12

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КРАСНОАРМІЙСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

К У Р С О В А Р О Б О Т А

з дисципліни „Підприємницьке право”

на тему: „ Банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності ”

Виконала

Лозова І.С.

ВСТУП

В процесі становлення ринкових відносин в Україні всі ланки фінансової системи опинилися в глибокій кризі. До недавнього часу для більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства були мало відомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. На межі банкрутства знаходяться сьогодні багато підприємств, які не мають можливості своєчасно виконувати свої зовнішні та внутрішні забов'язання.

Світова практика банкрутства показує, що цей процес болючий, як і будь-яке руйнування, але підтверджує, що непродуктивність перетворення виробника на банкрута не завжди очевидна. Наприклад, ліквідація неефективних підприємств, які випускають незатребувану продукцію, цілком виправдана. Використання процедури банкрутства як прихованої форми переходу підприємства з рук одного власника в руки іншого, який, власне, ініціює цю процедуру, є не українським ноу-хау тіньової приватизації, а одним із легітимних інструментів «вільного ринку». Щоправда, на Заході застосовувати такі схеми стає дедалі складніше, а законодавство Євросоюзу взагалі розцінює таку процедуру як практично неможливу, сприяючи фінансовому оздоровленню підприємств-банкрутів і створюючи умови для «прозорого» переходу їх у руки інвестора-санатора. [2]

Державна підтримка банкрутів проводилася в 90-ті роки державами Східної Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина) при переході на нову структуру економіки і наприкінці 80-х -- початку 90-х у Скандинавії (Швеція, Фінляндія), де економіка має яскраво виражену соціальну спрямованість. Причому набір засобів був щонайширшим -- від фінансових дотацій до санації підприємств державою. Україна теж має законодавство про банкрутство, але воно поки що не лише допускає «тіньову приватизацію», а й ставить права кредитора вище прав трудового колективу, інвестора, держави та підприємства-боржника.

В Україні порушилася єдність елементів процесу праці i відбулася деградація кожного з них окремо. Кризою вражені всі елементи, що визначають процеси праці: криза процесу праці, що виявляється у декваліфікації, безробітті, важкій демографічній ситуації, xpoнічній невиплаті заробітної платні, падінні стимулів до високопродуктивної праці; криза предметів праці -- у втраті сировинної бази, що опинилася за кордоном, i у відсутності власних джерел нафти, газу, бавовни i деяких інших видів сировини та енергоносіїв; криза засобів праці -- у фізичному i моральному знoci виробничих потужностей підприємств, зубожінні їх структур.

Відомо, що капітал перебуває в безперервному pyсі, протягом якого він проходить три стадії, що охоплюють сфери виробництва та обігу. У ході свого руху капітал послідовно набуває i скидає три форми -- грошовий, продуктивний i товарний капітал. Одночасне перебування капіталу в трьох різних формах -- необхідна умова безперервності суспільного виробництва. Припинення руху капіталу на будь-якій одній стадії, так само як i перебування капіталу в якійсь одній формі, неминуче викликає порушення в pyci всього капіталу i появу перерв у процесі виробництва. Якщо поєднання робітників із засобами виробництва на виробничій фазі не відбувається протягом тривалого часу, то засоби виробництва руйнуються, а робітники втрачають виробничий досвід i навички у праці. Якщо капітал „застряє” на товарній фазі свого руху , то товари не реалізуються i процес кругообігу не може бути поновлено.[7]

Перенакопичення промислового капіталу за обставин кризи виявляється одночасно в ycix трьох його функціональних формах: 1) надвиробництві товарного капіталу (засоби виробництва i предмети споживання) -- супроводжується зростанням нереалізованих запасів i скороченням поточного виробництва; 2) стрибкоподібному зростанні надлишкового капіталу у продуктивній формі (засоби виробництва та робоча сила) -- зростання недовантаження виробничих потужностей, безробіття; 3) перенакопиченні капіталу в грошовій формі, що не знаходить прибуткового застосування.

Під впливом спаду виробництва, жорсткої монетаристської політики, лібералізації цін, зростання тіньового сектора економіки, інфляції, неплатежів та інших кризових чинників порушується кругообіг грошового капіталу підприємства.

Грошовий капітал застосовується на початковій i завершальній стадіях кругообігу промислового капіталу.

Підприємства для забезпечення розширеного відтворення мають виконувати фінансові зобов'язання i бути спроможними здійснювати певні витрати -- купівлю на товарному ринку й на ринку праці, тобто повинні виступати покупцем, який має гроші.

Загалом ситуація у сфері відтворення промислового капіталу України характеризується наявністю багатьох вузьких місць, подолання яких має бути одним із завдань державного антикризового управління економікою.

Отже, порушення єдності простих моментів процесу праці та кpyгообігy промислового капіталу створюють негативне підгрунтя роботи підприємств, що ускладнює їх функціонування. Це, в свою чергу, приводить до кризових ситуацій або банкрутства. [9]

• РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА
• 1.1 Поняття та сутність банкрутства
• Банкрутство - комплексний феномен, що виникає на перехресті економічних та юридичних чинників, а саме тоді , коли економічна неефективність господарюючих одиниць стає наочною у відповідному правовому середовищі. Воно характеризує неспроможність підприємства (організації) задовольнити вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджет i позабюджетні фонди.
• Закон України «Про банкрутство» під банкрутством розуміє зв'язану з браком активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги та виконати зобов'язання перед бюджетом.
• Україна впродовж останніх декількох років здійснює перехід від планово-розподільної, командно-адміністративної економіки до суспільства з вільним ринком. Всяке підприємство, що здійснює комерційну діяльність, вступає у відносини з податковими органами, банками, іншими підприємствами. В процесі цих відносин у підприємства виникають зобов'язання, які можуть привести до того, що підприємство стане боржником. [5]
• Відповідно до закону України Про внесення змін в закон України «Про банкрутство» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999) № 42-43:
• Основні терміни:
• Неплатоспроможність - нездатність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого терміну їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема по заробітній платні, а також виконати зобов'язання по відношенню оплати податків і зборів (обов'язкові платежі) не інакше, як за допомогою оновлення платоспроможності.
• Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема зобов'язання по оплаті податків і зборів (обов'язкових платежів),на протязі трьох місяців після настання встановленого терміну їх оплати.
• Банкрутство - визнана арбітражним судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як за допомогою застосування ліквідаційної процедури.
• Суб'єкт банкрутства (банкрот) - боржник, нездатність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена арбітражним судом.
• Кредитор - юридична або фізична особа, яка має в установленому порядку підтверджені документами вимоги за грошовими зобов'язаннями до боржника по виплаті заборгованості по заробітній платні працівникам боржника, а також органи державної податкової служби і інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю оплати податків і зборів.
• За нормальних умов господарювання акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості фірми. Одна з перших ознак руху до банкрутства -- спад прибутковості фірми нижче за вартість и капіталу. Відсотки за кредит i дивіденди, що сплачуються фірмою, перестають відповідати сучасним ринковим умовам господарювання, а вкладання коштів у таку фірму стає невигідним. Кредитори (власники облігацій та інші одержують певні суми, визначені кредитними угодами, але відносна вигідність їхніх вкладень у дану фірму зменшується, а у зв'язку зі спадом вартості акціонерного капіталу падає й ціна акцій, збільшується ризик неповернення коштів, у фірми виникають труднощі з готівкою, особливо якщо кредитори не пролонгують кредитні угоди на наступний період i фірма змушена буде виплатити не тільки відсотки, а й суму основного боргу. Може виникнути криза ліквідності i фірма увійде в стан «технічної неплатоспроможності». Це явище можна вже розглядати як банкрутство. Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство можна за 1,5-2 роки до появи його очевидних ознак. Цілком можливим е виявлення початкових ознак банкрутства через прогнозування «ціни підприємства» на найближчу та довгострокову перспективу. Ціна фірми - це при ведені до теперішнього часу потоки виплат кредиторам та акціонерам.[4]
• Зниження прибутковості фірми або збільшення середньої вар- тості зобов'язань означає зниження її ціни. Як дисконтна ставка використовується середньозважена вартість капіталу. Ціна фірми може впасти нижче за суму зобов'язань кредиторам. Це означає, що акціонерний капітал «зникає». Ось це i е повне банкрутство -- банкрутство акціонерів. Ціна фірмиможе впасти навіть нижче за ліквідаційну вартість активів. Тоді ліквідаційна вартість розглядатиметься як ціна фірми, а ліквідація фірми стає вигіднішою за її експлуатацію. Акціонери в цьому разі втрачають свій капітал.
• 1.2 Причини банкрутства
• Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи:
• 1) зовнішні, які практично дуже важко(іноді неможливо) врахувати;
• 2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому підприємстві. Результатом одночасного впливу всіх чинників е настання банкрутства (рис. 1.1).
• До основних внутрішніх причин передусім належить недосконалий менеджмент, згідно з яким, наприклад, підприємство здійснило неефективні довгострокові фінансові вкладення, що не забезпечили зростання його доходу в передбачуваний період; підприємство обтяжене надмірними виробничими запасами, що не збільшують обсягів виробництва та грошових надходжень; підприємство виробляє готову продукцію, що не реалізується; утримує непомірну для нього соціально - культурну сферу або надмірну кількість персоналу тощо.
• До подібних причин у сучасних умовах можна віднести неефективну маркетингову стратегію і тактику, коли між виробниками і споживачами існує значна кількість посередницьких ланок, у яких осідає переважна частина виручки.
• Зовнішніми причинами невиконання зобов'язань можуть бути, зокрема, ситуації, коли ринок знижує загальний попит на продукцію підприємства з причин відсутності потреби в ній, високих цін, зниження платоспроможності, появи товарів - субститутів тощо. Такі ситуації можуть виникнути тоді, коли недобросовісні споживачі не здійснюють платежів за відвантажену продукцію або за надані послуги. У цих випадках підприємство, не маючи виручки, не може виконати своїх зобов'язань перед іншими суб'єктами його економічних зв'язків і діяльності.
• Можуть виникати ситуації різких змін податкової політики, введення підвищених митних тарифів, прямих заборон на експорт або імпорт продукції, що також призводить до неможливості виконання підприємством своїх зобов'язань.
• Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними. Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та ін.
• Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств спричиняється зовнішніми, а 2/3 -- внутрішніми причинами. Очевидним є те, що фактори банкрутства для вітчизняних підприємств є іншими, похідними від кризового стану національної економіки.[3]
• Саме необґрунтована економічна політика уряду, некеровані інфляційні процеси, тотальна економічна криза, політична нестабільність суспільства, спад ділової активності в економіці найбільш впливають на результати діяльності підприємств передовсім через недосконалість законодавчої бази. На сучасному етапі дуже уповільнився розвиток науки i техніки знов-таки через глибоку кризу в інвестиційній сфері. Низький рівень інтегрованості вітчизняної економіки, неефективне використання зарубіжного капіталу, різке погіршання кон'юнктури внутрішнього i зовнішнього ринків спричиняють помітні симптоми банкрутства в багатьох підприємствах України.
• Рух до кризового стану починається в момент виникнення кумулятивного зростання величини відхилення тих чи тих показників, які характеризують стан зовнішнього та внутрішнього середовища функціонування фірми, від довгострокових тенденцій динаміки цих показників. Наприклад, якщо обсяг продажу товару коливався в межах ±3% середньомісячної величини від середньо квартальної, а наступного місяця впав на 10% i негативна тенденція наростає, то маємо вже певні симптоми кризового стану .
• 1.3 Державне регулювання банкрутства в Україні

В Україні державне регулювання банкрутства відбувається згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених цим Законом, здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення, затвердженого у встановленому порядку.[7]

Державний орган з питань банкрутства:

- сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

- пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених цим Законом;

- організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);

- здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);

- забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;

- здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;

- організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;

- готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків;

- готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;

- здійснює інші передбачені законодавством повноваження.

Справи про банкрутство розглядаються виключно господарськими судами, навіть якщо одна із сторін - це фізична особа, в тому числі така, що не є суб'єктом підприємницької діяльності. Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.

Боржниками можуть бути лише юридичні особи, а кредиторами - як юридичні, так і фізичні особи.

Ініціаторами порушення справи про банкрутство можуть бути як кредитори підприємства-боржника, так і саме підприємство. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо вимоги кредитора до боржника в сукупності складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

• РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА ЯК ЗАСІБ ОЦІНКИ ЙМОВІРНОСТІ БАНКРУТСТВА
• 2.1 Економіко-математична модель діагностики банкрутства
• Для успішного господарювання на ринкових засадах суттєво важливим є можливість оцінки ймовірності банкрутства суб'єктів підприємницької та іншої діяльності. В Україні, де протягом багатьох десятиріч панувала позаринкова система господарювання, що виключала офіційне визнання банкрутства як економічного явища, нема загальновизнаної вітчизняної методики визначення ймовірності банкрутства суб'єктів господарювання.
• У зв'язку з цим доводиться користуватися зарубіжними методичними підходами, в основу яких покладено факторні моделі прогнозування банкрутства підприємств та організацій. [8]
• Найпростішою є двофакторна модель оцінки ймовірності банкрутства підприємства (організацій). Вона передбачає обчислення спеціального коефіцієнта Z i має такий формалізований вигляд:
• Z = - 0,3877 - 1,0736 kзл + 0,579 qпк ,
• де kзл -- коефіцієнт загальної ліквідності; qпк -- частка позикових коштів у загальній величині пасиву балансу.
• За двофакторною моделлю ймовірність банкрутства будь-якого суб'єкта господарювання є дуже малою за будь-якого від'ємного значення коефіцієнта Z i великою -- за Z > 1.
• Більш обґрунтованою та більш поширеною є п'ятифакторна модель Альтмана.
• Професор Нью-Йоркського університету Едвард Альтман розробив алгоритм розрахунку індексу кредитоспроможності, який одержав назву індексу (моделі Альтмана. Цей індекс дає змогу з достатньою вірогідністю розподілити суб'єкти господарювання на тих, що працюють стабільно, i на потенційних банкрутів.
• Свою модель Е. Альтман побудував на підставі дослідження фінансового стану та результатів господарської діяльності 66 ком- паній, розрахувавши 22 фінансові коефіцієнти i скориставшися для своєї моделі лише п'ятьма найбільш вагомими. Ці коефіцієнти ха- рактеризують з різних сторін (усебічно) прибутковість капіталу та його структуру.
• Індекс Альтмана «Z» розраховується за формулою
• Z = З,З К1, + 0,99 К2 + 0,6 К3 + 1,4 К4 + 1,2 К5,
• де 3,3; 0,99; 0,6; 1,4 i 1,2 -- коефіцієнти регресії, що характеризують мipy впливу на індекс «Z»;
• К1 -- характеризує прибутковість основного та оборотного капіталу; визначається діленням суми балансового прибутку на загальну вартість активів; з певною часткою умовності його можна назвати показником рентабельності виробництва;
• К2 -- відображає дохідність суб'єкта господарювання i розраховується як співвідношення чистої виручки від реалізації продукції i загальної вартості активів підприємства (організації);
• К3, -- визначає структуру капіталу фірми; обчислюється як відно- шення власного капіталу (за ринковою вартістю) до позикового капіталу (суми коротко- i довгострокових пасивів);
• К4 -- відображає рівень чистої прибутковості виробництва ( діяльності ); розраховується діленням обсягу реінвестованого прибутку (суми резерву, фондів соціального призначення та цільового фінансування, нерозподіленого прибутку) на загальну вартість активів фірми;
• К5 -- характеризує структуру капіталу та визначається як відношення власного оборотного капіталу до загальної вартості активів суб'єкта господарювання.
• Для визначення ймовірності банкрутства того чи того суб'єкта господарювання розрахунковий індекс «Z» необхідно порівняти з критичним його значенням. Для точнішого визначення ступеня ймовірності банкрутства підприємства (організації) рекомендується користуватися таблицею 2.1.
• Зрозуміло, що в процесі ранжирування (розподілу) підприємств та інших суб'єктів підприємницької діяльності часто виникає потреба врахувати специфіку відповідної галузі (сфери діяльності), а відтак визначити іншу шкалу градації індексів. У вітчизняній практиці господарювання застосування моделі Е. Альтмана зв'язане з певними труднощами.
• По-перше, коефіцієнти peгpeciї К1,-- К5 розраховувалися автором за результатами діяльності компаній, що функціонували у зовсім іншому конкурентному ринковому середовищі.
• По-друге, у шкалі Альтмана не враховано галузевих особливостей господарювання.
• По-третє, вітчизняним спеціалістам бракує інформації для розрахунку коефіцієнта К3 через недорозвинутість ринку цінних паперів.
• Тому запропоновані Е. Альтманом методичні принципи визначення ймовірності банкрутства можна використовувати у вітчизняній практиці господарювання за такої умови: коефіцієнти peгpecії та критичні значення індексу «Z» треба обов'язково розраховувати для конкретних галузей (сфер діяльності) з використанням оптимальних критеріїв, які відображали б специфічні умови господарювання вітчизняних підприємств (організацій).
• Таблиця 2.1.МОЖЛИВІСТЬ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА (ОРГАНІЗАЦІЇ) ЗА Е. АЛЬТМАНОМ

Значення індексу «Z»	Можливість банкрутства
1,8 і нижче від 1,81 до 2,6 від 2,61 до 2,9 від 2.91 до 3,0 і вище	Дуже висока Висока Достатньо ймовірна Дуже низька

• Існують методичні рекомендації по виявленню ознак неплатоспроможності підприємства і ознак дій по захованню банкрутства, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства. Вони затверджені наказом Міністерства економіки України від 17.01.2001 р. № 10.
• Показники оцінки стану підприємства:
• - поточна неплатоспроможність;
• - коефіцієнт покриття;
• - коефіцієнт забезпечення власними засобами;
• - коефіцієнт Бівера - відношення різниці між чистим прибутком і нарахованою амортизацією до суми довгострокових і поточних зобов'язань. Ознакою формування незадовільної структури балансу є таке фінансове положення підприємства, у якого протягом тривалого часу (1,5 - 2 роки) коефіцієнт Бівера не перевищує 0,2. ).
• 2.2 Характеристика сучасних методів оцінки рівня банкрутства підприємства
• Як відомо, показники діяльності підприємства формуються випадково під впливом дії багатьох чинників внутрішнього та зовнішнього середовища. Це обумовлює доцільність доповнення інструментарію оцінки вірогідності банкрутства підприємства методом стохас-тичного комп'ютерного моделювання (методом Монте-Карло).
• Використання цього методичного прийому дослідження базується на проведенні комп'ютерних експериментів подальшого розвитку підприємства для визначення частоти та обсягів можливих ліквідних ускладнень. Для реалізації цієї ідеї використовується спеціально розроблена оболонка імітаційного стохастичного моделювання - „Моделювання випадкових процесів", яка дає можливість проводити комп'ютерні експерименти за економіко-математичною моделлю будь-якого характеру.
• Аналогічним чином оцінюється вірогідність знаходження функції в межах певного інтервалу, наприклад при визначенні нормативу формування страхового запасу коштів.
• Очікуваний за результатами проведеного комп'ютерного моделювання залишок грошевих коштів та ступінь його коливання дає можливість оцінити ймовірність отримання дефіциту платоспроможності, а відповідно - і вірогідність виникнення ситуації банкрутства.[9]
• Запропонований інструментарій може використовуватися не тільки для проведення діагностики вірогідності банкрутства, а й у перебігу розробки програми антикризових дій, оцінки результативності запропонованих антикризових заходів.
• 1. Методичне забезпечення діагностики кризового стану та загрози банкрутства підприємства надзвичайно різноманітне, що обумовлює доцільність його класифікації за декількома ознаками: статус та обов'язковість застосування; характер оціночних показників та їх інформаційного забезпечення; напрям дослідження, підхід до формування оціночних показників, методика їх дослідження, наявність та характер формування узагальнюючого висновку; засоби обробки інформації тощо.
• 2. В Україні прикладом державної методики діагностики кризового стану є „Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства", затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції. Вони передбачають ідентифікацію стану неплатоспроможності підприємства та визначають правила прийняття рішень стосовно економічних ознак фіктивного банкрутства, приховування банкрутства та доведення до банкрутства, завершення санаційних процедур.
• 3. Найбільш поширеним методичним підходом до діагностики стану та загрози банкрутства є коефіцієнтний підхід, який передбачає використання певного переліку спеціальних фінансових коефіцієнтів-індикаторів стану підприємства - відносних показників, що розраховуються шляхом порівняння між собою певних абсолютних показників господарсько-фінансової діяльності підприємств, інформація про які відображується у фінансовій та інших видах звітності.
• Діагностика кризового стану та виявлення загрози банкрутства на базі використання фінансових коефіцієнтів передбачає: формування системи оціночних показників; розрахунок їх величини, проведення горизонтального, порівняльного та еталонного аналізу.
• Коефіцієнти-індикатори кризових явищ класифікують за такими ознаками: залежно від інформаційного забезпечення розрахунку (показники експрес та поглибленої діагностики), залежно від функціонального спрямування (показники, що характеризують платоспроможність, структуру капіталу, ділову активність та прибутковість діяльності), залежно від функціональних можливостей (показники теперішньої та майбутньої загрози банкрутства).
• 4. Простим для застосування та поширеним прийомом діагностики є побудова балансових (агрегатних) моделей оцінки фінансового стану. Під агрегатами слід розуміти абсолютні оцінні показники, що розраховуються за спеціальними методиками на базі показників звітності та управлінського обліку підприємств.
• Ідентифікація кризового стану та виявлення загрози банкрутства передбачає порівняння між собою певних агрегатів та формулювання діагностичного висновку за визначеними правилами оцінки (залежно від результатів порівняння).
• Найбільшого поширення набула балансова модель, описана у працях В.Ковальова та його послідовників.
• 5. Широке визнання для проведення діагностики набули також матричні моделі ідентифікації стану підприємства, розроблені у працях французьких дослідників Франшона та Романе.
• Матричні моделі діагностики кризового стану та виявлення загрози банкрутства передбачають побудову діагностичної матриці, кожен квадрат якої характеризується певним співвідношенням показників господарсько-фінансової діяльності підприємства або розрахованих оціночних агрегатів ідентифікується як певний стан підприємства.
• У процесі діагностики стан підприємства та наявність загрози банкрутства визначається залежно від поточного місцезнаходження підприємства в межах матриці та ретроспективного аналізу зміни місцезнаходження (аналіз шляху).
• 6. Статистичні моделі діагностики банкрутства являють собою спеціальним чином обчислену дискримінанту функцію (границю), в якості аргументів якої використовуються фінансові коефіцієнти-індикаторами, що найбільшим чином обумовлюють розвиток кризи, а значення (Z-рахунок) - дозволяє ідентифікувати ступінь (ймовірність) загрози банкрутства.
• Побудова статистичної моделі передбачає математичну обробку інформації про результати господарсько-фінансової діяльності 2-х однорідних (за галуззю, обсягом діяльності тощо) сукупностей підприємств-об'єктів спостереження, одна з яких охоплює підприємства, що визнані банкрутами, інша - підприємства, що продовжують нормально функціонувати.
• Розробкою статистичних моделей прогнозування банкрутства займалися такі видатні закордонні вчені: Є. Альтман, Спрінгейт, Конан, Гольдер, Тофлер, Тисшоу, Ліс, Чессер та ін.
• Діагностика українських підприємств за закордонними статистичними методиками є некоректною, оскільки порушуються найважливіші умови застосування статистичних моделей: часова відповідність, відповідність об'єкта оцінювання, відповідність методики визначення параметрів моделі. Необхідно використовувати метод, а не результати його використання.
• В Україні метод дискримінантного аналізу використано при підготовці Порядку проведення оцінки фінансового стану бенефіці-ара, затвердженого наказом Міністерства фінансів України (шести-факторна модель). Існують інші спроби побудови статистичних моделей на матеріалах українських підприємств для розв'язання окремих дослідницьких завдань.
• З методичної точки зору, перешкод для створення національних моделей діагностики банкрутства немає. До складу багатьох сучасних програмних пакетів статистичної обробки інформації входить функція БДА, що суттєво спрощує та прискорює процедуру математичних обчислень.
• 7. Рейтингові моделі діагностики фінансового стану і загрози банкрутства являють собою іншу форму створення простої для застосування системи узагальнюючої оцінки різноманітних характеристик об'єкта оцінювання, що мають вагоме значення для визначення наявності та глибини кризи його розвитку.
• Побудова рейтингової системи передбачає проведення таких основних етапів роботи: формування переліку оціночних показників фінансового стану та загрози банкрутства підприємства; визначення принципу діагностики показників; типізація фінансового стану (виокремлення окремих типів життєздатності та (або) стадій розгортання кризи); встановлення граничних значень або ідентифікаційних якісних ознак кожного показника відповідно до визначеного типу фінансового стану; розробка принципів бальної оцінки окремих оціночних показників та формування ідентифікаційних таблиць оцінювання; визначення узагальнюючого критерію, інтерпретація результатів рейтингової оцінки.
• Існують різні підходи до обґрунтування критеріальних меж оціночних показників, які будуються на обробці певного статичного масиву даних (наприклад, техніка кредитного скорінгу) або на математичній обробці (наприклад, методика В. Вітлінського).
• 8. У ході діагностики кризового стану доцільно використовувати графічний метод, який носить допоміжний характер і використову ється для наочної інтерпретації результатів попередньо проведеної
• аналітичної роботи. Для проведення діагностики будується 2-3-мірна матриця, кожен квадрант якої характеризується певним діапазоном значення окремих оціночних показників.
• Ідентифікація стану підприємства здійснюється в графічній формі шляхом визначення місцезнаходження підприємства в межах діагностичної матриці та аналізу його зміни за попередній період.
• 9. Експертні методики діагностики кризового стану та загрози банкрутства передбачають використання для формування діагностичного висновку не кількісних, а якісних показників, що характеризують стан діяльності підприємства, його ресурсного забезпечення, якості менеджменту тощо. Необхідна якісна інформація збирається експертами шляхом спостереження або опитування.
• Формування узагальнюючого висновку здійснюється на підставі наявності експертно визначених типових ознак - індикаторів кризового стану або по стандартизованим методикам бальної або рейтингової оцінки (А-рахунок).
• 10. Динамічний підхід до діагностики банкрутства передбачає поглиблений аналіз грошового обороту підприємства, в перебігу якого здійснюється аналіз обсягів грошового обороту та грошових потоків підприємства, оцінюються джерела формування вхідного та напрями використання вихідного грошових потоків, оцінюється ритмічність та синхронність грошових потоків, достатність грошових залишків та грошових потоків для покриття поточних та боргових зобов'язань підприємства. Наявність стану та загрози неплатоспроможності визначається на підставі аналізу ритмічності та синхронності грошових потоків, їх достатності для покриття грошових витрат підприємства.
• У перебігу цієї роботи використовується спеціальна система аналітичних показників динамічної платоспроможності, яка розраховується на матеріалах бухгалтерського та оперативного обліку, планових даних стосовно руху грошових коштів.
• 11. Динамічний підхід до аналізу стану підприємства логічно доповнює різні види статичних досліджень (коефіцієнтний, агрегатний, рейтинговий підходи), але на відміну від них оперує не статичними, а індексними показниками, використання яких дозволяє оцінити динаміку (напрямок) розвитку підприємства.
• Відмінними особливостями цього підходу до проведення діагностики є насамперед широке коло об'єктів дослідження, які можуть об'єднувати не тільки фінансові, а й нефінансові показники (індикатори) розвитку підприємства, що у сукупності дозволяє дати інтегральну оцінку ринкової, виробничої, кадрової та фінансової спроможності підприємства. У якості оціночних використовуються не статичні, а динамічні показники-індекси відповідних показників та індекси співвідношення між двома взаємозалежними аналітичними показниками.
• 12. Для діагностики кризи розвитку підприємства слід широко використовувати автоматизовані системи діагностики - спеціальні програмні продукти, що використовується для розрахунку окремих
• показників та інтерпретації на їх основі за спеціальними (вбудованими або налагодженими) методиками стану підприємства та оцінки наявності загрози банкрутства.[3]
• Існуюче різноманіття даних систем дозволяє класифікувати їх залежно від автономності (автономні, добудовані), наявності функції формування узагальнюючого висновку (розрахункові, інтелектуальні), участі користувача у формуванні узагальнюючого висновку (закриті, відкриті).
• 2.3 Аналіз законодавства про банкрутство
• Законодавство про банкрутство -- найважливіша складова частина правової бази змішаної економіки будь-якої цивілізованої країни.
• Основи інституту банкрутства в Україні та перспективи його подальшого розвитку були закладені для всіх суб'єктів підприємницької діяльності, крім сільськогосподарських, раніше діючим з 1992 р. до 1 січня 2000 р. Законом «Про банкрутство» (для сільськогосподарських підприємств -- з 1 січня 1993 р.). Практика застосування Закону «Про банкрутство» (1992 р.) виявила деякі вади, зокрема непроробленість окремих норм і певну відірваність від реальної економічної ситуації. Так, не було чітко визначено, по-перше, хто є неспроможним боржником, по-друге, процедури, які можуть бути до нього застосовані. Крім того, не були чітко визначеними функціональні обов'язки сторін.
• Визначення банкрутства виходило з тлумачення неспроможності як єдиного поняття, незалежно від різноманітних умов його виникнення та форм прояву, а це, у свою чергу, призводило до ототожнення понять «неспроможність» та «банкрутство».
• У Законі 1992 р. були відсутні заходи, спрямовані на профілактику та запобігання неспроможності. Він, по суті, обмежувався лише визначенням юридичного механізму саме ліквідації підприємства-боржника. Для запобігання неспроможності підприємства-боржника в законодавстві було передбачено лише одну процедуру -- санацію, яка за своєю юридичною природою є інститутом переведення боргу.
• Таким чином, замість закріплення норм, що запобігають неспроможності суб'єкта господарювання, українське законодавство встановлювало сприятливі правові передумови для його юридичного знищення. Зарубіжне ж законодавство передбачає ліквідацію підприємства-боржника тільки тоді, коли вже неможливо використовувати які-небудь інші способи відновлення його платоспроможності або стягнення заборгованості.Як показує аналіз зарубіжного законодавства, при ліквідації підприємства-боржника складається комплекс відносин між: кредиторами і підприємством-боржником; підприємством-боржником і державою; підприємством-боржником і трудовим колективом; державою і керівниками збанкрутілих підприємств - це відображено на (рис. 2.1. ).У Законі 1992 р. не було враховано накопиченого у цій сфері досвіду щодо пропорційного врахування інтересів усіх суб'єктів правовідносин з банкрутства.[8]
• Нова редакція Закону «Про банкрутство» (1999 р.) вже враховує деякі тенденції зарубіжного законодавства з трактування поняття неспроможності і регулювання надзвичайно складної системи взаємовідносин щодо переходу прав власності при застосуванні майнової відповідальності до суб'єктів підприємницької діяльності. Воно стало не таким жорстким. Раніше визнання підприємства неспроможним мало наслідком неодмінну ліквідацію підприємства. Поступово з'явилися різноманітні варіанти вирішення долі підприємства, і перед стадією його ліквідації виникла попередня процедура, яка дає можливість відновити платоспроможність підприємства і спрямована на продовження діяльності підприємства.
• У цих випадках суд тільки визначає, що підприємство має ознаки неспроможності, але не оголошує його банкрутом.
• Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлює склад, порядок та умови застосування реорганізаційних і ліквідаційних процедур антикризового регулювання. В Україні форми і методи оздоровлення кризових підприємств існують у вигляді процедур реорганізації, ліквідації та мирової угоди (рис.2.2).
• Реорганізаційні або ліквідаційні процедури призначаються за рішенням арбітражного суду.[8]
• Реорганізаційні процедури спрямовані на підтримку діяльності та оздоровлення фінансово-господарського становища підприємства-боржника з метою запобігання його ліквідації, сприяють продовженню його існування.
• Ліквідація - це припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів по задоволенню визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.
• Мирова угода. Мирова угода - це домовленість між боржником та кредиторами відносно відстрочення та/або розстрочення, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.
• Мирова угода укладається в письмовій формі. Вона підписується з боку боржника керівником або арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), а від імені кредиторів-головою комітету кредиторів. Після того, як мирову угоду буде підписано всіма діючими сторонами, заява про її затвердження передається арбітражним керуючим в 5-денний строк до господарського суду. Якщо мирова угода відповідає переліченим в Законі вимогам, то господарський суд її затверджує і припиняє провадження у справі про банкрутство. Укладення мирової угоди регулюється розділом 4 Закону
• .Рис 2.2. Типи процедур, що застосовуються до боржника
• РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ БАНКРУТСТВА
• 3.1 Напрямки антикризового управління підприємством
• Антикризове управління -- це сукупність форм i методів реалізації антикризової політики щодо конкретного підприємства - боржника. Метою антикризового управління є розробка й реалізація заходів, спрямованих на нейтралізацію негативних явищ, які приводять підприємство до кризового стану. Антикризове управління є категоpiєю мікроекономічною i відображає виробничі відносини, що складаються на piвні підприємства при його оздоровленні чи ліквідації.
• Сутність антикризового управління можна визначити таким чином. Антикризове управління -- це здатність розробляти оптимальні шляхи виходу з кризової ситуації, визначати пріоритетні цінності підприємства в умовах кризи, координувати діяльність підприємства) та його працівників з передбачення кризи, добиватися ефективності їх праці в екстремальних умовах.
• Успіхи або невдачі підприємства будь-якої форми власності залежать від зовнішніх i внутрішніх факторів його розвитку. До внутрішніх факторів розвитку підприємства належать: уміння підприємства результативно працювати (забезпечується зростання виробництва), ефективно використовувати наявні ресурси (зростання показників ефективності), уміння підвищувати конкурентоспроможність на ринку товарів (послуг) і забезпечувати кількісне зростання необхідних для використання pecypciв.
• До зовнішніх факторів розвитку підприємства належать: державне ре-гулювання цін i тарифів на товари (послуги), політика оподатковування, інвестиційна політика, фінансово-кредитна політика, контроль i регулювання ефективності підприємства з боку держави, проведення реорганізацій-них процедур з метою фінансового й економічного оздоровлення підприємств. [8]
• Від поєднання зовнішніх i внутрішніх факторів залежить ефективність діяльності підприємства.
• Антикризове управління базується на загальних закономірностях управлінських процесів i на специфічних особливостях, які пов'язані з проведенням антикризових процедур. Так, наприклад, управління завжди цілеспрямоване. Bибір i формування цілей є вихідним пунктом у будь-якому процесі управління, у тому числі й антикризовому. У той же час система контролю i раннього виявлення ознак майбутньої кризової ситуації є специфічним атрибутом, притаманним процесу антикризового управління.
• Антикризовий вектор присутній в будь-якому управлінні. Це така система управління, яка спрямована на вирішення завдань інтенсивного розвитку підприємства завдяки мобілізації та інтенсифікації вcix pecypciв на противагу екстенсивному розвитку.
• Залежно від об'єднання інтенсивних i екстенсивних факторів визначається тип розвитку підприємства:
• Інтенсивний.
• Екстенсивний.
• Змішаний (екстенсивно - інтенсивний).
• Переважно інтенсивний.
• Переважно екстенсивний.
• Сугубо інтенсивний.
• Сугубо екстенсивний.
• Запобігання банкрутству підприємств залежить від їхнього вміння збільшувати обсяг виробництва за рахунок його ефективності (ре-сурсовіддачі). При розробці стратегії виживання підприємства необхідно забезпечити його розвиток спочатку за 1 чи 3, а потам за 4 чи 6 типом розвитку. Це повинно бути враховано при оцінці ступеня неспроможності підприємства. Адже підприємство, що розвивається протягом декількох років за інтенсивним типом, не може бути оголошено банкрутом. Нестача коштів у цьому випадку викликана зовнішніми факторами і не залежить від діяльності підприємства. [4]
• 3 метою фінансового оздоровлення i стабільної роботи підприємства у випадку неспроможності необхідно використовувати систему антикризового управління.
• Для антикризового управління доцільно використовувати такі організаційні структури управління:
• адаптуюча структура управління. Складається з відділу про- грам i відділу розробок. У функції останнього входять стратегічне планування, підготовка pecypciв i кваліфікованих кадрів для відді- лу програм, який забезпечує виконання стратегічних планів, виро- бництво планової продукції та її реалізацію. Достоїнство цієї стру- ктури -- рухливість, гнучкість;
• структура управління, орієнтована на пошук нового. Основ- на її ідея полягає в тому, щоб з'єднати виробництво i збут вcix осво- єних видів продукції (послуг) в одну групу поточного виробництва i структура управління, орієнтована на пошук нового. Основ- на її ідея полягає в тому, щоб з'єднати виробництво i збут вcix осво- єних видів продукції (послуг) в одну групу поточного виробництва i зосередити розробку нових видів продукції в пошукових групах;
• структура, opiєнтована на вирішення проблем. Принципо- во відрізняється від вcix інших структур управління. За основу управління приймається процес вирішення проблем, який розбива- ється на кілька етапів. Відповідно до цих етапів створюється струк- тура управління;
• -- структура управління, організована за принципом ринку. У ній ліквідується зв'язок «керівник -- підлеглий», що є основним в iншиx структурах управління. Цей зв'язок заміняється чисто економічними відносинами. На підприємстві повинні бути створені центри комерційного розрахунку i ліквідовані монополії, тому що конкуренція є основним двигуном прогресу i досягнення ефективної виробництва;
• -- венчурні структури. Істотною ознакою, що дозволяє ви- ділити додаткові модифікації структур, є ступінь самостійності керівників структурних елементів у використанні фінансових ресурсів щодо програм, проектів робіт, у зміні напрямків їхнього використання, у наборі, розподілі та звільненні кадрів, що є необхідним при антикризовому управлінні.
• Організаційно - економічний механізм антикризового управління включає розробку сукупності заходів економічного, правового й організаційного характеру, спрямованих, з одного боку, на створення максимально сприятливих умов для оздоровлення підприємства, а з іншого -- у випадку абсолютної збитковості підприємства -- на проведення цивілізованої ліквідаційної процедури.[2]
• Цей організаційно - економічний механізм дозволяє вирішити проблему виживання, стабілізації i забезпечення умов для стійкого зростання підприємства i складається з двох фаз. Основною метою першої фази є запобігання поглибленню кризи підприємства. Заходи, що починаються на даному eтапі, мають тактичний характер. Вони включають оголошення «надзвичайного стану» підприємства, проведення експрес-діагностики, зміцнення «бойового духу» колективу, створення команди однодумців, уживання заходів щодо фінансового оздоровлення, виявлення i швидке використання резервів, що „ лежать на поверхні ”.
• Залежно від глибини дестабілізації діяльності підприємству на здійснення заходів даної фази дається 2--3 місяці.
• Поліпшення результатів може бути досягнуте за рахунок підвищення ефективності використання наявних pecypciв, удосконалення управління, підвищення його адаптивності.
• Як критерій досягнення мети першої фази пропонується збільшення коефіцієнта поточної ліквідності i коефіцієнта забезпеченості підприємства власними оборотними коштами до нормативних значень i вище. Коли процес дестабілізації діяльності підприємства зупинений, доцільно перейти до другої фази.
• Друга фаза -- стратегічні заходи стабілізації -- передбачає оцінку виробничо-технічного та економіко - управлінського потенціалу підприємства, розробку й реалізацію адекватної стратегії розвитку підприємства залежно від виявлених тенденцій розвитку, специфіки галузі, характеру поведінки й цілей, переслідуваних підприємством. Проведення заходів цієї фази передбачає більш тривалий період (близько 5--6 кварталів). ЇЇ основною метою є стабілізація діяльності та створення умов для забезпечення стійкого зростання підприємства у перспективі.
• Технологічно заходи першої i другої фази даного процесу можна виконувати паралельно. Але найпершим завданням є зупинка процесу дестабілізації i поглиблення кризи підприємства.[5]
• Практика показала, що головними причинами дестабілізації та кризи є незадовільна система управління i низький рівень інноваційного потенціалу підприємства. Це типова ситуація для більшості підприємств, які потрапляють у скрутне становище. Зусилля вcix підрозділів повинні бути сконцентровані службою стратегічного розвитку на вирішенні ключових питань, що дають головний внесок у досягнення кінцевих результатів.
• Заходи щодо виходу з кризи поділяються на тактичні й стратегічні.
• Тактичні (оперативні) заходи щодо виходу з кризи можуть бути як захисними (скорочення витрат, закриття підрозділів, скорочення персоналу, скорочення виробництва i збуту), так i наступальними (активні маркетингові дослідження, високі ціни на продукцію, використання внутрішніх резервів, модернізація, вдосконалення управління). Оперативні заходи щодо виходу з кризи складаються з усунення поточних збитків, виявлення внутрішніх резервів, залучення спеціалістів, кадрових змін, одержання кредитів, зміцнення дисципліни.
• Стратегічні заходи полягають в аналізі та оцінці становища підприємства, вивченні виробничого потенціалу, розробці виробничих програм, політики доходів, інновацій, розробці загальної концепції фінансового оздоровлення підприємства.
• При розробці напрямків виходу з кризи з урахуванням представлених варіантів стратегії підприємства ставиться питання про можливі проекти фінансового оздоровлення. Стратегія фінансового оздоровлення містить у coбi як план кардинальних змін у діяльності підприємства (часткового або повного перепрофілювання), так i вирішення проблеми накопичених боргових зобов'язань за допомогою мораторію на виплату боргів.[9]
• Для досягнення ycпixy в сучасних умовах підприємству необхідна перео-рієнтація системи управління на вирішення таких питань, що гарантують міцність його становища i виживання у будь-яких ситуаціях на ринку.
• У межах стратегічного планування повинно відбуватися формулювання завдань i цілей підприємства; аналіз стану ринку, конкурентоспроможності i потенціалу підприємства в кожному окремому сегменті ринку; стратегії розвитку господарського портфеля, внесення змін у них в процесі реалізації; прогнозування передбачуваних фінансових результатів.
• Найважливіші цілі бізнесу формулюються на основі місії i конкретних цінностей, на які орієнтується вище керівництво. При розробці антикризової стратегії найважливішою короткостроковою метою підприємства повинно бути забезпечення обслуговування кредиторської заборгованості в заданий термін при найбільш вигідному графіку погашення боргів.
• Стратегія матеріалізується в детальному комплексному плані стратегічного розвитку, що містить у coбi такі компоненти :
• 1. Завдання, що обумовлені місією підприємства.
• 2. Цілі розвитку.
• 3. Аналіз ринкової ситуації, у якій функціонує підприємство.
• 4. Оцінка обставин, які прямо чи побічно визначають страте- гію розвитку підприємства.
• 5. Прогноз сприятливих можливостей і виявлення загроз.
• 6. Розробка стратегії розвитку господарського портфеля, що фіксує найважливіші напрямки інвестиції у межах кожного сегме- нта ринку, де функціонують підрозділи підприємства.
• 7. Визначення потенційно можливих змін стратегічного харак- теру в регульованих факторах у зв'язку з новими ринковими обста- винами.
• 8. Передбачувані фінансові підсумки, що досягаються в резуль- таті втілення плану в життя.
• Таким чином, застосування концепції стратегічного менеджменту в межах антикризового управління повинно забезпечувати комплексний підхід до формулювання цілей, завдань i принципів функціонування підприємства. Серед короткострокових цілей найважливіше місце повинно займати фінансове оздоровлення, що є необхідною умовою досягнення в майбутньому перспективних цілей i задач, обумовлених місією фірми.[4]