Цивільні процесуальні правовідносини

контрольна робота

з дисципліни «цивільний процес»

Цивільні процесуальні правовідносини

Зміст

1. Цивільні процесуальні правовідносини (поняття, елементи).

2. Процесуальне правонаступництво. Порядок вступу до процесу правонаступника та його правове становище.

3. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору.

4. Види судового представництва. Повноваження процесуального представника.

5. Належність і допустимість доказів.

Список літератури

1. Цивільні процесуальні правовідносини (поняття, елементи)

На сучасному етапі розвитку України і в умовах розбудови правової держави визначальним є затвердження законності, верховенства права, правопорядку, дотримання прав і свобод громадян, їх рівності перед законом. Конституція України закріплює і гарантує право людини і громадянина на судовий захист ( ст. 55 ). При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом і іншими учасниками процесу виникають суспільні відносини, які будучи врегульовані нормами цивільного процесуального права стають цивільно - процесуальними відносинами.

В теорії цивільного процесуального права багато уваги приділено визначенню поняття правовідносин, їх змісту, структури, детально охарактеризовані їх суб'єкти, співвідношення з матеріальними правовідносинами.

Поняття цивільних процесуальних відносин було введено німецьким процесуалістом Оскаром Бюловим у другій половині XIX століття. Цивільне процесуальне відношення він визначав як відношення цивільно-правового характеру в якому права мають сторони, а обов'язки - суд. Цивільний процес при цьому розглядався як єдине правовідношення з кількома суб'єктами який розвивався поступово, по сходинкам - стадіям. Бюловська теорія цивільного процеса як правовідношення протягом багатьох років була основною теорією науки процесуального права.

Дослідження проблеми процесуальної правовідносини, її складових є базою для розробки інших проблем цивільного процесуального права. Можна сказати, що майже всі теоретичні розробки процесуальної науки будуються на базі дослідження питань процесуальних відносин.

Цивільні процесуальні правовідносини не слід вивчати тільки в аспекті теоретичних положень. Вони є механізмом застосування норм цивільного процесуального права при здійсненні правосуддя, сприяючи утвердженню режиму законності і правопорядку.

Цивільні процесуальні правовідносини являють собою один з найважливіших інститутів цивільного процесу, оскільки вони охоплюють весь процес розгляду цивільних справ від моменту їхнього порушення і до виконання судових рішень. В науці цивільного процесуального права існують різні судження про те, що слід розуміти під цивільними процесуальними відносинами. Ці судження у своїй основі відбивають стан проблеми правовідносин у загальній теорії права.

Як відомо, суспільні відносини - це різноманітні зв'язки, що виникли між соціальними групами, класами, націями. Таким чином, головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв'язок з соціальною діяльністю.

Наведені судження примушують при науковому підході до проблеми виходити з того, що цивільні процесуальні правовідносини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, немає такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза іншими суспільними відносинами.

Оскільки практично правова діяльність не має свого власного предметного змісту, то правові відносини - це суспільні відносини, урегульовані правом. В результаті правової регламентації нових відносин не виникає, бо правовідносини поза конкретними суспільними відносинами існувати не можуть. Таким чином, називаючи відносини правовими, ми перш за все, даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобто вказуємо, що на них мала вплив правова дія, впорядкування.

Отже, все це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні правовідносини - це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права. Разом з тим такий підхід до поняття цивільних процесуальних правовідносин, їх характеристики не може бути повним. Він тільки вказує механізм реалізації права через правовідносини. Однак, крім цього, важливо визначити, хто є носієм суб'єктивного права, визначити місце та час виникнення та виконання прав та обов'язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і цивільно-процесуальні, фіксують коло осіб, на які поширюється дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути чи може бути здійснена, суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів.

Таке трактування правовідносин відображає той факт, що предметом безпосереднього правового регулювання є суспільні відносини, визначеного виду. Вирішальна риса правовідносин полягає в тому, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв'язок між конкретними персоніфікованими особами. Так, скажімо, цивільне процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно діє безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора, інших суб'єктів у сфері цивільного судочинства. Розуміння правовідносин як конкретних відносин дозволяє глибше зрозуміти їх роль у механізмі правового регулювання. На основі правових норм повинні складатися правові зв'язки між особами, які мають індивідуалізований характер. Неврахування цього призводить, наприклад, до формулювання концепції, яка зводить правоохоронну діяльність держави до юридичних обов'язків. Внаслідок такого підходу в процесуальній літературі дискутується питання про те, перед ким суд несе обов'язок винесення рішення.

Одні автори стверджують, що винести рішення - це обов'язок суду як перед державою, так і перед сторонами. Інші доводять, що суд несе такий обов'язок лише перед державою. Деякі вважають, що суд несе обов'язок без адресата Див.: Гурвич М. А. Судебное решение. М., 1996. С. 11-13..

При здійсненні правосуддя суд у цивільних справах вступає у певні відносини по застосуванню норм матеріального і процесуального права з учасниками процесу. Ці відносини складаються між ними при здійсненні процесуальних дій. Вони урегульовані нормами цивільного процесуального права і мають назву цивільні процесуальні правовідносини. Цивільне судочинство - це система цивільних процесуальних відносин і дій, які виникають у зв'язку з розглядом конкретної справи.

Цивільні процесуальні правовідносини - досить складне за змістом юридичне поняття, яке неоднаково тлумачиться науковцями. Проте, можна виділити такі характерні ознаки цивільних процесуальних правовідносин:

1. Цивільні процесуальні правовідносини мають лише правових характер і, як правило, існують лише у правовій формі. Цим вони відрізняються від матеріально-правових правовідносин. Законодавство виділяє важливіші групи суспільних відносин і дій, які потребують впливу. У зв'язку з чим надається правова форма. Щодо процесуальних функцій правосуддя у цивільних справах, то вони не можуть існувати поза правовою формою.

2. Цивільні процесуальні правовідносини мають владний характер. Суд як орган правосуддя застосовує в межах процесуальних відносин норми права. Розпорядження суду є обов'язковими. Можна оскаржити судові рішення, але не можна їх не виконувати.

3. Основним змістом цивільних процесуальних правовідносин є діяльність по застосуванню норм матеріального і процесуального права.

4. Обов'язковим суб'єктом цих відносин є суд першої, апеляційної, касаційної, інстанції. Поза судовою діяльністю цивільні процесуальні правовідносини не існують.

5. Крім суду у цивільних процесуальних правовідносинах беруть участь інші суб'єкти, кількість яких залежить від конкретної справи. Найбільш це характерне для справ позовного характеру, в яких може бути декілька позивачів, відповідачів, треті особи різних видів.

6. Цивільні процесуальні правовідносини динамічні, постійно розвиваються, залежно від переходу від однієї процесуальної дії до іншої, від стадії до стадії цивільного процесу. При цьому дотримується послідовність вчинення процесуальних дій.

7. Кожен учасник цивільно-правових відносин є носієм самостійних прав і обов'язків по відношенню до суду. Суд взаємодіє з позивачем, відповідачем, представниками і т.п.

8. Системність цивільно-правових відносин. В системі основним є відношення між позивачем і відповідачем. Характерною рисою цивільних процесуальних правовідносин є їх тісний взаємний зв'язок. Вона виявляється, по-перше, у тому, що цивільно-процесуальні правовідносини по конкретній справі утворять систему тісно взаємозалежних і взаємообумовлених правовідносин. Ця система складається із сукупності самостійних правовідносин, що відрізняються один від одного за підставами виникнення, суб'єктним складом, змістом , об'єктом. Для цивільного процесу характерна наявність деякої мінімальної сукупності процесуальних правовідносин, іменованою стадією цивільного процесу (відносини з приводу порушення справи, підготовки справи до розгляду тощо). Цим вони істотно відрізняються, наприклад, від матеріальних цивільних правовідносин, які відособлені від інших. По-друге, цивільно-процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються не хаотично, не під впливом потреб їхніх учасників, але у визначеному порядку, який закріплений в законі.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні правовідносини - це виникаючі на основі норм цивільного процесуального права індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що вершить правосуддя, державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав та обов'язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також виконання винесених рішень.

Цивільні процесуальні правовідносини завжди являють собою систему конкретних, індивідуалізованих правових зв'язків, які розвиваються під час руху цивільної справи від її виникнення й винесення рішення до перегляду незаконних постанов і виконавчого провадження.

Оскільки всі учасники цивільного процесу вступають у правовідносини, як правило, з судом, то схематично система процесуальних правовідносин в суді першої інстанції виглядає таким чином:

Таким чином, цивільно-процесуальні правовідносини характеризуються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в результаті їх реалізації, створюються між учасниками суспільних відносин - судом, органом судового виконання як між собою, так і окремо з кожною з осіб під час судочинства в цивільній справі; юридично закріплюють взаємну поведінку зазначених суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права і обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечується заходами правового впливу - санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного примусу.

2. Процесуальне правонаступництво. Порядок вступу до процесу правонаступника та його правове становище

В статті 37 «Процесуальне правонаступництво» Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 р. говориться наступне:

1. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

2. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р..

Таким чином, у випадках вибуття однієї зі сторін у спірному чи встановленому рішенням правовідносин (смерть громадянина, припинення існування юридичної особи, поступка вимоги, переведення боргу) суд допускає заміну цієї сторони її правонаступником. Правонаступництво можливе в будь-якій стадії процесу.

Для правонаступника всі дії, вчинені в процесі до його вступу, обов'язкові в тій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, що правонаступник замінив.

Процесуальне правонаступництво, тобто заміна однієї зі сторін процесу іншою особою, правонаступником, відбувається в тих випадках, коли права и обов'язки одного із суб'єктів спірних матеріальних правовідносини в силу тих чи інших причин переходять до іншої особи, яка не приймала участі в даному процесі. Основою правонаступництва є правонаступництво, передбачене нормами матеріального права. Як правило, це буває у випадку зміни суб'єкта права чи обов'язків в правовідносинах, коли новий суб'єкт цілком чи частково приймає на себе права чи обов'язки свого правопопередника, так називаного універсального чи сингулярного правонаступництва в матеріальному праві.

Універсальне правонаступництво може мати місце у випадку смерті громадянина і переходу його майна за законом або за заповітом до його спадкоємців.

Підставою для правонаступництва юридичних осіб є реорганізація юридичної особи, коли при злитті юридичних осіб права й обов'язки кожного з них переходять до знову виниклої юридичної особи відповідно до передатного акта. Закон указує на перехід прав і обов'язків від однієї юридичної особи до іншої. Однак у практиці розгляду справ суди не завжди перевіряють підстави правонаступництва і перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта до іншого. Ліквідація юридичної особи не спричиняє правонаступництва.

Що стосується правонаступництва в окремих матеріальних правовідносинах (сингулярному) по цивільному праву, то вони спричиняють процесуальне правонаступництво. Права кредитора переходять по зобов'язанню до іншої особи на підставі закону і настання зазначених у ньому обставин:

за рішенням суду про переведення прав кредитора на іншу особу, коли можливість такого переведення передбачена законом;

унаслідок виконання зобов'язання боржника його поручителем чи заставником, що не є боржником по цьому зобов'язанню, і в інших випадках.

Поступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону, іншим правовим актам чи договору. Переведення боржником свого боргу на іншу особу також волоче правонаступництво. Однак переведення можливе тільки при наявності згоди на переведення боргу самого кредитора.

Однак правонаступництво в процесі допускається не завжди, оскільки матеріальні правовідносини не допускають такого правонаступництва. Існують такі права й обов'язки, особисто - довірчий характер яких не допускає можливість переходу прав і обов'язків до іншої особи. Так, не може перейти до іншої особи обов'язок платити аліменти на утримування конкретної особи, у відношенні якої платник аліментів виступає як аліментнозобов'язане обличчя.

Не допускається без згоди боржника поступка вимоги по зобов'язанню, у якому особистість кредитора має істотне значення для боржника.

Порядок процесуального правонаступництва підкоряється визначеним правилам і проходить у визначених рамках, установлених законом. Воно можливо на будь-якій стадії процесу, тобто на тій стадії, на якій вибуває правопопередник. Заявляючи клопотання про вступ у процес як правонаступник, зацікавлена особа повинна себе легітимізувати у якості даного учасника процесу і представити відповідні докази у вигляді необхідних документів, що підтверджують перехід до нього прав і обов'язків правопопередника. Закон передбачає можливість призупинення виробництва в справі по підставах, передбачених законом.

Коли правонаступництво настає у відношенні декількох осіб, суд повинен сповістити кожного з них, і їх вступ у процес обумовлено волею кожного з них. Проведення в справі відновляється шляхом винесення визначення.

Правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони тим, що процес у справі продовжується з того моменту, коли він припинений, і всі дії правопопередника обов'язкові для правонаступника. Вступ у процес правонаступника не означає початку нового процесу.

3. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору

В статті 34 «Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору» Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 р. говориться наступне:

1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.

2. Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р..

Третіми особами, що заявляють самостійні вимоги, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси.

Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних прав на предмет спору, які можуть бути визначені тільки судовим рішенням по розгляду справи по суті, а заявлення самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, що пред'являється по їх справі. Так, третьою особою буде організація, яка вступила в справу по спору між спадкоємцями про поділ спадкового майна, пред'явивши до них вимогу на останнє, оскільки воно спадкодавцем за заповітом було залишено за організацією. У справах за позовами агропромислових підприємств до матеріально-відповідальних осіб про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок загибелі застрахованих сільськогосподарських тварин, мають право брати участь як треті особи з самостійними вимогами органи державного страхування, які виплатили підприємствам страхову винагороду, пред'явивши позов до відповідачів про присудження їм виплачених підприємствам сум страховки. У справах про поділ жилого будинку між суб'єктами спільної сумісної власності (подружжям, членами сім'ї) вправі вступити в справу третіми особами з самостійними вимогами особи, які брали участь у його будівництві не на підставі угоди про створення спільної власності, пред'явивши позов про відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно.

Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати в процес по справі між сторонами, а порушити самостійну справу -- пред'явити позов до тієї із сторін, яка, одержавши позитивне рішення суду на свою користь, порушила чи поставила під загрозу їх права та інтереси з приводу спірного об'єкта. Вони не бажають закінчення вирішення судом справи, оскільки в них є побоювання, що визнання права за стороною може утруднити чи зробити неможливим одержання спірного об'єкта, хоч у майбутньому суд і визнає право за ними на цей об'єкт. Розгляд справи за їх участю дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і запобігти постановленню судом протилежних за змістом рішень.

Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде позовна заява, в якій поряд з іншими, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що обґрунтовують ці вимоги на предмет спору між сторонами, із зазначенням доказів, що стверджують позов. Цим самим підтверджується зв'язок між вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін. Саме на нього і на об'єкт їх матеріального спору спрямовується вимога третьої особи, повністю чи частково виключаючи вимогу позивача або зустрічний позов відповідача. Але такою вимога третьої особи стане тоді, коли вона матиме спільні елементи з первісним позовом. В обох вимогах -- спільний предмет, оскільки він визначається одними і тими ж спірними матеріальними правовідносинами. Збігається і зміст позовів, оскільки самостійна вимога за правилом заявляється на предмет спору, тобто повинна суміщатися з первісною. А оскільки наявність обох вимог пов'язана з різним суб'єктним складом, то підстави їх різні, тому що вони покликані обґрунтувати належність суб'єктів до справи такими особами і їх права на предмет спору.

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується державним митом за загальними правилами Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», в редакції Закону України від 20 квітня 2000 р. Цивільний процес в їх інтересах може бути розпочатий також за ініціативою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом випадках. Пред'явлення позову третіми особами можливе в суді першої інстанції до постановлення судового рішення. Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справу не може бути оскаржена поданням апеляційної скарги, оскільки такі дії суду не перешкоджають дальшому рухові справи. Але особи, які мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній скарзі викласти свої міркування також з приводу законності ухвали суду з цього приводу.

За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Рівність їх прав пояснюється тим, що відносно них зроблено припущення, що вони є суб'єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: в інтересах позивача розпочинається провадження по справі, третя особа -- вступає в порушену справу в суді, тому об'єднати цих осіб поняттям «позивач» було б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна -- вона вступає у справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву.

Цивільний процес, який виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежатиме від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін укладенням мирової угоди чи в результаті розгляду справи судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідно розгляду судом її вимоги до сторін чи порушити касаційне провадження.

Відносна самостійність в розвитку цивільного процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконанні обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи тільки з необхідності захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси.

4. Види судового представництва. Повноваження процесуального представника

В навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється на такі види: добровільне, законне, представництво на підставі статутів, положень й на інших спеціальних підставах6; законне, статутне і добровільне; добровільне і обов'язкове (добровільне поділяється на договірне і громадське); законне, договірне, громадське і офіційне; законне, добровільне, юридичних осіб, громадське; факультативне і обов'язкове; добровільне (договірне), профспілкове, добровільне юридичних осіб, представництво за недієздатних; договірне, законне, громадське; природне і юридичне: законне (необхідне), фактичне, договірне (добровільне) та ін. Зазначена класифікація процесуального представництва на види свідчить, що вона проведена за змішаними класифікуючими ознаками -- одночасно на підставах і за способом виникнення з введенням додаткових критеріїв -- за суб'єктами здійснення представництва або ще і за суб'єктами, в інтересах яких воно здійснюється.

Класифікація, що проводиться за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво, -- представництво громадян і представництво юридичних осіб, -- має загальний характер і не узгоджується з їх можливою конкретною правосуб'єктністю у цивільному процесі як сторін, третіх осіб із самостійними вимогами чи третіх осіб без самостійних вимог, у справах позовного провадження, заявників та заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження.

Оскільки класифікація спрямована на виявлення тих чи інших ознак процесуального представництва, вона можлива: з підстав виникнення, за способом виникнення, за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво в суді, та за ознаками осіб, котрі його здійснюють.

З підстав виникнення слід розрізняти законне і договірне представництво. За способом виникнення -- добровільне і необхідне (факультативне й обов'язкове). За ознаками осіб, інтереси яких представляють, представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб (із самостійними вимогами і без самостійних вимог); заявників і заінтересованих осіб; органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, трудових колективів, які захищають права інших осіб. За ознаками осіб, які здійснюють процесуальне представництво, -- представництво, що здійснюється: адвокатами; юрисконсультами та іншими працівниками організацій; уповноваженими профспілок та іншими громадськими організаціями; батьками, опікунами, піклувальниками; співучасниками; громадянами, які допущені судом до представництва конкретної особи по конкретній страві.

Договірне (добровільне, факультативне) представництво виникає на підставі добровільно укладеного договору доручення, трудового договору, членства в громадській організації та з інших підстав. Воно може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій; уповноваженими організацій, яким надано право захищати права й інтереси інших осіб; співучасниками та іншими особами, які допущені судом до виконання функцій представника.

Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо. Воно здійснюється батьками, опікунами, піклувальниками.

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами. Можливість функціонування адвокатури для подання юридинної допомоги передбачена ст. 159 Конституції України, а організація і порядок її діяльності визначаються Законом від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону «Про адвокатуру» адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокати дають консультації і роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть, подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям, здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності та інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством (ст. 5 Закону). Закон України «Про адвокатуру» від 19.12-92 №2887-ХІІ

Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих законом, статутом чи положенням, або їх представники -- юрисконсульти, інші співробітники або адвокати.

Правом здійснення процесуального представництва в цивільному судочинстві наділені також уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, -- у справах членів цих організацій. Такими є громадські організації, якими відповідно до Закону від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян» будуть об'єднання громадян, створені для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. 3). Ними є масові рухи, жіночі, ветеранські організації, організації інвалідів, молодіжні і дитячі організації, наукові, технічні, культурно-освітні, культурно-спортивні та інші добровільні товариства, творчі спілки, земляцства, фонди, асоціації та ін. (ст. 1). Правову допомогу раціоналізаторам і винахідникам подають Товариство раціоналізаторів та винахідників України, його обласні, міські, районні ради. В необхідних випадках відповідна рада виділяє своїх представників для кваліфікованого ведення в суді справи по захисту авторських прав винахідників та раціоналізаторів незалежно від членства їх у цій громадській організації. Закон України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992 №2460-ХІІ

Членство в громадській організації само по собі не є підставою для виникнення процесуального представництва. Для цього додатково необхідне волевиявлення особи, яка потребує представництва. За відсутності на це згоди уповноважений громадської організації не може бути допущений судом до здійснення функції процесуального представника.

У справах, що виникають з авторських, суміжних, інших прав інтелектуальної власності, процесуальне представництво можуть здійснювати на договірних засадах уповноважені державного підприємства Українського агентства з авторських і суміжних прав (УААСП), яке перебуває у сфері управління Державного департаменту інтелектуальної власності, створеного в системі Міністерства освіти і науки України за постановою Кабінету Міністрів України № 601 від 4 квітня 2000 р.

У справах, в яких беруть участь сторонами декілька позивачів чи декілька відповідачів, співучасники можуть доручити ведення справи одному із співучасників. Такий співучасник буде суміщати в одній особі виконання функцій сторони (позивача чи відповідача) і процесуального представника іншого співучасника.

Процесуальними представниками сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути також особи, допущені судом на їх прохання до участі в справі (наприклад, родичі, співробітники, друзі).

Кодекс законів про шлюб та сім'ю України покладає захист прав й інтересів неповнолітніх дітей на їх батьків, які діють без особливих на те повноважень. Опікуни і піклувальники мають право і зобов'язані захищати права та інтереси осіб, які перебувають під опікою і піклуванням.

У справі, в якій повинен брати участь спадкоємець померлої чи оголошеної в установленому порядку померлою особи, якщо спадщина ще ніким не прийнята, процесуальним представником виступає опікун, призначений для управління та охорони спадкового майна.

Законні представники можуть доручити вести справу в суді іншій особі, яку вони обрали як представника.

З урахуванням викладеного можна окреслити основні ознаки судового представництва.

По-перше, судове представництво в цивільному процесі характеризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах особи, суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси якої підлягають захисту в суді. Представник, беручи участь у справі, не набуває для себе будь-яких благ, що пов'язані з вирішенням спору або інших правових питань. Всі правові наслідки дій представника поширюються лише на особу, яку він представляє.

По-друге, представництво здійснюється від імені того суб'єкта, суб'єктивні права або інтереси якого підлягають судовому захисту.

По-третє, представника в суді може мати лише визначене законом коло суб'єктів. Ці суб'єкти є особами, що беруть участь у справі, тобто посідають визначене процесуальне становище. Крім того, це тільки ті особи, які мають особисту юридичну заінтересованість у розгляді справи.

Нарешті, судовий представник завжди діє в межах наданих йому повноважень, тобто він може здійснювати тільки ті дії, на які йому дано відповідне право (законом або довірителем).

Стаття 44 ЦПК визначає повноваження представника в суді. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.

Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається статтями 248-250 Цивільного кодексу України.

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні.

У разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р..

Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, які складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов. При підготовці справи до розгляду пропонує сторонам при необхідності подати додаткові докази. При розгляді цивільної справи головуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу. Обставини справи виділяються в судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі і закладених в самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 63 ЦПК). Письмовими доказами визнаються такі, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК).

Речовими доказами визнаються ті, що свідчать своїми властивостями про обставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК). Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.

Допустимість засобів доказування визначено в ст.59 ЦПК, там сказано, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р..

Таким чином, за загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 59 ЦПК), але у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості.

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. У простій письмовій формі повинна реалізовуватися значна група угод, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Не можна підтверджувати показаннями свідків уступку вимоги і переведення боргу, що ґрунтуються на угоді, укладеній в письмовій формі, а також в інших передбачених законом випадках.

Список використаної літератури

1. Гражданский процесс: Учеб. Изд. третье, перераб. и доп. / Под ред. В.А.Мусина, Н.А.Чечиной, Д.М.Чечота. - М., 2007

2. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. Мусина В.А., Чечиной М.А., Чечота Д.М. - М.: «Проспект», 2006. - 472 с.

3. Гражданский процесс: Учебник для юридических вузов. / Под ред. проф. М.К. Треушникова. - М.: Новый Юрист, 2008. - 512 с.

4. Гражданское право в вопросах и ответах. Учебн. пособие - Харьков, 2001.

5. Гражданское право Украины - T.I / Под ред А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. - Харьков, 2006.

6. Гражданський процесс : Учебник / Отв. Ред. проф.. В.В. Ярков.- М.: Издательство БЕК, 2001. - 604 с.

7. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, №254/96-ВР.

8. Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров, В.А. Бигун, В.В. Баранкова. - Х.: Право, 2002. - 440 с.

9. Решетникова И.В., Ярков В.В. Гражданский процесс. - М.: Издательство НОРМА, 2006. - 334 с.

10. Советское гражданское право. Учебн. В 2-х томах -Т.І/ Под ред. О. А. Красавчикова - М , 1985

11. Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Х.,: Консум, 2007 р. 407 с.

12. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Курс лекций. - Харьков, 2008

13. Цивільне процесуальне право України: Підручник. В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар та ін.; Х.: Право, 2007..

14. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р.