Кримінальна відповідальність неповнолітніх

Кафедра кримінального права

Курсова робота

Тема: " Кримінальна відповідальність неповнолітніх"

План

Вступ

1. Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру.

2. Особливості застосування покарання неповнолітніх.

3. Особливості звільнення неповнолітніх від відбування покарання.

4. Практична частина.

Висновки.

Вступ

Суб'єктом злочину є особа, яка на момент вчинення злочину досягла певного віку - шістнадцяти або чотирнадцяти років. Вік суб'єкта злочину - це не тільки критерій нижчої межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, а й обставина, що визначає характер і ступінь кримінальної відповідальності неповнолітніх, тобто осіб, не досягли вісімнадцяти років на час вчинення злочину.

Поряд із загальними положеннями, що відносяться до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості кримінальної відповідальності для неповнолітніх.

Ці особливості стосуються:

1) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

2) видів покарання, які застосовуються до неповнолітніх;

3) звільнення неповнолітніх від відбування покарання.

Встановлюючи ці особливості, законодавець виходить з психологічної характеристики цього віку: неусталеності психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу формування особи призводить до нездатності повною мірою (на рівні психофізичного розвитку дорослої особи) усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки.

Виходячи з цього, п. 6 ст. 40 ККУ як загальну норму передбачає, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує відповідальність. Ця норма відображає усталену гуманістичну тенденцію до пом'якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з відповідальністю осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці. Досить чітке відображення ця тенденція отримала в Законі України від 24 січня 1995 року "Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх", де вказано на необхідність використання "переважно методів виховання і переконання, що передбачають застосування примусових заходів лише після того, коли вичерпані усі інші заходи впливу на поведінку неповнолітнього" як на один з основних принципів діяльності органів і служб у справах неповнолітніх.

1. Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру

1. Особливості відповідальності неповнолітніх є застосування до них примусових заходів виховного характеру. Під цими заходами розуміють передбачені кримінальним законом заходи впливу, що застосовуються судом до неповнолітніх за вчинення злочину , але не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і навичок, попередження вчинення ними правопорушень. Обов'язковими ознаками цих заходів є:

а) передбаченість їх кримінальним законом (ст. 11 ККУ);

б) застосування їх тільки судом (або спеціально уповноваженим суддею);

в) застосування їх тільки до неповнолітніх, які вчинили злочин;

г) відсутність в цих заходах ознак кримінального покарання.

2. Стаття 11 ККУ містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру:

1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу, а також окремі громадянам;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно або заробіток, обов'язок відшкодувати заподіяли збитки;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Обов'язок публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого передбачає прохання вибачення в присутності не тільки потерпілого, а й інших осіб, на зборах колективу, де працює чи вчиться винний або потерпілий.

Застереження полягає в оголошенні судом осуду соціально небезпечної поведінки, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосувати більш суворі заходи відповідальності.

Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд трудовому або педагогічному колективу по своїй суті передбачає посилення контролю і виховного впливу з боку тих осіб, які зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього. В п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. №32 "Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру" зазначено, що передача під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити виховання. Це ж положення повинно стосуватися і колективу або інших осіб. При цьому слід мати на увазі, що закон вимагає обов'язкової згоди колективу на здійснення нагляду і проведення виховної роботи, а щодо громадян - наявність з їхнього боку відповідного прохання.

Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду. З урахуванням специфіки і суворості цього заходу закон обмежує можливість його застосування як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п'ятнадцятирічного віку і мають майно або заробіток. Пленум Верховного Суду України у згаданій раніше постанові, ураховуючи специфіку цього заходу, зазначив, що він може бути застосований, якщо неповнолітній для свого виправлення не потребує іншого заходу виховного характеру.

Найбільш суворим заходом виховного характеру є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до закону від 24 січня 1995 р. є: загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і професійні училища соціальної реабілітації для осіб від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Як найбільш суворий з усіх заходів, передбачених ст. 11 КК України, цей захід може застосовуватись тільки тоді, коли неповнолітні не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені іншими заходами. Строк цього заходу визначається судом, але не може перевищувати трьох років.

Відповідно до закону від 24 січня 1995 р. основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є: створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання і соціального захисту. Виходячи з цього закон допускає можливість у виняткових випадках тримання у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п'ятнадцяти років, а в професійних училищах соціальної реабілітації - до дев'ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки.

3. Застосування примусових заходів виховного характеру передбачено КК в двох нормах (ч. 3 ст. 10 і п. 3 ст. 51), які мають різну юридичну природу:

1) Застосування примусових заходів виховного характеру відповідно до ч. 3 ст. 10 КК за своєю природою є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності - неповнолітній несе кримінальну відповідальність, але замість покарання суд призначає примусові заходи виховного характеру.

Підставами для застосування примусових заходів виховного характеру за ч. 3 ст. 10 КК є:

а) об'єктивною - вчинення злочину, що не являє великої суспільної небезпеки. В постанові № 32 Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. зазначено, що при визнанні злочину таким, що не являє великої суспільної небезпеки, слід виходити із сукупності усіх обставин справи, а саме: об'єкта посягання, засобу, обставин і стадій вчинення злочину, форми вини, мотивів, мети винного, його ролі та характеру участі у здійсненні злочинного наміру (якщо злочин вчинено у співучасті), тяжкості наслідків, які настали або могли настати, тощо. Однак слід мати на увазі, що якщо усі ці обставини свідчать про малозначність діяння, котре підпадає під ч. 2 ст. 7 КК, примусові заходи виховного характеру не можуть бути застосовані і справа підлягає припиненню за відсутністю складу злочину;

б) суб'єктивними - невелика суспільна небезпечність особи і можливість виправлення неповнолітнього без застосування кримінального покарання.

2) Призначення примусових заходів виховного характеру згідно з п. 3 ч. 1 ст. 51 КК за правовою природою є звільненням від кримінальної відповідальності.

а) Підставою (об'єктивною) застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру за ст. 51 КК є вчинення діяння, що містить ознаки злочину, що не являє великої суспільної небезпеки, тобто порівняно з ч. 3 ст. 10 КК вчинене діяння є менш небезпечним і тому не вимагає кримінальної відповідальності.

б) Суб'єктивні підстави застосування примусових заходів виховного характеру за ст. 51 КК тотожні з ч. 3 ст. 10: тут також вимагається, щоб особа не являла великої суспільної небезпечності і її можна виправити без призначення кримінального покарання.

2. Особливості застосування покарання до неповнолітніх

1. Особливості застосування щодо неповнолітніх кримінального покарання стосуються: 1) законодавчої заборони на застосування окремих видів покарання; 2) Обмеження в застосуванні щодо неповнолітніх деяких видів покарання; 3) особливостей призначення кримінального покарання.

2. Заборона на застосування окремих видів покарань передбачена насамперед в ч. 2 ст. 24 і ч. 2 ст. 25. Так, в ч. 2 ст. 24 прямо зазначено, що "не можуть бути засуджені до смертної кара особи, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку", а в ч. 2 ст. 25 КК міститься заборона на призначення цим особам покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років.

Як випливає із закону, смертна кара і позбавлення волі на строк більше десяти років не застосовуються до осіб, які не досягли вісімнадцяти років саме на час вчинення злочину, незалежно від віку, якого вони досягли на момент винесення вироку. При цьому заборона на застосування цих видів покарань до неповнолітніх не залежить від тяжкості вчиненого злочину і від суспільної небезпечності особи.

3. Відповідно до ч. 8 ст. 25 КК до осіб, які не досягли на час вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, незалежно від тяжкості злочину, не може бути призначено позбавлення волі у вигляді ув'язнення в тюрмі - найбільш суровий вид позбавлення волі, а також позбавлення волі у виправно-трудових колоніях (якщо на момент винесення вироку винний не досяг 18 років).

Специфікою суб'єкта - військовослужбовця строкової служби - виключається можливість призначення неповнолітнім такого виду покарання як направлення в дисциплінарний батальйон (ст. 34 КК).

4. Таким чином, виходячи з системи покарань (ст. 23), до неповнолітніх можуть бути застосовані такі основні види покарань, як позбавлення волі, виправні роботи, позбавлення права займатися певною діяльністю, громадська догана.

Проте з урахуванням вікових особливостей закон і практика передбачають деякі обмеження в призначенні і цих видів покарань неповнолітнім.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 25 покарання у виді позбавлення волі неповнолітнім може бути призначено тільки у виховно-трудових колоніях двох типів: загального режиму, в яких призначається відбування позбавлення волі неповнолітнім чоловічої статі, засуджуваним вперше до позбавлення волі, а також неповнолітнім жіночої статі; посиленого режиму, в яких призначається відбування позбавлення волі неповнолітнім чоловічої статі, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

З метою індивідуалізації покарання неповнолітнім законодавець в ч. 7 ст. 25 КК передбачає, що залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи суд може змінити це загальне правило і призначити більш м'який вид виховно-трудової колонії: призначити відбування позбавлення волі засудженим неповнолітнім чоловічої статі у виховно-трудових колоніях загального режиму замість колоній посиленого режиму.

У виховно-трудових колоніях неповнолітні відбувають покарання до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, а потім переводяться до виправно-трудових колоній для дорослих. Однак для досягнення мети виправлення, закінчення навчання закон допускає залишення особи, яка досягла вісімнадцяти років, у виправно-трудовій колонії до досягнення двадцятирічного віку.

Щодо таких видів покарань, як виправні роботи, штраф, кримінальний закон прямо не передбачає будь-яких обмежень при призначенні їх неповнолітнім, однак вони випливають з суті цих покарань. Так, виправні роботи можуть бути застосовані лише до неповнолітніх, які досягли п'ятнадцятирічного віку, тому що саме з цього віку особа може бути прийнята на роботу.

Оскільки і виправні роботи, і штраф пов'язані з матеріальними обмеженнями, то можливість призначення цих покарань неповнолітнім обмежується випадками, коли неповнолітні мають самостійний заробіток або майно.

Обмеження характеризують і такий вид покарання, як позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю. Вони випливають із змісту цього покарання. Оскільки неповнолітній вік пов'язаний переважно з процесом навчання, можливість займати певні посади або займатися певною діяльністю неповнолітнім - явище рідке і відноситься лише до старшого віку - сімнадцяти-вісімнадцяти років.

Без усяких обмежень до неповнолітніх може застосовуватись такий основний і найбільш м'який вид покарання, як громадська догана.

Що стосується додаткових покарань, то хоча закон не передбачає заборони на їх застосування до неповнолітніх, однак і тут такі обмеження випливають із суті покарання і специфіки віку неповнолітнього. Це стосується насамперед таких видів додаткових покарань, як позбавлення батьківських прав і позбавлення права займати певні посади або займатись певною діяльністю.

Призначення конфіскації майна неповнолітньому за законом є можливим, але практично вона не застосовується, оскільки неповнолітні лише у виняткових випадках мають відповідне майно.

5. Особливості є і при призначенні кримінального покарання неповнолітнім. Вони визначаються насамперед тим, що щодо них на перше місце серед мети покарання висувається мета виправлення. Як неодноразово зазначав у своїх постановах Пленум Верховного Суду України, "суд при призначенні покарання зобов'язаний враховувати, що щодо неповнолітніх покарання в особливому ступені повинно бути підпорядковане меті виправлення".

Крім того, суд зобов'язаний ураховувати вікові особливості неповнолітніх і умови їх життя, виховання та навчання, вплив дорослих, наявність або відсутність батьків, стан здоров"я та ін.

Урахування вікових особливостей передбачає встановлення не тільки того, що особа досягла віку кримінальної відповідальності, а й з'ясування всіх індивідуальних психофізичних властивостей, притаманних неповнолітнім певного віку. У зв'язку з цим практика йде шляхом виключення кримінальної відповідальності і покарання щодо тих неповнолітніх, які хоча й досягли віку відповідальності, однак відстають (не у зв'язку з психічним захворюванням) від того психічного розвитку, який є типовим для цього віку і визначає можливість усвідомлювати фактичні ознаки та суспільну небезпечність вчиненого. Тому можна сказати, що загальні засади призначення покарання щодо неповнолітніх застосовують з урахуванням специфіки їх вікового психофізичного розвитку.

6. Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінити спрямованість у формуванні особи підлітків обумовлює й загальний напрямок у призначенні їм покарання - його пом'якшення.

Саме тому практика однозначно йде шляхом найбільш частого застосування до неповнолітніх таких пільгових інститутів, як призначення більш м"якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 44), умовного засудження (ст. 45), відстрочення виконання вироку (ст. 46), звільнення від кримінальної відповідальності і покарання (ст. 50 КК).

Цим також обумовлено, що позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання, що застосовується до неповнолітніх, може призначатися лише тоді, коли встановлено, що іншим видам покарання досягти мети покарання неможливо. Незалежно від тяжкості злочину і небезпечності особи, кількості судимостей до позбавлення волі неповнолітній не може бути визнаний особливо небезпечним рецидивістом з усіма суворими кримінально-правовими наслідками, що випливають з цього. Більш того, жодна судимість за злочин, вчинений у неповнолітньому віці, не може ураховуватись для визнання особи особливо небезпечним рецидивістом при вчиненні злочинів вже в повнолітньому віці (ст. 26 КК).

Певні особливості мають місце і в урахуванні обставин, що пом'якшують і обтяжують відповідальність: усі пом'якшуючі обставини, як передбачені законом, так і не передбачені ним, обов'язково ураховуються судами при призначенні покарання неповнолітнім. Обтяжуючі ж обставини можуть і не враховуватись. Так, вчинення злочину з використанням підлеглого чи іншого залежного стану особи, щодо якої вчинено злочин (п. 3 ст. 41 КК), а також підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або залучення неповнолітніх до участі в злочині (п. 7 ст. 41 КК) розраховані лише на призначення покарання повнолітнім особам. Вчинення злочину особою, яка раніше вчинила злочин (п. 1 ст. 41 КК), і вчинення злочину особою, яка перебувала в стані сп'яніння (п. 11 ст. 41 КК), урахування яких закон передає на розсуд суду, значно більшою мірою, ніж при призначенні покарання дорослим, не ураховуються судом як обтяжуючі обставини при вчиненні злочину неповнолітнім.

3. Особливості звільнення неповнолітніх від відбування покарання

1. Стаття 53 КК прямо передбачає деякі особливості умовно-дострокового звільнення осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, і заміни їм покарання більш м'яким. Ці особливості стосуються підстави і правових умов умовно-дострокового звільнення цих осіб і заміни їм покарання більш м'яким.

2. Відповідно до цієї статті підставою умовно-дострокового звільнення і заміни покарання більш м'яким щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, є наявність обставин, які свідчать про те, що засуджений довів своє виправлення зразковою поведінкою, чесним ставленням до праці і навчання.

Більш серйозні особливості стосуються правових умов умовно-дострокового звільнення і заміни покарання більш м'яким:

1) ці види звільнення застосовуються до осіб, які вчинили злочин в неповнолітньому віці, незалежно від віку, якого вони досягли на час їх звільнення;

2) умовно-дострокове звільнення можливо лише від двох видів покарання: позбавлення волі і виправних робіт, а заміна покарання більш м'яким - тільки при відбуванні позбавлення волі. Це обумовлено тим, що саме ці покарання можуть бути застосовані до неповнолітніх;

3) за загальним правилом для умовно-дострокового звільнення і заміни покарання більш м'яким за ст. 53 вимагає відбуття не менше однієї третини призначеного строку покарання (щодо повнолітніх за ст. 52 - не менше половини).

3. Залежно від характеру і тяжкості вчиненого злочину, а також від наявності рецидиву, ст. 53 КК вимагає відбуття не менше половини призначеного строку покарання у трьох випадках: при засудженні до позбавлення волі за умисний злочин на строк не нижче п'яти років; особам, які раніше відбували покарання у місцях позбавлення волі за умисний злочин і до погашення судимості знову вчинили у віці до вісімнадцяти років умисний злочин, за який вони засуджені до позбавлення волі; особам, які вчинили у віці до вісімнадцяти років під час відбування покарання в місцях позбавлення волі умисний злочин, за який вони засуджуються до позбавлення волі.

Якщо порівняти ці положення з аналогічними за ст. 52, тобто для осіб, які вчинили злочини в повнолітньому віці, то останнім необхідно відбути в цих випадках дві третини призначеного покарання.

4. Відповідно до ч. 6 ст. 53 ККУ передбачається найбільш тривалий строк фактично відбутого покарання (не менше двох третин) для осіб, які раніше засуджувалися до позбавлення волі за умисні злочини і були умовно - достроково звільнені чи їм замінилося покарання більш м'яким, якщо до досягання вісімнадцяти років і до закінчення невідбутної частини покарання вони знову вчинили умисний злочин, за який засуджується до позбавлення волі; засудженими за тяжкі і особливо тяжкі злочини, вичерпний перелік яких поданий в п. 2 ч. 6 ст. 53, наприклад, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 93 ККУ), особливо злісне хуліганство (ч.3 ст. 206 ККУ), зґвалтування при особливо обтяжуючих обставинах (ч.ч. 3,4 ст 117 ККУ) та ін.

Якщо зіставити умови, зазначені в ч. 6 ст. 53 ККУ, з аналогічними умовами, передбаченими ст. 52 для звільнення осіб, які вчинили злочин в повнолітньому віці, то для цих осіб вимагається відбуття не менше трьох четвертей призначеного покарання, або (відповідно до ст. 521) їх дострокове звільнення повністю виключається.

Таким чином, аналіз ст. 53 ККУ дає змогу зробити висновок, що умовно-дострокове звільнення і заміна покарання більш м'яким щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, є більш пільговим, ніж до повнолітніх. При цьому, незалежно від характеру і тяжкості вчинених злочинів, наявності рецидиву, небезпечності особи, закон не містить заборони на застосування цих пільгових інститутів до осіб, які на момент вчинення злочину були неповнолітніми.

4. Практична частина

Задача №1.

9 річний хлопчик Петя Гончаров заліз в сусідський сад щоб нарвати яблук. Господар Федоров зловив хлопчика і почав його бити. На крики хлопчика вибігла мати Гончарова. Але відібрати сина у розлюченого Федорова їй не вдалося. Тоді Гончарова схопила палку, яка лежала поруч, і з усієї сили вдарила Федорова по голові, спричинивши тяжкі тілесні ушкодження. Визначте відповідальність Федорова і Гочарова.

В діях Гончарової немає ознак складу злочину передбаченого ст. 102, так як вона вчинила тяжкі тілесні ушкодження в стані необхідної оборони.

В даному випадку Гончарова вправі захищати свої законні інтереси, свого малолітнього сина.

Закріплене в ст. 15 КК право на захист від суспільно небезпечних посягань є важливою гарантією реалізації положення ст. 27 Конституції України про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров"я інших людей від протиправних посягань.

Господар Федоров своїми умисними діями вчинив самоуправство, тобто самовілля, всупереч встановленому законом порядку.

Федоров скоїв злочин передбачений за ознаками ст. 198.

Крім того самоуправні дії Федорова, поєднуються із заподіянням шкоди, тобто він спричинив малолітньому Петі Гончарову тілесні ушкодження (фізична біль) і дії винного Федорова повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів, тобто за ст.198 і 106 КК України.

Задача №2

17 річний Оборський вступив у банду і в її складі вчинив кілька нападів на інкасаторів під час яких двох з них було вбито і викрадено грошей на суму, яка становила особливо великий розмір. Обороського засуджено за бандитизм. Чи правильно визначено справу.

Кримінальна відповідальність згідно з ч. 1 ст. 10 наступає з 16 років а Оборському виповнилось 17 років на час скоєння злочину і він входив у склад банди (ст. 69). Справу визначено правильно.

Висновки

В даній курсовій роботі я розглянула питання, які стосуються кримінальної відповідальності неповнолітніх. В основу відповідальності неповнолітніх покладена психологічна характеристика цього віку (неусталеності психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки) З усього цього написаного можна зробити слідуючи висновки, а саме:

- суб'єктом злочину є особа, яка досягла на час скоєння злочину певного віку - шістнадцяти або чотирнадцяти років;

- кримінальна відповідальність неповнолітніх наступає з вісімнадцяти років на час скоєння злочину;

- до неповнолітніх застосовуються певні особливості кримінальної відповідальності (неповнолітні звільняються від кримінальної відповідальності або покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру; до них застосовуються певні види покарання; неповнолітні можуть звільнюватися від відбування покарання);

- вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує відповідальність;

- до неповнолітніх застосовуються примусові заходи лише тоді, коли вичерпані усі інші заходи впливу на поведінку неповнолітнього.

Список використаних першоджерел

1. Кримінальне право України, Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та ін.; Х.: Право, 1997р. - 368 с.

2. Кримінальне право України, Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А.; Київ: Наукова думка, 1995р.

3. Кримінальне право України, Матишевський П.С., Яценко С.С.; Київ: Юрінком, 1996р. - 288с.

4. Науково - практичний коментар Кримінального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 січня 1997р. / За редакцією В.Ф. Бойка, Я.Ю. Кондратьєва, С.С. Яценка. - К.: Юрінком, 1997р. - 960 с.

5. Голос України. 1995р., 23 лютого, с. 7.

6. Юридичний вісник України, 1996 р. №10 (36).

7. Пленуми Верховного Суду України, від 22 грудня 1995 року №32 "Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру".

8. Пленуми Верховного Суду України від 26 червня 1981 року "Про практику застосування судами України законодавства і виконання постанов Пленуму Верховного Суду України в справах про злочини неповнолітніх і про втягнення їх в злочинну та іншу антигромадську діяльність" // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. Х., 1995р. с.53.