Главная Коллекция "Otherreferats" Государство и право Цивільні права і свободи людини, громадянина за Конституцією України

Цивільні права і свободи людини, громадянина за Конституцією України

Верховенство Закону та його неухильне дотримання як один з важливіших принципів вольної демократичної держави. Права і свободи людини в історичному розвитку. Конституційне закріплення політичних, економічних, соціальних та культурних прав громадянина.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 14.07.2009
Размер файла 80,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Страница:

Нововведенням Конституції України є встановлення такої важливої гарантії свободи і недоторканності, як судовий порядок арешту, утримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона закріплює недопустимість арештів громадян в принципі, встановлює винятковий порядок арештів (тобто як виняток із загального принципу) і, визначаючи особливу юридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку судових органів.
Ефективність гарантії цього права, передбаченого ст. 29 Конституції України, забезпечується тим, що держава гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.
Кримінально-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або затримання, притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.
Адміністративно-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративних затримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних у порушенні недоторканності людини.
Існують і цивільно-правові гарантії права недоторканності людини. Основа цих гарантій закріплена у ст. 56 Конституції України, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення встановленої Конституцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, регулюються відповідними статтями Кримінально-процесуального кодексу України. Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну інформацію неможливо.
Невтручання у сімейне й особисте життя.
“Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються нормами права. Поведінка людей у цій сфері визначається головним чином особливостями їхньої психології та існуючими в суспільстві нормами моралі” [9, с. 110]. Це зумовлено не тільки труднощами формалізації в нормах права міжособистісних відносин, які будуються на почуттях дружби, любові, поваги чи презирства тощо, а й тим, що за своєю природою людина, крім публічно значущої діяльності (державна служба, участь у політичному житті тощо), існує як індивід, якому необхідна визначена незалежність від суспільства, держави, інших людей.
Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст. 32 Конституції України право на невтручання у сімейне й особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією. До змісту цього права належить також охорона таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких з тих чи інших причин вважається небажаним (таємниця усиновлення, грошових вкладів, заповітів, стан здоров'я, фотографії тощо).
Правова охорона особистого і сімейного життя відбувається, в основному, у двох напрямах: встановлення меж зовнішнього втручання в цю справу і заборона поширення інформації про особисте життя людей. Тому не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожний громадянин має право ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.
Конституційне право на охорону особистого і сімейного життя забезпечується системою спеціальних гарантій: політичних, організаційних, правових. Останні передбачені у ч. 4 ст. 32 Конституції України, Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію", Цивільному кодексі України та інших правових актах. Зокрема, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Відповідно до ст. 55 Конституції права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції).
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч. 3 ст. 8 Конституції). Це право забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі звернутися в установленому порядку на захист порушеного або оскарженого права чи охоронюваного законом інтересу (статті 4, 5 ЦПК) та широкою можливістю використати численні процесуальні засоби для активної процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, вони мають право ознайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду та ін.
Громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Судовий захист характеризується доступністю процесу: суд територіальне наближений до населення, громадяни звільнені від сплати державного мита у трудових справах, про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я. Процесуальний порядок судочинства і процесуальні форми виконання процесуальних дій є простими, зрозумілими, дійсно демократичними, точно передбаченими ЦПК.
Також передбачається участь громадськості в цивільному судочинстві для захисту прав і свобод громадян. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ст. 36 Конституції). З цією метою в судочинстві в цивільних справах допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів. Принцип участі громадськості в цивільному судочинстві реалізується в участі профспілок та інших громадських організацій з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК); в участі громадських організацій і трудових колективів у судовому засіданні для викладення судові думки організації або колективу (статті 161, 308 ЦПК); в участі громадськості в судовому виконанні з метою сприяння швидкому і правильному виконанню судових постанов (ст. 351 ЦПК), у виконанні окремих ухвал (ст. 235 ЦПК) і громадському представництві (пп. 2, 3 ст. 112 ЦПК), у тому числі і у виконанні функцій офіційного представника боржника (ч. 3 ст. 361 ЦПК). Участь громадськості в цивільному судочинстві в зазначених процесуальних формах сприяє захисту прав громадян, значно посилює виховну роль суду, служить запобіганню правопорушенням.
Право на особисту недоторканність.
Забороняється у будь-якій формі посягати на свободу і гідність громадян -- учасників цивільного процесу в справі. Суд при вирішенні цивільних справ застосовує норми матеріального права, санкції яких мають виключно майновий характер. Щодо виконання судових рішень, то ЦПК України допускає тільки примусове стягнення шляхом застосування заходів, точно передбачених законом, які не порушують недоторканності особи. Ними є звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, вилучення певних предметів, інші заходи, передбачені рішенням суду (ст. 362 ЦПК). При проведенні виконавчих дій ст. 362 ЦПК забороняє у будь-якій формі посягати на особисту свободу і гідність боржника. Для захисту інтересів стягувача ст. 417 ЦПК передбачила можливість застосування до боржника штрафної санкції, тобто матеріального стягнення, в разі невиконання ним рішення суду. Недоторканність особи застосовується до інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, які можуть бути видалені примусового із залу судового засідання та на них може бути покладений штраф.
Реалізований в цивільному процесуальному законодавстві, принцип недоторканності особи служить зміцненню законності в судочинстві. Ст. 6 Цивільного кодексу встановлює засоби захисту цивільних прав шляхом їх визнання, відновлення становища, яке існувало до порушення права, стягнення збитків з особи, яка порушила права, присудженням до виконання обов'язку в натурі тощо. Цивільний процесуальний закон (ст. 362 ЦПК) визначає процесуальні засоби виконання рішень суду, але об'єктом стягнення залишається майно і певні дії божника.
Зменшенням матеріальних благ боржника відбувається поновлення порушених прав стягувача і досягається мета цивільного процесу про їх захист. Тому звернення стягнення на особу божника не відповідало б способам і засобам захисту цивільних прав. Гарантіями принципу недоторканності особи -- суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є право заінтересованої особи оскаржити дії судді (суду), органу судового виконання, які порушують вимогу цього принципу, а також можливість притягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідальності та ін.
Право на недоторканність житла.
Принцип недоторканності житла притаманний і цивільному судочинству, але його дія по-різному поширюється на учасників процесу і реалізацію різних процесуальних дій і судових актів. Житло як об'єкт, на який можуть бути спрямовані цивільно-процесуальні дії або який тісно пов'язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації процесуальних дій:
1) по здійсненню судового виклику і повідомлення;
2) приводу учасників процесу;
3) виконання судових рішень і ухвал.
Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам трудових колективів і громадських організацій рекомендованим листом або через розсильних (ст. 90 ЦПК). Для вручення повістки у розсильних і листоноші може з'явитися потреба увійти в жиле приміщення громадян, але внаслідок дії принципу недоторканності житла зробити це вони не мають права без дозволу громадян, які проживають у ньому.
При розгляді цивільних справ допускається примусове приведення в судове засідання свідка, який не з'явився на виклик суду без поважних причин (ст. 44 ЦПК), а також відповідача у справах про стягнення аліментів, участь якого в судовому засіданні визнана судом обов'язковою (ст. 174 ЦПК). Виконання ухвали суду про примусове приведення покладається на службових осіб органів внутрішніх справ, які можуть увійти в житло, де проживають громадяни, проти їх волі і виконати ухвалу про привід, їх дії матимуть законні підстави і узгоджуватимуться зі ст. 30 Конституції.
На цих підставах не буде порушенням принципу недоторканності житла дії судового виконавця по примусовій реалізації судових рішень порядком накладення стягнення на майно боржника, яке знаходиться в його жилому приміщенні та приміщенні інших осіб. При проведенні виконавчих дій судовий виконавець має право, коли це потрібно для реалізації рішення про стягнення, входити в приміщення, де проживає боржник, і проводити огляд усіх його сховищ. У разі відмови боржника допустити судового виконавця в приміщення, останній, коли це необхідно, запрошує представника міліції або виконкому сільської чи селищної ради і понятого, у присутності яких відчиняє і оглядає приміщення і сховища, про що окремо зазначається в акті опису майна. При вчиненні опору він долається за допомогою органів міліції (ст. 362 ЦПК).
Житловий будинок боржника на правах власності може бути об'єктом судового виконання по примусовій реалізації судових рішень, ухвал, постанов, які набрали законної сили. Звернення стягнення на будинок провадиться в останню чергу при відсутності у боржника іншого майна, за винятком тих випадків, коли стягується позика, видана боржнику на спорудження будинку (ст. 391 ЦПК). При описі будинку і визначенні реальної частини, що підлягає продажу з публічних торгів, у судового виконавця і суду може виникнути необхідність оглянути будинок. Такий огляд викликаний законними підставами і не суперечить принципу недоторканності житла.
При проведенні огляду його власник, користувач можуть перешкоджати судовому виконавцеві провадити огляд. Такі перешкоди усуваються за допомогою органів внутрішніх справ з притягненням правопорушників до відповідальності (статті 362, 417 ЦПК). Отже, тільки до житла боржника, свідка і відповідача у справах про стягнення аліментів у передбачених випадках можна увійти проти їх волі, тобто на законних підставах, що викликається необхідністю захистити порушене майнове право інших громадян -- стягувачів, захистити громадський і державний інтерес та забезпечити виконання судом функцій і завдань правосуддя в цивільних справах.
Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції).
Особисте життя -- особиста справа громадянина, зміст і форми його визначає він сам. Суспільство і держава виключають пряме втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 34 Конституції), а впливають на особисте життя громадян своїми моральними цінностями, системою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів, ідеалів, пріоритетів. Проте держава Україна вважає своїм обов'язком встановлення правових гарантій, які забезпечували б широку можливість застосування громадянами своїх творчих сил, здібностей і обдарувань для всебічного розвитку особи.
Отже, охорона особистого і сімейного життя -- це право громадянина на захист від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і сімейне життя. Правовою основою охорони особистого життя є численні конституційні положення, які забезпечують особисті права і свободи громадян у духовній, культурній і політичній діяльності, право на вибір професії, роду занять тощо (статті 22-56 Конституції). Але охорона особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтересам, його антисуспільний характер. Держава в особі органів управління, прокуратури, суду може втручатися в матеріальну і інформаційну сферу особистого і сімейного життя, якщо виникне необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави (статті 118, 121 ЦПК). Розглядаючи цивільні справи з житлових, сімейних, трудових, інших правовідносин, що характеризують особисте і сімейне життя громадян, суд, здійснюючи правосуддя, дає оцінку окремих сторін особистого і сімейного життя, примушує діяти громадян відповідно до вимог закону.
На охорону інформації про особисте і сімейне життя громадян спрямоване правило ст. 10 ЦПК, яке допускає закритий розгляд справ з метою запобігати розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечити таємницю усиновлення. Чинним законодавством України забороняється лікарям, іншим медичним працівникам розголошувати дані про хворобу, інтимну чи сімейну сторону життя хворого, які стали їм відомі внаслідок виконання професійних обов'язків. Але це не стосується випадків, коли медичні працівники повинні дати на запит суду інформацію про стан здоров'я громадянина і провести експертизу для визначення психічного стану громадянина, тощо. При розгляді таких і інших справ (позбавлення батьківства, спори про дітей, розірвання шлюбу) розголошення інформації про особисте і сімейне життя громадянина викликається необхідністю обов'язкового встановлення фактів предмета доказування по справі. Такі дії не є порушенням гарантій охорони особистого життя громадян, а є важливою умовою їх здійснення.
На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача довідок установами банку про вклади можлива на вимогу суду відповідно до ст. 387 ЦПК тільки по точно обумовлених категоріях справ: цивільних -- про задоволення цивільного позову, який виник з кримінальної справи, про стягнення аліментів, про поділ вкладів між членами подружжя; кримінальних -- за якими вироком суду передбачена конфіскація вкладу. Щодо інших організацій і громадян, які мають майно боржника, встановлений також належний правовий режим охорони даних про таке майно. Згідно зі ст. 386 ЦПК судовий виконавець може звернути стягнення на грошові суми і майно боржника, що знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і майно, належні боржникові від інших осіб. Інші особи -- громадяни і організації повинні на запит судового виконавця у визначений ним строк дати відомості про те, які у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або скільки з них належить боржникові. За ухилення від виконання розпоряджень судового виконавця громадяни і службові та посадові особи підприємств, установ, організацій несуть штрафну цивільну процесуальну відповідальність та на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдані збитки.
Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя громадян реалізується всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

5. Оцінка дотримання конституційних прав та свобод громадянина на практиці

У суспільстві прийнято говорити про права людини, коли вони зневажаються або порушуються ким-небудь. На жаль даний факт є частиною нашого повсякденного життя. Самим актуальним у наші дні залишається питання реалізації та захисту прав людини в карному судочинстві.

Європейським комітетом з попередження катувань і жорстокого або принижуючого людське достоїнство обігу або покарання, здійсненого у 2004 році, передбачалося, що зняття грифа конфіденційності з доповідей Комітету проти катувань, а також зі звітів уряду України Раді Європи про виконання зобов'язань, що випливають із ратифікованої Європейської конвенції про попередження катувань, повинне було б сприяти більшій відкритості правоохоронних органів країни до дискусії й аналізу цього явища, вживанню заходів по запобіганню застосування катувань і подоланню цього негативного соціального феномена в державі, де людина проголошена вищою соціальною цінністю.

На жаль, цього не відбулося. Влада та правоохоронні органи, як і раніше, не визнають природу й масштаби поширення катувань в Україні і фактично ігнорують рекомендації Комітету проти катувань.

У листопаді проходив четвертий візит делегації Комітету проти катувань, у ході якого міжнародні експерти відвідали ряд підрозділів міліції, ізолятори тимчасового змісту і слідчі ізолятори, установи по виконанню покарань, психіатричні лікарні, зустрілися з керівництвом правоохоронних відомств, представниками недержавних правозахисних організацій, що здійснюють моніторинг дотримання прав людини в Україні. Здивувало членів делегації й цього разу небажання влади країни вирішувати проблему катувань і виконувати рекомендації, висловлені протягом попередніх інспектувань.

З метою з'ясування відносин співробітників органів внутрішніх справ до катувань наукові співробітники Національної академії внутрішніх справ у 2004 році опитали 84 посадові особи (керівних співробітників карного розшуку та розслідування). Практично всі опитані правильно визначили поняття катування як заподіяння фізичного болю і морального страждання, нанесення побоїв, мучення, залякування й приниження достоїнства затриманих громадян.

30% опитаних підтвердили, що катування в Україні застосовуються досить часто, 36% вважають, що вони застосовуються іноді, 33% - дуже рідко й тільки 3,5% відповіли негативно.

Серед методів катувань, що застосовуються в Україні (про які опитані чули), були названі нанесення побоїв і тілесних ушкоджень, мучення, залякування, приниження достоїнства, погрози, глузування, обман, катування голодом, спрагою, відмова у відправленні природних потреб.

57% опитаних спiвробiтниками Нацiональної академiї внутрiшнiх справ визнали прийнятність катувань у виняткових випадках; 77% погодилися з думкою про те, що багато хто в Україні вірить у факт застосування міліцією катувань; 39% вважають, що міліція не може ефективно працювати без застосування час від часу катувань; 32% висловилися за застосування заборонених методів допиту, при відсутності вибору; 57% вважають, що, за винятком дуже серйозних інцидентів, офіцери повинні захищати один одного у випадку виникнення підозр щодо застосування катувань; 45% погодилися, що іноді корисно тимчасово припинити дію принципів захисту прав людини для досягнення блага для всіх; 50% опитаних схиляються до думки, що влада в Україні знає про використання правоохоронними органами методів «третього ступеня», однак мало робить для попередження їхнього застосування; 33% вірять у те, що багато співробітників міліції застосовують методи «третього ступеня» для посилення закону; 61% опитаних упевнені: багато керівникiв органів міліції в Україні погоджуються з тим, що права можна порушувати або зневажати їх для належного виконання оперативно-службових завдань, однак не визнають це; 56% переконані в тім, що злочинці заслуговують усе, що одержують, і вважають, що більшість населення підтримало б побої або «грубу справедливість» у таких випадках; 78% опитаних висловили бажання працювати з усіма своїми колегами й у будь-якому іншому закладі для викорінювання катувань або суспільного неприйняття їх в Україні.

В 2004 році з ініціативи Міжнародного фонду «Відродження» Українсько-американське бюро захисту прав людини провело комплексне соціологічне опитування серед 869 засуджених, що відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, на предмет одержання інформації про порушення співробітниками міліції їхніх законних прав і застосування катувань при затримці в ізоляторах тимчасового утримання та СІЗО.

Проведене дослідження виявило випадки застосування катувань та інших неправомірних методів психологічного тиску на підозрюваних або затриманих з метою одержання потрібних «визнань».

Майже 72% респондентів відзначили, що їх особисто били або піддавали катуванням співробітники правоохоронних органів з метою визнання ними своєї провини в здійсненні злочину або узяття на себе прямої відповідальності за чужі злочини. Причому переважно такий вплив здійснюється на першому етапі затримки співробітниками МВС і слідчими (в 81,1% випадків застосування досудового насильства). Засуджені (затримані) часто перебільшують страждання, через які їм довелося пройти, але необхідно враховувати й інше - на протиправний вплив на них указали 614 з 857 респондентів. Із часу виділення із МВС (в 1999 р.) Державного департаменту по виконанню покарань у самостійну структуру кількість повідомлень про насильство і катування в СІЗО почала поступово зменшуватися. Потрібно враховувати й те, що переважна більшість респондентів - засуджені - під час дослідження перебували в повній залежності від співробітників департаменту і тому могли приховувати негативні свідоцтва проти співробітників СІЗО.

Отримана від засуджених інформація свідчить про те, що 51% з 614 респондентів постраждали від неправомірних дій слідчих у ході процедур дізнання. Частково застосування насильства слідчими можна пояснити недоліком часу, недостатнім технічним забезпеченням слідства, але в багатьох випадках ми все-таки маємо справу із професійною деформацією. Показово і те, що шість респондентів указали, що їх особисто бив начальник районного/міського відділення міліції, чотири назвали одне з районних управлiнь м. Києва.

За даними респондентів, пропозиції (обіцянки) з боку співробітників правоохоронних органів під час проведення допитів були досить різноманітні (звільнити негайно, поліпшити умови перебування - поміняти камеру, дати побачення, зменшити строк покарання, відпустити на підписку про невиїзд).

Опитування виявило цілий ряд порушень конституційних прав і свобод підслідних (затриманих). Так, відповідно до Конституції України (ст. 29) про арешт або затримку особистості варто негайно повідомити родичам арештованого або затриманого. КПК (ст. 161) говорить, що про арешт підозрюваного або обвинувачуваного і його місце знаходження слідчий зобов'язаний повідомити його дружині (чоловіку) або іншому родичеві, а також сповістити за місцем його роботи. Дослідження встановило, що це право затриманих та арештованих на практиці порушується. Так, по даним опитаних, що втримуються в місцях позбавлення волі, родичам про факт їхньої затримки (арешту) повідомилялося в середньому через 18 діб.

Конституція України (ст. 29) зобов'язує відповідних державних службовців роз'ясняти кожному арештованому або затриманому його права і надавати можливість із моменту затримки захищати себе особисто та користуватися послугами захисника. Проведене опитування засвідчило: 56,3% респондентів ніяких роз'яснень щодо своїх прав від співробітників МВС не одержували.

Загалом, тільки 109 респондентів з 869 (12,6%) відзначили, що в них була можливість проконсультуватися зі своїм захисником перед першим допитом. В усіх у них були гарні житлові умови, в 42 чоловік із цієї категорії - закінчена вища освіта. Іншими словами, адвоката, що реально намагався захистити інтереси клієнта, змогли запросити лише високоосвічені та забезпечені в матеріальному плані респонденти. Переважна більшість (47,4%) респондентів, що одержали хоч якийсь захист у суді, зустрілися зі своїм адвокатом при закритті справи, тобто після того, як були використані всі можливості досудового слідства для обвинувачення підслідного.

Дослідження виявило також неефективність існуючого прокурорського нагляду. Тільки 46 з 869 респондентів удалося на їх вимогу зустрітися із прокурором. Переважна більшість респондентів (590 чоловік) взагалі відмовилися відповідати на це питання, уважаючи його недоречним.

З 614 чоловік, до яких застосовувалося насильство під час слідства, лише 162 написали скаргу або заявили про це в суді. Причини такого «правового нігілізму» ув'язнених мали як суб'єктивний, так і об'єктивний характер. Відповідно до дослідження, до суб'єктивних причин можна віднести:

1) невір'я респондентів у справедливе реагування на скарги;

2) побоювання ускладнити фактом скарги своє фактичне положення в СІЗО та виправно-трудовій установі.

До об'єктивних причин варто віднести і такий факт: у переважній більшості випадків суд не звернув уваги на таку заяву, особливо коли особу притягали до відповідальності вдруге або втретє, а для деяких підсудних навіть призначив більше суворе покарання, трактуючи скаргу, як спробу уникнути кримінальної відповідальності.

З огляду на вищевикладене, виникає справедливе питання: чому, незважаючи на законодавче закріплення обов'язковості дотримання співробітниками правоохоронних органів прав затриманого, ці права досить часто відразу ж порушуються, а до затриманого застосовуються різні методи впливу з метою одержання визнання у вчиненому (або не вчиненому) злочині?

Історичних корінь цього явища, безперечно, у специфіці громадського життя й правозастосування тоталітарного Радянського Союзу. Сьогодні правоохоронні органи усе ще виконують функцію захисту влади від злочинних зазіхань, а не захисту конкретної людини. Правове забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина в основному лише декларується. Покоління українських громадян жило в країні, де людське достоїнство завжди і привселюдно принижувалося. Масові репресії і переслідування привчили людей до неминучості катувань і жорстокості в правозастосовній діяльності.

Протягом тривалого періоду, ще в часи Радянського Союзу, не дотримувалася презумпція невинності затриманої особи. При цьому розкриття злочину як провідний показник діяльності органів досудового розслідування зв'язується не стільки із судовим вироком, відповідно до якого особа зізнається винною у злочині, скільки з рішенням слідчого про залучення особи як обвинувачуваного. Тому слідчі, до всього ще й адміністративно залежні від начальників органів дізнання, нерідко завчасно, без наявності достатніх підстав і доказів, залучають особи як обвинувачуваних до справи, а надалі намагаються будь-яким способом одержати від них визнання в здійсненні злочину. Одним з «ефективних» методів одержання необхідних свідоцтв є влаштування особи в ізолятор тимчасового утримання або узяття під варту на строк від двох до 18 місяців, де умови ізоляції затриманого, фізичне та психічне насильство, шантаж, залякування підштовхують навіть неодноразово засуджених зізнаватися і свідчити проти себе.

Чи не тому показник розкривання зареєстрованих злочинів (а скільки їх не реєструється!?) в Україні постійно росте й становить понад 75% (і це з нашою бідненькою матеріально-технічною базою, відсутністю належного інформаційного забезпечення, недостачею слідчих і стабільного фінансування міліції, з недовірою населення до міліції та небажанням допомагати їй?). До речі, цей показник істотно перевищує рівень розкриття злочинів у найбільш розвинених країнах світу, де поліція оснащена найсучаснішою технікою, фінансово повністю забезпечена, де населення охоче співробітничає з нею і контролює її діяльність.

Говорячи про існуючі порушення закону і побір природних прав людини, необхідно сказати, що в цей час єдиним реальним способом захисту є судові органи, різних інстанцій, однак не слід забувати про існуючий в кожному демократичному суспільстві інститут «уповноваженого по правах людини», в обов'язок якого входить розгляд даного роду порушень і вимог закону.

У цей час Верховна Рада України розглядає питання про внесення доповнень у Кримінальний Кодекс України, що стосуються протизаконних дій працівників міліції, а саме припинення фізичного насильства над громадянами на різних етапах карного виробництва, дані зміни будуть конкретно стосуватися ст. 127 КК України, де «ч.3», буде зазначена кримінальна відповідальність урядовців, що допускають кричуще порушення закону.

При розгляді даного питання було надано велику увагу причинам виникнення, однак основною проблемою залишається недосконалість чинного законодавства, що повинне відповідати дійсно реальній, правовій, демократичній державі.

Демократичність держави визначається конституційно встановленими формами народовладдя, участю народу в керуванні державою, населення -- у місцевому самоврядуванні, кожного громадянина -- в організації та здійсненні державної влади, можливостями цивільного суспільства впливати на державну владу.

Такi ознаки демократичності, як орієнтири практичної діяльності держави, його органів та організацій, обумовлюють легітимність державної влади, як довіра з боку народу, населення і готовність громадян реально бути спільником у здійсненні публічної влади (наприклад: ст. 5, 38, 69 Конституції).

Конституційною основою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів i безпеки шляхом підтримання мирного i взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами i нормами міжнародного права, основним джерелом яких є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Як визначено Конституцією (ст. 9), ці договори є частиною національного законодавства України. Вступ до Ради Європи, активна співпраця з країнами СНД, з ОБСЄ, Європейським Союзом, Північноатлантичною Асамблеєю та іншими міжнародними організаціями, з окремими державами вимагає приведення національного законодавства України у відповідність з нормами міжнародного права.

6. Шляхи та методи вдосконалювання невід'ємних цивільних прав і свобод громадянина

На порозі нового тисячоріччя здійсненню прав людини загрожують багато чинникiв. Економічний розрив і безпрецедентний ріст убогості, обумовлені існуючим світовим економічним порядком, являють собою самі значні і найбільш волаючі порушення прав людини: щороку вони ведуть до зубожіння та загибелі мільйонів ні в чому не винних людей. Ми стаємо свідками найгрубіших порушень прав людини, наприклад використання продуктів харчування як зброї під час збройних конфліктів і громадянських війн, які спалахують все частіше й частіше. Крім того, громадське населення стає заручником зброї масового й невиборчого знищення, що розташована в районах таких конфліктів. Ми також є свідками відродження расизму, фашизму, ксенофобії, людиноненависництва, злочинів на ґрунті ненависті, етноциду й геноциду, які завдають найбільшої шкоди корінним народам та іншим знедоленим або недостатньо представленим групам; повернення до патріархальних відносин, що загрожує звести нанівець надбання, яких удалося домогтися жінкам; збереження найгірших форм дитячої праці; безкарності винуватців масових і систематичних порушень прав людини; поточного процесу, що заглиблюється, глобалізації, що підриває міжнародно визнані стандарти в області прав людини, прав трудящих та захисту навколишнього середовища; практики, що зберігається, огородження від відповідальності за порушення прав людини недержавних фізичних та юридичних осіб - від транснаціональних корпорацій і міжнародних фінансових установ до фундаменталістських організацій цивільного суспільства і злочинних синдикатів; сплеску насильства, мілітаризму і збройних конфліктів; поширення і зміцнення авторитарних режимів; а також того положення, при якому правозахисники як і раніше є досить уразливими мішенями для репресій у багатьох районах планети.

Щоб це змінити або як-небудь протистояти цьому необхідно, щоб режим договорів Організації Об'єднаних Націй був забезпеченням прав людини, розвитку та миру. В XXI столітті ми повинні перейти в наступ одночасно на всіх трьох напрямках, тому що в протилежному випадку ми піддамо мир серйозній погрозі.

Таблиця- Напрямки вдосконалення прав i свобод громадян

Уряд

Цивiльне суспiльство, правозахиснi органiзацiї

1.Неподiленiсть, взає- мозалежнiсь i взаємозв'язок прав людини. Принципи неподiльностi, взає- мозалежностi та взаємозв'язку всiх прав людини неоднороазово пiдтверджувалися на словах. Проте, на практицi цивльним i полiтичним правам вiддається перевага в порiвняннi з економiчними, соцiальними й культрними правами, що часто завдає шкоди обом комплексам прав.

Не виправдовувати зневагу до одного комплексу прав у порiвняннi з iншим, а забезпечувати, щоб всi iндивiдуальнi й колективнi права людини гарантувалися в рамках дiяльностi в областi стiйкого розвитку, iнвестицiй i торгiвлi.

Повною мiрою усвiдомлювати неподiльний характер прав людини.

2. Право людини на розвиток. У ходi декiлькох глобальних конференцiй ООН держави-члени одностайно пiдтвердили право на розвиток, як невiд'ємне право людини та елементу основних свобод людини. Крiм того, розвиток є важливою передумовою реалiзацiї потенцiалу як чоловiкiв, так i жiнок. Проте, iснуючi перешкоди, як i ранiше, заважають ефективному здiйсненню права на розвиток.

Розвивати спiвробiтництво в рамках вiдповiдних заходiв з метою ефективного здiйснення права на розвиток у самому невiдкладному порядку, для того, щоб забезпечити задоволення основних потреб всiх людей, включаючи корiннi народи, що перебувають у вразливому положеннi й недостатньо представленi групи населення. У цьому контекстi необхiдно негайно аналювати заборгованiсть бiдних країн.

3. Загальна ратифiкацiя. Загальна ратифiкацiя мiжнародних договорiв в областi прав людини, якi були пiдписанi в результатi вже завершених мiжнародних переговорiв, має iстотно важливе значення для того, щоб вони дiйсно вiдображали загальнолюдськi стандарти в областi прав людини. Регiональнi та нацiональнi документи в областi прав людини повиннi виявляти собою най- важливiший внесок у процес змiцнення i доповнення мiжнародних стандартiв в областi прав людини.

Виконати свої зобов'язання, уже взятi в цiй областi на Вiденскiй всесвiтнiй конференцiї по правах людини 1993 року, I визначити конкретнi строки для розгляду застережень й iнiцiювання нацiональних процесiв розгляду питання про ратифiкацiю.

Продовжувати натискати на уряди, для того, щоб домогтися ратифiкацiї I зняття застережень, I широко iнформувати громадськiсть про важливе значення цих мiр.

4. Нацiональне здiйснення. Icнує стурбованiсть лицемiрним поводженням держав, якi не враховують у своєму нацiальному законодавствi ратифiкованi ними мiжнароднi документи в областi прав людини. Крiм того, навiть при наявностi вiдповiдних нацiональних законiв їхнє здiйснення залишає бажати багато кращого.

1)Ефективно включати у своє нацiональне законодавство та здiйснювати умови договору в областi прав людини, якi вона ратифiкували.

2)Викорiнити розбещення хлопчикiв i дiвчаток та найгiршi форми дитячої працi.

Привертати увагу до тих випадкiв, коли умови договору не здiйснюються, i виявляти перешкоди та шляхи їхнього подолання. Крiм того, органiзацiї цивiльного суспiльства повиннi користуватися при цьому повним iмунiтетом.

5. Здiйснення стандартiв в областi прав людини на мiжнародному рiвнi.

1)Прийняти та здiйснити нацiональнi стратегiї та закони, спарямованi на ефективний захист свого населення вiд порушень прав людини в результатi дiяльностi таких органiзацiй.

2)Пiдтримувати, а не перешкоджати органiзацiї громадянського суспiльства, особливо правозахисних та iнших органiзацiй, що стежать за порушеннями й надають населенням правовий захист.

Iнформування уряду вiдносно їх обов'язку захищати громадян.

6. Заохочення й захист прав жiнок. Цiль лiквiдацiї всiх форм дискримiнацiї й насильства вiдносно жiнок та дiвчаток також як i ранiше не досягнута.

Виділяти більше ресурсів і створювати сприятливі умови для здійснення їхніх зобов'язань в області прав жінок і дівчаток, включаючи просування жінок на керівні посади, скасування всіх дискримінаційних законів, введення ефективного законодавства, націленого на попередження насильства відносно жінок і дівчаток, забезпечення виконання законодавства, націленого на заохочення рівності жінок і дівчаток, забезпечення жінкам і дівчаткам гарантованих прав на розвиток, освіту та охорону здоров'я.

На всебічній основі залучати жінок до керівної роботи на всіх рівнях і врахо-

вувати в рамках всіх своїх заходів гендерные аспек-ти, забезпечувати підзвітність уря-дів за виконання ними зобов'язань в області заохо-чення і захисту прав людини жінок і дівчаток; і стежити за здiйсненням зобо-в'язань по при-пиненню дис-кримінації та насильства від-носно жінок і дівчаток.

7. Заохочення інформування в області прав людини та сприяння їхньому затвердженню.

Забезпечувати та усувати всі перешкоди, що заважають громадянському суспільству в такій діяльності, і підтримувати освіту в області прав людини для всіх.

Продовжувати та зміцнювати свою діяльність по заохоченню інформування в області прав людини серед всіх секторів суспіль-ства.

8. Загальне здійснення прав людини.

Здiйснення прав людини прийме справді загальний характер лише тоді, коли вони будуть реалiзо-

вуватися для всіх, вклю-чаючи ігноровані або відчужувані групи або групи ризику, особливо дітей, молодь, старих, жінок, меншостей, корінні народи, біженців, особи, переміщених усередині країни, мігрантів, іммігрантів, інвалідів і психічно хворих людей, безробітних, бездомних та осіб, що піддаються дискримінації по ознаці раси, релігії, касти, статі, місця народження, мови, віку, національної при-належності, сексуальної орієнтації або по інших ознаках. Економічна експлуатація, культурні кліше та інші фактори як і раніше перешкоджають здійсненню прав людини багатьох різних груп населення.Нерів-ноправний економічний розвиток країн стимулює змушену міграцію в розвинені країни. Права людини цих економічних мігрантів, особливо іменованих іноземцями або особами без документів, систематично порушуються, незважаючи на їхній істотний внесок в економіку країни їхнього перебування. Ціль ліквідації всіх форм колонізації у світі як і раніше не досягнута. Не забезпечене і загальне здійснення права на самовизначення, особливо народів, що перебувають в умовах окупації. Крім того, у контексті права не бути спільником в убивствах, слід призивати до повного юридичного визнання прав осіб, що відмовляються від військової служби за мотивами совісті.

1) Прийняти всі міри, включаючи антидискримінаційні міри, коли це необхідно, для того, щоб покласти кінець практиці зневаги інтересами людей, чиї права людини усе ще не здійснюються; і в терміновому порядку вжити заходів по підписанню та ратифікації договору про МУС;

2) Забезпечувати ефективний правовий захист і компенсацію жертвам порушень прав людини, виходячи з того, що тягар доведення не повинен покладатися на жертву.

Підсилити свою пропагандистську роль, виступаючи за визнання та здійснення прав людини для всіх, і призвати всі держави без зволікання підписати і ратифікувати договір про МУС.

На даному етапі з боку України були прийняті наступні істотні кроки, а саме: прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свободи людини 1950 року, Першого протоколу й протоколів № 2, 4, 7 й 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року (далі - Закон) і поширенням на Україну юрисдикції Європейського суду по правах людини вважаємо за необхідне звернути увагу на наступне.

1. Відповідно до Закону Верховною Радою України із заявами й застереженнями, викладеними в статтях 1-5 Закону, ратифіковані:

- Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року, підписана від імені України 9 листопада 1995 року (Конвенція);

- Перший протокол, протоколи № 4 й 7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 року;

- протоколи № 2 й 11 до Конвенції, підписані від імені України 9 листопада 1995 року в м. Страсбурзі.

Відповідно до статті 9 Конституції України, що діють міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надане Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про міжнародні договори України» ув'язнені та належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Разом з тим, відповідно до частини 2 ці ж статті, якщо міжнародним договором України, висновок якого відбулося у формі закону, установлені інші правила, чим передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

З огляду на викладені положення Конституції України та законів України, господарські суди в процесі здійснення правосуддя повинні керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих відповідно до Закону.

2. Відповідно до частини 1 статті 1 Закону Україна повністю визнає на своїй території дія статті 25 Конвенції щодо визнання компетенції Європейської комісії із прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, і статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язкової та без висновку спеціальної угоди юрисдикції Європейського суду по правах людини із всіх питань, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції.

У Конституційному суді України відбувся «круглий стіл», присвячений питанням захисту прав людини. У засіданні взяла участь делегація Ради Європи (РЄ) на чолі з керівником Директорату по правах людини професором Пьєром-Анрі Імбером. Мова йшла, зокрема, про ролі конституційних судів у захисті прав, гарантованих Європейською конвенцією по правах людини.

На відміну від Заходу, у нашій країні підхід до цього питання довгий час ґрунтувався на теорії, відповідно до якого людина дістає права винятково від держави. Звідси робився логічний висновок про те, що права людини - це внутрішня справа держави й вони не мають наднаціонального характеру. Порівняно недавно виявилося, що існують природні права - ті, які людина знаходить із народження, незалежно від милості держави.

Незважаючи на те, що значна різниця в законодавствах різних країн деякою мірою ускладнює обмін досвідом в області захисту прав людини, зустріч була досить повчальною.

Усього один приклад із судової практики розвинених країн, що свідчить, зокрема, про те, що ми не самотні у своїх помилках та обманах. До 1987 року законодавство Бельгії передбачало різний правовий статус дітей, які народилися в родинах, де батьки одружені, і дітей, що народилися поза шлюбом. В 1979 році, у постанові відносно Л. Маркса, Європейський суд по правах людини виніс рішення проти Бельгії, розцінивши таке положення як дискримінаційне. Тільки через вісім років бельгійське законодавство було модифіковано відповідним чином, що дозволило виключити дискримінацію такого роду.

Одержавши запити від судових інстанцій щодо того, чи має чинність цей закон, Конституційний суд Бельгії, не просто послався на конституційне положення про рівність, але і заявив, що старий закон дійсно був дискримінаційним. Новий закон, що скасовує раніше діючі положення, уважається вступившим у дію 13 січня 1979 року (дня, коли Європейським судом було винесене рішення в справі Маркса). Таким чином, Бельгія, крім усього іншого, уникла подальших розглядів у Європейському суді із власними громадянами по цiй проблемі. Цікаво, що потім виник цілий ряд питань, що стосуються дітей, «уражених» у правах через те, що вони народилися «незаконно» - у результаті порушення подружньої вірності чоловіком або дружиною.

До речі, Україні знайома дискримінація такого роду (прочерк у свідоцтві про народження дитини в графі «батько»). Однак змінити подібне можна, лише прийнявши інший закон. Але Конституційний суд України, не має права вводити в закон нові положення. Втім, щоб уникнути проблем з розмежуванням повноважень такої практики дотримується більшість країн. Однак, на думку європейських експертів, сама констатація Конституційним судом факту існування дискримінації в тій або іншій області обов'язково повинна спричинити виправлення положення.

Згiдно з образним висловом одного із гостей, що своєрідно наголосили динаміку входження нашої країни у світове співтовариство, “Україна, підписавши Європейську конвенцію по правах людини, сiла в поїзд, що рухається на величезній швидкості” (документ був прийнятий ще в 1950 р.). Правда, поки що складається враження, що, заскочивши в нього на ходу, ми до кінця не зрозуміли, до чого ставить за обов'язок перебуванню в цьому поїзді і якою буде плата за проїзд.

Українське суспільство дійсно мало знайомо з Європейською конвенцією по правах людини. Ні сам текст належним чином не поширюється, ні тим більше юриспруденція Європейського суду, що мають настільки велике значення. Текст Конвенції по правах людини містить лише загальні формулювання, які одержали тлумачення в рішеннях Європейського суду по конкретних справах. Не знаючи цих прецедентів, не те, що застосовувати - зрозуміти Конвенцію по правах людини не можна.

Крім того, коли буде йти мова про порушення прав людини, про відповідність Конституції міжнародних договорів, законів або навіть про необхідність міняти Конституцію, Конституційний суд України повинен буде враховувати юриспруденцію Європейського суду по правах людини.

Першочергове завдання сьогодні - популяризація Європейської конвенції по правах людини. Необхідно організувати навчання суддів, прокурорів, адвокатів - всіх тих, хто застосовує право. Отут ми значно спізнилися, і це варто терміново робити, тому що юрисдикція Європейського суду поширюється на нашу державу від дня вручення ратифікаційних грамот. Це не означає, що вже зараз у Європейському суді почнуть розглядати наші справи, адже обіг осіб повиннен стосуватися винятково тих правовідносин, які виникли після ратифікації Україною Конвенції по правах людини. Але із цього часу держава вже перебуває в системі контролю.

ВИСНОВКИ

Розглянувши тему конституційних прав і свобод людини та громадянина можна зробити наступні висновки:

1. Конституційні права, свободи і обов'язки виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина й держави, згідно з принципом "Дозволяється все, що не забороняється Законом". Інші норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

2. Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

Страница:


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.

© 2000 — 2023, ООО «Олбест» Все права защищены