Земельні та трудові відносини фермерських господарств

Реферат

на тему:

«Земельні та трудові відносини фермерських господарств»

План

1. Земельні відносини фермерських господарств

2. Трудові відносини фермерських господарств

1. Земельні відносини фермерських господарств

Фермерське господарство є перш за все особливим суб'єктом землевикористання.

Будучи юридичне створеним у наслідок одержання земель з цільовим призначенням для організації господарства, земельні відносини і надалі залишаються бути провідними в ньому. З ними пов'язана вся праця членів фермерського господарства та найманих працівників. Саме ця праця породжує майнові та інші здобутки господарства та його членів.

Фермерські господарства, як і інші сільськогосподарські товаровиробники, за умов ринкових відносин все більше використовують землі для одержання прибутку, забезпечення своєї аграрної підприємницької діяльності. З цим пов'язана інтенсифікація процесу землевикористання, що в свою чергу активізує потребу раціонального використання та охорони земель, на що, на жаль, сучасне земельне та аграрне законодавство України майже не скеровується.

Фермерське господарство, використовуючи ефективно землі, має широку сферу виробничої діяльності. Користуючись статусом юридичної особи, вони мають при цьому спеціальну правоздатність.

Фермерське законодавство прямо не закріплює положення про спеціальну правоздатність фермерських господарств. Проте, з аналізу змісту статей 1, 24, 25 Закону України «Про фермерське господарство» можна дійти чіткого висновку про те, що йдеться про аграрну (сільськогосподарську) правоздатність цих суб'єктів. До такого ж висновку призводить і аналіз статті 2 Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок», яка визначає платників цього податку, ставлячи у пряму залежність від сільськогосподарського характеру їх діяльності Отже, фермерське господарство створюється для здійснення насамперед сільськогосподарської діяльності. Певне законодавче визначення змісту цієї діяльності ми знаходимо у зазначеному Законі про фіксований сільськогосподарський податок, а саме стаття 2 закону зазначає, що це - «зайняття виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції».

Аграрна наука визначає сільськогосподарську діяльність як діяльність по обробітку землі, виробництву продукції рослинництва і тваринництва.

Разом з тим, як суб'єкт підприємництва в сільському господарстві, фермерське господарство наділене правом мати цивільні права та обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів і іншої діяльності, не заборонених законом.

Особливість сільськогосподарської діяльності полягає в тому, що вона ведеться з використанням грунтів як основного засобу виробництва. Фермерське господарство володіє чи користується землями на різних правових підставах, але воно завжди здійснює вплив на землі - обробляє їх, вилучає з них корисні властивості, тим самим змінюючи їх якісний стан.

Здійснення повноваження користування землею грунтується на праві самостійного господарювання на землі. Але ця самостійність реалізується в межах основної вимоги раціонального використання сільськогосподарських земель (їх ефективного використання у відповідності з цільовим призначенням).

Стаття 12 Закону України «Про фермерське господарство» визначає декілька суб'єктів права власності і землекористування в особі фермерського господарства.

Обсяг прав і обов'язків з використання земель закріплений у Земельному кодексі України та у Законі України «Про фермерське господарство» та деяких інших нормативно-правових актах. Земельний кодекс у статті 90 дає перелік прав власників земельних ділянок, а в статті 95 - перелік прав землекористувачів. Закон «Про фермерське господарство» містить окрему статтю 14 щодо переліку зазначених прав фермерського господарства та його членів.

Фермерське господарство та його члени відповідно до закону, зокрема, мають такі права:

продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

самостійно господарювати на землі;

власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

на відшкодування збитків;

-споруджувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди;

- реалізовувати вироблену сільськогосподарську продукцію на вітчизняних ринках і поставляти на експорт.

У статті 16 Фермерського закону закріплено право фермерського господарства на спорудження житлових будинків, господарських та інших будівель і споруд на належних йому, його членам на праві власності земельних ділянках відповідно до затверджених документації із землеустрою та містобудівної документації у встановленому законом порядку.

Однак будівництво на орендованій земельній ділянці житлових будинків, господарських будівель та споруд фермерське господарство - орендар погоджує з орендодавцем.

Законодавство закріплює право фермерського господарства та його членів самостійно господарювати на землі. Це означає, що вони мають право використовувати землі на власний розсуд самостійно (без будь-яких державних вказівок, а також згоди орендодавців) встановлювати конкретні напрями господарювання на них.

Але необхідно наголосити, що фермерське господарство, як суб'єкт підприємницької діяльності, повинно дотримуватися вимог статті 4 Закону України «Про підприємництво», якими встановлено обмеження в здійсненні цієї діяльності. Зокрема, не вправі займатися діяльністю, пов'язаною з обігом наркотичних засобів (вирощуванням льону, виготовленням макової соломки тощо), видобуванням бурштину, виготовленням зброї.

Виробленою (вирощеною) продукцією, доходами від її реалізації, а також посівами і посадками сільськогосподарських культур і насаджень члени фермерського господарства розпоряджаються на власний розсуд, відповідно до статуту господарства за взаємною згодою.

У статті 18 Закону України «Про фермерське господарство» надано право фермерському господарству для власних потреб використовувати загальнопоширені корисні копалини (пісок, глину, гравій, торф тощо) лісові угіддя, водні об'єкти та прісні підземні води, що знаходяться на земельній ділянці, відповідно до законодавства України.

Кодекс України про надра надає право землекористувачам та землевласникам у межах наданих їм земельних ділянок без спеціальних дозволів (ліцензій) і без гірничого відводу видобувати для своїх господарств і побутових потреб лише так звані копалини місцевого значення (раніше називалися «загальнопоширеними»).

Перелік цих копалин встановлюється Кабінетом Міністрів України; переважно до них належать пісок, глина, гравій, торф. Однак у статті 23 Кодексу України про надра встановлено, що ці корисні копалини та торф можуть використовуватися загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів.

Відповідно до статті 17 Фермерського закону на землях фермерських господарств особи мають право вільного проходу, проїзду всіма видами транспорту по дорогах, пересування на човнах, купання у водоймах на належних фермерським господарствам на праві власності або праві оренди земельних ділянках, розміщення наметів і проживання в них, розведення багаття та інші дії, що дозволяються за згодою їх власників, крім випадків встановлення за рішенням суду земельних сервітутів, за умови збереження природних компонентів в екологічно чистому вигляді.

Однак звертаємо увагу на те, що у статті 99 Земельного кодексу перелік видів сервітутів набагато ширший, ніж у статті 17 Фермерського закону.

У фермерському господарстві також можуть бути встановлені такі види земельних сервітутів:

право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

право відводу води із своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці та право проходу до природної водойми;

право поїти худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

право проходу худоби за наявним шляхом;

право встановлення будівельних риштувань та скла дування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд.

Юридичні особи - власники об'єктів (газо-, нафтопроводів, ліній електропередач, зв'язку тощо), що проходять через земельні ділянки фермерських господарств, мають право доступу до таких об'єктів на підставі угоди, укладеної з відповідним фермерським господарством, відповідно до затвердженої документації із землеустрою або встановленого земельного сервітуту.

Нагадаємо, що відповідно до глави 16 Земельного кодексу України, земельні сервітути можуть бути як постійними, так і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення фермерського господарства земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Відповідно до статті 98 Земельного кодексу України, земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Встановлення сервітуту відбувається за договором між власниками сусідніх земельних ділянок після досягнення всіх істотних умов договору, в тому числі строку, обсягу права земельного сервітуту, плати, надання йому відповідної форми та державної реєстрації.

У випадку недосягнення згоди між сторонами, встановлення сервітуту є можливим лише на підставі рішення суду.

Сервітут - це суб'єктивне право особи, яка є власником чи користувачем домінуючої земельної ділянки. Тому він зберігає свою дію у разі переходу прав власності на земельну ділянку до іншої особи і не може бути самостійним предметом відчуження.

Відповідно до статті 102 Земельного кодексу України право сервітуту припиняється у випадках:

поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

рішення суду про скасування земельного сервітуту.

Ми погоджуємося з О. Саєнко, що найретельніше дотримання сервітутарієм своїх обов'язків не може виключати виникнення деліктних відносин .

Шкода, завдана реалізацією права сервітуту, повинна відшкодовуватися в повному обсязі в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» з наступними змінами, в тому числі внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 року за № 21.

У разі вилучення земель (викупу), що використовує господарство, зокрема для державних або громадських потреб, фермерське господарство має право на відшкодування збитків і втрат, які заподіяно вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельної ділянки.

Таке ж право на відшкодування має господарство у випадку погіршення якості земель або приведення їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій і громадян.

Законодавець у статті 15 Фермерського закону говорить про обов'язки фермерського господарства та членів господарства як суб'єктів, а саме:

забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням;

додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; сплачувати податки та збори;

не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

не допускати зниження родючості ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів;

-дотримуватися санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції;

дотримуватися правил добросусідства та встановлених обмежень у використанні земель і земельних сервітутів;

зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Однак законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

В усіх зазначених випадках йдеться про землі сільськогосподарського призначення, тобто найбільш цінні і пріоритетні за їх правовим режимом у складі земель України. Вони використовуються в фермерському господарстві як основний засіб виробництва і насамперед це надає сільськогосподарській праці істотні особливості. Фермерські господарства, як власники земель і землекористувачі, зобов'язані щорічно сплачувати земельний податок або орендну плату.

За новою редакцією Закону України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року плата за землю залежить від грошової оцінки земель. Вона визначається за Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженої Кабінетом Міністрів України 23 березня 1995 року з наступними змінами.

Земельний податок господарства сплачують за землі, які є у них на праві приватної власності та надані в користування (окрім орендованих). За орендовані землі сплачується орендна плата за домовленістю сторін, яка визначається в договорі оренди. Ці відносини регулюються зараз Законом України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року з наступними змінами.

Згідно статті 22 Закону орендна плата може встановлюватися у таких формах: грошовій, натуральній (за визначеною кількістю чи частиною продукції, яка одержується з орендованої земельної ділянки) та відробіткові (надання послуг орендодавцю). Сторони можуть передбачити у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначити інші форми плати.

Слід зазначити, що обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

У випадку оренди земельних ділянок для сільськогосподарського використання державної і комунальної власності фермерським господарством, орендна плата відповідно до статті 23 Закону України «Про оренду землі» переглядається один раз на три роки в порядку, встановленому законом або договором оренди.

Однак орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається лише за згодою сторін.

Також орендар вправі вимагати відповідного зменшення орендної плати у випадку, якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не з його вини.

Нагадуємо, що строк дії договору оренди землі не може перевищувати 50 років та він підлягає державній реєстрації. Розмір земельного податку не залежить від конкретних результатів діяльності фермерського господарства.

Згідно з Законом України від 17 грудня 1998 року «Про фіксований сільськогосподарський податок», починаючи з 1 січня 1999 року по 1 січня 2004 року запроваджується єдиний сільськогосподарський податок, що сплачується сільськогосподарськими товаровиробниками, у тому числі фермерськими господарствами замість 12 різних податків і обов'язкових платежів.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, які є в фермерському господарстві як у власності, так і в користуванні, в тому числі на умовах оренди, а також земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибальськими та риболовецькими господарствами для розведення, вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах).

У випадку, коли у звітному періоді відбувається зміна площ сільськогосподарських угідь, у зв'язку з набуттям права землевласника або землекористувача відповідно фермерське господарство зобов'язане здійснити уточнення сум податкових платежів на період до закінчення податкового року і протягом місяця надати розрахунки до органів державної податкової служби за місцем знаходження платника податку.

Ставка податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до її грошової оцінки, про веденої за станом на 1 липня 1995 року, відповідно до Методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Зокрема, ставка фіксованого сільськогосподарського податку для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,5 грошової оцінки земель, а для багаторічних насаджень - 0,3.

Для фермерських господарств, які здійснюють діяльність у гірських зонах та на поліських територіях, встановлені зменшені ставки фіксованого сільськогосподарського податку.

Платником цього єдиного податку є таке фермерське господарство, яке займається виробництвом (вирощенням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, а також яке займається розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах), у якому сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 75 % загальної суми його валового доходу.

Однак, якщо у звітному податковому періоді валовий дохід від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки становить менш як 75 відсотків загальної суми валового доходу, фермерське господарство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підставах.

Фермерські господарства повинні застосовувати грунто-охоронні заходи, спрямовані на стабілізацію і наступне підвищення родючості. Серед них важливе значення надається запровадженню та освоєнню ґрунтозахисних сівозмін.

Земельні відносини є визначальними для виникнення трудових, майнових, управлінських та всіх інших відносин у фермерських господарствах.

2. Трудові відносини фермерських господарств

Фермерські господарства як суб'єкти права безвідносно до членів господарства і так званих найманих працівників, не можуть бути носіями трудових прав та обов'язків. Проте, з названими суб'єктами вони можуть перебувати у трудових відносинах. Причому, члени фермерського господарства та наймані працівники є носіями трудових прав та обов'язків на різних галузевих правових підставах. Трудова правосуб'єктність голови фермерського господарства та інших членів господарства виникає на підставі спеціального -фермерського законодавства, зокрема, Закону України «Про фермерське господарство».

Можна вважати, що трудова правосуб'єктність членів фермерського господарства закріплюється нормами аграрного законодавства.

Водночас, ми можемо зробити висновок про те, що в даному разі йдеться не про загальну і навіть не про галузеву, а про спеціальну трудову правосуб'єктність членів такого господарства. Це означає, що вони можуть бути учасниками тільки тих трудових правовідносин, які визначено зазначеним фермерським законом і що юридична природа цих відносин зумовлена загальними та спеціальними принципами аграрного законодавства.

В селянському фермерському господарстві може бути три категорії працюючих:

члени фермерського господарства;

наймані працівники;

особи, що працюють на цивільно-правових засадах.
Особливий правовий статус мають працюючі в ньому члени фермерського господарства. Його специфіка насамперед пов'язана з суб'єктним складом працівників. Отже, йдеться про фермерське господарство як про сімейно-родин-но-трудове об'єднання осіб.

Але фермери - це не наймані працівники, вони - власники майна і господарі свого виробництва, їх трудова діяльність ґрунтується на членстві в фермерському господарстві, і, будучи одночасно власниками і господарями, вони самі встановлюють для себе правила поведінки.

Трудові відносини членів фермерського господарства визначаються і регулюються ними самими. Проте, таке регулювання обов'язково повинно знаходити свій офіційний вираз у статуті господарства та в Правилах внутрішнього розпорядку фермерського господарства. В цих правових документах регламентується весь процес спільної праці, чіткий трудовий режим, періоди відпочинку, відпусток, заходи заохочення та дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання трудових обов'язків.

Звичайно, враховуючи родинний склад членів фермерського господарства і презумпцію їх добрих взаємних стосунків, їх трудові права та обов'язки повинні розумно поєднуватись і суміщатись, що також оговорюється в зазначених документах.

На нашу думку, варто погодитися із Ю. В. Мольковим, що Правила внутрішнього трудового розпорядку можуть включати такі розділи: загальні положення, порядок прийому і припинення членства в фермерському господарстві, основні права та обов'язки його членів, робочий час і час відпочинку, оплату праці і розподіл прибутків, матеріальну відповідальність, охорону праці і соціальні права, порядок розгляду спорів. Фермерське господарство - це, як правило, невеликий колектив родичів, тому не завжди ефективно нав'язувати їм застосування норм трудового права. Проте, такого роду локальний нормативно-правовий стан повинен регулювати не тільки трудові, а й інші внутрішні відносини в господарстві (правлінські, земельні, майнові).

Праця в сільському господарстві є не чим іншим, як зем-левикористанням, а його раціональність є такою трудовою діяльністю, яка є екологічно обгрунтованою і більш доцільною. В силу цього трудові відносини в сільському господарстві органічно поєднуються з земельними відносинами.

Природні властивості сільськогосподарської праці завжди будуть відрізняти її від праці в промисловості, а тому вимагати спеціальної правової регламентації. Слід зауважити, що згідно пункту один статті 27 Закону України «Про фермерське господарство», трудові відносини у фермерському господарстві ґрунтуються на праці його членів. На мою думку, ця позиція правомірна, адже праця в сільському господарстві вимагає повсякденної віддачі.

При цьому виникає питання про правові підстави звільнення голови або членів фермерського господарства у випадку, коли вони не працюють у господарстві, наприклад, виїхали на роботу за кордон і не звільнились із господарства. Стаття 41 КЗпП України зазначеної підстави для звільнення не передбачає. Отже, в такій ситуації йдеться лише про виключення такої особи з членів господарства. Але ця норма поки що відсутня у фермерському законодавстві, як і взагалі положення про підстави та порядок припинення членства в фермерських господарствах. Воно мусить бути доповнено такими нормами, а поки що ці питання слід врегулювати в статутах фермерського господарства та Правилах внутрішнього розпорядку.

Матеріальна та дисциплінарна відповідальність членів господарства, заходи впливу регулюються статутами та Правилами внутрішнього розпорядку.

На членів фермерського господарства не поширюється законодавство про працю. Проте, самостійно регламентуючи свій трудовий статус, вони можуть запозичити ідеї певних норм трудового законодавства.

У фермерських господарствах трудові відносини можуть регламентуватись різним чином, але деякі загальні принципи мусять бути однаковими для всіх. Так, наприклад, члени фермерського господарства оплату праці одержують внаслідок розподілу натуральних і грошових доходів господарства, а не заробітку - щомісячну плату у заздалегідь визначених розмірах. Тому йдеться саме про їх «оплату праці», а не про їх заробітну плату (її отримують наймані працівники).

У випадку заподіяння шкоди фермерському господарству її членом, відповідальність несе винний.

Як зазначалося раніше, фермерське господарство, у випадку виробничої потреби, має право запрошувати на роботу найманих працівників. Така необхідність виникає майже у всіх фермерських господарствах та зумовлена сезонністю багатьох сільськогосподарських робіт, особливо в галузях землеробства, коли урожай необхідно зібрати у стислі строки.

Технічний прогрес вимагає висококваліфікованої робочої сили. Вважається за доцільне складання графіку робіт з вказівкою, які саме працівники необхідні та коли. Такий графік дозволить не тільки визначити потреби в праці, але і продумати резерви скорочення трудових затрат.

Оплата праці громадян, які працюють у фермерському господарстві за трудовим договором (контрактом), включається до складу поточних витрат та здійснюється господарством у першу чергу. Вона не залежить від результатів роботи господарства, якщо на це немає особливої угоди, але не повинна бути нижчою за встановлений державою розмір мінімальної заробітної плати і передбачену законом тривалість щорічної відпустки.

Трудовий договір (контракт) укладається з найманими працівниками у письмовій формі. В ньому необхідно зазначити термін дії договору, умови праці та відпочинку (тривалість робочого дня, вихідні дні, щорічна оплачувана відпустка, форми оплати праці та її розміри, харчування тощо). Сторонами в договорі слід вважати: фермерське господарство (в особі його голови) і особу, яка залучається до роботи в господарстві. Це підтверджується пунктом два статті 4 Закону України «Про фермерське господарство», в якому йдеться про те, що голова представляє інтереси господарства перед підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами; та п. 5 ст. 27 вказаного Закону, в якому зазначається, що він також несе відповідальність за створення безпечних умов праці, забезпечує дотримання вимог техніки безпеки, виробничої гігієни та санітарії, пожежної безпеки як для членів свого господарства, і до громадян, з якими укладено трудовий договір.

Питання матеріальної та дисциплінарної відповідальності найманих працівників повинно обумовлюватися при укладенні з ними трудового контракту. Зокрема, доцільно в одному із пунктів договору вказати випадки повної або часткової матеріальної відповідальності (з особою, на яку покладається повна матеріальна відповідальність необхідно укласти угоду про повну матеріальну відповідальність), а також дисциплінарної відповідальності.

Працівники, які виконують певну роботу в фермерському господарстві на підставі трудового договору (контракту), повинні дотримуватись і статутних норм щодо організації та оплати праці. На мою думку, для цієї категорії працівників слід передбачати особливі правила і норми поведінки в трудових колективах, які повинні бути закріплені в статуті господарства, його Правилах внутрішнього розпорядку та інших внутрішніх правових актах.

Члени фермерського господарства та наймані працівники (якщо це їх основна робота) повинні мати трудову книжку. Вона є основним документом, що підтверджує їх стаж роботи. До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі. Відомості про стягнення до трудової книжки не заносяться. Але в ній робиться запис про звільнення з роботи із зазначенням причини та з посиланням на відповідну статтю законодавства.

Робота в фермерському господарстві зараховується до загального трудового і безперервного стажу роботи працівника на підставі записів у трудовій книжці і документів, які підтверджують сплату внесків на соціальне страхування.

Голова фермерського господарства несе відповідальність за створення безпечних умов праці для всіх тих, хто працює в господарстві (як членів, так і найманих працівників). Йдеться про забезпечення всіх вимог техніки безпеки, виробничої гігієни, санітарних та пожежних правил.

Також наголошую, що фермерське господарство, як і кожна юридична особа України, несе матеріальну відповідальність за шкоду, каліцтво або інше ушкодження здоров'я, які пов'язані з виконанням ними своїх трудових обов'язків, заподіяні його членам і особам, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

Всі трудові спори, тобто розбіжності між суб'єктами трудових відносин, вирішуються судами. Це можуть бути спори як стосовно членів фермерського господарства, так і найманих працівників. Вони можуть стосуватися організації, дисципліни, оплати праці тощо. Оскільки в цих господарствах немає комісії по трудових спорах, такі спори відразу вирішує суд. Розглядаються вони за заявою працівника господарства.

Як уже зазначалося, окремі види робіт в фермерському господарстві можуть виконуватись громадянами (не членами господарства і не найманими працівниками) на умовах укладення цивільно-правового договору підряду. Це означає, що цей громадянин (підрядчик) зобов'язується виконати на свій ризик певну конкретну роботу на замовлення фермерського господарства, яке зобов'язується прийняти та оплатити цю роботу. Трудове законодавство на ці відносини не поширюється. Вбачається за доцільне в цих договорах передбачити випадки та види матеріальної та дисциплінарної відповідальності.

Члени фермерського господарства та наймані працівники підлягають державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню на рівні з іншими працівниками сільського господарства.

На мою думку, варто законодавче врегулювати межі набору найманих працівників (залежно від розміру земельних площ та інших показників) та провести в зв'язку з цим класифікацію різних фермерських господарств, принципи, порядок та диференціацію (залежно від трудової участі) оплати праці членів господарства; закріпити чіткий порядок вирішення трудових спорів, які виникають у сільському фермерському господарстві.

Список рекомендованої літератури

1. Конституція України. - К., 1996.

2. Земельний кодекс України від 25.10.01 // Урядовий кур'єр. - 2001. - 15 листопада.

3. Про фермерське господарство: Закон України від 19.06.03 // Урядовий кур'єр.-2003.-№ 159.

4. Аграрне право України: Підручник / За ред. В. 3. Янчука. -- К.: Юрінком Інтер, 2001.

5. Запорожец А. М. Аграрное право: Учеб. пособие. -- Харьков: Консум, 2000.

6. Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. -- К.: Атіка, 2001.

7. Янчук В. В., Шелестов В. В., Запорожець А. Б. Серія: Аграрне право України: Правове регулювання виробничо-господарської і фінансової діяльності сільськогосподарського підприємства: Навч. посібник. -- К.: ІПОКС АПК, 2000.