Держава – основний суб'єкт міжнародного права

План

1. Міжнародна правосуб'єктність держав.

2. Види і форми міжнародно-правового визнання.

3. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва держав.

Вступ

Міжнародне право - особлива система права. Особливості міжнародного права пояснюються перш за все характером його суб'єктів. Ними є лише суверенні і повністю незалежні держави, хоча в міжнародних нормативних актах існує визначення, що міжнародні організації також визнаються суб'єктами міжнародного права. Але слід зазначити, що міжнародні організації створюються державами.

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування. Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені. Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

Суб'єкт міжнародного права -- це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів. Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнародного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать: певна зовнішня відособленість; персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді єдиної особи); здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю; брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами. Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права -- це такі особи, які набули властивостей суб'єкта в силу того, що їхня поведінка підпадає під дію норм міжнародного права, установлена такими нормами. Іншими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єктів міжнародного права

1.Міжнародна правосуб'єктність держав

Суб'єкт міжнародного права - це носій міжнародних прав і обов'язків, які виникають відповідно до норм міжнародного права.

Міжамериканська Конвенція в справах та обов'язках держав, що прийнята 26 грудня 1933 року в Монтевідео, так визначила ознаки міжнародної правосуб'єктності держави (ст.1) «Держава, як суб'єкт міжнародного права, повинна володіти наступними ознаками:

1) постійне населення;

2) визначена територія;

3) влада;

4) здатність вступати у взаємовідносини з іншими державами.

В теперішній час суверенітет держави визначається сукупністю території, населення та публічної влади, незалежної від будь-якої іншої влади. Черкес М.Е. Международное право: Учебное пособие. - Х.: «Одиссей», 2006. - с.9

Ознака незалежності від будь-якої іншої влади є найважливішим елементом, який означає, що держава є суверенною. Необхідність суверенітету витікає з Уставу ООН, з вимоги будувати відносини між державами на підставах суверенної рівності , заборони застосування сили або загрози застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності якої-небудь держави, заборона на втручання у внутрішні справи будь-якої держави.

Вживання таких висловлювань, як «суверенна держава» або «незалежна держава» є плеоназм, тобто поняття що повторюють зміст.

Ознакою суверенної держави є її самостійність, яку слід розуміти як презумпцію компетентності в усіх сферах діяльності держави, в тому числі необмежену компетенцію в міжнародних справах. За відсутності останньої суб'єкт не може бути визнаний суверенним.

Суверенітет держави поширюється на всю її територію, що дозволяє визначити його, як територіальний суверенітет. Територіальний суверенітет не обмежується негативним аспектом, тобто забороною діяльності в межах території інших держав, але він одночасно є передумовою розподілу території земної кулі між всіма державами в межах державних кордонів. Разом з тим, не має потреби в абсолютному визначені кордонів. Є чимало держав, кордони яких з достатньою чіткістю не визначені. Не має чітких кордонів між Пакистаном та Афганістаном, між Росією та Україною, яка на теперішній час знаходиться у стані делімітації, Еритреєю та Сомалі, та в багатьох інших випадках. Той факт, що ці кордони можна знайти на політичних картах, не повинен вводити в оману.

Другою ознакою суверенітету є наявність постійного населення. Без населення держава існувати не може. Так в Антарктиці постійно знаходяться експедиції, які змінюють одна одну, але ці експедиції не складають постійного населення Антарктики. Якщо в Антарктиці виник намір утворити державу, відсутність постійного населення виключила б таку можливість. Держава здійснює персональну юрисдикцію над своїми громадянами, де б вони не знаходились.

Наявність ефективної влади - одна з складних проблем в справі визначення суверенності держави, її міжнародної правосуб'єктоності. Ефективність влади має, як зовнішнє, так і внутрішнє вираження. Внутрішнє полягає в здатності встановити в країні правопорядок, зовнішнє - в можливості самостійно діяти на міжнародному рівні, не підкорюючись будь якому зовнішньому впливу. Внутрішній фактор на завжди проявляється достатньо визначено. Він може частково втрачати ефективність в умовах громадянської війни або іноземного втручання. Але держава через це не втрачає свого суверенітету. Під час Другої світової війни уряд ряду країн опинився у вигнанні і контроль над своєю територією не здійснювали, як це було, наприклад, з Польщею. Тим не менш, уряд СРСР вступав з нею у відносини як з суверенною владою. 18 липня 1941р. в Лондоні, де знаходився уряд Чехословаччини, СРСР підписав Угоду про спільні дії у війні проти Німеччини, а 12 грудня 1943 р. Договір про дружбу та взаємодопомогу. Черкес М.Е. Международное право: Учебное пособие. - Х.: «Одиссей», 2006. - с.11

Згідно теорії права - суб'єкт - особа, яка приймає участь у правовідносинах. В значній мірі це визначення придатне й для міжнародного права, але потреби практики примушують більш точно визначати це поняття. Таким додатковим критерієм є можливість приймати участь у міжнародній правотворчості. Цією можливістю володіють тільки держави та міждержавні (міжурядові) організації. Більше ніхто.

2.Види і форми міжнародно-правового визнання

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання -- це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі, або на частині її території, достатньо ефективною, що виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території. Баймуратов Б.О. Міжнародне право.- Х: «Одісей», 2002-с. 109

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма ,її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави -- наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема установити з нею дипломатичні відносини.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

конститутивна;

декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі -- міжнародну правосуб'єктність, уряду -- здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному:

по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави але не створює її Ф.Ф. Мартене писав, що «держава виникає і існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження». Баймуратов Б.О. Міжнародне право.- Х: «Одісей», 2002-с.112

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії -- у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

Види визнання

Створення або виникнення нової держави пов'язують з її послідуючим визнанням або відмовою у визнанні. Визнання хоча і є категорією міжнародного права, але має не стільки правове скільки політичне значення. Визнання держави означає, що держава або держави які признають, мають намір мати справу з виниклою державою.

Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції /вигнанні/).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або вони створені в порушення принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав американського континенту. Баймуратов Б.О. Міжнародне право.- Х: «Одісей», 2002-с.124

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) уряд здійснює дійсний контроль над більшою частиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і позбавлення їхньої державності.

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий вид визнання використовується досить рідко.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення свого народу-Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в останньому випадку такий статус виникає у внутрішньодержавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Визнання в якості повсталої сторони в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

Форми визнання.

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

de fakto;

de jure;

аd hoc.

Визнання de fakto -- зазвичай походить з дій держави, що визнає. Воно може приймати вираження в укладанні різних угод, відправленні, або прийнятті всіляких місій. Існує думка, що на відміну від визнання de jure, визнання de fakto можна взяти назад, але яким чином це відбувається, практиці невідомо. Визнання de fakto це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de fakto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de fakto, вступає в міжнародні відносили як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de fakto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки. Антонович М.М. Міжнародне публічне право. навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: вид. дім «КМ Академія»; Алерта, 2003 - с.34

Як правило, через якийсь час визнання de fakto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure -- повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (зроблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання аd hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (США і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

3.Міжнародно-правове регулювання правонаступництва держав

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Правонаступництво виникає:

при розпаді федерації;

при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої);

при соціальних революціях;

при розпаді колоніальної системи.

Об'єктами правонаступництва можуть бути:

територія;

договори;

державна власність;

державні архіви;

державні борги;

членство в міжнародних організаціях.

Види правонаступництва:

повне -- універсальне -- коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки правопопередника (наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

неповне (часткове) -- коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питань ядерної зброї);

відсутність правонаступництва-- коли новий суб'єкт міжнародного права відмовляється від усіх прав і обов'язків правопопередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями по міжнародних договорах.

Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів

Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступництво тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами.. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступництва стосовно договорів.:

а) у разі створення в результаті деколонізації нової незалежної держави діє принцип «чистої дошки»: нова держава не пов'язана з договорами, укладеними колишніми державами-метрополіями;

б) нова незалежна держава не зобов'язана зберігати який-небудь договір або ставати його учасником тільки тому, що в момент правонаступництва цей договір був чинним у відношенні території --об'єкта правонаступництва;

в) нова держава може стати учасницею будь-якого багатостороннього договору, що був у силі для території правонаступництва, шляхом повідомлення про правонаступництво. Якщо до моменту правонаступництва держава-попередниця підписала договір з умовою ратифікації, прийняття або затвердження, правонаступник може стати учасником договору, ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його (крім випадків несумісності участі правонаступника з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною території іншої держави, стосовно цієї території:

а) договори держави-попередниці втрачають силу;

б) договори держави-правонаступниці набувають сили, крім випадків, коли застосування цих договорів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями. Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у відношенні території -- об'єкта правонаступництва вважається чинним і для держави-правонаступниці, якщо
нова держава домовилася про це з контрагентом або це випливає з її поводження.

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до правонаступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують знаходитися в силі для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться письмові повідомлення депозитарію договору і/або його учасникам.

Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів

Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність -- це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, цій державі.

Державні архіви являють собою сукупність документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права, і такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей,

Під державним боргом розуміється будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступництві регулюється угодами між державою-попередником і державою-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні правила:

а) при передачі частини території держави іншій державі до правонаступника переходять:

-- усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухоме майно, пов'язане з діяльністю держави на даній території;

частина архівів, що стосується відповідної території і необхідна для її нормального управління;

державний борг (у справедливій долі).

б) При створенні нової незалежної держави на території держави-попередниці до держави-правонаступниці переходять:

нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також нерухомість, що належить державі попередниці і знаходиться за кордоном. До правонаступника переходить також рухоме майно, що знаходиться на території держави-попередниці;

архіви, що належать її території, а також частина інших архівів» необхідних для нормального управління.

Державні борги до правонаступника не переходять.

в) При об'єднанні декількох держав в одну до правонаступника переходять: уся власність держав попередників, їхні архіви і борги.

г) При відділенні частини території від держави до правонаступника переходять:

-- нерухоме майно, що знаходиться на даній території, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і частина іншого рухомого майна (у справедливій долі);

. -- частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, необхідні для управління нею;

-- державний борг (у справедливій долі).

д) При поділі держави, коли частини території утворюють дві або декілька держав-правонаступниць, до правонаступників переходять:

нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність, що належить їй;

частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, що мають безпосереднє відношення до неї;

державний борг (у справедливій долі). Антонович М.М. Міжнародне публічне право. навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: вид. дім «КМ Академія»; Алерта, 2003 - 52 с.

Правонаступництво України в зв'язку з припиненням існування СРСР

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з найважливіших наслідків припинення існування Радянського Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли в силу міжнародного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках -- шляхом укладання відповідних міжнародних угод.

Одностороннім волевиявленням установлена безперервність держави України, її територіальне наступництво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існування України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищого представницького органа, що має виключне право виступати від імені всього народу -- Верховної Ради УРСР, на основі верховенства Конституції. Тут же проголошувалися встановлення українського громадянства, територіальне верховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.

У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золотому запасі, що створений завдяки зусиллям народу

Республіки.

Подальший розвиток ця тенденція одержала в Законі України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». Відповідно до цього Закону:

з моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні була її Верховна Рада;

до прийняття нової Конституції України діяла

Конституція УРСР;

-- закони й інші акти УРСР діяли на території країни за умови, якщо вони не суперечили законам України, прийнятим після проголошення незалежності України;

органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діяли до створення органів держави на основі Конституції України;

державним кордоном України був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;

Україна підтверджувала свої зобов'язання по міжнародних договорах, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України, і проголошувала себе правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки;

Україна не несла відповідальності по кредитних договорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року без згоди України;

усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на момент проголошення незалежності України на її території, ставали громадянами України.

При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересівБаймуратов Б.О. Міжнародне право.- Х: «Одісей», 2002-с.126

Висновок

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) -- держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов'язків.

Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах;
похідні (вторинні) -- міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше -- це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час -- Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).
Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів -- держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені

Використана література

1. Баймуратов Б.О. Міжнародне право.- Х: «Одісей», 2002-672с.

2. Антонович М.М. Міжнародне публічне право. навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: вид. дім «КМ Академія»; Алерта, 2003 - 308 с.

3. Черкес М.Е. Международное право: Учебное пособие. - Х.: «Одиссей», 2006. - 384 с.