Житлове законодавство України. Законодавство України про шлюб та сім`ю. Адміністративне право

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Право”

Варіант 3

Виконала: студентка навчальної групи 57б

Оленченко М.А.

Харків - 2009



1. Житлове законодавство України

Систему нормативно-правових актів, що регулюють житлові відносини в Україні, складають:

- Конституція України;

- Житловий кодекс України;

- Закон України про приватизацію державного житлового фонду та інші закони;

- Укази Президента України;

- Постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Право громадян України на житло закріплено в Конституції України. Воно забезпечується розвитком і охороною всіх видів державного житлового фонду, утворенням ринкової системи житлового забезпечення громадян через приватизацію житла, справедливим розподілом жилої площі під контролем громадськості.

Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин України має житло, що відповідає установленим нормам і придатне для проживання. За відсутності такої жилої площі та потреби в соціальному захисті громадянин визнається таким, що потребує покращення житлових умов і згідно з чинним законодавством може претендувати на одержання відповідного житла, яке надається за правом наймання державою чи органами місцевого самоврядування безоплатно, або на забезпечення себе і своєї сім'ї житлом за свій рахунок за доступну для них плату.

1. Житлове законодавство регулює відносини щодо:

· виникнення, здійснення і припинення права власності на житло;

· ведення обліку та надання житла громадянам, які користуються правом на його одержання або поліпшення житлових умов;

· реалізації прав та виконання обов'язків власників і наймачів житла;

· формування, управління, використання, утримання та збереження житлового фонду;

· надання, споживання, оплати житлово-комунальних послуг;

· збереження та бронювання житла, яке перебуває в державній та комунальній власності;

· приватизації житлового фонду;

· забезпечення житлом громадян, які потребують соціального захисту та соціальних гарантій;

· надання державної підтримки громадянам для оплати житлово-комунальних послуг та внесення плати за наймання житла.

2. Відносини щодо відведення земельних ділянок для житлового будівництва, проведення будівництва і реконструкції житлових будинків, надання кредитів на будівництво чи придбання житла, регулюються відповідним законодавством, будівельними і санітарними нормами з урахуванням норм цього Кодексу.

Житловий кодекс України прийнято ЗО червня 1983 р. і введено в дію з січня 1984 р.,

Він складається з 7 розділів (193 статті):

- Розділ І. Загальні положення.

- Розділ II. Управління житловим фондом.

- Розділ III. Забезпечення громадян житловими приміщеннями. Користування житловими приміщеннями.

- Розділ IV. Забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатації та ремонту.

- Розділ V. Відповідальність за порушення житлового законодавства.

- Розділ VI. Вирішення житлових СПОРІВ.

- Розділ VII. Заключні положення.

У розділі І (Загальні положення) містяться норми права, що регулюють:

- право громадян України на житло;

- основні завдання житлового законодавства;

- систему нормативно-правових актів, що регулюють житлові правовідносини;

- житловий фонд України і його види, інші загальні питання.

2. Законодавство України про шлюб та сім`ю

У Сімейному кодексі України зазначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Права члена сім'ї має й одинока особа. Право на створення сім'ї має особа, яка досягла шлюбного віку. Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Подружжя вважаються сім'єю і тоді, коли вони у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Сімейне право України ґрунтується на певних принципах, відповідно до яких воно впливає на суспільні відносини:

- неприпустимість свавільного втручання будь-кого у сімейні справи та повага до сімейного життя: навіть правом сімейні відносини регулюються лише у тій частині, в якій це є допустимим і можливим з погляду інтересів їх учасників та інтересів суспільства;

- одношлюбність (моногамія): будь-яка особа може одночасно перебувати тільки в одному шлюбі;

- свобода шлюбу і добровільності укладення шлюбу: укладення шлюбу і вибір дружини або чоловіка здійснюється довільно, за власним бажанням; держава захищає право на вільний вибір дружини або чоловіка;

- свобода розірвання шлюбу: ніхто не вправі примусити особу перебувати у шлюбі проти її волі; якщо продовження подружнього життя стало неможливим, подружжя вправі розірвати шлюб у встановленому порядку;

- повна рівність чоловіка і жінки в особистих і майнових правах і обов'язках у шлюбі та сім'ї;

- максимально можливе врахування інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї;

- пріоритет сімейного виховання дітей: цей принцип ґрунтується на положеннях Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.01 та міжнародно-правових актів щодо захисту прав дітей про те, що сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення; тому перевага завжди повинна надаватися сімейним формам виховання дітей;

- матеріальна підтримка членів сім'ї, які потребують матеріальної допомоги: закон встановлює аліментні зобов'язання -- батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття; повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків; подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного у разі потреби, а за відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право одержувати утримання від іншого з подружжя в примусовому порядку, якщо останній спроможний його надати, та ін.

Джерелами сімейного права є офіційні форми вираження правових норм, які у сукупності складають сімейне право. Основними джерелами сімейного права України є Конституція України, що визначає основні засади всієї правової системи держави, та Сімейний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 10.01.02. До його прийняття упродовж 30 років діяв Кодекс про шлюб та сім'ю (1970 р.).

Кодекс складається із Загальної та Особливої частин.

Загальна частина містить норми, що поширюються на всі сімейні правовідносини. Це -- норми про предмет, законодавство, мету і завдання, принципи, суб'єкти сімейних правовідносин тощо.

Особлива частина регулює визначені різновиди сімейних відносин: порядок укладення і припинення шлюбу,

- особисті і майнові відносини подружжя,

- особисті і майнові правовідносини батьків і дітей,

- усиновлення, опіку та піклування над дітьми і т. ін.

До джерел сімейного права України слід віднести ряд законів і підзаконних нормативно-правових актів, які повністю або частково регулюють сімейні відносини:

- Цивільний кодекс України,

- Закон України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» від 24.12.94,

- Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21.11.92,

- Закон України «Про охорону дитинства» від 26.04.01,

- Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.01.

Джерелами сімейного права є також міжнародно-правові акти:

- Загальна декларація прав людини,

- Міжнарод-ний пакт про громадянські і політичні права,

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права,

- Конвенції ООН про права дитини, про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок,

- Конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 та ін.

Відповідно до положень нового Сімейного кодексу джерелом сімейного права може бути і звичай. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Звичай не повинен суперечити вимогам Сімейного кодексу України, інших законів чи моральним засадам суспільства.

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі можуть врегулювати свої сімейні відносини за допомогою договору (за домовленістю). Положення такого договору не повин-ні суперечити вимогам законів і моральним засадам суспільства.

Особи, які проживають однією сім'єю, а також родичі за походженням, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Договір може укладатися ними лише щодо тих відносин, які не врегульовані Сімейним кодексом України. Він є обов'язковим до виконання, якщо не суперечить вимогам законів України та моральним засадам суспільства.

Розвиток сімейного законодавства, його вдосконалення, підтримка сім'ї є предметом постійної уваги з боку держави. Так, Верховною Радою України схвалено Концепцію державної сімейної політики (постанова від 17.09.99). У цьому документі підкреслюється, що в усьому світі сім'я є інтегральним показником суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства і виступає могутнім фактором формування демографічного потенціалу.

Відповідно до Конституції сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Виходячи з потреби створення належних умов для життєдіяльності сім'ї в Україні загдана Концепція визначає загальну стратегію і пріоритетні напрями державної політики щодо сім'ї, передбачає здійснення цілісної системи заходів з максимальним урахуванням нових реалій: ринкової економіки, соціального партнерства, політичної демократії, всього того, що покликане зробити життя суспільства, кожної окремої сім'ї повноправним та ефективним.



3. Адміністративне право

Адміністративне право - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління.

адміністративне право це:

- відносини державного управління у сфері економіки, фінансів, соціального захисту і т.д.;

- управлінські відносини у системі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

- управлінські відносини, що складаються у процесі внутрішньої організації діяльності інших органів (прокуратура, суд, апарат ВРУ), діяльності підприємств, установ, організацій;

- управлінські відносини, пов'язані з реалізацією повноважень і функцій виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування;

- відносини, що виникають у зв'язку із забезпеченням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування прав і свобод громадян, надання їм різних управлінських послуг;

- відносини у сфері адміністративної юстиції;

- відносини, що виникають у зв'язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності.

Відносини, що становлять адміністративне право, характеризуються такими ознаками:

- це управлінські відносини,

- виникають в результаті здійснення управлінської діяльності;

- один із суб'єктів наділений владними повноваженнями;

- це відносини влади і підпорядкування;

- забезпечуються силою державного примусу.

Метод адміністративного права - це сукупність приймів, способів, засобів, за допомогою яких адміністративно-правові норми врегульовують відносини, що входять до предмету адміністративного права.

Метод адміністративного права - імперативний.

Прийоми, які містяться у адміністративно-правових нормах:

- приписи;

- дозволи;

- заборони.

Особливості методу адміністративного права:

- найпоширенішими є приписи;

- односторонність волевиявлення одного з учасників адміністративних правовідносин;

- приписи підлягають застосуванню незалежно від того, з чиєї ініціативи

- виникли адміністративні правовідносини;

- владність та односторонність приписів не виключають можливості застосування дозвільних засобів регулювання адміністративних правовідносин;

- категоричність.

Адміністративно-правова норма

Адміністративно-правова норма - це загальнообов'язкове правило поведінки, що встановлене державою, яке регулює виконавчо-розпорядчі відносини, що виникають між органами виконавчої влади та фізичними і юридичними особами, а також відносини внутрішнього адміністрування.

Особливості адміністративно-правової норми:

1. у ній закріплюються відносини з керування, державного контролю та нагляду;

2. метод впливу адміністративно-правової норми - імперативний, державно-владний;

3. виконання приписів адміністративно-правової норми гарантується державою за допомогою таких засобів:

- організаційні;

- роз'яснювальні;

- стимулюючі;

- примусові.

Види адміністративно-правових норм:

І. За цільовим призначенням:

- регулятивні;

- охоронні.

ІІ. За змістом:

- матеріальні;

- процесуальні.

ІІІ. За впливом на поведінку суб'єкта:

- зобов'язуючі;

- забороняючі;

- уповноважуючі;

- заохочувальні.

ІV. За масштабом застосування:

- загальні;

- спеціальні.

V. За повнотою викладення:

- визначені;

- бланкетні.

Реалізація адміністративно-правової норми

Реалізація адміністративно-правової норми - це практичне застосування правила поведінки, що міститься у адміністративно-правовій нормі, з метою регулювання виконавчо-розпорядчих відносин.

Форми реалізації адміністративно-правової норми:

- виконання;

- використання;

- додержання; 

- застосування.

Вимоги щодо застосування адміністративно-правової норми:

- законність;

- обґрунтованість;

- доцільність.

Адміністративна реформа

Адміністративна реформа - це вид політико-правової реформи, яка здійснюється у сфері виконавчої влади і стосується як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин з місцевим самоврядуванням.

Принципи адміністративної реформи - це головні засади її проведення, які засновані на відповідній ідеології і політиці адміністративної реформи. У принципах розкривається головне призначення і сутність даної реформи.

Правова основа адміністративної реформи - це нормативно-правові акти, які є відправною точкою і механізмом забезпечення даної реформи.

Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи.

Зміст адміністративної реформи:

- комплексна перебудова існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя.

- розбудова деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі.

Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань: 

- формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

- формування сучасної системи місцевого самоврядування;

- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

- організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки

- управлінських кадрів;

- запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Адміністративна реформа має здійснюватись у кількох напрямках:

- створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні.

- формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління.

- кадрове забезпечення нової системи державного управління.

- зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління.

- наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи.

1. підготовчий етап - мають бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв'язуються першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління.

2. запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.

3. поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління.

На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.

4. Чоловік - А. Д. та дружина В. Д. - проживають в однокімнатній квартирі в службовому житловому фонді, мають неповнолітню доньку 7 років, звернулись в міський суд з приводу розлучення. На яких підставах і яке рішення повинен прийняти суддя по зазначеній справі?

Рішення по справі

Для вирішення зазначеної справи необхідно дослідити наявні норми чинного законодавства в сфері суспільних сімейних та житлових відносин у співвідношенні з зазначеними обставинами справи.

Нормативна база

Відповідно до статті 104 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-3 (з подальшими змінами та доповненнями) шлюб припиняється, серед іншого, внаслідок його розірвання (частина друга зазначеної статті).

Статтею 109 вказаного кодексу визначено, що подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Згідно із частиною один статті 110 Сімейного кодексу України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.

Частиною 3 статті 109 Сімейного кодексу України передбачено, що суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу. Статтею 111 названого кодексу зафіксовано, що суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Підстави для розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя встановлені статтею 112 СКУ. Зокрема, суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу (частина 2 статті 114 Сімейного кодексу України). Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану, за заявою колишньої дружини або чоловіка. Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України (стаття 115 Сімейного кодексу України).

Згідно із статтею 157 вказаного кодексу питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається, за загальним правилом, за згодою батьків. Згідно із статтею 161 Сімейного кодексу України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 118 Житлового кодексу Української РСР від 30 червня 1983 року № 5464-10 (з подальшими змінами та доповненнями) службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянам, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, встановлюється законодавством. Згідно із статтею 125 Житлового кодексу без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено, зокрема, одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (абзац шостий частини один зазначеної статті).

Правовий аналіз

Зазначені приписи чинного законодавства дають правові підстави дійти висновку про те, що суд, при прийнятті рішення по зазначеній справі, повинен бути встановити наявність чи відсутність письмового договору про те, з ким із батьків буде проживати донька, а також ретельно дослідити, яку участь у забезпеченні умов життя дитини братиме той з батьків, хто буде проживати окремо. Крім того, предметом дослідження повинні бути обов'язково також умови здійснення права на особисте виховання дитини того з батьків, хто буде жити окремо. Таким чином наявність такого письмового договору є обов'язковим для розірвання шлюбу.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Також ключовим питанням при вирішенні місця проживання дитини стане та обставина, чи є в наявності у того з батьків, з ким буде за рішенням суду проживати дитина, належні матеріальні умови для здійснення виховання дитини, а також наявність чи відсутність необхідного житла та відповідних належних умов цього житла (придатності) для проживання та виховання дитини.

Оскільки фабула справи є критично недосконалою, це не дозволяє в однозначний спосіб визначити суть рішення суду за результатом розгляду даної справи. Це пов'язано з тим, що у фабулі справи зазначені мінімальні дані, які необхідні судді для вирішення конкретної судової справи, тобто наведені у фабулі дані є недостатніми для кваліфікованого розв'язання суддею спору по справі. Зокрема, вказано лише той факт, що чоловік А. Д. та дружина В. Д. проживають в однокімнатній квартирі в службовому житловому фонді. Однак не надано інформації стосовно того, службове приміщення надано в користування кому з батьків (чоловіку чи дружині), а також не зазначено, чи є в наявності у чоловіка або дружини інше придатне для виховання дитини житло. Упущено ж і інші суттєві обставини справи, зокрема перелік суттєвих процесуальних питань, що обов'язково виникнуть під час розгляду справи.

Якщо ж припустити, що іншого житла, придатного для виховання дитини ані в чоловіка, ані в дружини немає, то суд повинен бути, постановляючи рішення визначити, кому з батьків надане це приміщення в користування та наряду з обов'язковим дослідженням інших обставин справи, надати перевагу при визначенні місця проживання дитини тому з батьків, кому надано в користування це житлове приміщення, оскільки в такому випадку дитина буде забезпечена житлом та застрахована на випадок виселення із житла гарантією заборони такого виселення з огляду на приписи статті 125 Житлового кодексу.

Також слід звернути увагу на ту обставину, що нині чинний Житловий кодекс (прийнятий ще за існування іншої держави в 1983 році) є вкрай недосконалим в регулюванні житлових суспільних відносин, що на практиці призводить до можливості тлумачити норми вказаного кодексу довільно. Зокрема, відсутність конкретного правового досконалого механізму надання в користування службового житлового приміщення призводить до розширеної практики незаконного виселення громадян з такого приміщення. Проте в даному випадку з урахуванням прямої заборони статті 125 кодексу, дитина не зможе бути виселена з вказаного службового приміщення, якщо вона після розлучення батьків буде проживати з одним із них. У будь-якому випадку ж, не дивлячись на практику розгляду подібних справ, слід брати до уваги норми Конституції України, які є нормами прямої дії, а також міжнародно-правові акти, які ратифіковані Верховною радою України та є обов'язковими на території України, в тому числі і при вирішенні спорів судами України.

Висновок

На підставі зазначених норм Сімейного кодексу України та Житлового кодексу Української РСР, на основі фактичних обставин, досліджених та встановлених судом в процесі розгляду справи, з урахуванням конкретних доказів, які будуть надані чоловіком та дружиною, оцінених судом на підставі внутрішнього переконання, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд повинен бути прийняти рішення про:

1. про задоволення позову - розірвання шлюбу (при цьому обов'язково повинно буде встановлене місце проживання дитини та повинен бути в наявності письмовий договір між чоловіком та дружиною);

2. про відмову в позові - відмову в розірванні шлюбу (якщо будуть відсутні правові підстави для відповідного рішення в силу наведених вище приписів закону - відсутнє належне житло, відсутній письмовий договір між батьками, розірвання шлюбу зашкодить інтересам малолітньої доньки або встановлені інші фактичні обставини, які унеможливлюють розірвання шлюбу);

3. про повернення заяви, про залишення заяви без руху, залишення заяви без розгляду або інші процесуальні рішення в залежності від конкретних обставин справи, що зумовлені обов'язковими вимогами процесуальних та матеріальних норм чинного законодавства.