Історичнi моделi та тенденцii взаэмодii держави й місцевого самоврядування

ІСТОРИЧНІ МОДЕЛІ ТА НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ Й МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Сучасний період розвитку українського суспільства приніс розуміння того, що демократична, правова держава може успішно виконувати свої основні завдання тільки за наявності розвинутої системи самоврядування. Однак соціальний досвід людства свідчить, що не в усі періоди розвитку держави рішення повсякденних питань на місцях приймало форму самоорганізації. Це означає, що місцеве самоврядування як одна з форм самоорганізації населення існувало не завжди. Сучасні принципи й форми місцевого самоврядування - результат складного процесу пошуку компромісу, узгодження інтересів суспільства в особі територіальних співтовариств і держави.

Проблеми взаємодії держави й місцевого самоврядування традиційно привертають увагу вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі конституційного й муніципального права. Зокрема, становище муніципалітетів у системі державного управління аналізувалося в роботах Г.В. Барабашова [3], сутність муніципальної влади та її співвідношення з державною владою досліджувалися М.О. Баймуратовим і В.А. Григор'євим [1], можливості децентралізації та деконцентрації державної влади через місцеве самоврядування з'ясовувалися Г. Бребаном [5] і Ж. Веделем [6], функціональні зміни в системі місцевого самоврядування в постіндустріальному суспільстві висвітлювалися Г. Люхтерхандтом [12], Л. Магнуссоном [16] та іншими вченими. Проте висока динаміка процесів муніципального будівництва й необхідність реформування територіальної організації влади в Україні вимагають нових підходів для виявлення оптимальних шляхів розвитку вітчизняної системи місцевого самоврядування та її стосунків з державним апаратом на різних рівнях територіального устрою і в різних сферах публічного менеджменту.

З урахуванням вищеназваних обставин метою даного реферату максимально узагальнена теоретико-правова кваліфікація еволюції місцевого самоврядування в Україні та новітніх тенденцій його розвитку в аспекті системної взаємодії з державним апаратом в умовах подальшої урбанізації й запровадження стандартів правової, соціальної державності. Якщо озирнутися на історію місцевої (муніципальної) влади, то, попри все розмаїття окремих проявів, можна виокремити декілька основних шляхів її створення, які дають на практиці багато похідних варіантів.

Місцева влада може бути сформована трьома способами:

а)встановленням прямого державного управління над місцевим співтовариством;

б)формуванням органів місцевої влади методом самоорганізації громадян, тобто знизу;

в)шляхом делегування частини повноважень державою, тобто шляхом реформ зверху [13].

З історії відомо, що звичайним способом формування прямого адміністративного (централізованого) управління було завоювання місцевого співтовариства якою-небудь іншою спільнотою; при цьому остання починала відігравати роль центральної влади стосовно створених нею же місцевих владних інституцій. Іншим доволі поширеним способом було встановлення договірних відносин, внаслідок розвитку яких поступово відбувався перерозподіл прав та економічних важелів на користь центру з остаточною повною або майже повною передачею їх до центру. Нарешті, третім варіантом було встановлення релігійного панування з кінцевим економічним і правовим підпорядкуванням співтовариства центру. Доволі часто ми можемо побачити сукупність цих способів. При цьому слід мати на увазі один момент, що є принциповим у розумінні прямого адміністративного управління: громада, місцеве співтовариство після підпорядкування в тій чи іншій формі центру цілком може зберігати внутрішні органи самоврядування. Більше того, історія дає нам приклади, коли співтовариства навіть мали виборні органи, але останні цілком і повністю підкорялися чиновникові, поставленому центром для контролю за ними. Не виключаються при прямому адміністративному керуванні й елементи самоорганізації громадян, однак вони жодним чином не претендують на те, щоб стати місцевою владою. Пряме адміністративне управління може проіснувати досить тривалий час, але історично цей вид, так би мовити, з самого початку приречений. Він змушений еволюціонувати вбік розвитку місцевого самоврядування, тому що стосовно господарства є неефективним; виникаюча в результаті встановлення цього виду система управління громіздка, ускладнена й заплутана.

Найбільш поширеним у формуванні місцевої (муніципальної) влади є шлях реформ, проведених державою. Відома низка причин, з яких держава змушена була розпочинати реформи й допускати розвиток місцевого самоврядування. До них належать насамперед економічні й фінансові причини. Як правило, намагаючись полегшити фінансову напругу Державного бюджету, поліпшити економічну ситуацію всередині країни, держава і йде на реформи. Штовхає до цього соціально-економічна ситуація: з одного боку, правлячими елітами все глибше усвідомлюється неможливість централізованого вирішення всіх фінансово-економічних проблем розвитку країни, з другого - розвивається боротьба міст і сільських громад за надання їм реальних можливостей та умов для місцевого самоврядування, підсилюється завжди присутній елемент самоорганізації місцевих співтовариств.

Протиборство різноманітних причин ніколи не призводить до виникнення повного місцевого самоврядування, хоча на перший погляд може здатися, що й у ситуації, коли держава здійснює пряме адміністративне управління на місцях, можливий поступальний ланцюг реформ, здатних викликати встановлення такої форми місцевої влади. Однак подібні приклади практично невідомі. Зазвичай „подвійний тиск” на державу закінчується тим, що встановлюється якийсь компроміс між центральною владою й місцевим співтовариством. Обсяг повноважень виниклого в результаті такого тиску місцевого самоврядування цілком і повністю залежать від тих конкpетно-істоpичних умов, у яких формувалася ця місцева влада. Хоча це й здається парадоксальним, але революційні потрясіння в державі майже завжди пов'язані з її небажанням поступитися такому подвійному тиску.

Інший парадокс революцій з погляду муніципальної теорії полягає в тому, що вони примушують цю державу (або, як у випадку з Україною, нову, що виникла на місці старої) запроваджувати реформи в місцевих органах влади. Революція (якщо тільки вона не призведе до повного саморуйнації й виникнення чогось абсолютно якісно нового) є прелюдією таких реформ.

Напрямок реформ місцевої влади в бік самоврядування - найпоширеніший спосіб створення такого у світі; типовим він є і для України. Разом із тим Україна демонструє типовий зразок переривчастості в розвитку місцевого самоврядування: за реформою йшла контрреформа, за припливом у розвитку місцевого самоврядування - відплив, що породжує ідею, що у випадку реформ місцева влада цілком і повністю залежить від прагнення центру до цього процесу. Однак це не цілком так. При подвійному тиску все залежить від конкретно-історичних причин, від сили цього тиску. Центр змушений зважати на загрозу власного саморуйнування, в силу чого миритися з місцевим самоврядуванням.

Самоорганізація громадян присутня завжди, принаймні, у будь-якому державно організованому суспільстві. Елементи її посилюються або слабшають, але самоорганізація громадян на рівні створення місцевої влади можлива тільки в тих випадках, коли держава перебуває в процесі організації або реорганізації, тобто коли внаслідок незавершеності процесу її формування, революції тощо немає сильної державної вертикалі. Науці відомо небагато історичних прикладів вибору такого шляху розвитку. Не враховуючи міста-держави, що давно вже відійшли в минуле, американський варіант місцевого самоврядування є чи не єдиним відомим нам прикладом такого розвитку насамперед тому, що історія такого державотворення значною мірою унікальна. Як зазначає А.Г. Большаков, США - „практично єдина держава, створена „знизу вгору”, причому в цьому процесі місцеве самоврядування відігравало дуже важливу й навіть багато в чому вирішальну роль, що, в остаточному підсумку, й обумовило його повноту й завершеність” [4, c. 103]. Унікальність такого шляху свідчить і про унікальність повного місцевого самоврядування як виду.

Зазначені вище три різні шляхи формування місцевої влади передбачають і три різних способи створення комунальної власності, на якій базується незалежність місцевого самоврядування. У випадку прямого адміністративного управління ніякої комунальної власності немає й бути не може; будь-яка власність перебуває тільки в користуванні міських чи сільських органів влади, а власником є держава. (Саме така ситуація мала місце в Україні, принаймні, до 1997 р.: елементи самоорганізації громадян були економічно безсилими й не могли претендувати на те, аби стати хоча б видимістю місцевої влади).

У випадку повної самостійності місцевого самоврядування невід'ємною частиною останнього є наявність (а) комунальної власності на землю, (б) місцевих податків, (в) незалежного від держави місцевого бюджету, (г) комунальної нерухомості тощо (прикладом такого матеріально-фінансового стану місцевого самоврядування можуть служити сучасні США й Великобританія). Однак у преважній більшості країн місцеве самоврядування, маючи власне матеріально-фінансове підґрунтя, не може обійтися від допомоги з боку держави, тим самим дедалі більше залучаючись до державних справ не тільки юридично, організаційно, а й економічно.

В Україні, як і в переважній більшості зарубіжних держав, місцеве самоврядування стало результатом реформ, але не еволюційного, а революційного характеру. Разом зі зміною правлячих еліт, що мала місце на пострадянському просторі на початку 90-х років ХХ ст., відбулося й радикальне переосмислення політико-правових засад територіальної організації влади. За умов відсутності міцної наукової бази й масового захоплення західним способом життя відбулася руйнація суспільної свідомості, різкий перекіс у бік заперечення тієї організації місцевої влади, що мала місце за радянських часів; фактично єдиним шляхом її вдосконалення вбачалося місцеве самоврядування. Водночас спостерігалося парадоксальне явище: запровадження місцевого самоврядування як демократичної, децентралізованої форми організації влади на місцях здійснювалося цілком авторитарними, адміністративно-командними методами. Місцеві співтовариства не залучалися до обговорення можливих реформ, а ставилися перед фактом, що місцева влада буде організована по-новому. Для переважної більшості населення причини реформ, їх зміст і якісні характеристики нової організації влади залишалися невідомими. Таким чином, місцеве самоврядування в Україні не тільки було результатом реформ, а й мало фактично октройований характер, тобто стало наслідком визнання його доцільності „зверху” і подальшого „пожалування” певних прав і матеріально-фінансових ресурсів від центральної влади територіальним громадам.

Октройована природа місцевого самоврядування в Україні значною мірою пояснює його нинішню слабкість і неефективність. Адже воно позбавлене головного, своєї соціальної основи - справжніх територіальних громад як колективних суб'єктів, члени яких об'єднані спільними інтересами й самоусвідомленням власної цілісності. Будучи позбавленим ініціативи знизу, місцеве самоврядування починає будуватися зверху, за державним взірцем, що в кінцевому підсумку й призводить до того, що воно виявляється державною владою в мініатюрі з власною бюрократією, відірваністю від потреб населення, замкнутістю, зацикленістю на самозбереженні й самовідтворенні, а значить, неефективним і безперспективним. Недарма у свідомості переважної більшості громадян України розмежування місцевої державної влади й місцевого самоврядування так і не відбулося.

Аналогічна ситуація має місце і в інших пострадянських державах. Зокрема, російські фахівці в царині муніципального права змушені констатувати, що „на жаль, зараз місцеве самоврядування виступає в першу чергу як право муніципальних чиновників, а не місцевого населення” [10, c. 95]. Як цілком слушно зазначає М.О.Баймуратов, “основою генезису муніципальної влади є локальний інтерес, що є видом загального соціального інтересу, який реалізовується в державно-організованому суспільстві за допомогою місцевого самоврядування”, а її становлення і позитивний розвиток “істотно розширює сферу свободи індивіда” [2, c. 85]. Іншими словами, територіальна громада як конкретно-історична локальна спільнота створюється завдяки спільності стійких потреб та інтересів людей, які проживають у межах певного населеного пункту. Ці інтереси пов'язані з потребою людини жити в сприятливих соціально-побутових умовах з відповідним житловим фондом, комунальним господарством, транспортом, торгівлею, дитячими закладами, початковою освітою, охороною здоров'я тощо. Спільність зазначених інтересів обумовлює стійку заінтересованість в оптимальному вирішенні так званих питань місцевого значення. Відповідно, утвердження місцевого самоврядування є можливим тільки після того, як серед місцевих жителів відбудеться усвідомлення єдності між собою, „кристалізація” спільних потреб та інтересів, коли сформується почуття єдиної родини і спільної відповідальності за стан справ у рідному населеному пункті, районі, області. Однак це зовсім не означає, що держава не повинна втручатися в цей процес і виступати неупереджений спостерігач. Білоруський дослідник В.В. Шинкарьов цілком обґрунтовано зазначає з даного приводу: „Процес удосконалення місцевого самоврядування складний і непростий, він втручається у сферу заміни зовнішнього керівництва, урядової опіки самостійністю як особистого, так і суспільного характеру. Сам по собі цей процес доволі консервативний і може затягнутися на багато років, якщо ним цілеспрямовано не керувати, не впливати на нього засобами державного регулювання” [15, c. 8].

Історично місцеве самоврядування існувало в додержавний період розвитку людського суспільства, передувало державі, але в подальшому держава істотно обмежила політичну самостійність населення й у багатьох країнах взагалі ліквідувала самоврядування. У процесі розвитку інститутів самоврядування за державою визнається важлива роль, але головні рушійні сили кореняться у більш істотних суспільних відносинах. Тому, якщо держава буде залишати без уваги сферу самоврядування чи навіть протидіяти її становленню, не менш глибинні соціальні процеси викличуть його до життя. Слід відзначити, що в сучасних країнах західної демократії місцеве самоврядування розглядається як один з найважливіших принципів, що забезпечує зв'язок громадян з державою, можливість участі в державному управлінні [11, c. 16].

Для кожного окремого громадянина держава здебільшого постає як певний абстрактний інститут, існування якого вони відчувають тільки при сплаті податків чи контактах з поліцією. Якщо заінтересувати окремого громадянина в участі у вирішенні питань місцевого значення, між ним і державою встановлюється зв'язок через громаду чи територіальну одиницю: він бере участь у будівництві „свого” спортивного майданчика, у забезпеченні роботи „своєї” пожежної охорони, сприяє розвитку культури через „свої” спілки та ін. Ця діяльність здійснюється з урахуванням місцевої специфіки і згідно з місцевими потребами, які краще відомі місцевим жителям, аніж чиновникам інстанцій вищого рівня. Отже, функціонуюче місцеве самоврядування забезпечує також розвиток особистої ініціативи. Сучасна вітчизняна теорія державного й муніципального управління розглядає місцеве самоврядування в основному крізь призму таких понять, як децентралізація й деконцентрація державної влади [1, c. 34-36; 7, c. 34-44; 9, c. 127-129]. У найбільш загальному вигляді відмінність між ними полягає в тому, що деконцентрація - передача частини державних повноважень чиновникам, які призначаються із центру, а також подрібнення властей одного рівня; децентралізація виявляється в передачі центром окремих владних повноважень місцевим (регіональним) органам самоврядування, самостійним публічно-правовим інститутам, що не входять до системи державної влади. Такий підхід є певною даниною тим тенденціям, які мали місце у країнах Західної Європи в 60-80-х роках ХХ ст. й отримали теоретичне обґрунтування насамперед у працях французьких адміністративістів [5, c. 57-87; 6, c. 392-397]. Проте практика децентралізації й деконцентрації поряд зі зміцненням самоврядних засад в організації влади на місцях і покращання процесу надання управлінських послуг мала й низку негативних моментів. Почав спостерігатися процес інтенсивної бюрократизації влади на місцях, значно зросла чисельність апарату управління й кількість регуляторних актів, місцева ініціатива почала дедалі більше пригнічуватися зайвою нормативною регламентацією, вирішення місцевих питань зайве концентрувалося в руках муніципалітетів, монополізація комунального господарства спричинила погіршення якості комунальних послуг. Тому, починаючи з 90-х років ХХ ст. у західноєвропейській муніципальній доктрині й практиці дедалі більшого поширення отримали нові тенденції щодо взаємовідносин між державою й місцевим самоврядуванням.

Основною концептуальною вимогою стосовно територіальної організації публічної влади, стимулятором якої виступає Європейський Союз, на сьогодні є зменшення апарату управління й „густини” законодавчих актів, пов'язаних з державним управлінням, у тому числі й на рівні громад. Це так звані вимоги дерегуляції, приватизації й дебюрократизації [12, c. 27-30; 17, p. IX]. Дерегуляція означає зменшення числа регуляторних актів та їх зрозумілість для громадян, приватизація - передачу завдань громади для виконання приватним фірмам, дебюрократизація - максимальне залучення громадян до процесу управління в різних формах. Важливо мати на увазі, що самоврядування не може бути самоціллю. Як різновид організації публічної влади, воно покликане забезпечити передусім певний рівень керованості соціальної системи відповідного рівня. Даний аспект самоврядування втілюється в таких його соціальних характеристиках, як самоорганізація, самодіяльність, саморегулювання, самоконтроль. Це ті первинні ознаки місцевого самоврядування, які визначаються (а) самою природою управлінських відносин, належністю муніципальної влади місцевому співтовариству (територіальній громаді), (б) її здійсненням населенням безпосередньо або через виборні органи, (в) єдністю, співпадінням суб'єкта й об'єкта управління, (г) самостійним вирішенням питань місцевого значення і на цій підставі спільним виборюванням загальних інтересів населення, яке проживає на відповідній території.

У новітніх працях з муніципального права північноамериканські й західноєвропейські вчені поряд зі схвальною оцінкою ролі місцевого самоврядування в демократичному суспільстві дедалі частіше звертають увагу на можливі загрози зайвого зміцнення муніципальної влади для цілісності держави, свободи громадян і подальшого розвитку інших інститутів громадянського суспільства. У даному контексті заслуговує на увагу позиція У. Магнуссона, який у статті, присвяченій дослідженню проблем місцевого самоврядування в урбанізованому суспільстві, приходить до висновку, що „місцеве самоврядування - це неоднозначний і небезпечний ідеал” [16, p. 17]. Адже потреби місцевого населення дедалі зростають і набувають загальнодержавного, а то й глобального характеру. При цьому навіть ті проблеми, які ще 10-20 років тому сприймалися як питання суто місцевого значення (розвиток комунікацій, мережі комунальних бібліотек, енергопостачання житлових масивів тощо), іноді переростають межі територіальних одиниць і потребують комплексного вирішення із залученням можливостей органів влади муніципального, регіонального й центрального рівнів, а значить, налагодження і зміцнення зв'язків між ними.

Становлення й розвиток держави загального добробуту, перехід від постіндустріального до інформаційного суспільства, розширення послуг, що надаються державою своїм громадянам, і глобалізація соціальних потреб спричинили в цілому подвійний вплив на діяльність місцевого управління. З одного боку, зросла роль місцевих органів у реалізації урядової політики на місцях, у наданні послуг населенню, що, у свою чергу, стимулювало заінтересованість держав в ефективності функціонування місцевого управління, з другого - посилилась інтеграція місцевих органів до державного механізму, що значною мірою викликало втрату багатьма з них своєї колишньої самостійності. Як справедливо, на нашу думку, оцінив цю тенденцію Г.В. Барабашов, “еволюція місцевого управління багатократно посилила державну природу муніципальних інститутів, зростивши місцеві справи із загальнодержавними інтересами і поставивши виборні муніципальні установи в суттєву адміністративну і фінансову залежність від уряду й міністерств”, що “остаточно відтіснило елементи місцевого самоврядування в муніципальній організації й діяльності на другий план” [3, c. 13].

Змінена ситуація змусила центр шукати нові шляхи впливу на місцеві органи з метою підкорення їх діяльності вирішенню передовсім загальнодержавних завдань (або ж тих місцевих завдань, що мають загальнонаціональне значення). Як відзначає німецький дослідник Р.Граверт, характеризуючи сучасні реалії, “чим повніше втягуються місцеві територіальні одиниці у здійснення конституційно-правових принципів соціальної державності, тим більше вони змушені абстрагуватися від місцевих особливостей і слідувати цілям усієї країни, принципам державної політики” [8, c. 96]. Він підкреслює, що в сучасній Німеччині (як і в інших розвинених країнах) доля місцевих органів багато в чому залежить від підтримки держави. Нерозривно пов'язані з податковою і фінансовою системою держави, “вони скоріше є частиною єдиного цілого”, ніж незалежними територіальними одиницями, і можливість щось вчинити на муніципальному рівні більше залежить від загальної ситуації в державі, ніж від специфічних місцевих обставин” [8, c. 99]. Інший німецький науковець, К.-В. Хоффманн, відзначає, що “громади є…не тільки фундаментом держави, а й її членами, тобто вони інтегровані в загальну систему державної влади. Вони здійснюють свою владу як частина держави й за її повноваженнями” [14, c. 13].

Принагідно відзначимо, що з кінця ХХ ст. у країнах з усталеними традиціями місцевого самоврядування спостерігається процес поступового руйнування територіальних громад як соціальної основи й первинного суб'єкта місцевого самоврядування. Сучасне постіндустріальне суспільство дедалі стає більш динамічним. Модернізація суспільства й масова міграція населення, викликані індустріалізацією й урбанізацією, виявилися жорстко пов'язаними між собою. Це спричинило радикальні зміни в багатьох сферах суспільного життя, особливо щодо рухливості населення, підвищення ролі міст та індустріальних центрів. Населення, яке прибуває із сільської місцевості до міст у пошуках роботи чи освіти, доволі легко пристосовується до нових умов життя і швидко втрачає зв'язок з попереднім місцем проживання. Водночас воно приносить із собою звичаї, набуті в попередніх, сільських умовах життя, у результаті чого відбувається „дифузія” представників різних територіальних громад, руйнується почуття „єдиної родини”. Більше того, рухливість людей у міських громадах, віддаленість місць трудової діяльності й об'єктів соціально-культурної сфери від місць проживання призводить до значного послаблення інтересів особи за місцем мешкання і, відповідно, до втрати заінтересованості у вирішенні питань місцевого значення. „Життя у містах подрібнюється, - зазначає з цього приводу сербський учений В. Становчич, - люди в них стають „самотнім натовпом”, не маючи тривалих знайомств і спільних інтересів з оточуючими, іноді навіть не знаючи власних сусідів” [18, p. 247]. Зрозуміло, що за таких умов міська територіальна громада перетворюється на суто юридичну фікцію, позбавлену реального соціально-економічного й духовно-культурного змісту.

Разом з чинниками соціально-економічного характеру на послаблення місцевого самоврядування впливають і суто політичні, як-то (а) посилення соціальних функцій держави, (б) укрупнення державного апарату, (в) професіоналізація управлінської діяльності, (г) централізація бюджетного процесу тощо. Суспільство дедалі більше глобалізується, місцева специфіка поступово зникає, поступаючись місцем загальнонаціональним чи навіть світовим стандартам. Потужні транснаціональні корпорації, бюджет яких іноді перевищує бюджет деяких держав, не говорячи вже про бюджети територіальних громад, пов'язані з державою переважно на вищому чи центральному рівні й мало заінтересовані в налагодженні стосунків з місцевим самоврядуванням чи тим більше в його підтримці. За даних умов в індустріально розвинених країнах дедалі частіше як оптимальну модель демократичної організації влади згадують про так звану регіоналістську державу, яка базується на сильному проміжному рівні організації публічної влади, що посідає місце між центральною державною адміністрацією й місцевим самоврядуванням. Паралельно відбувається перехід від територіальних громад до так званих глобальних співтовариств, від організації публічної влади, заснованій на родинних зв'язках, почутті близькості походження, земляцтві, солідарності, до суто формальних, юридичних чи навіть вимушених зв'язків між „жителями”. В організації місцевого самоврядування це отримало прояв у вигляді переходу від патріархального, особисто забарвленого ладу, „клієнтських” відносин і структур впливу до дедалі більшої інституціоналізації й бюрократизації.

Можна зробити висновки, що протягом ХХ ст. відбулося радикальне оновлення змісту територіальної організації влади, в межах якого місцеві органи влади переходять від протиставлення місцевих інтересів, місцевого управління державним до їх поступової інтеграції до загальноуправлінського механізму, діяльність якого спрямована на комплексне вирішення завдань, що стоять перед суспільством у цілому. З огляду на певне відставання України від провідних держав Північної Америки й Західної Європи у процесах еволюції місцевого самоврядування означені вище процеси в нашій країні є справою близького майбутнього. Водночас в Україні відбувається відомий і країнам західної демократії процес бюрократизації й одержавлення місцевого самоврядування. За даних умов пріоритетного значення набуває політика формування повноцінних територіальних громад, стратегія розбудови регіоналістської держави й подальша інтеграція державного апарату й системи місцевого самоврядування при збереженні організаційної, правової та матеріально-фінансової автономії муніципальної влади. Що ж стосується визначення конкретних заходів щодо вдосконалення правового статусу й організації діяльності місцевого самоврядування в межах даної стратегії, то ці питання мають стати предметом подальших наукових пошуків.

Список літератури

1.Баймуратов М.А., Григорьев В.А. Муниципальная власть: актуальные проблемы становления и развития в Украине: Монография. - О.: Юрид. лит., 2003. - 248 с.

2.Баймуратов М.О. Публічна самоврядна (муніципальна) влада в Україні: основні ознаки й особливості // Актуальні проблеми виконання законів України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації” / За ред. В.В. Кравченка. - Наук.-практ. посіб. - К.: Атіка, 2003. - С. 71-87.

3.Барабашев Г.В. Местное самоуправление. - М.: Изд-во МГУ, 1993. - 352 с.

4.Большаков А.Г. Местное самоуправление в контексте федерализации российского государства: перспективы институционализации // Перспективы самоуправления и самоорганизации в России / Отв. ред. И.А. Бутенко. - М.: Моск. обществ. науч. фонд, 2000. - С. 102-118.

5.Брэбан Г. Французское административное право. - М.: Прогресс, 1988. - 246 с.

6.Ведель Ж. Административное право Франции. - М.: Прогресс, 1973. - 228 с.

7.Воронов М.П., Скрипничук В.М. Децентралізація влади як основа взаємовідносин державних виконавчих органів і місцевого самоврядування // Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Зб. наук. пр. - Вип.1. - Х.: Право, 2001. - С.34-44.

8.Граверт Р. Финансовая автономия органов местного самоуправления в ФРГ // Гос. и право. - 1992. - № 10. - С. 94-98.

9.Зимогляд В.Я. Децентрализация и проблемы становления местного самоуправления // Проблеми удосконалення правового регулювання місцевого самоврядування в Україні: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 25 грудня 2004 р. / За ред. Ю.П. Битяка. - Х.: Ін-т держ. будів-ва та місц. самоврядування АПрН України, 2004. - С. 127-129.

10.Кокотов А.Н., Саломаткин А.С. Муниципальное право России: Учебник. - М.: Юристъ, 2005. - 384 с.

11.Люхтерхандт Г. Ценности местного самоуправления в западноевропейских демократиях // Местное самоуправление в современной России: политика, практика, право: Матер. семинаров / Под ред. С.В. Рыженкова. - М.: Библ. муниципалитета, 1997. - С. 15-17.

12.Местное самоуправление : теория и практика / Под общ. ред. Г. Люхтерхандта. - М.: Фонд Ф. Науманна, 1996. - 224 с.

13.Саначев И.Д. Развитие местного самоуправления в России после 1995 г. и некоторые проблемы муниципальной теории // Перспективы самоуправления и самоорганизации в России / Отв. ред. И.А. Бутенко. - М.: Моск. обществ. науч. фонд, 2000. - С. 142-149.

14.Хоффманн К.-В. Введение к русскому изданию // Местное самоуправление в Германии (На примере Положения об общинах земли Баден-Вюртемберг). - М.: Де-Юре, 1996. - С.4-14.

15.Шинкарев В.В. Местное самоуправление: проблемы реформирования: Монография. - Мн.: БГПУ, 2005. - 147 с.

16.Magnusson W. Urbanism, Cities and Local Self-government // Canadian Public Administration. - 2005. - № 2. - Р.14-18.

17.Roht R., Wollmann H. Kommunalkpolitik. Politisches Handeln in den Gemeinden. - Bonn, 1993. - 386 s.

18.Stanov L.; V. Local and Religional Self-Government in a Democratic Theory // FACTA UNIVERSITATIS. Series: Law and Politics. - 1998. - Vol.1. - No 2. - P.244-252.