Правотворчість та законотворчість в Україні

27

КУРСОВА РОБОТА

Правотворчість та законотворчість в Україні

План

Вступ

Розділ І. Правотворчість в Україні

1.1 Поняття, принципи та функції правотворчості

1.2 Форми та види правотворчості держави

1.3 Стадії правотворчого процесу

Розділ ІІ. Законотворчість в Україні

2.1 Поняття та принципи законотворчості

2.2 Законотворчий процес в Україні

Розділ ІІІ. Спільне та відмінне понять «правотворчість» та «законотворчість». Актуальні проблеми

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В сучасному суспільстві люди та іх об'єднання постійно стикаються з правилами (нормами), зафіксованими в законах та підзаконних актах з іх вимогами, заборонами, з необхідністю іх дотримання, виконання і застосування, з тими наслідками, які наступають при іх порушенні. Кожна держава встановлює в суспільних відносинах визначений порядок, який з допомогою законодавства і законності формулює іх в правових нормах, забезпечує, охороняє та захищає.

Законодавство охоплює більшість сфер людськоі життєдіяльності, поширює межі свого регулюючого діяння на суспільні відносини по мірі ускладнення соціального буття, безпосередньо супроводжуючи людей в іх спілкуванні друг з другом.

Значна роль законодавства у житті особи і суспільства припускає знання, передусім, того, яким образом воно створюється, формується та розвивається, в чому суть законотворчості та правотворчості, як ці два поняття відрізняються один від одного. Саме в цих головних питаннях і полягає актуальність моєї курсової роботи.

Законотворчість та правотворчість, як всяка творчість, припускає у законодавців не тільки загальну культуру, але й потребує від них спеціальних знань, визначених навиків здобуття мистецтвом формування і формулювання законодавчих актів. Ці знання у світовій юридичній теоріі і практиці мають назву - законодавча техніка, яка представляє собою визначену систему вимог при створюванні нормативно-правових правил, законів і підзаконних актів, іх систематизаціі.

Успішна діяльність по створенню законів( інших правових нормативних актів) залежить насамперед від правовоі культури законодавця.

Правова культура законодавця тисячами ниток пов"язана з загальною культурою. Іі могутній добродійний вплив на правову свідомість, мислення, світогляд тих хто творить закони, на іх Ідінністні правові установки безпосередньо визначають характер законодавства, відповідаючого історичному та національному духу народа, його сподіванням, потребам і інтересам. Разом з тим правова культура законодавця назад впливає на загальну культуру, захищає і утворює умови іі вільного розвитку шляхом виробки прогресивних законів, встановлення режиму правовоі стабільності, послідовноі поведінки в життя потреб законності та встановлення режиму правопорядка.

Дана мені тема курсової роботи є досить актуальною в нашому житті. При написання курсової роботи я ставила перед собою насамперед мету якнайкраще та різнобічніше розкрити та дослідити поняття законотворчості та правотворчості, в чому їх суть та яку роль вони виконують у нашому житті.

Працюючи на своєю темою я використовувала безліч наукової літератури: періодичні видання, наукової літератури тощо.

Розділ І. Правотворчість в Україні

1.1 Поняття, принципи та функції правотворчості

Правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюднені нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості - встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Загальна теорія держави і права/ За редакцією М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Тертишина. - Харків: Право, 2002. - 432 с.

Правотворчість - один з важливих напрямків функціонування громадського суспільства і держави, одна з правових форм їх діяльності. Її слід відрізняти від правоторення.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо закону. Головною відмінністю правотворчості від право творення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість - це насамперед форма вольової владної діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають в громадському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Право творення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними правовими ідеями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах.

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості - незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередньо або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3. Гласність - відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність - прийняття нормативно-правових актів, законним шляхом, відповідно до конституційно закріпленого процесу правотворчості;

5. Науковість - ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; прведення їхньої незалежної наукової експертизи;

6. Системність - суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

· Оперативність - не зволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

· Поєднання динамізму і стабільності - створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

· Плановість - за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

· Старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів - відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

· Професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-прктиків, які мають необхідні знання і досвід;

· Техніко-юридична досконалість - упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів;

· Урахування місцевого досвіду - особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення. Правотворча і правозастосовна діяльність: їх діалектична єдність// Право України. - 1996. - №10. - с. 48

Функції правотворчості - напрямок діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створення і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень зявляється космічне право; із переходом України на шлях нових законів; про біржу, приватизацію та інше.

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміні або доповнення до чинних норм) припускає зміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбтвало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів.

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства.

Проте аналогія не заповнює прогалину її можна заповнити лише за допомогою правотворчості.

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що припускає обґрунтоване його вирішення.

1.2 Форми та види правотворчості держави

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

- державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

- громадянським суспільством і його окремими суб'єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості - правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган влади - Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими Законами. Її законотворчість - провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою. Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичних іполітичних наук. Випуск 42. - К.:Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 2008. - 808 с.

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.²Правотворча і правозастосовна діяльність: їх діалектична єдність// Право України. - 1996. - №10. - с. 48

Юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях тощо).

Безпосередня правотворчість держави - основна, яка полягає у вироблені та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затверджені актів, прийнятих організаціями громадського суспільства - недержавними обєднаннями: суспільними (партіями, профспілками) і комерційними (акціонерними товариствами та інше), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) - акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних обєднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права; профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади тощо. Нормативні угоди все ширше застосовуються в українській практиці. Теорія держави і права: Підручник/Переклад з рос. - Харків: Консум, 2001. - 656 с.

Делегована правотворчість - видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) орагну держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським обєднанням.

Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу видавати нормативно-правові акти з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаты чого выдбуваэться тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються автоматично.

4. Делегегувати повноваження лише вищий орган нижчому;

5. Делегування повноваження можуть органам у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має);

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта;

7. Орган, що делегує, обов'язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади Конституцією не передбачено. У деяких країнах романо-германського та англо-американського права має місце делегування законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є конституційно закріпленим). у цьому разі законодавчий акт, підготовлений органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню органом, що делегує, - парламентом.

За функціональними призначенням розрізняють:

- поточну правотворчість - пов'язану з первинним регулюванням суспільних відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин;

- правотворчість для систематизації нормативних актів - систематизовану, головним чином кодифікаційну правотворчість.

1.3 Стадії правотворчого процесу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процеси. Законодавчий процес - важлива частина правотворчого процесу, яка має складний характер.

Правотворчий процес - система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний із компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд і ухвалення кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які нормативно-правові акти, ухвалюються - закони Верховної ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів місцевого самоврядування.

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу, оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Стадії право творення і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія

- формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права - відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами його соціального життя;

- правотворча ініціатива - обґрунтування юридичної значущості правової регламентації - видання нормативно-правового акта.

Цей етап право творення характеризується дією об'єктивних чинників і становить підготовчу стадію правотворчості;

2. Проектна стадія

- ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

- розробка концепції проекту нормативно-правового актаі підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські обєднання;

- попередній розгляд проекту нормативно-правового акту правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств тощо. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується;

- обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути на всенародне обговорення.

Цей етап перетворення становить початкову стадію правотворчості.Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичних іполітичних наук. Випуск 42. - К.:Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 2008. - 808 с.

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива колегіальному правотворчому органу - офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи приймають нормативні акти простою більшістю голосів.

Цей етап право творення характеризується активністю: вступає в дію суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна сталія

- підписання нормативно-правового документа;

- надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України;

5. Інформаційна стадія

- офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап право творення, який також має активний характер, є заключною стадією правотворчості.

Розділ ІІ. Законотворчість в Україні

2.1 Поняття та принципи законотворчості

Особистість та різноманітні об'єднання людей постійно стикаються з правилами (нормами), зафіксованими у законах та підзаконних актах. Значна роль законодавства у житті людини та суспільства викликає потребу в знанні, перш за все, того, яким чином воно створюється (твориться), формується і розвивається. Відомо, що у системі нормативних актів місцю закону відповідає особливий, досить складний процес його підготовки і прийняття. Законодавець шляхом законотворення, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, надає праву форму загальності та істинної визначеності. Тому з метою покращення законотворчої діяльності та процесу творення законів, що є основоположним фундаментом усіх інших нормативно-правових актів та системи права взагалі, необхідно з'ясувати, що таке законотворча діяльність і яким має бути процес створення законів.

На жаль, поняття законотворчої діяльності (або законотворчості) практично відсутнє в юридичній літературі. У зв'язку з цим нерідко дане поняття замінюється поняттям законодавчої діяльності, вживається (сам термін) разом з ним в одному і тому ж контексті, що призводить до повного ототожнення даних понять. У юридичній літературі склалася ситуація, за якої поняття “законотворчість” не отримала належного осмислення, органічно перейнявши зміст, смисл та значення іншого поняття “законодавча діяльність”. Така ситуація склалася не лише в Україні, а й в інших, і зокрема, пострадянських державах. Наприклад, законотворчість визначається як діяльність вищого законодавчого органу в особі народних представників чи безпосередньо самого народу (шляхом референдуму) по встановленню, зміні чи відміні правових норм, які зовнішньо закріплюються у формі закону, і яка здійснюється в особливому процедурному порядку у відповідності з правом на законотворчість, що закріплюється в конституції держави.

У юридичній літературі (в тому числі з конституційного права), а також на рівні законодавства України, діяльність, яка стосується процесу створення правових норм, викладених у законах, здебільшого названа законодавчою діяльністю. Але з аналізу такої літератури та законодавчих актів, що регулюють дане питання, видно - здебільшого законодавча діяльність зводиться до характеристики законодавчої процедури та починається з опису її першої стадії, законодавчої ініціативи. Незаперечним є те, що до вияву у Верховній Раді України законодавчої ініціативи, проводиться величезна робота, яка стосується та впливає на процес прийняття законів. Це, наприклад, виникнення та осмислення законотворчого замислу; аналіз суспільних відносин (що потребують правового регулювання) на предмет межі та способу такого регулювання, або інакше - пошук рішення правового регулювання; підготовка (саме написання) проекту закону; отримання попередніх та поточних консультацій щодо положень майбутнього закону; залучення наукових та спеціалізованих установ до написання закону з метою вивчення та використання їх висновків, а також інші дії. До такої роботи залучається велике коло суб'єктів, яке не зводиться суто до суб'єктів законодавчої діяльності та законодавчої процедури. Та, на жаль, вся ця попередня робота (інколи саме вона найбільш клопітка та вагома) не знайшла свого належного теоретичного та законодавчого відображення. На мій погляд, не всі дії по створенню закону (в широкому розумінні даного вислову) охоплюються поняттям законодавчої діяльності. Тому процес творення закону у широкому його розумінні пропонується назвати законотворчою діяльністю (або законотворчістю). Теорія держави і права: Навчальний посібник/ А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенко. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 368 с. - Бібліогр.:С. - 358-364.

Поняття законотворчої діяльності можна з'ясувати через поняття правотворчості. Проаналізувавши праці деяких науковців, можна зробити висновок, що у вузькому розумінні правотворчість - це безпосередньо сам процес створення правових норм компетентними органами; а у широкому розумінні - даний процес охоплюється від моменту правотворчого замислу і до практичної реалізації юридичної норми (підготовка, прийняття, опублікування і т.д.).

Отже, законотворчість є складовою правотворчості, вона стосується лише процесу створення правових норм, викладених саме у законах. Крім того, законодавча діяльність не охоплює собою поняття законотворчої діяльності, є значно вужчою, складовою законотворчості (і в свою чергу - правотворчості). Інакше кажучи, поняття правотворчості охоплює собою поняття законотворчої діяльності, що в свою чергу поглинає законодавчу діяльність та законодавчий процес.

Законотворчість (або законотворча діяльність) - це діяльність насамперед держави, а також інших суб'єктів такої діяльності, по виявленню потреби в нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин та створенню у відповідності з виявленими потребами нових правових норм, заміні та відміні діючих, що закріплюються у законах, а також це діяльність по вивченню правової дії (застосування) прийнятих законів з метою їх подальшого удосконалення. Законотворчість - це процес творення закону від законотворчого замислу і до введення його у дію, що включає в себе прогноз, розробку та удосконалення законів.

Законотворча діяльність повинна відповідати певним принципам. Проаналізувавши принципи правотворчості взагалі та законодавчої діяльності зокрема, які описуються в юридичній літературі, можна запропонувати наступні принципи законотворчої діяльності.

По-перше, це принцип прийняття закону законодавчим органом, яким в Україні відповідно до статті 75 Конституції України є Верховна Рада України, або шляхом референдуму. Яким би широким не було коло осіб, що можуть залучатися до законотворчої діяльності, єдиним органом законодавчої влади в Україні є її парламент. Саме парламент приймає закони. Законодавча функція є, природно, пріоритетною серед інших для Верховної Ради. У загальних рисах вона являє собою передбачений Конституцією напрям діяльності ВРУ, який полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу (скасуванні) або у призупиненні їх дії. Складовою частиною цієї функції є законопроектна робота, внесення законопроектів на розгляд Верховної Ради та їх обговорення, а також прийняття законів, що неможливо без наукових досліджень, зокрема, з питань ефективності і розвитку законодавства, наукових експертиз законопроектів тощо. Останнім часом зросла роль громадян України у законотворчій діяльності, які, як вже було зазначено, шляхом всеукраїнського референдуму можуть приймати, змінювати або скасовувати Закони України, в тому числі затверджувати Конституцію України, вносити до неї зміни та доповнення.

По-друге, демократизм та гласність законотворчої діяльності, що означає залучення громадян, трудових та інших колективів, організацій тощо до законотворчої діяльності, гласність її здійснення. Великого значення набуває обговорення законопроектів в засобах масової інформації (преса, радіо, телебачення та ін.) для аналізу зауважень та пропозицій, врахування їх при обговоренні проекту закону законодавчим органом. Найвищим проявом демократизму законотворчої діяльності в Україні можна вважати всеукраїнський референдум, предметом якого може бути прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень (див. статтю третю закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”).

По-третє, це принцип гуманізму, який означає, що закони повинні формулювати, захищати загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови і механізми їх втілення в життя.

По-четверте, це професіоналізм при здійсненні законотворчої діяльності. Цей принцип прямо та опосередковано пов'язаний з якістю законотворчості, ефективністю механізму прийняття законів. До законотворчої діяльності повинні залучатися компетентні спеціалісти (юристи, економісти, політологи тощо), що мають професійні знання та досвід з питань правового регулювання майбутнього закону. Законотворчий дилетантизм може призвести до некоректного поводження та ставлення до законодавства, що в свою чергу викликає неповагу до самого законодавця. І тут важливими питаннями для подолання недосконалості процесу прийняття законів і законодавства в цілому мають стати: 1) необхідність довгострокового та короткострокового планування законопроектних робіт; 2) потрібні єдині правила розробки та оформлення проектів законів у вигляді спеціального закону; 3) необхідна незалежна наукова експертиза законопроектів, що вносяться на розгляд парламенту; 4) потрібно проводити юридичний всеобуч правилам законотворчої діяльності її суб'єктів, і насамперед народних депутатів України. Але принцип професіоналізму повинен бути тісно пов'язаним з принципом демократизму та гласності законотворчої діяльності - поєднання громадської думки та залучення до законотворчості якнайширшого кола суб'єктів поруч з роботою професіоналів буде запорукою розробки більш ефективних законів.

По-п'яте, це принцип дотримання законодавчого регулювання цього виду діяльності. Законотворча діяльність сама по собі повинна здійснюватися в рамках закону, і в першу чергу - Конституції України, яка визначає її основні положення (стаття 75: єдиний орган законодавчої влади в Україні - Верховна Рада України; в статті 92 перелічуються питання, що визначаються та встановлюються виключно законами України; стаття 93 перелічує суб'єктів законодавчої ініціативи; стаття 94 визначає порядок підписання прийнятих Верховною Радою законів України тощо). Поєднання не наднормативного регулювання першої стадії законотворчості з чітким нормативно-правовим регулюванням її другої стадії (законодавчої процедури) найкращим чином вплине на покращення законотворчої діяльності взагалі. Конституція України (із змінами і доп.). - К.: Атіка, 2007. - 64с.

По-шосте, законопроект готується не просто сам по собі, довільно, а при ретельному аналізі соціально-економічної ситуації у країні, політичної обстановки, потреб правового регулювання тих чи інших сторін суспільного життя, доцільності такого регламентування тощо. Для виявлення таких параметрів потрібно використовувати різноманітні соціально-правові експерименти, соціологічні опитування, анкетування і т.д. Враховуючи дані фактори, а також якнайширше використовуючи досягнення юридичних та інших наук, можливо приймати більш обґрунтовані, доцільні та ефективні закони.. Суттєвий вплив на законотворчу діяльність, як вже було сказано, має планування законопроектних та законодавчих робіт. Разом з тим, без знання законодавцем характеру застосування норм законів на практиці, неможливий подальший процес удосконалення законодавчого регулювання суспільних відносин і законів в цілому. Законодавець має знати і цікавитися результатами своєї праці, вивчати ефективність прийнятих ним рішень, коректувати свою роботу, тобто вивчати правозастосовчу практику з метою виявлення всіх недоліків та прорахунків для удосконалення законодавства. У цьому полягає принцип науковості та врахування правозастосовчої практики, вивчення правової дії законів для удосконалення законотворчої діяльності.

Крім того, перед законодавцем постає вимога адекватно відображати “правову природу” суспільних відносин у нормативно-правових актах, і зокрема у законах, створюючи їх у суворій відповідності до регламентуючих цей процес правових норм.

На сьогодні для України важливого значення набуває також принцип відповідності законодавства міжнародним нормам та стандартам. Наша держава визначила для себе стратегічну мету - бути повноправним членом демократичної спільноти: ООН, Ради Європи, Європейського Союзу тощо. А це означає, що наше законодавство повинно відповідати міжнародним стандартам. Участь України в цих інституціях дає не тільки відповідні права, а й вимагає виконання певних зобов'язань. Тому необхідною є чітка планова робота по контролю за виконанням цих зобов'язань, робота по вивченню практики законотворчої роботи та законодавчого процесу в інших країнах для удосконалення власних.

Конституція України проголосила, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (див. статтю 9).

Ще за часів молодої незалежної держави Україна, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва, встановила, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2.2 Законотворчий процес в Україні

Можна виділити дві стадії законотворчості: пошук рішення правового регулювання та технічна побудова закону. З моєї точки зору, перша частина (стадія) законотворчості включає в себе організаційні питання законотворчої діяльності, що не пов'язані з юридично значущими діями (законотворчий замисел, підготовка проекту закону, отримання попередніх консультацій щодо положень проекту тощо); а друга у своїй основі спирається на правові начала, початком її відліку є пропозиція щодо правового регулювання суспільних відносин (новий законопроект, проект внесення змін у чинний закон тощо), інакше кажучи - законодавча ініціатива, закріплена статтею 93 Конституції України. Ці частини (стадії) законотворчості нерозривно пов'язані між собою і в цілому являють діяльність по виявленню потреби в нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин, підготовці та створенню (офіційному обговоренню, прийняттю, опублікуванню тощо) нових правових норм, заміні та відміні діючих, що закріплюються у законах. Перша стадія законотворчості передбачає попереднє формування державної волі при розробці проекту закону, а друга - офіційне закріплення цієї волі в правових нормах, викладених у законі. Всі дії на першій стадії носять підготовчий характер і не породжують правових наслідків. На другій стадії проект закону перетворюється в правовий акт, що має загальнообов'язковий характер. Друга стадія законотворчої діяльності ототожнює собою, на мій погляд, законодавчу процедуру, яка в свою чергу розкрита і в літературі, і на рівні законодавства. Під час цих стадій здійснюються різні процедурні операції по формуванню закону як нормативного акту.Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичних іполітичних наук. Випуск 42. - К.:Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 2008. - 808 с.

²Державотворення і право творення в Україні: 10 років досвіду// Право України. - 2001. - №10. - с. 138

Завжди законотворча діяльність починається з вияву потреби у прийнятті закону (що слідує відразу після законотворчого замислу або поєднується з ним), тобто визначення змісту найважливіших суспільних відносин, що будуть предметом правового регулювання майбутнього закону. І саме визначення закону як акта, що регулює найбільш важливі суспільні відносини, виявляє змістовну тотожність між предметом законодавчого регулювання та найбільш важливими суспільними відносинами. Визначення їх обсягу залежить від завдань, цілей та проблем, що постають перед законотворцем. А, отже, розуміння суб'єктом законотворчої діяльності важливості вибору та оцінювання суспільних відносин відіграють далеко не останню роль. Тому індивідуальні оцінки, інтереси, відчуття, емоції, переконання завжди матимуть місце у процесі законотворення, оскільки, і в першу чергу сам законодавець, є з психологічної та гносеологічної точок зору звичайною людиною.

Процес пізнання, аналізу і оцінки правостворюючих факторів, включення механізму волевиявлення народу - важлива стадія законотворчого процесу. І саме тут процес творення закону характеризується свободою виявлення правосвідомості, різноманіттям організаційних та інших форм і засобів; цій стадії ще не властиві жорсткі правила і певні процедурні норми. Однак, на мій погляд, має бути визначена система органів і установ, які б забезпечували змістовну підготовку законопроектів і допомагали іншим суб'єктам законотворчості у цьому напрямку; потрібно закріпити стабільні демократичні форми вираження і використання громадської думки і народного волевиявлення для зацікавлення та залучення до законотворчої діяльності всіх її можливих суб'єктів.

Водночас утворення закону обумовлює також і необхідність певної процедури, нормативної регламентації підготовки, прийняття і введення в дію законодавчих рішень. Це досягається завдяки юридично регламентованим діям органів, уповноважених брати участь у законодавчому процесі та ухвалювати закони. Саме для цього мають бути і визначаються процедурні правила, процедура правотворчості, в рамках якої відбувається стадія законотворчого процесу - законодавча процедура. Проте поділ законотворчої діяльності на певні частини та стадії має умовний характер, оскільки і на другій стадії продовжується змістовне відпрацювання законопроекту, оформлення змісту у відповідні юридичні формули, положення і норми. Отже, мова іде про взаємопов'язані стадії законотворчої діяльності (законотворчості), яка вбирає в себе певні методи, способи, механізми, процедури у сфері діяльності по творенню законів. Кінцевою метою законотворчої діяльності є розробка і прийняття закону, виходячи від виявлення певних назрілих потреб (суспільних відносин), які вимагають законодавчого регулювання, розробки на цій основі відповідної наукової законотворчої концепції, до її втілення в конкретному законі чи сукупності законів. Іншими словами, законотворчість - це не лише рух законопроекту в рамках певних процедурних правил, а дуже складний і багатогранний процес творення закону як нормативно-правового акту. Тому, на мою думку, велика роль законотворення у житті суспільства зумовлює необхідність високого наукового рівня правотворчих дій і рішень на всіх стадіях формування її кінцевого результату - спочатку виваженого законопроекту, а вже потім ефективного закону. Особливо важливо забезпечити глибину і правдивість пізнання об'єктивних факторів, які визначають справжню потребу в урегулюванні тих чи інших суспільних відносин, спрямованість і тривалість цього регулювання, його завдання і цілі, кінцеву мету.

Законодавчий процес має низку стадій:

І. Передпроектна стадія.

1. Законодавча ініціатива -- внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово.

Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення.

II. Проектна стадія.

2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти их робіт.

3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.

4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках -- винесення проекту:

а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.;

б) на всенародне обговорення.

III. Стадія ухвалення законопроекту.

6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні -- 2/3 від конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

IV. Засвідчувальна стадія.

7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні --15 днів).

V. Інформаційна стадія.

8. Промульгація закону -- це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави -- указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується. Правозастосовування як об'єкт філософсько-правових досліджень// Право України. - 2004. - №8. - с. 21

В Україні -- це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що про-мульговується.

9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону -- друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях (в Україні -- «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Юридичний вісник України»),

Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис.

У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право «відкладеного вето» президента.

В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представити до офіційного опублікування протягом 10 днів.

На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості громадян.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно звернутися до Регламенту Верховної Ради України -нормативного акта, що містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського парламенту.

Розділ ІІІ. Спільне та відмінне понять «правотворчість» та «законотворчість». Актуальні проблеми

Основою розвитку державності й економіки, формування ринкових процесів в Україні може бути лише професійне, конструктивне і стабільне право, адаптоване до європейського законодавства. Досвід правових держав свідчить: яким є правотворчий процес - таким є право, яким є законодавчий процес - таким є законодавство. З наявним національним правом України не зможе цивілізовано ввійти до світової економічної правової та законодавчої продукції. Його потрібно кардинально трансформувати з урахування її вимог. завданням Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є вдосконалення порядку нормотворчої діяльності на основі дострокової програми розвитку законодавства, вироблення єдиних і загальнообов'язкових для всіх суб'єктів правил підготовки проектів нормативних актів, підготовка фахівців для реалізації цієї роботи. Аналіз національної правотворчості показав, що в Україні відсутній раціональний порядок підготовки законів, указів, постанов уряду, наказів, інструкцій і положень структур управління та суб'єктів господарювання; рішень і розпоряджень органів місцевого самоврядування.

Правозастосовна практика свідчить, що відсутність радикальної організації нормотворчої діяльності у владно-виконавчих і господарюючих структурах знижує якість, продуктивність і цінність нормативної документації.

Основну функцію серед правових актів виконує законодавство. Під ним слід розуміти сукупність законів, прийнятих Верховною Радою України, а під правовими актами - іншу нормативну продукцію владно-виконавчих і господарських структур. У Загальнодержавній програмі пріоритети мають закони, які при адаптації повинні сприяти правовому забезпеченню заходів із формування ринкових відносин; створенню сучасної ринкової інфраструктури, банківської, податкової і митної системи; розвитку підприємницької діяльності; захисту прав споживачів; зміцненню економічних зв'язків України з іншими державами. Адаптація вітчизняного законодавства означає його зміну і пристосування в нових умовах з урахуванням вимог зарубіжного законодавства, цілей і завдань розвитку національної економіки. адаптація законодавства й інших правових актів становить складову частину правотворчості в Україні.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада. Але проблема у тому, що спочатку приймаються законим, а потім через деякий час вони пере приймаються, переглядаються, а це свідчить про неналежний професіоналізм парламенту. Деякі закони є формальними і непотрібними в момент їх прийняття. Багато депутатів при голосуванні не має уявлення про сутність і зміст закону, за яких голосують. Державотворення і право творення в Україні: 10 років досвіду// Право України. - 2001. - №10. - с. 138

²Правозастосовування як об'єкт філософсько-правових досліджень// Право України. - 2004. - №8. - с. 21

Класичний світовий досвід свідчить, що ефективність законодавства визначає ефективність економіки. У літературі економічну систему України може бути порівняно із симфонічним оркестром, який міг би блискуче грати, але не грає.

Ефективне і стабільне законодавство - це двигун економічної, соціальної або іншої реформи в державі. Продуктивне законодавство і радикальна організаторська діяльність владно-виконавчих і господарюючих структур забезпечують розвиток реформістських процесів і очікуваний результат. За роки національної державної незалежності економіка і законодавство України не стало належно творчим, конструктивним і передбачуваним - як у країні, так і за її межами.²

В Україні слід створити систему прямої законодавчої дії, в якій закони займали б пріоритетне місце і знаходилися б на вершині правових норм. Між законами і тими, для кого вони призначені не повинно бути посередників - галузевих правових норм. З метою вдосконалення правотворчості в Україні, адаптації законів й інших правових актів до європейського законодавства слід розробити механізм із забезпеченням виконання цієї роботи.

Пріорітетне місце в правотворчості посідає законодавчий процес. він має зазнати істотнії зміни.. парламент країни повинен налічувати не менше половини професійних юристів. У такому випадку Верховна Рада є професійним законодавчим органом. Сьогодні вона налічує 15% юристів від загального складу парламенту. слід створити такий порядок, при якому професійні юристи їх приймають. У результаті - професійне законодавство. У Верховній Раді слід сформувати юридичну структуру, яка б адаптувала національне законодавство до європейського законодавства. Належить вдосконалити порядок розроблення і прийняття законів. З цією метою корисно визначити найавторитетніші і найкваліфікованіші юридичні структури для професійної підготовки проектів законів.. Представляти в парламенті проект закону повинен безпосередньо його розробник за участю внутрішніх і зовнішніх експертів.. Голосування має бути відкритим за кожною статтею проекту закону.

Висновок

Отже, правотворчість -- це діяльність компетентних державних органів або самого народу зі встановлення, зміни чи скасування правових норм. Результатом правотворчості є нормативно-правовий акт. Правотворення -- всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість. Правотворчість -- поняття вужче, ніж правотворення, вона - частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням -- це не правотворчість, але може призвести до неї. Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу. Одна з найважливіших характеристик правотворчості полягає в тому, що це державна діяльність, тобто діяльність, головним чином, органів держави. Вони приймають, створюють норми права, обов'язкові для тих, кому вони адресовані. Але іноді право створюється за уповноваженням органів держави громадськими організаціями (у вітчизняній правовій системі), безпосередньо в результаті прямої правотворчості народу (на віче в середньовічному Новгороді) або суду (в англосаксонській правовій системі). Зміст і значення правотворчості полягають у тому, щоб обрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би в найбільш повній мірі відповідав інтересам і цілям народу і законодавця, сприяв прогресу суспільства. При цьому необхідні облік закономірностей розвитку суспільства, сприятливих об'єктивних і суб'єктивних умов для прийняття і застосування закону, а також вибір оптимальної правової форми державного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент і ін.). Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні -- Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість -- важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості -- всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів. В Україні фактично єдиним джерелом права є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт -- це офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб'єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові норми, з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий акт становить рішення правотворчого органу, спрямоване на встановлення, зміну або скасування дії норм права.

Список використаної літератури

1. Конституція України (із змінами і доп.). - К.: Атіка, 2007. - 64с.

2. Теорія держави і права: Підручник/Переклад з рос. - Харків: Консум, 2001. - 656 с.

3. Загальна теорія держави і права/ За редакцією М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Тертишина. - Харків: Право, 2002. - 432 с.

4. Загальна теорія держави і права/ За редакцією М.С. Пельмана, О.Г. Мурашина: Підручник. - К.: Кондор, 2002. - 353 с.

5. Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичних іполітичних наук. Випуск 42. - К.:Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 2008. - 808 с.

6. Державотворення і право творення в Україні: 10 років досвіду// Право України. - 2001. - №10. - с. 138