Держава і право Стародавнього Єгипту

План

Вступ

1. Утворення та розвиток держави Стародавнього Єгипту

2. Загальні риси права Стародавнього Єгипту

3. Джерела вивчення держави та права Стародавнього Єгипту

Висновок

Література

Вступ

Будівництво і функціонування правової Української держави вимагають глибоких знань духовної культури людства. Однією із найважливіших складових частин цієї культури є історія політичних і правових вчень. У ній сконцентрований досвід багатьох поколінь мислителів, які досліджували проблеми політики, держави, права, законодавства і відображений процес формування та утвердження загальнолюдських політико-правових цінностей.

Обізнаність з історією політичних і правових вчень допомагає краще зрозуміти, як у боротьбі різних світоглядів йшов процес пізнання природи держави і права, сприяє поглибленню уявлень про свободу, справедливість і право, закони і законність, про приналежність до громадянського і державного устроїв, про права і свободи людини, форми і принципи взаємовідносин особистості та влади, права "та закони природного і позитивного права тощо.

Політико-правовий досвід людства, ідеї та досягнення минулого мають великий вплив на сучасні політичні і правові погляди на теорію і практику наших днів. Дослідження політичних і правових ідей необхідні для подальшого розвитку і поглиблення сучасних наукових уявлень про політику, державу, право, законодавство, права людини.[1, 8]

Одною з найдревніших держав, що виникли на зорі людства, був Стародавній Єгипет. Якою була історія цієї країни, яких досягнень в галузі права здобуло його суспільство та, найголовніше, з яких джерел ми отримуємо інформацію про життя тих часів - такі питання будуть розглянуті в даній роботі.

1. Утворення та розвиток держави Стародавнього Єгипту

Єгипет розташований в Північно-Східній Африці. Прийнято вважати, що назва країни походить від давньогрецького слова «Айгюптос». Воно виникло, вірогідно, від Хека-Птах - міста, яке греки пізніше іменували Мемфісом. Самі ж єгиптяни називали свою країну «Та Кемет» - Чорна земля - за кольором місцевого ґрунту. Стародавній Єгипет територіально був вузькою долиною (від 4 до 30 км ширини) в нижній течії Нілу. Завдяки періодичним розливам цієї ріки (з липня по листопад) ґрунти тут. родючі і добре зрошувані. Поливне землеробство вимагало будівництва зрошувальних споруд. Для цієї роботи створюються об'єднання родових общин, які називалися номами.

Процес утворення стародавніх держав на території Єгипту відбувався поступово. На початку IV тисячоліття до н.е. населення Єгипту проживало окремими громадами, ради і старійшини яких займалися розподілом води, створенням іригаційних систем. Громади об'єднувались в області (на грецькій мові -- ном), які протягом століть зберігали свої давні назви («Сокіл», «Зміїна гора», «Шакал», «Заєць», «Чорна корова»), свою замкненість. Давньою базою нома, очевидно, було плем'я. На чолі кожного нома був «цар», він же верховний жрець місцевого релігійного культу, мав також титул «начальника каналу».

На рубежі IV--III тисячоліть до н.е. у Єгипті існувало 40 номів. їх об'єднання проходить у III тисячолітті до н.е. Спершу виникають два царства -- Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У період так званого Раннього царства (ХХХ-ХVІІІ століть до н.е.) вони об'єднуються. Це сталося у період правління фараона Нармера (Менеса). Згідно з Геродотом, Менес заснував столицю об'єднаного царства на перетині Верхнього та Нижнього Єгипту, звівши греблю, щоб захистити місто від паводку. Звідси було зручно правити обома частинами країни. [2,8], [4,7]

Історію Стародавнього Єгипту прийнято поділяти на чотири великих періоди: Раннє (ХХХ - ХХVIII ст. до н.е.), Давнє (ХХVIII - ХХIII ст. до н.е.), Середнє (ХХІІ- ХVIII ст. до н.е.) і Нове (1580-1085рр. до н.е.) царства. Іноді цю періодизацію заповнюють п'ятим, так званим, Пізнім царством (до І ст. до н.е.). [4,7]

Вже в епоху Раннього царства формуються характерні риси сакральної єгипетської монархії, де фараон, божественний «володар Обох Земель», носій подвійної корони Єгипту, виступає як втілення бога Гора. Тоді ж уперше складається царська титулатура з чотирьох імен: ім'я Гора, пов'язане з уявленнями про Ка - божественний образ царя; «ім'я Обох Володарок» -- богині Півдня Нехбет та Півночі - Уаджіт, уособлених у подвійній червоно-білій єгипетській короні; «золоте ім'я», яке символізує божественну плоть царя; титул царя Верхнього і Нижнього Єгипту, що передує його особистому імені. А сам Гор стає великим богом - покровителем єдиного Єгипетського царства. Спорудження гігантських пірамід - яскраве свідчення того, наскільки великою була в Єгипті віра в особливу божественну силу фараона, що поширювалася на підданих і після його смерті. Бог Благий (або Добрий) за життя, бог Великий посмертно, фараон виступав зосередженням релігійного життя, від його земного благополуччя та загробного блаженства, за уявленнями єгиптян, залежала доля країни. Своєрідним апофеозом влади фараона в Єгипті виступає релігійна реформа Аменхотепа IV. На дванадцятому році свого правління цар-реформатор остаточно пориває з традиційним єгипетським багатобожжям та засновує культ сонячного диска - Атона. За наказом фараона в єгипетських написах робляться спроби не лише знищити імена богів, але й саме поняття «бог». [4,13]

Слово це намагаються замінити словом «володар», а знак бога - знаком, що означував фараона. Саме сонце на завершальному етапі реформи мислиться не як бог, а як цар. Віднині у світі правлять лише два царі: Сонце-Аточ і а чого син Ехнатон - «догідний Атону».[4,14] Для єдиної централізованої деспотії в Єгипті потрібен був монотеїзм. Єдиному володарю - фараону - потрібен був єдиний верховний бог, сином якого він був. Цьому перешкоджало існування в Єгипті політеїзму, коріння якого сягало тотемічних божеств. В інтересах встановлення монотеїзму один з перших фараонів другої династії оголосив себе втіленням бога Сета, а в кінці цієї династії фараони оголошують себе втіленням двох богів - бога Сета та бога Гора і називають себе: я "той, в якому умиротворились обидва боги". Уже в Стародавньому царстві був широко розповсюджений культ головного бога Стародавнього Єгипту - бога Ра. В епоху Середнього царства верховним богом Єгипту стає Амон - Ра, а фараон оголошується його сином. В період Нового царства в одному з трактатів вказується, що в Єгипті є тільки три боги: Амон, Ра та Пта, які уособлюють єдиного бога всього Єгипту. У надписах на саркофазі верховного жреця Єгипту бог Амон - Ра названий "владикою всіх богів". Він "бог божественний, який створив сам себе, створивши своєю волею небо і землю, цар царів, наймогутніший з богів". Про фараона, як сина бога, один з чиновників, що жив при фараонах XII династії, писав: "Прославляйте царя в тілесах ваших, носіть його в серцях ваших - він бог премудрості, що живе в серцях. Очі його шукають всяку плоть. Він сонце лазурове". Політична і правова думка Стародавнього Єгипту була пронизана релігійно-міфологічними уявленнями про божественне походження державної влади та про божественність фараонів. [1,28-29]

Утворення і розвиток Стародавнього царства (2800-2400р.р. до н.е.) свідчило про значний розвиток економіки, культури та військової могутності Єгипту. У цей період розширюється і удосконалюється зрошувальна система, значного розвитку сягають ремесла, зокрема, обробка дерева, каменю, металу, глини, папірусу, вичинення шкіри.

Розвиток виробництва веде до розподілу праці, й у зв'язку з цим стає не тільки вигідно, але й необхідно залучати додаткову робочу силу. Цю додаткову робочу силу давали головним чином війни. Військові полонені, яких раніше вбивали, набувають вартості, їх залишають живими і використовують як робочу силу. Так виникає рабство. [2,8]

Загарбницькі війни, зростання продуктивності праці, а також використання рабської сили ведуть до майнового розшарування єгипетського суспільства. Це веде до загострення протиріч у суспільстві, до значних конфліктів. У кінці існування Середнього царства (кінець III тис. до н.е. -- XVII ст. до н.е.) сталося переможне повстання збіднілих мас населення. Повстанці захопили владу у держані, перерозподілили майно, знищили документи, що забезпечували права і привілеї заможних осіб. Це повстання значно послабило державу, і Єгипет стає здобутком азіатських племен гіксосів, які панували над ним більше ста років. Перемога над ними фіванського царя Яхмоса І призвела до об'єднання Єгипту: утворення Нового царства (XVІ-ХІІ століть до н.е.). [2,8]

Соціальна диференціація. Процес економічного розвитку супроводжувався зростанням соціальних суперечностей, що знаходило свій вияв як у поглибленні розколу суспільства на вільних та рабів, так і в усе більшому відособленні різних соціальних груп серед вільного населення. [3,10]

Соціальна верхівка, що вийшла з маси рядових общинників, перетворюється на панівний клас. Зосередивши у своїх руках значну кількість рабів, ставши власниками землі, худоби та іншого майна, захопивши найважливіші посади в державному апараті, що формувався, рабовласницька знать стає економічно і політичне панівною силою. Правляча верхівка була представлена правителем, спадковою аристократією, воєначальниками. Дуже впливовою групою стає жрецтво, яке мало величезні багатства і було монополістом знань. [3,11]

Панівним класом у єгипетському суспільстві були жерці, цивільні і військові чиновники. Жерці ділились на групи у відповідності із кількістю культів. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, який керував усім персоналом, що служив даному богові. Особливий розряд складали царські жерці, які завідували культом царя -- бога. Жерці не тільки відправляли релігійні культи, але й займали важливі посади у державі. Жерці звільнялись від усіляких робіт на користь царя, від сплати будь-яких податей, від утримання царських гінців тощо. [2,10] Єгипетські жерці одержували прибутки у вигляді податей і дарунків фараонів.

Привілейовану верхівку у єгипетському суспільстві становила аристократія, що складалася із нащадків родоплемінної знаті, а також із вищих військових і цивільних чинів держави, писарів, із рядів яких виходили вищі сановники Єгипту. Жалування чиновники одержували натурою. Крупні чиновники одержували і земельні наділи, що передавались у спадщину. Вже у III тисячолітті до н.е. відбувається зростання великого землеволодіння. Із автобіографії царедворця Метена (біля 2900 р. до н.е.) видно, що він успадкував після свого батька тільки малих тварин. Але ставши спочатку писарем, а потім перебуваючи на посаді номарха різних номів, він придбав 200 арур родючої землі, будинок довжиною 200 і шириною теж 200 ліктів, а також чисельну кількість працівників. Деякі помістя, таким чином, передавались у спадщину, а деякі знаходились у тимчасовому користуванні у зв'язку із заняттям даної посади. [2,11]

На протилежному полюсі суспільства знаходилась уся маса рабів. Джерела рабства були різноманітними. Найрозповсюдженішим стає військовий полон. Однак рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, але й співвітчизники, переможені в міжусобних, внутрішніх війнах. Існували також і такі джерела, як боргове рабство, продаж батьками в рабство своїх дітей, віддання в рабство злочинців. Проте основним джерелом рабства залишався полон. Сфера використання рабської праці була досить широкою. Раби працювали в царському, храмовому господарстві, на будівництві різних споруд, доріг, іригаційної системи, в ремісничих майстернях, на рудниках. Значну кількість рабів використовували в домашньому господарстві як домашніх слуг. [3,11]

Основну масу населення у Стародавньому Єгипті становили псевдовільні селяни. Одні селяни жили на державній землі громадами, і кожен селянин мав у користуванні наділ землі, за який сплачував державі ренту. Інші були прикріплені до землі, що була пожалувана царем храмам, сановнику або воїну, і повинні були крім плати на користь держави віддавати частину врожаю храмам чи певним особам (від 1/3 до 5/6 врожаю). Деспотична держава змушувала селян працювати на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід. Мобілізовані селяни у багатьох випадках становили і гігантські армії єгипетських фараонів. [2,11]

Розвиток продуктивних сил призводив до розшарування сільських громад. Окремі селяни розорялись, втрачали свої земельні наділи, ставали бідняками. Утворювався прошарок дрібних власників (неджес), серед яких виокремлювались заможні господарі. Саме з них походили жерці, чиновники, писарі, торгівці. Це були так звані «сильні неджес». Найбідніші селяни називалися шуау або хуру. [2,11]

У Єгипті існував значний прошарок вільних селян -- общинників і ремісників. Сільська община була найчастіше об'єднанням великих сімей, які належали до однієї родинної групи, і наявність системи таких общин була типовою рисою давньосхідного суспільства.

Праця селян-общинників була важкою та виснажливою. Різноманітні податі натурою (зерном, худобою, домашньою птицею і т.д.), будівельна, військова та інші численні повинності важким тягарем лягали на плечі селянства, призводили до зубожіння. Так, у Єгипті податки складали 1/5 і більше врожаю. Систематичне пограбування власного народу було основою внутрішньої політики держави.

Міське населення також було неоднорідним. Існували знамениті жерці, чиновники, були торгівці, ремісники. Серед ремісників виділялись кваліфіковані художники, скульптори, архітектори. Заможні проживали в особливих кварталах міст. [2,12]

У період існування Нового царства досить часто проводились релігійно-соціальні реформи. Під час царювання Ехнатона (Аменхотепа IV) (1419--1400рр. до н.е.) багатобожжя було замінене на віру в одного бога Атона. Проте за час правління наступників Тутанхатона (Тутанхамона) (1400--1392р.р. до н.е.), Хоремхеба (середина XIV ст. до н.е.) цю реформу було ліквідовано. Це був період боротьби жерців і родової номової аристократії проти царської влади. У цій боротьбі гору взяла царська влада, і номархи змушені були повністю підкоритись фараонові, країна була розділена на два великих адміністративних жруги на чолі з намісником фараона. Округи ділились на області на чолі з особливим чиновником, при якому був писар. На чолі міст і фортець стояли начальники, що назначались фараоном. Управляв всією країною верховний чиновник -- візир (джаті). У його руках зосереджувалась вища військова, а також верховна судова влада. Він контролював і податкове управління. [2,9]

У період Нового царства великого значення набувають загони найманців, на чолі яких стоять кадрові офіцери. Досить часто військові командири наділяються функціями цивільних чиновників. В одному із джерел зазначається, що «начальник воїнів керує спорудженням каналів», а його «заступник постачає каміння для будівництва і перевозить статуї».[2,10]

Розвиток ремесла, торгівлі і земельних відносин вів до подальшого майнового розшарування, загострював відносини у суспільстві. Єгипетські фараони прагнули вжити заходів, спрямованих на усунення причин, що вели до відкритої боротьби у суспільстві. З метою збереження своєї влади фараони Пізнього царства прагнуть здійснювати реформи, які б послаблювали напругу у суспільстві. Так, за фараона Бокхоріса (732-726 рр. до н.е.) було заборонено перетворювати у рабів єгиптян -- неспроможних боржників (сам Бокхоріс був захоплений у полон нубійським царем Шабакою і заживо спалений). За Ямоса II було проведено реформи, що обмежували свавілля чиновників. Зокрема здійснювалося своєрідне декларування доходів вищих чиновників. Окремі з них, незважаючи на свою назву, - «неджеси» - «малі люди» мали статки, які дорівнювали багатствам фараона. Він, за словами грецького історика Геродота, «видав для єгиптян закон, за яким кожен єгиптянин був зобов'язаний щорічно повідомляти обласному начальнику усі свої засоби до життя; той, хто цього не зробить, або хто не може доказати, що він живе на законні засоби, карався на смерть}.[2,10], [4,12]

Єгипетська держава перестала існувати після могутніх ударів перських завойовників. У 525 р. до н.е. перський цар Камбіз у битві при Пелузіумі розбив єгипетські війська і завоював Нове царство фараонів. [2,10]

Єгипет кілька разів добивався незалежності від персидських володарів, поки не був завойований у 332 р. до н.е. Олександром Македонським, в котрому єгиптяни первісно бачили визволителя з-під гніту персів. Час Єгипту фараонів минув. Розпочалася епоха еллінізму. [4,13]

2. Загальні риси права Стародавнього Єгипту

Генезис правових поглядів, політичних і правових уявлень у Стародавньому Єгипті відноситься до IV тисячоліття до нашої ери та припадає на час утворення єгипетської держави. Спочатку на території Стародавнього Єгипту утворилося сорок невеликих державномів. У середині IV тисячоліття до н. е. з них утворилося два великі царства - Верхній Єгипет та Нижній Єгипет. Близько 3000 років до н. е. цар Верхнього Єгипту Менес об'єднав ці два царства і створив єдину централізовану державу у формі східної деспотії. [1,26-27]

Деспотія - це необмежена влада, форма самодержавної влади, необмежена монархія, яка характеризується повним свавіллям влади та безправністю народу.[1,27-28]

Деспот (господар) - це цар, фараон, необмежений та жорстокий володар, що править на свій розсуд. Єгиптяни уявляли створену єдину державу Єгипет як творіння бога, а правитель держави - фараон - вважався сином бога.[1,28] Його влада була необмеженою і він прирівнювався до бога сонця Ра. За життя фараона перед ним схилялись як перед земним богом. Обожнювання фараона знайшло відображення у єгипетському мистецтві: як правило він зображувався у вигляді могутнього і красивого царя, народженого від бога сонця і смертної жінки. Ідеологія обожнювання фараона провадилась за допомогою урочистих церемоній, обрядів і свят. Він був верховним жерцем, суддею, військовим начальником. Йому формально належала і вся земля у країні.[2,12]

Другою особою у країні був візир -- джанті, глава усього бюрократичного апарату, який поєднував як адміністративну, так і судову влади. Йому доповідали про свої справи усі чиновники, незалежно від свого рангу. Він керував здійсненням судової функції у державі. Йому належала і вища судова влада Він був головою великої ради десяти, яка, очевидно, була вищою судовою інстанцією в Єгипті і разом з тим, одним із органів управління. Він був начальником усіх царських скарбниць, усіх державних складів і керівником усіх царських робіт. [2,12] Зберігач печатки, або головний скарбник, завідував державними складами, в яких зберігались натуральні надходження. Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками. Вони виконували також функції військового і морського міністрів. Окрім цих осіб візирю підпорядковувались доглядач «білої палати» і доглядач двох царських житниць. Важливу роль відігравав «начальник усіх царських робіт» -- архітектор царя і міністр громадських робіт. На нижчих щаблях існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, який вів облік всього державного господарства, стягував податі, управляв царськими угіддями і складами, завідував поліцією і судом. Доступ у ряди чиновників був, очевидно, відкритим для всіх вільних у Єгипті. Дрібний чиновницький люд одержував жалування іаділами з умовою несення служби. Армія у Стародавньому Єгипті складалася із ополченців. Збройними силами, як правило, командував представник царської сім'ї. Постачанням зброї і всією військово-господарською частиною завідувало військове відомство --„Будинок зброї”, на чолі якого перебували представники вищої знаті, або навіть царевичі. У цілому ж, у період стародавнього царства військові посади займали не професіонали, а рядові чиновники. Розгалужений бюрократичний чиновницький апарат намагався нажитися за рахунок визиску селянства та міських жителів. Але навіть у той час принципи моралі у поведінці чиновників брали гору. У «Повченні Аменемопе», наприклад, зазначається: «не усувай межового каменю і межі поля... Не прагни захопити лікоть землі і не порушуй меж (земельної ділянки) вдови». [2,13]

Будівництво каналів, спорудження водоймищ було непідсильне не тільки окремим господарствам, але й цілим громадам. Для виконання таких робіт необхідно було об'єднувати значні зусилля, які завжди вели до концентрації влади. Саме у гідравлічних спорудах фараонів і необхідно шукати те, як виникла їх бюрократично централізована держава. Ніл постійно вимагав нагляду і проведення робіт, а це викликало необхідність загального нагляду і керівництва. [2,12]

Право Стародавнього Єгипту загалом було елементом у надбудові до базису - азіатського способу виробництва. Уся земля формально належала фараону, який передавав її у тимчасове або постійне володіння сільським громадам, храмам, воїнам, чиновникам. У будь-який момент фараон міг позбавити землі особу або громаду. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності, як наприклад, будівництво пірамід тощо. [4,13] За релігійно-міфологічними поглядами стародавніх єгиптян політичні та правові порядки на землі - це частина космічних порядків, які мають неземне походження. Бог сонця Ра визнавався творцем світу, вважалося, що він (бог Ра) породив богів Осіріса, Сета, богинь Ісіду, Хотар та інших богів. Після того, як Сет вбив Осіріса, влада перейшла до напівбогів, а від них - до людей. [1,28]

В міфах володарем справедливості фігурує і бог Осіріс. На політичні та правові погляди єгиптян великий вплив мала ідея про загробний суд Осіріса. Кожний єгиптянин після смерті повинен був предстати перед судом та розповісти всю правду про своє життя, при цьому він давав клятву: "І так, ви знаєте, володарі істини, що я вам приношу істину. І що я відвертаю від вас будь-яке зло. Я не робив зла людям, не приліплювався до зла, я не творив зла..., я не заподіяв нікому сліз. Я нікого не вбивав. Я ніколи не наказував вбивати зрадливо. Я не обманув ні однієї людини. Я не грабував запаси в храмах. Я не зменшував дарів, присвячених богам. Я не перелюбствував. Я чистий, чистий, чистий".[1,29-30]

Вільне населення не було однорідним за своїм правовим становищем. Воно підрозділялося на соціальні групи, які мали різні права та обов'язки і перетворювалися поступово на зв'язані однією професією замкнені касти. Кастовий поділ був властивий усім давньосхідним суспільствам. У Стародавньому Єгипті відособленими групами ставали жерці, воїни, переписувачі і та інші. [3,12]

У Стародавньому Єгипті формально вся земля належала фараонові, тобто існувала державна власність на землю. Фараон передавав її у тимчасове володіння, у квазівласність, за висловом французького єгиптолога Ревійю, храмам, Уїнам, представникам службової знаті, сільським громадам, правління землею, що перебувала у володінні сільських юмад, здійснював староста -- ксерп. У будь-який час фараон (держава) міг позбавити особу або громаду права володіння землею, якщо володілець не виконував своїх обов'язків перед державою. Фараон (держава) міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності на користь держави. Це і є характерною ознакою азіатського способу виробництва, за якого панівним класом є клас чиновників, і за якого основною масою виробників є не раби, а уярмлене населення країни.

Земля, що перебувала у володінні храмів та окремих осіб, у деяких випадках ставала предметом купівлі-продажу, дарування, оренди. У І тисячолітті до н.е. арура землі продавалась за один дебен (91г.) срібла, в той час як вартість рабині становила чотири дебена і один кіте срібла (373,1 г.), а раба -- 20 дебенів срібла (1820 г). У «Повченні Аменемопе» згадується чоловік, «який здає людям земельні наділи в оренду». Отже, властність на землю лише номінально визнавалась за державою. [2,14]

У І тис. до н.е. земля стає предметом купівлі-продажу та здачі в оренду, що було ознакою ослаблення влади фараона і кризи азіатського способу виробництва. [4,14]

Головною господарською і суспільною ланкою Стародавнього царства залишалась сільська громада. Існували особливі громадські ради, які були органами судової, господарської і адміністративної влади на місцях. Вони реєстрували акти купівлі-продажу, стежили за станом зрошувальної системи та виконували деякі судові функції, зокрема, розглядали справи, пов'язані з сімейним правом, в тому числі і спори про спадщину. У вирішенні таких справ брали участь і родичі як позивача так і відповідача. [2,8]

Рухомі речі були предметом приватної власності і могли вільно відчужуватися. [4,14], [2,15]

Зобов'язальне право виникало, насамперед, із договору купівлі-продажу, який здійснювався послідовно трьома актами: 1-й -- угода між покупцем і продавцем про предмет купівлі-продажу із вказівкою на те, що плата здійснена повністю; 2-й акт носив релігійний характер і був підтвердженням договору клятвою, яку давав продавець; 3-й акт вводив покупця у володіння землею. Він проходив перед судом, і потім ім'я покупця реєструвалось у поземельних книгах замість імені продавця. Пізніше другий акт перестав діяти. Право власності переходило лише з передачею речі, тобто із введенням у володіння землею.

Поширеним видом договору був договір позики. Об'єктом його були як гроші, так і продукція сільського господарства. Існували договори позики (до 100 відсотків річних), найму, оренди землі. В останньому випадку орендна плата становила від 1/3 до 5/6 врожаю (якщо надавалося ще й зерно для посіву). [4,14], [2,15]

Фараон Менес видав закони, за якими заборонялось брати позику, не закладаючи мумію свого батька, або ж свою власну мумію, яку не можна було поховати до тих пір, поки не буде сплачено борг. За законами фараона Бокхоріса було заборонено перетворювати боржників у рабів, а селянам дозволялось здійснювати відчуження і заклад своїх наділів. [2,14]

Існували договори найму майна, тобто передача його у тимчасове. безкоштовне користування наймача. Якщо раб або рабиня, взяті у найм, виявляться хворими і непрацездатними, то їх власник мав повернути все, що він одержав у подвійному розмірі. Псування орендної речі не шільняло наймача від сплати всієї орендної суми платежів. Оренда землі для виробництва сільськогосподарських культур здійснювалась на один рік. [2,15]

Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю пережитків матріархату, становище жінки в сім'ї високе. Були розповсюджені шлюби між братами і сестрами Діти йменувались не стільки по батькові, скільки по матері (син такої-то). Серед родичів батько матері і її брат були у найбільшій пошані. Жінка займала в сім'ї високе становище, у джерелах вона називається «володаркою дому». Шлюб укладався через договір, і жінка виступала самостійною стороною. За шлюбним договором дружина зберігала своє майно, а чоловік зобов'язувався сплачувати певні суми на її особисті витрати. Розлучення було абсолютно вільним. Діти володіли і розпоряджались споїм майном вільно. Усі діти наслідували майно нарівно незалежно від статі. [2,15], [4,14]

Єгипетському праву був відомий і заповіт. [2,15]

Найбезправніше у Стародавньому Єгипті було положення рабів. До рабів ставилися мов до худоби: їх таврували, відрізали їм вуха, карали на розсуд господаря, аж до смертної кари включно. Рабів приносили в жертву, примушували виконувати найважчу, брудну роботу. Вони у величезній кількості гинули на будівництві пірамід, храмів і палаців, в каменоломнях, їх продавали, дарували, закладали, передавали в спадщину, обмінювали тощо. Але були і специфічні риси, які відрізняли рабство в країнах Стародавнього Сходу від рабства, що існувало в країнах античного світу. Так, у Єгипті раб міг мати сім'ю, не поривалися і сімейні зв'язки людини, яка ставала рабом. Раби могли мати якесь добро і розпоряджатися ним -- складати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо. У Єгипті в деяких випадках рабам виділялась для обробки ділянка землі, яку можна було передавати в спадщину і навіть відчужувати. Також рабам дозволялося не тільки скаржитися на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту та притулку в храмах. Значно легше, ніж у Греції або Римі, раб у країнах Стародавнього Сходу міг отримати волю. [3,11]

Релігійно-міфологічні уявлення стародавніх єгиптян про справедливість та несправедливість, дозволене та заборонене істотно впливали на норми звичаєвого права, судові рішення, законодавство. Стародавнє законодавство існувало в Єгипті вже в III тисячолітті до н. е. Першим законодавцем визнають фараона Менеса. В VIII ст. до н. е. закони фараона Бокхариса складалися з 40 сувоїв. На їх основі у Стародавньому Єгипті було скасоване боргове рабство. При фараоні Амасісі був виданий закон, згідно з яким кожний єгиптянин був зобов'язаний щороку оголошувати правителю округу про свої доходи. Хто цього не робив і не міг вказати законність своїх доходів, підлягав смертній карі. [1,33]

У давньоєгипетських міфах уособленням справедливості та правосуддя була богиня Маат, її зображення судді носили на грудях. Вважалося, що закони, звичаї, судові рішення повинні відповідати Маат - божественному порядку справедливості. [1,29]

Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищими чиновниками здійснював візир-джаті. Вищою судовою установою були т. зв. шість палат (в період Давнього царства), які якраз і очолювалися візиром. В період Нового царства судова влада здійснювалася особливими судовими колегіями-кенбетами: центральною (30 членів), окружними, міськими. Незважаючи на те, що суддя вважався жерцем богині істини Ісіди, хабарництво було досить поширеним явищем. За хабар відпускали злочинця, за хабар же призначали на посади. [4,15]

Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим, кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання. Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла процес зображення істини, яке він носив на шиї. [2,16]

Доказами у судовому процесі були: показання і клятва свідків, скаржника; огляд місця подій, тортури. [2,16]

Серед видів злочину виділяються злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Мірами покарань призначалися: смертна кара, членоушкодження, ув'язнення, примусові роботи, штраф, виставлення біля ганебного стовпа. [2,15], [4,15] У випадках зради або повстання карались смертною карою не лише винні у скоєні злочину, але й їх матері; сестри; їх участі зазнавала вся сім'я. [2,15]

Однозначно смертною карою каралися усякий непослух фараону і його чиновникам, не кажучи уже про повстання. [2,15]

Смертна кара застосовувалась за злочини проти релігії, наприклад, також за вбивство тварини, яка присвячувалася богові (кішки, сови) і вважалася священною твариною, за викидання нечистот у Ніл, розкриття могил, чаклування. [2,15], [4,15]

Зґвалтування, фальшивомонетництво, крадіжка, розголошення державної таємниці каралися членоушкодженням, причому відрубуванню підлягав той орган, що «провинився». [4,15] Так за розголошення державної таємниці відрізали язик. За підроблення грошей відрубували руку. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її партнера кастрирували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. [2,15]

Судочинство велося у письмовій формі, суддя своє рішення не мотивував. Виконання покарань (смертна кара, членоушкодження) покладалося на поліцію. [2,15]

3. Джерела вивчення держави та права Стародавнього Єгипту

Джерелом права Стародавнього Єгипту був звичай та закони.[2,16]

Джерелами знань про політичні і правові погляди стародавніх єгиптян є надписи та зображення на стінах гробниць, храмів, стелах, папіруси та тексти фольклорного походження. Особливу категорію джерел складають "Повчання", в яких, як правило, відсутній міфологічний початок.

Важливим джерелом є твори давньогрецьких істориків Геродота, Плутарха, Діодора Сицилійського. Так, Плутарх у праці "Про Ісіду та Осіріса" розповідає про головний міф єгипетської релігії, про суд Осіріса. Діодор Сицилійський в "Історичній бібліотеці" пише про політику та право Стародавнього Єгипту. Єгипетський історик Манефон дає перелік 30-ти династій, що правили в Єгипті, і поділяє історію Єгипту на Стародавнє, Середнє та Нове царство.

Про політичні погляди мислителів Стародавнього Єгипту стосовно походження держави, завдань влади фараона пише Геродот, підкреслюючи, що за останні 1340 років у Єгипті змінився 341 цар. "Правда, до цих людей, - пише він, - в Єгипті правили боги, які жили разом із людьми, один з яких був завжди більш могутній. Останнім з царів був Ор, син Осіріса". Геродот стверджує, що єгиптяни вважали бога Ра творцем світу. [1,26-27]

Важливим документом, що характеризує політичні погляди єгиптян Стародавнього Єгипту, є "Повчання Іпусера". У цьому Лейденському папірусі робиться спроба виправдати соціальну нерівність у суспільстві, зміцнити централізований апарат держави на благо країни. В папірусі описується повстання селян, ремісників та рабів. Іпусер стверджує, що в результаті повстання країна впала в анархію, почався занепад господарства, поширилися грабежі. Зерно гине на всіх полях, люди залишилися без одягу, мазей та масла... Країна повалена. Люди обробляють поля, тримаючи в руках щит. Скрізь кров. Вся річка в крові. Шляхетні в смутку, простолюд у радості". "Земля перевернулася як гончарський круг. Розбійник став володарем багатств, багач перетворився у розбійника. " Іпусер обурений тим, що шляхетні жінки одягнені в лахміття, а їх золото, срібло "висить на шиї рабинь". Він закликає повернутися до порядку, який існував до повстання. Буде добре, коли будуть поновлені посади, коли буде в безпеці власність.

Політичні погляди в епоху єгипетських рабовласників Нового царства знайшли своє відображення в "Повчанні" Аменемопе. Відомий сановник, який керував державним господарством Єгипту, Аменемопе повчав свого сина, як потрібно ліквідовувати причини, що призвели до повстання вільних та рабів. Він пише сину: "Не забирай каміння з межі між полями. Не привласнюй борозни на полі. Остерігайся грабувати бідних та випробовувати силу на слабких. " Він вимагає від суддів неупередженості, засуджує хабарництво, застерігає від зловживань при зборі податків. "Повчання" Аменемопе сповнене релігійними уявленнями. Бог визначає долю людини, людина безсила перед могутністю бога: "Справи людини в руках бога".

В одному з документів близько XXII ст. до н. е. - в "Бесіді зневіреного зі своєю душею" говориться : "Сьогодні скрізь зло і несправедливість".[1,33]

Історія політичних і правових вчень містить в собі безліч правових ідей, концепцій, положень, широко використовується сучасними дослідниками проблем держави, права і закону, права і справедливості, приватного і публічного права та ін. До авторитету та ідей класиків політичної і правової думки: Сократа, Платона, Арістотеля, Полібія, Цицерона, стоїків - апелює безліч сучасних концепцій соціального, політичного і правового розвитку. [1,209]

Висновок

Історія людського пізнання світу, політики, держави і права - важливе джерело, істотна частина сучасного наукового знання про політичні і правові явища, разом з тим необхідна передумова її подальшого розвитку.

Усяка нова теорія спирається на попередні теоретичні матеріали, на історично апробовані концепції, положення, на складний понятійний апарат, методи, дослідження. Без такої історико-теоретичні бази, її постійного оновлення і розвитку сучасні науки про політику, державу, право були б неможливі.

Прийнято вважати, що «єгипетські норми права і державного управління тою чи іншою мірою були засвоєні державою Ахеменідів (держава давніх перських царів) та елліністичними монархіями, Аршакідами (Парфянське царство з III ст. до н.е.) та Сасанідами (т. зв. Новоперське царство з 227 р. до н.е. по 636-642 рр. н.е.), римлянами і Візантією, народами християнського Сходу, Руссю».[4,15]

Без минулого неможливо зрозуміти сучасного і тим більше прогнозувати майбутнє. Теоретична розробка і практичне вирішення таких фундаментальних проблем як права людини, правова держава, праворозуміння тощо неможливі без всебічного розгляду та аналізу розвитку юридичної науки і практики минулих часів.[1,209]

Література

Щербина П.Ф. Історія політичних і правових вчень стародавнього світу: Курс лекцій. - Хмельницький: Хмельницький інститут регіонального управління та права, 2000. - 406с.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. -- К.: Вентурі, 1995. -- 256 с.

Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти]. -- Харків: Право, 1999. - 416с.

Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Видання 3-тє, допошіспе.- К.: Лтіка, 2001.- 624 с.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права - М.: Юристъ, 1996. - 576с.

Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. проф. К. И. Батыра. - М.: Юристъ, 1998. - 456с.

Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. - К.: „Каравела”, Львів: „Новий світ - 2000”, „Магнолія плюс”, 2003. - 480с.