Інформаційно-правові відносини

Реферат

ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

План

Фактичний зміст інформаційно-правових відносин.

Права й обов'язки суб'єктів інформаційно-правових відносин.

Відмінність змісту інформаційно-правових відносин від майнових і інших цивільно-правових відносин.

Монополії в інформаційній сфері суспільних відносин.

1. Фактичний зміст інформаційно-правових відносин

Зміст інформаційно-правових відносин можливо визначити шляхом аналізу змісту самого права на інформацію та розкриттям структури видів інформаційної діяльності.

Структура сучасного розуміння права на інформацію включає такі змістовні елементи як: “пошук інформації”, “отримання (одержання) інформації”, “виготовлення інформації”, “зберігання інформації”, “використання інформації”, “поширення інформації”, “захист інформації”. Кожний з означених елементів має свої особливості та різні критерії нормативно-правового закріплення.

Відповідно статті 12 Закону України “Про інформацію” (1992 року), що визначає поняття інформаційної діяльності, її слід розуміти як “сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави”.

З метою задоволення цих потреб органи державної влади та органи місцевого і регіонального самоврядування повинні створювати інформаційні служби, системи, мережі, бази і банки даних.

Порядок їх створення, структура, права та обов'язки визначаються Кабінетом Міністрів України або іншими органами державної влади, а також органами місцевого і регіонального самоврядування (в межах їх компетенції).

Одночасно законодавством визначаються й основні напрями інформаційної діяльності та основні види інформаційної діяльності.

Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо.

Держава зобов'язана постійно дбати про своєчасне створення, належне функціонування і розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності.

Держава гарантує свободу інформаційної діяльності в цих напрямах всім громадянам та юридичним особам в межах їх прав і свобод, функцій і повноважень (Ст. 13 Закону України “Про інформацію”).

Що стосується основних видів інформаційної діяльності то Закон “Про інформацію в цьому питанні обмежувальним шляхом позначає чотири різновиди з семи, що називались вище.

Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Одержання інформації - це набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою.

Використання інформації - це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Поширення інформації - це розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації.

Зберігання інформації - це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Одержання, використання, поширення та зберігання документованої або публічно оголошуваної інформації здійснюється у порядку, передбаченому Законом України “Про інформацію” та іншими законодавчими актами в галузі інформації (Ст. 14 Закону України “Про інформацію”).

Можна зробити висновок, що законодавець не відносить до основних видів інформаційної діяльності такі як захист інформації (або змішує його зі зберіганням), виготовлення інформації, пошук інформації.

Втім окремими положеннями цього Закону та інших нормативних актів означені три види інформаційної діяльності всеж таки закріплюються, хоча законодавець і не визначає їх зміст. Якщо розвивати положення статті 19 Загальної декларації прав людини (1948 р.) то стосовно до поняття пошуку інформації можна відпрацювати його визначення у наступному вигляді:

пошук інформації - це здійснення суб'єктом активних дій у будь-який вільно обраний ним спосіб і незалежно від кордонів задля одержання необхідних йому даних.

Завдяки законодавству про концепцію національної безпеки України ми можемо визначитись і з поняттям захисту інформації.

Захист інформації - це система заходів режимного, технічного, криптографічного та правового характеру, що здійснюються для збереження від негативного впливу на інформацію та її носії.

При цьому під негативним впливом доцільно розуміти не тільки певні обставини зберігання інформації, але й інформаційні правопорушення та такі операції з інформацією, що можуть зашкодити реалізації прав інших суб'єктів. Наприклад серед правопорушень в інформаційній сфері законодавство називає: необґрунтовану відмову від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування інформації; примушення до поширення або перешкоджання поширенню чи безпідставна відмова від поширення певної інформації; поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків; розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю; порушення порядку зберігання інформації; навмисне знищення інформації; необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом.

Виготовлення інформації як вид інформаційної діяльності логічно витікає з змісту статті 38 Закону України “Про інформацію”, що закріплює право власності на інформацію. Так в її змісті ми знаходимо:

“Підставами виникнення права власності на інформацію є: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації”.

Водночас, стаття 43, що закріплює права учасників інформаційних відносин містить пояснення, що учасники інформаційних відносин мають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом. Це підштовхує до висновку, що законодавець поєднує і змішує зміст категорій: одержувати виробляти, добувати.

Розуміння окремих напрямків змісту інформаційних правовідносин формується завдяки відповідним характеристикам у видовому інформаційному законодавстві.

Так, відповідно до Закону України “Про державну статистику” державна статистична діяльність - це сукупність дій, пов'язаних з проведенням державних статистичних спостережень та наданням інформаційних послуг, спрямована на збирання, опрацювання, аналіз, поширення, збереження, захист та використання статистичної інформації, забезпечення її достовірності, а також удосконалення статистичної методології (Ст. 1. Закону України “Про державну статистику” //Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, № 43, ст. 608) (В редакції Закону № 1922 від 13.07.2000, ВВР, 2000, № 43, ст. 362).

Різновидом інформаційної діяльності і, відповідно, частиною змісту інформаційних правовідносин виступає згідно з положеннями Закону України про пресу діяльність друкованих засобів масової інформації

Діяльність друкованих засобів масової інформації -- це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів.

Діяльність друкованих засобів масової інформації, спрямована на отримання прибутку, є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону, Закону України «Про підприємництво» та інших актів чинного законодавства України. (Ст. 6. Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу)” в Україні (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, М 1, ст. 1)).

Стаття 1. Закону України Про телебачення і радіомовлення (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 10, ст. 43), що містить визначення термінів формулює такі види діяльності як:

- мовлення (телебачення і радіомовлення) -- передача на відстань звукової або зорової інформації за допомогою електромагнітних хвиль, що розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіо-приймачів;

- радіомовлення -- виробництво і розповсюдження аудіопрограм;

- соціальне телерадіомовлення -- передачі чи програми для сліпих, глухих, людей з послабленим слухом освітнього, навчального та довідкового характеру, а також програми і передачі з проблем екологічного виховання.

- суспільне телерадіомовлення -- система неприбуткового єдиного загальнонаціонального телебачення і радіомовлення, що має єдину програмну концепцію, створюється та діє згідно із Законом України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення».

Діяльність інформаційних агентств -- це збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції.

Випуск та розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону та чинного законодавства України (Стаття 5. Закону України „Про інформаційні агентства”// Відомості Верховної Ради (ВВР), 1995, № 13, ст. 83).

Відповідно положенням закону України „Про державну таємницю” встановлюються такі види інформаційної діяльності:

- доступ до державної таємниці -- надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, або ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, цією посадовою особою відповідно до її службових повноважень;

- засекречування матеріальних носіїв інформації -- введення у встановленому законодавством порядку обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної інформації шляхом надання відповідного грифу секретності документам, виробам або іншим матеріальним носіям цієї інформації (Стаття 1. Закону України Про державну таємницю (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 16, ст. 93)).

Своєрідність видів інформаційної діяльності розвивається і сфері автоматизованих інформаційних систем. Так, відповідно до законодавства про захист інформації в автоматизованих системах визначаються такі основні їх форми:

- обробка інформації в автоматизованих інформаційних системах -- вся сукупність операцій (збирання, введення, записування, перетворення, зчитування, зберігання, знищення, реєстрація), що здійснюються за допомогою технічних і програмних засобів, включаючи обмін по каналах передачі даних;

- захист інформації -- сукупність організаційно-технічних заходів і правових норм для запобігання заподіянню шкоди інтересам власника інформації чи АС та осіб, які користуються інформацією

Захист інформації в АС забезпечується шляхом:

- дотримання суб'єктами правових відносин норм, вимог та правил організаційного і технічного характеру щодо захисту оброблюваної інформації;

- використання засобів обчислювальної техніки, програмного забезпечення, засобів зв'язку і АС в цілому, засобів захисту інформації, які відповідають встановленим вимогам щодо захисту інформації (мають відповідний сертифікат);

- перевірки відповідності засобів обчислювальної техніки, програмного забезпечення, засобів зв'язку і АС в цілому встановленим вимогам щодо захисту інформації (сертифікація засобів обчислювальної техніки, засобів зв'язку і АС);

- здійснення контролю щодо захисту інформації (Ст.ст. 1, 10. „Визначення термінів” та „Забезпечення захисту інформації в АС” Закону України „Про захист інформації в автоматизованих системах” //Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, №31,ст. 286).

Частина різновидів інформаційної діяльності як структурної складової змісту інформаційних правовідносин потребувала більш ретельної уваги та відповідного офіційного тлумачення, що тільки формується у національному праві. Так деякі види збору та зберігання інформації щодо осіб з певними розладами здоров'я призвели до необхідності офіційного тлумачення змісту Закону „Про інформацію” Конституційним Судом України. Показовим прикладом цього є Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка).

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» стала наявність неоднозначного застосування зазначених норм Закону України «Про інформацію» та Закону України “Про прокуратуру” судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України.

3 документів, надісланих до Конституційного Суду України, та письмових тверджень К. Г. Устименка випливає, що в 1988--1990 роках за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного технікуму він перебував на консультативному психіатричному обліку Дніпропетровського міського психоневрологічного диспансеру. Заявник, якому про такий факт стало відомо у липні 1990 року, вважає, ЩО це обмежувало можливості його працевлаштування і завдало йому моральних їй-матеріальних збитків. З метою їх відшкодування у цивільно-процесуальному порядку він звернувся до головного лікаря диспансеру з вимогою надання інформації з питань:

-- ким, коли і на яких підставах його було поставлено на облік;

-- кому видавались довідки про його перебування на такому обліку; ким, коли і на яких підставах його було знято з обліку;

чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаштування у 1988--1990 роках і хто несе відповідальність за заподіяні матеріальні збитки.

Головний лікар, посилаючись на лікарську таємницю, у наданні такої інформації відмовив. У зв'язку з цим протягом майже семи років справа К. Г. Устименка неодноразово і неоднозначно розглядалась судами загальної юрисдикції різних ланок. Останніми рішеннями судів вимоги заявника було задоволено частково: він отримав копію своєї диспансерної картки і деяку іншу інформацію, яка, однак, його не задовольнила.

Конституційний Суд України в розгляді означеної справи дав наступні роз'яснення щодо змісту окремих статей Закону України „Про інформацію”:

Частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як. ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і накопичення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.

2. Частину п'яту статті 23 Закону України -«Про інформацію» треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.

В особливих випадках, як і передбачає частина третя статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.

У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров'я.

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці -- інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації -- інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я та частиною третьою статті 46 Закону України «Про інформацію».

У статті 48 Закону України «Про інформацію» визначальними є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом України «Про інформацію» протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга статті 48 Закону України «Про інформацію» лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а частина третя цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї статті 48 Закону України «Про інформацію» не можна розуміти як вимогу обов'язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім -- до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.

2. Права й обов'язки суб'єктів інформаційно-правових відносин

Юридичний зміст інформаційно-правових відносин утворюють права і обов'язки сторін у цих відносинах, що встановлюються відповідними нормативно-правовими актами.

Яскравою ілюстрацією широти прав, що закріплюються за учасниками інформаційних правовідносин є положення відповідного розділу Закону України „Про інформацію”.

Права учасників інформаційних відносин.

Кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про:

- діяльність органів державної влади;

- діяльність народних депутатів;

- діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування та місцевої адміністрації;

- те, що стосується його особисто.(Ст. 43)

Обов'язки учасників інформаційних відносин.

Учасники інформаційних відносин зобов'язані:

- поважати інформаційні права інших суб'єктів;

- використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);

- забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених Законом України „Про інформацію”;

- забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою;

- зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;

- компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію. (Ст. 44 )

Так відповідно до Закону України „Про видавничу справу” встановлюються наступні права та обов'язки видавця:

Права та обов'язки видавця у відносинах з автором (співавторами) твору науки, літератури і мистецтва, з особою, яка має авторське право на інші види інтелектуальної і промислової власності, будуються на основі законів України «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», інших законів України.

З урахуванням специфіки видавничої діяльності видавець має право:

формувати власну видавничу програму, визначати масштаби і тематичну спрямованість своєї діяльності;

використовувати випущену за власною тематичною програмою видавничу продукцію для забезпечення статутної діяльності, розповсюджувати самостійно видавничу продукцію або користуватися послугами іншого розповсюджувача;

видавати як обнародувані, так і необнародувані твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, а також способу відтворення, виражені в письмовій чи будь-якій іншій формі, набувати невиключних або виключних майнових прав на них;

приймати від юридичних і фізичних осіб замовлення на підготовку і випуск у світ видань, надавати їм редакційно-видавничі та інші послуги відповідно до профілю своєї діяльності;

здійснювати купівлю-продаж видавничої продукції з метою отримання прибутку, надавати послуги суб'єктам підприємницької діяльності у роздрібній і оптовій торгівлі;

висувати у встановленому порядку видані видавцем твори науки, літератури і мистецтва на здобуття державних, громадських, міжнародних премій;

установлювати творчі та виробничі відносини, культурні зв'язки з видавцями інших держав;

брати участь у роботі міжнародних організацій видавців, представляти свою видавничу продукцію на національних і міжнародних конкурсах, виставках, ярмарках.

Видавець зобов'язаний:

здійснювати свою діяльність відповідно до законодавства України, поважати права інших суб'єктів видавничої та господарської діяльності;

сприяти утвердженню загальнолюдських гуманістичних цінностей, розвиткові науки, культури, задоволенню духовних потреб українського народу, ставитися з повагою до національної гідності, національної своєрідності й культури всіх народів;

дотримувати норм авторського та патентного права, вимог державних і міждержавних стандартів, інших нормативно-правових актів, що регламентують видавничу справу;

контролювати своєчасне розсилання виготовлювачем обов'язкових безплатних і платних примірників видань;

подавати у встановленому порядку державну статистичну звітність, інформацію про випущені в світ видання;

відшкодовувати збитки, заподіяні внаслідок порушення законодавства. (Стаття 20. Закону України „Про видавничу справу” //Відомості Верховної Ради України, 1997, № 32, ст. 206)

Відповідні структури прав і обов'язків формуються у видовому інформаційному законодавстві України і стосовно інших суб'єктів інформаційних правових відносин.

3. Відмінність змісту інформаційноправових відносин від майнових і інших цивільно-правових відносин

Відокремленість та відмінність змісту інформаційно-правових відносин від майнових та інших цивільно-правових відносин базується, перш за все, на неможливості поширення нормативно-правових положень виключно цивільного права на такі окремі види інформаційної діяльності як поширення інформації, захист інформації, пошук інформації. Іншими словами, оскільки право на інформацію як юридична основа змісту інформаційних правовідносин не охоплюється лише правом власності на інформацію, то одного цивільно-правового впливу на означені правові відносини вже не вистачає.

Враховуючи, що інформаційні правові відносини потребують інколи юридичних форм захисту на рівні кримінально-правовому та адміністративно-правовому, то виникають науково-правові підстави вважати змістовну сферу інформаційно-правових відносин комплексно-правовою.

Система методів правового регулюванння, що використовуються в класичних, традиційних сферах галузей законодавства і галузей права (цивільного права, адміністративного права, кримінального права), а саме: дозволи, зобов'язування, заборони, не поляризуються у інформаційному праві і законодавстві. В сфері інформаційних відносин правове регулювання формується на засадах коплексного поєднання означених вище методів правового регулювання з одночасним поєднанням їх з рекомендаційно-правовими формами юридичного впливу.

Водночас, не слід забувати про близьку спорідненість права на інформацію, інформаційної діяльності, інформаційних відносин з відносинами з приводу авторських прав, права інтелектуальної власності, відносин в сфері патентного права та інших, що охоплюються нормативно-правовим впливом, перш за все цивільного права.

Відносна відокремленість інформаційного законодавства в системі національного законодавства України та формування у структурі нормативно-правового регулювання інформаційних відносин близькорідних інститутів, що пов'язані спільним родовим об'єктом цих правових відносин також впливають і на самостійність, відмінність змісту інформаційних правових відносин від інших.

4. Монополії в інформаційній сфері суспільних відносин

Проблеми відкритості інформації, її доступності, захищеності, а також проблема безпеки тих, хто її поширює, в сучасному світі належить до числа найактуальніших. Право на правдиву інформацію і нічим не обмежена можливість робити її загальнодоступною, інакше кажучи - глобальна інформаційна гласність і демократія стають сьогодні однією з складових всього комплексу політичних прав і свобод людини.

Однією з перешкод в здійсненні такого права є формування монополій у сфері засобів масової інформації -- не тільки державних, але і приватних. Такі надутворення здатні серйозним чином впливати на свідомість населення країни на користь певних (наприклад, комерційних) інтересів.

На сьогоднішній день в світі відомі декілька десятків крупних монополій, які, підминаючи під себе невеликі органи засобів масової інформації, не дають їм можливості розвиватися на місцевому рівні і тим самим обмежують свободу розповсюдження інформації Дані матеріали є перекладом наукової статті: Письменицький А.А. Информационный монополизм. //Бизнес Информ, 1995. - №33-34 (157-158). - С. 16-19..

В світі розповсюджується тенденція міжнародної монополізації ЗМІ, формування транснаціональних інформаційних монополій. Прикладом такої монополії може служити діяльність корпорації вже згадуваного Руперта Мердока. Достатньо навести декілька прикладів проектів цієї корпорації. Наприклад -- проект злиття «Тайм інкорпорейтсд» і «Уорнер комьюнікейшнз». В його результаті утворився конгломерат з річним доходом в 8,7 млрд доларів. З 1973 р. Мердок є власником газет Сан-Антоніо (штат Техас), газет і журналів в Нью-йорку, Чікаго, Бостоні, Хьюстоні, в 1987 р. були куплені 13 журналів в США і відоме видавництво «Харпер энд роу». В 1987 р. Мердок продає за 55 млн доларів нью-йоркську газету «Вілліджвойс», яку він купив за 17 млн в 1979 р., а також «Чікаго санді таймс» за 154 млн доларів, яку придбав в 1983 р. за 100 млн. Це знадобилося Мердоку для здійснення проекту покупки за 3 млрд доларів компанії «Трайенгл», якій належать газети «Ті-Ві гайд», «Севентін», «Рейсинг форм». В 1985 р. Мердок здійснює проект покупки і злиття кінокомпанії «Твентіс сенчурі фокс», 7 телестанцій «Метромедіа инкорпорейтед» і ще близько 100 незалежних філіалів.

Таким чином на сьогоднішній день ринкова вартість «Імперії Мердока» вже перевищила 8 млрд. доларів. Для порівняння: корпорація «Ганнет», про яку мовилося раніше, коштує близько 10 млрд доларів, «Тайм инкорпорейтед» -- 7,8 млрд, а «Си-Бі-Ес» -- 5,7 млрд.

Закономірне питання: як в дійсно демократичних державах розв'язується питання з утворенням інформаційних монополій, приватних і державних? В сучасному світі існує декілька способів державного впливу на ЗМІ з метою виключення монополізації в цій сфері. Пряме державне управління має місце у випадках, коли ЗМІ є об'єктом державної власності (через спеціальні державні органи) Конституционное право зарубежных стран / Под ред. Б. А. Старшуна. -- М., 1993.--Т. 1.-- С. 235-236.

Непряме державне управління здійснюється звичайно через публічні корпорації, що мають відповідний контракт або що отримали від нього ліцензію. Існують також економічні методи управління ЗМІ (наприклад, через оподаткування доходів від реклами) і управління ЗМІ через спеціально створювані державою контрольні органи (комітети, національні поради і т. д.).

Із самого початку боротьба з монополізмом в області ЗМІ велася за допомогою загального антитрестового законодавства. Потім стали видаватися і спеціальні акти для того, щоб запобігти концентрацію ЗМІ.

В Україні антимонопольне законодавство відносно ЗМІ отримало свій розвиток лише в 1994 р. Так, Закон України про телебачення і радіомовлення від 21.12.93 р. встановлює деякі антимонопольні обмеження. Закон передбачає, що одна телерадіоорганізація, а також її структурні підрозділи з правами юридичної особи не мають права вести віщання більш ніж на двох каналах по телебаченню і трьох -- по радіо; крім того, юридичні і фізичні особи не мають права бути засновниками (співзасновниками) більш ніж однієї телерадіоорганізації (ст. 7).

До 1989 р. в колишньому Радянському Союзі ЗМІ знаходилися в державній монополії. Комуністична партія контролювала весь інформаційний потік в країні. Подібна ситуація складалася і в інших країнах соціалістичного табору. Дотепер це спостерігається в Албанії, Греції і на Кубі. Таке положення ЗМІ схоже з положенням країн з військовою диктатурою.

Таким чином, світова практика визначає декілька способів впливу держави на утворення монополій в ЗМІ.

По-перше -- ця повна заборона за допомогою законодавства будь-якої монополії в ЗМІ шляхом обмеження кількості організацій ЗМІ, які можуть знаходитися у власності однієї юридичної або фізичної особи.

По-друге -- це встановлення «межі» можливої монополізації в ЗМІ через податки або шляхом постійного контролю спеціальними організаціями.

Слід звернути увагу, що дані заходи лише в тому разі можна визнати дієвими, коли проголошені в законі заборони забезпечені відповідними заходами дії і існує певна процедура їх застосування.

Що стосується самої держави, вона за допомогою закону повинна бути в першу чергу обмеженою в можливості монополізувати ЗМІ. У такому разі можна буде говорити про дійсну свободу слова, демократичні ЗМІ і максимальне забезпечення права на інформацію.

Список літератури

1. В. И. Кутузов, А. Т. Раимова. Основы информационного законодательства: Издательство: Эдиториал УРСС, 2004 г.,

2. Загородников С. Н., Шмелев А. А. Основы информационного права: Учебное пособие: Издательство: Академический Проект, 2005 г.

3. Рассолов М.М. Информационное право: Учебное пособие. - М.: Юристъ, 1999. - 400 с.

4. Ковалева Н.Н. Информационное право России: Учебное пособие. - М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2007. - 360 с.

5. Информационное право: Основы практической информатики. Учебное пособие / И.Л. Бачило, - М.: 2001. - 352 с.

6. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. - 512 с.

7. Марущак А.І. Інформаційне право: Доступ до інформації: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2007, - 532 с.

8. Інформаційне право та правова інформатика у сфері захисту персональних даних / Авт. кол - в: В.Брижко, В. Цимбалюк, М. Щвець: Монографія / За ред.. д.е.н. М. Швеця. - К.: НДЦПІ АПрН України, 2005 р. - 334 с.

9. В.М. Брижко, М.Я. Щвець, В.С. Цимбалюк. Е - боротьба в інформаційних війнах та інформаційне право: Монографія / За ред.. д.е.н. М. Швеця. - К.: НДЦПІ АПрН України, 2007 р. - 234 с.

10. Закон України «Про державну статистику» //Відомості Верховної Ради України 1992, N 43, ст.608

11. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» //Відомості Верховної Ради України (ВВР) 1993, N 1, ст.1.

12. Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» // Відомості Верховної Ради України (ВВР) 1994, N 31, ст.286.

13. Закон України " Про телебачення і радіомовлення» //Відомості Верховної Ради України (ВВР) 1994, N 10, ст.43.