Становлення криміналістики, як області наукового знання, нерозривно пов'язане з розвитком кримінально-процесуальної науки. Саме в рамках останньої йшов процес нагромадження й консолідації тих засобів, прийомів і рекомендацій роботи з доказами, які на певному етапі склали ядро нової науки -- криміналістики. Спочатку ці знання, що стосуються прийомів збирання, виявлення й дослідження доказів, що виходять за межі властиво процесуальної теорії, фігурують у працях процесуалістів... Лише поступово, зростаючи за обсягом, накопичуючись і здобуваючи внутрішню єдність, ці відомості оформляються в самостійну науку -- криміналістику” Эйсман А. А. Криминалистика в системе юридических и естественных наук. -- Сборник научных работ Литовского НИИСЭ, № 1. Вильнюс, 1963, с. 27..

Необхідно сказати, що окремі способи розслідування злочинів, експертизи і відкриття датуються ще XVII століттям, але народженняя криміналістики як самостійної науки відбулось в кінці XIX століття.

Широко використовувалися слідчі дії при розслідуванні злочину у ХV ст. за часів Литовсько - Руської держави. Одним із елементів організації внутрішнього життя були - копні округи (своєрідні адміністративні одиниці). Копною округою вважався союз населення певної території який крім управління життям в окрузі, виконував функцію охорони від вчинення правопорушень, розслідування злочинів, та їх покарання. Основою для обвинувачення у вчиненні злочину служили сліди злочинця, який пробіг через дворище, що накладало підозру, що член данного дворища може бути злочинцем. Якщо член данного дворища не міг відвести від себе підозру йому доводилось відповідати за вчинений злочин. Крім того згадується також про метод розслідування злочинів по "гарячому сліду" - "гаряча копа".

Про сліди, які залишаються на місці події злочину злочинцем згадується ще в визначній пам"ятці права ХІ - ХІІ ст. "Русской Правде": "не будет ли татя по последу женуть", тобто якщо злодій не буде одразу виявлений, то необхідно його шукати по залишених слідах. Але одною з особливістю ро зслідування злочину є не тільки вміння виявляти і використовувати сліди події злочину, а й вміння їх закріпити.

В 1867 році журнал "Архив судебной медицины" опублікував статтю військового лікаря Адольфа Борхмана про спосіб знімати за допомогою гіпсу відбитки слідів людини і тварин.

У своїх “Підставах карного судочинства, із застосуванням до російського карного судочинства”(1841) Я. І. Баршев підкреслював, що “із самого предмета карного судочинства видно, що, вивчаючи його, треба буде мати справу з різними формами, засобами й образом дослідження й розкриття злочину й суду над ним” Баршев Я. Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому уголовному судопроизводству. СПб., 1841, с. 51. . Як допоміжні засоби при вивченні цього предмета автор називав вивчення “кращих кримінально-судових актів й ознайомлення з образом дослідження й вирішення найважливіших карних випадків” Там же, с. 55. , а також -- судової медицини й судової психології, що “може керувати слідчого в спостереженні над підсудним, у складанні плану наслідку й у вимірі й визначенні провини підсудного” Там же, с. 56. .

В “Підставах” досить детально для того часу викладалися тактичні прийоми здійснення обшуку, огляду, допиту.

Автор сформулював наступні правила “особистого огляду злочину й слідів його”: 1) особистий огляд необхідний у всіх випадках, коли є “зовнішні ознаки” і сліди злочину; 2) він повинен здійснюватися “з усією швидкістю, яка тільки потрібна для того, щоб усунути всяку можливу зміну в предметі огляду”; 3) огляду підлягають як “головний предмет дослідження”, так і все те, що з ним зв'язане (“інструменти, речі й предмети, близькі до огляду предмету”); 4) потрібно детально досліджувати й зафіксувати “зміни, що сталися із предметом огляду”; 5) опис ходу й результатів огляду повинен бути настільки докладним і точним, “щоб ті, які повинні скористатися цим актом, могли одержати через нього настільки ясне й повне уявлення про предмет огляду, начебто б вони самі робили його” Баршев Я. Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому уголовному судопроизводству. СПб., 1841, сс. 149-150. . Настільки ж докладні й тактичні прийоми проведення очної ставки Там же, сс. 171-172., Колоколов Е. Правила и формы о производстве следствий, составленные по своду законов. М., 1850. .

Дореформене російське карне судочинство відводило побічним доказам досить незначну роль, що було характерно для процесу, що носив власне кажучи інквізиційний характер. Однак до середини XIX століття недосконалість лежачої в основі судочинства теорії формальних доказів все частіше обертало на себе увагу процесуалістів. Відому роль у критиці цієї теорії грала й практика використання речовинних доказів, чому сприяли досягнення в першу чергу розвиток судової медицини й хімії.

З початку XX століття криміналістичні рекомендації починають поступово зникати з робіт кримінально-процесуального характеру або просто згадуватися без розкриття їхнього змісту. Так, у підручнику карного процесу С. В. Познишева лише говориться про доцільність здійснення фотозйомки місця події, про важливість виявлення слідів рук, корисності антропометричного виміру й дактилоскопірування обвинувачуваного. Самі ж прийоми цих дій автором не розкриваються, тому що він рекомендує слідчому для їхнього здійснення звертатися до допомоги фахівця Познышев С. В. Элементарный учебник русского уголовного процесса. М., 1913, с. 253. . Мабуть, це одне з перших згадувань у вітчизняній процесуальній літературі про фахівця-криміналіста, хоча так він тоді ще не йменувався.

Можна думати, що виключення з карно-процесуальних робіт криміналістичних рекомендацій, раніше там докладно розглянутих, пов'язане з появою до цього часу в Росії як перекладеної, так і вітчизняної спеціальної криміналістичної літератури. Нагадаємо, що вже в 1895-1897 р. у Смоленську в трьох випусках вийшов перший переклад (із другого німецького видання) на російську мову “Керівництва” Ганса Гросса; в 1903 році побачила світло книга Є. Ф. Буринского “Судова експертиза документів”, був опублікований ряд статей по різних видах досліджень речовинних доказів. З їхньою появою відпала необхідність докладно приводити криміналістичні рекомендації в карно-процесуальних роботах.

Знаметою роботою в дореволюційній криміналістичній літературі, була книга Б. Л. Бразоля “Нариси по слідчій частині. Історія. Практика”, видана в Петрограді в 1916 р. У Бразоля мова йшла переважно про тактику слідчого огляду.

Книга складається із чотирьох частин. Перша, так сказати, історико-догматична (вираження самого автора) присвячена історії розвитку інституту попереднього слідства в Росії: від 1860 року, коли слідча служба була виділена зі складу поліції й аж до 1914 року. Друга частина зветься “Методологія слідчого огляду” і написана явно з позиції фетишизації речових доказів.

Тут же автор говорить про викриття підробок, акцентуючи увагу на огляді підроблених рукописних і машинописних документів.

Третья частина містить опис дій слідчого на місці залізничної катастрофи, знов-таки з упором на тактику огляду місця події. Нарешті, четверта частина - “Методологія обшуку” - також підлегла основній ідеї: виявленню й використанню речовинних доказів.

Навіть настільки короткий огляд дореволюційної криміналістичної літератури, початий нами, дозволяє зробити висновок, що криміналістика як наука починала формуватися лише на рубежі ХIХ-ХХ століть.

Сучасна вітчизняна криміналістика сприйняла з російської дореволюційної криміналістики фактично тільки ідею самостійного існування цієї науки.

Становлення вітчизняної криміналістики проходило в умовах, з одного боку, нагромадження емпіричного матеріалу, а з іншого боку - поширення накопичених знань серед працівників наслідку, кримінального розшуку, експертних установ.

Першою радянською монографічною роботою в області криміналістики по праву вважають книгу П. С. Семеновского “Дактилоскопія як метод реєстрації” (1923). Хоча сам автор назвав її коротким керівництвом для завідувачів дактилоскопічними бюро, судових діячів і судових лікарів, по своєму змісті й теоретичному рівні вона носила безсумнівно монографічний характер.

В 1934 році Всеукраїнський інститут вивчення злочинності видав роботу Г. Данилевського “Дактилоскопія” (Київ, 1934), пізніше вийшло у світло практичне керівництво Б. М. Комаринця (тоді старшого експерта відділу кримінального розшуку Головного управління міліції) “Дактилоскопічна ідентифікація на відстані” (М., 1937), що містила детальні вказівки про опис папілярних візерунків з метою ідентифікації по них особистості за допомогою передачі такого опису по телефоні або телеграфу.

В 1925 році Юридичне видавництво НКЮ УРСР випустило книгу Н.П. Макаренка “Техніка розслідування злочинів”. Автор знайомить читача з функціями кабінетів науково-судової експертизи, з порядком огляду місця події, розглядає засоби й прийоми виявлення й дослідження слідів крові, волосся, сіменних плям, наукові основи дактилоскопії і її застосування при розслідуванні злочинів, приводить основні відомості про роботу зі слідами ніг, зубів, з підробленими документами й грішми.

Хронологічні межі кожного з етапів розвитку криміналістичної теорії, як і в будь-якій періодизації, досить умовні. Початок наступного етапу звичайно накладається на закінчення попередні. Тому вже на етапі нагромадження емпіричного матеріалу можна говорити про появу робіт, по своєму змісту фактично належних наступному етапу розвитку теорії - етапу розробки приватних криміналістичних теорій або вчень. До числа таких робіт по праву можна віднести праці С. М. Потапова “Судова фотографія” (М., 1926) і В. І. Громова “Методика розслідування злочинів” (М., 1929).

Робота С.М. Потапова вплинула не тільки на подальший розвиток судової фотографії, але й на всю криміналістичну техніку насамперед утвердженням про системність цих наукових знань. У той же час всім своїм змістом судова фотографія підтверджувала принцип цілісності криміналістичної науки, взаємозв'язок її складових частин.

Оцінюючи значення для криміналістичної теорії етапу нагромадження емпіричного матеріалу й роль перших наших вчених-криміналістів у становленні цієї теорії, необхідно, як нам здається, виходити з наступних положень.

Виникнення розвиненої криміналістичної теорії стало можливим тільки в силу того, що в розпорядженні науки виявився необхідний для теоретичних узагальнень величезний емпіричний матеріал, як позитивний, так і негативний досвід застосування в боротьбі зі злочинністю криміналістичних засобів і методів. Саме таким шляхом виникли емпіричні передумови криміналістичної теорії як у вигляді окремих даних досвіду, так й у вигляді деяких емпіричних закономірностей. Вчені-криміналісти цього періоду були основоположниками криміналістики, самовідданими пропагандистами криміналістичних знань.

В 1935-1936 роках вийшов у світ перший радянський підручник криміналістики у двох книгах для слухачів правових вузів Криминалистика. Кн. 1. Техника и тактика расследования преступлений. М., 1935. Кн.2. Методика расследования отдельных видов преступлений. М., 1936. . В анотації до нього говорилося: “Підручник по криміналістиці, підготовлений Науково-дослідним інститутом кримінальної політики, є основною навчальною допомогою з курсу криміналістики для слухачів правових вузів і шкіл і практичним посібником для органів розслідування й судово-прокурорських працівників”.

У підручнику дана тричленна система криміналістики. Визначення її складових частин - кримінальної техніки, кримінальної тактики (назви зберігалися старі) і приватної методики - носили описовий характер: указувалося, що вивчають ці розділи науки. Наприклад, про кримінальну техніку говорилося, що вона вивчає способи застосування природничих наук (фізики, хімії, біології й т.д.) до розслідування злочинів.

В “Типовій схемі розслідування” (автор - С. А. Голунский) всі злочини були разділені на три групи: такі що залишають матеріальні сліди (розслідування починається з дослідження цих слідів), такі, що безпосередньо матеріальних слідів не залишають (розслідування ведеться на основі аналізу дій осіб, виходячи з письмових документів, показань свідків тощо) і проміжні види злочинів, при розслідуванні яких однаково важливу роль грають як огляд місця або об'єкта злочину так і письмові документи (розслідування порушень правил техніки безпеки тощо). Така класифікація страждала відомими погрішностями, тому що ґрунтувалася на кращому відношенні до того або іншого виду доказів або слідчих дій. Але все-таки це був уже деякий орієнтир на те, з яких слідчих дій у кожному випадку переважніше починати розслідування.

Наскільки вдалося встановити, термін “версія” у нашій літературі був уперше застосований А. Голунским, який не розглядав логічну природу версій й обмежився вказівкою на те, що вони лежать в основі плану розслідування й висуваються на другому етапі роботи зі справою - після проведення попередніх слідчих дій, якщо з їхньою допомогою слідчий “все-таки не одержує певних вказівок про особистість і місцезнаходження злочинця”.

Послідовність роботи слідчого при складанні плану розслідування Голунский визначив у такий спосіб:

“а) оцінка зібраного матеріалу з обов'язковим з'ясуванням й урахуванням соціально-політичної обстановки, у якій відбувся злочин;

б) визначення можливих версій розслідування;

в) позначення питань, які треба з'ясувати, щоб перевірити кожну із цих версій;

г) позначення слідчих дій, які треба вжити, щоб з'ясувати ці питання,

д) визначення строків здійснення слідчих дій, необхідних для перевірки версій”.

Зрозуміло, всі ці положення ще не становили окремої криміналістичної теорії. Але це вже була сума практичних рекомендацій, що ґрунтуються на відомому узагальненні накопиченого на той час досвіду слідчої роботи.

Наступний етап розвитку криміналістики можна охарактеризувати як етап розробки приватних криміналістичних теорій, що відбивають окремі сторони, елементи предмета науки. Цей етап за часом захоплює приблизно період із середини 30-х до початку 60-х років, коли заставляються методологічні основи криміналістики, розробляються наукові основи всіх розділів криміналістики і їхніх підрозділів (галузей).

В області криміналістичної техніки розвиваються основи судової фотографії, прийоми й способи використання засобів і методів фотографії при виробництві окремих слідчих дій й оперативно-розшукових заходів, в експертній практиці й з метою запобігання злочинів.

Розвитку судової фотографії сприяли праці С.М. Потапова “Судова фотографія” (1948), Н. А. Селиванова “Судово-оперативна фотографія” (1955), Н. С. Полевого й А. И. Устинова “Судова фотографія і її застосування в криміналістичній експертизі” (1960).

В області трасології дослідження здійснювалися як у напрямку розробки її наукових основ, теоретичних принципів, так і в напрямку вивчення окремих видів матеріально фіксованих слідів-відображень. Початок наукової класифікації слідів поклала робота Б. І. Шевченка “Наукові основи сучасної трасеології” (1947), що зробила помітний вплив на розвиток теоретичних основ цієї галузі криміналістичної техніки.

Значна увага приділяється проблемам криміналістичного дослідження документів. Базуючись на даних психології й фізіології, радянські почеркознавці створили наукові основи графічної ідентифікації, розробили систему ознак листа й почерку, методику почеркознавчої експертизи. Початок цьому було покладено монографією А. І. Вінберга “Криміналістична експертиза листа” (1940).

В області судової балістики найбільш важливими були дослідження Б. М. Комаринця, присвячені криміналістичної ідентифікації вогнепальної зброї по стріляним гільзам і кулям. У роботах Н. М. Зюскіна, А. Н. Самончика, Б. Н. Єрмоленка й інших розроблялися й неідентифікаційні питання судової балістики, експертизи холодної зброї й ін.

Паралельно з розвитком криміналістичної техніки розроблялися й проблеми криміналістичної тактики. Починаючи з 30-х років І. Н. Якимов плідно працював над питаннями тактики окремих слідчих дій, особливо слідчого огляду. Його докторська дисертація “Слідчий огляд” (1947) була першим післявоєнним монографічним дослідженням у цій області.

У цей період активно розробляються й окремі проблеми криміналістичної методики. Насамперед варто згадати докторські дисертації С. І. Тихенко з питань боротьби з розкраданнями державного й громадського майна (1958) і В. П. Колмакова за методикою запобігання й розслідування вбивств (1962), у яких висвітлювалися проблеми боротьби з найнебезпечнішими злочинами.

Велика увага приділялася розробці конкретних криміналістичних методик Було видано ряд рабіт, присвячених методиці розслідування крадіжок (С. С. Степічев, В. Є. Жарський, Д. В. Гребельский В. Г. Танасевич, В. В. Братковська, В. І. Теребилов, 3. Т. Баранова, М. Г. Коршик, Г. Б. Карнович, М. С. Брайнін тощо), хабарництва (3. Т. Баранова), обману покупців (Г. М. Міньковський), статевих злочинів (П. Т. Скорченко, Д. Я. Мирський), підпалів (А. І. Вінберг, М. С. Брайнін, С. П. Митричев, 3. Е. Шиманова и другие), вбивств (Г. І. Кочаров, Г. Н. Мудьюгин, Д. П. Рассейкін тощо). .

Саме на цьому етапі розвитку криміналістики зіставляються теоретичні передумови виникнення загальної теорії радянської криміналістики, які згодом зіграли вирішальну роль у її формуванні.

Загальнотеоретичні положення наводилися вже в статті Б. М. Шавера про предмет і метод радянської криміналістики (1938), у роботі С. М. Потапова "Вступ в криміналістику" (1946), монографіях А. І. Вінберга “Основні принципи радянської криміналістичної експертизи” (1949) і “Криміналістична експертиза в радянському кримінальному процесі” (1956). У цих працях А. І. Вінберг не тільки глибоко досліджував і розвив далі теорію криміналістичної ідентифікації, але й розробив загальні теоретичні основи радянської криміналістичної експертизи, обґрунтував практичне значення логіки і її законів у криміналістичній експертизі. У зазначених роботах А. І. Вінберг сформулював також наукові основи окремих видів криміналістичної експертизи, у тому числі таких, як графічна й трасологічена.

Один з видатних радянських криміналістів Абрам Ілліч Вінберг - автор численних монографій, підручників і навчальних допомога із криміналістики. Широку популярність придбали його статті й виступи про сутності криміналістичної техніки й криміналістичної експертизи, з питань криміналістичної одорології, экспертології, про наукові основи криміналістичної техніки й тактики, про перспективи розвитку криміналістичної теорії, про застосування в криміналістиці й криміналістичній експертизі логіки, семіотики, системно-структурного аналізу й ін.

Предмету й методу криміналістики, обґрунтуванню її юридичного характеру, розкриттю ключової ролі криміналістики в поліпшенні якості розслідування злочинів присвятив свою докторську дисертацію “Основні теоретичні питання радянської криміналістики” (1955) С. П. Митричев.

Монографічні дослідження 50-х - початку 60-х років Б. М. Комаринця, С.І. Тихенка, А.Н. Васильєва, Л. Е. Ароцкера, А. Н. Колісніченко, В.Я. Колдіна, М.Я. Сегая, И.М. Лузгіна, В.К. Лисиченко, В.А. Снеткова, А.В. Дулова, І.Ф. Крилова, Н.А. Селиванова, А.А. Эйсмана, В.Є. Коновалової й інших не тільки з'явилися теоретичними передумовами виникнення загальної теорії радянської криміналістики, у них фактично вже витримувалися структурні елементи цієї теорії.

Думка про необхідність розробки теорії криміналістики була висловлена Б. М. Шавером ще в 1938 р. См.: Шавер Б. М. Предмет и метод советской криминалистики. -- Соц. законность, 1938, № 6, с. 74.

У роки Великої Вітчизняної війни С. М. Потапов продовжив свої дослідження в області теорії криміналістики. В 1943 р. він завершив роботу “Роль методів криміналістики в доказовому праві” Потапов С. М. Роль методов криминалистики в доказательственном праве. Рукопись (архив семьи Потаповых, 1943 г.). Эта статья С. М. Потапова осталась неопубликованной. , що розвиває ідеї, висловлені їм раніше.

Основні положення цієї роботи полягають у наступному:

1. Загальним методом криміналістики є метод ідентифікації, “роль якого у всіх його видозмінах залежно від властивостей досліджуваних об'єктів складається в судовому доказі тотожності”.

2. Криміналістика, будучи наукою про розкриття злочинів, має своїм предметом дослідження цього роду відносин між людьми, установлюючи судові докази тотожності таких відносин зі злочинами” Там же, с. 50. .

3. Поняття злочину як відносини між людьми є основою методології встановлення судових доказів у процесі розкриття злочинів.

4. Причинний зв'язок, що підлягає дослідженню при розкритті злочину, установлюється “не з наступних за злочином фактів у ланцюзі нескінченної причинності, а із сукупності попередніх, за яких злочин незмінно й безумовно потрібний і якими є взаємодіючі властивості суб'єкта й об'єкта в даному відношенні кінцевої причинності” Там же, с. 89. .

5. Основою побудови процесу розкриття злочину при стислості початкових відомостей про розслідувану подію служить внутрішній зв'язок і взаємна обумовленість окремих складових частин злочину як цілісної взаємодії властивостей суб'єкта й об'єкта в кінцевій причинності.

Таким чином, на думку С. М. Потапова, основу теорії криміналістики становить криміналістична ідентифікація, і її розробка забезпечує криміналістиці необхідну методологічну базу.

В 1947 р., виступаючи з доповіддю на VII нараді по криміналістиці, скликаній Всесоюзним інститутом юридичних наук, А. І. Вінберг вперше порушив питання про необхідність створення загальної теорії криміналістики.

В 1951 р. А. І. Вінберг знову писав, що “глибокий розвиток радянської теорії криміналістики на основі марксистської методології й озброєння нею слідчих, судових й експертних працівників становлять найважливіше й найближче завдання вчених-криміналістів” Значенння радянської криміналістики в работі слідчого. -- В кн.: Советская криминалистика на службе следствия. М., 1951, вып. 1, с. 103. .

В 1955 р., виступаючи на дискусії про предмет криміналістичної тактики, А.А. Піонтковский також вжив термін “загальна теорія криміналістики”, позначивши їм, щоправда, лише загальні положення тактики Советская криминалистика на службе следствия. М., 1956, вып. 7, с. 158. . Але в ті роки ще не було умов, необхідних для створення загальної теорії криміналістики. Ці умови виникли після розробки філософських проблем криміналістичної науки в середині 60-х років, коли зміцнилася її власна методологічна база.

Можна з впевненістю сказати, що характерезуючи розвиток криміналістики не можна згадати всі віхи історії, так як криміналістика настільки багатогранна наука, яку не можна охопити темою данної роботи. Тому не слід забувати про окремі дослідження стосовно розвитку того чи іншого напрямку криміналістики.