Форма держави. Система права. Майнові та немайнові права

Контрольна робота

з дисципліни «Правознавство»

1. Поняття форми держави та характеристика її елементів

Форма держави є складним соціальним явищем, що дає можливість визначити, як і в яких напрямах існує та розвивається держава.

Вивчаючи державу за її формою, ми з'ясовуємо, передусім, порядок побудови держави, її структуру та складові елементи, основні способи встановлення й здійснення державної влади. Структура форми держави - це, насамперед, стійка єдність складних елементів і взаємозв'язків між ними.

Форма держави - це порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади у країні.

Форма держави містить три взаємозалежні елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму політичного (державного) режиму.

Отже, будучи складним поняттям, форма держави характеризує державу з погляду існуючих у ній форм правління, державного устрою та державного (державно-правового) режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу - вони фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру наявних відносин.

Форма державного правління - це порядок утворення і організації вищих органів влади в державі. Розрізняють дві основні форми державного правління - монархію та республіку.

Монархія - це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи - монарха і, як правило, передається у спадщину серед представників правлячої династії. Монарх не несе юридичної відповідальності за свої діяння та його влада є безстроковою.

Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії - це монархії, за яких влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, в країні не існує ні державних органів або інших організацій, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха.

Існують такі різновиди необмеженої монархії:

- деспотична монархія, за якою влада монарха обожнюється, а він сам офіціально визначається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед на Древньому Сході (в Єгипті, Вавилоні, Ассирії) та в Давньому Римі часів імперії;

- абсолютна монархія - характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. Тут монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визначається необмежена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії, яка, як вважається, вищу владу в державі одержала від божества. Абсолютна монархія в її «чистому» виді сьогодні збереглася лише в деяких країнах (наприклад, султанат Оман).

Обмежена монархія - це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується приписами законів і повноваженнями певних державних органів.

Різновидами обмежених монархій є:

- дуалістична монархія, за якої монарх уже не має законодавчої влади, але в його руках зосереджена вся виконавча влада. Ця монархія була характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму. У сучасному світі така монархія зустрічається дуже рідко ( Князівство Бутан);

- парламентська (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади. Законодавчу владу здійснює парламент, що обирається населенням, в виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Така монархія існує у Великій Британії.

Республіка - це така форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким і загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк.

Основні ознаки республіки:

- влада глави держави і вищих державних органів делегується їм народом;

- повноваження глави держави обмежені визначеним строком;

- глава держави несе політичну відповідальність за свою діяльність.

Серед сучасних видів республік виділяють: парламентську, президентську, змішану (парламентсько-президентську або президентсько-парламентську):

1) парламентська - глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Фактично главу і склад кабінету міністрів визначає партія, яка перемогла на парламентських виборах і має більшість у парламенті. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Діє принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участю парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія);

2) президентська - глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом - прямими виборами населення (Аргентина, Мексика, Бразилія, Іран, Ірак). Виняток становлять США, де президента обирає колегія виборщиків, обрана виборцями;

3) змішана (напівпрезидентська) - поєднує в собі елементи президентської і парламентської республіканських форм правління. Президент - глава держави, обирається всенародним голосуванням, але не очолює уряд, а пропонує його склад (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, але й парламент має право висловити йому свою недовіру, що тягне відставку уряду. Президент має самостійний статус, тобто він очолює три гілки влади, але не належить до жодної (Україна, Білорусія, Росія, Фінляндія, Франція).

Форма державного устрою - це елемент форми держави, що визначає її внутрішню будову, територіальну організацію влади й характеризує спосіб (порядок) розподілу території держави на адміністративно-територіальні одиниці та взаємодію між ними.

Державний устрій може виявлятися у простій або складній формі. Простою формою державного устрою є унітарна держава.

Унітарна держава - це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету.

Основні ознаки унітарної держави:

- єдина конституція;

- єдина система вищих органів державної влади - глава держави, уряд, парламент та ін.;

- єдине громадянство й державна символіка;

- єдина система законодавства і єдина судова система;

- адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;

- у міжнародних відносинах держава діє як один суб'єкт.

До унітарних держав належать країни Балтії, Польща, Білорусія та ін.

За рівнем залежності місцевих органів влади від центральних органів влади, унітарні держави поділяються на централізовані - держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають однаковий статус (Японія, Пакистан) і децентралізовані - держави, що мають автономні утворення (Україна, Великобританія, Грузія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Фінляндія).

Складними формами державного устрою є федерація, конфедерація і імперія.

Федерація - це союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права.

Федеративна держава є об'єднанням кількох держав або державних утворень - суб'єктів федерації (автономні республіки, штати, землі), які мають свої законодавчі, виконавчі, судові органи, а інколи й своє законодавство. Територія федерації складається з територій її суб'єктів. Федеративними державами сучасного світу є Росія, США, ФРН, Індія, Бразилія, Нігерія, Австрія та ін.

Розрізняють два основних різновиди федерації за способом взаємовідносин федерації та її суб'єктів:

- союзну федерацію (засновану на договорі), суб'єктами якої є суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень аж до права виходу із складу федерації (США, ФРН, РФ, Швейцарія);

- федерацію, засновану на автономії, суб'єктами якої є державні утворення, що не мають суверенітету, але мають певні ознаки державності у вигляді повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення (Бельгія, Індія).

Існують і інші різновиди федерації та критерії їх класифікації. На сьогодні у світі нараховується 24 федеративні держави.

Конфедерація - це тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють державну діяльність за низкою напрямків (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються (Об'єднана Арабська Республіка 1958-1961 pp., яка розпалася на Єгипет і Сирію), або еволюціонують у федерацію (США). Через етап конфедерації пройшли також Нідерланди, Швейцарія. На цей час риси конфедерації має Європейський Союз.

Імперія - це примусово утворена, як правило, через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади ( Російська імперія, імперія Габсбургів, Австро-Угорська імперія).

За часів феодалізму існувала й така форма державного устрою, як унія - об'єднання двох і більше монархічних держав (Річ Посполита).

До перелічених форм державного устрою подекуди в теорії держави і права додають співдружність і співтовариство. Такі об'єднання фактично є вільними конгломератами незалежних держав.

Форма державного (політичного) режиму - це сукупність засобів, прийомів реалізації державної влади, що відображає її характер і зміст з точки зору співвідношення демократичних і антидемократичних засад.

Види державно-правового режиму:

Демократичний - це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотримання основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Такий режим характерний для правової держави.

Недемократичний (авторитарний, тоталітарний та інші) - державна влада здійснюється більш жорстокими методами шляхом порушення прав людини та усунення можливостей для вільного виявлення інтересів груп населення.

Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням, відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються усіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим - це така сукупність засобів, прийомів, способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускається деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання відстоювати інтереси певних верств населення. Проте коли така поляризація політичних сил надто антагоністична, тоді включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

За іншими ознаками, демократичні режими класифікуються на: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціально-неоднорідному суспільстві та ін.

Таким чином, форма держави характеризується відповідною організацією і реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством.

2. Поняття системи права

Право є дуже складною цілісною системою. Існує два поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система - поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі.

На відміну від правової системи система права - правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.

Система права - це об'єктивно обумовлена і узгоджена в її складових частинах внутрішня організація права тієї чи іншої держави.

Можна сказати інакше: система права - це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами - правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі - цілісні нормативні утворення.

Системі права притаманні декілька характерних рис, що, по суті, є її ознаками:

- має об'єктивний характер і складається відповідно до потреб суспільного розвитку;

- характеризується цілісністю і структурованістю, тобто складається із взаємопов'язаних структурних елементів системи права;

- є несуперечливою і внутрішньо узгодженою, оскільки її складові елементи знаходяться у відносинах взаємозалежності, взаємного підпорядкування, координації та взаємовпливу;

- знаходиться в постійному розвитку, має здатність змінювати свою внутрішню організацію шляхом реагування на імпульси, що надходять із зовнішнього середовища ( в ролі імпульсів виступають потреби суспільства).

Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура - це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність).

Структурними елементами системи права є:

1) норма права (нормативно-правовий припис);

2) інститут права;

3) підгалузь права;

4) галузь права;

5) міжгалузевий комплекс права.

Норма права - це загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою правило поведінки, що міститься в нормативно-правовому акті, і має на меті врегулювання суспільних відносин.

Норма права - це первинний елемент системи права, що відбиває основні властивості права: нормативність, формальну визначеність, загальнообов'язковість.

При цьому варто брати до уваги, що окремо взята норма права не може повністю урегулювати суспільні відносини. Певні сфери суспільних відносин регулюються відповідними групами правових норм, які утворюють самостійні елементи системи права - галузі права, підгалузі й інститути права.

Інститут права - це відносно самостійна сукупність правових норм, що регулюють конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин, які входять у підгалузь чи галузь права або міжгалузевий комплекс права. Наприклад, в сфері трудових відносин виділяються відносини, пов'язанні з укладенням трудового договору, встановленням і виплатою заробітної платні, притягненням порушників трудової та виробничої дисципліни до відповідальності. Відповідно в трудовому праві утворюються інститути трудового договору, заробітної платні, трудової дисципліни.

Існують галузеві і міжгалузеві правові інститути.

У межах галузевого інституту об'єднуються норми, що мають юридичне значення для однієї галузі (інститут співучасті в злочині й інститут екологічних злочинів - у кримінальному праві; інститут дарування - в цивільному; інститут оскарження й опротестування судових вироків - у кримінально-процесуальному праві).

Міжгалузевий інститут містить правові норми, що використовуються в різних галузях права (інститут власності, інститут громадянства).

Підгалузь права - це складова частина галузі права, що об'єднує норми та інститути, які регулюють окремі спеціальні види суспільних відносин. Наприклад, авторське право у цивільній галузі права, банківське право у фінансовій галузі права, право соціального забезпечення в межах трудового права.

Підгалузь права, на відміну від інституту права, не є обов'язковим компонентом кожної галузі права (наприклад, процесуальні галузі права, земельне, сімейне право на галузі не поділяють).

Галузь права - це основна складова частина системи права, що становить самостійну сукупність правових норм, об'єднаних загальністю предмета і методу правового регулювання.

Галузь права має специфічну побудову (структуру), включає в себе загальну та особливу частини. Загальна частина складається з інститутів, які містять у собі положення, що є загальними, визначальними для інститутів особливої частини. В інститутах же особливої частини конкретизуються положення загальної частини.

Галузі права відрізняються одна від одної як предметом, так і методом правового регулювання суспільних відносин.

Як частина цілого, галузь права взаємодіє з іншими галузями і системою права в цілому.

Існує поділ галузей права на профілюючі, спеціальні і комплексні.

Профілюючі галузі - це галузі права, що характеризуються чітким предметом і методом правового регулювання. До профілюючих галузей належать норми: конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального і цивільно-процесуального права.

Спеціальні галузі - це галузі права, що утворилися на основі інститутів чи підгалузей профілюючих галузей права згідно з першим законом діалектики. До спеціальних галузей права належать сімейне, трудове, фінансове, виправно-трудове право і право соціального забезпечення.

Комплексні галузі - це галузі права, що утворилися на межі профілюючих чи спеціальних галузей права. До комплексних галузей права належать аграрне, екологічне, господарське право.

Міжгалузевий комплекс права - це сукупність певних галузей, підгалузей та інститутів права. До міжгалузевих комплексів зараховують, зокрема, морське і природоохоронне право. Саме ці комплекси права об'єднують групи норм адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального права тощо.

Підсумовуючи вищесказане, необхідно зазначити, по-перше, що жодна юридична норма не може існувати самостійно, бо обов'язково входить до складу певного інституту або певної галузі права. По-друге, на формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, правові ідеї, принципи, політичні цілі та завдання. Тому в різних державах за одного і того самого їх типу можуть існувати різні системи права.

Таким чином, система права являє собою сукупність діючих норм права, поєднаних за інститутами, підгалузями, галузями і міжгалузевими комплексами права у відповідності до характеру і специфіки врегульованих ними суспільних відносин.

3. Конституційний статус біженців та осіб без громадянства в Україні

Правовий статус особистості - це дійсне, юридично оформлене положення людини в його взаємовідносинах із державою та іншими суб'єктами. Правовий статус особистості - явище неоднорідне. Воно поділяється на:

а) загальний конституційний статус громадянина;

б) спеціальний статус певних категорій громадян;

в) індивідуальний статус;

г) статус фізичних та юридичних осіб;

д) статус іноземців, осіб без громадянства, біженців та ін.

Конституційний статус - це статус особистості як громадянина держави. Він визначається Конституцією держави і є єдиним для всіх. Спеціальний статус відображає особливості положення певних категорій громадян (наприклад, студентів, пенсіонерів та ін.). Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особистості (стать, вік, сімейний стан та ін.) Зміст загального правового статусу особистості визначають:

-громадянство;

-правосуб'єктність (тобто спроможність особи бути учасником правовідносин);

-принципи правового регулювання статусу людини;

-права, свободи, обов'язки, із якими пов'язане юридично значиме поводження людей;

-гарантії прав і свобод людини.

Конституція України 1996 р. суттєво демократизувала правовий статус людини і громадянина, що має позитивне значення й для забезпечення статусу іноземних громадян і біженців, що проживають в нашій державі. Для розуміння основ їх правового статусу принципове значення має ст. 26 Конституції України, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами, чи міжнародними договорами України, їм може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

У ст. 33 Конституції вказується, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Більш детально правовий статус іноземців і біженців регламентується законами України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р., «Про біженців» від 21 червня 2001 р. Закон «Про правовий статус іноземців» визначає правове становище іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і встановлює порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом або виїздом з України. Закон «Про біженців» встановлює правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, закріплює державні гарантії захисту біженців.

Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства ніякої держави.

Біженець - це особа, яка не є громадянином України і яка внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус іноземця в будь-якій країні своєрідний, оскільки складається як би з двох елементів: правового статусу громадянина своєї держави (або статусу особи без громадянства в країні його постійного проживання) і правового статусу іноземця. У особи без громадянства він, у принципі, один, і визначається державою, на території якої особа перебуває.

Конституція України закріплює, що іноземним громадянам і особам без громадянства гарантуються передбачені законом права і свободи, у тому числі право на обертання в суд і в інші державні органи для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних і інших прав.

В основі правового статусу іноземців та осіб без громадянства лежить принцип рівності: іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, мови, релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не має заподіювати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян і інших осіб, що проживають в Україні. Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати і дотримуватися Конституції і законів України, поважати традиції і звичаї народу України.

В'їзд в Україну іноземцю та осіб без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України й інших осіб, що проживають в Україні; якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він надав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо його національний паспорт або документ, який його заміняє, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або ж належать іншій особі; якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Державної прикордонної служби України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Виїзд з України іноземцю та особі без громадянства не дозволяється, якщо: стосовно нього ведеться дізнання або попереднє слідство, або кримінальна справа розглядається судом (до закінчення провадження у справі); він засуджений за вчинення злочину (до відбування покарання або звільнення від покарання); його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України (до припинення обставин, що перешкоджають виїздові). Виїзд іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Іноземцю, який порушив законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений для нього термін перебування в Україні. Іноземець, що вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбування призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути виселений за межі України. Крім того, підставами виселення: іноземця та особи без громадянства за межі України є такі випадки: якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців, або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Положення Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не стосуються встановлених законодавством України і міжнародними договорами України привілеїв та імунітетів, наданих співробітникам дипломатичних представництв і працівникам консульських установ іноземних держав в Україні.

Закон України «Про біженців» встановлює, що біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека, за ознакою раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Біженець також не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека внаслідок його раси, релігії, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або через політичні переконання. Ці положення не поширюються на біженця, засудженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.

Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців. Члени сім'ї особи, якій надано в Україні статус біженця, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати в Україну і набути статус біженця.

У законі регламентується порядок надання, втрати і позбавлення статусу біженця. Так, особи, які мають намір набути статус біженця і перетнути державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця. Якщо такі особи намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, то вони протягом трьох робочих днів повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця.

Статус біженця не надається особі:

а) яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

б) яка вчинила тяжкі злочини проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

в) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам ООН;

г) яка до прибуття в Україну вже була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

ґ) яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, яка подається до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. Причому заявник, якому виповнилося 18 років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву.

Особа може згідно з Законом «Про біженців» втратити статус біженця, або бути його позбавленою. Статус біженця втрачається, якщо особа: добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності; набула громадянство України або набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом; добровільно повернулася до країни, яку вона залишила тощо. Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу, проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом у пункті тимчасового розміщення біженців, на правову допомогу. Ті особи, яким вже наданий статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, і вони користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на: пересування; вільне залишення території України, за винятком обмежень, встановлених законом; на працю; підприємницьку діяльність; на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту; свободу світогляду і віросповідання; на звернення за захистом до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на правову допомогу тощо. Особа, якій надано статус біженця в Україні, має також відповідні обов'язки.

До обов'язків біженців належать: обов'язок дотримуватися положень Конституції і законів України, постанов і розпоряджень органів державної влади і місцевого самоврядування, виконувати законні вимоги посадових осіб.

Таким чином, біженцям і особам без громадянства в Україні гарантуються передбачені законом права і свободи. Вони користуються тими ж правами і свободами і несуть ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, і інших актів Українського законодавства.

4. Поняття та види часу відпочинку в трудовому праві

Законодавство про працю не дає визначення часу відпочинку. Наукою трудового права традиційно під часом відпочинку розуміється час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовувати його на власний розсуд.

Правове регулювання часу відпочинку здійснюється з урахуванням дії економічних законів, зокрема законів економії робочого часу й закономірності скорочення тривалості робочого дня. К. Маркс писав, що мірою багатства колись буде не робочий, а вільний час.

Трудове право України визначає такі види відпочинку:

- перерви протягом робочого дня (зміни);

- щоденний відпочинок після роботи;

- щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні);

- щорічні (святкові) неробочі дні;

- щорічні відпустки та інші види відпусток.

Перерви протягом робочого дня надаються працівникам для відпочинку і харчування (обідня перерва тривалістю не більше двох годин, як правило, через чотири години після початку роботи). Перерва не включається в робочий час. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть піти з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові має бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу.

Для деяких категорій працівників крім обідньої перерви спеціальними нормативними актами визначаються додаткові короткі перерви, які включаються в робочий час і оплачуються: жінкам - для годування дитини; вантажникам - для відпочинку; особам, що працюють на відкритому повітрі, - в холодну пору року для зігрівання. Тим, хто має дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини.

Щоденним відпочинком є перерва в роботі після закінчення робочого дня (зміни). Тривалість такого відпочинку залежить від конкретного режиму робочого часу. Однак в усіх випадках мінімальна тривалість щоденного відпочинку разом із часом обідньої перерви має бути за загальними правилами не меншою за подвійну тривалість робочого часу в робочий день, що передує відпочинку. Наприклад, при семигодинному робочому дні і годинній обідній перерві (при поденному обліку робочого часу) міжденна перерва (щоденний відпочинок) у роботі становить 16 годин.

Щотижневий відпочинок. Вихідні дні надаються всім працівникам. При 5-денному робочому тижні - два вихідні на тиждень, при 6-денному - один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи організації, погодженим з профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем.

Вихідні дні на підприємствах, в установах, організаціях, пов'язаних з обслуговуванням населення (в магазинах, на підприємствах побутового обслуговування населення, в театрах, музеях, школах-інтернатах тощо), встановлюються місцевими Радами.

На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, зупинення яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, затвердженим власником за погодженням з профспілковим комітетом.

Святковими днями в Україні є: 1 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво Христове, 8 березня - Міжнародний жіночий день, 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих, 9 травня - День Перемоги, 28 червня - День Конституції України, 24 серпня - День незалежності України.

Неробочими днями є також дні релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове; один день (неділя) - Пасха (Великдень); один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

У зазначені вище святкові та неробочі дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликана необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні та вантажно-розвантажувальні роботи. На бажання працівника, який працював у святковий або неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку або оплачена робота у подвійному розмірі.

Щорічні відпустки. Такі відпустки встановлюються відповідно до Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. Право на відпустку мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Законом України «Про відпустки» встановлюються такі види щорічних відпусток: основна відпустка, додаткова відпустка за роботу зі шкідливими умовами праці, додаткова відпустка за особливий характер праці, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менше як 24 календарних дні за робочий рік.

Святкові і неробочі дні при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються.

Право на щорічну відпустку повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на підприємстві, в установі, організації. Працівник повинен бути попереджений про відпустку за два тижні письмово. Промислово-виробничому персоналу вугільної, металургійної промисловості, працівникам, зайнятим на підземних гірничих роботах і в кар'єрах, та ряду інших категорій працівників з особливими умовами праці встановлена щорічна відпустка до 28 і більше календарних днів. Керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам освіти та науковим працівникам надається щорічна основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів у порядку визначеному законодавством.

Інвалідам І і II груп надається щорічна основну відпустка тривалістю 30 календарних днів, а інвалідам III групи - 26 календарних днів. Особам віком до 18 років надається щорічна основана відпустка тривалістю 31 календарний день.

Жінці, яка працює, і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, а також особі, яка взяла дитину під опіку, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 7 календарних днів.

Щорічна додаткова відпустка за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів.

Щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається окремим категоріям працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних, географічних і геологічних умовах та в умовах підвищеного ризику для здоров'я, - тривалістю до 35 календарних днів.

Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах.

Відпустки без збереження заробітної плати. Така відпустка може бути надана працівникові на його прохання за угодою сторін у зв'язку із сімейними обставинами та з інших поважних причин. Тривалість відпустки не може перевищувати 15 календарних днів на рік.

Закон України «Про відпустки» передбачає випадки, коли відпустки без збереження заробітної плати надаються працівникові на його прохання в обов'язковому порядку. До них належать, відпустки:

особам, які беруть шлюб (строком до 10 календарних днів);

для закінчення санаторно-курортного лікування відповідно до медичного висновку;

у разі смерті рідних тривалістю, залежно від ступеня спорідненості з померлим, від 3 до 7 днів;

для складання вступних екзаменів у вищі навчальні заклади та у ряді інших випадків.

5. Майнові та особисті не майнові права та обов'язки батьків та дітей

Стосунки в сім'ї мають складатися на взаємній повазі, любові та матеріальній підтримці. Зазвичай батьки турбуються про своїх дітей за велінням серця, їх ніхто не примушує виконувати свій батьківський обов'язок.

Утім, є такі сім'ї, де батьки байдужі до своїх дітей, позбавляють їх усього того, на що діти мають право.

Діти також мають піклуватися про батьків, надавати їм необхідну допомогу і в разі необхідності матеріально підтримувати та доглядати за немічними членами сім'ї.

Права та обов'язки батьків і дітей поділяються на особисті немайнові та майнові.

Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. З іншого боку, діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

Загалом батьки і діти мають такі особисті немайнові права та обов'язки:

- батьки зобов'язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я. Однак дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров'я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування;

- батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану;

- батьки визначають прізвище, ім'я та по батькові дитини. При цьому прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, ім'я дитини визначається за їх згодою, а по батькові - за іменем батька. Спір між батьками щодо прізвища чи імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. Якщо дитина досягла семи років, прізвище змінюється за її згодою;

- батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;

- батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;

- батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

- батьки зобов'язані поважати дитину;

- забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини;

- забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини;

- батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Вони мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства;

- мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

- батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень;

- батьки мають право на визначення місця проживання дитини. При цьому місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за згодою самої дитини. Батьки також мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Вони навіть мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду;

- дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування;

- повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.

Особисті права та обов'язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов'язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

Майнові права та обов'язки батьків і дітей пов'язані з власністю і матеріальним утриманням. Подібно майну подружжя майно батьків і дітей може бути сумісним і роздільним.

Майном неповнолітніх дітей управляють батьки. Однак вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

Майно, придбане для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.

Майно, набуте батьками і дітьми їхньою спільною працею чи за спільні кошти, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Неповнолітні діти вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, крім нерухомих речей та транспортних засобів.

Права і обов'язки батьків і дітей з матеріального утримання є взаємними. Батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, повнолітніх дітей, що навчаються (до 23 років) та непрацездатних повнолітніх дітей, що потребують матеріальної допомоги. З іншого боку, повнолітні діти зобов'язані утримувати своїх непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги.

Як правило, обов'язки з матеріального утримання виконуються добровільно. У разі ухилення від цього обов'язку і з батьків, і з дітей у судовому порядку можуть стягуватися аліменти.

Батьки можуть бути звільнені від сплати аліментів, якщо доход дитини набагато перевищує їхні доходи і цілком забезпечує всі потреби дитини. Виплата аліментів також може бути припинена за договором про передачу дитині права власності на нерухоме майно.

Повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, якщо вони непрацездатні та потребують матеріальної допомоги. Такий обов'язок не виникає, якщо батьки були позбавлені батьківських прав і не відновлені в батьківських правах.

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

Особа, позбавлена батьківських прав:

- втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;

- перестає бути законним представником дитини;

- втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;

- не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

- не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);

- втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Разом з тим, особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання аліментів на дитину.

Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом, якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

6. Практичне завдання

Завод «Нева» входить до складу акціонерного товариства зі спільної господарської діяльності з метою виробництва будматеріалів. Завод не зміг оплатити рахунок постачальника через тимчасову відсутність коштів.

Постачальник звернув стягнення на рахунок акціонерного товариства, тому що при укладанні договору з заводом «Нева» останній надав виписку зі свого Статуту, де сказано, що гарантом зобов'язання заводу є акціонерне товариство.

Дайте розгорнуту характеристику відповідно до Цивільного кодексу України організаційно-правовим формам підприємств-товариству з обмеженою відповідальністю й акціонерному товариству.

1. До якої форми власності варто віднести акціонерне товариство? Якими ознаками повинна володіти юридична особа?

2. Чи має акціонерне товариство право власності на майно підприємств і організацій, що входять до його складу?

3. Чи законне зазначене положення, включене в Статут заводу «Нева»?

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарські товариства, які мають статутний фонд, поділений на частки, розміри яких визначаються установчими документами, і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.

Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «товариство з обмеженою відповідальністю».

У ст. 141 Цивільного кодексу зазначено, що максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі впливом цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.

Установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут. Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених статтею 88 Цивільного кодексу, має містити відомості про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.