Міжнародний профспілковий рух, його еволюція і сучасний стан

Міжнародний профспілковий рух: його еволюція і сучасний стан

Соціальність держави, крім багатьох інших індикаторів, вимірюється й результативністю діяльності професійних спілок - важливої складової громадянського суспільства, спрямованої на вдосконалення систем і механізмів соціального захисту людей праці, забезпечення соціальних гарантій і допомоги кожному трудівникові, підвищення ефективності взаємодії з органами влади і роботодавцями. Створення впливових профспілок, спроможних ефективно захищати інтереси працівників, -- невід'ємний атрибут цивілізованої держави. Право на утворення професійних спілок внесено до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 рік) і визнано Міжнародною організацією праці.

Метою профспілкового руху є поліпшення соціально-економічної ситуації, а відтак і зміцнення громадянського миру й демократії; головним покликанням професійних спілок є налагодження конструктивного соціального діалогу, узгодження інтересів найманих працівників, держави і роботодавців шляхом домовленостей, а не руйнівної, агресивної конфронтації.

Загалом профспілки виконують досить широкий спектр соціальних функцій. Вони захищають інтереси робітничого класу у сфері поліпшення умов праці, професійної підготовки, тривалості робочого дня, відпусток, організації виробництва тощо. Слід зазначити, що профспілки діють як захисні організації найманих працівників, які не мають власності, що, у свою чергу, посилює й актуалізує роль колективних організацій людей праці як суб'єктів забезпечення національної (передусім соціальної) безпеки держави.

Ця роль профспілок набуває особливого значення в умовах трансформаційних процесів у державах перехідного типу, до яких належить і Україна.

Європейський профспілковий рух тривалий час характеризувався розмаїттям структур, ідеологій та організаційних форм, що обумовлювалося особливостями їх історичного розвитку. Профспілки можуть створювати власні політичні партії, бути їхніми колективними членами та фінансувати їх із власних політичних фондів, як це робиться у Великій Британії. Це не потребує від них цілковитої схожості у програмах і політичної залежності від партій. Вони мають свою програму, а партії під час виборів лише вносять до своєї передвиборної платформи окремі вимоги профспілкового руху. Профспілки підтримують депутатів, обраних за списками цих партій, проводять брифінги для всіх бажаючих членів парламенту, де висловлюють свою позицію щодо соціально-економічних питань, організують публікації, виступи тощо. Після приходу до влади власних партій профспілки можуть висунути в уряд своїх представників. Разом із політичними партіями, вони можуть утворювати спільні органи місцевої влади (профспілково-лейбористські ради на рівні штатів у Австралії).

Співвідношення самостійності політичної суб'єктності профспілок та політичних сил є важливим питанням розвитку сучасних партійних систем. Ця залежність детермінується і рівнем розвитку партій та профспілок окремо, і особливостями національних політичних систем. Партії переважно шукають найефективніший спосіб впливу на свідомість виборців та громадян як соціальної бази. Ініціатива тут може належати і профспілкам, і політичним силам. Чим розвиненішими та впливовішими є об'єднання працівників, тим самостійніші вони під час вибору політичного партнера. Зменшення самостійності у виборі профспілок пов'язане насамперед із зовнішніми стосовно партійних систем політичними чинниками: нормативним регулюванням державою політичної діяльності громадських організацій, режимними характеристиками політичної системи, а також специфікою політичної активності мас. Ситуація, за якої профспілки цілковито втрачають можливість діяти як політичні суб'єкти й змушені чітко виконувати накази партійного керівництва, є можливою в умовах тоталітаризму. Істотним аспектом, що розкриває сутнісні риси профспілок під час їхньої взаємодії з політичними партіями, слід вважати особливості політичного розвитку окремих країн. На основі їхнього досвіду є можливість побудувати окремі моделі партійно-профспілкової взаємодії.

Політична активність профспілок у контексті взаємодії з партійною системою у країнах Заходу має усталені форми, ритміку та періодичність. Основою обстоювання базових інтересів трудящих слід вважати діяльність галузевих та національних профспілкових організацій з укладення формальних та неформальних угод про співробітництво з політичними силами. Успішність досягнення політичних цілей профспілок зумовлена рівнем та традиціями партнерської взаємодії (проблема рівноправ'я сторін), рівнем організаційної взаємодії та консолідації профспілок (що виявляється у спроможності профцентрів відігравати самостійну роль, обстоювати власні інтереси), перебігом розвитку політичної ситуації у кожній окремій державі, логікою управлінського впливу держави на профспілковий рух. Співвідношення вказаних параметрів є варіативним, проте дає підстави для формування особливих моделей зв'язку профспілок та партійних систем, які можна ідентифікувати за національною ознакою.

Зокрема, французька модель характеризується домінуванням лівих політичних сил у договірних відносинах із профспілками. Історично ліві політичні партії Франції утворювалися, за деяким винятком, без участі профоб'єднань. Тому профспілки є начебто молодшими партнерами політичних партій. Водночас специфічною рисою політичної взаємодії профспілок та політичних партій Франції слід вважати асинхронність політичної діяльності профоб'єднань та політичних партій. Це означає, що страйкова та протестна активність профспілок може не збігатися з виборчими циклами, залежить здебільшого від соціально-економічного стану та перспектив об'єднань працівників. Тому в окремих випадках профспілки оголошували загальнонаціональні страйки навіть в умовах урядування соціалістів, із якими їх традиційно пов'язували договірні відносини. Політична ситуація у Франції характеризується з початку ХХІ століття домінуванням правих політичних сил, що зумовлює спроби «витіснення» профспілок із політичної арени. У відносинах із державою важливим чинником є менеджеріальне регулювання економічних процесів, що означає тенденцію до скорочення соціальних програм та твердішу позицію держави стосовно поліпшення умов праці.

Особливістю договірних взаємодій лівих політичних партій Італії та італійських профспілкових об'єднань стала зміна орієнтацій політичних сил та позиції загальнонаціональних об'єднань трудящих. Причина таких трансформацій - невиконання лівими урядовими коаліціями передвиборних домовленостей. Організаційний склад профспілкових об'єднань та їхня налаштованість на співпрацю в італійській моделі виявилися на основі конкурентних відносин.

Логіка взаємин з державою на основі емпіричних фактів проявилася в тому, що праві уряди Італії, зокрема й С. Берлусконі, різко змінювали позицію держави в бік обмеження активності профспілок. Політична ситуація в Італії виявилася загалом сприятливою для плідної співпраці профспілок країни з політичними партіями. Парламентська демократія з її численними виборами сприяє збереженню стійких стосунків між політичними силами та профспілками, оскільки перші зацікавлені у таких взаєминах в умовах нестабільної політичної ситуації.

Німецька модель взаємин профспілок і політичних партій характеризується функціонуванням у межах системи корпоратизму. Вона передбачає тісну співпрацю профспілок як представників соціальної групи найманих працівників із групами економічних інтересів, що представляють широкі кола підприємців Німеччини. Партії виступають свого роду «фіксаторами» загальносуспільних домовленостей, здійснюючи розподіл суспільних ресурсів відповідно до пріоритетів основних корпорацій: підприємців, найманих працівників, працівників бюджетної сфери. Зміна балансу у взаєминах корпорацій призводить до зміни правлячої коаліції внаслідок переформатування більшості в парламенті. А вона, у свою чергу, змінюється у результаті зміни параметрів соціально-економічного розвитку, що можуть, наприклад, загрожувати стабільності соціальних гарантій. Рівень консолідації та організаційної взаємодії профспілок у ФРН залишається стабільно високим.

Специфіка державної регуляції соціально-трудових відносин у німецьких умовах цілковито залежить від позиції земельних та місцевих урядів. Особливістю політичної позиції сучасних німецьких профспілок треба вважати також їхнє двозначне ставлення до питання імміграції. Подеколи позиція профспілок стосовно іммігрантів істотно відрізняється від позиції федеральних органів державної влади. Водночас профспілки не заперечують проти збільшення кількості своїх членів за рахунок іммігрантів.

Особливістю шведської моделі є тісна співпраця профспілок та Соціал-демократичної партії, що ґрунтується на ідеологічній основі. Шведські соціал-демократи та профспілки були об'єднані ідеєю побудови суспільства загального добробуту, яка почала втілюватися в життя починаючи з 30-х років ХХ століття. Безперешкодний розвиток цього проекту тривав до кінця 80-х. Рівень організаційної єдності та консолідованості профспілок у Швеції залишався стабільно високим і в період домінування соціал-демократів, і під час відходу їх від правлячої коаліції. Водночас шведські профспілки диференційовано підтримують міжнародний робітничий рух. Логіка взаємодії з владою для профоб'єднань Швеції не виходить за межі основних корпоративних угод, немає істотної специфіки на локальному рівні, а також особливостей у стосунках профоб'єднань, державного виконавчого апарату та центральних органів держави, що формуються політично. Привертає увагу патріотизм шведських профоб'єднань, які лояльно ставляться до королівської форми правління.

Оскільки політичній системі розвиненого демократичного суспільства властиві багатопартійність і політичний плюралізм, цілком природною є розмаїтість ідеологічних настанов у відносинах із профспілками, наявна в цих країнах.

Незважаючи на різноманіття форм співробітництва профспілок та робітничих партій, ці відносини сьогодні досить складні. Тертя й суперечності, що періодично загострюються, виникають насамперед у взаєминах із партіями соціал-демократичними (навіть у країнах, де колись були сильні комуністичні партії, сьогодні вони перебувають у стані глибокої кризи). Однак загалом їхні відносини можна назвати «родинними»: їх поєднує загальна у своїй основі ідеологічна позиція, класова база, що значною мірою збігається, іноді взаємне переплетення керництва, а також нерідко міцні зв'язки на особистісному рівні.

З одного боку, профспілкові об'єднання у сучасному світі тісно пов'язані з національним контекстом, що є чинником збільшення різноманіття підходів у взаємодіях партій та профспілок. Кожна держава має власний досвід і конфігурації взаємодії партійних організацій та об'єднань працівників. Це проявляється у різних ідейних платформах, формах співпраці або антагонізму. Крім того, неоднакова періодичність та логіка виборчих циклів, особливості кожної партійної системи загалом утворюють масив інформації, надзвичайно складний для інтерпретації та узагальнення.

В процесі розширення і поглиблення євроінтеграції, європейський профспілковий рух вступив у нову енергійну фазу розвитку, відбулися процеси широкомасштабного злиття профспілок, з'явилися можливості для їх об'єднання в міжнародному масштабі”.

Актуальність досліджень з цієї проблематики обумовлюють, зокрема, такі висновки вчених: поступальний розвиток соціальних форм життєдіяльності призводить до їх диференціації, виокремлення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності; держава поступово передає, а інститути громадянського суспільства перебирають на себе повноваження щодо контролю над сферами соціальної життєдіяльності, на загальному тлі поглиблення процесів євроінтеграції і глобалізації слід очікувати послаблення впливу національної держави на соціальну сферу; загальне спрямування зміни національної системи соціального захисту визначатиметься еволюцією європейської соціальної моделі загалом.

Утім на загальному тлі збільшення кількості профспілок і профоб'єднань спостерігається скорочення загальної чисельності їх членів: профспілковий рух за останні десять років щороку втрачав понад мільйон членів. За даними соціологічних досліджень, членами профспілок є нині трохи більше 21 % громадян України. За даними ООН, лише 12 % робочої сили було об'єднано в профспілки у Франції, 16 % -- в Іспанії, 17 % -- у США, 26 % -- у Швейцарії, 42 % -- у Великій Британії.

Причинами цього є скорочення кількості робочих місць, перетікання робочої сили у підприємницький сектор на малі, приватні підприємства, у фермерські господарства. Крім того, спостерігається й вихід з профспілок внаслідок розчарування у їх спроможності належним чином захистити людину, яка опинилася у складних життєвих умовах.

За таких обставин профспілки все більше відходять від своєї основної функції -- захисту прав найманих працівників; більше того - вони активно лобіюють в органах державної влади інтереси роботодавців, що, у свою чергу, підвищує ризик політизації профспілкового руху.

Захисну функцію профспілки здійснюють і шляхом надання адвокатського захисту в судах і комісіях з трудових спорів, що діють на підприємствах. Прагнення роботодавців досягати економічного розвитку, ігноруючи права та інтереси найманих працівників при підтримці влади, яка проводить політику на принципах ринкового фундаменталізму, ускладнює реалізацію прав професійних спілок та розвиток соціального партнерства.

Варто зазначити, що в такій, наприклад, розвиненій країні Заходу, як Франція, правовий статус профспілок не залежить від їх чисельності, галузевого чи ідейного профілю. В Преамбулі Конституції Четвертої Республіки, яка була без змін включена до чинної Конституції П'ятої республіки, записано: „Кожна людина може захищати свої права та інтереси через профспілкову діяльність і належати до профспілки за своїм вибором. Право на страйк здійснюється в межах законів, які його регламентують”. Що стосується участі громадян у різних формах безпосередньої демократії з метою захисту конституційних прав і свобод, то показовим може бути приклад Македонії. У статті 21 конституції цієї країни зазначається: „Громадяни мають право мирно збиратися і висловлювати публічний протест без попереднього інформування влади і без спеціального дозволу…”.

Тим часом, за деякими дослідницькими підходами, роль вітчизняних профспілок в сучасних трансформаційних процесах розглядається тільки як чинник забезпечення політичної стабільності. Зокрема, абсолютизується „політична мобілізація за професійною належністю”, яка „має шанс стати чинником подолання тенденцій технологічно-маніпулятивної мобілізації електорату”, обґрунтовується важливість наявності в суспільстві „профспілкової політичної сили”, здатної „змінити баланс сил у груповому розподілі сфер впливу у парламенті, виконавчій владі та органах місцевого самоврядування”. Ці положення вважаємо досить дискусійними, такими, що не відображають реалій сьогодення, адже виключають дослідження діяльності профспілок (як й інших громадських об'єднань) у контексті ризику їх політизації для суспільно-політичної стабільності, загалом для національної безпеки держави.

Особливий наголос зробимо на тому, що законодавство багатьох держав забороняє політичну діяльність профспілок: вони не можуть ставити перед собою політичні цілі, висувати політичні вимоги, проводити мітинги, демонстрації, збори та інші заходи на підтримку чи проти політичних партій і кандидатів на виборах тощо. Така позиція властива і зарубіжним дослідникам, які дотримуються соціал-демократичної традиції, наполягаючи на тому, що метою профспілкового руху є демократична участь в урегулюванні умов праці, а головним фокусом його діяльності є робоче місце.

Для унеможливлення політизації професійних спілок, необхідно змінити підходи до їх формування і конкретизувати напрями їх діяльності. По-перше, слід чітко визначити, хто і на якій основі може бути членом профспілки, аби не допустити загальної політизації профспілок та їх залежності від роботодавців. По-друге, треба встановити відповідальність профспілкових чиновників за зловживання службовим становищем. По-третє, необхідно доповнити законодавство нормою щодо безпартійності керівництва будь-яких професійних спілок, що дозволить зробити громадські об'єднання більш-менш незалежними від будь-якої політичної сили.

Не можна виключати, що зміна ролі, яку виконують сьогодні професійні спілки, пов'язана з тим, що на арені виробничих відносин з'явилися нові дійові особи -- з одного боку, власники, їх представницькі органи та роботодавці, а з іншого -- наймані робітники, інтереси яких не завжди збігаються з інтересами перших. Отже зараз ми маємо іншу базу відносин між найманим трудом та капіталом. Актуальність цього висновку підтверджує впровадження у сфері виробництва зовсім іншої, ніж попередня (що базувалася на споживацьких запитах працюючих до профспілок щодо розподілу ними колективних матеріальних благ і соціальних послуг) модель взаємовідносин „роботодавець -- найманий працівник”, яка базується на принципах соціальної відповідальності бізнесу, соціального партнерства бізнесу, влади і роботодавців. Це свідчить, що взаємодія праці і капіталу поступово переходить на загальносвітові стандарти.

Держава має активно сприяти профспілкам у встановленні партнерських відносин з роботодавцями та їх об'єднаннями. На переконання роботодавців, партнерство бізнесу, влади і роботодавців вже дає цілком реальний економічний ефект: посилюється мотивація працівників, зменшується плинність кадрів, зростає продуктивність праці тощо. Головне, що у виграші залишаються обидві сторони

Серед основних проблем сучасного профспілкового руху назвемо такі: постійне зниження рівня довіри населення до профспілок; незацікавленість та неспроможність профспілок опікуватися працівниками нових форм господарювання, приватних фірм зокрема; недостатня підтримка профспілками тих, хто втратив роботу; надмірна політизація профспілкового руху, посилення залежності „незалежних” профспілок від певної політичної сили.

Тривожною є тенденція до встановлення субординаційних відносин - залежності профспілок від органів влади і політичних партій. За таких обставин профком фактично перетворюється на інтегровану структуру адміністрації підприємства, що створює підґрунтя для адміністративно-економічних груп і певних політичних сил у контексті появи для них нових можливостей для маніпулювання суспільною свідомістю та використання у своїх цілях потенціалу професійних спілок.

Та чи не найнебезпечнішою тенденцією можна вважати розколотість сучасного профспілкового руху. Все вищезазначене аж ніяк не заперечує того, що профспілки можуть бути стабілізуючим і об'єднавчим фактором розвитку суспільства. Утім, лише за певних умов: по-перше, коли профспілки як групи тиску наполегливо захищатимуть у політико-владних структурах права та інтереси різних верств населення за професійною належністю; по-друге, коли запрацює система соціальної відповідальності бізнесу; по-третє, коли держава належним чином виконуватиме свої обов'язки щодо профспілок, визначені Концепцією реформування політичної системи України - удосконалюватиме нормативно-правову базу їх діяльності з метою забезпечення повноти реалізації їх можливостей і функцій; забезпечуватиме участь профспілок у виробленні та прийнятті рішень щодо соціально-трудових відносин і соціальної стабільності суспільства; сприятиме переходу профспілок від радикальних методів обстоювання прав та інтересів своїх членів до цивілізованих переговорних процедур; дбатиме про поліпшення умов профспілкового руху на засадах здорової конкуренції.

Слід зауважити, що поряд з ідеологіями соціал-демократії та комунізму важливого значення набули релігійний фундаменталізм (конфесійні профспілки та партії) та націоналізм (постколоніальні держави й сепаратистські рухи) як чинники двосторонньої співпраці. Водночас об'єднавча сила ідеологічного підґрунтя майже в усіх розглянутих випадках мала обмежений часом характер. Із зміною політичного статусу партій (найчастіше з опозиційних на правлячі) спільність ідейних позицій утрачала потенціал для утримання союзників у договірних відносинах. Утрата значення чинників ідеологічної спільності також зумовлювалася логікою розвитку постіндустріального масового суспільства (зменшення монологічного впливу ідеологій на свідомість в умовах диверсифікації джерел інформації), а також розвитком процесів глобалізації. Останні спричинили опір процесам міграції, що спонукало трудящих віддавати голоси за консервативні партії. Така радикальна зміна політичних орієнтацій безповоротно визначила і стратегію партій у відносинах із профспілками, і механізми політичного ангажування професійних об'єднань, котрі здебільшого орієнтуються на кон'юнктурні позиції та ділові домовленості, а не на абстрактну ментальну спорідненість.

Розвиток профспілок має досить суперечливий характер, а функціонування цього інституту громадянського суспільства загалом інертне. Дієвою підмогою для зміцнення профспілок, захисту ними законних прав громадян мають слугувати законодавчо визначені стандарти не лише прожиткового мінімуму, але й всі інші соціальні стандарти - норми погодинної оплати праці, заробітної платні, відпусток тощо.

Важливим є закріплення такого правового статусу профспілок, який відповідав би ринковим відносинам, до якого варто було б віднести закріплення на законодавчому рівні не тільки прав, але й обов'язків профспілкових керівних органів. Корисним міг би бути й досвід інших країн, законодавством яких заборонено включати до складу профспілки, що складається з найманих працівників, осіб, що належать до адміністрації, навіть найнижчої ланки.

Перспективними напрямами діяльності професійних спілок за нинішніх реалій є такі: обстоювання прав трудового колективу у відносинах з роботодавцем; представництво інтересів членів профспілок в судових органах та правозахисних організаціях; укладання колективних договорів з роботодавцями і органами влади; активна участь у розробці законів, що стосуються зайнятості та умов оплати і безпеки праці; створення установ з науково-аналітичного супроводу розвитку профспілкового руху; організація страйків та інших мирних акцій протесту відповідно до визначених чинним законодавством статутних цілей професійних спілок.