Договори з інтелектуальної власності

38

Міністерство освіти та науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра будівельних, дорожніх, меліоративних машин та обладнання

Реферат

на тему:

Договори з інтелектуальної власності

Виконала:

Студентка 5-го курсу МЕФ

Групи ОХВіПБМ-51

Каліш М.В.

Перевірив:

Романовський

Олександр Леонідович

Рівне - 2008

МІЖНАРОДНІ КОНВЕНЦІЇ ПРО ОХОРОНУ АВТОРСЬКОГО ПРАВА І СУМІЖНИХ ПРАВ

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. Ця Конвенція багато разів переглядалася і останній раз - у Парижі 24 липня 1971 р. зі змінами від 2 жовтня 1979 р. Багаторазовий перегляд Конвенції зумовлювався і буде зумовлюватися розвитком суспільних відносин у сфері літературно-художньої діяльності. Це об'єктивний і закономірний процес удосконалення міжнародної охорони творів науки, літератури і мистецтва.

У преамбулі Бернської конвенції проголошується її мета: охороняти настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні і художні твори. Держави, що підписали Конвенцію чи приєдналися до неї, утворили Союз для охорони прав авторів на їхні літературні і художні твори.

Основними засадами зазначеної Конвенції є:

1) національний режим, відповідно до якого твори, створені в одній із країн-членів Союзу, повинні одержувати у всіх інших країнах-членах Союзу таку саму охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам;

2) принцип автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, тобто охорона надається автоматично і не зумовлюється формальними умовами реєстрації, депонування тощо. Тобто твір українського письменника, виданий у Франції, підлягає такій самій охороні як і твори французьких письменників, оскільки обидві країни є членами Паризького Союзу;

3) принцип незалежності охорони, відповідно до якого права іноземного автора із країни-члена Союзу охороняються в іншій країні-члені Союзу, незалежно від того, чи вони охороняються на батьківщині походження твору.

Об'єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном «літературні і художні твори» охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва.

Проте національні законодавства можуть містити певні категорії творів, які не охороняються законом. Національні законодавства мають навести чіткий і вичерпний перелік творів, яким правова охорона не надається.

Похідні твори за Конвенцією охороняються нарівні з оригінальними творами. Національні законодавства мають визначати правовий режим офіційних текстів законодавчого, адміністративного і судового характеру. Збірники літературних і художніх творів, наприклад, енциклопедії і антології, що є результатом інтелектуальної творчості за підбором і розташуванням матеріалів, охороняються як твори без шкоди правам авторів творів, що ввійшли до зазначених збірників. Усі ці твори користуються охороною в кожній із країн-членів Союзу.

Бернська конвенція визначає чіткі критерії для надання правової охорони. Одним із важливих положень Конвенції є положення, що стосується творів фольклору, хоча цього терміна Конвенція не вживає. Вона передбачає, що у разі, коли невідомо, хто є автором твору, але є підстави гадати, що автором цього твору є громадянин країни-члена Союзу, законодавець цієї країни може призначити відповідний компетентний орган, який має здійснювати захист прав такого автора.

Суб'єктами прав на твори науки, літератури і мистецтва визнаються автори та їх правонаступники. Авторами можуть бути будь-які фізичні особи. Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори за умови, що їх автори є громадянами однієї із країн-членів Союзу або вони мають постійне місце проживання у ній.

Під випущеними у світ творами слід розуміти такі, що випущені зі згоди автора, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, придатній задовольнити розумні потреби публіки, враховуючи характер твору.

Не є випуском твору представлення драматичного, музично-драматичного чи кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічне читання літературного твору, сповіщення по проводах або передача в ефір літературних чи художніх творів, показ творів мистецтва і спорудження твору архітектури.

Твір вважається випущеним у світ одночасно в кількох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску.

Бернська конвенція чітко визначає особисті немайнові і майнові права авторів. До особистих немайнових прав за Конвенцією належить право авторства і право протидіяти будь-якому перекрученню твору, його спотворенню, а також будь-якому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора.

Майновими правами авторів є право на переклад, право на відтворення творів будь-яким способом і в будь-якій формі (що включає будь-який звуковий або візуальний запис (ст. 9 Конвенції), право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів (ст. 11), право на передачу в ефір або публічне сповіщення засобами бездротового і дротового зв'язку, за допомогою гучномовця або іншого подібного апарата, право на публічне читання, право на переробку, аранжування та інші зміни твору (ст. 12), право на кінематографічну переробку і відтворення творів (ст. 14). Так зване право «часткової участі» (щодо оригіналів творів мистецтва і оригіналів рукописів), є факультативним і застосовується лише тоді, коли це допускається законодавством країни, до якої належить автор.

Передбачена охорона може бути витребувана в будь-якій країні Союзу за умови, що законодавство країни, до якої належить автор, це дозволяє в обсязі, що допускається законодавством країни, в якій потребується ця охорона.

Бернська конвенція передбачає також випадки використання творів без дозволу автора і без виплати йому певної винагороди. Тобто права автора можуть бути обмежені на користь третіх осіб. Це так зване «вільне використання».

Паризький акт Бернської конвенції. Бернська конвенція, незважаючи на численні її перегляди, у певних своїх принципових положеннях не відповідала тим соціально-економічним і політичним змінам, що сталися у світі. Тому в 1971 р. до Бернської конвенції був розроблений і доданий додатковий розділ, який передбачає певні пільги для країн, що розвиваються. Країн, що стали незалежними, стало багато і з ними не можна було не рахуватися. Передусім був полегшений вступ цих країн до Бернського союзу, тобто приєднання до Конвенції. Зазначеним країнам були надані пільги щодо перекладу і відтворення творів іноземних авторів. Додатковий розділ до Конвенції істотно розширив перелік виключень із загального правила про виключність прав автора. Були передбачені обов'язкові невиключні ліцензії на переклад і відтворення творів іноземних авторів з метою освіти, які не могли передаватися іншим особам.

ВСЕСВІТНЯ КОНВЕНЦІЯ ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Конвенція підписана в Женеві 6 вересня 1952 p., переглянута в Парижі 24 липня 1971 р. Бернська конвенція в основному була розрахована на розвинені країни Західної Європи. її членами не були США та ряд інших країн. США з їх потужною поліграфічною промисловістю та величезним книжковим ринком, таким чином, випадали з орбіти Бернської конвенції. Тому відразу після закінчення другої світової війни почалися пошуки шляхів охоплення США та інших країн міжнародною конвенцією з авторського права.

Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під її охорону. Немає у цій Конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об'єктів авторського права. У ст. І наводиться лише примірний перелік творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під правову охорону. Всесвітня конвенція нічого не говорить про твори прикладного мистецтва і фотографії.

Всесвітня конвенція також базується на принципі національного режиму. Кожна держава-член Всесвітньої конвенції надає іноземним авторам таку саму охорону, як і власним авторам. Ця Конвенція містить специфічні норми щодо формального оформлення авторських прав, виходячи з того, що багато країн у своїх національних законодавствах містять норми щодо формальностей. Конвенція прийняла компромісне рішення, за яким формальності, передбачені національним законодавством (депонування примірників, реєстрація, виробництво або випуск у світ твору на території даної держави тощо), вважаються виконаними щодо будь-якого твору, що користується конвенційною охороною, якщо будуть дотримані формальності, встановлені самою Конвенцією.

Строк охорони об'єктів авторського права Всесвітня конвенція встановляла не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської ця Конвенція не передбачає охорони особистих немайнових прав. На Паризькій конференції 1971 р. з приводу цієї проблеми точилася тривала дискусія. Проте позитивного рішення не було прийнято, оскільки ряд держав, у тому числі і США, не визнають особистих немайнових прав.

Досить детально Всесвітня конвенція регламентує право на переклад. Стаття V Конвенції проголошує: «Права, згадані в статті І, включають виключне право автора перекладати, випускати в світ переклади і дозволяти переклади і випуск у світ перекладів творів, що охороняються на підставі цієї Конвенції».

Проте кожна держава, що є членом Конвенції, може своїм внутрішнім законодавством обмежити право перекладу письмових творів відповідно до умов, визначених Конвенцією.

Якщо автор протягом семи років від дня першого виходу в світ свого твору не випустив у світ перекладу і не дав дозволу на випуск у світ перекладу твору однією із мов даної держави, то компетентний орган цієї держави має право видати будь-якому громадянинові цієї держави ліцензію на переклад твору відповідною мовою. Право на переклад підлягає охороні в усіх державах-членах Конвенції.

На Паризькій конференції було прийнято рішення включити до Всесвітньої конвенції правила щодо обмеження права на переклад. Суть цього нововведення полягає у тому, що відповідно до побажань країн, які розвиваються, обмежується право на переклад автора твору і на розповсюдження шляхом видачі примусових ліцензій.

Під випуском у світ Всесвітня конвенція визнає відтворення в матеріальну форму примірників твору і надання необмеженому колу осіб можливості читати його або знайомитися з ним шляхом зорового сприйняття.

Статус країни, що розвивається, надається ООН за клопотанням цієї країни. Норми Всесвітньої конвенції не застосовуються і правова охорона не надається творам, які на момент набуття чинності Конвенцією, перестали охоронятися або взагалі ніколи не охоронялися на території держави-члена Конвенції. Конвенція встановлює спеціальний режим щодо не випущених у світ творів. Автори таких творів користуються в державах-учасницях Конвенції, в яких вони є правовою формою реалізації авторських прав. Отже, головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав. Це перша міжнародна угода такого виду. Перша стаття Римської конвенції визначає, що охорона суміжних прав має здійснюватися в такий спосіб, щоб не зашкодити авторським правам. Об'єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі (програми). Суб'єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб'єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення.

Членами Римської конвенції можуть стати лише члени Бернської або Всесвітньої конвенції, які є і членами ООН. Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму, за яким виконавцям, виробникам фонограм та організаціям ефірного мовлення з однієї держави-учасниці Конвенції в іншій державі-учасниці надається така сама правова охорона, як і власним громадянам та юридичним особам. Проте Конвенція встановлює мінімальний рівень охорони, нижче якого опускатися не дозволяє.

Римська конвенція визначає чіткі критерії застосування національного режиму. Національний режим виконавцям надається за таких умов:

- виконання має місце в іншій договірній державі;

- воно включене до фонограми, що охороняється Конвенцією;

- виконання транслюється в живому виконанні у передачі, що є об'єктом правової охорони Конвенції;

- незалежно від того, до якої держави належить виконавець, де мало місце виконання.

Національний режим надається виробнику, якщо він є громадянином іншої договірної держави (критерій національності) або перша фіксація була здійснена в іншій договірній державі (критерій фіксації), або фонограма була вперше чи одночасно випущена у світ в іншій договірній державі (критерій випуску у світ).

Національний режим організаціям ефірного мовлення надається за умови, що постійне місцезнаходження цієї організації перебуває в іншій договірній державі (принцип національності) або, якщо передача транслювалася з передавача, розташованого в іншій договірній державі, незалежно від розташування початкової організації ефірного мовлення (принцип територіальності). Договірні держави можуть заявити, що вони забезпечать охорону радіо- і телепередач лише у тому разі, якщо умови національності і територіальності задовольняються щодо однієї і тієї самої договірної держави.

Виконавці мають право дозволяти чи забороняти:

- передачу в ефір або сповіщення до загального відома живого виконання;

- здійснення запису незафіксованого виконання;

- відтворення фіксації виконання за умови, що початкова фіксація була здійснена без згоди виконавця або відтворення здійснюється з метою, недозволеною Конвенцією або виконавцем.

Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти пряме чи опосередковане відтворення їх фонограм. Організації ефірного мовлення мають право дозволяти чи забороняти:

- одночасну ретрансляцію їх передач;

- фіксацію їх передач;

- відтворення недозволених фіксацій їх передач або відтворення законних фіксацій з протизаконною метою;

- сповіщення до загального відома їх телевізійних передач за допомогою приймачів, встановлених у місцях, доступних для публіки, за плату.

Римська конвенція містить також і певні обмеження прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення. Деякі з них встановлені самою Конвенцією, деякі встановлюються національним законодавством договірної держави. Мінімальний строк охорони, передбачений Римською конвенцією, становить 20 років, починаючи від кінця року, в якому була здійснена фіксація, що стосується фонограм і виконання, включених до них; або мало місце виконання щодо виконань, не включених до фонограм; або щодо радіо- і телепередач часу такої передачі.

Римська конвенція є першим міжнародним документом у галузі суміжних прав, що активно розвиваються і тому потребують більш детального правового опосередкування.

Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29 жовтня 1971 р. Прийняття цієї Конвенції, відомої як Конвенція про фонограми, було зумовлено зростаючими масштабами незаконного відтворення фонограм, що має місце в усьому світі. Конвенція визначила чіткі поняття:

1) «фонограма» - виключно звуковий запис звуків;

2) «виробник фонограми» - будь-яка фізична чи юридична особа, яка першою здійснила запис звуків на фонограмі;

3) «копія» - матеріальний носій, що містить звуки, записані безпосередньо чи опосередковано з фонограми, і який містить всю або значну частину звуків, записаних на цій фонограмі;

4) «розповсюдження серед публіки» - будь-який акт, засобом якого копії безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці взагалі або будь-якій її частині.

Кожна держава-учасниця зобов'язується охороняти виробників фонограм, які є громадянами інших держав-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій кожного разу, коли згадане виробництво чи ввезення здійснюються з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від розповсюдження цих копій серед публіки.

Строк охорони прав виробників фонограм визначається національним законодавством кожної держави-учасниці Конвенції.

Держави-учасниці Конвенції можуть у своїх національних законодавствах передбачати і певні обмеження прав виробників фонограм, що можуть бути такими, які встановлені цим законодавством для авторів творів. Проте обов'язкові ліцензії можуть бути передбачені лише у тому разі, якщо дотримані такі умови:

- відтворення призначається для використання виключно для навчання або наукових досліджень;

- ліцензія дає право відтворення лише на території держави-учасниці, компетентні органи якої надали ліцензію і вона не поширюється на експорт копій;

- відтворення, здійснене на підставі ліцензії, зумовлює право на справедливу винагороду, що визначається зазначеним органом з урахуванням, поряд з іншим, кількості копій, що будуть вироблені.

Норми цієї Конвенції не можуть бути витлумачені таким чином, що обмежують або завдають шкоди охороні інтересів авторів-виконавців, виробників фонограм або органів радіомовлення. Кожна із держав-учасниць визначає межі дії охорони інтересів авторів-виконавців, виступи яких записані на фонограму, а також умови, за яких вони можуть користуватися такою охороною. Держава-учасниця не зобов'язана дотримуватися норм Конвенції щодо фонограм, які були записані до набуття чинності цією Конвенцією на території даної держави.

Міжнародне бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності збирає і публікує інформацію щодо охорони фонограм. Кожна держава-учасниця невідкладно повідомляє Міжнародному бюро про усі нові закони та офіційні тексти, що стосуються охорони фонограм.

ДОГОВІР ВОІВ З ВИКОНАННЯ І ФОНОГРАМ

Договір ВОІВ прийнятий дипломатичною конференцією з деяких питань авторського права і суміжних прав 2-20 грудня 1996 р. в Женеві. Його прийняття зумовлене необхідністю подальшого удосконалення міжнародно-правової охорони виконань і фонограм. Стаття 1 цього Договору проголошує, що він ні в якій мірі не применшує значення Римської конвенції. Охорона, що надається за цим Договором, ніяким чином не завдає шкоди охороні авторського права на літературні і художні твори.

Договір містить визначення деяких понять для цілей цього Договору:

1) виконавці - це актори, співаки, музиканти, танцюристи та інші особи, які грають роль, співають, читають, декламують, грають на музичному інструменті, інтерпретують або іншим чином виконують літературні, мистецькі або фольклорні твори;

2) фонограма - це запис звуків виконання або інших звуків, або відображення звуків, крім звуків у формі запису, що включений до кінематографічних або аудіовізуальних творів;

3) запис - це втілення звуків або їх відображень, що дозволяють їх сприйняття, відтворення або сповіщення за допомогою відповідних пристроїв;

4) виробник фонограми - це фізична або юридична особа, яка бере на себе ініціативу і відповідає за перший запис звуків виконання чи інших звуків або відображень звуків;

5) опублікування запису виконання або фонограми - це пропозиція запису виконання або фонограми публіці зі згоди правоволодільця і за умови, що примірники пропонуються публіці в розумній кількості;

6) ефірне мовлення - це передача засобами бездротового зв'язку звуків зображень і звуків або їх відображень для сприйняття публікою; така передача, що здійснюється через супутник, також визнається ефірним мовленням; передача кодованих сигналів буде ефірним мовленням, якщо засоби декодування надаються публіці організацією або з її згоди;

7) сповіщення для загального відома виконання або фонограми - це передача для публіки будь-яким засобом, крім ефірного мовлення, звуків виконання або відображень звуків, записаних на фонограму. Для цілей ст. 15 Договору «сповіщення для загального відома» включає доведення звуків або відображень звуків, записаних на фонограму, до слухового сприйняття публікою.

В основі Договору лежить національний режим, за яким його сторони надають охорону, передбачену Договором, виконавцям і виробникам фонограм, які є громадянами інших сторін Договору.

Особливістю цього Договору є те, що він надає охорону і особистим немайновим правам виконавців. Виконавці мають право вимагати визнання себе виконавцями, а також протидіяти будь-яким перекрученням або спотворенням чи іншій зміні своїх виконань, що можуть нанести шкоду репутації виконавця.

Виконавці наділяються виключним правом щодо своїх виконань дозволяти:

- ефірне мовлення і сповіщення для загального відома своїх незаписаних виконань, за винятком випадків, коли виконання уже передавалося в ефір;

- запис своїх незаписаних виконань.

Виконавці користуються також виключним правом дозволяти пряме або побічне відтворення своїх виконань, записаних на фонограми, будь-яким чином і в будь-якій формі. Виконавці мають виключне право на розповсюдження записів своїх виконань, на прокат своїх виконань, на доведення своїх виконань для загального сповіщення публіки.

Права виробників фонограм. Виробники фонограм також наділяються виключним правом на відтворення, розповсюдження та прокат примірників своїх фонограм, а також робити фонограми доступними для публіки.

Виконавці і виробники фонограм користуються правом на одноразову і справедливу винагороду за пряме чи побічне використання фонограм, опублікованих з комерційною метою, для ефірного мовлення чи будь-якого сповіщення для загального відома.

Національні законодавства сторін Договору можуть містити норми щодо обмежень прав виконавців і виробників фонограм або винятки з них. Строк охорони прав для виконавців за Договором встановлений у 50 років, рахуючи з кінця року, в якому виконання було записано на фонограму.

Строк охорони прав виробників фонограм за Договором встановлений у 50 років, рахуючи з кінця року, в якому фонограма була опублікована. Якщо публікації фонограми не було - то протягом 50 років з моменту запису фонограми.

ДОГОВІР ВОІВ ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Договір ВОІВ прийнятий Дипломатичною конференцією з питань авторського права і суміжних прав у грудні 1996 р.

Дипломатична конференція з метою подальшого удосконалення системи міжнародно-правової охорони авторських прав на літературні і художні твори підписала цей Договір 20 грудня 1996 р. До нього включені деякі нові міжнародні правила, дано більш чітке тлумачення деяких існуючих правил. Договір врахував також глибокий розвиток і зближення інформаційних і комунікаційних технологій та їх вплив на створення і використання літературних і художніх творів. Наведені чинники зумовлюють ще більшу необхідність посилення авторсько-правової охорони як основного стимулу до літературної і художньої творчості. Водночас не можна не рахуватися з необхідністю урівноважувати інтереси і права авторів з інтересами широкої публіки.

Цей Договір є спеціальною угодою щодо ст. 20 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Договір уточнює, що авторсько-правова охорона поширюється на форму вираження, а не на ідеї, процеси, методи функціонування або математичні концепції як такі. Комп'ютерні програми охороняються як літературні твори. Компіляції даних чи іншої інформації у будь-якій формі, що за підбором і розташуванням є результатом інтелектуальної творчості, охороняються. Проте охорона не поширюється на самі дані чи інформацію і не зачіпає яке-небудь авторське право, що стосується даних чи інформації, що складають зміст у компіляції.

Договір наділяє авторів літературних і художніх творів виключним правом дозволяти доведення до загального відома оригіналу і примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі у власність. Ці ж автори користуються виключним правом на прокат комп'ютерних програм, кінематографічних творів і творів, втілених у фонограмах.

Проте це правило не поширюється на комп'ютерні програми, якщо програма не є основним об'єктом прокату, і на кінематографічні твори, якщо такий прокат не призводить до широкого копіювання цих творів, що може завдати істотної шкоди виключному праву на відтворення.

Автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти будь-яке сповіщення своїх творів до загального відома по проводах або засобами бездротового зв'язку, включаючи доведення своїх творів до загального відома таким чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до таких творів із будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором.

Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (1974 р.)

Ця Конвенція передбачає обов'язок кожної держави-учасниці Конвенції вживати належних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй території чи зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу, що передається через супутники. Розповсюдження визнається незаконним, якщо на нього не було одержано дозвіл від організації, за загальним правилом, радіо- або телемовної організації, що прийняла рішення про складові елементи програми. Цей обов'язок існує щодо організацій, які виступають як «громадяни» держави-учасниці Конвенції.

Проте положення цієї Конвенції не застосовуються, коли розповсюдження сигналів здійснюється із супутників прямого мовлення.

Угода про співробітництво у сфері авторського права і суміжних прав підписана 24 вересня 1993 p., ратифікована Верховною Радою України 27 січня 1995 р.

Враховуючи сучасну роль авторського права у формуванні національного культурного потенціалу в міжнародному культурному обміні, а також у розвитку рівноправних міждержавних торговельно-економічних відносин, необхідність співробітництва в галузі взаємного культурного обміну культурними цінностями шляхом використання творів науки, літератури і мистецтва з метою визначити умови і порядок взаємної охорони авторського права і суміжних прав, держави СНД (далі - держави-учасниці) підписали цю Угоду.

Передусім держави-учасниці взяли на себе зобов'язання забезпечити на своїх територіях виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із участі колишнього СРСР у Всесвітній конвенції про авторське право (1952 p.). Зазначені в Угоді держави-учасниці застосовують Всесвітню конвенцію про авторське право (1952 р.) у відносинах між собою як до творів, створених після 27 травня 1973 р., так і до творів, які за законодавством держав-учасниць охоронялися до цієї дати, на тих самих умовах, що встановлені законодавством щодо своїх авторів. За національним законодавством держав-учасниць встановлюються строки охорони авторського права і суміжних прав.

Держави-учасниці взяли на себе зобов'язання вжити необхідних заходів щодо розробки і прийняття законопроектів, які мають забезпечити охорону авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів,

Женевської конвенції про охорону виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, Римської конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення.

Держави-учасниці зобов'язалися проводити сумісну роботу щодо боротьби з незаконним використанням об'єктів авторського права і суміжних прав і через свої компетентні органи сприяти розробці конкретних програм і заходів. Вони будуть також сприяти створенню і функціонуванню національних авторсько-правових організацій у сфері управління авторськими правами на колективній основі, шляхом укладення цими організаціями між собою угод про співробітництво.

Держави-учасниці мають вирішити у відповідних угодах питання про уникнення подвійного оподаткування авторської та іншої винагороди, визначити порядок взаємних розрахунків і сприяти їх своєчасному здійсненню. Цю Угоду підписали 11 держав СНД.

ДОГОВІР ПРО ПАТЕНТНУ КООПЕРАЦІЮ

За загальним правилом, про що вже йшлося, об'єкт промислової власності може одержати правову охорону в зарубіжних країнах лише за умови запатентування цього об'єкта у цій самій країні. Коли говориться про об'єкт промислової власності, попит на який може виявитися в ряді країн, тоді постає питання про патентування цього об'єкта у кожній з цих країн.

Така ситуація набагато ускладнює патентування об'єкта у зарубіжних країнах. У кожну із країн, в якій заявник побажає одержати правову охорону свого об'єкта, має бути подана заявка мовою цієї країни, сплачені встановлені мита і збори і т. ін. Істотно підвищуються фінансові витрати на патентування, подовжується тривалість патентування, виникає ряд труднощів, пов'язаних з патентуванням.

Тому фахівці-патентознавці уже давно почали пошук способів певного спрощення і полегшення процедури патентування об'єкта промислової власності в кількох зарубіжних країнах одночасно. Цей пошук завершився успішно. Компетентний виконавчий орган Паризького союзу з охорони промислової власності провів відповідну роботу і підготував текст міжнародного договору, що був прийнятий Дипломатичною конференцією у червні 1970 р. під назвою Договір про патентну кооперацію або РСТ. Договір набрав чинності з 1 червня 1978 р. За станом на 1 січня 2001 р. цей Договір об'єднував 108 країн світу. Україна також є членом цієї спілки. Головною метою Договору є спрощення і полегшення способів звертання заявників до кількох країн про патентну охорону винаходів.

Отже, Договір про патентну кооперацію (РСТ) є угодою про міжнародне співробітництво у сфері патентування в кількох країнах одночасно. Його вважають чи не найбільшим досягненням у сфері патентної охорони винаходів після Паризької конвенції. Проте він стосується лише процедури патентування - подання заявки, патентного пошуку та проведення експертизи заявки, а також поширення технічної інформації, що міститься в заявках.

Зазначений Договір стосується лише процедури розгляду заявок на винаходи, він не передбачає видачі міжнародних патентів. Заявка, що подається за процедурою Договору про патентну кооперацію, називається міжнародною заявкою. Вона подається до національного патентного відомства, в Україні - до Установи. Проте Договір передбачає можливість подання міжнародної заявки безпосередньо до Міжнародного бюро ВОШ, яке в таких випадках виступає як приймаюче відомство. Міжнародна заявка діє як національна від дати міжнародного подання у тих Договірних державах РСТ, що зазначені заявником у його заявці.

Міжнародна заявка має відповідати певним встановленим стандартам. За підготовку і подання міжнародної заявки встановлений єдиний збір, що сплачується в єдиній валюті і до одного відомства (одержуюче відомство). Зазначений збір складається із збору за пересилання - для покриття витрат одержуючого відомства; збору за пошук - для покриття витрат міжнародного пошукового органу; міжнародного збору для покриття витрат Міжнародного бюро. Мовою міжнародної заявки є державна мова тієї країни, відомство якої є одержуючим відомством.

Отже, міжнародну заявку на винахід можна подати до національного патентного відомства, в Україні - до Установи; до Європейського патентного відомства - для Західної Європи і до Міжнародного бюро ВОІВ. Зазначені організації виступають як одержуючі відомства.

Одержуюче відомство передусім перевіряє відповідність матеріалів міжнародної заявки щодо встановлених вимог, визначає дату надходження заявки. Один примірник заявки відомство пересилає Міжнародному бюро ВОІВ для реєстрації (реєстраційний примірник), другий - до Міжнародного пошукового органу - («копія для пошуку»), третій примірник залишається в одержуючого відомства.

Наступним етапом у роботі з міжнародною заявкою є здійснення міжнародного пошуку - тобто пошуку усіх джерел інформації, що в тій чи іншій мірі стосується міжнародної заявки. Зазначений міжнародний пошук здійснюється Міжнародними пошуковими органами, до яких належить Австралійське патентне відомство, Австрійське патентне відомство, Відомство США з патентів і товарних знаків, Європейське патентне відомство, Іспанське відомство з патентів і товарних знаків, Китайське патентне відомство, Російське патентне відомство, Шведське патентне відомство і Японське патентне відомство.

Міжнародний пошук за заявкою завершується звітом, що передається заявникові протягом чотирьох-п'яти місяців від дати подання міжнародної заявки. Відомості про технічний рівень у сфері, про яку йдеться в міжнародній заявці, надає можливість заявникові правильно оцінити свої шанси на одержання патенту в країнах, у яких заявник бажає одержати правову охорону на свій винахід. Високий кваліфікаційний рівень міжнародного пошуку дає можливість заявникові уникнути безпідставного оспорювання виданого на його підставі патенту.

Міжнародний пошук за заявкою дозволяє заявникові вирішити питання у світлі наведених відомостей про доцільність патентування свого об'єкта чи продовжити пошуки більш раціонального вирішення технічної проблеми, заявленої як винахід. Міжнародний пошуковий орган висилає звіт про здійснений міжнародний пошук заявникові і Міжнародному бюро. Міжнародне бюро включає звіт про пошук до міжнародної публікації міжнародних заявок і висилає по примірнику до зазначених відомств.

Договір про патентну кооперацію містить також положення про надання допомоги національним патентним відомствам щодо обробки заявок і видання національних патентів. Зазначений Договір виявив свою практичну доцільність, що засвідчується стрімким зростанням країн, які приєдналися до нього - з 18 країн, що підписали Договір, до 108.

На підставі звіту про міжнародний пошук заявник має вирішити питання про проведення попередньої експертизи заявки. За Договором така попередня експертиза не є обов'язковою для країн, що приєдналися до цього Договору. Не є вона обов'язковою і для заявника. Попередня експертиза може провадитися лише на прохання заявника.

Для проведення попередньої експертизи міжнародної заявки призначаються міжнародні органи попередньої експертизи, результати якої повідомляються заявникові і вони визначають рівень па-тентоздатності заявленої пропозиції. Результати Міжнародної попередньої експертизи не можуть бути підставою для видачі патенту, але вони є основою для вирішення заявником питання про свої шанси на одержання патенту.

Результати Міжнародної попередньої експертизи мають важливе значення і для країн, де експертиза заявок по суті не провадиться, а патенти видаються під відповідальність заявника. Такі результати, оскільки вони мають вагу і авторитет Міжнародної попередньої експертизи, служать основою для заінтересованих осіб для вирішення питань визначення юридичної чинності таких патентів. Одна справа, коли патент виданий під відповідальність заявника, і зовсім інша справа, коли міжнародна заявка дістала таку високу оцінку з боку Міжнародної попередньої експертизи. Це має особливе значення для укладення ліцензійних договорів.

Якщо на підставі міжнародного пошуку та результатів міжнародної попередньої експертизи заявник зробить висновок про недоцільність домагатися видачі патенту на заявлену пропозицію, він може відізвати свою міжнародну заявку або не вживати ніяких дій взагалі. У такому разі міжнародна заявка втрачає дію національної заявки і процедура автоматично припиняється. За таких обставин заявник уникає зайвих витрат коштів.

Незручність закордонного патентування проявляється особливо яскраво у разі патентування одного і того самого об'єкта промислової власності у кількох країнах відразу. Тому фахівці патентного права давно уже прагнули створити патент, виданий в одній державі, який мав би чинність хоча б у кількох державах. Цього вдалося досягти деяким європейським державам. Кількома європейськими країнами була підписана Конвенція про видачу європейських патентів (Європейська патентна конвенція від 5 жовтня 1973 р. з поправками, внесеними Рішенням Адміністративної Ради Європейської Патентної Організації від 21 грудня 1978 p.).

Патенти, видані цією Організацією, називаються Європейськими патентами. Європейські патенти мають чинність у тій країні, яка є членом цієї Організації і для якої виданий патент, нарівні з національним патентом цієї країни, якщо Конвенцією не передбачається інше. Зазначені патенти видаються на будь-які винаходи, придатні для використання у промисловості, є новими і означають винахідницький крок вперед.

Конвенція не визнає об'єктами винаходів відкриття, наукові теорії та математичні методи; естетичні твори; схеми, правила і методи для виконання розумових операцій, спортивних або розважальних ігор або занять бізнесом і програм для комп'ютерів; надання інформації. Методи обробки тіл людей або тварин хірургічними або терапевтичними і діагностичними методами, що практикуються на тілах людей або тварин, не повинні вважатися винаходами.

Не допускається видача європейських патентів на винаходи, публікації або використання яких могли б суперечити громадському порядку або моралі, за умов, що використання не повинно визнаватися таким тому, що воно заборонене законом або правилами в кількох або у всіх державах, що підписали Конвенцію. Європейські патенти не видаються також на різновиди рослин або тварин або на суттєві біолологічні процеси для розмножування рослин або тварин. Проте зазначені умови не стосуються мікробіологічних процесів або їх продуктів.

Винахід вважається новим, якщо він не є частиною відомого оригінального виробу, що є творчим результатом. Творчий результат повинен бути таким, що має творчий характер, досягнутий правомірним для держави способом, має усний або письмовий опис способу використання або іншим чином зафіксований перед датою заяви на Європейський патент. Проте зазначена фіксація не повинна мати місця більше як за шість місяців до оформлення заявки на Європейський патент.

Винахід вважається таким, що має винахідницький рівень, якщо він є творчим результатом і не є очевидним для особи, кваліфікованої у даній сфері технічної творчості.

Винахід вважається придатним для використання у промисловості, якщо він може бути використаний у будь-якій галузі промисловості, включаючи сільське господарство.

Право на одержання Європейського патенту має будь-яка фізична або юридична особа. Заявка на Європейський патент може бути оформлена і від кількох осіб, у тому числі і від тих, які представляють різні договірні держави.

Право на Європейський патент належить винахідникові або його правонаступникові (спадкоємцеві). Право на Європейський патент за розробку винаходу в порядку виконання трудового договору має визначатися відповідно до законодавства тієї країни, в якій винахідник в основному працює.

Якщо заявка на видачу Європейського патенту буде подана від двох осіб, які створили цей винахід незалежно один від одного, право на Європейський патент має той заявник, заявка якого має більш ранню дату оформлення. Проте ця норма стосується тих заявок, що були опубліковані.

Винахідник має право вимагати, щоб його ім'я було вказано як автора винаходу у Європейському патентному бюро.

Чинність Європейського патенту визначається строком 20 років від дати оформлення заявки. Проте кожна із договірних держав має право визначити чинність Європейського патенту, виданого їй, більш тривалим строком відповідно до свого національного законодавства.

Права, що випливають з Європейського патенту, починають свою чинність від дати публікації відомостей про його видачу в кожній договірній державі, в якій він видається. Обсяг прав визначається за національним законодавством тих країн, на території яких має чинність патент. Якщо об'єктом Європейського патенту є процес, чинність патенту поширюється також на продукти, що виробляються за цим процесом. Будь-яке порушення Європейського патенту має розглядатися у межах національного закону.

Заявка на видачу Європейського патенту має бути опублікована після 18 місяців від дати оформлення або, якщо заявляється конвенційний пріоритет, від дати конвенційного пріоритету. На прохання заявника така публікація може бути здійснена раніше зазначеного строку. Вона може бути опублікована також разом із публікацією опису Європейського патенту.

Публікація повинна містити опис, вимоги, креслення, як оформлені, так і додаткові, Європейську попередню експертизу і короткий огляд.

Європейське патентне бюро здійснює експертизу заявки по суті відповідно до письмової заяви заявника і з'ясовує, чи відповідає вимогам Конвенції заявка на Європейський патент і винахід, що її стосується. Заява про проведення експертизи заявки по суті має бути подана протягом шести місяців від дати публікації Європейського звіту в Європейському патентному бюлетені. За проведення експертизи стягується встановлений збір. Не допускається відкликання заяви про проведення експертизи заявки, проте Адміністративна Рада може продовжити пропущені строки.

Інформація про видачу Європейського патенту публікується в офіційному Патентному бюлетені. Водночас Європейське патентне бюро публікує опис Європейського патенту на заявлений винахід, що містить його зображення, вимоги і креслення.

Протягом дев'яти місяців від дати публікації інформації про видачу Європейського патенту будь-яка особа може надіслати до Європейського патентного бюро заперечення проти видачі патенту. Заперечення має бути оформлене в письмовій формі і містити обґрунтування заперечення. Оформлене заперечення розглядається лише за умови сплати встановленого збору за подання заперечення.

Зазначене заперечення стосується Європейського патенту в усіх країнах, яким він виданий. Підставами для заперечення проти видачі Європейського патенту можуть бути:

- об'єкт, що заявлений на видачу Європейського патенту, є непатентоздатним;

- Європейський патент не розкриває винаходу способом, достатньо ясним і повним для того, щоб його міг реалізувати фахівець у даній галузі;

- заявлений об'єкт виходить за межі змісту оформленої заявки.

На підставі розгляду заперечення проти видачі Європейського патенту відділ заперечень Європейського патентного бюро може прийняти рішення про відхилення заперечення чи анулювання Європейського патенту. Заперечення відхиляється, якщо його мотиви не обґрунтовані. Європейський патент анулюється, якщо заперечення проти його видачі достатнього обґрунтоване.

Для України має значення патентування об'єктів промислової власності не тільки в країнах далекого зарубіжжя, а й у країнах близького зарубіжжя. З розпадом колишнього СРСР постало питання про створення власної національної системи охорони інтелектуальної власності, а також про створення умов для полегшеного патентування об'єктів промислової власності в країнах СНД. Уже відразу після набуття незалежності України почалися пошуки для створення спільної системи охорони інтелектуальної власності. Першим кроком у цьому напрямі було підписання 25--27 грудня 1991 р. Тимчасової угоди про охорону промислової власності, яку підписали Білорусь, Вірменія, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан і Україна. Зазначена Угода передбачала розробку і прийняття спеціальної Конвенції про охорону промислової власності, до прийняття якої набула чинності згадана Угода.

Тимчасова Угода про охорону промислової власності передбачала створення Міждержавної організації з охорони промислової власності, що мала складатися із Адміністративної ради, Патентного відомства і Патентного суду. Адміністративна рада складається із представників усіх заінтересованих країн СНД і має стати органом колегіального керівництва Організації. Патентне відомство приймає і розглядає заявки на винаходи, промислові зразки, товарні знаки і знаки обслуговування, проводить їх експертизу і видає міждержавні охоронні документи, що мають чинність на території держав-учасниць, веде відповідні реєстри тощо.

Угода була відкрита для підписання всіма державами, які цього забажають. Для розгляду і розв'язання спорів про видачу і дійсність міждержавних охоронних документів створювався Патентний суд.

Ряд об'єктивних причин перешкодили реалізувати сформульовані у Тимчасовій угоді принципові положення. Проте ідея створення міждержавної системи охорони промислові власності на території колишнього СРСР з порядку денного не була знята. Спільними зусиллями фахівців країн СНД було розроблено і прийнято Угоду про заходи щодо охорони промислової власності і створення Міждержавної ради з питань охорони промислової власності. Угода була підписана 12 березня 1993 р. її підписали дев'ять країн СНД - Білорусь, Вірменія, Молдова, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Узбекистан і Україна.

Уже на першому засіданні Міждержавної ради у травні 1993 р. були сформульовані і визначені цілі такої форми співробітництва, яка б дозволила:

- сформувати міждержавну систему правової охорони винаходів, промислових зразків, торговельної марки;

- гармонізувати національні законодавства країн-учасниць Міждержавної ради у сфері охорони промислової власності;

- розробити й узгодити принципи створення довгострокової міжрегіональної угоди (конвенції) відкритого типу, яка б сприяла розвитку національних систем охорони промислової власності країн-учасниць і їх взаємодії у розв'язанні спільних проблем.

Головою зазначеної Міждержавної ради був обраний голова Держпатенту України, який у 1996 р. був переобраний на новий строк. Було також прийнято рішення, що Секретаріат Міждержавної ради мав створюватися на базі патентного відомства тієї держави, звідки був обраний голова Ради.

За станом на грудень 1997 р. до складу Міждержавної ради з питань охорони промислової власності країн СНД входили представництва держав: Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменії, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, Російської Федерації, Республіки Таджикистан, Республіки Узбекистан, України.

Все ж принципи створення Міждержавної ради і завдання, що ставилися перед нею з питань охорони промислової власності країн СНД, складалися по інерції на засадах командно-адміністративного методу господарювання. Вони не відповідали вимогам ринкової економіки, тому в основу патентної конвенції не могли бути покладені. Міждержавна рада з питань охорони промислової власності розробила максимально наближені до вимог ринкової економіки принципи, що мали стати основою патентної конвенції. Не всі вони були покладені в основу патентної конвенції, але вже у вересні 1993 р. в м. Ужгороді був одностайно схвалений проект Євразійської патентної конвенції.

У вересні 1994 р. в Москві відбулося офіційне підписання Євразійської патентної конвенції, яку підписали глави урядів Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану і України. Конвенція набуває чинності після ратифікації її парламентами країн, що її підписали.

Основною метою Євразійської конвенції є розвиток співробітництва у сфері охорони об'єктів промислової власності і створення міждержавної (регіональної) системи одержання правової охорони на основі єдиного патенту, що має чинність на території кожної держави-учасниці. На основі Євразійської патентної конвенції створена Євразійська патентна організація (ЄАПО), що виконує адміністративні функції, пов'язані з діяльністю цієї організації і видачею євразійських патентів на винаходи.

Держави-учасниці. що підписали Євразійську конвенцію і ратифікували її, зберігають повний суверенітет у національній системі охорони промислової власності. Вони також мають право видавати свої національні патенти, брати участь у будь-якій іншій міжнародній організації тощо. Євразійську патентну конвенцію ратифікували Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан і Туркменистан. Україна цієї Конвенції не ратифікувала.

Приблизно водночас - 30 червня 1993 р. між урядами України і Російської Федерації було укладено Угоду про співробітництво у сфері охорони промислової власності. За цією Угодою заявники на видачу охоронних документів на об'єкти промислової власності обох сторін мають право на свій вибір подавати заявки безпосередньо до патентного відомства будь-якої сторони. Зазначені патентні відомства проводять необхідні експертизи та інші дії, що стосуються заявочних матеріалів і в разі позитивних результатів видають охоронні документи.

За Угодою сторони визнають на своїх територіях чинність раніше виданих охоронних документів колишнього СРСР на об'єкти промислової власності на умовах, визначених національним законодавством кожної сторони. В Угоді передбачена можливість обміну охоронних документів СРСР на відповідні охоронні документи кожної сторони.

Угода надає можливість будь-яким фізичним і юридичним особам кожної сторони користуватися патентними фондами, бібліотеками, банками даних, що стосуються об'єктів промислової власності на території другої сторони на тих самих умовах, що існують для власних потреб фізичних і юридичних осіб.

В Угоді зберігається право попереднього користування, але з досить цікавим застереженням. Першокористувач має виплатити авторам об'єктів промислової власності винагороду відповідно до національного законодавства тієї сторони, де мало місце попереднє користування.

За Угодою сторони зобов'язані виплачувати винагороду авторам за використання винаходів та інших об'єктів промислової власності, що охороняються авторськими свідоцтвами (свідоцтвами) колишнього СРСР.

Як відомо, патентування торговельної марки не провадиться, здійснюється лише їх державна реєстрація. Сучасний обіг товарів між державами зумовив потребу реєстрації торговельних марок в іноземних державах. Відповідно до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» будь-яка особа має право зареєструвати марку в іноземних державах. Якщо реєстрація марки в іноземній державі здійснюється відповідно до Мадридської угоди про реєстрацію знаків, заявка на таку реєстрацію подається через Установу України. Витрати, пов'язані з реєстрацією марки в іноземній державі, несе заявник чи за його згодою будь-яка інша особа.

Чинність свідоцтва на торговельну марку обмежується територією тієї держави, яка видала свідоцтво. Отже, для одержання правової охорони марки у кількох країнах її треба зареєструвати у кожній із цих країн. Процедура складна і дорога, крім того, у кожній країні своя, де за реєстрацію марки потрібно платити встановлені збори. Це ускладнює реєстрацію марки, а, отже, і її правову охорону. Тому вже давно почалися пошуки способів реєстрації марок у кількох державах одночасно. Ще у 1891 р. була прийнята Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків, до якої приєдналася Україна.