Особливості індикації різних видів майна

8

Зміст

Вступ

1. Рухоме і нерухоме майно

2. Закон місцезнаходження речі

3. Інститут набувальної давності

4. Колізійні питання права власності за законодавством України

Висновки

Література

Вступ

Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме і нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма та умови переходу права власності на це майно. Цивільне законодавство багатьох держав проводить досить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, відповідно до норм Цивільного кодексу Франції до нерухомого майна належать: земельні ділянки; незібраний урожай; предмети, що їх власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для обробітку землі, рільничі знаряддя); речі з'єднані з землею назавжди; позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості. Рухомими за нормами того ж Кодексу вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні ренти, сплачувані державою чи приватними особами (статті 516-529 Цивільного кодексу Франції).

У законодавстві немає одностайності щодо визначення майна як об'єкта цивільних прав. В одних випадках під майном розуміють певні речі або їхню сукупність (ст. ст. \\ 22, 23, 24 Закону України "Про власність"). Ширшого змісту набуває поняття "майно" в ст. 38 цього ж закону. Відповідно до цієї статті, власністю членів трудового колективу державного підприємства може бути не тільки майно, а й майнові права У спадковому праві застосовується ще одне значення терміна "майно". Під спадковим майном розуміють усі майнові права та обов'язки, які переходять від спадкодавця до спадкоємців.

Така розбіжність законодавчих положень ускладнює визначення поняття "майно" як об'єкта цивільного права. Можна говорити про право на речі, про право на послуги іншої особи, але, мабуть, не можна стверджувати, що кредитор має право на право. Віднесення послуги до майна пояснюється передусім тим, що вона може бути оцінена в грошах.

Виходячи з цього, вважаємо, що майно складається з речей та послуг. Речі, як об'єкти цивільного права, фігурують у відносинах власності, особливо при визначеннях: які предмети (речі) можуть бути об'єктом приватної чи державної власності, які є вилученими з обігу, а які обмежені в ньому, які підлягають конфіскації, а які не підлягають.

Послуги є об'єктами зобов'язального права. Наприклад, охоронець надає послуги по охороні майна власників, які уклали з ним договір схову. Об'єктами зобов'язального права можуть бути і речі. Різниця між речовим і зобов'язальним правом проявляється не в тому, що об'єктом речового права є речі, а зобов'язального - послуги, а в тому, що в речовому праві право на річ здійснюється власником самостійно без посередництва іншої особи, тоді як у зобов'язальному праві для задоволення власником свого права недостатньо лише його волі. Потрібна також воля іншої особи (для укладання договору оренди, наприклад, згода орендатора, купівлі-продажу - покупця).

1. Рухоме і нерухоме майно

Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські та сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані з землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських та міських споруд; усяка рухома річ, з'єднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (статті 204-205). Приблизно таким же змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших правових системах. Ці речі можуть обліковуватись у спеціальних реєстрах (ст. 205 Цивільного кодексу Португалії).

Стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав, у т.ч. "сім'ї континентального права", свідчить, що право власності регулюється законом місцезнаходження речі. Таким вважається, зазвичай, закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виникнення факту, що викликає правові наслідки (ст. 21(2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р., ст. 24 Закону з міжнародного права Польщі 1965 р. та ін.). Цей принцип завжди застосовується до права власності на земельні ділянки. А місцеві закони здебільшого не допускають передачі землі у власність іноземцям. Тому вимоги іноземців про надання їм таких прав лише на підставі того, що вони можуть бути суб'єктами права власності у державі їх громадянства чи постійного місця проживання (тобто у "власній" державі), є безпідставними.

Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допомогу, укладеною між Україною та Білорусією, передача чи переказ речей, грошових сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється відповідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходяться ці речі чи суми. Окрім зазначеної колізійної прив'язки, можуть застосовуватися й інші, приміром, особистий закон власника. Але переважно цей принцип застосовується як виняток або в окремих державах (Аргентина, Бразилія).

Речами в цивільному праві називають предмети матеріального світу, здатні задовольняти певні потреби людини. Головне, щоб людина могла панувати над цими предметами, щоб вони були в цивільному обігу, мали значення майна. (Відкриті, але не видобуті корисні копалини, не зловлені дикі тварини не є майном.)

До речей можуть відноситися як предмети природи, так і вироби людської праці Зміст поняття "речі" не є постійним У рабовласницькому суспільстві основним об'єктом цивільних прав був раб Із розвитком капіталістичних відносин до речей стали зараховувати акції та цінні папери як символи тих чи інших речей В СРСР земля була виключена з цивільного обігу і не відносилася до речей

Законодавчими актами визначається обігоздатність речей Під обігоздатністю речей розуміють можливість вільно розпоряджатися речами як об'єктами цивільних прав шляхом їх передачі іншим особам Підставою для передачі можуть бути договори, спадкування, адміністративні акти тощо. Законодавство України надає можливість суб'єктам цивільного права вирішувати питання, пов'язані з обігом речей, на свій розсуд.

Але суспільні інтереси спонукають державу в деяких випадках поставити перепону вільному обігу речей. За обігоздатністю речі поділяють на: речі, не вилучені з обігу; речі, вилучені з приватного обігу, речі, обмежені в приватному обігу.

Переважна більшість речей, які оточують людину і служать для задоволення її потреб, - це речі, що не вилучені з приватного обігу. Правовий режим цих речей полягає в тому, що вони можуть вільно переходити у власність будь-якої особи на підставах, передбачених законодавством.

До речей, вилучених з приватного обігу, відносяться: зброя, боєприпаси, крім мисливської та спортивної зброї, яку можна придбати з дозволу органів внутрішніх справ, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва. Крім того, сюди ж відносяться бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отриманих громадянами за призначенням лікаря); протиградні установки; державні еталони одиниць фізичних величин; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами (крім газових пістолетів, револьверів та набоїв до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії).

Перелічені види речей не можуть бути у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Речі, вилучені з обігу, не підлягають відчуженню. Тобто, власник таких речей не має права їх продавати або передавати на інших підставах будь-яким приватним особам.

До речей, вилучених з цивільного обігу, слід віднести також: непридатні для споживання продукти харчування, небезпечні для життя людей речовини, деякі інші речі, перелік яких визначається законодавчими актами.

До речей, обмежених в приватному обігу, відносять такі речі, для придбання яких громадянам та приватним юридичним особам потрібний дозвіл уповноважених органів. Так, громадяни, які досягли 18-річного віку, мають право придбати холодну та пневматичну зброю. А з досягненням 21-річного віку вони можуть з дозволу органів внутрішніх справ за місцем проживання набувати права власності на вогнепальну гладкоствольну зброю; з досягненням 25-річного віку - на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбінована зброя з нарізними стволами).

Для набуття права власності на радіоактивні речовини особа повинна отримати на це дозвіл Державного комітету України з ядерної та радіаційної безпеки. Такий дозвіл надається за наявності висновку органів територіальної санітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих умовах (додаток № 2 до постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р.)

Законодавчими актами встановлюється правовий режим речей. Правовий режим складають: порядок користування речами, способи і межі розпорядження ними та інші правомірні дії. У залежності від особливостей правового режиму речей їх поділяють на рухомі й нерухомі; індивідуально визначені й визначені родовими ознаками; подільні й неподільні; споживні й неспоживні; головні й приналежні до них, плоди і доходи.

До нерухомих речей відносяться земельні ділянки і все, що тісно з ними пов'язане: будинки, споруди, підприємства, інші майнові комплекси, багаторічні насадження.

Речі, переміщення яких можливе без шкоди їх призначенню, відносяться до рухомих, якщо законодавчими актами не встановлене інше.

Практичне значення поділу речей на нерухомі і рухомі перш за все полягає в тому, що до нерухомих речей відносяться земля, будівлі, що на ній зведені, а також багатолітні насадження. Земельна ділянка, що належить окремому суб'єктові, є частиною території держави, яка теж має право вирішувати деякі питання, пов'язані з цією ділянкою, зокрема, може вилучати її для державних і суспільних потреб. Держава зацікавлена в тому, щоб нерухоме майно приносило користь не лише його власникові, а й суспільству в цілому.

Законодавчими актами встановлений особливий порядок переходу нерухомого майна від одного власника до іншого. Як правило, угоди з приводу нерухомого майна укладаються за місцем його знаходження і потребують нотаріального посвідчення. Будь-яке відчуження нерухомого майна потребує державної реєстрації. До більшості рухомого майна такі вимоги не ставляться.

Таким чином, практичне значення поділу речей на нерухомі й рухомі полягає в тому, що власники більш обмежені в діях стосовно нерухомого майна, ніж рухомого, а їхні права на нерухоме майно більш захищені, ніж права на майно рухоме.

Речі індивідуально визначені й родові. Індивідуально-визначеними називаються речі, які відрізняються від інших речей цього ж роду що і вони, характеризуються індивідуальними ознаками. До них відносяться: речі, виділені із загальної маси речей одного й того ж роду (наприклад, із партії холодильників виділений один); речі, єдині в своєму роді (наприклад, картина Айвазовського "Кораблі на рейді"); речі, що відрізняються від інших рядом ознак (наприклад, міст ім. Є.Патона в Києві).

Родовими називаються речі, які належать до одного роду і визначаються кількісними ознаками - числом, вагою, мірою. Наприклад, 10 центнерів пшениці, 100 кубометрів деревини, 50 метрів сукна.

Правове значення поділу речей на індивідуально-визначені й родові полягає в тому, що при загибелі індивідуально-визначеної речі боржник звільняється від обов'язку передати подібну до неї річ кредитору, але зобов'язаний виплатити останньому грошову компенсацію; при загибелі родових речей боржник, як правило, зобов'язаний передати кредиторові інші подібні речі.

Якщо предмет зобов'язання - індивідуально-ви-значена річ, то кредитор має право вимагати повернення йому саме цієї речі, а боржник не має права замінити її грошовою компенсацією.

Подільні і неподільні речі. До подільних речей у правовому значенні відносяться речі, які при поділі їх на частини не втрачають свого первісного господарського призначення (продукти харчування, цемент, будь-яка рідина тощо). Неподільними є речі, які неможливо поділити без втрати їх основного господарського призначення (телевізор, холодильник, автомобіль).

Практичне значення такого поділу речей у тому, що неподільна річ в правовідносинах розподілу речей в натурі повинна бути або проданою, а виручені від продажу гроші поділені, або передана одному із співвласників з покладанням на нього обов'язку відшкодувати іншій стороні вартість належної їй частини речі. Інколи для вирішення питання поділу неподільної речі необхідно затвердити план поділу в компетентних державних органах (частина будинку та земельної ділянки, на якій будинок розташований). Індивідуально-визначені речі відносяться до неподільних, а родові -- до подільних.

Споживні й неспоживні речі. Деякі речі при їх використанні споживаються (знищуються) повністю, чи то видозмінюються, треті - зберігають свою цінність тривалий час.

Речі, які при їх використанні за призначенням споживаються (продукти харчування) або перетворюються в іншу річ (сировина), називаються споживними.

Неспоживними називаються речі, які при використанні зберігають своє призначення тривалий строк (дорогоцінне каміння, одяг, засоби виробництва). Пошкодження, зношення цих речей відбувається внаслідок тривалого користування ними як такими (без їх зміни). Практичне значення поділу речей на споживні й неспоживні полягає в тому, що одні угоди можна укладати лише стосовно споживних речей, а інші - стосовно не-споживних. Наприклад, предметом договору позики можуть бути лише споживні речі. Це пояснюється тим, що позичальник на позичені ним речі набуває права власності, і на ньому лежить обов'язок повернути позикодавцеві таку ж саму суму грошей, або кількість речей такого ж роду і якості. Інакше вирішується питання у договорі найму, оренди. Тут предметом договору можуть бути лише неспоживні речі, оскільки наймач при припиненні договору зобов'язаний повернути те саме майно, яке він отримав у тимчасове користування.

Речі головні й приналежні. Часто речі перебувають в такому господарсько-цільовому зв'язку, при якому одна з них виступає головною, а інша - Приналежною. Інколи виникає складність з визначенням головної речі й приналежної до неї. Справа в тому, що приналежна річ не обов'язково пов'язана з головною річчю фізично чи складає її частину, вона може бути предметом самостійної угоди.

У разі, коли потрібно визначити головну річ і приналежну до неї, слід виходити з того, що головною вважається та річ, заради якої виникають конкретні правовідносини. Наприклад, покупець вирішив придбати скрипку, яка зберігається у спеціальному футлярі. В цьому випадку скрипка буде головною річчю (основним предметом договору купівлі-продажу), а футляр - приналежністю до головної речі, бо виступає доповненням до скрипки і покликаний слугувати їй.

Практичне значення поділу речей на головні й приналежні полягає в тому, що приналежна річ наслідує долю головної речі, якщо в договорі або законі не встановлене інше. Поняття приналежності має значення в договорах поставки машин, обладнання тощо. Така продукція повинна поставлятися в комплекті з необхідними приналежностями.

Визначення головної речі й приналежної набуває актуальності у зв'язку із закріпленням у цивільному законодавстві поділу речей на нерухомі і рухомі. При купівлі-продажу земельної ділянки, як головної речі, потрібно визначати приналежні їй речі - будівлі, багаторічні насадження, дороги, все те, що на ній розташоване.

Плоди і доходи. Плоди -- це речі, які природним шляхом породжені іншими речами. Плоди відділяються від самої речі без суттєвих її змін і можуть бути об'єктом цивільних правовідносин як самостійно, так і разом з об'єктами, від яких вони відділилися. При цьому діє загальне правило, згідно з яким плоди належать власникові речі, якщо інше не встановлено законом або договором, укладеним власником цього майна з іншою особою (ст. 133 ЦК України).

Якщо володілець речі (наприклад, охоронець, заставодержатель) не має права користуватися нею, то він не вправі користуватися й її плодами, якщо інше не встановлене законом і договором.

Поняття "доходи" має два значення. У широкому значенні під доходами розуміють плоди і грошові надходження. У вузькому значенні доходами вважають те, що приносить власникові речі експлуатація його речі іншими особами на підставі укладених з ними угод (наприклад, від речі, переданої у найм, наймодавець одержує доход у вигляді певної плати). Вважаємо, правомірним буде віднести до доходів і продукцію, отриману підприємцями в результаті заняття ними підприємницькою діяльністю.

У ст. 133 ЦК України є і поняття "плоди", і поняття "доходи", при цьому поняття "доходи" вживається у вузькому значенні.

Цивільні кодекси різних держав по-різному вирішують питання про те, кому належать плоди і доходи. Так, ЦК Російської Федерації (ст. 136) встановлює правило, за яким плоди, продукція та доходи від майна належать особі, яка використовує це майно на законних підставах, якщо інше не передбачене законом або договором. Іншими словами, за загальним правилом, плоди і доходи від переданої наймачеві речі належать не власникові речі, а наймачеві, заставодержателю. Через те в Російській Федерації при укладанні договору власник повинен передбачити, кому належатимуть плоди і доходи, і тим самим захистити свої права у майбутньому.

Гроші як об'єкт цивільних прав. До речей цивільне право відносить також гроші. Грошам властиві ознаки родових, подільних і замінних речей. Особливість грошей, як родових і подільних речей, полягає у тому, що вони визначаються не кількістю грошових знаків, а числом вказаних у знаках грошових одиниць -- грошовою сумою. Внаслідок цих якостей грошей борг можна погасити будь-якими купюрами.

Гроші можуть бути як основним об'єктом цивільних прав, так і виконувати функцію загального еквівалента платежів.

Основним об'єктом цивільних правовідносин гроші виступають у договорах позики, банківської позички, при заповіті збережень у кредитних установах тощо.

Виконуючи функцію загального еквівалента платежів, гроші виступають мірилом вартості всіх товарів, інструментом, що забезпечує їх обіг, засобом збереження їх цінності. Грішми погашаються майнові борги, відшкодовуються збитки, заподіяні іншій особі, виплачується вартість частки у спільній власності в разі залишення усього майна одному із співвласників.

У деяких випадках гроші як об'єкт цивільного права можуть виступати і як індивідуально-визначене майно. В основному це відбувається тоді, коли вони придбані для колекції або виконують функцію речових доказів у скоєному злочині. В цих та інших випадках кожна грошова одиниця індивідуалізується своїм номером і відноситься до речей незамінних і неподільних.

На гроші розповсюджуються загальні правила щодо майна, за винятками, паредбаченими законом. Одним з таких винятків є той, що гроші не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (ст. 147 ЦК України).

2. Закон місцезнаходження речі

Загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником. У такий спосіб визначається право власності на річ, набуту за кордоном. Якщо ж право на річ набувається не в тій державі, де вона знаходиться, то питання, за яким законом визначається право власності у правових системах, вирішується по-різному. В одних застосовують закон місцезнаходження речі, в інших -- особистий закон власника. Обсяг прав власника визначається за законом місцезнаходження речі. Тобто, переміщення речі з однієї держави в іншу змінюється і зміст прав власника. Водночас не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення в іншу державу. Отже, право власності на річ, набуту іноземцем на своїй батьківщині, визначається за ним, але зміст цього права визначатиметься не законом його громадянства, а законом місцезнаходження речі.

Держави "сім'ї загального права", використовуючи тривалий час принцип особистого закону власника щодо права власності на рухомі речі, нині також переходять до принципу закону місцезнаходження речі.

Отже, вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є законом її місцезнаходження.

3. Інститут набувальної давності

У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права власності пов'язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична та юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно (ст. 234 Цивільного кодексу Російської Федерації; статті 2262-2265 французького Цивільного кодексу; ст. 937 німецького Цивільного зводу; ст. 728 швейцарського Цивільного кодексу). За загальним правилом, закріплення прав на річ за правом набувальної давності регулюється законом місцезнаходження речі в момент початку строку набувальної давності з допущенням посилання на правопорядок держави, на території якої закріплення речі за правом набувальної давності було виконано, чи за законодавством держави, на території якої річ знаходиться на момент спливу строку набувальної давності (ст. 22(1) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р.).

Низка спеціальних колізійних прив'язок застосовується до особливих випадків. Наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності, в міжнародній торгівлі товарами 1958 р. вирішуються питання, пов'язані з переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae, а з огляду на зобов'язальний статут, себто право, застосовуване до зовнішньоторговельної угоди сторін.

Для визначення права власності на рухоме майно, що знаходиться в дорозі, може застосовуватися закон країни, з якої річ відправлено, або закон місця призначення речі. Так, остання колізійна прив'язка передбачена ст. 23(2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р.

Цивільний кодекс України не поділяє речі на нерухомі та рухомі, хоча в окремих нормативно-правових актах використовується поняття "нерухоме майно", як, скажімо, в Законі "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 14 березня 1995 р. За його нормами нерухомим майном вважаються будівлі, споруди, приміщення. Законодавець України здебільшого виходить з однакових позицій щодо застосування колізійних норм стосовно питань власності на рухоме та нерухоме майно. Мова йде про норми статей 569, 569? Цивільного кодексу України та міжнародних угод за її участю. І все ж основною в законодавстві України щодо визначення, права власності є колізійна прив'язка до закону місцезнаходження речі.

На відміну від чинного Цивільного кодексу України, проект Цивільного кодексу містить вказівку на поділ майна на рухоме та нерухоме. Відповідно до зазначеного законопроекту право власності та інші речові права на рухоме та нерухоме майно визначаються за правом країни, в якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна до рухомих та нерухомих речей, а також іншу юридичну кваліфікацію майна пропонується визначати за правом країни, в якій це майно знаходиться (ст. 1581).

Виникнення та припинення права власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, яка виявилася підставою для виникнення або припинення права власності, якщо інше не передбачене законом України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1582 проекту Цивільного кодексу України виникнення та припинення речових прав на рухоме та нерухоме майно пропонується визначати за правом країни, це майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення та припинення речових прав,якщо інше не передбачено законом.

Що ж до спеціальних випадків визначення права власності, то виникнення та припинення цього права на річ за зовнішньоторговельною угодою визначається за законом місця її укладання, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ч. 2 ст. 569 Цивільного кодексу України). Місце укладання угоди визначається за законами України (ч. 4 ст. 569 Цивільного кодексу України; ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"). Відповідно до ч. 2 ст. 1582 проекту Цивільного кодексу України виникнення й припинення речових прав на рухоме майно, що є предметом правочину, пропонується визначати за правом країни, котрій цей правочин підпорядкований, якщо інше не встановлене погодженням сторін. Тут же зазначається, що вибір права країни сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб.

Право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, з якою цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ч. 3 ст. 569 Цивільного кодексу України). Аналогічно пропонується вирішити колізійні питання щодо речових прав на рухоме майно, що перебуває в дорозі, і в ст. 1584 проекту Цивільного кодексу України. До того ж, у ст. 1583 цього проекту пропонується визначити речові права на транспортні засоби та інше майно, що підлягає занесенню до державних реєстрів, за правом країни, в якій ці транспортні засоби або майно зареєстровані.

4. Колізійні питання права власності за законодавством України.

Проект Цивільного кодексу має й деякі інші новели. Зокрема, у ч. 3 ст. 1582 зазначається, що виникнення права власності на майно внаслідок набувальної давності визначається правом країни, в якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

Використання зазначених колізійних прив'язок стосовно права власності на річ допомагає вирішити ряд практичних питань, наприклад, ти, що стосується переходу права власності. Адже цей момент є вихідним для цілей оподаткування за реалізації продукції (робіт, послуг), коли беруться до уваги базисні умови поставки (визначені згідно з Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів у редакції 1990 р.), що обрані сторонами, незалежно від строків здійснення оплати за договором.

Література

1. Конституція України. -- К., 1998

2. Закон України "Про право власності" від 7 лютого 1991 р.//Урядовий кур'єр. -- 1992. -- №10. -- С.4

3. Закон України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 14 березня 1995 р.//Урядовий кур'єр. -- 1995. -- №84. -- С.5

4. Цивільний кодекс України. -- К.,1997. -- С.124

5. Богуславський М.М. Международное частное право. Международные отношения -- М., 1994. -- С. 165

6. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. -- К.: Вентурі, 1996

7. Попов А.А. Международное частное право. -- Харьков. "РА", 1998. -- С.94

8. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. -- К.: Юрінком Інтер, 1997