Об'єкти та суб'єкти природноресурсового права

Реферат

на тему:

«Об'єкти та суб'єкти природноресурсового права»

План

1. Об'єкти природноресурсового права

2. Суб'єкти природноресурсового права та природноресурсова правосуб'єктність

1. Об'єкти природноресурсового права

В юридичній літературі позначення предмета та об'єкта не завжди є виваженим і однозначним. Інколи ці поняття визначаються одне через одне, часто предмет позначається як об'єкт, а об'єкт як предмет, що призводить до їх ототожнення. Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні та духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Відомо, що природними об'єктами є речі та блага природного походження, що існують без участі людини і суспільства або з певною їх участю, наприклад, штучно утворені ними об'єкти, що існують завдяки закономірностям функціонування природи та зусиллям людської діяльності. Таким чином, об'єктами природноресурсового права є природно завершені та відносно відокремлені природні складові, що існують у взаємодії із соціальним середовищем і виконують для людини і суспільства відповідні функції.

Однак не все, що має природне походження, може бути об'єктом природноресурсового права. Наприклад, багато натуральних благ і природних явищ не піддається правовому впливу, зокрема земний магнетизм і земне тяжіння, обертання землі та зміна дня і ночі, виверження вулканів і землетруси, зсуви ґрунту та затоплення, водні відливи і приливи, удари блискавки та грозові явища, сонячна та вітрова енергія тощо. Тому об'єктами природноресурсового права можуть бути тільки ті натуральні блага і природні явища, з приводу яких можливо виникнення суспільних відносин щодо їх використання.

До природних об'єктів належать земля, її надра, ліси та нелісова рослинність, води і водно-болотні угіддя, тваринний світ, об'єкти природно-заповідного фонду та ін. Чинне природноресурсове законодавство передбачає визначення та класифікацію відповідних природних об'єктів. Так, в ЗК встановлена класифікація земель відповідно до їх цільового призначення, а Законом України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"¹ передбачена класифікація тваринного світу як об'єкта права. Аналогічні положення містяться в гірничому, водному, лісовому та природно-заповідному законодавстві. Класифікація природних об'єктів встановлена з метою визначення правового режиму кожного природного об'єкта, що сприяє їх раціональному й ефективному використанню.

2. Суб'єкти природноресурсового права та природноресурсова правосуб'єктність

Юридичні закони і право в цілому безпосередньо не впливають на природні об'єкти, їх вплив на стан природних багатств здійснюється через поведінку суб'єктів природноресурсових відносин. Отже, природноресурсове право має регулювати відповідні відносини, тому що їх суб'єктами є окремі індивіди, колективи людей, органи влади й органи управління, а також держава в цілому. У праві визначається міра можливої та належної поведінки суб'єктів природноресурсових відн' син, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх збереження та відтворення.

Словосполученням "суб'єкт права" у загальнотеоретичному розумінні й у галузевому правознавстві прийнято позначати учасників суспільних відносин. Безумовно, поняття суб'єкта права як учасника відповідних відносин пов'язане з поняттями правоздатності та дієздатності. При цьому природноресурсова правоздатність -- це здатність мати природноресурсові права і приймати на себе природноресурсові обов'язки. Природноресурсова дієздатність -- це здатність своїми діями здобувати природноресурсові права і самостійно виконувати відповідні обов'язки. Разом правоздатність і дієздатність становлять природноресурсову правосуб'єктність.

Не вдаючись до детального розгляду розбіжностей визначення поняття і розкриття змісту правоздатності та дієздатності, встановлених у правовій літературі, слід зазначити, що вони офіційно закріплені в цивільному законодавстві, але відсутні у природноресурсових законодавчих актах. У зв'язку з цим постає питання про застосування цивілістичної категорії правосуб'єктності до природноресурсових відносин, тобто наскільки загальноцивілістична правосуб'єктність придатна для позначення природноресурсової правосуб'єктності.

Природноресурсова правосуб'єктність -- це здатність бути учасником природноресурсових суспільних відносин. Юридична сторона природноресурсової правосуб'єктності полягає в законодавчому визнанні можливостей суб'єктів права брати участь у суспільних відносинах на природні об'єкти, природні ресурси та природні комплекси. Це, власне кажучи, узаконення їх участі в природноресурсових відносинах, що звільняє цю участь від індивідуальної, групової чи класової сваволі й доводить до загальновизнаного в законодавчому порядку на всій території держави.

Проте самим суб'єктам природноресурсового права також притаманні відповідні ознаки, що дає можливість, наділити їх певними юридичними правами та обов'язками. Вони мають бути здатними до реальної участі в правовідносинах у природноресурсовій сфері. Отже, юридичні норми створюють основу для участі суб'єктів природноресурсового права у відповідних правовідносинах, наприклад, відносинах власності на природні ресурси, правовідносинах природокористування тощо.

Однак окремі природні об'єкти, наприклад землі як просторовий базис або водні чи лісові ресурси, становлять собою життєзабезпечувальне середовище і є умовою підтримання життєдіяльності людини і суспільства. Тому їх використання ґрунтується на підставі природних потреб людини і суспільства незалежно від законодавчого визнання і здійснення правового регулювання природноресурсових відносин державою як вольових відносин. В цьому полягає одна з головних особливостей природноресурсової правосуб'єктності, що ґрунтується на природних інтересах людини і суспільства.

У зв'язку з природним походженням зазначених об'єктів вольовий зміст правосуб'єктності як психологічна категорія може не тільки не збігатись, а й прямо суперечити сукупній волі національного співтовариства. Вона може бути не пов'язаною із суспільною волею й у цьому випадку остання є вільною від сукупного або консолідованого суспільного волевиявлення. У такому розумінні змісту природноресурсової правосуб'єктності законодавче визнання і легальне визначення українського народу суб'єктом природноресурсових відносин, зокрема відносин природноресурсової власності, не позбавлено наукового значення³.

Доречною є й постановка питання про формування й адекватне закріплення суспільної волі уповноваженими на те органами законодавчої влади. Адже законодавець може не сприйняти або не в повному обсязі охопити суспільну волю, що сформувалася стосовно розподілу об'єктів природи та їх ресурсів між суб'єктами права. Тому адекватна законодавча легалізація суб'єктів права на природні об'єкти має важливе значення для розвитку всієї системи природноресурсових суспільних відносин.

На підставі чинного законодавства суб'єктами природноресурсового права визнаються: український народ; держава в особі органів законодавчої та виконавчої влади; територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування; громадські об'єднання та їх організації в особі своїх керівних органів; юридичні особи, що оформлені як підприємства, установи й організації та їх об'єднання; усі природокористувачі в особі вітчизняних громадян, громадян іноземних держав та осіб без громадянства, а також іноземні держави та міжнародні організації; інші учасники природноресурсових відносин. Отже, коло суб'єктів природноресурсового права за українським законодавством досить широке, а їх природноресурсова правосуб'єктність не є однаковою.

Держава як суб'єкт природноресурсового права визнана Конституцією і закріплена у природноресурсових кодексах та багатьох актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Проте держава, залишаючись суб'єктом природноресурсового права, реалізує свої повноваження через органи законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, Верховна Рада України як вищий законодавчий орган країни відповідно до Конституції здійснює всебічне державно-правове регулювання природноресурсових відносин. До її виключної компетенції належить визначення основних напрямів державної політики в галузі використання, відтворення та охорони природних об'єктів та їх ресурсів¹, а в окремих випадках -- і прийняття постанов щодо надання конкретних природних об'єктів у користування, зокрема на концесійних засадах. У врегулюванні природноресурсових відносин бере участь і Верховної Рада Автономної Республіки Крим. її повноваження у цій сфері охоплюють в основному використання природних ресурсів на території республіки.

В законодавчих актах останнього часу все частіше вказується на те, що українська держава реалізує свої повноваження щодо відповідних природних об'єктів та їх ресурсів через органи виконавчої влади. Так, згідно із вказаною нормою ЗК право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Водночас існує система органів спеціальної компетенції, які виконують управлінські функції щодо врегулювання відносин, пов'язаних із використанням природних ресурсів. У свою чергу вони поділяються на центральні та регіональні і місцеві органи управління. До центральних зокрема належать Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет природних ресурсів України, Департамент рибного господарства Міністерства аграрної політики України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України тощо. Однак визнання органів державної виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції суб'єктами права не позбавляє державу її природноресурсової правосуб'єктності. Не породжує воно й "подвійної" правосуб'єктності у природноресурсових відносинах тому, що зазначені органи виступають від імені держави і представляють її інтереси на підставі та в межах, визначених законом, тобто їх дії вважаються діями держави.

Територіальні громади визнані суб'єктами природноресурсових відносин ст. 142 Конституції, в якій зокрема передбачено, що матеріальною основою місцевого самоврядування є земля та інші природні ресурси, що перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади можуть реалізовувати свої природноресурсові права й обов'язки як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування². Такими органами є сільські, селищні та міські ради як представницькі органи місцевого самоврядування та утворені ними виконавчі органи, зокрема виконавчі комітети рад. У зв'язку із зазначеною структурою природноресурсової правосуб'єктності представницьких та виконавчих органів місцевого самоврядування актуальною є проблема детального розмежування їх компетенції щодо управління у сфері природоустрою об'єктів місцевого значення та визначення функцій використання їх ресурсів.

Громадські об'єднання та їх організації також є суб'єктами природноресурсового права. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод з метою задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Із вказаних визначень громадських об'єднань та громадських організації випливає, що ними можуть бути політичні, творчі, професійні, любительські, спортивні, молодіжні, релігійні, національно-культурні та інші об'єднання й організації, що є правосуб'єктними у відносинах щодо загального та спеціального природокористування, охорони природних ресурсів, права власності на окремі природні об'єкти тощо.

Юридичні особи є учасниками різноманітних природноресурсових відносин і становлять найбільшу частку суб'єктів природноресурсового права. Юридичним особам у природноресурсових, які в інших відносинах, властиві такі ознаки: організаційна єдність, тобто здатність виступати у суспільних відносинах відповідно до своїх установчих документів як єдине ціле в особі своїх колегіальних або єдиноначальних органів управління; володіння відокремленими майновими і немайновими цінностями на праві власності, користування, повного господарського відання або оперативного управління; здатність вступати в правові відносини від свого імені з метою забезпечення власних інтересів або інтересів повіреного на підставі закону чи доручення; здатність нести самостійну юридичну відповідальність за своїми договірними, позадоговірними та іншими зобов'язаннями.

Вказаних загальноцивілістичних ознак юридична особа набуває відповідно до цивільного законодавства, як правило, з моменту своєї державної реєстрації (ч. 4 ст. 8 ЦК). Природноресурсова правосуб'єктність юридичних осіб на сьогодні широко визнається цивільним і господарським законодавством. Юридичними особами є підприємства, установи й організації незалежно від виду адміністративно-управлінської підпорядкованості та організаційної-правової форми, діяльності, приналежності, часу їх створення тощо. Юридичні особи є суб'єктами природноресурсового права відповідно до чинного законодавства.

Однак підприємства, установи й організації часто виступають як спеціальні суб'єкти природноресурсового права. Це має місце, наприклад, при використанні природних ресурсів на підставі права власності або права користування, при здійсненні певних видів діяльності, віднесених до природоохоронних. Спеціальна природноресурсова правосуб'єктність юридичних осіб найбільш повно проявляється при здійсненні відповідних видів господарської діяльності. Слід зазначити, що державні та комунальні підприємства використовують природні об'єкти, як правило, на підставі права природокористування, а приватним юридичним особам чинним законодавством у передбачених випадках надаються можливості використання природних ресурсів як на основі права користування, так і на засадах права власності. Тому спеціальна природноресурсова правосуб'єктність юридичних осіб за її змістом не є однаковою для усіх підприємств, установ та організацій.

Фізичні особи є індивідуальними суб'єктами природноресурсового права, якими насамперед визнаються вітчизняні громадяни. Вони за наявності відповідних умов можуть бути суб'єктами права власності на визначені законодавством природні об'єкти, права користування природними ресурсами, відповідних угод щодо природокористування тощо. У природноресурсовому законодавстві визначені й деякі спеціальні умови, за наявності яких громадяни стають суб'єктами природноресурсового права. Так, у ст. 12 Закону "Про мисливське господарство та полювання" встановлено, що право на полювання в межах мисливських угідь мають громадяни України, які досягли 18-річного віку, одержали в установленому порядку дозвіл на добування мисливських тварин та інші документи, що посвідчують право на полювання.

Природноресурсова правосуб'єктність громадян є необхідною передумовою володіння відповідними правами і покладання на них певних обов'язків, тобто бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Ці правові категорії відображають певний взаємозв'язок громадян з державою, що виявляється в дозволах і вимогах один до одного. Природноресурсова правосуб'єктність громадян як суспільно-юридична категорія зумовлена самим характером суспільних відносин і водночас залежить від змісту законів, прийнятих на основі принципу рівноправності громадян.

Стосовно правових категорій правоздатності та дієздатності фізичних осіб і цивільного стану як сукупності фактів, що визначають їх статус як суб'єктів природноресурсового права, застосовуються відповідні положення цивільного законодавства. Це свідчить про поступовий відхід від адміністративно-правових методів регулювання природоохоронних відносин, у тому числі у сфері природноресурсової правосуб'єктності, та поступове зближення природноресурсового права з цивілістичними галузями права.

Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації також можуть бути суб'єктами природноресурсового права. Так, згідно зі ст. 13 Закону України від 16 травня 1995 р. "Про виключну (морську) економічну зону України" іноземні держави та їх юридичні особи, а також міжнародні організації, які мають намір проводити морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України, подають спеціально уповноваженим органам України за шість місяців до початку здійснення морського наукового проекту повну інформацію про характер і цілі проекту, методи і засоби, що використовуватимуться, точні географічні координати районів, в яких буде здійснюватися проект, та інші дані.

Однак для природноресурсової правосуб'єктності іноземних держав і міжнародних організацій передбачені відповідні винятки із загальних положень. Так, відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Використання інших природних ресурсів України міжнародними організаціями й об'єднаннями та іноземними державами також здійснюється на засадах міжнародних договорів або на підставі двосторонніх міждержавних угод, що становить особливості їх міжнародно-правового договірного регулювання.

Використана література

1. Конституція України

2. Дмитренко І.А. Екологічне право України. Підручник.-К., Юрінком Інтер.,2001

3. Баб”як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України. Навчальний посібник.-К., Атака., 2000

4. А.П.Гетьман, М.В.Шульга, В.К.Попов. Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів.-Х.: Право, 2005

5.Малишко М.І. Екологічне законодавство України: система і основні джерела.-К., 2001.