Питання грошового зобов’язання, неплатоспроможності, банкрутства та прострочення

28

Зміст

Вступ

1. Виконання грошового зобов'язання. Забезпечення виконання господарських зобов'язань. Банківська гарантія забезпечення виконання господарських зобов'язань. Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань

2. Майнові акти неплатоспроможного боржника. Державна політика з питань банкрутства. Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство

3. Прострочення боржника. Прострочення кредитора. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності. Строки реалізації господарсько-правої відповідальності

Список використаної літератури

Вступ

Однією з необхідних умов успішного функціонування всіх елементів створюваного в Україні законодавчого механізму є законність і дисципліна в діяльності суб'єктів господарювання. У процесі здійснення господарської діяльності між суб'єктами цієї діяльності виникають, функціонують і припиняються численні господарські відносини. Здійснення господарської діяльності не може проходити без конфліктів, що призводить до суперечностей і відповідно до виникнення господарських спорів, які є предметом розгляду та вирішення різного виду зобов'язання в господарській діяльності.

Велике значення в реалізації цього процесу належить правовому вихованню і правовій освіті. Без глибоких знань прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, чинного законодавства стає неможливим входження України в Європейську і світову спільноту.

1. Виконання грошових зобов'язань. Забезпечення виконання господарських зобов'язань. Банківська гарантія забезпечення виконання господарських зобов'язань. Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону. Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Разом із тим, актом цивільного законодавства може встановлюватися лише неустойка, предметом якої є грошова сума. Доля та сфера застосування законної неустойки залежить від того, в якій правовій нормі вона міститься. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає безумовному застосуванню. У випадках, коли положення про неустойку міститься у диспозитивній нормі, вона застосовується лише остільки, оскільки сторони своєю угодою не передбачили інший розмір неустойки.

Прикладом законної неустойки, що міститься в диспозитивній нормі може бути боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити пеню в розмірі три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. По відношенню до неустойки, встановленої законом, в ЦК передбачено правило, згідно з яким її розмір може бути змінений за домовленістю сторін лише в сторону збільшення. Розмір, законної неустойки, встановленої іншим актом цивільного законодавства, сторони можуть зменшити, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до частини третьої ст. 551 ЦК, суд має право зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, наприклад, істотного погіршення майнового стану боржника.

Оскільки норма щодо можливості зменшення розміру неустойки в судовому порядку не є новою для Цивільного права України, існує певна практика її застосування. Вона, свідчить, що право судів, які розглядають спори про стягнення неустойки, трактується як їхній обов`язок зменшувати неустойки, розмір яких перевищує середні величини. Більш привабливим та таким, що повністю відповідає законодавству, було б оцінювати вимоги кредитора про стягнення неустойки в частині, що перевищує можливі збитки у зв`язку із порушенням зобов`язання, як зловживання правом, що й служитиме підставою для відхилення позовних вимог у певній частині.

Добре відомо, що інколи, уклавши договір, стикаєшся з небажанням партнера його виконувати. В статті 552 ЦК, коментується один із принципів виконання зобов`язання, а саме: принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов`язання в натурі. Іншими словами це позначає, що сплата або передання неустойки (та збитків) не припиняє існування основного зобов`язання, забезпеченого неустойкою.

Під збитками слід розуміти майнові втрати (тобто матеріальну шкоду), які виражені в грошовій формі. Легальне визначення збитків встановлено ст. 22 ЦК, відповідно до якої вони складаються з втрат, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)

Зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.

Кредитор вправі не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає з суті зобов'язання.

Виконання зобов'язання, що виникло з договору, може бути покладене в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа зв'язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. У цьому разі відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого виникло, якщо законодавством України не передбачено, що відповідальність несе безпосередній виконавець.

Якщо з закону, договору або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою

Якщо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов'язання.

Боржник вправі виконати зобов'язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання.

Зобов'язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначене, виконання повинно бути проведене:

1) по зобов'язанню передати будівлю - за місцем знаходження будівлі;

2) по грошових зобов'язаннях( крім грошових зобов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) - за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор в момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

3) по всіх інших зобов'язаннях - за місцем проживання боржника, а якщо боржник є юридична особа - за місцем її знаходження (стаття ЗО ЦКУ).

Виконання зобов'язань може забезпечуватись згідно з законом або договором неустойкою(штрафом, пенею), заставою і поручительством.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання.

Неустойкою (штрафом, пенею) може забезпечуватись лише дійсна вимога. Угода про неустойку {штраф, пеню) повинна бути укладена в письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку(штраф, пеню).

Застава. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону.

Порука. За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині зобов'язання.

Завдаток. Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання.

Гарантія, Як спосіб забезпечення зобов'язання гарантія застосовується у відносинах між юридичними особами. Чинне законодавство не містить визначення гарантії. Як правило, гарантія застосовується для забезпечення належного виконання обов'язків в кредитних договорах. Гарант, на відміну від поручителя, несе субсидіарну відповідальність, яка настає у разі, коли боржник не має відповідних коштів для повернення кредитору.

Відповідальність за порушення господарських зобов'язань.

Банківська гарантія забезпечення виконання господарських зобов'язань 1. Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони. 3. Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень. 4. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України. Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

Під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.

Відповідно до ст. 178 ЦК до способів забезпечення належать:

неустойка;

застава;

порука;

гарантія;

завдаток.

Такий перелік є вичерпним, інші механізми, формально до способів забезпечення не належать.

Однак меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.

В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать:

правила про зустрічне виконання зобов'язань, положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна; власника за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи; права кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною;

право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації;

про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України.

Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента.

Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

У проекті ЦК України розширено перелік прямо передбачених у кодексі способів забезпечення виконання зобов'язання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, належать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як способу забезпечення виконання.

Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання проводиться за різними ознаками.

Враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника (застава та завдаток);

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності (неустойка та завдаток);

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності (застава та порука).

За сферою дії розрізняють способи забезпечення, що можуть застосовуватися, у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука), у зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія).

2. Майнові акти неплатоспроможного боржника. Державна політика з питань банкрутства. Відповідальність за порушення законодавство про банкрутство

Майнові активи неплатоспроможного боржника, з метою врегулювання заборгованості неплатоспроможного боржника у процедурах, зазначених у статті 212 цього Кодексу, використовуються майнові активи, які належать йому на підставі речових та зобов'язальних прав, а також права інтелектуальної власності.

До складу ліквідаційної маси включаються також майнові активи осіб, які відповідають за зобов'язаннями неплатоспроможного боржника відповідно до закону або установчих документів боржника. Стаття 214. Державна політика з питань банкрутства Господарського законодавства.

Державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання його банкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності у випадках, передбачених законом, здійснює орган державної влади з питань банкрутства. Орган державної влади з питань банкрутства сприяє створенню організаційних, економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єктів підприємництва - боржників або визнання їх банкрутами. Повноваження органу державної влади з питань банкрутства визначаються законом.

Процедури щодо неплатоспроможних боржників, передбачені цим Кодексом, не застосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які відповідно до закону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку об'єктів, що не підлягають приватизації.

У випадках, передбачених законом, не застосовуються процедури банкрутства щодо комунальних підприємств.

Щодо окремих категорій суб'єктів підприємництва законом можуть бути визначені особливості регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством.

Відносини, пов'язані з банкрутством, учасниками яких є іноземні кредитори, регулюються законодавством України з урахуванням відповідних положень міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство у випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва - боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.

Фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява суб'єкта підприємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами та державою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність боржника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.

Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.

Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з розпорядженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону.

Характеризуючи діюче законодавство України про банкрутство, не можна не звернутися до першого варіанту інституту неспроможності, а саме: до Закону України "Про банкрутство", що був прийнятий 14 травня 1992 року й набув чинності з 1 червня 1992 року.

Чому ми не повинні забувати про цей законодавчий акт? Тому, що зазначений Закон збагатив нас певним досвідом, допоміг сформувати уяву щодо правового інституту банкрутства. До того ж, цей Закон діє й донині, й ще багато справ розглядаються судами згідно з його нормами.

Нагадаю, що Закон України "Про банкрутство" був досить стислий, містив лише двадцять дві статті та складався з трьох розділів. Норми Закону не мали такого розгорнутого й деталізованого характеру, як норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". У старому Законі поєднувалися норми матеріального та процесуального права, але кількість цих норм та їх зміст були досить скромними аби повністю покрити собою таке явище, як процес банкрутства. Й хоча в Законі було посилання на норми Арбітражного процесуального кодексу, навіть у поєднанні ці два законодавчі акти не могли задовольнити потреби як учасників процесу, так і судів. Оскільки Арбітражний процесуальний кодекс, прийнятий у 1991 році, був розрахований виключно на позовне провадження, природно, що його норми не були придатними для провадження у справах про банкрутство. У зв'язку з цим, виняткове значення в ті роки набула судова практика. І майже всі прогалини, що існували в законодавстві, були заповнені роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України від 15 квітня 1993 року "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство". Ці роз'яснення діяли до листопада 1997 року, коли була прийнята їх нова, більш повна редакція. Фактично саме роз'яснення Вищого арбітражного суду і регулювало деякі процедури банкрутства.

Із досвіду, набутого за минулі роки, стало зрозумілим, що Закон 1992 року розрахований , в основному, на ліквідаційну процедуру. Не дивлячись на те, що у ньому передбачалася можливість проведення санації боржника, в деяких регіонах надзвичайно рідко можна було зустріти справу, по якій суд затверджував умови санації.

Мали місце й об'єктивні причини, з яких розгляд справ затягувався на багато років. Наприклад, непривабливість активів боржника. Навіть у випадку, коли ліквідаційна комісія працювала достатньо активно і в установленому порядку виставляла на продаж активи боржника, вони не знаходили попиту.

Логічного завершення доходили, як правило, справи відсутніх боржників. Процес їх закриття був достатньо простим. Але шлях до цієї "простоти" теж був непростим, аж поки кредитори, в основному - податкова інспекція, не навчилися правильно застосовувати Закон.

Підприємства, що були визнані банкрутами, але мали достатні активи (в основному, це великі промислові підприємства), потрапляли у таке становище, коли вимушені були переступати діюче законодавство. Адже припинити діяльність такого підприємства було важко, оскільки, крім виробничого процесу, на таких підприємствах лежала відповідальність за утримання, так званої, соціальної сфери. Ці підприємства освітлювали міста, опалювали квартири, утримували державні гуртожитки, забезпечували телефонний зв'язок тощо. Тому припинення їх діяльності значило би припинення життєдіяльності цілих районів. Це розуміли і державні органи, і кредитори. Саме тому справи про банкрутство подібних боржників фактично заводились у безвихідь. Тобто боржник працював собі далі (бувало й за згодою ліквідаційної комісії), в нього з'являлися додаткові кредитори, які вже не могли "вписатися" у діючий процес. І тоді всі учасники процесу вже разом зверталися до суду, аби дати боржнику змогу продовжувати працювати та сплатити борги. Однак, законодавство на той момент не дозволяло цього робити. У разі відсутності інвестора вимагалося зводити процес до ліквідації або визнавати підприємство вільним від боргів. Заробляти під контролем кредиторів фактично заборонялося. За таких умов порушення, що допускали боржник разом із ліквідаторами, на мій погляд, почасти були наслідком об'єктивних причин.

В Законі України "Про банкрутство" не були окреслені строки різних процедур, що дозволяло затягування процесів не тільки учасниками, але й судами.

Наприклад, суд міг "забути" про наявність справи, не призначити засідання про визнання боржника банкрутом тощо, що в свою чергу призводило до появи всіляких безвихідних ситуацій.

Якщо суд не визнавав боржника банкрутом, а той продовжував працювати, в нього з'являлися нові кредитори, і тоді такий процес не можливо було ані закрити, ані продовжити.

Все це в комплексі створювало таку ситуацію, коли підходи до банкрутства треба було негайно міняти. Фактично, ті недоліки, які ми намагалися в якийсь спосіб усувати, вплинули на концепцію зміни законодавства. Необхідно було: змінити мету закону; встановити строки для проведення різних судових процедур; узвичаїти таке поняття як " поточний кредитор" та забезпечити його положення в процесі; негайно змінити підхід до процедури санації - не зводити її до обов'язкового інвестування, а, перш за все, вичерпати усі внутрішні резерви для відновлення платоспроможності боржника.

Терміново вимагав свого затвердження інститут прощення боргів, тому що всі учасники процесу були до цього готові. Необхідно було надати можливості сторонам у ході процесу про банкрутство укладати мирову угоду.

Для більш професійного здійснення процедур та скорочення строків їх виконання, необхідно було створити новий інститут арбітражних керуючих - спеціалістів, кваліфікація яких відповідала би встановленим вимогам і дозволяла би виконувати обов'язки, покладені на них законом та судом.

Необхідно також було покласти край можливості, якою користувалися кредитори, добиватися індивідуального примусового задоволення їхніх вимог, а для боржника - покінчити із можливістю на свій розсуд (припускаючись зловживань) розраховуватися з окремими кредиторами, в той час, коли наявних коштів було недостатньо для проведення розрахунків з усіма кредиторами. Таким чином, з одного боку, треба було забезпечити конкурсне задоволення вимог кредиторів, а з іншого боку, - дозволити боржникові поновити свою платоспроможність. Для цього був необхідний мораторій.

На часі було також й визначення особливостей банкрутства деяких підприємств. Сім років роботи показали нам, що загальні процедури не можна застосовувати до деяких категорій підприємств, зокрема до особливо небезпечних, до пов'язаних із містобудівництвом тощо.

Потребувало розширення коло суб'єктів банкрутства, адже суб'єктів господарювання значно більше, ніж суб'єктів підприємництва. І зовсім несправедливим було виведення з-під впливу Закону "Про банкрутство" таких суб'єктів як громадські організації, різноманітні фонди і т. ін.

Назрівала необхідність визначити і позицію держави у процесі про банкрутство. Враховуючи всі болючі місця з цієї проблеми, 30 липня 1999 року й був прийнятий Верховною Радою Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Більшість статей цього Закону введено в дію з 1 січня 2000 року.

Що нового містить Закон?

Перш за все, змінилася мета Закону. Якщо у старому Законі мета визначалась як задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника, то тут ми бачимо дещо іншу ціль - відновлення платоспроможності боржника.

Змінилося поняття банкрутства. Якщо у відповідному Законі 1992 року банкрутство визначалось як нездатність боржника через відсутність активів у ліквідній формі розрахуватися з кредиторами або з бюджетом, то в Законі 1999 року поняття банкрутства зведено до неможливості відновлення платоспроможності боржника.

Так чи інакше, але враховані всі моменти, про які йшлося раніше. Встановлено й детально розроблено строки, змінено підхід до санації боржника, ліквідаційна процедура стала можливою у випадку неможливості відновлення платоспроможності.

До того ж з'явився абсолютно новий інститут зовнішнього керування. Були визначені задачі та функції арбітражних керуючих, їхні права й обов'язки, відповідальність.

У Законі чітко зафіксовано його перевага перед законодавством про приватизацію. Нагадаю, що з 1998 року на підставі законів та Указу Президента України щодо програм приватизації на черговий рік справи про банкрутство акціонерних товариств, які знаходяться в процесі приватизації, фактично не порушувалися. В Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" закріплено право суду на зупинення приватизації у зв'язку з порушенням справи про банкрутство державного підприємства, щодо якого прийнято рішення про приватизацію.

В новому Законі чіткіше визначені такі принципи як конфлікт інтересів, пріоритет спільного інтересу перед особистим, заміна неефективного власника ефективним, задоволення грошових вимог кредитора тільки через процедуру банкрутства та ще багато інших. Безумовно, цей закон є кроком, а можливо й двома кроками, вперед, хоча - немає межі для вдосконалення.

Сьогодні, працюючи із Законом 1999 року, ми бачимо, що навіть при значному обсязі Закону, залишається ще багато прогалин і протиріч.

Немає належного сприйняття цього Закону з боку широкої громадськості. Це, ясна річ, теж викликає проблеми, хоча й дещо іншого характеру.

На сьогодні вже і новий Закон потребує вдосконалювання, а вдосконалювання, в свою чергу, вимагає більш системного підходу.

Отже, Закон встановив багату кількість процесуальних строків. Проте, деякі з них виявилися зайвими. Наприклад, згідно із Законом суд зобов'язаний у ході підготовчого засідання призначати дати наступних засідань на півроку вперед. Але у практиці виникають випадки, коли призначення конкретних дат стає на перешкоді процесу. Іноді створюються умови, сприятливі для скорішого розглядання справи, а призначені вже засідання цьому перешкоджають. Тоді втрачається сенс, який закладався законодавцем при встановленні строків виконання кожної процедури, а саме: оперативність. Скажімо, якщо заяв від інших кредиторів не надійшло, а боржник не виявляє ніякої зацікавленості у відновленні своєї платоспроможності, то вирішити питання щодо "долі" такого суб'єкта можна значно раніше, не чекаючи призначеного для цього дня. Однак, у той момент, коли ці дати призначаються, всі обставини справи ще не відомі суду.

Докази та відомості, які необхідно надати суду для порушення справи, перелічені в Законі теж надто докладно, що скоріше виявляється шкідливим, аніж корисним. По-перше, цей перелік викладений таким чином, що він стає вичерпним. Але сьогодні платіжні вимоги кредиторів вже не обчислюються в банках, та й рахунків у суб'єктів підприємницької діяльності може бути безліч. Думається, що в Законі має бути вказівка на необхідність надання доказів, які б підтверджували наявність підстав для порушення справи про банкрутство. Якими будуть ці докази? Очевидно, у кожному випадку різні.

Залишає бажати кращого й спосіб сповіщення кредиторів щодо порушення справи про банкрутство боржника. Ми маємо прагнути до вживання таких заходів, які б дозволили поінформувати про порушення справи максимальну кількість суб'єктів. Можливо, цей обов'язок слід покласти на арбітражного керуючого з метою сповіщення у письмовій формі хоча би відомих кредиторів. У майбутньому можуть бути використані комп'ютерна мережа та телебачення. Нині необхідність розміщення об'яви в офіційних друкованих органах Верховної Ради та Кабінету Міністрів України очевидна.

Проблемним є питання стосовно наслідків закінчення деяких строків, зокрема місячного строку, встановленого для подання кредиторами заяв про майнові вимоги до боржника. Існують різні думки, проте, аби уникнути різночитань з цього питання, слід визначити це безпосередньо в Законі. Наша позиція з цього приводу така: даний строк не є присічним, тож, як більшість подібних строків, він підлягає відновленню при наявності поважних причин його пропуску. Разом із тим, кредитор, який звернувся до суду із запізненням і якому відновлено строк, не повинен мати права на здійснення тих своїх прав, які вже неможливо реалізувати (участь у голосуванні, що вже відбулося тощо). Такий кредитор зобов'язаний підкоритися тому, що вже відбулося в ході процесу без нього. Він може претендувати лише на задоволення своїх майнових вимог на тих самих умовах, що й інші кредитори.

У разі ж, коли суд вже припинив провадження у справі, тоді, безумовно, розглядати несвоєчасно надані заяви немає підстав. Не можуть такі вимоги розглядатися й у процедурі позовного провадження, інакше буде зведена до мінімуму зацікавленість кредиторів в участі у конкурсному провадженні, де іноді доводиться і прощати борги, і переносити строки їх задоволення.

Не зовсім зрозумілі положення розділу "Мирова угода". Відсутній опис наслідків розірвання мирової угоди. За таких умов розірвання мирової угоди може поставити кредитора у вельми невигідне становище, оскільки підстав для поновлення провадження у справі про банкрутство немає, а можливість задовольнити вимоги в якомусь іншому процесі, м'яко кажучи, сумнівна.

Безумовно, і судді, й арбітражні керуючі, і представники органів влади та управління могли би порушити ще багато питань і проблем, які стали очевидними за останні роки дії Закону, але є також усі підстави сподіватися на розв'язання всіх цих питань і вирішення багатьох проблем найближчим часом.

Підставою для застосування банкрутства до суб'єкта підприємництва є економічний фактор, визначеним статтею 1 Закону “Про банкрутство” -- неспроможність суб'єкта як юридичної особи задовольнити своєчасно пред'явлені до нього майнові вимоги кредиторів і виконати зобов'язання перед бюджетом. Фактичною підставою для порушення справи про банкрутство може бути лише письмова заява до Арбітражного суду, яка називається “заява про порушення справи про банкрутство юридичної особи”. З такою заявою до Арбітражного суду може звернутися будь-хто з кредиторів -- громадянин чи юридична особа, яка має підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, або кілька кредиторів. Як уже зазначалося, такого права не мають ті кредитори, майнові вимоги яких забезпечені заставою.

Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи лише у тому разі, якщо остання неспроможна задовольнити визнані нею претензійні вимоги (або сплатити борги за виконавчими документами) протягом одного місяця.

Із заявою про порушення справи про банкрутство до Арбітражного суду може звернутися боржник із власної ініціативи. Боржник реалізує таке право у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. Боржник додає до заяви список своїх кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс, іншу інформацію про його фінансове і майнове становище.

Заявники можуть відкликати свої заяви на будь-якій стадії провадження, але до прийняття Арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом. Якщо заявником є боржник, він має право відкликати свою заяву лише за згодою кредиторів.

Законом України від 17 червня 1993 р. Перелік суб'єктів, які можуть звернутися з письмовою заявою про порушення справи про банкрутство, розширено за рахунок органів державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби. Як впливає зі змісту статті 6 Закону “Про банкрутство”, ці заявники не мають права відкликати подані ними заяви.

Юридичним аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний правовий процес щодо суб'єкта підприємництва.

Суб'єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії -- суб'єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство” боржниками або банкрутами.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом -- після того, як Арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон “Про банкрутство” не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

3. Прострочення боржника. Прострочення кредитора. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності. Строки реалізації господарсько-правої відповідальності

Неплатоспроможність, за даним законом, це - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Банкрутство визначене в законі як визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Прострочення боржника - боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.

Стаття 221. Прострочення кредитора

Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором.

Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах. У разі якщо кредитор не виконав дій, зазначених у частині першій цієї статті, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.

У процесі господарювання між підприємствами, організаціями -- юридичними особами (у тому числі іноземними), громадянами, які в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, складаються і припиняються різноманітні господарські відносини. В ринкових умовах вони не можуть відбуватися безконфліктно, без суперечностей між інтересами окремих суб'єктів господарської діяльності. Тому для врегулювання окремих категорій суперечностей (господарських спорів) між учасниками господарських правовідносин законодавством передбачено спеціальний механізм їх досудового врегулювання, регламентований ст. 222 ГК України і розділом II ГПК України.

Загальним правилом досудового врегулювання спорів є те, що учасники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензій чи звернення до суду. Тобто сторонам надано право самостійно, без втручання судових чи інших органів врегулювати конфліктну (спірну) ситуацію, яка виникла у зв'язку з укладенням, здійсненням, зміною чи припиненням господарських правовідносин.

Слід зауважити, що більшість спорів може бути передано на вирішення господарського суду без досудового врегулювання. Застосування заходів досудового врегулювання спорів в обов'язковому порядку необхідне тільки у спорах, що виникають з договорів перевезення, про надання послуг зв'язку та договорів, заснованих на державному замовленні. В інших випадках досудове врегулювання спору є необхідною передумовою звернення до господарського суду лише за наявності відповідної угоди сторін (ч. І ст. 5 ГПК України). Проте частиною 5 ст. 5 ГПК України передбачено, що угода сторін про обов'язковість досудового врегулювання не може бути укладена відносно таких спорів: про визнання договорів недійсними, про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також спорів щодо звернення стягнення на заставлене майно. Цей перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Якщо для господарських спорів передбачена процедура їх досудового врегулювання, то звернення сторін до суду за захистом порушених прав і законних інтересів можливе лише після того, як контрагенту була направлена претензія, яку останній відхилив або не дав на неї відповіді у встановлений ст. 7 ГПК України строк.

Недотримання претензійного порядку врегулювання спорів є підставою для повернення господарським судом позовної заяви без розгляду (ст. 63 ГПК України). Проте з урахуванням суб'єктного складу господарських спорів законодавець передбачив і винятки із загального правила досудового їх врегулювання.

Так, законодавство не передбачило досудове врегулювання спорів для Розрахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, про що йдеться у Конституції та законах України, Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень.

Без досудового врегулювання спорів, згідно з ч. І ст. 2 ГПК України, суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. При цьому прокурор чи його заступник самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року1, під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» слід розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Уразі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої в інтересах держави, орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних відносинах, набуває статусу позивача.

В обов'язки господарського суду входить оцінка правильності визначення прокурором чи його замісником органу, який уповноважений ~ здійснювати функції держави у спірних відносинах.

При виявленні неправильності визначення прокурором чи його заступником органу, уповноваженого державою здійснювати функції, пов'язані з захистом інтересів держави, або недостатнього обґрунтування наявності порушення інтересів держави, суд на підставі п. 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України повертає таку позовну заяву без розгляду.

Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа-- учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

У претензії зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється;

дата пред'явлення і номер претензії;

обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

докази, що підтверджують ці обставини;

вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;

сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;

платіжні реквізити заявника претензії;

перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії.

Претензія підписується повноважною особою заявника претензії або його представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом або вручається адресатові під розписку. Претензія розглядається в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено цим Кодексом або іншими законодавчими актами. Обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити. (Частина шоста статті 222 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2705-IV від 23.06.2005). При розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

Господарсько-правова відповідальність передбачена за порушення, вчинені в сфері господарської (в тому числі підприємницької) діяльності "учасниками господарських відносин", до яких, зокрема, належать суб'єкти господарської діяльності (юридичні та фізичні особи -- суб'єкти підприємницької діяльності); органи державної влади і управління також можуть нести господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання. У сфері господарювання фізичні особи -- суб'єкти підприємницької діяльності, посадові (службові) особи суб'єктів підприємницької діяльності -- юридичних осіб, а також органів державної влади та управління, крім господарсько-правової відповідальності за певні правопорушення можуть притягатися до адміністративної та кримінальної (а працівники цих осіб незалежно від наявності у них статусу посадової (службової) особи -- до дисциплінарної та матеріальної) відповідальності.

Щодо змісту господарсько-правова відповідальність загалом є матеріальною і застосовується у формі певної системи майнових (економічних) санкцій, передбачених або дозволених нормами господарського законодавства. Господарюючі суб'єкти як організації можуть нести лише матеріальні витрати як відповідальність (примусові виплати, неодержання належних сум, зменшення майна внаслідок відшкодування збитків і т. ін.).

При реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом.

2. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб'єктів господарювання встановлюються цим Кодексом.

Використана література

1. Конституція України.

2. Закон України про банкрутство.

3. Закон України “Про підприємства в Україні”.

4. Арбітражно-процесуальний кодекс України.

5. Роз'яснення Вищого Арбітражного суду України “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про банкрутство” № 01-6/481 від 15.04.93.

6. Роз'яснення Президії Вищого Арбітражного суду України “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про банкрутство”” № 02-5/444 від 18.11.97.

7. Господарський Кодекс України - Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України по 2008 рік включно.