Особливості континентальної і англосаксонської правових систем

Найбільше широко поширені у світі європейської континентальної й англосаксонська правові системи (або родини права). Причому країни з вираженою католицькою орієнтацією входять у європейську континентальну (романо-германскую) правову родину, тоді як протестантські країни - в англосаксонську. Це що історично закріпився розподіл. На сьогоднішній день у жодній із країн, де зберігся помітний вплив християнської церкви, християнське канонічне право вже не використається як основу державної правової системи.

Незважаючи на помітні розходження правових систем західноєвропейських і східноєвропейських держав, їх поєднує безліч родинних рис, що дозволяють включати їх у єдину європейську континентальну правову родину. Усередині її виділяються чотири групи - німецького, романського, слов'янського й північного права.

Романо-германская правова родина або система континентального права (Франція, Німеччина, Італія, Іспанія й т.д.) має довгу юридичну історію. Вона зложилася в Європі в результаті зусиль учених європейських університетів, які виробили й розвили, починаючи з 12 століття на базі кодефикации імператора Юстиніана загальну для всіх юридичну науку, пристосовану до умов сучасного миру.

Р. Давид підкреслює, що романо-германська правова родина у своєму історичному розвитку не була продуктом діяльності феодальної державної влади (у цьому її відмінність від формування англійського "загального права"), а була винятково продуктом культури, незалежним від політики. Це якоюсь мірою вірно стосовно першої, доктринальної стадії рецепції. Про наступну стадію, коли римське право (а точніше право, засноване на римському), сприймалося законодавцем, цього сказати не можна. Формування романо-германской правової родини було підлегле загальним, закономірним зв'язкам права з економікою й політикою, і не може бути зрозуміле поза обліком складного процесу розвитку капіталістичних відносин у надрах феодального суспільства, насамперед відносин власності, обміну, переходу від позаекономічного до економічного примуса. Тут на перший план висунуті норми й принципи правий, які розглядаються як правила поведінки, що відповідають вимогам моралі й насамперед справедливості. Юридична наука бачить своє основне завдання в тім, щоб визначити, якими повинні бути ці норми.

У відмінності від держав романо-германской правової родини, де основним джерелом права є уведений у дію закон, у країнах англо-американської правової родини основним джерелом права служить норма, сформульована суддями, і виражена в судових прецедентах.

Судовий прецедент - судове рішення по конкретній юридичній справі, якій надається загальнообов'язкове юридичне значення.

Англо-американське загальне право, як і римське право розвивалося керуючись принципом: "Право там, де є й захист", по-цьому незважаючи на всі спроби кодифікації (И. Бентам і буд.р.) англійське "загальне право" доповнене й удосконалене положеннями "права справедливості", в основі своєї є прецедентным правом, створеним судами. Але це з іншої сторони не виключає возростания ролі статутного (законодавчого) права.

Таким чином, англійське право знайшло як би потрійну структуру: "загальне право" - основне джерело; "право справедливості"- що доповнює й коректує це основне джерело, і статутне право - писане право парламентського походження. Це розуміє трохи спрощене, схематизоване зображення.

Континентальну родину права відрізняє особливе відношення до закону. Він з'являється у вигляді якогось абстрактного зразка поводження, що служить для судді єдиним критерієм оцінки поводження конкретного індивідуума. Інший підхід демонструє англо-американська модель правової системи. Тут суддя дає оцінку дій підсудного, аналізуючи їхню відповідність вимогам законів й інших нормативних актів, і виносить рішення, керуючись власним знанням законів і поданням про право. Судове рішення, будучи затвердженим, стає обов'язковим при розгляді згодом аналогічних справ. Тим самим створюється прецедент, що володіє силоміць закону.

Інша помітна відмінність європейської континентальної системи від англосаксонської полягає в порядку судочинства. Європейська опирається на тривале досудебное розслідування, вході якого збирається основна маса доказів, і безпосередньо утягує суддю в попереднє вивчення матеріалів справи. Для подібної практики, властивій і колишній радянській правовій системі, і нинішнього російської, характерні твердого заходу припинення: затримка й арешт підозрюваних осіб, їхнє тривале перебування в слідчих ізоляторах, протягом якого розкривається не менш 70 відсотків злочинів, оскільки міри ці не в останню чергу використаються з метою натиснути на підслідного, добути необхідні докази й т.д.

Навпроти, у системі англо-американського права суддя в загалі виконує функції арбітра, спостерігаючи за змаганням сторін, адвокати яких самостійно представляють факти суду. Саме адвокати стають, власне кажучи, самими помітними фігурами під час підготовки до судового розгляду й у його ході. Вони пред'являють суду зібрані в справі докази, визначають склад свідків, знайомлять із показаннями свідків противної сторони, допитують свідків і т.п. По цивільних справах адвокати вправі проводити власні досудебные розслідування. Завдяки їхнім зусиллям досудебная стадія звичайно закінчується примиренням сторін (приблизно в 90 відсотках випадків). Якщо ж вона все-таки переростає в судовий розгляд, суддя виносить рішення після вивчення всіх матеріалів справи, представлених сторонами.

При всіх розходженнях континентальної й англо-американської родин права впоследние десятиліття між ними спостерігається деяке зближення. Так, у США прецедентное право хоча й продовжує залишатися основою юриспруденції, але усе ширше застосовуються рішення федеральних законодавчих органів і законодавчих органів штатів (статутне право). У зв'язку з різко, що збільшилася навантаженням, на суди першої інстанції (в 60-80-і роки XX століття кількість справ, що надійшли туди, зросли втроє) американські судді змушені усе активніше позначати свою роль, у тому числі й на ранній стадії судочинства, контролюючи справи й усіляко заохочуючи досудебное дозвіл споровши, у тому числі так називані "угоди із правосуддям".

Разом з тим позначилася й тенденція до індивідуалізації механізмів правового регулювання кожної держави, оскільки право будь-якої країни - не проста сукупність норм, а складна система.

У більшості країн основні конституційні положення, що регулюють організацію судової влади, є гранично лаконічними. У них не деталізується структура загальної судової системи, а часом це питання взагалі обійдене стороною, як, наприклад, вконституции Франції, що не має статей про вищі судові інстанції - Касаційному суді й Державній раді (для системи адміністративної юстиції). Подібний лаконізм не випадковий. Він залишає певну свободу дій при реформуванні судової системи.

При цьому численні конституційні закони, що визначають ієрархічну структуру судової системи, досить консервативні. Федеральна судова система США в основних рисах не перетерпіла істотних змін із часу прийняття в 1789 році Закону про судоустрій. Більше 100 років, аж до 1970-х років, не мінялася судова система Великобританії. При відновленні демократичних принципів правосуддя у ФРН після закінчення Другої світової війни знову вступив в силу закон про судоустрій 1877 року. У Франції майже 150 років діяв Закон про судову організацію й керування юстицією, прийнятий ще при Наполеоні Бонапарті в 1810 році.

У більшості названих й у ряді інших країн після реформування основ судоустрою в другій половині XX століття складалася, як правило, триступінчаста структура.

Суди першої ланки значно диференційовані залежно від ступеня складності й категорії справ.

Другий щабель займають апеляційні суди, що йменуються так майже повсюдно. Вони сполучають свою основну функцію, що полягає в розгляді скарг на рішення судів першої інстанції, з організаційною й контрольною діяльністю. У багатьох країнах судово-територіальний розподіл не збігається з адміністративно-територіальним: скажемо, у Франції на 90 департаментів доводиться 20 апеляційних судів, що непрямим образом підкреслює їхнє значення.

На третьому щаблі судової ієрархії розташовуються верховні суди (така назва зустрічається найбільше часто). Вони мають статус вищого суду, що закріплений у конституціях багатьох країн. Деякі верховні суди наділені й правом конституційного контролю, наприклад у США, у країнах Скандинавії, тоді як Касаційні суди Італії й Франції, Верховний суд Іспанії, Федеральна судова палата ФРН таким правом не володіють. На верховні суди - крім основних судових - покладені різні організаційні й контрольні функції.

Крім судів загальної юрисдикції в багатьох країнах у рамках єдиної судової системи діє й мережа спеціалізованих судів. До них ставляться конституційні, сімейні, ювенальні (по справах неповнолітніх), податкові, екологічні й деякі інші суди, що дозволяють робити більше ретельне правове дослідження конкретних справ із залученням різних фахівців. Серед них особливе місце по своїй значимості займають конституційні суди.

Інститут судового конституційного контролю грав помітну політичну роль на початку XX століття тільки в США, а після Другої світової війни став здобувати вага й у Європі. Нині він існує у двох основних формах - американської і європейської (або австрійської).

Американська модель передбачає конституційний контроль силами судів загальної юрисдикції. Тут можливі два варіанти: або кожна судова інстанція наділяється правом такого контролю, або тільки Верховний суд. Подібна інституція поширена як у США, так й у Канаді, більшості країн Латинської Америки, у Японії, Індії, Австралії, Швейцарії, скандинавських країнах.

Європейська, або австрійська, модель припускає створення спеціального суду, що здійснює конституційний контроль. Такі суди діють в Австрії, Бельгії, Іспанії, Італії, Португалії, Російській Федерації, Франції, ФРН й інших країнах. Дана інституція зложилася під безпосереднім впливом властивій європейській континентальній родині права загальних установок у вигляді верховенства закону й підлеглої ролі судової практики, звідки виникає небажання наділяти правом конституційного контролю суди загальної юрисдикції.

До сфери компетенції органів конституційного контролю, як правило, ставляться: перевірка рішень державних органів, розгляд внутріфедеральних конфліктів і конфліктів між органами державної влади. Основна ж їхня функція - забезпечення конституційної законності.

Діяльність органів конституційного контролю звичайно має дві стадії - попередню й кінцеву. Попередня передбачає вивчення нормативних актів на різних етапах їхньої законодавчої розробки. У Франції, приміром , це прерогатива Конституційної ради. Контроль над законотворчими проектами може бути ініційований президентом республіки, головами палат парламенту,60 депутатами обох палат. Аналогічна форма контролю існує в Ірландії, Португалії.

У своїй кінцевій стадії контроль над уже прийнятими законодавчими актами може бути абстрактним - безвідносно конкретних ситуацій застосування закону й конкретним - при розгляді певної справи в суді. Майже у всіх країнах висновок суду про не конституционности який-небудь нормативно-правовий акт спричиняє припинення справи до рішення конституційного суду. У країнах, що практикують американську модель, питання про конституционности вирішується самим судом й, отже, розглядається завжди конкретно.

Повноваження конституційних судів у цілому досить широкі. Вони мають право скасувати чинний закон, перешкоджати набранню законом чинності, затвердити процедуру, що обмежує можливі майбутні дії законодавчих органів (незважаючи на те що конституційний суд не може стояти над парламентом і що-небудь йому пропонувати). Та обставина, що парламенти за допомогою звичайної законодавчої процедури не можуть скасувати рішення конституційних судів, піднімає ці рішення до рівня конституційних актів, що володіють найчастіше більшою силою, ніж парламентські акти.

У всіх країнах конституційні суди формуються не в результаті виборів, а шляхом призначення суддів на певний строк. Існує дві форми призначення: сугубо парламентська (наприклад, у ФРН) і - більше розповсюджена - змішана. Скажемо, в Італії п'ять конституційних суддів висуваються парламентом, а ще п'ять призначаються президентом.

Помітне місце в сучасному судочинстві західних країн належить пов'язаною із загальною судовою системою адміністративної юстиції. Її призначення - дозвіл споров, що виникають між громадянами (або об'єднаннями громадян) і органами державного керування. Оскільки повсюдно чітко проглядається тенденція до розростання бюрократичного апарата й посиленню його владних повноважень, то діяльність адміністративної юстиції здобуває все більше значення.

Відомі дві моделі адміністративної юстиції - континентальна й англо-американська.

Перша характеризується автономією судової юрисдикції й у чималому ступені має риси спеціалізованих судів. Як класичний зразок даної моделі прийнято розглядати систему адміністративної юстиції Франції, що має саму довгу історію. У її веденні перебуває абсолютна більшість адміністративних суперечок за участю громадян. Система розбита на три ланки. Перша ланка складається з 31 адміністративного трибуналу, які створені по територіальному принципі. Другу ланку утворять п'ять апеляційних судів. Очолює адміністративну юстицію Державна рада, що є переважно касаційною інстанцією, але виконуючий при цьому функції вищого консультаційного органа й суду першої інстанції для справ певної категорії.

Судовий процес в адміністративному суді деяким відрізняється від тієї схеми, що прийнято в судах загальної юрисдикції. Однак у силу своєї спеціалізації адміністративний суд дозволяє розглядати віднесені до його компетенції справи більш професійно й ретельно. До того ж він не має відомчих інтересів і може виступати в ролі незалежного арбітра. Правда, у діяльності автономної моделі адміністративної юстиції існує й зворотний бік - повільність, громіздкість і дорожнеча судового процесу, що передбачає, як правило, обов'язкову участь адвоката.

Друга, англо-американська, модель опирається на так називані "адміністративні трибунали", органи квазисудебного характеру. У Великобританії їх налічується близько 2 000, але багато хто з них являють собою відомчі комісії. Інші формуються на підставі актів уряду або окремого міністерства. Діяльність трибуналів регламентована спеціальним законом 1971 року. Вузькоспеціалізовані, не сковані формальними правилами, вони здатні відносно швидко розглядати суперечки.

Значення квазісудових органів у США настільки ж велико. Там існують великі Претензійний і Податковий суди, що вважаються квазісудовими органами, але фактично - по ступені автономності й стилю діяльності - аналогічні адміністративним судам.

На відміну від судів англо-американської правової системи адміністративні трибунали беруть активну участь у зборі доказів, за власною ініціативою можуть вести слідчі дії, не зобов'язані жорстко керуватися прецедентным правом, приймають рішення колегіально; їхнього засідання носять переважно закритий характер. Трибунали займають проміжне положення між виконавчою й судовою галузями влади.

Правовий статус прокуратури повністю або майже повністю випав з поля зору конституцій західних країн, оскільки вона не є автономною системою, а входить складовою частиною в судову. Ланки прокуратури на чолі із прокурором при верховному суді країни включені в судові інстанції всіх рівнів. Лише в Іспанії прокуратура має певну автономність стосовно судової системи, що знайшло відбиття в конституції цієї країни. Прокуратуру більшості західних держав відрізняє відсутність у неї функції загального нагляду за законністю.

Організація судової системи прямо залежить від типу державного устрою. Світовий досвід показує, що не існує єдиних шаблонів і рецептів. Усе визначається рівнем самостійності суб'єктів федерацій, розподілом компетенції між ними й центром, співвідношенням федерального права й правових норм суб'єктів федерації.

У США владні повноваження між центром і штатами поділені на користь останніх, що володіють значною самостійністю й незалежністю. Основний корпус законів, відповідно до Х виправлення до Конституції США, приймається штатами. У них створені й власні судові системи. Через суди штатів проходить більшість справ, не віднесених до компетенції федеральних судів. Втім, подвійність - характерна риса американської судової системи - проявляється в тім, що залишає за кожним громадянином право вибору між судом штату й федеральним судом, куди він може звернутися вслучае необхідності.

Інакше, на засадах централізації, побудована судова система ФРН. Більшість проблем судоустрою вирішується тут не на рівні адміністративних одиниць так званих "земель", але федеральними законами (при цьому відсутні законодавчі акти, що визначають пристрій судової системи). У підставу надзвичайно складної й розгалуженої структури судової влади цієї країни покладений принцип спеціалізації судів по характері розглянутих справ (загальної підсудності, трудові, спеціальні, адміністративні, фінансові). Система загальних судів включає чотири ланки: дільничний суд (у ньому розглядається 90 відсотків карних і цивільних справ), земельний, вищий земельний й - як верховна ланка - Федеральну судову палату. Спеціальні суди складаються із трьох або двох ланок, наприклад, трудовий суд - земельний трудовий суд - федеральний трудовий суд. Конституційні суди входять в особливу систему, очолювану Федеральним конституційним судом.

Проміжне положення між дуалистичной американськими й централізованої німецької формами судоустрою займає судова система Канади. Провінції цієї країни мають право створення власних цивільних і карних судів. У них розглядаються всі дела, у тому числі й ті, що підпадають під дію федеральних законів (крім випадків, що обмовляють спеціально). Однак загальної для всієї країни апеляційною інстанцією виступає Верховний суд Канади, завдяки якому в судовій системі виразно проступають риси унітарності. Наявність Федерального суду, що розглядає позови проти федерального уряду, робить ці риси ще більш виразними.

Список використаної літератури

1. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн.-К., 1994.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.

3. Давид Р., Жофре-Спинози К. Основні правові системи сучасності. М., 1996.

4. Загальна історія держави й права / Під ред. З.М. Черниловского. М. Бек, 1997.

5. Курс лекцій по історії держави й права закордонних країн / Під ред. Кузнєцова, Алексєєва й ін.- М. Юрайт, 1998.

6. Христоматія з історії держави і права зарубіжних країн./За ред. чл-кор. АПН України В.Д. Гончаренка.У 2-х томах. К.:ІН Юре,1998.

7. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. Л.: Сполом,1999.

8. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи станово-кастового суспільства): Навчальний посібник для студентів, курсантів, слухачів. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000.

9. Плутарх про Солоне / Пам'ятники правової літератури. - М. Правова бібліотека, 2000.

10. Підручник по історії держави й права закордонних країн / Під ред. О.А. Жидкова, Н.А. Крашенинниковой. - М. Юристъ, 2000.

11. Барциц И. Н. Типологія сучасних правових систем. М., 2000.

12. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи громадського суспільства): Навчальний посібник для студентів, курсантів, слухачів. - Запоріжжя: Просвіта, 2003.