28

Міністерство освіти України

Львіський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра конституційного, адміністративного та фінансового права

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Становлення інституту глави держави в Україні”

Виконала:

Студентка юридичного факультету

заочної форми навчання

Науковий керівник:

доц. Чушенко В.І.

Львів 2005

План

Вступ

1. Становлення інституту президентства в Україні

2. Конституційний статус Президента та його місце в політичній системі

3. Порядок обрання Президента та припинення його повноважень

Висновок

Література

Вступ

Прийняття нової Конституції України поставило на порядок денний ряд питань, пов'язаних з функціонуванням державних інституцій, організацією влади на принципах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

В системі владних структур Президент як глава держави посідає особливе місце. Не будучи напряму зв'язаним з жодною з цих гілок влади, він відіграє у функціонуванні кожної з них важливу роль. В законодавчому процесі він, наприклад, виступає як суб'єкт законодавчої ініціативи, промульгує і оприлюднює прийняті Верховною Радою закони, користується правом щодо них відкладального вето, а за певних умов може видавати й укази з економічних питань, не врегульованих законом. У функціонуванні виконавчих структур він бере, зокрема, безпосередню участь в утворенні, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади, здійснює посадові призначення, користується правом скасовувати акти урядів України та Автономної Республіки Крим тощо. Президент здійснює й перше -- на п'ять років - призначення на посади професійних суддів, призначає третину суддів Конституційного Суду України. Разом з тим Президент як глава держави репрезентує державу в цілому, виступає від її імені у відносинах з іноземними державами. Він є гарантом суверенітету і державної цілісності України, гарантом додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. В цій своїй якості Президент користується широким колом прав, може вживати рішучих заходів на захист конституційного ладу України, на захист людини та її прав.

В реалізації своїх повноважень Президент керується Конституцією України, її буквою і духом. Як глава держави він має бути цементуючим началом у функціонуванні всіх ланок державного механізму, використовувати весь свій авторитет, який надає йому всенародне обрання, для забезпечення миру і злагоди в суспільстві.

Саме тому Конституція України проголошує принцип, за яким посягання на честь і гідність Президента України має тягти відповідальність за законом.

Інститут президентства в Україні запроваджено порівняно недавно. І хоч статус Президента чітко визначено у новій Конституції, проте в практичному втіленні норм Основного Закону щодо функціонування цього інституту існує багато перешкод, пов'язаних із стереотипами минулого, а інколи і з намаганням повернути колесо історії на зворотнє. Саме тому детальний розбір повноважень Президента України за новою Конституцією, з'ясування їх змісту та організації співпраці Президента з усіма структурами державної влади має, безперечно, актуальне значення.

1. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ

Інститут президентства як один з найважливіших інститутів сучасної політичної системи багатьох країн світу вперше виник у США. Відмежовуючись від монархії, яка мала спадковий характер, батьки-засновники американської Конституції пішли шляхом обрання глави держави на загальних виборах і на певний строк. Це створювало гарантію від узурпації влади, давало можливість впливати на напрямки здійснення політики безпосередньо виборцям. За американською Конституцією президент об'єднував в одній особі функції і глави держави і глави уряду, хоч про його статус як глави держави в Конституції прямо не згадувалося.

Крах монархічних систем, колоніальних імперій призвели до виникнення багатьох нових незалежних держав, що, як правило, обирали республіканську форму правління, в якій як глава держави виступав президент. Функції його і повноваження залежно від тієї чи іншої країни були різними. В одних він був лише главою держави, в інших -- виступав одночасно і як глава уряду. В одних обирався безпосередньо населенням, в інших -- представницьким органом, парламентом. Але завжди він репрезентував державу як в середині країни, так і за її межами.

В Україні питання про реформу державної влади постало відразу після прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України. Адже саме в ній вперше було проголошено, що "державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову".

Як відомо, за радянських часів ідея розподілу влад оголошувалась буржуазною, такою, що суперечить принципам народовладдя. Конституція Української РСР 1978 p. передбачала, що "вся влада в Українській РСР належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу Української РСР. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів" (ст. 2 Конституції 1978 p.). В ст. 82 Конституції прямо зазначалось, що "Ради народних депутатів безпосередньо і через створювані ними органи керують усіма галузями державного, господарського, соціального і культурного будівництва, приймають рішення, забезпечують їх виконання, здійснюють контроль за проведенням рішень у життя".

Зрозуміло, що за таких умов ні про який розподіл влад не могло бути й мови. І тому проголошення в Декларації про державний суверенітет України принципу розподілу влад обумовлювало необхідність запровадження корінної реформи державної влади.

Одним із таких кроків, спрямованих на реформування державної влади, стало заснування в Україні інституту президентства. Адже до того суто президентські функції виконував той же парламент -- Верховна Рада України в особі п Президії.

25 червня 1991 p. Верховна Рада України ухвалила постанову "Про вибори Президента Української РСР", в пункті першому якої визнала "за доцільне заснувати пост Президента Української РСР до прийняття нової Конституції Української РСР". В цій постанові передбачалося також, що вибори Президента Української РСР мають відбутися у 1991 p.

Згодом -- 5 липня 1991 p.-- було прийнято три закони Української РСР, присвячені цьому питанню, а саме: "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" Відомості Верховної Ради Української РСР.-- 1991.-- № 33.-- Ст. 445. , "Про Президента Української РСР" Там же.- Ст. 446. і "Про вибори Президента Української РСР" Там же.- Ст. 448.. Конституцію Української РСР, зокрема, було доповнено новою главою -- 12-1, присвяченою посаді Президента. В цих актах визначався статус і повноваження Президента Української РСР, умови і порядок його обрання.

В основу цих актів було покладено Концепцію нової Конституції України, що її було схвалено Верховною Радою України 19 червня 1991 p. Посада Президента України передбачалась і в усіх трьох редакціях проекту Конституції України. Йдеться про проекти в редакціях від 1 липня 1992 p., від 27 травня і від 26 жовтня 1993 p. Див.: Конституція незалежної України.-- К., 1995.-- т. 1.-- С. 121, 195, 265. Передбачалася посада Президента України і в Конституційному договорі, укладеному між Президентом України і Верховною Радою України 8 червня 1995 p. Всі ці проекги Конституції України, як і Конституційний договір, були покладені в основу роботи Конституційної комісії, утвореної Верховною Радою нового скликання з представників усіх трьох гілок державної влади.

Конституційний процес тривав досить довго. Спочатку проект розроблявся робочою групою, утвореною за спільним розпорядженням співголів Конституційної комісії -- Президента і Голови Верховної Ради -- з провідних науковців, потім опрацьовувався створеною з членів Конституційної комісії робочою підкомісією, до складу якої увійшли представники Верховної Ради, Президента, Верховного Суду і Вищого арбітражного суду, а з передачею його на розгляд Верховної Ради -- спеціальною тимчасовою депутатською комісією, до складу якої увійшли представники всіх парламентських груп і фракцій.

Такий порядок опрацювання проекту Конституції дав змогу, з одного боку, якомога ширше врахувати всі пропозиції, що висловлювались у Верховній Раді при його обговорюванні, а з іншого, неминуче призвів до певних неузгодженностей в тексті проекту Конституції.

28 червня 1996 p. Верховна Рада України схвалила цей проект як Основний Закон Української держави.

У тексті нової Конституції посаді Президента присвячено розділ V(ст. 102-112).

2. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА ТА ЙОГО МІСЦЕ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ

Статус Президента, його повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначаються передусім конституційними нормами.

З часу заснування інституту президентства в Україні статус Президента визначався по-різному. Так, за Законом "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" Президент оголошувався "найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади". Саме таке формулювання ст. 114-1 було внесено до Конституції Української РСР. Але невдовзі Законом від 14 лютого 1992 p. "Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України" ст. 114-1, що визначала статус Президента, було викладено в такій редакції: "Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України".

Заміна статусу Президента як найвищої посадової особи держави на статус глави держави має принципове значення. Адже глава держави уособлює державу в цілому. Якщо інші державні структури виконують в державному механізмі певні функції -- законодавствують, управляють, здійснюють правосуддя, то Президент репрезентує державу в цілому як в середині країни, так і за рубежем.

Стосовно ж визначення Президента як найвищої посадової особи, то це зводило б його лише до ролі першого чиновника держави, а за наявності інших гілок державної влади провокувало б конкуренцію керівників.

Майже таку формулу було збережено і в тексті Конституційного договору, який визначав Президента як главу держави і главу державної виконавчої влади України (ст. 19 Конституційного договору).

Натомість Конституція України 1996 p. закріпила положення, за яким "Президент України є главою держави і виступає від її імені" (ст. 102 Конституції).

Слід зазначити, що поєднання функцій глави держави і глави виконавчої влади Сам термін «глава... влада» викликає сумнів. Можна очолювати державу, орган держави, але не владу. Владу можна зосереджувати в своїх руках, використовувати, владою (владними повноваженнями) можна наділити, але бути главою влади, з лінгвістичної точки зору, неможливо. характерне для так званих президентських республік, в яких уряд очолює сам Президент. В напівпрезидентських республіках глава держави певним чином дистанцюється від виконавчої влади, яку уособлює уряд, хоча його повноваження багато в чому пов'язані саме з діяльністю виконавчої влади. В країнах, де існує президент і прем'єр-міністр нерідко виникають проблеми співвідношення їхніх повноважень і розв'язуватись вони мають на основі конституційних положень, що закріплюють передусім статус глави держави.

За Конституцією України 1996 p. повноваження Президента досить широкі. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (частина друга ст. 102). До того ж він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (пункт 1 ст. 106). Зрозуміло, що реалізувати ці повноваження щодо найістотніших елементів державного життя, без використання особливої дискреційної влади, яка притаманна саме главі держави, неможливо.

Як зазначають Б. Н. Баглай і Б. Н. Габричидзе "функція гаранта Конституції передбачає широке право Президента діяти на свій розсуд, виходячи не лише з букви, а й з духу Конституції і законів, надолужуючи прогалини в правовій системі і реагуючи на непередбачувані Конституцією життєві ситуації. Дискреційна влада, неминуча в будь-якій державі, не є сама по собі порушенням демократії і не чужа правовій державі, якщо, зрозуміло, дії глави держави не ведуть до репресій і широкого порушення прав людини, не підривають механізму суспільної злагоди і не ведуть до масової непокори владі.

Дискреція не перекреслює конституційного права громадян на судове оскарження дій Президента. Як гарант прав і свобод громадян Президент зобов'язаний розробляти і пропонувати закони, а в разі їх відсутності приймати укази на захист прав і свобод окремих категорій громадян... у боротьбі з організованою злочинністю тощо" Баглай Б. Н., Габричидзе Б. Н. Конституционное право Российской федерации. -- М., 1996. -- С. 335..

Повноваження Президента України, закріплені в Конституції, здійснюються в багатьох напрямках, торкаються найрізноманітніших сфер суспільного життя. Передусім він бере найактивнішу участь у формуванні ключових органів держави. Конституція встановлює різний порядок утворення таких органів, призначення їхніх керівників. В одних випадках це здійснює безпосередньо Президент, в інших він діє за згодою Верховної Ради чи за поданням Прем'єр-міністра.

Зрозуміло, що одним з найвпливовіших органів держави є Кабінет Міністрів, який, за Конституцією, є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єри, міністри. Прем'єр-міністр призначається Президентом за згодою більш як половини від конституційного складу Верховної Ради. Персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра (пункт 9 ст. 106, ст. 114).

За поданням Прем'єр-міністра призначаються також керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також голови місцевих державних адміністрацій (пункт 10 ст. 106).

Припинення повноважень Прем'єр-міністра, прийняття рішення про його відставку, так само як і припинення повноважень членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій здійснюється Президентом. Ці його рішення не потребують погодження ні з Верховною Радою, ні з Прем'єр-міністром, хоча акти Президента щодо увільнення окремих членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади та голів місцевих державних адміністрацій мають бути скріплені підписом Прем'єр-міністра.

Разом з тим і Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, що має наслідком відставку Кабінету Міністрів.

Такий порядок, коли і Президент і Верховна Рада можуть впливати на діяльність уряду, пов'язаний передусім з тим, що за Конституцією Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді у визначених Конституцією межах.

Є й ряд інших посад, призначення на які або призначення й звільнення з яких здійснюються Президентом за згодою Верховної Ради. Так, призначення Генерального прокурора України здійснюється Президентом за згодою Верховної Ради. Проте звільнення Генерального прокурора з посади проводиться Президентом без попереднього погодження з Верховною Радою. В той же час за Конституцією і Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади.

Президент за згодою Верховної Ради призначає і звільняє з посад голову Антимонопольного комітету України, голову Фонду державного майна України, голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України (пункт 14 ст. 106).

Існують і органи, які формуються на паритетних началах Президентом та Верховною Радою. До них, зокрема, відносяться Рада Національного банку України і Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Половину складу цих рад призначає Президент і половину Верховна Рада (пункти 12 і 13 ст. 106).

Стосовно Конституційного Суду України, то Президент призначає до його складу лише третину. Інші дві третини призначають Верховна Рада та з'їзд суддів України. Оскільки за Конституцією цей Суд складається з вісімнадцяти суддів, то Президент, Верховна Рада і з'їзд суддів призначають по шість суддів Конституційного Суду (пункт 22 ст. 106, ст. 148).

До повноважень Президента відноситься також утворення, реорганізація і ліквідація міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Ці заходи Президент здійснює за поданням Прем'єр-міністра. При цьому він може діяти лише в межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання органів виконавчої влади (пункт 15 ст. 106).

Конституція врегульовує і ряд питань, пов'язаних з відносинами Президента і Верховної Ради. Зокрема, Президент наділений правом припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (пункт 8 ст. 106).

Проте таке формулювання конституційної норми навряд чи може привести до здійснення Президентом зафіксованого в ній права. Це переважно право самої Верховної Ради, оскільки проведення чи не проведення пленарних засідань залежить виключно від неї. Досить, наприклад, зібратись депутатам на півгодинне пленарне засідання, як проголошене Конституцією право Президента на розпуск Верховної Ради втрачає всякий сенс.

З правом Президента на розпуск Верховної Ради кореспондується його право призначати позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією. Такі вибори мають бути призначені і проведені протягом шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради (пункт 7 ст. 106).

Президент України як глава держави користується правом законодавчої ініціативи. При цьому законопроекти, визначені Президентом як невідкладні, мають розглядатися Верховною Радою позачергово (ст. 93).

Спеціальні повноваження Президента закріплено і щодо внесення на розгляд Верховної Ради законопроекту про внесення змін до окремих розділів Конституції. Це торкається передусім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України". Таким правом, крім Президента, користуються ще не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Якщо такий законопроект буде прийнятий Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент призначає всеукраїнський референдум, який має затвердити цей закон (ст. 156). Така ускладнена процедура встановлена для того, щоб запобігти необґрунтованим, поспішним змінам Конституції, її вихідних, принципових положень. До повноважень Президента віднесено також проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою (пункт 6 ст.106).

Президент як глава держави є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Діючи в цій якості одноособове, він призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (пункт 17 ст. 106). Акти Президента з цих питань мають бути скріплені підписами Прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання (частина 3 ст. 106). Президент очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові, формує її персональний склад. За посадою до складу Ради національної безпеки і оборони України входять Прем'єр-міністр, міністр оборони України, голова служби безпеки України, міністр внутрішніх справ України, міністр закордонних справ України. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

Рада національної безпеки і оборони координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Її рішення вводяться в дію Указами Президента України (ст. 107).

Конституція містить ряд положень, що визначають повноваження Президента в разі збройної агресії проти України або загрози воєнного нападу. Деякі з цих повноважень Президент має узгоджувати з Верховною Радою. Так, оголошення стану війни здійснюється шляхом внесення Президентом відповідного подання до Верховної Ради (пункт 19 ст. 106), До повноважень Президента України віднесено прийняття рішення про використання Збройних Сил у разі збройної агресії проти України (пункт 19 ст. 106). Президент відповідно до закону приймає також рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (пункт 20 ст. 106).

Ряд рішень Президента потребують наступного затвердження Верховної Ради. Це, зокрема, рішення Президента про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також рішення щодо оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації (пункт 21 ст. 106). Акти Президента з цих питань мають бути скріплені підписами Прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Президент представляє Україну в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України (пункт З ст. 106). Будь-яка інша особа, яку б високу посаду вона не обіймала в державі, виступати від імені України в цілому права не має. Вона може репрезентувати відповідний орган держави -- Верховну Раду чи Кабінет Міністрів, укладати угоди від імені цих органів, але не від держави в цілому. Таке повноваження є виключно прерогативою глави держави, тобто Президента України.

У сфері міжнародних відносин Президент здійснює й ряд інших повноважень. Зокрема, він приймає рішення про визнання іноземних держав, встановлення з ними дипломатичних стосунків, призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (пункти З, 4, 5 ст. 106).

До повноважень Президента віднесено і присвоєння вищих військових звань, вищих дипломатичних рангів та інших вищих спеціальних звань і класних чинів (пункт 24 ст. 106). Проте акти Президента і з цих питань підлягають скріпленню підписами Прем'єр-міністра і відповідного міністра, який відповідальний за цей акт та за його виконання.

Однією з важливих функцій Президента є нагородження державними нагородами, які відповідно до пункту 5 частини другої ст. 92 Конституції мають встановлюватись Верховною Радою; Конституцією (пункт 25 ст. 106) передбачено також встановлення президентських відзнак та нагородження ними.

Здійснює Президент й інші функції, притаманні главі держави. Він приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, а також про надання притулку в Україні (пункт 26 ст. 106), здійснює помилування громадян, засуджених судами України (пункт 27 ст. 106).

Як глава держави Президент має постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрями політики держави, про чергові завдання, які постають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює, що Президент "звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України" (пункт 2 ст. 106).

Ці звертання Президента до народу і до парламенту не можна розглядати як суто інформаційні. Адже в них Президент викладає своє бачення ситуації, в якій перебуває держава, накреслює шляхи подолання перешкод, що заважають її поступальному розвиткові. Зрозуміло, що викладені в цих посланнях положення аж ніяк не можуть витлумачуватись як обов'язкові для застосування їх парламентом. В системі розподілу владних повноважень Верховна Рада посідає своє, тільки їй притаманне місце. Відповідно до ст. 75 Конституції вона є єдиним органом законодавчої влади країни, який має своє визначене коло повноважень (ст. 85), при цьому ряд питань, як це закріплено у ст. 92 Конституції, може визначатись або встановлюватись лише законами України. Парламент, члени якого обрані їх виборцями, і Президент, обраний всенародне, є головними і легітимними центрами вироблення політики держави, що виключає будь-який диктат одного з цих інститутів щодо іншого.

Разом з тим позиція Президента як глави держави, його бачення шляхів розвитку суспільства не можуть не позначатись на діяльності інших владних структур. Парламент, працюючи над розвитком правової бази держави, має так чи інакше узгоджувати свої рішення з позицією Президента, оскільки лише за таких умов може бути забезпечено злагодженість функціонування всього державного механізму, стабільність суспільства і державної влади.

Навіть якщо більшість депутатів не поділяє поглядів Президента на розв'язання тих або інших проблем, на зміст необхідного законодавчого врегулювання конкретних суспільних відносин, не рахуватись повністю з позицією Президента вони не можуть. Адже Президент зможе використати своє право і накласти вето на конкретний законопроект. І тому пошук компромісів, побудований на врахуванні позицій кожної з названих владних структур, є найбільш раціональним і логічним у виробленні політики держави. В цьому саме і полягає державна мудрість і мистецтво управління справами суспільства.

Що ж до уряду, то позиція Президента в конкретних питаннях має для нього обов'язкову силу. По-перше, як це зазначено в ст. 113 Конституції, Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і у своїй діяльності має керуватись не тільки Конституцією і законами України, а й актами Президента, прийнятими, зрозуміло, в межах його повноважень. І, по-друге, відповідно до пункту 16 ст. 106 Конституції Президент має право скасовувати той чи інший акт Кабінету Міністрів, що не відповідає визначеній ним позиції. Саме це й визначає імперативність офіційної позиції Президента щодо діяльності уряду.

Важливою функцією Президента є його участь у законодавчому процесі. Вище вже згадувалось про належне Президентові за Конституцією право законодавчої ініціативи і про його право наполягання на розгляді внесених ним законодавчих пропозицій, в першочерговому порядку, про його право ініціювати питання, пов'язані з внесенням змін до Конституції.

Проте цим участь Президента у законотворчому процесі не вичерпується. До його найважливіших функцій належить промульгація і оприлюднення законів України. За Конституцією схвалені Верховною Радою закони підписуються її Головою і направляються Президентові. Президент, отримавши закон, протягом п'ятнадцяти днів має підписати його, взявши тим самим до виконання, або ж, в разі незгоди, повернути цей закон Верховній Раді зі своїми вмотивованими і сформульованими зауваженнями для повторного розгляду.

Верховна Рада може врахувати ці зауваження Президента, доопрацювати закон, повторно його розглянути, схвалити і знову направити Президенту на підпис. Але вона може і не погодитись із зауваженнями Президента і внести цей закон в попередній редакції на повторний розгляд Верховної Ради з тим, щоб подолати президентське вето. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу. Президент зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів (частина 4 ст. 94).

Як згадувалося вище, Президенту на перегляд схваленого Верховною Радою тексту закону відводиться п'ятнадцять днів після його отримання. У разі, якщо Президент протягом цього встановленого Конституцією строку не повернув закон для повторного його розгляду Верховній Раді, закон вважається схваленим Президентом і має бути ним підписаний та офіційно оприлюднений (частина 3 ст. 94).

Підписання і оприлюднення прийнятих парламентом законів -- традиційна для всіх країн функція глави держави, яка завершує законодавчий процес наданням закону, через його промульгацію Президентом, обов'язкової сили. Проте чинність закон набирає через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його оприлюднення.

Перехідні положення, які складають XV розділ нової Конституції, наділяють Президента також правом видавати укази з економічних питань, не врегульованих законом. Включення такого положення до Конституції обумовлювалось обставинами перехідного періоду, необхідністю оперативного розв'язання економічних питань.

Разом з тим це право Президента України обмежене рядом формальних моментів.

По-перше, ці укази Президента мають бути схваленими Кабінетом Міністрів і скріплені підписом Прем'єр-міністра.

По-друге, разом з виданням такого указу Президент в порядку здійснення свого права на законодавчу ініціативу має одночасно подати до Верховної Ради відповідний цьому указу законопроект.

Встановлено і спеціальну процедуру набрання чинності указами Президента з економічних питань, не врегульованих законом. Передбачено, зокрема, що такий указ Президента вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада не прийме закон або не відхилить законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. Таким чином, якщо Верховна Рада протягом тридцяти днів схвалить ініційований Президентом проект закону і тим самим врегулює в законодавчому порядку економічні питання, яким присвячено указ Президента, цей указ не набирає чинності. Порушені в ньому питання регулюватимуться законом, схваленим за законодавчою ініціативою Президента.

Якщо ж Верховна Рада не погодиться з внесеним Президентом законопроектом і відхилить його більшістю від її конституційного складу, указ Президента також не набирає чинності і порушені в ньому питання залишаються неврегульованими. Для того щоб їх врегулювати, необхідна або власна ініціатива Верховної Ради, її комітетів, або ж новий, змінений указ Президента і нове ініціювання проекту відповідного закону.

Сказане вище означає, що прийнятий указ Президента з економічних питань, не врегульованих законом, набирає чинності у двох випадках. По-перше, коли Верховна Рада протягом тридцяти днів не спромоглася або схвалити або відхилити внесений Президентом проект відповідного закону і, по-друге, коли Верховна Рада не спромоглася зібрати належної кількості голосів для схвалення або відхилення такого законопроекту.

Указ Президента, що набрав чинності, діє аж до того, доки Верховна Рада не прийме відповідного закону, що регулюватиме дане питання.

Отже, в сфері законотворчої діяльності Президент за новою Конституцією відіграє активну роль: від законодавчої ініціативи, накладання вето на схвалені Верховною Радою закони, що не відповідають Конституції або визначеній програмі діяльності держави і до нормативного врегулювання економічних питань, які не знайшли свого законодавчого закріплення.

Перелік повноважень Президента як в сфері нормативного регулювання суспільних відносин, так і в сфері втілення Конституції і законів України в життя, його вплив на діяльність уряду, здійснювану в державі кадрову політику ставить його у проміжне становище між всіма гілками влади. Якщо ж врахувати й те, що він є главою держави і тільки він може уособлювати державу як в середині країни, так і за її межами у відносинах з іншими державами, що він виступає як гарант додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, то є всі підстави виділяти його в окрему гілку влади, яка має бути цементуючим началом в усьому державному механізмі.

Така точка зору щодо ролі і статусу Президента неодноразово висловлювалась в юридичній літературі і неупереджений аналіз його повноважень дає всі підстави для визначення її обґрунтованою.

3. ПОРЯДОК ОБРАННЯ ПРЕЗИДЕНТА ТА ПРИПИНЕННЯ ЙОГО ПОВНОВАЖЕНЬ

Порядок обрання Президента держави залежить передусім від форми державного правління. В президентських і напівпрезидентських республіках Президент обирається безпосередньо населенням, в парламентських -- парламентом. Президент, що обирається на загальних президентських виборах, тим самим одержує від народу свій власний мандат на керівництво державними справами.

Запровадження в Україні інституту президентства відбувалось одночасно з виданням закону про вибори Президента. Цей закон врегулював весь спектр питань, пов'язаних з виборами Президента. Зокрема, в ньому було визначено вимоги, що ставляться до кандидата в Президенти, принципи участі громадян у виборах, гласність при підготовці і проведенні виборів, організація і проведення виборів, підрахунок голосів після виборів тощо.

Зрозуміло, що з прийняттям нової Конституції Закон про вибори Президента, як і все виборче законодавство України, має зазнати певних змін, які забезпечили б відповідність цього законодавства нормам і положенням Конституції.

Стаття 103 Конституції встановлює, що Президент обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Це означає, що всі громадяни України, які на день виборів досягли вісімнадцяти років, мають право відповідно до ст. 70 Конституції брати участь у виборах Президента на рівних засадах.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

При цьому у здійсненні виборчого права, як і інших прав громадян, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками (частина 2 ст. 24).

Призначення виборів Президента в строки, передбачені Конституцією, здійснюється Верховною Радою (пункт 7 ст. 85). Чергові вибори Президента проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента. В разі ж дострокового припинення повноважень Президента вибори його проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень (частина 5 ст. 103).

Президент обирається на п'ять років. Одна і та сама особа не може бути Президентом більш ніж два строки підряд (частина З ст.103).

Такі обмеження встановлюються в більшості країн світу. Їх мета -- запобігти тривалому перебуванню при владі однієї і тієї ж особи, оскільки це інколи може призвести до узурпації влади, перетворення її на особисту диктатуру. Вперше такі обмеження були запроваджені Конституцією США у 1787 p. і відтоді вважаються одним з найважливіших досягнень республіканізму.

Разом з тим буквальне тлумачення частини третьої статті 103 Конституції дає підстави стверджувати, що особа, яка була обрана Президентом України і двічі підряд обіймала цю посаду, може і в третє балотуватись на цей пост за умов, якщо між її попередньою легіслатурою і цими виборами хтось інший посідав пост Президента.

Конституція України встановлює ряд умов, яким має відповідати особа, що обирається Президентом. Таких умов п'ять. По-перше, вона має бути громадянином України. При цьому не має значення чи є вона громадянином за народженням, чи набула громадянства шляхом прийому до громадянства України за власною заявою. По-друге, вона має на день виборів досягти тридцяти п'яти років. Такий віковий ценз встановлюється для того, щоб особа, яку обирають Президентом, мала певний життєвий досвід і могла приймати продумані рішення. По-третє, вона повинна мати право голосу, тобто право брати участь у виборах. По-четверте, вона має проживати в Україні протягом десяти останніх років. Запровадження такого обмеження має найважливіше значення. Адже особа, що претендує на обіймання поста Президента, повинна бути добре ознайомлена з життям держави, орієнтуватись як в політичних, так і в економічних реаліях, мати чітке уявлення на що вона претендує. І, нарешті, по-п'яте, вона має володіти державною, тобто українською мовою. Ця остання вимога, мабуть, і не потребує коментарів, адже брати участь в управлінні державними справами не знаючи мови громадян України, мови якою ведеться діловодство в державі -- неможливо. Конституція не обмежує перебування на посту Президента певним віком.

Існують спеціальні обмеження і щодо особи, яку обрано Президентом України. Зокрема, Конституція в частині четвертій ст. 103 встановлює, що Президент не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Оскільки Президента обирають на певний, п'ятирічний строк, передбачено чітке визначення моменту вступу його на посаду і моменту, коли його повноваження закінчуються.

Як правило, існує певний розрив в часі між офіційним оголошенням результатів виборів і днем, коли новообраний Президент вступає у відправлення своїх повноважень. В ряді країн цей розрив сягає кількох місяців. В Сполучених Штатах за 200 років сформувались і відшліфувались всі процедури перехідного періоду. При цьому новообраний Президент протягом трьох місяців співробітничає з Президентом, який програв на виборах, але протягом цього періоду продовжує виконувати функції глави держави.

За Конституцією України новообраний Президент вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів. Це відбувається шляхом складання присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради. Саме з моменту складання присяги новообраний Президент і вступає на цей пост.

Встановлює Конституція також процедуру приведення Президента до присяги і визначає сам текст присяги. Передбачається, зокрема, що приведення Президента до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. Сама присяга народу, її урочистість покладає на Президента велику відповідальність за проведення політики на благо народу, зміцнення держави. На це спрямований і текст присяги:

"Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі." (частина 3 ст. 104).

Дещо інакше щодо строків складання присяги вирішується питання, коли Президента обирають на позачергових виборах. В цьому випадку він має скласти присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів (частина 4 ст. 104).

Таким чином, Президент починає виконувати свої повноваження з часу складання присяги народові України на урочистому засіданні Верховної Ради і виконує їх до вступу на пост новообраного Президента.

Передбачає Конституція і підстави дострокового припинення повноважень Президента. Ці повноваження припиняються достроково в разі відставки Президента, неможливості виконувати свої обов'язки за станом здоров'я, усунення Президента з поста в порядку імпічменту, а також у разі смерті Президента (ст. 108).

Конституція України визначає і певну процедуру щодо реалізації зазначених підстав для дострокового припинення повноважень Президента. Так його відставка набуває чинності з моменту проголошення ним заяви про відставку на засіданні Верховної Ради (ст. 109). Неможливість виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України -- за зверненням Верховної Ради, і медичного висновку (ст. 110). Особливу процедуру встановлено і для усунення Президента з його поста в порядку імпічменту.

Інститут імпічменту в конституційній практиці нашої держави є новим. Він був запроваджений разом із заснуванням поста Президента. Зміни, що їх було внесено до Конституції Української РСР, передбачали можливість примусового усунення Президента з його поста (ст. 114), хоча термін "імпічмент" не застосовувався Див.: Закон Української РСР "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР // Відомості Верховної Ради Української РСР. -- 1991.-- № 33.-- Ст. 445..

Імпічмент -- це виняткова і досить складна процедура. Застосовуватись вона може лише у випадках, передбачених законом, і з додержанням певних процедурних правил.

За Конституцією підставою для порушення питання про імпічмент Президента і для його усунення з поста є вчинення ним державної зради або іншого злочину (частина 1 ст. 111).

Ініціюється це питання більшістю від конституційного складу Верховної Ради. Якщо таку більшість голосів зібрано, Верховна Рада створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Завданням цієї слідчої комісії є ретельна і всебічна перевірка обставин, які стали приводом для порушення справи про імпічмент, і підготовка відповідних висновків і пропозицій. Ці висновки і пропозиції передаються Верховній Раді і розглядаються на її засіданні.

За результатами розгляду і за наявності для цього підстав Верховна Рада не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента у вчиненні ним дій, що кваліфікуються відповідно до вимог Конституції як державна зрада або інший злочин.

Стосовно рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту, то воно приймається Верховною Радою не менш як трьома четвертими від її конституційного складу. Розгляду цього питання на Верховній Раді має передувати перевірка справи про імпічмент Конституційним Судом і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а також отримання висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Таким чином, Конституція передбачає шість обов'язкових стадій, які має пройти процедура імпічменту Президента України.

1. Ініціювання питання про усунення Президента в порядку імпічменту. Таке ініціювання здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради, тобто 226 депутатами.

2. Створення спеціальної тимчасової слідчої комісії, яка має провести розслідування щодо висунутого проти Президента звинувачення. Ця утворювана Верховною Радою комісія включає спеціального прокурора і спеціальних слідчих і має підготувати свої висновки і пропозиції щодо підставності висунутих проти Президента звинувачень на розгляд Верховної Ради.

3. Розгляд висновків і пропозицій спеціальної тимчасової слідчої комісії на засіданні Верховної Ради. Якщо Верховна Рада в ході обговорення дійде висновку про підставність висунутих проти Президента звинувачень, вона може не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, тобто не менш ніж 300 голосами депутатів прийняти рішення про звинувачення Президента.

4. Перевірка Конституційним Судом додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент і підготовка висновку з цього питання для Верховної Ради.

5. Підготовка Верховним Судом висновку про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину і передача цього висновку Верховній Раді.

6. Розгляд на Верховній Раді питання про усунення Президента з поста в порядку імпічменту і прийняття рішення з цього питання. Таке рішення за наявності названих вище висновків Конституційного Суду і Верховного Суду Верховною Радою може бути прийняте не менш ніж трьома четвертими від її конституційного складу. Інакше кажучи за імпічмент Президента України має проголосувати щонайменше 338 депутатів.

Зрозуміло, що голосування по такому гострому питанню, як імпічмент глави держави, має бути поіменним, щоб уникнути будь-яких непорозумінь.

Така ускладнена процедура прийняття рішення про імпічмент Президента має захистити главу держави від необґрунтованих, надуманих звинувачень. Адже не секрет, що опозиційні сили можуть для досягнення своєї мети спекулювати на ініціюванні питання про імпічмент.

У більшості країн світу, де запроваджено інститут імпічменту, процедура його ускладнена саме з цією метою. Наприклад, в Сполучених Штатах Америки, де, власне, і виник цей інститут, питання про імпічмент президента ставилось лише двічі. У 1868 p. щодо президента Джонсона і у 1974 p. щодо президента Ніксона.

Обидві ці спроби закінчились безрезультатно. Щодо президента Джонсона -- не вистачило для прийняття рішення одного голосу. Стосовно президента Ніксона, то після порушення справи про імпічмент, пов'язаної з уотергейтським скандалом, він не дочекавшись рішення, пішов у відставку.

Але наявність в конституціях багатьох країн інституту імпічменту, як зазначають дослідники цього питання, відіграє важливу попереджуючу роль, є засобом отримання, свідченням того, що за певних обставин і президент підлягає відповідальності.

Конституція України містить норму про перехід обов'язків Президента в разі дострокового припинення його повноважень до Прем'єр-міністра. Ці обов'язки Прем'єр-міністр має виконувати до дев'яноста днів, оскільки відповідно до частини 5 ст. 103 саме в цей строк мають бути проведені вибори нового Президента України.

Стаття 112 Конституції визначає ті повноваження Президента, яких Прем'єр-міністр виконувати не може.

Визначаючи статус Президента України як глави держави Конституція встановлює, що на час виконання своїх повноважень Президент користується правом недоторканності.

Президент -- обранець народу. Саме тому держава має дбати про забезпечення його високого престижу. Адже Президент уособлює державу, репрезентує її, виступає від її імені. Реалізуючи цю мету Конституція встановлює, що звання Президента охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент не був усунутий з поста в порядку імпічменту.

ВИСНОВОК

Такі загалом конституційні положення, що визначають статус Президента як глави держави, особи, з іменем якої пов'язуються певні етапи в державному житті. Саме Президент як глава держави має забезпечити злагоджене функціонування всього державного механізму, усувати ті протистояння, які трапляються у відносинах між законодавчою і виконавчою владою. Забезпечення миру і злагоди в суспільстві це обов'язок кожного, кому народ довірив вершити державні справи. І депутат, який представляє своїх виборців, і Президент, який одержав мандат від народу, мають відчувати свою відповідальність перед тими, хто віддав їм свої голоси.

Нова Конституція України забезпечує ті правові рамки, в яких вони мають діяти. Вона визначає повноваження і обов'язки всіх ланок державної машини і реалізація її положень залежить саме від того, як ці повноваження і обов'язки втілюватимуться в життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Відомості Верховної Ради Української РСР.- 1991.- №33.

2. Закон Української РСР “Про заснування поста Президента Української РСР в внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” // ВВР Української РСР - 1991.-№33.

3. Конституція незалежної України.-К.: 1995.

4. Конституція України.-К.: 1996.

5. Баглай Б. Н., Габричидзе Б. Н. Конституционное право Российской федерации. -- М., 1996. -- С. 335.

6. Бурчак Ф.П. Президент України. -- К.: Ін Юре, 1997. -- 24 с.

7. Загальна теорія держави і права: Навч. Посібник /за ред. В.В. Копейчикова. -- К.: Юрінком Інтре, 2000. -- 320 с.

8. Основи правознавства /За ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзіх. -- К.: т-во “Знання”, КОО, 2000. -- 358 с.

9. Правознавство / За ред. Михайла Настюка. -- Львів: Світ, 1995. -- 272 с.

10. Скакун О.Ф. Теория государства и права. -- Харьков: Консум, 2000. - 704 с.