Злочини і покарання за статутами Великого князівства Литовського

Міністерство освіти та науки України

Сімферопольський Юридичний Технікум

Кримського Юридичного Інституту

Національної Юридичної Академії України Імені Я.Мудрого

Кафедра «Правознавства»

Курсова робота

з дисципліни «Історія держави і права України»

на тему:

«Злочини і покарання за статутами Великого князівства Литовського»

Сімферополь, 2009

План

Вступ

1. Загальна характеристика Литовських статутів 1529 р., 1566 р., 1588 р.

2. Злочини за статутами

3. Покарання за статутами

Висновок

Література

Вступ

Литовські статути. Становленню якісно нового рівня правових відносин у Великому князівстві Литовському сприяло створення на початку ХVII ст. писаного кодексу законів під назвою «Литовський Статут». Варто зауважити, що вчені звертають увагу на тісний зв'язок литовського Статуту з основними положеннями давньоруського права, наявними у «Руській Правді».

Прагнення шляхти мати свої писані права та закони прискорило законодавчий процес у литовській державі. Після тривалого обговорення перший литовський Статут був ухвалений на сеймі 1529 р. Він надавав шляхті право: публічного суду; володіння землею; апеляції до великого князя; виїзду за кордон; звільняв її підданих від усіляких податків і повинностей на користь князя й адміністрації. Захищаючи інтереси шляхти, Статут обмежував права інших станів, поглиблював соціальну нерівність (мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче за «мужика тяглого»).

Посилення ролі шляхти у суспільстві та бажання закріпити свої права законодавчо зумовило прийняття другого Литовського Статуту (1566 р.), в якому було значно розширено розділ про шляхетські права і карні злочини. Зокрема, покарання за вбитого шляхтича було набагато суровішим, ніж за простолюдина. В новому Статуті вже майже відсутній термін «боярин», натомість повсюдно вживається «шляхтич».

Литовський Статут (1588 р.) був діючим правом на землях великого князівства Литовського та в українських провінціях, що увійшли до складу Речі Посполитої. Він визначав права привілейованої верстви - шляхти та поспільства (селянства), а також служив нормою для суто народного, так званого «копного» суду, який був своєрідним продовженням старого вічового зібрання. Копа (збори всіх правоздатних членів округи) проводила судовий процес, виносила вирок і виконувала його. До цього суду могли звертатися всі стани суспільства.

1. Загальна характеристика Литовських статутів 1529 р., 1566 р., 1588 р.

Після Люблінської унії 1569р на Українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщини), «был введён государственный строй, но не судебное право коронных земель».

Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятливішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а в XVI ст. -- трьох Литовських статутів. Судебник 1468 р. (Статут Казимира) -- перший кодекс кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Його основою були місцеве звичаєве право і судово-адміністративна практика. Він містив змішані старі українські та нові польсько-литовські поняття. Багато що було взято з Руської Правди.

У І Литовському статуті (пізніше він дістав назву «Старого»), виключно світському кодексі, який було ухвалено на вальному сеймі 29 вересня 1529 p., дістали юридичне закріплення основи суспільного й державного ладу, що склалися на той час у Литві та на українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми кримінального, а також інших галузей права. Статут проголошував, що усі особи, «як злиденні, так і багаті», повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Європи.

Для розроблення проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних», які статут склали і написали. Статут було затверджено сеймом у 1554 p., але він набув чинності тільки з 1566 р.

За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував І статут. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 p.; визначав становище великого князя («господаря»), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вільності шляхти.

Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Як і І Литовський статут, він охоплював норми, що належали до різних галузей права: державного, цивільного, військового, земельного, сімейного, кримінального, кримінально-процесуального - Коли після Люблінської унії 1569 р. до Польської Корони були приєднані Київське, Волинське, Брацлавське воєводства, на цих територіях продовжував діяти II Литовський статут, хоча і без другого розділу («Про оборону земську»), який не відповідав політичній ситуації того часу. Оскільки ця редакція з'явилася внаслідок домагань волинської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут дістав також назву Волинського.

Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписання Люблінської унії. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський під-канцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробленні статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився III Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда III у 1588 р. «Ми, государ, -- було сказано у цьому акті, -- той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо, згідно з яким як ми, государ, так і всі інші стани, мешканці Великого князівства Литовського повинні діяти».

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність НІ або, як його стали називати, Нового Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалася не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він із 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Литовському Статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Статут 1566 р.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак вони, як і раніше, продовжували діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Можливість діяти «згідно зі старим звичаєм», «способом звичая стародавнього» визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати».

2. Злочини за статутами

Поняття кримінально караних діянь. Перші законодавчі акти Великого князівства Литовського (загальноземські, обласні грамоти і др.) свідчать про достатньо високий для свого часу (Х - XVI ст.) ступінь розвиненості кримінального права. Проте в цей період судові органи держави керуються в основному правом, заснованим на місцевих звичаях, а процесуальні дії учасників судочинства не закріплюються у письмовій формі. Разом з ним в багатьох землях Великого князівства Литовського (особливо в колишніх князівствах -- державах, таких як Полоцьке, Турово-Пінське, Берестейське і ін.) продовжує діяти власний кримінальний закон. Поступово кримінально-правові норми у зв'язку з централізацією держави уніфікуються і розвиваються. Перший кодифікований кримінальний закон Великого князівства Литовського - це Судебник Казимира 1468 року. Він закріпив основні, єдині для всієї держави види покарань за злочини проти феодальної власності, вніс новизну і визначення суті і цілі покарання, заклавши правову основу і цілі індивідуального покарання [1, c. 176].

Протягом ХVI в. піддавалося істотним змінам більшість інститутів кримінального права, створювалася спеціальна юридична термінологія для визначення правових понять. Про це свідчать загальнодержавні зведення законів Статути 1529, 1586, 1588 р. р. В цілому кримінальний закон цього періоду характеризувався достатньо високій для свого часу розвинутою, широтою обхвату регульованих правовідносин. Статути законодавчо закріпили такі правові принципи, як законність, індивідуалізація, рівність всіх перед законом, справедливість покарання і ін.

При розробці нових кримінально-правових норм враховувалися досягнення світової юридичної науки, ідей прогресивних білоруських мислителів, таких як Ф.Скорина, А. Волан, Л. Сапега і ін.

Залежно від характеру злочинної діяльності і її результатів по різному називалися і злочини: "кривда", "учинок", "злочинство", "шкода", і ін. Загальне поняття злочину, близьке до сучасного, вперше зустрічається в грамоті 1447 р. і називається "проступок".

Закон відрізняє складові частини злочину і досить виразно описує його істотні і типові ознаки. Об'єктом злочину признаються конкретні блага і інтереси особи, а Статут І588 р., визнає об'єктом злочину злочинні посягання на відносини по підтримці громадського порядку і суспільної моралі.

Суб'єкт кримінального права. Суб'єктом злочину закон визнавав тільки людину, яка досягла певного віку (14 років по Статуту 1566 р. і 16 років по Статуту 1588 р.) і осудну. За загальним правилом не підлягали кримінальному покаранню психічно хворі особи (дурні, очманілі). Закон говорить і про стан алкогольного сп'яніння, який прирівнювався до діянь, довершених "по злому наміру".

В якості суб'єктів злочину могли виступати як винна людина, так і група осіб, які відповідають за чужий злочин. Колективна відповідальність цілої групи (сім'ї, села, міста) була зручним засобом примушення до покори феодально залежних людей, встановлення серед них кругової поруки, давала можливість примусити всіх стежити за підтримкою порядку або відповідати за нього. Разом з тим в правових актах робилися спроби обмежити відповідальність за чужу вину і запровадити принцип персональної відповідальності тільки винної особи.

На практиці право про обмежену відповідальність за чужу вину у відношенні до простих людей, особливо феодально-залежних, часто не застосовувалося. Так, коли слід злочинця приводив в яке-небудь село, то його жителі повинні були знайти і видати його або відшкодувати всі нанесені ним збитки і виплатити судові штрафи. Колективна відповідальність широко застосовувалася за державні, антифеодальні і релігійні злочини. Відомий випадок, коли за вбивство уніатського архієпископа в місті Вітебську всі жителі міста були покарані ліквідацією органів самоврядування, на них були покладені додаткові податки і повинності, 100 чоловік було засуджено до смертної страти. Дзвін міського віча був знятий, будівля ратуші зруйнована, повинна була бути зруйнована і соборна церква.

За збиток, заподіяний тваринам, відповідав її господар. Особи, психічно хворі, хоча до кримінальної відповідальності не притягувалися, але повинні були бути під замком.

В деяких випадках від відповідальності звільнялися особи, які вчинили злочин «по дурості» [16, c. 173].

Умисні злочини та злочини, вчинені з необережності. В Статуті І529 р. явно розмежовується вина умисна і необережна. "Виявлена необережність у ряді випадків не призводила до кримінального покарання, а тільки зобов'язання виплатити сім'ї вбитого головщину (або сплатити нанесену шкоду). До таких випадків відносилися: необережне вбивство на полюванні; коли зрубане дерево падало на людину; коли при стрільбі з лука або рушниці в ціль стріла або куля, що відхилилася убік, попадала в людину."

Якщо в їздця поніс кінь, і при цьому хто-небудь був збитий, то їздець не ніс кримінальної відповідальності. Якщо ж їздець на коні ненавмисно по необережності збивав вагітну жінку, то його чекав тюремне ув'язнення строком на 3 місяці і публічне покаяння, у разі смерті потерпілої - смертна страта.

Презумпція невинності. В Статуті 1529 року була зроблена перша спроба сформулювати презумпцію невинності. В ній підкреслювалося, що суд «в речах вонтпливых сконнейший маеть быти ку вызволенью нижли ку каранью». Це правило не повинно розповсюджуватися на простих людей, а Статут 1588 року містив спеціальну обмовку про те, що правило відноситься і до них.

Відповідно до Статуту І529 р. принципами справедливості законності, презумпції невинності регламентуються обставини, що виключають злочинний характер діяння: необхідна оборона, крайня необхідність, реалізація приватного права і згода потерпілого.

Перевищення заходів необхідної оборони. Особливу теоретичну розробку в статуті отримав інститут необхідної оборони. Закон акцентує увагу на тому, що діями особи, яка захищається, керує не зла воля, а необхідність, через яку він відображає агресію і вимушено захищає як життя, здоров'я і майно, свої, так і третіх осіб. Законодавець не говорить, але добре розуміє, що необхідна оборона має місце в конкретних межах і вимагає наявності реальної небезпеки. Стан необхідної оборони не обмежується моментом закінчення замаху, а триває до того часу, поки не буде повернено втрачене, або спійманий злочинець

Як відзначає Т. І. Довнар: "Крайня необхідність, як обставина, яка виключала злочинний характер діяння і його караність визнається Статутом 1529 р. в двох випадках: при здачі фортеці ворогу внаслідок голоду "гвалтовного" і при вбивстві чужої собаки при обороні від її нападу, проте так само законодавець говорить про деякі уточнюючі обставини при розгляді таких справ [3, c. 189].

Згідно Статуту 1529 року при перевищенні заходів необхідної оборони винний звільнявся від кримінальної відповідальності, але він повинен був виплатити родичам загиблого «головщину». При нанесенні тільки поранень для звільнення від кримінальної відповідальності було достатньо довести, що потерпілий перший почав агресивні дії не залежно від того, яка була загроза і які дії міг зробити той, хто захищався.

Здача ворогу фортеці і капітуляція гарнізону вважалися тяжким злочином, але здача фортеці у зв'язку з важким голодом розглядалося як дія, яка була виконана при крайній необхідності і не підлягала кримінальному покаранню.

Готування або замах на вчинення кримінально караного діяння. Кримінальне право XVI століття точно не розмежовувало стадії злочинних дій, хоча й відрізнялися вже злочинний намір, готування і замах, які переслідувалися тільки у випадках, безпосередньо передбачених в законі. Наприклад, підготовка бунту і змови проти государя каралися як закінчений злочин. Намір у вигляді погрози підпалу майна або вбивства кого-небудь, зобов'язував того, хто погрожував, зробити заяву перед урядовцями, що він це не зробить і пред'явити поручителів. Якщо ж він відмовлявся пред'явити поручителів, то його садили у в'язницю до того часу, поки він їх не пред'явить. Якщо після погрози в потерпілого що-небудь підпалювали або було вчинено вбивство, а злочинця встановити не представлялося можливим, то відповідав той, хто погрожував вчиненням цих дій.

Вчинення злочину групою осіб або у складі групи осіб. Згідно Статуту 1529 року покарання визначалося залежно від ступеня участі особи в злочині. Відрізнялася проста співучасть, при якій всі співучасники були виконавцями злочину, і складна співучасть, в якій одні діяли як підбурювачі, інші - як виконавці, треті - як співучасники.

Співучасниками вважалися особи, які допомагали злочинцям порадами або кіньми, зброєю, людьми або грошима. Налічувалося декілька видів підбурювання. Кримінальну відповідальність разом з вбивцями ніс і той, «з направы чыее» було вчинено злочин. Підбурювачем визнавався і феодал, який направив залежних від себе людей на злочин. Підбурювач психічно хворих (неосудних) осіб розглядався як безпосередній виконавець.

Не вважався співучасником злочину і не підлягав кримінальній відповідальності слуга поміщика, який супроводжував його при нападі на чужий будинок і поранив або вбив кого-небудь під час захисту свого пана. Ці норми були направлені на захист інтересів великих поміщиків, які мали при собі слуг і охоронців, які зобов'язані були виконувати всі накази поміщика, не боячись кримінальної відповідальності за злочини. Самі поміщики, коли їх притягали до кримінальної відповідальності за злочинну діяльність своїх слуг, могли уникнути покарання або звільнитися грошовими штрафами.

В законі говориться і про випадки необхідної співучасті, це: дуель, двошлюбність, викрадення заміжньої жінки з ціллю укладення шлюбу, "чужолозтво", шлюб у недозволених ступенях спорідненості [17, c. 204].

В Статуті законодавець розрізняє декілька видів наперед не обіцяного діяння, що не має причинного зв'язку із злочинним результатом і складає самостійний злочин (причетність до злочину). Це приховування зловмисників, і використання результатів злочину, недонесення про підготовлюване протиправне діяння і потурання.

"Статут непослідовний відносно недонесення про злочин. Законодавець вважає доноси суспільним злом і намагається боротися з ними шляхом невизнання таємних доносів і встановлення неправдивому доносчику такого покарання, якому могла бути піддана звинувачена ним людина". Виключення робилося тільки щодо державних злочинів.

Дослідники кримінального права по різному класифікують злочинні діяння. На наш погляд, найбільш досконала і науково обґрунтована класифікація злочинів, яку пропонує сучасний історик-правознавець, професор Я. А. Юхо. Залежно від об'єкта злочинного посягання, він ділить їх на наступні види:

1. Державні;

2. Проти порядку управління і правосуддя;

3. Військові;

4. Проти релігії і церкви;

5. Проти моральності;

6. Проти життя, здоров'я і честі людей;

7. Посягання на майно;

8. Злочин слуг і феодал залежних людей проти феодалів.

Крім того Ю. А. Юхо підрозділяє злочини за способом порушення справ в суді, на три види;

1) злочини, справи по яких порушувалися представниками державної влади незалежно від наявності потерпілого або його волі;

2) злочини у справах приватного звинувачення;

3) злочини у справах змішаного звинувачення, по яких обвинувачами могли виступати як посадовці державного апарату, так і окремі громадяни.

Злочини проти життя та здоров'я. Розділ 2 Статуту 1529 року містить норми про такі злочини, як нанесення тілесних ушкоджень, штрафи, які накладались за їх вчинення.

Коли на чийсь шляхетський будинок навмисно, насильно був здійснений напад або напад і в тому будинку був би хто-небудь вбитий, зловмисник піддається смертній карі разом зі своїми спільниками. При цьому головщина повинна бути виплачена відповідно до стану вбитого у подвійному розмірі.

А коли б зловмисник кого-небудь поранив, то тільки він сам присуджується до смертної кари, а його спільники присуджуються до тюремного ув'язнення па дні башти як кримінальні злочинці терміном один рік і шість тижнів.

А коли насильно наїхавши чи напавши, нікого не поранив і не вбив, але ознаки насилля залишив або шкоду причинив, тоді тільки за насилля буде платити 12 рублів грошей, а також відшкодовувати збитки.

Злочини проти власності. Грабежі. Коли б хто-небудь захопив на чужій землі табун коней князівських, панських, земських і тримаючи його у себе, уморив жеребця або кобилу або їх собі присвоїв, то за кобилу чи жеребця повинен заплатити нав'язну: за кобилу 4 копи грошей, за жеребця -- 8 коп грошей.

3. Покарання за статутами

Поняття та види покарання. З сучасної точки зору покарання є особливою мірою державного примусу, вживаною судом від імені держави до особи, винної у вчиненому злочині.

На порядок і зміст каральної діяльності держави, який визначався історичними умовами, значний вплив зробила християнська релігія і церква, причому щодо України спостерігається специфіка, оскільки ця дія виявлялася і із заходу і з сходу.

Погляди законодавця на проблему злочину і покарання у Великому князівства Литовському висловлені в передмові до першого Статуту, яка складається з маніфесту Сигизмунда і двох висловлювань Льва Сапеги, висловлених ним перед королем і сеймом при наданні друкованого екземпляра Статуту.

Законодавець використовує різні терміни для позначення покарання: "карання", "скарання", "покута", і визначає його як зло і страждання, заподіюване злочинцю на знак відплати за вчинене ним правопорушення уповноваженим на те органом, який діяв на підставі закону або звичаю.

Поступово суспільна правосвідомість починає схилятися до того, що злочин -- це "школа земська", і на зміну системі різного роду матеріальних відшкодувань приходить система публічно-кримінальних і страхітливих покарань. Елементи даного процесу можна знайти у всіх трьох Статутах.

У міру розвитку держави змінюються і погляди на цілі покарання. З розвитком суспільних відносин інститут покарання все більш проникає задачами публічно кримінальної відплати і позбавлення суспільства шкідливих і злих дій. Через це головними цілями покарання стають відплата по відношенню до злочинця і страху, що отримало законодавче закріплення в Судебнику Казимира 1468 р. Закон так само забороняв звільняти злочинця від покарання.

У Статуті І529 р. видно майже повне розуміння злочину як суспільного зла, а покарання -- як публічної і страхітливої кари за це зло [2, c. 233].

Законодавець достатньо чітко визначає, що однією з основних цілей покарання є попередження злочинів, крім того законодавець вважав, що покарання злочинців повинне приносити матеріальні вигоди державі.

Аналіз кримінального закону говорить про певний розподіл видів покарання на основні і додаткові, до перших відносилися; штрафи на користь потерпілого і держави і інші майнові покарання, тюремне ув'язнення, позбавлення прав, тілесні покарання, смертна страта. Додатковими були: вигнання за межі держави, позбавлення спадкових прав, покаяння. Майнові покарання дуже часто застосовувалися як додаткові. При призначенні міри покарання перш за все враховувалася станова приналежність особи. Наприклад, таке додаткове покарання, як позбавлення честі призначалося тільки для представників шляхти, оскільки прості люди не могли позбавлятися честі, вважалося, що її в них немає.

Статут 1529 р. передбачав смертну страту за вчинення таких злочинів:

1. проти релігії і церкви;

2. державних;

3. проти порядку управління;

4. проти правосуддя;

5. військових;

6. проти життя, здоров'я і честі людей;

7. майнових".

Тілесні покарання (членоушкодження і хвороби) застосовувалися в основному до простих людей.

Особливим видом покарання у Великому князівстві Литовському було оголошення поза законом і вигнання за межі держави ("баниция"), до якої засуджувалися шляхтичі, звинувачені в тяжких злочинах. За деякі злочини закон передбачав її у вигляді додаткової міри покарання.

Всі ці різні по своєму характеру види покарань на практиці застосовувалися іноді у вигляді різноманітних комбінацій, які законодавець був не в змозі наперед передбачити і регламентувати.

Відзначаючи жорстокість кримінальних покарань в кримінальному праві середньовічної України, необхідно звернути увагу на те, що порівняно з правом інших європейських держав. того часу вони були більш гуманними. Ідеї гуманізму виявлялися в незастосуванні смертної страти до вагітних жінок, незастосуванні кримінальних покарань до дітей і підлітків до 16 років, у встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, більш високої відповідальності за злочини проти жінок, порівняно недовгих термінів тюремного ув'язнення [11, c. 264].

Покарання винних осіб розв'язувалося по різному залежно від класової і станової приналежності як потерпілого, так і злочинця. Коли був вбитий шляхтич декількома шляхтичами і всі вони були визнані винними, то карався смертю тільки один, по вибору обвинувача (позивача), інші засуджувалися до тюремного ув'язнення і виплати «головщини». Якщо шляхтича вбили прості люди, то смертна страта чекала всіх, скільки б їх не було, і лише у разі вбивства в бійці кількість простих людей, які підлягали покаранню смертю, обмежувалося трьома особами.

Коли б хтось із шляхтичів без всякого поводу навмисно вбив людину простого звання, нешляхтича і при цьому був би впійманий на гарячому, він, крім виплати головщини, карається смертною карою.

Однак для доказу такого злочину, крім безпосередніх доказів, необхідне представлення шістьох свідків і сьомого потерпілого, які повинні дати присягу. В числі шести свідків повинні бути два шляхтича. Коли шляхтичів не буде представлено у якості свідків, то при наявності трьох свідків простого звання позивач може домагатися сплати головщини.

А коли при такому злочині шляхтича не буде спіймано на гарячому, то, будучи притягненим до суду, він повинен заплатити головщину і всі витрати, які стались у зв'язку з цим.

Коли б людина простого звання вбила рівного собі, нешляхтича, то при представленні трьох свідків вбивця карається смертною карою і виплатою головщини.

Головщина: панцирному слузі -- 60 коп грошей, путному слузі -- 50 коп, бортнику -- 40 коп, тягловій людині -- 25 коп, домашньому челяднику -- 20 коп, а дружинам їх -- у два рази менше.

Нав'язка: панцирному слузі -- 5 рублів грошей, путному слузі -- З рублі, бортнику --1 рублі, тягловій людині -- 2 рублі, челяднику -- 1 копу грошей. А дружинам їх вдвоє менше. Жінці, яка чоловіка не має і не мала, нав'язка полтина грошей, а головщина -- 20 коп грошей.

Тіуну, ключнику, війту, старцю головщина призначається у 40 коп грошей. А коли б челядин при виконанні цих доручень був, то йому головщина --10 коп, а нав'язка 2 копи грошей. А коли б ключником чи війтом був шляхтич, то головщина йому була б відповідно до його шляхетського звання. Нав'язка тіуну, ключнику, війту, старцю -- 3 рублі грошей [17, c. 214].

Коли єврей єврея вбив, поранив чи побив, то суд між ними повинен бути здійснений на основі їх права і привілеїв. Коли б шляхтич вбив єврея і був би пійманий на гарячому, то повинен бути покараний смертю, але головщина ним виплачуватися не буде. Те ж саме слід розуміти і щодо розбою (наїзду).

Прогресивним явищем в кримінальному праві XVI століття було введення відповідальності шляхти за вбивство простої людини. Проте процесуальний порядок встановлення вини шляхтича в такому злочині був настільки складним, що довести його винність часте було просто неможливо, у зв'язку з чим і сам злочин міг залишитися безкарним. Разом з тим, той факт норм кримінального права, направлений на захист життя простих людей від самовладності представників привілейованих станів мав значне значення. Ця норма так само свідчить про деякий прогрес в розвитку кримінального права і дії на нього впливу ідей гуманізму. В цій частині кримінальне право ВКЛ випереджало право багатьох європейських країн.

В тих випадках, коли суд не в змозі встановити ступінь винності особи в бійці за відсутності свідків, питання винності розв'язувалося шляхом долі або присяги. Якщо перед початком бійки або під час неї хто-небудь згасив свічку і не можна було встановити винного в нанесенні поранень через темноту, то відповідала особа, яка згасила свічку.

Всі ці приклади свідчать про те, що законодавство прагнуло передбачити не тільки різні форми вини, але і ті випадки, коли її практично було дуже важко або навіть неможливо встановити і назвати винну особу. Для правильного визначення вини суд повинен був виявляти причинний зв'язок між діянням винного і наслідками [7, c. 262].

Кримінальні норми Статуту не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який скоював суд над залежним населенням, міг застосовувати покарання, не передбачені законом або навіть звичаєвим правом. Існувала також своєрідна система покарань в церковних судах.

В державних судах найбільш часто застосовувалися наступні покарання:

а) майнові покарання, конфіскація і штрафи;

б) смертна страта;

в) тілесні покарання;

г) видача злочинця потерпілому (для відробітку боргів або для страти);

д) тюремне ув'язнення;

е) вигнання і оголошення поза законом;

ж) позбавлення честі;

з) покаяння;

і) позбавлення посади.

а) Майнові покарання і штрафи були найпоширенішими покараннями. Вони могли застосовуватися як основний або додатковий вид покарання. Гроші могли йти на користь як потерпілого і його рідних, так і держави і суддів.

б) Смертна страта могла бути простою і кваліфікованою. Простою смертною стратою вважалося наприклад, повішення, а кваліфікованою: четвертування, спалювання на багатті, втоплення, колесування, саджання на кіл.

в) До простих людей широко застосовувалися тілесні покарання - відрізування певних частин тіла, биття палицями або батогом.

г) В Статуті 1529 року було записано, що злочинець або його дружина і діти можуть передаватися потерпілому не в якості підневільних, а для відробітку певної грошової суми.

д) Тюремне ув'язнення був двох видів: легке - у верхній частині тюрми і важке - в підземеллі, з ланцюгом на шиї. На утримання невільника гроші повинен був давати він сам і його близькі або потерпілі, по звинуваченню яких злочинець був засуджений до тюремного ув'язнення.

е) Вигнання і оголошення поза законом застосовувалося в основному до злочинців-феодалів, які ховалися від суду, коли звинувачувалися у вчиненні тяжких злочинів, за які могла бути покаранням смертна страта.

ж) Позбавлення честі було додатковою мірою покарання для шляхти. Це покарання означало втрату привілеїв стану шляхти і всього маєтка. Позбавлялася честь шляхтичі, які втекли з поля битви, вигнанці, злочинці, які були осуджені до смертної страти, але потім помилувані.

з) При покаянні засуджений повинен був прилюдно, в церкві або костьолі, чотири рази на рік оголошувати людям про свій злочин. У разі нанесення образи шляхтичу, винний міг бути засуджений до публічного просіння прощення в шляхтича, що могло відбуватися в суді або іншому суспільному місці [4, c. 127].

Класово-становий характер права особливо наочно було видно при призначенні покарань. Коли шляхтич поранив або покалічив іншого шляхтича, то він міг бути осуджений до такого ж покарання. Якщо ж шляхтич наніс побої або покалічив просту людину, то він засуджувався тільки до виплати штрафу. Якщо проста людина поранила або побила шляхтича, то він карався відсіканням руки, а якщо покалічив шляхтича, то карався смертною стратою. Слуга, який поранив поміщика, карався смертною стратою, а тому, хто підняв руку на поміщика - її відрубували.

Норми процесуального права не знали істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони -- потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення.

Висновок

Підводячи підсумки викладеного у роботі матеріалу, можна прийти до таких висновків.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Європи.

Статут 1529 p. закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча подеколи траплялося і таке поняття, як «отчина». головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності. Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки поділялися на декілька категорій: «отчини», або «дідини», тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені, або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Значного розвитку у І Литовському Статуті набуло спадкове право, у якому визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися з числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші особи.

І Статут Великого князівства Литовського дозволяв «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Найбільше уваги у Статуті 1529 року було приділено злочинам та покаранню за їх вчинення. Так у Статуті отримали закріплення такі інститути кримінального права, як поняття кримінально караних діянь, суб'єкт кримінального права, умисні злочини та злочини, вчинені з необережності, презумпція невинності, готування або замах на вчинення кримінально караного діяння, вчинення злочину групою осіб або у складі групи осіб, поняття та види покарання, злочини проти життя та здоров'я, злочини проти власності.

Норми процесуального права не знали істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони -- потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення.

Література

1. Захарченко П.І. Історія держави і права України: Підручник. - К.: Атіка, 2005. - 368 с.

2. История государства и права Украинской ССР. В 3 т. -- К, 1987. -- Т. I. -- С. 233.

3. Історія держави і права України. Академічний курс / За ред. В.Я.Тація та А.Й.Рогожина. - К.,2000. - Т.1.

4. Історія держави і права України. Хрестоматія / За ред. О.О.Шевченко. - К., 1996.

5. Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б. Й. Історія держави і права України. -- Львів, 1996.

6. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2001. - 319 с.

7. Музиченко П. Історія держави і права України. -- К., 1999.

8. Полонсъка-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. -- К., 1993.

9. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С.В. Ківалова, П.П. Музиченка // Статут Великого князівства Литовського: У 3-х т. -- Одеса, 2002. -- Т. 1.

10. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К.: Атіка, 1999. - 190 с.

11. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. -- К, 1968. -- С. 26--27.

12. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. Т. 1. -- К., 1997. С 375--388.