Конституційне і загальне інформаційно-правове регулювання

Реферат

“Конституційне і загальне інформаційно-правове регулювання”

План

Конституційне регулювання інформаційних відносин.

Загальне законодавство України про інформацію.

Перспективи розвитку загального інформаційного законодавства.

1. Конституційне регулювання інформаційних відносин

Відповідно до закріплення конституційними нормами певних прав і свобод громадян в інформаційній сфері „Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо”.( Стаття 31. Конституції України). Водночас Конституцією проголошується захищеність особистого і сімейного життя людини і громадянина: „Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації”. (Стаття 32. Конституції України).

Порушення конституційно проголошеної та законодавчо захищеної таємниці особистого життя громадян може бути здійснено в тих виключних ситуаціях коли, наприклад, проводиться оперативно-розшукова діяльність відповідними органами з дозволу суду або органів прокуратури. Реалізація оперативно-розшукових повноважень, проголошених в ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», дозволяється тільки підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Гласні оперативно-розшукові заходи можуть проводитись і як негласні, а негласні тільки негласним шляхом, як передбачено в законі.

Для того, щоб виконувати оперативно-розшукові заходи, оперативному працівнику необхідні:

- призначення на посаду в конкретному оперативному підрозділі;

- надання повноважень, адекватних завданням оперативно-розшукової діяльності;

- спеціалізація по лінії чи профілю оперативно-розшукової роботи (оперативна робота, кримінальний пошук, оперативно-технічна служба) і т.ін.

- судовий дозвіл (або дозвіл іншого уповноваженого органу чи посадової особи на яких покладається законом функція санкціонування оперативно-розшукових заходів) на проведення певних оперативно-розшукових заходів;

- дотримання вимог оперативно-розшукового законодавства в процесі здійснення відповідних заходів.

Ефективність боротьби зі злочинністю значною мірою залежить від тих прав і повноважень, якими законодавець наділяє правоохоронні органи. Оперативно-розшукова діяльність є однією із головних ланок загального механізму боротьби зі злочинністю, захисту від неї окремих громадян, інтересів суспільства і держави. Вся процесуальна діяльність правоохоронних і судових органів в сфері кримінального судочинства, незалежно від їх безпосередніх завдань, спрямована на всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин події. Повнота дослідження - це правильне і повне визначення предмета доказування, повне з'ясування всіх обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, збирання, перевірка та оцінка всієї сукупності доказів, які стосуються даної справи. Своєрідним інструментом для забезпечення цих вимог закону є використання оперативно-розшукових заходів, правом здійснення яких наділені оперативні підрозділи.

Ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» наголошує, що оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності при наявності підстав, передбачених ст. 6 вищезгаданого закону дозволено здійснення таких заходів, що частково порушують інформаційні та інші права громадян:

- витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;

- негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника в приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки;

- здійснювати проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співпрацює з ним, із збереженням в таємниці достовірних даних щодо їх особистості;

- знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації;

- контролювати шляхом відбору за окремими ознаками телеграфно-поштові відправлення;

- здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів, мати гласних та негласних штатних працівників;

- отримувати від юридичних та фізичних осіб безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені, та загрозу безпеці суспільства;

- використовувати за згодою адміністрації службові приміщення, транспортні засоби та інше майно підприємств, установ, організацій, а так само за згодою осіб - житло, інші приміщення, транспортні засоби та майно, яке їм належить;

При здійсненні збору такої інформації повинні діяти із збереженням в таємниці даних щодо особистого життя, інтимних подробиць сімейних відносин.

Згідно Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності» відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені. Не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну, військову і службову таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини Ст. 9 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”. //Відомості Верховної Ради України (ВВР), № . - 1993.

Стаття 163 Кримінального Кодексу України передбачає захист від порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер. Так, порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі д₀ трьох років.

У випадку, коли ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів, або вчинені службовою особою або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, то вони караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років. В даному контексті об'єктом злочину є конституційне право громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що виступає невід'ємною частиною і права на інформацію. Безпосереднім предметом його є відомості, що передані чи передаються громадянами шляхом листування або телефонних розмов, а також повідомлення громадян, які передаються або були передані телеграфом чи за допомогою інших засобів зв'язку, а також через комп'ютер і становлять таємницю громадянина (громадян). Отже, обов'язковими ознаками зазначених відомостей і повідомлень як предмета цього злочину є їхній характер (вони становлять таємницю громадянина) і спосіб передачі (вони передані чи передаються засобами зв'язку, під якими розуміється технічне обладнання, що використовується для організації зв'язку, або через комп'ютер -- електронною поштою).

При цьому слід мати на увазі, що оперативні працівники не несуть відповідальності за заподіяну шкоду, якщо вони діяли в стані необхідної оборони або крайньої необхідності.

Відповідно до положень, передбачених Загальною декларацією прав людини (1948 р.) „Кожна людина має право на свободу переконань і на вільний вираз їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію і ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів” Статья 19. Всеобщей декларации прав человека. (10.12.1948г.). Зберігаючи міжнародні традиції в означеному питанні, та враховуючи, що Україна ратифікувала не тільки означений акт але й низку інших, що стосуються питання нормативно-правового визнання за людиною і громадянином права на інформацію, законодавець (Верховна Рада України) переносить більшість означених характеристик міжнародно-правового розуміння права на інформацію до конституційного акту. Втім таке закріплення у Конституції України не обійшлося без суттєвих „скорочень”. Так статтею 34 Конституції України стверджується, що: „Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.

Таке закріплення не передбачає абсолюту права на інформацію. Перш за все, випадають у порівнянні з міжнародно-правовим закріпленням певні елементи: „пошук інформації”, „одержання інформації”, „незалежно від державних кордонів”.

По-друге - існує ціла низка обмежень, що обумовлені рядом владно-державних і соціальних потреб.

Так, ст. 37 Конституції прямо забороняється створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, скинення насильницьким шляхом конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалення міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, зазіхання на права і волі людини, здоров'я населення. Звідси випливає заборона використання конституційних прав для пропаганди відповідної ідеології.

Воля слова обмежується в інтересах охорони державної, військової, комерційної, службової, лікарської й іншої таємниці, охорони конфіденційно отриманої інформації. Перелік даних, що є державною таємницею встановлюється законом. У відповідності зі ст. 39 Конституції обмеження права громадянина на збори, мітинги, ходи і демонстрації може встановлюватися тільки судом і тільки в інтересах національної безпеки і суспільного порядку. Таким чином, мова йде про перелік корисних для суспільства обмежень волі слова. Ті ж цілі переслідує заборона неправдивої реклами, обмеження певних видів реклами і таке інше. Окремі обмеження прав і свобод громадянина передбачає ст. 64 Конституції в умовах військового або надзвичайного стану з указівкою терміну дії цих обмежень.

Законодавство України встановлює дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну відповідальність за порушення передбачених ст. 34 Конституції України прав людини. Підлягають відповідальності особи, винні в безпідставному відмовленні на одержання інформації, чи в її приховуванні знищенні; безпідставному відмовленні в поширенні певної інформації; поширенні інформації у відношенні особистого життя громадянина без його згоди особою, яка володіє нею в наслідок своїх службових обов'язків; поширення не відповідних дійсності відомостей, що принижують честь і гідність людини і т.ін.

Громадяни мають право вимагати офіційного спростування відомостей, невідповідних дійсності, або принижуючих їх честь і гідність. Відповідно до статті 32 Конституції кожному громадянину гарантується судовий захист права спростування недостовірної інформації про себе і членах своєї родини і права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяного збиранням, збереженням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.

Конституційно закріплюється і право „вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена” (Стаття 50 Конституції України).

Задля реального втілення в життя цього права встановлюються кримінально-правові санкції за його порушення. Так Стаття 238 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населения. У випадку здійснення таких дій особою, в тому числі відносно радіаційного стану, чи стану який пов'язаний із забрудненням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і такий, що негативно впливає на здоров'я людей, рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною небезпекою, передбачена санкція у вигляді покарання штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Конституційно гарантується статтею 57 і право знати свої права і обов'язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними. Однак стан правового інформування в Україні не є однозначно таким, що слід визнавати нормативно захищеним і позитивно розвиненим.

Правове інформування ЗМІ може бути визначене в якості інституту інформаційного права, як сукупність норм, що регулюють систему заходів, які здійснюються засобами масової інформації щодо поширення інформації про правову дійсність у державі, змістом якої є діюче законодавство і право, правова ідеологія, а також відомості про правові форми діяльності держави;

Засоби масової інформації є історично сформованою потужною ідеологічною зброю. Тому, коли вони підпорядковані тільки одній (усе рівно якій) соціальній групі людей, тим більше людей, що мають реальну владу в країні, як правило, створюється монополія на інформацію, а отже, ймовірні і навіть неминучі всілякі скривлення в розумах і політиці, і, як наслідок спотворення правових категорій.

Розуміння правового інформування може бути визначено, наприклад, як діяльність відповідних ЗМІ (наприклад, преси) щодо поширення на систематичній основі відомостей правової направленості нормативного і ненормативного характеру. При цьому нормативне правове інформування розуміється як діяльність відповідних ЗМІ (наприклад, преси) щодо поширення відомостей про нормативно-правові акти, що видаються органами державної влади різних рівнів, а також органами місцевого самоврядування, відповідно ненормативне правове інформування, - діяльність певних ЗМІ, щодо поширення відомостей про правотворчу, правозастосувальну, інтерпретаційно-правову, судову, контрольно-наглядову, правоохоронну, установчу діяльність держави, а також про науково-правову сферу життєдіяльності суспільства.

Провідною державною структурою, що забезпечує на систематичній основі доведення до населення інформації про тексти нормативно-правових актів різного рівня є Міністерство юстиції України. Водночас, системою чинних нормативно-правових актів, що регулюють питання правового нормативного інформування практично не визначено форм юридичного впливу на суб'єктів, які забезпечують цей процес, у випадках порушення порядку такого інформування. Відповідальність визначається тільки декларативно й на не визначене коло суб'єктів.

Тексти нормативно-правових актів, опубліковані в неофіційних друкованих виданнях, мають суто інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування. Це певною мірою, зменшує спектр охоплення населення друкованими ЗМІ правовою інформацією нормативного характеру, що може бути практично використана громадянами, наприклад у захисті своїх прав і свобод. Але суто інформативна їх функція зберігається;

Правовий режим підтримки органів преси (й інших ЗМІ) державою не передбачає спеціального фінансування, або податкових пільг для тих органів преси, що займаються поширенням і популяризацією правової інформації. Для поліпшення стану правового інформування корисно було б стимулювати видання такого напрямку на рівні державної програми.

Правове інформування можна розглядати як засіб набуття суб'єктами за активної ініціативної участі державної влади та шляхом функціонування своєрідних різноманітних інформаційних джерел, каналів правового мовлення, що забезпечують розповсюдження певної нормативної, інтерпретаційної та ненормативної правової інформації та відомостей про відносини що можуть вимагати правової регламентації чи правової оцінки або мають юридичну природу на професійному систематизованому рівні, що відображає певну правову ідеологію, об'єктивно висвітлює правову дійсність та сприяє формуванню предметної оцінки правової свідомості.

Будучи могутнім знаряддям соціального управління, регулювання відносин різних соціальних груп, преса, за своєю практичною сутністю, є важливим елементом правового інформування суспільства. Його зміст і форми здатні суттєво впливати на особливості правової свідомості українського населення, а відповідно і зростанню правової культури громадян України, що є невід'ємною складовою формування основ правової держави.

Актуальний і оперативний характер правового інформування і правової пропаганди в пресі виявляється не тільки у своєчасному ознайомленні громадян з новим нормативним матеріалом, поширенням ненормативної правової інформації, але і більш суттєво, а саме у виборі тієї правової інформації, що найбільш необхідна і значима для суспільства, у даний момент, у даних умовах.

Сучасний стан здійснення пресою правового інформування українського суспільства, сьогодні стає усе більш залежним від різноманітних факторів легітимного і нелегітимного впливу. Не секрет, що преса знаходиться сьогодні під тристороннім тиском. По-перше, з боку Адміністрації Президента, що дуже жорстко проводить лінію по контролю за пресою. По-друге, з боку фінансово-промислових груп, що поступово зосереджують у своїх руках основну частину друкованої преси. По-третє, з боку партій і суспільних рухів, що бажають одержати самостійність на інформаційному полі і роблять ставку на партійні видання.

Останні чотири роки відзначилися тенденціями загального кількісного зниження періодичних друкованих джерел правової нормативної і ненормативної інформації у порівнянні з попереднім періодом. На наш погляд це зумовлено не тільки економічними складнощами, але й відсутністю державної протекціоністської програми підтримки правових видань.

Сучасна регіональні ЗМІ у сфері правового інформування стикаються з типовими проблемами: недостатньою правовою кваліфікацією журналістів; бюрократичними перепонами отримання інформації про діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування; стійкою тенденцією комерціалізації друкованих видань за рахунок зменшення також частки поширення правової інформації.

Наукова правова періодична преса, що представлена в Україні фаховими журналами та збірками наукових статей не має реальних умов широкого розповсюдження. Єдиною державною структурою, що здійснює спроби опанування режиму друкованого періодичного фахового правового простору є ВАК України. Однак, для формування умов прогресу у цьому напрямку потрібна загальнодержавна програма підтримки системи правового нормативного і ненормативного інформування громадян України. Існуючі урядові проекти реформування інформаційного законодавства до цього часу не охоплюють багатьох проблем правового інформування Денісова О. С. Роль преси у правовому інформуванні громадян України. Дис…канд. юр. наук.: Національний університет внутрішніх справ 2003, 186 с..

2. Загальне законодавство України про інформацію

Загальним законодавчим актом інформаційного законодавства виступає Закон України „Про інформацію”.

Цей Закон закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.

Грунтуючись на Декларації про державний суверенітет України (55-12) та Акті проголошення її незалежності, Закон стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації Про інформацію. Закон України. //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650..

Опублікований 13 листопаду 1992 року Закон України "Про інформацію" закріпив право громадян України на інформацію і встановив правову основу інформаційної діяльності. Закон складається з 6-ти розділів і 54 статі. В Цих розділах освітлені основні питання, пов'язані з поняттям інформації, видами і методами інформаційної діяльності, режим доступу до інформації, її джерела, обов'язки і права учасників інформаційних відносин, питання охорони права на інформацію, відповідальності за порушення цього права, поняттям міжнародної інформаційної діяльності і питаннями співпраці із зарубіжними інформаційними організаціями.

В цілому, даний закон може бути охарактеризований, як актуальний і прогресивний. В ньому вперше дані законодавчі визначення деяким поняттям у сфері інформації, яким в аналогічних законах інших країн не знайшлося місця. Найголовнішим досягненням даного закону є те, що він створює законодавчу основу для широкого розвитку всіляких засобів і видів інформаційної діяльності См.: Ст. ст. 38, 39, 40. Закону України «Про інформацію» //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650..

Важливим є і те, що Закон про інформацію дає право для інформаційного підприємництва, створення науково-дослідних інформаційних організацій, фірм і таке інше. Все це створює широкі можливості для розвитку альтернативних державним інформаційних організацій, зокрема, альтернативних засобів масової інформації.

Закон "Про інформацію" містить ряд норм - дефініцій. Так, визначення поняття "інформація" даний закон формулює як: "документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, які відбуваються в суспільстві, державі, навколишньому природному середовищі".

Закон проголошує основні принципи інформаційних відносин, що пред'являються до них як незаперечні вимоги: відвертість, доступність інформації і свобода обміну нею; об'єктивність і достовірність інформації; гарантованість права на інформацію; законність отримання, використовування, розповсюдження і збереження інформації; повнота і точність інформації Ст. 5. Закону України «Про інформацію» //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650..

Гарантією вище вказаних принципів є державна інформаційна політика, направлена на їх виконання. Ця політика направлена на рішення ряду проблем: права громадян на отримання доступу до інформації; створення систем і сітей інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективної діяльності по використовуванню інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню і збереженню національних інформаційних ресурсів; створення суспільної системи охорони інформації; сприяння міжнародній співпраці в області інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

По всіх вказаних напрямах державну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції Ст. 6 Закону України «Про інформацію» //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650..

Як суб'єкти інформаційних відносин Закон називає громадян України, юридичних осіб, міжнародні організації, осіб без громадянства.

Гарантуючи громадянам право на отримання інформації, держава зобов'язала органи державної влади, а також органи місцевого і регіонального самоврядування інформувати населення про свою діяльність і схвалюваних рішення. Окрім цього, в державних організаціях повинні створюватися спеціальні інформаційні служби або системи, які забезпечували б, в установленому порядку, вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних, музейних фондів. Обмеження такого доступу може встановлюватися і обумовлюються тільки специфікою цінностей і особливостями умов їх збереження, що визначається законодавством. Держава забезпечує контроль за дотримання законодавства про інформацію. Передбачається встановлення відповідальності за порушення закону про інформацію. Цінність закону "Про інформацію" полягає і в уточненні ряду понять відносяться до інформаційного законодавства, що представляє особливий інтерес. Так, поняття масової інформації розглядається як публічно поширювана друкарська і аудіовізуальна інформація. Друкарськими Ст. 20 Закону України «Про інформацію» //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650. засобами масової інформації визнаються друкарські видання (преса) - газети, журнали, бюлетені і разові видання з позначеним тиражем, а аудіовізуальними засобами масової інформації - радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис і тому подібне.

Великий інтерес представляє класифікація основних видів інформації. Ними є: масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади і органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація; статистична інформація.

При розшифровці кожного з перерахованих видів інформації найбільший інтерес представляє визначення правової інформації: "Правова інформація - це сукупність документальних або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізації юридичних фактів, про правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними, їх профілактиці і так далі" Ст. 22. Закону України «Про інформацію» //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650.. Закон вводить поняття сфери інформації, як сукупності документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійну сферу життя і діяльності суспільства і держави, відносячи до основних сфер: політичну, економічну, духовну, науково-технічну, соціальну, екологічну і міжнародну. Не дивлячись на значну повноту цього списку його можна продовжувати.

Декілька елементів охоплюють поняття джерела і джерел інформації, як передбачених або встановлених законом носіїв інформації. Ними можуть бути матеріальні об'єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації і публічні виступи.

Приведене визначення джерел інформації, хоча і представляє великий інтерес, але відрізняється надмірною лаконічністю, а тому і невизначеністю. Важливе практичне значення має визначення режиму доступу до інформації різного рівня, порядок її отримання, оплати і відмови в отриманні доступу.

Великий теоретичний і практичний інтерес має питання про право власності на інформацію. Вдалим представляється дане в Законі визначення цього поняття, як врегульованого законом суспільного відношення щодо користування, володіння і розпорядження інформацією Ст. 38 Закону України «Про інформацію» //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650.. Закон, також, вводить поняття інформації як товару, інформаційної продукції і інформаційної послуги Ст. ст. 39, 40, 41 Закону України «Про інформацію» //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650.. Це дає широке поле діяльності для створення різного роду інформаційних служб, організацій, фірм, що може сприяти вирішенню дуже багатьох важливих проблем суспільного життя, в духовній, політичній, економічній і соціальній сферах. Принципово важливе питання про компенсацію збитку, нанесеного в наслідок порушення Закону України "Про інформацію".

В зв'язку з цим, в його п'ятому розділі "Охорона інформації, відповідальність за порушення законодавства про інформацію", йдеться про те, що відшкодування заподіяного порушенням даного закону збитку, його величина, визначається судом. Закон дає перелік порушень, за яких особи, що їх скоїли, несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність. Проте, хоча закон і введений в дію, даний розділ його не працює на всі сто відсотків, оскільки по деяких видах передбачених інформаційних правопорушень не встановлені конкретні заходи відповідальності за окремі діяння в цивільному, кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, наприклад, умисна затримка інформації, як вид інформаційного правопорушення не знайшла свого санаційного закріплення у будь яких сферах чинного законодавства. До того ж реальної судової практики по таких справах в Україні ще недостатньо для ствердження реальності і повноти права на інформацію. Ухвалення відповідного пакету документів, що вносять зміни і доповнення в законодавство, є важливою задачею для Верховної Ради України.

Торкаючись питань міжнародної інформаційної діяльності, співпраці з іншими державами, зарубіжними і міжнародними організаціями у сфері інформації Закон дає поняття інформаційного суверенітету. Закон роз'яснює, що основу цього поняття складають національні інформаційні ресурси, тобто, вся що належить Україні інформація, незалежно від змісту, форми, часу і місця створення Ст. 53. Закону України «Про інформацію» //Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 48, ст.650.. Гарантією інформаційного суверенітету є виняткове право власності на інформаційні ресурси, які формуються за рахунок засобів держбюджету, створенням національних систем інформації, встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України, використовуванням інформаційних ресурсів на основі рівноправної співпраці з іншими державами.

Розглянуті законодавчо закріплені положення можна розглядати, як засновані в інформаційному законодавстві України. Вони принципово створюють законодавчий напрямок в забезпеченні свободи інформації. Закон України "Про інформацію" завдав вирішального удару по державній монополії на формування і розповсюдження інформації, по тотальному державному контролю за її розповсюдженням і тим самим створив необхідні передумови для здійснення демократичного права громадянина на вільне отримання, використання, розповсюдження і зберігання більшості з всіх видів інформації у будь який вільно обраний спосіб і незалежно від кордонів.

В той же час, дієвість цього права, багато в чому, залежатиме від повноти процедурно процесуального врегулювання проблеми встановлення необхідних механізмів здійснення права на інформацію суб'єктами інформаційних правовідносин, судової та адміністративної прецедентної практики захисту права на інформацію, встановлення демократичного режиму захисту інформації обмеженого доступу (державної, комерційної, лікарської таємниць і інших видів таємних даних передбачених законодавством), встановлення реальної системи відповідальності за порушення інформаційного законодавства, досягнення належного рівня умов для зростання інформаційної культури населення, створення міцних гарантій від використовування засобів масової інформації в шкоду інтересам громадян і їх об'єднань, від надмірної їх комерціалізації і монополізації.

3. Пепспективи розвитку загального інформаційного законодавства

Аналіз показує, що в процесі формування й розвитку інформаційного простору України мають бути досягнуті такі цілі: забезпечення конституційних прав громадян на інформацію; створення й підтримка інформаційного потенціалу, достатнього для стійкого й безпечного розвитку українського суспільства; забезпечення оперативного доступу до наявних інформаційних ресурсів та їхнє включення в інформаційний простір України за умов доступності до них на законній підставі органів державної влади, господарюючих суб'єктів і громадян; подолання інформаційного монополізму управлінських і комерційних структур на відкриті інформаційні ресурси -- перехід від презумпції закритості інформації до презумпції відкритості інформації; підвищення рівня узгодженості рішень, що приймаються органами державної влади, регіональними (обласними) органами влади й органами місцевого самоврядування; надання можливості громадянам і громадським організаціям на законних підставах здійснювати контроль за діяльністю органів державної влади й органів місцевого самоврядування; підвищення рівня правосвідомості, ділової й суспільної активності громадян шляхом надання їм вільного доступу до правових і нормативних документів, які визначають їхні права й обов'язки, а також рівної можливості користуватися відкритою науково-технічною, соціально-економічною, суспільно-політичною інформацією, інформаційними фондами сфер освіти, культури і т. ін.; побудова інформаційного суспільства в Україні та її входження у світове інформаційне співтовариство за умов забезпечення захисту всіх елементів національного інформаційного простору, прав і свобод суб'єктів України, що діють у ньому, як важливому чинникові збереження інформаційного суверенітету України.

Національний інформаційний простір (НІП) є важливою ознакою суверенної й незалежної держави, яка дбає його про формування й розвиток на всій території України на основі єдиних принципів і за загальними правилами з додержанням балансу інтересів особи, суспільства, держави. Тому на рівні законодавчого акту НІП слід розглядати як сукупність національних інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури, які дозволяють на основі єдиних принципів і загальних правил забезпечувати інформаційну взаємодію громадян, суспільства, держави з їх рівним правом доступу до відкритих інформаційних ресурсів та максимально повним задоволенням інформаційних потреб суб'єктів держави на всій її території з додержанням балансу інтересів на входження у світовий інформаційний простір та забезпечення інформаційної безпеки відповідно до Конституції України та міжнародних правових норм.

Подальше зволікання з правовим визначенням понять «інформаційний суверенітет України», «інформаційний простір України», «інформаційна безпека України», «правовий режим інформації», «принципи міжнародного інформаційного співробітництва», «інформацій-простір держави» не сприяє подоланню розбіжностей у розумінні різними політичними силами напрямів державної діяльності щодо його забезпечення та наближає Україну до критичної межі, за якою втрата інформаційного суверенітету, неможливість захистити національні інформаційні ресурси, власну інформаційну інфраструктуру і суспільство від негативних інформаційних впливів як важливих складових національної безпеки держави.

Список літератури

1. Закон України «Про інформацію» \\ Відомості Верховноі Ради 1992р №448 ст.650

2. Тедеев А.А. Информационное право. - М.: Эксмо-Пресс, 2005. - 463 с.

3. М. А. Лапина, А. Г. Ревин, В. И. Лапин. Информационное право. Издательство: Юнити-Дана, 2004 г.

4. В. И. Кутузов, А. Т. Раимова. Основы информационного законодательства: Издательство: Эдиториал УРСС, 2004 г.,

5. Загородников С. Н., Шмелев А. А.. Основы информационного права: Учебное пособие: Издательство: Академический Проект, 2005 г.

6. Рассолов М.М. Информационное право: Учебное пособие. - М.: Юристъ, 1999. - 400 с.

7. Информационное право: Основы практической информатики. Учебное пособие / И.Л. Бачило, - М.: 2001. - 352 с.

8. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. - 512 с.

9. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2004 . - 384 с.