегіональний розподіл ресурсів соціальної політики.

Структурування соціальної політики держави і соціальних пріоритетів дозволяє обґрунтовано структурувати і державні соціальні витрати.

1.1 Особливості організації регіонального управління

Протиріччя й неврегульованість взаємин між регіональними й муніципальними структурами управління є наслідком переходу до нової моделі управління економікою, засновану на ринкових відносинах. Можна виділити наступні умови й передумови формування регіонального менеджменту в сучасних українських умовах.

Система нових відносин створюється в умовах, коли планово-директивні методи управління регіональним господарством зруйновані, а ринкові перебувають у процесі формування. Отже, створюваній системі регіональних і муніципальних суб'єктів управління доводиться постійно адаптуватися до нових умов і принципів функціонування.

Регіон є основним суб'єктом власності, що делегує функції власника широкому колу господарюючих суб'єктів. У цих умовах природно виникає прагнення до більшої економічної самостійності регіональних і муніципальних утворень.

Скасування державної галузевої системи управління економікою диктує необхідність формування нових, партнерських відносин у системах.

У цих умовах зміняється регулююча й стимулююча функції суб'єктів регіонального управління, які, з одного боку, заохочують будь-яке підприємництво, стимулюючи суб'єкти господарювання цієї сфери діяльності, а з іншого боку - змушені формувати механізм взаємодії з підприємствами й організаціями всіх форм власності на взаємовигідних умовах юридично рівних партнерів.

Щоб забезпечити зацікавленість суб'єктів регіонів в розвитку ринкових відносин у виробничій і соціальній сферах, необхідно законодавчо закріпити їхньої функції, компетенцію й ресурси в жорсткій відповідності із цілями регіонального управління й обсягом розв'язуваних завдань.

1.2 Сутність і завдання регіонального управління

Регіональний менеджмент як один з видів спеціального менеджменту являє собою сукупність принципів, методів, форм і засобів впливу на господарську діяльність регіону.

З погляду сучасної практики регіональний менеджмент - це управління соціально-економічними процесами в регіоні в умовах переходу до ринкових відносин.

Сенс переходу від планово-директивної системи керування господарством регіону до регіонального менеджменту полягає в таких змінах, як:

- орієнтація розвитку регіону на рішення соціальних проблем, на відтворення умов, що забезпечують високу якість і високий рівень життєдіяльності людини як найвищої цінності суспільства;

- формування організаційно-економічних умов для реалізації всіма господарюючими суб'єктами регіону принципів економічної волі й господарської самостійності;

- орієнтація інвестиційної й структурної політики регіону на попит і потреби ринку, на запити усередині- і позарегіональних споживачів і організації виробництва тих видів продукції, які користуються попитом на міжрегіональному й закордонному ринку і можуть сприяти підвищенню фінансової самостійності регіону;

- формування й розвиток регіонального маркетингу як основи розробки й реалізації програм поточного й стратегічного розвитку регіону;

- перехід від регіональної статистики до регіонального моніторингу з використанням сучасної інформаційної бази для здійснення системного аналізу й контролю соціально-економічної, політичної й екологічної ситуації в регіоні;

- оцінка кінцевого результату регіонального менеджменту залежно від ступеня відповідності рівня економічного розвитку регіону й рівня життєдіяльності населення (соціальні стандарти, бюджетна забезпеченість, структура доходів і витрат сімей, екологія, демографічна ситуація, екологічна безпека й ін.).

Регіональний менеджмент функціонує відповідно до законів розвитку ринкової системи господарювання, і його механізм повинен забезпечувати гнучке регулювання соціально-економічних процесів у регіоні в ринкових умовах, що змінюються.

Завдання регіонального менеджменту різноманітні й обумовлені особливостями перехідного періоду.

У процесі переходу від планово-планово-централізованої системи регулювання господарства регіону руйнуються вертикальні зв'язки, зароджуються й стабілізуються горизонтальні, усередині- і міжрегіональні зв'язки. З переходом частини господарств регіону на ринкові відносини змінюється структура механізму регіонального управління, що веде до деформації й скорочення його організаційної й ієрархічної структур. Різко зростає роль опосередкованих методів взаємодії суб'єктів і об'єктів федерального, регіонального й муніципального управління, ускладнюються їхні господарські зв'язки, відносини із приводу власності й т.д. Все це є об'єктивною основою для становлення й розвитку регіонального менеджменту, завдання якого відрізняються від завдань планово-директивної системи територіального управління.

У число основних завдань регіонального менеджменту входять:

- забезпечення розширеного відтворення умов життєдіяльності населення регіону, високого рівня і якості життя;

- економічна й соціальна трансформація господарства регіону, аналіз, прогнозування й програмування регіонального розвитку;

- оптимізація фінансових потоків, формування умов і механізмів зміцнення економічної бази регіону й муніципальних утворень;

- забезпечення екологічної безпеки в регіоні, захист навколишнього середовища;

- формування й реалізація структурної, інвестиційної й науково-технічної політики в регіоні, створення й розвиток ринкової інфраструктури.

Виходячи із сутності, змісту й завдань регіонального менеджменту, сформульованих вище, його об'єкт можна класифікувати по наступних основних ознаках.

1.Приналежність об'єкта до тієї або іншої форми власності (федеральна, муніципальна, власність суб'єкта Федерації).

2.Характер продукції або послуг, вироблених суб'єктом господарювання (продукція цілком або в основному споживається усередині регіону, продукція має міжрегіональне споживання, експортна продукція й ін.).

3. Характер і ступінь впливу суб'єкта господарювання на економічні, соціальні, екологічні й інші процеси в регіоні.

4.Відтворення умов життєдіяльності населення, задоволення потреб людей поза сферою виробництва (охорона здоров'я, задоволення потреб в утворенні й культурі, соціальний захист і підтримка).

Аналіз зробленої класифікації об'єктів дозволяє зробити висновок про те, що до об'єктів регіонального менеджменту можна віднести всі господарські одиниці регіону. Однак безпосереднім об'єктом регіонального менеджменту є підприємства й організації, віднесені до власності суб'єктів Федерації, а також інфраструктурні ланки, діяльність яких спрямована на відтворення умов життєдіяльності населення поза сферою виробництва. На зазначені об'єкти регіональний менеджмент робить пряме (безпосереднє) вплив, на всі інші об'єкти - опосередковане.

1.3 Принципи й методи регіонального управління

Зміст регіонального менеджменту як сукупності принципів, методів, форм і засобів цілеспрямованого впливу на соціально-економічні процеси, що протікають у регіоні, складний й різноплановий. Аналіз закордонної практики, а також досвіду регіонального менеджменту в Україні показує, що його ефективність багато в чому залежить від дотримання цілком певним, перевіреним самим життям принципів, обумовлених законами ринкової економіки.

До основних принципів регіонального менеджменту ставляться: децентралізація, партнерство, мобільність і адаптивність, а також принцип виділеної компетенції.

Суть принципу децентралізації полягає в переміщенні прийняття рішень від центральних органів керування до агентів ринку. Цей принцип обмежує монополію регіонального менеджменту на всевладдя, забезпечує економічну волю суб'єктів господарювання в регіоні й поліцентричну систему прийняття рішень, а також делегування функцій керування зверху вниз.

Принцип партнерства припускає відхід від твердої ієрархічної співпідпорядкованості по вертикалі. Він диктує правила поведінки об'єктів і суб'єктів регіонального керування в процесі їхньої взаємодії як юридично рівних партнерів.

Змістом принципів мобільності й адаптивності є здатність системи регіонального управління чуйно реагувати на зміну зовнішнього середовища. Цей принцип проявляється через постійну трансформацію функціональної й організаційної структур регіонального менеджменту, що дозволяє суб'єктам управління адаптуватися до швидко мінливих ринкових умов функціонування.

Принцип виділеної компетенції (у відмінності від принципу розмежування функцій) складається в диференціації функцій не між сферами регіонального управління, а усередині них. По такому принципі здійснюються перерозподіл функцій суб'єктів, федерального, регіонального й муніципального управління, а також ресурсне забезпечення реалізації кожної функції. Принцип виділеної компетенції більш детально буде розглянутий нижче.

Методи регіонального менеджменту також обумовлені системою ринкового господарства регіону. Під методами регіонального менеджменту прийнято розуміти сукупність прийомів і засобів впливу на господарюючі суб'єкти регіону. У практиці регіонального менеджменту використаються два основних методи: методи прямого (безпосереднього) впливу на суб'єкти господарювання й методи опосередкованого впливу. Як відзначалося раніше, перші з них у більшій мері стосуються об'єктів, що ставляться до власності суб'єктів Федерації, другі до всіх інших об'єктів.

РОЗДІЛ 2. ЗМІНА ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ

2.1 Медична галузь в умовах суспільного розвитку

Міжрегіональну диференціацію соціального забезпечення не можна пов'язувати винятково зі станом економіки регіону. Міжрегіональна спеціалізація, яка залишилась із минулого, ставить сьогодні промислово розвинуті регіони в кращі економічні умови, але і негативних наслідків реструктуризації і забруднення навколишнього середовища тут більше. Держава покликана пом'якшити негативні наслідки такої диференціації. І в цьому зв'язку найважливіший напрямок пом'якшення - мінімізація розходжень в умовах відтворення, і в першу чергу, в соціальній сфері.

Здоров'я - базова складова простого відтворення робочої сили в умовах інтелектуалізації суспільного розвитку. Тому в розвинутих країнах світу пріоритетною державною політикою, поряд із захистом життя, є політика охорони здоров'я.

Проаналізувавши роль держави в розвитку медичної галузі встановлено, що, оскільки ринок медичних послуг має ряд суттєвих особливостей, закони та правила ринку не можуть самореалізуватися в цій сфері в повній мірі. Необхідне зовнішнє регулювання, яке у повному обсязі може здійснити тільки держава. Найбільш ефективною формою управління системою надання медичних послуг, як показало дослідження, зарекомендувала себе програмна форма управління.

Як показав аналіз динаміки захворюваності населення в Україні, здоров'я населення останнім часом різко погіршилося, про що свідчать дані табл. 2.

Таблиця 2

Динаміка захворюваності населення за числом вперше зареєстрованих випадків захворювань

Показники	На 100000 населення
	2000р. осіб	2005 р.	2006 р.	2007 р.
		осіб	% до 2000 р.	осіб	% до 2000 р.	осіб	% до 2000 р.
Всі захворювання	62335	63474	101,8	68966	109,0	68544	110,0
У тому числі:
деякі інфекційні та паразитарні хвороби	2582	2934	113,6	2915	112,9	3033	117,5
новоутворення	601	639	106,3	776	129.1	813	135,3
хвороби крові та кровотворних органів, а також окремі порушення з пошкодженням імунного механізму	221	373	168,8	499	225,8	506	229,0
хвороби ендокринної системи, порушення обміну речовин	594	531	89,4	1210	203,7	1193	200,8
порушення психіки та поведінки	514	521	101,4	494	96,1	499	97,1
хвороби нервової системи	5112	5923	115,9	1519	29,7	1540	30,1

У табл. 3 наведені дані про частку витрат на охорону здоров'я в загальній частині витрат зведеного бюджету України. Вони поєднують державні, регіональні і місцеві витрати.

Таблиця 3

Частка витрат на охорону здоров'я в загальних витратах зведеного бюджету України, %

2002 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.	2004 р.	2005 р.	2006 р.	2007 р.
9,8	10,4	9,2	12,0	11,6	10,9	10,2	11,2

Як показує аналіз за світовими стандартами частки чималі. Але разом з тим вони малі за сумою й розподілені нерівномірно по територіях і нерідко не відповідають зафіксованим у планах і звітах.

Бюджетна частка відповідає існуючій у більшості розвинутих країн світу. Але, з огляду на невеликі масштаби бюджету, ця частка в абсолютному вираженні складає приблизно 30-40% від необхідного медицині при тенденції до зростання бюджетних витрат на галузь: у 2005 році - 6,8 млрд. грн., у 2006 році - 7,5 млрд. грн.

Для більш точних оцінок і зіставлень рекомендовано використовувати частку коштів, виділених на охорону здоров'я, у валовому внутрішньому продукті. Орієнтиром, як показує дослідження, може служити припустимий мінімум цієї частки, визначений Всесвітньою організацією охорони здоров'я. Він складає 5%. В Україні за останні два роки цей показник складає 2,7-3,0%, у США - 11-14%, у Німеччині - 10-11%, в Англії - 7,0-9,8%, у Канаді - 9,5%, у Японії - 6,6%. У Радянському Союзі, за законами якого дотепер діє вітчизняна медицина, частка коштів, які направлялися державою на охорону здоров'я, складала 6,0-6,5%.

Виходячи з цього, зроблено висновок про те, що бюджет (державні ресурси) не може бути єдиним джерелом ресурсів охорони здоров'я, а держава - єдиним їх постачальником. Ресурси об'єктивно потрібні різноманітні, внаслідок чого якісно змінюється управлінська роль держави.

Найважливіша соціальна задача держави у галузі охорони здоров'я - забезпечення рівності можливостей одержання необхідної медичної допомоги всіма членами суспільства, в якому б регіоні і населеному пункті країни вони не жили.

Особливості ринку медичних послуг обумовлюють необхідність формування ресурсів охорони здоров'я з наступних основних джерел, консолідація і використання коштів яких здійснюються за єдиними правилами (законами) і, отже, під контролем держави. Це - бюджети різних рівнів, цільові внески роботодавців, кошти (внески) самих працівників, благодійні внески.

Перші три джерела організаційно поєднуються в єдину систему обов'язкового державного медичного страхування. З'являється більш надійне для пацієнтів змішане бюджетно-страхове фінансування галузі, ніж винятково бюджетне.

Крім цього, задачі зниження медичних витрат можуть бути вирішені можливостями різноманітності вибору пацієнтом медичних послуг. Вже реалізовані в регіоні такі ефективні їх форми як практика сімейних лікарів, денних стаціонарів, стаціонарів удома. Необхідно законодавче закріплення права медицини на перетворення у своїй сфері.

2.2 Освіта у світлі соціальної політики України

Сучасна постіндустріальна цивілізація формує “суспільство знання”, а витрати на освіту стають соціальним капіталом, який інвестується у розвиток суспільства. Відбувається зміна пріоритетів розвитку з матеріально-речовинних факторів на інтелектуальні, що містяться в людині, а місце проблем виживання займають проблеми розвитку.

Економіка матеріально-речовинна перетвориться в економіку інтелектуалізовану, головним і найдорожчим ресурсом якої є Людина Освітня. Тільки інтелектуальний ресурс репродукується як інноваційний.

Висування освіти поряд з охороною здоров'я на перший план соціальної політики держави обумовлено рядом факторів, таких як постіндустріалізм, глобалізація, всеосяжна роль інформації, зростання ролі науки. Усередині країни держава за допомогою політики освіти сприяє соціальному вирівнюванню суспільства.

У зв'язку з цим встановлено, що єдиний розумний обмежник обсягів інвестицій в освіту - темпи економічного зростання. Ефективність державної соціальної політики в цій частині пропонується оцінювати за наявністю (або відсутністю) кореляційного зв'язку між темпами зростання економіки і витратами на освіту. Проведений аналіз показав, що оцінювана за цим критерієм державна соціальна політика в Україні є неефективною.

Подані в табл. 4 дані свідчать, що частка бюджетних витрат на освіту, як і їх абсолютна величина, в останні роки постійно зростає. Факт цей, безумовно, позитивний, однак не достатній для характеристики ефективності державної соціальної політики, оскільки не розкриває ступінь використання економічних можливостей держави.

Таблиця 4

Динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП) і бюджетних витрат на освіту в Україні

Роки	ВВП, млн. грн.	Витрати бюджету на освіту
		млн. грн.	частка у витратах бюджету, %	коп. на 1 грн. ВВП
2000	54516	3169,8	13,0	5,8
2001	81519	4498,5	13,2	5,5
2002	93365	5616,6	16,4	6,0
2003	102593	4564,2	14,5	4,4
2004	130442	4719,5	13,6	3,6
2005	170070	7085,5	14,7	4,2
2006	201927	9557,1	17,2	4,7
2007	220900	12269,0	20,3	5,6

Співвідношення витрат на освіту з обсягом ВВП, що використаний як узагальнюючий показник рівня розвитку економіки, свідчить, як мінімум, про відсутність чітко вираженої позитивної тенденції.

На рис. 1. відображено відносну зміну ВВП і витрат на освіту (відзначимо, розрахунки проводились у фактичних цінах, що дозволяє порівнювати тенденції, які нас цікавлять, але не дозволяє оцінювати реальні темпи динаміки).



Рис. 1. Зміна ВВП і витрат на освіту в Україні (2000р. = 100%)

Графік наочно демонструє відставання відносного нарощування витрат на освіту від зростання економічних можливостей країни.

Ще менш оптимістично виглядає ситуація в окремих регіонах. Так, наприклад, у Запорізькій області, яка відрізняється як могутнім економічним потенціалом, так і розвинутою освітньою інфраструктурою (табл. 5), частка витрат на освіту в загальній сумі бюджетних витрат не скорочується, однак, у розрахунку на 1 гривню виробленої в регіоні валової доданої вартості (ВДВ) ці витрати постійно та суттєво знижуються.

Ще більш явно відзначена тенденція ілюструється на рис. 2, який відображає зростаючий розрив між величиною регіонального економічного потенціалу і витратами на освіту.

Таблиця 5

Динаміка валової доданої вартості (ВДВ) і витрат на освіту в бюджеті Запорізької області

Роки	ВДВ, млн. грн.	Витрати бюджету на освіту
		млн. грн.	частка у витратах бюджету, %	коп. на 1 грн. ВДВ
2000	6600,8	213,7	21,4	3,2
2001	8498,9	280,7	23,8	3,3
2002	9164,7	378,0	26,3	4,1
2003	9828,4	339,1	22,6	3,5
2004	12710,8	344,8	24,8	2,7
2005	18999,6	441,5	19,3	2,3
2006	22862,9	498,9	31,7	2,2

Рис. 2. Зміна ВДВ і витрат на освіту в Запорізькій області (2001 р. = 100%)

Інвестиції в освіту стають фактором міжнародної інтеграції і з розвитком інформаційної інфраструктури розширюють можливості самоосвіти, а творчий, інноваційний потенціал працівника стає головним ресурсом ефективного державного управління й економічного розвитку. Освіта стає пріоритетною сферою державної соціальної політики.

РОЗДІЛ 3. МЕХАНІЗМ РЕГІОНАЛЬНОГО ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

Аналіз регіональних рейтингів людського розвитку, що представляють собою стандартну сукупність соціально-економічних показників, показує високий вплив освіти на соціально-економічний рейтинг регіону.

Соціальні параметри безпосередньо обумовлені функціонуванням виробничого комплексу, місця в рейтингу найбільшою мірою відповідають економічному потенціалу. Так, за рівнем розвитку ринку праці Запорізька область посідає 7-ме місце, за матеріальним добробутом - 2-ге. Картина змінюється в тих сегментах соціальної сфери, де значно впливає рівень бюджетного фінансування (у минулому та в теперішній час). Так, за умовами проживання населення Запорізька область посідає 20-те місце, за станом і охороною здоров'я - 16-те, рівнем освіти - 26-те, соціальною сферою - 21-ше і підсумкове 26-те місце.

У зв'язку з цим в роботі проведено аналіз на предмет того, чи має регіон реальні можливості використовувати свій економічний потенціал для вирішення соціальних проблем, і якщо так, то яким чином ці можливості використовуються. Як показали результати аналізу, якщо виходити з того, що управління - це, насамперед, процес узгодження різнонаправлених груп інтересів у суспільній системі, то результати такого узгодження в даному випадку прийнятними вважати не можна. Однак тільки з огляду на це судити про якість управління було б зайвим спрощенням проблеми.

При розгляді управління соціальною сферою галузі з таких позицій, встановлено, що зміст управління значно деформовано. Обов'язки керуючого суб'єкта щодо створення для населення нормальних умов життя подані в повному обсязі, гірше з правами. Останні можуть вважатися реальними тільки в тому випадку, якщо їх носії наділені не тільки адміністративними, але й відповідними фінансовими ресурсами. Встановлено, що для регіональної влади таким ресурсом є місцеві бюджети. Аналіз їх достатності для вирішення соціальних проблем територій не є спеціальним предметом дослідження. Однак і без цього можна констатувати, що величина і структура бюджетів визначаються не гостротою і пріоритетністю проблем, які потрібно вирішувати, а здатністю економіки наповняти бюджет і діючої в державі політикою міжрегіонального бюджетного регулювання.

Аналіз видаткової частини бюджету України, а також місцевих бюджетів за період 2000-2007рр. показав, що зростають абсолютні її значення, при цьому їх питома вага у ВВП знижується. При формуванні міжбюджетних відносин є недоліки, які стримують розвиток соціальної сфери. Це непідкріплення конкретними фінансовими коштами, а отже, декларативність деяких положень у соціальній сфері (зростання мінімальної заробітної плати, зміна норм чисельності працівників в освітній і медичній сферах); відсутність стратегічних пріоритетів у встановленні параметрів раціонального співвідношення різних способів фінансування соціальної сфери (насамперед щодо встановлення рівня оплати витрат із коштів державного і місцевого бюджетів, а також за використанням недержавних джерел фінансування).

Таким чином, результати аналізу свідчать, що сучасний стан бюджетного фінансування соціальної сфери в умовах трансформації української економіки характеризується тим, що:

- бюджет залишається найбільш суттєвим, а в останні роки і найбільш стабільним джерелом соціальних ресурсів;

- у бюджетних відносинах дотепер не сформувався механізм міжбюджетної диференціації фінансування соціальної політики, який би відповідав зростанню ролі регіонів і місцевих громад, позабюджетних джерел;

- фінансування соціальної сфери недостатньо пов'язано з загальноекономічними процесами в країні;

- не створені умови використання законодавства при формуванні місцевих бюджетів у частині, що відноситься до соціальної політики.

Зазначене вище з об'єктивною необхідністю вимагає удосконалення механізму фінансування соціальної сфери країни та регіонів, його державної і недержавної ланок.

Основною задачею державного управління фінансуванням соціальної сфери повинен стати не тільки розвиток зазначених вище ланок, але і встановлення раціонального співвідношення між ними.

Дослідження процесу формування доходів місцевих бюджетів і їх ролі у фінансуванні соціальної сфери в Запорізькій області дозволило зробити висновок, що існуючий порядок розрахунку міжбюджетних трансфертів, передбачений Бюджетним кодексом, має суттєві негативні риси.

3.1 Регіональне управління взаємозв'язками соціальних цілей і ресурсів їх досягнення

У результаті зміни ролі і місця регіональних органів державного управління в структурі влади, посилення їх самостійності і відповідальності за комплексний розвиток територій і, особливо, за здійснення соціальної політики і соціального захисту населення змінюються функції, принципи і методи управління регіоном.

Перенесення управлінських акцентів на рівень “галузь-район-область” вимагає підвищення професійного рівня державних службовців з метою наповнення регіонального управління новим змістом відповідно до нових вимог - ринковими умовами вирішення неринкових соціальних задач.

Аналіз світового досвіду показує, що найбільш ефективною формою вирішення неринкових соціальних задач у ринкових економічних умовах є програмування. Воно дозволяє на державному й особливо на регіональному рівні виділити інвестиційні блоки (охорона здоров'я, освіта) і неінвестиційні (виплата пенсій, субсидій, допомоги), і розподілити ресурси, призначені для соціальних цілей, оптимальним образом. Крім того, саме на регіональному рівні, як найбільш наближеному до об'єкту управління, можуть бути сформовані шляхи і форми реформування самих соціальних об'єктів управління, - у першу чергу, таких як охорона здоров'я та освіта.

Нерозвиненість програмного управління обумовлює великий обсяг функцій, обов'язків і роботи виконавчих органів влади, які курирують соціальну сферу на рівні області, міст і районів. При цьому ні обов'язки, ні відповідальність не підкріплені правами і ресурсами. Недолік того й іншого завжди “компенсується” ускладненням організації.

Впровадження ринкових методів в управління соціальною сферою, неринковою за своєю суттю, вимагає державного регулювання, яке найбільш чітко виявляє себе в тій частині цієї сфери, яку ми раніше позначили як інвестиційну, - в охороні здоров'я та освіті. Цей процес припускає зіставлення і порівняння потреб і ресурсів на їх задоволення - того, що мовою й у процедурах ринку позначається як співвідношення попиту та пропозиції.

У чистому вигляді потреби в послугах освіти та охорони здоров'я в кожен даний момент часу не можуть бути подані у формі попиту або, якщо бути більш точним, в основній своїй частці не можуть мати такої форми, оскільки основна частина населення не має поточних фінансових ресурсів на оплату об'єктивно дорогих послуг освіти та охорони здоров'я. Запуск ринкового механізму в цій сфері може і повинен бути поступовим і відноситися не до потреб, а до ресурсів.

Основою створення й ефективного функціонування регіонального механізму державної соціальної політики є достовірна інформація про загальнорегіональні та внутрішньорегіональні соціальні потреби, їх зв'язки з ринковою економікою.

У зв'язку з цим адекватно відображати об'єкт соціального управління може тільки інформаційна база, структурована у відповідності зі структурою цього об'єкту, подана соціальними цілями, що взаємодіють між собою, і економічними ресурсами їх досягнення.

Статистичний аналіз розподілу економічних і соціальних параметрів, структурованих усередині складної системи, яка управляється, проілюстрував різний ступінь варіації кожного з них. Однак загальні висновки не викликають сумніву:

- економічні ресурси для досягнення соціальних цілей у містах і районах значно диференційовані;

- істотно розрізняється і ступінь досягнення цих цілей, відображений в досліджених показниках соціального “самопочуття” територій;

- диференційованість економічних параметрів міст і районів значно вище, ніж соціальних.

Крім визначення вихідних передумов, які, безумовно, варто враховувати при виробленні державної соціальної політики, зроблено припущення, що, проявлені в статистичних рядах закономірності не утворилися самі собою - природним шляхом, а стали результатом певних системних управлінських зусиль в економіці і соціальній сфері. Для перевірки цього припущення в роботі варіаційний аналіз доповнено кореляційним.

Вирішення поставленої задачі ускладнюється тим, що досліджувані параметри значно розрізняються кількісно і змістовно. Найбільш простим і зручним способом подолання цієї складності уявляється перехід від різних за змістом і розрахунками показників до їх аналогів, співставлених між собою. У даному випадку це може бути досягнуто методом, випробуваним у різноманітних рейтингових побудовах, - присвоєнням параметрам визначених рангів (місць), які відображують їх положення в загальному ряді розподілу. Відповідно стає можливим встановити тісноту взаємозв'язку методом рангової кореляції.

Науковий інтерес представляють кореляційні зв'язки кожного з вищерозглянутих показників. Однак, при безлічі соціально-економічних параметрів, великий ризик одержати в кінці такий обсяг інформації, який важко обробити, який перетворює її в “інформаційний шум”. Поставлені в дослідженні задачі практичного управління вимагають на кожному його етапі пам'ятати про необхідність збереження оптимальності інформаційної бази і, відповідно, про необхідність її логічного коректування під задачі дослідження.

У даному випадку, щоб уникнути надмірного ускладнення кореляційних розрахунків, пропонується виділити серед соціально-економічних параметрів мінімум тих, які можна умовно прийняти за індикатори тих процесів і явищ, взаємини між якими нас цікавлять. Це ресурсний потенціал регіону як економічного суб'єкту; ресурсний потенціал, яким розпоряджаються органи регіонального управління; ступінь задоволення індивідуальних соціальних потреб; ступінь задоволення суспільних соціальних потреб.

Як індикатор першого параметра запропоновано прийняти обсяг виробництва на одного мешканця, оскільки в цьому показнику сполучаються відображення наявних економічних ресурсів і характер їх використання.

Другий параметр щонайкраще характеризується таким індикатором, як сума доходів місцевого бюджету на одного мешканця. Саме цей показник відображає реальні економічні можливості муніципальної влади.

Третій параметр досить адекватно відображається середнім розміром заробітної плати, оскільки це джерело визначає рівень матеріального добробуту більшості мешканців регіону, а разом з тим, їх здатність споживати оплачувані індивідуальні соціальні блага.

Четвертий параметр подає показник суми бюджетних витрат на одного мешканця.

Резюмуючи підсумки кореляційного аналізу, можна зробити висновок про те, що в даний час соціальне самопочуття міст і районів у цілому формується під впливом економічних факторів. Однак цей вплив поки що носить винятково об'єктивний характер - у силу впливу рівня економічного розвитку на задоволення платного сегменту соціальних потреб. Що стосується регулюючої ролі суб'єкту управління - державних органів на місцях, то вона поки що незначна. Економічні ресурси, які мають в своєму розпорядженні місцеві органи державної влади, прямо не залежать від ресурсного потенціалу відповідної території.

У сформованій ситуації вплив місцевих органів управління обмежується нівельованими бюджетними можливостями, орієнтованими на мінімальне функціонування життєво важливих сфер суспільного споживання. При цьому місцеві органи управління поки що не мають у своєму розпорядженні ефективного інструменту приведення диференційованих економічних ресурсів у відповідність зі специфічними соціальними потребами підвідомчих територій. З формуванням саме такого інструменту пов'язане вирішення проблеми оптимізації соціальної політики в регіоні.

У зв'язку з цим за основу системного моніторингу, який дає змогу оптимізувати соціальну політику в регіоні. Пропонується прийняти щоквартальний рейтинг соціально-економічного розвитку, що розраховується в районах області і доповнюється показниками, які підсилюють соціальну спрямованість цього інформаційного інструменту.

3.2 Розвиток державного соціально-орієнтованого управління в регіоні

Розглядаючи розвиток державного соціально-орієнтованого управління в регіоні, у дисертації обґрунтовано роль регіонального програмування, у зв'язку з чим, введено поняття мережної організації регіону.

Виявлено найважливіші елементи регіональної мережі - набір відповідних інфраструктур. Визначено п'ять основних вимог для побудови таких інфраструктур: надмірність, повсюдність, стійкість і незмінність. Виконання кожної вимоги створює можливості для вільного розвитку елементів регіону. Так, наприклад, надмірність такого ресурсу як електроенергія відкриває можливості підвищувати енергооснащеність усіх квартир шляхом використання новітньої побутової техніки або на цьому ж місці підвищувати поверховість будинку.

Визначено принципи мережної організації, які полягають у можливості довільного сполучення окремих частин у локально і тимчасово працездатні системи, а також мобільного створення нових.

Обґрунтовано доповнення мережної організації особливою програмуючою структурою управління - блоком програмування, для чого визначені принципи його побудови, які полягають в освоєнні і наступному транслюванні в усі елементи регіону нової методології розвитку - проектно-цільового програмування.

Розробка блокової схеми регіону дозволила сформулювати основні принципи побудови регіональних програм, які полягають у наступному:

- регіональні програми повинні мати своїми об'єктами окремі елементи або блоки, які утворюють соціально-економічну систему регіону. При цьому, програми для різних блоків повинні розроблятися по-різному. Для одних блоків, які мають, наприклад, перспективу життєдіяльності або конкурентоздатну продукцію, досить продумати і реалізувати структури забезпечення, а для інших (депресивних або морально застарілих) необхідні детальні проекти, які спираються на НДР, аналіз, паблік рилейшнз і т.п.;

- відповідно до принципу публічності регіональні програми повинні бути і в стадії розробки, і в стадії реалізації - зрозумілими і очікуваними для мешканців регіону. Ці програми повинні бути оформлені як деякі місії або регулюючі принципи дії елементів регіону та закріплені законодавчо;

- регіональні програми повинні розроблятися з урахуванням паралельного співіснування з іншими регіональними програмами, реалізованими іншими регіональними суб'єктами, і взаємодіяти з ними в рамках діючих інституцій і процедур регіональної політики;

- регіональні програми не повинні охоплювати всі складові соціальної сфери, а спрямовуватися та найбільш актуальні та гострі цілі при підтримці в цілому “регіонального життя”;

- регіональні програми, спрямовані на створення стійких регіоноутворюючих і життєзабезпечуючих структур, повинні вичерпувати себе в міру створення таких структур і перетворюватися в програми їх захисту, експлуатації і фізичного розширення.

На основі сформульованих принципів формування регіональних програм було розроблено відповідні програми соціального розвитку Донецької області. У ході їх апробації було зроблено висновок, що проведення в регіоні освітньої політики, яка відповідає державним вимогам і потребам населення, сприяє заощадженню і зміцненню морального і фізичного здоров'я підростаючого покоління, розвитку творчих здібностей дітей і молоді та вимагає розгортання робіт з координації їх із програмами науково-технічного розвитку економіки Запоріжжя.

У зв'язку з цим обґрунтовано орієнтування діяльності закладів і установ освіти на створення передумов для різноманітного розвитку і саморозвитку особистості, впровадження сучасних, особисто-орієнтованих методів і форм організації навчально-виховного процесу, інноваційних педагогічних і комп'ютерних технологій, реалізація концепції інформатизації загальної освіти і навчальних закладів, використання в навчально-виховному процесі та в управлінні освітою інформаційних і телекомунікаційних технологій. Програмний підхід до розвитку установ охорони здоров'я в регіоні виявив нераціональність існуючої в області мережі лікувально-профілактичних закладів і став підґрунтям для розробки єдиного медичного простору як усередині великих міст, так і шляхом об'єднання ресурсів охорони здоров'я близько розташованих міст і районів.

РОЗДІЛ 4. АНАЛІЗ КОМПЛЕКСНОЇ ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В ЗАПОРІЗЬКІЙ ОБЛАСТІ НА 2007-2008 РОКИ

Розвиток і становлення національного малого підприємництва не є і не може бути автоматичним наслідком економічного зростання, і лише виважена та розумна державна політика буде запорукою сталого розвитку, однією із складових якого є розвиток демократії та громадянського суспільства, що забезпечується розвитком та вдосконаленням національного малого підприємництва.

Діяльність Запорізької обласної державної адміністрації в рамках розвитку малого підприємництва, спрямована на реалізацію основних вимог Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні, впровадження основних положень Програми діяльності Президента України, забезпечення сталого економічного і соціального розвитку та стабільної суспільно-політичної ситуації, шляхом своєчасної реалізації на місцях вимог актів і доручень Президента України, Кабінету Міністрів України, Держпідприємництва, розпоряджень і доручень голови обласної державної адміністрації щодо створення сприятливих умов для розвитку малого підприємництва, підтримки та подальшого його розвитку.

4.1 Стан і аналіз проблем малого підприємництва в регіоні

Галузь економічної діяльності суб'єктів малого підприємництва зорієнтована, насамперед, на задоволення попиту регіонального ринку товарів і послуг. Тому, під час реалізації Програми необхідно базувати основні акценти на соціально-економічне відродження регіонів, всебічний і послідовний розвиток малого підприємництва в адміністративних районах Запорізької області, що надасть можливість створити умови для підвищення рівня зайнятості населення, розширення ринкових сегментів малого бізнесу, наповнення місцевих бюджетів.

У цій пріоритетній сфері протягом останніх років з боку держави та регіональної влади досягнуто певних позитивних зрушень, зокрема, зменшено адміністративний тиск на підприємців, впорядковано процедури розробки та прийняття регуляторних актів, спрощуються дозвільні процедури та процес започаткування підприємницької діяльності.

4.1.1 Кількість суб'єктів підприємницької діяльності

За період реалізації попередньої Комплексної програми розвитку малого підприємництва в Запорізькій області на 2005-2006 роки, в Запорізькій області спостерігалась стійка тенденція росту кількості суб'єктів малого підприємництва, за винятком селянських (фермерських) господарств.

Так, на початок 2005 року кількість суб'єктів малого підприємництва в Запорізькій області становила 106031 одиницю, в т.ч.: 10839 - малих підприємств, або 101,0 % до відповідного показника на початок 2004 року (10730 одиниць); 92812 - фізичних осіб - підприємців, або 114,6 % до показника на початок 2004 року (81300 осіб); 2380 - селянських (фермерських) господарств, або 94,9 % до попереднього року (2508). У розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення в Запорізькій області функціонувало 58 малих підприємств, що більше на 2 одиниці ніж на початок 2004 року.

За результатами 2005 року загальна кількість суб'єктів малого підприємництва збільшилась на 9,4 % та склала 115988 одиниць, в т.ч.; 11577 - малих підприємств, або 106,8 % до відповідного показника на початок 2005 року, що в розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення - 60 одиниць; 102074 - фізичних осіб-підприємців, або 110,0 % до показника на початок 2005 року та 2337 - селянських (фермерських) господарств, або 98,2 % до показника на початок 2005 року.

На кінець 2006 року очікується зростання кількості суб'єктів малого підприємництва у середньому на 9,8 %, що становитиме (за очікуваними показниками) 127326 суб'єктів малого підприємництва, серед яких 12030 - малих підприємств, або 103,9 % до попереднього показника, 112996 - фізичних осіб - підприємців, або 10,7 % до показника на початок 2006 року, та 2300 - селянських (фермерських) господарств, або 98,4 % показника до попереднього року. В розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення у 2006 році в Запорізькій області має функціонувати 65 малих підприємств.

За результатами наведених вище даних, можливо спрогнозувати зростання кількості суб'єктів малого підприємництва на 2007 - 2008 роки. Прогнозні показники розраховувались з врахуванням зменшення темпів кількісного росту суб'єктів малого підприємництва, оскільки кількість суб'єктів малого підприємництва відносно до загальної кількості населення досягає своєї оптимальної величини, що свідчить про перехід до стану "насичення".

Так, в кінці 2007 року, за прогнозними показниками кількість малих підприємств має скласти 12326 одиниць, або 102,5 % до 2006 року, в кінці 2008 року - 12597 одиниць, або 102,2 % до 2007 року. Кількість фізичних осіб - підприємців в кінці 2007 року має скласти 125495 осіб, або 111,1 % до 2006 року та в кінці 2008 року 136789 осіб, або 109,0 % до 2007 року.

У подальшому прогнозується зменшення кількості селянських (фермерських) господарств. Насамперед, це пов'язано з постійним зменшенням обсягів земель запасу та резервного фонду, які можна здати в оренду. В багатьох районах Запорізької області завершено або завершується приватизація та розпаювання земель, тому створення нових селянських (фермерських) господарств можливе за рахунок реорганізації вже існуючих підприємств. Крім того, для зменшення витрат здійснення господарської діяльності селянські (фермерські) господарства реорганізуються шляхом перетворення, приєднання або злиття, при цьому наявні випадки зміни організаційно-правової форми реорганізованих підприємств до більш економічно вигідних, що також зменшує вказаний кількісний показник.