13

Національна академія управління

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Міжнародний комерційний арбітраж

Виконав: Студентка 6-го курсу

заочної форми навчання

Спеціальність „Право”

Іщенко Валентина Василівна

Перевірив:

Старший викладач

Хар Ірина Олексіївна

КИЇВ - 2009

План

Вступ

Види арбітражних угод

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ

Висновки

Список літератури

Вступ

Міжнародний арбітраж -- один із засобів розв'язання міжнародних економічних спорів.

Арбітражний розгляд різних спорів, зокрема і спорів, пов'язаних з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань міжнародних економічних договорів, є одним із засобів їх мирного розв'язання. Слід виділити дві різновидності Міжнародного арбітражу. Перша -- це Міжнародний арбітраж, який передбачається у міжнародних договорах на випадок розгляду спорів, пов'язаних з їх невиконанням. Друга -- це Міжнародний арбітраж, який створюється для розгляду і розв'язання конкретного спору.

Арбітраж як один із засобів розв'язання спорів передбачений у багатьох міжнародно-правових документах. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може загрожувати підтриманню миру і безпеки, повинні намагатися розв'язати його мирними засобами. У цій нормі Статуту ООН закладені основи мирного врегулювання спорів, зокрема і використання можливостей Міжнародного арбітражу.

Арбітражний розгляд як один із засобів розв'язання спорів передбачений Декларацією про принципи міжнародного права (1970 р.) та Манільською декларацією про мирне розв'язання міжнародних спорів. Пакт Ліги арабських держав (ст. 5) Статуту Організації африканської єдності 1963 р., Статут Організації американських держав 1948 р. та інші міжнародно-правові документи закріплюють положення щодо мирного, арбітражного урегулювання міжнародних економічних спорів.

Види арбітражних угод

В основі арбітражного вирішення спорів лежить арбітражна угода, тобто угода про передачу спору на розгляд і вирішення арбітражу. Арбітражна угода є умовою для визнання компетенції арбітражу.

Це самостійна угода між сторонами про арбітражний розгляд спорів, що можуть виникнути в майбутньому або у зв'язку з яким-небудь конкретним контрактом, або групою контрактів, укладених між цими сторонами.

Існує два види арбітражних угод: арбітражне застереження і третейський запис.

Арбітражне застереження -- це угода сторін про арбітражний порядок вирішення спорів, яка прямо включена в контракт і є його складовою.

Третейський запис -- це окрема від контракту угода між сторонами про арбітражний розгляд уже існуючого між ними спору.

Усі вони є, по суті, відображенням одного й того ж, а саме: угоди сторін про передачу спору до третейського суду.

Особливістю арбітражної угоди є те, що вона обов'язкова для її сторін і сторони не можуть ухилитися від передачі спору на розгляд третейського суду.

У законодавстві багатьох країн, як правило, немає розбіжностей у визначенні видів арбітражних угод. І арбітражне застереження, і третейський запис є достатніми основами арбітражу.

Проте в деяких країнах (Аргентині, Бразилії, Гондурасі, Панамі та ін.) арбітражне застереження розглядається як умова контракту, через який сторони зобов'язуються укласти арбітражну угоду (третейський запис) у випадку виникнення між ними спору. Тим самим визнається обмежене значення арбітражного застереження. Це, у свою чергу, означає, що невиконання цієї умови призводить до визнання недійсності арбітражного застереження і неможливості розгляду справи в арбітражі.

У більшості країн, у тому числі в Україні, Біларусі, Росії, країнах Східної Європи, у Великобританії, Франції, ФРН, Данії, Норвегії, США, Канаді та ін., передбачений однаковий правовий режим арбітражного застереження і третейського запису.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода -- це угода сторін про передачу в арбітраж усіх або визначених спорів, що виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні.

Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження або у вигляді окремої угоди. Аналогічна норма міститься в ст. 7 Закону Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Однаковий підхід до арбітражного застереження і третейського запису характерний для основних міжнародних угод з міжнародного комерційному арбітражу. Так, відповідно до п. 2 ст. І Європейської конвенції 1961 р. арбітражна угода включає арбітражне застереження у письмовій угоді або окрему арбітражну угоду про передачу спорів на розгляд арбітражу. Відповідно до п. 2 ст. II Нью-Йоркської конвенції 1958 р. арбітражна угода включає арбітражне застереження в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, чи таку, що міститься в обміні листами чи телеграмами.

Оскільки арбітражна угода має договірний характер, дуже актуальною є проблема співвідношення зовнішньоторговельного контракту і арбітражної угоди, що відноситься до нього.

Арбітражна угода має бути укладена праводієздатними особами, а також відповідати формі.

Питання про праводієздатність сторін арбітражної угоди, як правило, вирішується за законом громадянства або за законом доміцилія. Відповідно до ст. 565, 566 ЦК України іноземні громадяни користуються в Україні цивільною правоздатністю нарівні з громадянами України.

Цивільна правоздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Що стосується цивільної правоздатності іноземних підприємств і організацій, то під час укладання угод із зовнішньої торгівлі і пов'язаних із нею розрахунків, страхових й інших операцій вона визначається за законом країни, де створені підприємства чи організації (ст. 567 ч. 2 ЦК України).

Арбітражна угода визнається дійсною за умови, якщо спір, який виникає з міжнародного контракту, може бути предметом арбітражного розгляду відповідно до законів країни арбітражної угоди (ст. VI Європейської конвенції 1961 р., п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції 1958 р.).

Як правило, у внутрішньому законодавстві передбачається коло спорів, що підлягають розгляду міжнародним комерційним арбітражем. Крім того, більшості країн притаманно з метою визначення дійсності арбітражної угоди застосовувати категорії привселюдного порядку. Інакше кажучи, якщо спір стосується публічного порядку відповідної країни, він виключається з компетенції арбітражу.

Відповідно до п. 2 ст. 1 згадуваних вище законів України і Росії до арбітражу можуть передаватися спори з договірних і інших цивільно-правових відносин, що виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном; а також спори підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних об'єднань і організацій, створених на території України, Російської Федерації, між собою; спори між їхніми партнерами, а також їхні спори з іншими суб'єктами права України і Російської Федерації.

Умовою кваліфікації дійсності арбітражної угоди є і дотримання вимоги щодо форми. Це питання регулюється внутрішнім законодавством і міжнародними угодами з арбітражу.

Для законодавства більшості країн характерна вимога про необхідність письмової форми арбітражної угоди. Так, відповідно до Федерального закону США «Про арбітраж» , закону Великобританії «Про арбітраж», Законів України і Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж», Закону Канади «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 7), ЦК Франції (ст. 1443) арбітражна угода має укладатись письмово.

Як самостійна, арбітражна угода має відповідати визначеним вимогам, що впливають на її дійсність. При цьому матеріально-правовий аспект дійсності арбітражної угоди припускає можливість застосування іноземного права. Процесуальний аспект дійсності арбітражної угоди припускає застосування закону суду.

У Європейській конвенції 1961 р. передбачено, що питання про дійсність або існування арбітражної угоди може вирішуватися за законом країни, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду. У разі відсутності такої вказівки -- за законом країни, у якій має бути ухвалене арбітражне рішення, а у випадку, коли державний суд не може встановити, у якій країні має прийматися арбітражне рішення, -- за законом, який підлягає застосуванню з огляду на колізійну норму державного суду, в якому порушено справу.

З автономності арбітражної угоди випливає висновок про те, що арбітражна угода є підставою компетенції арбітражу й арбітраж не може вийти за її межі.

Більшість континентальних європейських правових систем дотримується доктрини «компетенції компетенції». Головне положення цієї доктрини полягає в тому, що склад третейського суду, який покликаний розглянути і розв'язати той чи інший спір, самостійно приймає рішення про свою компетенцію, тобто він сам виносить рішення у випадку, якщо сторона арбітражного розгляду заперечує компетенцію третейського суду розглядати цей спір.

Таким чином, склад третейського суду самостійно ухвалює рішення про те, чи існує арбітражна угода, і якщо він вирішує, що така угода існує, то він приймає спір до розгляду.

Рішення третейського суду щодо існування і дійсності арбітражної угоди, а також щодо сфери застосування арбітражної угоди може бути оскаржене в державному суді тільки після винесення арбітражного рішення і закінчення арбітражного розгляду.

Принцип «компетенції компетенції» базується на тому, що не можна вважати арбітрів некомпетентними у розгляді ними питання про власну компетенцію і винесенні справедливого і неупередженого рішення з цього питання.

Відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких заперечень наявності або дійсності арбітражної угоди.

Як бачимо, обґрунтованим є те положення, що арбітражна угода -- специфічний договір. Специфічність полягає в тому, що, будучи, по суті, цивільно-правовою угодою, вона має процесуальні наслідки. А це означає, що для кваліфікації арбітражної угоди як цивільно-правової угоди застосовується цивільне законодавство; що ж стосується виключення державного суду, тобто вилучення тієї або іншої справи з його ведення і допустимості арбітражної угоди, ці питання вирішуються на підставі цивільного процесуального законодавства.

Дане положення має особливе значення для міжнародного комерційного арбітражу, тому що питання про застосовче право до арбітражної угоди -- це, власне, питання про його функціонування.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ (далі -- Регламент) досить поширений у світі і використовується в більшості випадків, коли сторони не бажають звертатися до постійно діючих арбітражних судів, а віддають перевагу арбітражу ad hok. Також багато арбітражних інституцій, які мають свої власні регламенти, дозволяють застосовувати цей Регламент. Однак Регламент не має сили закону і застосовується лише за наявності арбітражного застереження. При цьому сторони можуть змінювати або відхиляти окремі його положення. Тобто слід зазначити, що Регламент ЮНСІТРАЛ не має сили закону й може бути прийнятий сторонами договору із можливими змінами, що їх влаштовують, згідно з договором. З метою скорочення до мінімуму процедурних спорів ці умови мають узгоджуватися сторонами обов'язково до укладання контракту і визначатися в арбітражному застереженні.

Регламент регулює порядок арбітражного провадження, формування складу арбітражного суду, процедуру арбітражного розгляду, порядок ухвалення арбітражного рішення і відшкодування арбітражних збитків. Але слід мати на увазі, що на відміну від постійно діючих арбітражів, розгляд спору в так званому ізольованому третейському суді (ad hok) потребує від позивача набагато більше зусиль і часу для організації й оформлення процесу.

Сама процедура арбітражного розгляду починається згідно зі ст. 3 Регламенту, коли позивач направляє іншій стороні (відповідачу) повідомлення про арбітраж. Арбітражний розгляд вважається розпочатим у день отримання повідомлення про арбітраж.

Повідомлення про арбітраж має містити:

- вимогу про передачу спору на арбітражний розгляд;

- найменування та адреси сторін;

- посилання на відповідне арбітражне застереження;

- посилання на договір, з якого або щодо якого виникає спір;

- викладення в загальній формі характеру спору і визначення у відповідному випадку розміру суми спору;

- зміст позовних вимог;

- пропозиції відносно кількості арбітрів, якщо це не було раніше узгоджено сторонами.

Також повідомлення про арбітраж може містити:

- пропозиції про призначення одноособового арбітра або компетентного органу;

- повідомлення про призначення арбітра, що передбачене в ст. 7;

- позовну заяву.

Відповідно до ст. 18 Регламенту, якщо позовну заяву не включено до повідомлення про арбітраж, то протягом встановленого арбітражним судом терміну позивач направляє відповідачу та кожному з арбітрів позовну заяву в письмовій формі. До цієї заяви додається копія договору та арбітражного застереження, якщо його немає в договорі.

У позовній заяві зазначається:

- найменування та адреси сторін;

- викладання обставин, що підтверджують позовні вимоги;

- спірні питання;

- зміст позовних вимог.

Щодо формування складу арбітражу, то тут слід підкреслити таку головну рису й одночасно перевагу Регламенту: якщо сторони не домовились про кандидатуру арбітра, арбітраж все-таки відбудеться завдяки цій процедурі. Порядок формування складу арбітражного суду передбачений розділом II Регламенту.

Згідно зі ст. 6 та 7 Регламенту одноособовий арбітр призначається компетентним органом, узгодженим сторонами, якщо протягом 30-ти днів після отримання однією зі сторін пропозиції щодо кандидатури одноособового арбітра сторони не дійшли згоди про його вибір. При арбітражі із трьома арбітрами в аналогічній ситуації другий арбітр та/або арбітр-голова призначаються компетентним органом. Якщо компетентний орган не узгоджений сторонами, або якщо раніш узгоджений ними компетентний орган відмовляється діяти чи не призначає арбітра (при одноособовому арбітрі -- протягом 60-ти днів після отримання прохання про це від однієї зі сторін; при арбітражі з 3-х чоловік -- протягом 30 днів), будь-яка зі сторін може просити Генерального секретаря Постійної палати третейського суду в Гаазі призначити компетентний орган. Перша сторона може потім просити призначений таким чином орган призначити другого арбітра. Якщо протягом 30-ти днів після призначення другого арбітра обидва призначених арбітри не дійшли згоди про вибір арбітра-голови, то останній призначається також компетентним органом.

У разі звертання до компетентного органу про призначення арбітра сторона, що звертається з таким проханням, направляє йому копію повідомлення про арбітраж, копію договору, щодо якого виник спір, а також копію арбітражного застереження, якщо його немає в договорі. Компетентний орган може робити запит щодо отримання від будь-якої сторони такої інформації, яку він уважатиме необхідною для виконання своїх функцій.

Крім того, Регламент регулює процедуру наступного арбітражного розгляду. Щодо виконання рішень арбітражу ad hok, то Конвенція про примирення та приведення в дію іноземних арбітражних рішень, прийнята на конференції ООН у Нью-Йорку 10 липня 1958 р., застосовується як у випадках, коли мова йде про інституційний або постійно діючий арбітраж, так і тоді, коли мова йде про арбітраж ad hok.

Уніфікація статутних норм арбітражу та арбітражної процедури, яка простежується в законодавстві, міжнародно-договірних документах і модельних правилах про арбітраж, дає змогу зробити висновок про зближення арбітражу ad hok з інституційним арбітражем та асиміляції арбітражних процедур. Ці тенденції свідчать про те, що сфера арбітражу ad hok звужується, оскільки інституційний арбітраж має ряд переваг порівняно з арбітражем ad hok, а його регламент повністю регулює порядок ведення арбітражних справ.

Слід зазначити, що правила ЮНСІТРАЛ передбачають, що орган, який призначає, має обиратися сторонами, коли вони не дійдуть згоди з цього питання, -- Генеральним секретарем Постійної палати третейського суду в Гаазі (до речі, палата має у своєму складі осіб, які готові діяти як арбітри за вимогою).

Необхідно звернути увагу на те, що Типовий закон ЮНСІТРАЛ став також авторитетним доказом визнання арбітражного застереження як позитивної норми права, принаймні у сфері міжнародного комерційного арбітражу. За прикладом міжнародних конвенцій, особливо Нью-Йоркської 1958 р. та Європейської 1961 р., Типовий закон також установлює спеціальні колізійні норми (див. п. ІІ “А” ст. 34; п. І “А” ст. 36) для арбітражних угод, що вже само по собі є нормативним підтвердженням його самостійності. За змістом ці норми також аналогічні відповідним положенням зазначених конвенцій.

Виходячи з контексту ст. 36, арбітражне рішення підлягає виконанню незалежно від того, у якій країні його було винесено.

Чинність арбітражної угоди, крім питань право- та дієздатності сторін, визначається згідно із законом, якому сторони підпорядкували цю угоду, а за відсутності такої вказівки -- згідно з законом країни, де рішення було винесено.

У ст. 34 щодо скасування арбітражного рішення другу частину наведеної норми замінено посиланням на “закон держави”, тобто держави, що прийняла Типовий закон, оскільки останній, за деякими винятками, що не стосуються ст. 34, застосовується лише в тому випадку, якщо арбітраж знаходиться в даній державі (п. 2 ст. І).

Згідно з п. 1 ст. 16 Типового закону рішення про нечинність договору, ухвалене арбітражним судом, не тягне за собою ipso jure (автоматично, з огляду на закон) нечинності арбітражного застереження.

Підсумовуючи питання про уніфіковані арбітражні правила, слід зазначити, що прийняття п. 1 ст. 16 Типового закону ЮНСІТРАЛ у тих країнах, де юридичне визнання принципу автономності є проблематичним взагалі, а також у деяких випадках (наприклад, за неможливості його застосування або в разі неукладання договору, з яким пов'язана й доля арбітражного застереження) сприяло б утвердженню цього принципу, дуже важливого з погляду вимог міжнародного комерційного арбітражу, прогресивної уніфікації його правового режиму.

Висновки

Виконавши контрольну роботу можна зробити такі висновки, що сучасним міжнародним економічним відносинам властиве зростання взаємодії організацій, установ, юридичних і фізичних осіб, у ході якої, учасники відносин, як і раніше, не завжди в змозі уникнути конфліктів чи суперечок. Одним із найбільш успішних і всесвітньо визнаних способів розв'язання таких спорів справедливо вважається міжнародний арбітраж, який упродовж останніх десятиліть набув не лише певного територіального поширення, але і значно збагатив свою предметну компетенцію, охоплюючи як суто торгові суперечки, так і суперечки, що випливають з інших сучасних видів промислового й інтелектуального співробітництва.

Перевага арбітражу полягає, насамперед, у тому, що він забезпечує прийнятну, доступну і більш просту, на відміну від судової, процедуру вирішення спорів. Досить суттєвим є і те, що сторони можуть формувати склад арбітражу, який розглядає і вирішує справи, що сприяє довірі сторін до арбітрів і їхньої компетентності. Провадження в арбітражі передбачає також можливість узгодити взаємоприйнятну мову провадження, провадження в арбітражі має конфіденційний характер на відміну від гласності судового процесу, що також є його перевагою.

До переваг арбітражу належить і можливість обирати не тільки прийнятну арбітражну процедуру, а й прийнятне право. Рішення комерційного арбітражу, на відміну від рішень суду, є остаточними, що сприяє завершеності будь-якого арбітражного провадження. Особливо слід підкреслити існування механізму, що забезпечує визнання і виконання рішень комерційного арбітражу в межах конвенційного регулювання цього питання.

Література

1. Бураковський І. Міжнародна торгівля та економічний розвиток країн з перехідною економікою: Теоретико-методологічний аналіз механізму взаємозв'язку. -- К., 1998.

2. Бєлоглавек О. К. Міжнародне контрактне право. -- К.: Таксон, 2000.

3. Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. -- К., 1980.

4. Герчикова И. Н. Международные экономические организации: регулирование мирохозяйственных связей и предпринимательской деятельности: Учеб. пособие. -- М.: Консалтингбизнес, 2000.

5. Міжнародне право в схемах і таблицях: Навчальний посібник(для студентів юридичного факультету)/ Укладач Бичківський О.П.- Запоріжжя: ЗДУ, 2002.- 210с.- 9.58