Міжнародна правотворчість

8

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра:

ІНДЗ

на тему:

“Міжнародна правотворчість”

Виконав:

ст. групи ПР-31

Воєвода А. В.

Перевірив:

Тернопіль - 2008

План

Вступ

1. Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості

2. Принципи і функції правотворчості

3. Правотворчість міжнародних організацій

4. Міжнародна правотворчість

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток міжнародного права немислимий без правотворчого процесу. Цей процес є постійно діючим і прогресуючим. Про це свідчить уся багатовікова історія розвитку міжнародного права і його науки. Звідси випливає, що міжнародна правотворчість - процес історичний і на його розвиток великий вплив здійснювала і здійснює практика існуючих міжнародних відносин.

Під впливом цієї практики у даному процесі, з одного боку, збільшується число його учасників, тобто, суб'єктів міжнародного права (суб'єктна сфера), з іншого - розширюються об'єктна і просторова сфери його дії. Є ще і третій бік - розширюється склад джерел, у яких виражаються норми міжнародного права.

Збільшення числа учасників правотворчого процесу як суб'єктів міжнародного права простежується від участі в ньому суверенів-монархів, суверенних держав, міжнародних організацій, державоподібних утворень і навіть індивідів, питання про яких поки що перебуває у стадії розвитку.

Розширення сфери дії правотворчого процесу проглядається у постійному розростанні (збільшенні) кола питань, що викликають необхідність міжнародної правотворчості, починаючи від питань війни, миру, дружби, торгівлі, взаємодопомоги і до вирішення проблем захисту навколишнього середовища, міжнародного співробітництва у галузі науково-дослідної діяльності, культурної і соціальної сфери, тобто, у збільшенні кількості об'єктів міжнародно-правового регулювання.

Метою даної роботи є дослідження міжнародного правотворчого процесу Предметом дослідження є поняття, зміст функції та стадії міжнародного правотворчого процесу.

1. Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості. Принципи і функції правотворчості

Правотворчість -- це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості -- встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його cуб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Правотворчість -- один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення -- всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і Правотворчість.

Правотворчість -- поняття вужче, ніж Правотворення, вона -- частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися Правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням -- це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від право-творення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість -- це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Правотворення -- форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства -- у правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить Правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах.

Можна виділити такі рівні Правотворення:

1) гносеологічний -- відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;

2) матеріальний -- виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний -- відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень Правотворення є рівнем правотворчості.

Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві фури принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості -- незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3. Гласність -- відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність -- прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;

5. Науковість -- ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;

6. Системність -- суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

* оперативність -- незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

* поєднання динамізму і стабільності -- створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

* плановість -- за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

* старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів -- відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

* професіоналізм -- залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

* техніко-юридична досконалість -- упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів;

* урахування місцевого досвіду -- особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості -- напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.

2. Правотворчість міжнародних організацій

Міжнародна правотворчість, у свою чергу, може існувати у таких формах: правотворчість глобальних міжнародних організацій (наприклад, ООН); правотворчість регіональних міжнародних організацій (наприклад, Європарламенту).

Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування.

Правотворча діяльність МНУО володіє рядом особливостей: по-перше, будь-яка норма, що міститься в прийнятих міжнародною організацією рекомендаціях, правилах і проектах договорів, повинна бути визнана державою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави.

Слід мати на увазі, що правотворчість ММУО має свої межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної організації індивідуальний, то обсяг, види і напрямки її пра-вотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжнародній організації в сфері правотворчості, можна виявити тільки на основі детального аналізу її установчого акту.

У міжнародній доктрині щодо основ для правотворчого процесу міжнародної організації є дві позиції. Одні автори думають, що міжнародна організація вправі розробляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, якщо про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотвор-чий потенціал міжнародної організації повинний базуватися на її установчому акті. Таким чином, якщо міжнародна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися ними. Так, К. Скубишевський думає, що для того, щоб організація могла схвалювати норми права інші, ніж норми внутрішнього права, вона повинна мати для цього явні повноваження, що містяться в її статуті або в іншому договорі, укладеному державами-членами.

Водночас аналіз правотворчої практики міжнародних організацій показує, що позиція першої групи авторів носить більш прагматичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про правомочність їх схвалювати норми міжнародного права. Але вони, проте, приймають активну участь на всіх стадіях правотворчого процесу.

Слід особливо підкреслити, що правотворча діяльність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком погоджуватися з цілями такої організації.

Крім цього, справедливою є думка щодо того, що пра-вотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права. Це випливає з положень преамбули і статей 1 і 13 Статуту ООН. Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності міжнародної організації є і те, що вироблювані в такий спосіб норми повинні відповідати загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права.

Звідси для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак:

- правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права;

- правотворчість в повному обсязі властива тільки тим міжнародним організаціям, що мають міжнародну правосуб'єктність;

- міжнародні організації мають тільки такі обсяг і напрямки правотворчості, як це передбачено в їх установчих актах.

3. Міжнародна правотворчість

Розвиток міжнародного права немислимий без правотворчого процесу. Цей процес є постійно діючим і прогресуючим. Про це свідчить уся багатовікова історія розвитку міжнародного права і його науки. Звідси випливає, що міжнародна правотворчість - процес історичний і на його розвиток великий вплив здійснювала і здійснює практика існуючих міжнародних відносин.

Під впливом цієї практики у даному процесі, з одного боку, збільшується число його учасників, тобто, суб'єктів міжнародного права (суб'єктна сфера), з іншого - розширюються об'єктна і просторова сфери його дії. Є ще і третій бік - розширюється склад джерел, у яких виражаються норми міжнародного права.

Збільшення числа учасників правотворчого процесу як суб'єктів міжнародного права простежується від участі в ньому суверенів-монархів, суверенних держав, міжнародних організацій, державоподібних утворень і навіть індивідів, питання про яких поки що перебуває у стадії розвитку.

Розширення сфери дії правотворчого процесу проглядається у постійному розростанні (збільшенні) кола питань, що викликають необхідність міжнародної правотворчості, починаючи від питань війни, миру, дружби, торгівлі, взаємодопомоги і до вирішення проблем захисту навколишнього середовища, міжнародного співробітництва у галузі науково-дослідної діяльності, культурної і соціальної сфери, тобто, у збільшенні кількості об'єктів міжнародно-правового регулювання.

Розширення складу джерел не так рясніє конкретною фактурою, як попередні параметри міжнародного правотворчого процесу, однак і в цій сфері є дуже помітні конкретні зміни. їхня суть у тому, що, коли на першій, дуже тривалій, стадії розвитку міжнародного права основним і єдиним його джерелом, а отже, і результатом правотворчого процесу був міжнародний порядок, то надалі на міжнародній арені поряд із звичаєм став фігурувати, і деякою мірою домінувати, міжнародний договір. Разом із тим характеристика міжнародного звичаю зазнала деяких змін, і на сьогоднішній день ми вже маємо два види міжнародного звичаю:

- традиційний звичай, в основі якого лежить багаторічна практика застосування і визнання;

- новий звичай, в основі якого можуть бути як акти ряду держав, так і резолюції міжнародних нарад і організацій.

До того ж, у літературі з міжнародного права, на основі практики ряду держав, висловлюється думка про формування таких джерел міжнародного права, як "прецедентне право" та рішення міжнародних організацій.

Одночасно з'явилося і розвивається ще одне джерело. Це так зване "м'яке право", що базується на основі рекомендацій авторитетних міжнародних форумів. Разом із тим необхідно мати на увазі, що в процесі формування відзначених джерел міжнародного права на міжнародну правотворчість певним чином впливає міжнародно-правова доктрина.

Доктринальні погляди найбільш кваліфікованих юристів, відмічені у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН як допоміжне джерело міжнародного права, самі по собі, звичайно, не є джерелами, але в міжнародному правотворчому процесі вони покликані відігравати і відіграють дуже значну роль. Як приклад можна навести дисертації Колодкіна А. "Про правовий режим територіальних вод, обгрунтування 12-мильного ліміту", Висоцького А.Ф. "Обгрунтування свободи наукових досліджень у відкритому морі" і особливо основні праці батька міжнародного права Гроція, зокрема у сфері формування принципу свободи відкритого моря.

Таким чином, із зазначеного випливає, що міжнародну правотворчість можна визначити як історично тривалий процес творчої і плідної участі суб'єктів міжнародного права у створенні міжнародно-правових норм звичайного і договірного типу, на зміст яких впливає характер міжнародних відносин, практика держав і розвиток доктрини.

Загальною метою міжнародної правотворчості є розвиток і вдосконалення міжнародного права.

На практиці цей розвиток і вдосконалення іде подвійним шляхом:

1. У процесі постійної нормотворчості суб'єктів міжнародного

права. Основними стадіями цього процесу є:

- формулювання й обговорення проекту міжнародної угоди;

- усвідомлене узгодження обговорюваних положень на основі добровільного волевиявлення;

- закріплення досягнутої згоди голосуванням і підписанням угоди.

Як робочі моменти цього процесу, що також носять правотворчий характер, можна відзначити правову ініціативу, експертну оцінку, діяльність робочих груп і змішаних комісій. У результаті з'являється зміст міжнародно-правового договору, який після його підписання і оформлення інших процедур стає джерелом міжнародного права.

2. У процесі практики, що постійно розвивається, держави не стільки самі винаходять форми або правила своєї поведінки в тому чи іншому випадку, скільки прагнуть, насамперед, з'ясувати, як у подібних випадках чинили інші держави. Така практика обумовлена, насамперед, тим, що, коли поведінка держави аналогічна поведінці інших держав у подібних випадках, то ця поведінка ніби виправдується сформованою міжнародною практикою і, отже, освячена звичаєм. У такому наслідуванні звичаю виявляється не стільки звичка і приклад наслідування, скільки прояв державної мудрості і творчості в питаннях, що відносяться до сфери міжнародних відносин. Разом із тим, в останні десятиліття в міжнародно-правових відносинах з'явилися нові тенденції народження звичаїв, і не на основі тривалої практики застосування і загальновизнаності, а на основі раптових, нечисленних, а часом і одиничних, але зрозумілих і схвалюваних явищ, які набувають значення юридичного факту.

Так, у 1925 р. Канада одностороннім актом поширила свій суверенітет на морські простори (включаючи й острови), розташовані на північ від узбережжя Канади в межах полярного сектора, обмеженого меридіанами, що проходять через точки виходу сухопутних кордонів Канади на узбережжя Північного Льодовитого океану. Ніхто проти цього не заперечив, і слідом за Канадою аналогічно вчинили США, СРСР, Норвегія і Данія (у районі Гренландії). Цими односторонніми діями був породжений звичай поділу північного полярного регіону на сектори між прибережними до нього державами.

У 1961 р. перший політ радянського космонавта Юрія Гагаріна навколо Земної кулі при мовчазній згоді усіх держав, над територією яких він пролітав, породив звичай правомірності безперешкодного і нешкідливого польоту в навколоземному космічному просторі.

Непоодинокі випадки, коли резолюції міжнародних організацій стають основою народження нового звичаю. Так, Резолюції Генеральної Асамблеї ООН щодо Антарктики про заборону розробки мінеральних ресурсів Антарктики породили новий звичай заборони подібних розробок. Резолюції Консультативної Наради щодо Антарктики про оголошення її світовим заповідником сприйняті як вимоги звичайного права, і це знайшло відбиток у Мадридському протоколі 1991 р.

Що стосується характеристики правотворчого процесу утворення такого джерела міжнародного права як звичай, то вона, у принципі, не відрізняється від правотворчого процесу утворення договору. В ньому присутні всі необхідні атрибути, властиві юридичній природі міжнародного права (тобто, мовчазна згода), а саме: в обов'язковому порядку узгодження правила поведінки і надання погодженому правилу поведінки юридичної сили.

Разом із тим слід зазначити, що ці стадії правотворчого процесу виражені не так чітко, як при народженні договору, оскільки

Юридичний факт - це будь-який факт, що у рамках даного правопорядку (у даному випадку, в системі міжнародного права) породжує певні правові наслідки у вигляді конкретних прав, обов'язків і відповідальності для суб'єктів цього правопорядку. Наявність юридичного факту може стати основою народження нової правової норми, тобто, підставою народження нового джерела міжнародного права характерною рисою цього процесу є мовчазне визнання і практичне застосування.

Як уже відзначалося, важливе значення в розвитку правотворчого процесу в міжнародному праві має доктрина. Науково обґрунтовані погляди найбільш авторитетних учених-міжнародників значною мірою і сприяють прогресивному розвитку міжнародної правотворчості. Найбільш яскравим підтвердженням цього є праці Гуго Гроція, котрого справедливо називають батьком науки міжнародного права.

Його вчення про право війни і миру, про міжнародні (публічні) договори із проблем правонаступництва і підданства не втратили свого значення і в наші дні й використовуються в практиці міжнародної правотворчості. Зокрема, положення Гроція про міжнародні договори використовувалися в процесі кодификації права договорів у Комісії міжнародного права, а потім на конференції у Відні, де була прийнята Конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.)1.

Ще більш вагомий внесок в арсенал міжнародної правотворчості вніс Г.Гроцій своїм ученням про свободу відкритого моря. Принцип використання відкритого моря був відомий задовго до Г. Гроція, але його заслуга в тому, що він зумів переконливо його обгрунтувати і найбільш чітко сформулювати. Він писав: "Море відкрите для всіх за своєю природою, і його використання з метою торговельного судноплавства є спільним (is common to all), як і повітря"" . Саме такий зміст свободи відкритого моря в частині, яка стосується свободи судноплавства, лежить в основі сучасного розуміння принципу "свобода відкритого моря", закріпленого у ст. 87 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Висновки

Отже можна зробити такі висновки:

Міжнародна правотворчість -- це активно творча діяльність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом правотворчого процесу є держава.

Процесу міжнародно-правового нормоутворення властиві дві стадії: а) досягнення згоди інших суб'єктів міжнародного права (передусім держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди (на рівні волевиявлення) стосовно визнання цих правил поведінки як норм міжнародного права. Міжнародна правотворчість починається з правотворчої (договірної) ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб та інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав немож-ливий.

Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах:

а) власному баченні механізму розв'язання проблеми;

б) прогнозі перспективи її впорядкованого розвитку;

в) можливості використання потенціалу інших держав при вирішенні вка-заної проблеми.

Міжнародна правотворчість, у свою чергу, може існувати у таких формах: правотворчість глобальних міжнародних організацій (наприклад, ООН); правотворчість регіональних міжнародних організацій (наприклад, Європарламенту).

Загальною метою міжнародної правотворчості є розвиток і вдосконалення міжнародного права.

Список використаної літератури:

1) “Международное право”, учебник, М. изд. “Международные отношения”, 1995

2) “Основы политологии”, курс лекций, М., “Знание”, 1992 -С. 350

3) Антонович М.М. Міжнародне публічне право: Навч. Посібник для студ. вищ. навч. закл. - К.: Вид. дім “КМ Академія”; Алерта, 2003. - 308 с.

4) Іванов Ю.А. Міжнародне право: Посіб. для підготовки до іспитів. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004. - 202 с.

5) Мартыненко А. П. Права народов в современном международном праве. -- К.: Наукова думка, 1993. -- 278 с.

6) Міжнародне право: Навч. Посібник / За ред. М.В. Буроменського. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.