Під обов'язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з вимогами суспільства або виходячи із власного переконання. Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імператив (наказ). Зовнішній імператив обов'язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зобов'язаний виконувати юрист.

Існують різновиди обов'язку: духовний, моральний, національний, суспільний, професійний, юридичний, службовий та ін. Юридична деонтологія зосереджує увагу на службовому обов'язку. Для юриста - це система обов'язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних ситуаціях, пов'язаних з духовною, моральною й великою внутрішньою потребою служіння суспільству, своїй нації.

Внутрішній імператив службового обов'язку - це той самий службовий «долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до морального імперативу Канта). Як зазначають дослідники, «долг» - це соціальний категоричний імператив. Принцип «долг» заради «долга» у ролі категоричного імперативу найбільш чітко сформульований І. Кантом. Норми повинності покликані в І. Канта примирити людину з чужим, ворожим їй світом. Поняття «долга» стало в І. Канта, як справедливо зазначають В. Букрєєв та І. Римська, головною категорією моралі: саме почуття «долга» визначає моральну поведінку людини.

Зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку полягає у тому, що він є свідомим, вмотивованим чинником реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим для юриста законом. Як зазначав В. Сокуренко, формування внутрішнього імперативу неможливе поза логікою норм права і моралі, їх принципів і конкретних приписів, бо неможлива будь-яка людська діяльність поза нормуванням, поза метою. Цей «закон» діє залежно від ситуації. Під впливом добровільно покладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу розумної волі, доброї волі, веління серця, поклик сумління тощо. Розумна і добра воля сильніша від закону (позитивного права), але вона тісно пов'язана з совістю. Хоча кожна людина має совість, але рідко нею користується, що підкреслює окреме існування внутрішнього і зовнішнього імперативів обов'язку.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов'язку загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обов'язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній -- на системність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній - ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків. Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового обов'язку юристом не тільки усвідомлюється, а ще й виконується, що зовнішньому імперативу службового обов'язку невластиво. Зовнішній імператив обов'язку можна виконувати і не замислюючись, а внутрішній - потребує певних роздумів.

Зауважимо, що внутрішній імператив службового обов'язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам. Але це не означає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть суперечити праву. Це ж стосується й наслідків діянь. Тому в цьому випадку можливі усі види відповідальності, незважаючи на те, що в якійсь ситуації мав би «спрацювати» тільки внутрішній імператив обов'язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, «меж необхідної оборони», де його зусилля спрямовані не на якийсь розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості. Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку допомагають його складові елементи. Сюди насамперед належать правовий прагматизм, духовні й моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля, позитивний фанатизм і сумління.

Безумовно, внутрішній імператив службового обов'язку юриста ґрунтується на певних принципах, якими є: логічність, вірність ідеї, обов'язковість, спонукання, незапрограмованість (непланованість), внутрішнє переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так, а не інакше, що викликає глибоку повагу до нього, підкреслює його людяність.

Внутрішній імператив службового обов'язку юриста виконує певні функції. В основному вони збігаються з функціями юридичної деонтології й полягають у виробленні соціального регулятора для юриста та спрямованості на активний захист духовних, моральних, правових принципів суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки особистим почуттям, а й правовою вимогою членів суспільства щодо юриста.

На внутрішній імператив службового обов'язку юриста впливають різні чинники:

-- юридична та загальна соціалізація;

-- духовні, моральні, естетичні, правові норми;

-- принципи суспільства;

-- державний, професійний, юридичний, службовий, трудовий, громадський, моральний обов'язки;

-- обітниця.

1.2.1 Внутрішній імператив

Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.

Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юридичної науки) відповідає на важливе питання: в ім'я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином? Адже наслідування внутрішньому імперативові («долгу») це певна честь і правильний шлях. У підсумку - це запорука духовного здоров'я і фізичного довголіття, гармонія з оточуючим світом. Внутрішній імператив не мас матеріальної зацікавленості.

Хоча внутрішній імператив - це одночасно духовна, моральна, естетична й правова категорія, але передусім він тяжіє до моралі. А це цінніше від права, і пов'язане з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому юридична деонтологія досліджує вольовий характер внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста, у дечому - закон суспільного життя та долю українського народу. Для юриста внутрішній імператив є громадянським патріотичним обов'язком, виявом милосердя та ненасильства у службовій діяльності.

Нині поширені такі терміни: «правнича деонтологія», «правова деонтологія», «юридична деонтологія». Хоча між ними існують деякі, незначні відмінності, проте вони висвітлюють практично одне і теж: формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста.

У наукових джерелах виявляються різні підходи до визначення юридичної деонтології. Так, В. Горшеньов та І. Бенедик визначили юридичну деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статуту.

О. Скакун і І. Овчаренко зазначають, що юридична деонтологія - галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про кодекс професійної поведінки юриста. Цю дефініцію автори розглядають у вузькому значенні як науку про застосування загальних норм моралі у специфічних умовах діяльності юристів-професіоналів та у широкому значенні - як науку, що аналізує поряд з моральними психологічні, політичні, професійні, етичні, естетичні вимоги, які регламентують ставлення спеціаліста до об'єктивної праці, а також до своїх колег і забезпечують загалом режим найбільш оптимальної і гарантованої поведінки осіб у стані їх взаємозалежності.

С. Гусарєв, О. Карпов вважають, що під юридичною деонтологією треба розуміти систему загальних знань про юридичну науку та юридичну практику, вимоги до професійних і особистих якостей юриста та формування цих якостей.

Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дає змогу згрупувати основні позиції у чотири групи:

1) знання про кодекс професійної поведінки, професійний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість спілкування;

2) відомості (система знань) про правознавство;

3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;

4) знання про ставлення до професійної діяльності, мистецтво приймати правильні рішення.

Проблеми першої групи стосуються правничої етики юриста (вона розвинена непогано, особливо міліцейська, прокурорська, суддівська, слідча та ін.); другої - теорії права; третьої - судових та правоохоронних органів. Майбутні юристи у вищих навчальних закладах ґрунтовно вивчають такі дисципліни, як основи управління, тактика професійної діяльності, юридична психологія, безпека життєдіяльності, основи діловодства, ділове українське мовлення та ін. Вважаємо, що не варто юридичну деонтологію завантажувати тими питаннями, які є предметами цих дисциплін. Проте проблеми четвертої групи більше стосуються юридичної деонтології, їх вивчення потрібно навіть розширити.

Ми розглядаємо юридичну деонтологію, по-перше, як вступ до спеціальності, мета якого - навчити студента вважати совість, справедливість головними критеріями його професійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого обґрунтованого юридичного рішення; по-друге - як вступ до філософії права. Студенти повинні вже з першого курсу налаштовуватися на сприймання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що сприятиме ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.

До речі, юридична деонтологія досліджує ще й такі проблеми як:

- пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових ситуаціях;

- пошук та встановлення правової істини самим юристом (а не іншими особами, установами);

- використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об'єктивної оцінки правової ситуації.

Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології, соціології права, юридичної психології., правової естетики, теорії держави і права та інших наук. Тут виявляється зв'язок юридичної деонтології з іншими суспільними науками.

Отже, юридична деонтологія - це філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює передумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування внутрішнього переконання, встановлення об'єктивної істини та прийняття справедливого правового рішення.

2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі

Юридична деонтологія має онтологічний вимір. Філософія юридичної деонтології пов'язана з поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Оскільки юридична деонтологія - це наука про службовий обов'язок юриста, то її філософія досліджує зміст цього обов'язку (особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як професіонала.

Службовий обов'язок тісно пов'язаний з різноманітними явищами. Його пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного, визначити загальні закономірності, необхідні для юридичної діяльності й призначені для регулювання певних суспільних відносин.

Явище обов'язку має різні вияви, які постійно видозмінюються. Але у кожному такому вияві можуть бути моменти обов'язку юриста, пов'язані з правовими відносинами. Тому потрібно виважено підходити до характеристики службового обов'язку, його ознак, властивостей та очікуваних наслідків невизнання.

Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов'язку юриста. Аналогічно до філософії права, як зазначає Д. Керімов, сутність службового обов'язку характеризується загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяльності. Крім цього, сутність обов'язку є поняттям усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.

Своєю чергою явище можливого обов'язку має одиничні, специфічні закономірності, характеризується другорядними, неосновними властивостями, ознаками, рисами. На відміну від сутності обов'язку явище обов'язку є зовнішнім, поверховим і здебільшого випадковим. Воно вирізняється з-поміж інших явищ мінливістю, варіантністю і зумовлюється стихійністю й безпосередністю виникнення, незалежно від суспільної ситуації.

Тому кожний юрист повинен самостійно виявити суттєвість свого службового обов'язку у різних правових та неправових явищах можливого обов'язку.

Сутність службового обов'язку не треба ототожнювати із закономірностями, що мають численні вияви. У них важливо виділити передусім домінанту службового обов'язку - волю держави чи юридичних інстанцій. На явище можливого обов'язку домінанта не впливає. Вплив держави та інституцій може не відповідати сутності службового обов'язку. Основу його сутності становить внутрішній імператив, який віддзеркалюється у можливих явищах обов'язку.

Сутність службового обов'язку є зовнішнім виявом будь-якого явища, яке відбиває зовнішній бік сутності. Щоб проникнути у сутність обов'язку, потрібно глибоко осмислити зовнішній вияв явища. Для глибинного розуміння треба подолати певні стереотипи мислення, які особливо виявляються на так званій зовнішній орбіті суспільного явища. Інколи такі стереотипи долаються досить складно, особливо коли внутрішній вияв явища не містить у собі сутності службового обов'язку юриста.

Проте зміна явища відбувається більш динамічно, ніж зміна сутності. Інакше кажучи, явище деформується під впливом різноманітних суспільних чинників і постає проміжною ланкою між юристом та його службовим обов'язком. У деяких випадках, коли одне явище обов'язку стихійно змінюється іншим, сутність обов'язку може бути незмінною. Це підкреслює стабільність службового обов'язку, його цінність для членів суспільства, надійність у забезпеченні нормальної життєдіяльності.

Немає сумніву у тому, що сутність службового обов'язку юриста міститься у явищах. Однак потрібно з'ясувати, у яких саме - правових чи неправових явищах. Звичайно, щодо правових, то це - аксіома, бо службові обов'язки юриста насамперед пов'язані з правовими явищами у зв'язку із соціальним призначенням правника у суспільстві. У неправових явищах сутність службового обов'язку юриста також набуває реальної об'єктності. Щоправда, існують явища, в яких сутність службового обов'язку юриста відсутня (наприклад, очевидні стихійні лиха).

Зауважимо, що не лише явище обов'язку мусить виявляти всю сутність службового обов'язку. Це можуть бути його частини і навіть риси, а також особливі чи окремі моменти сутності обов'язку. Тобто явище обов'язку е тільки виявом сутності обов'язку або сутністю в його існуванні. Враховуючи те, що не кожне явище обов'язку нормативне (не передбачене законодавством, відомчими нормативними документами), юрист повинен керуватися внутрішнім імперативом службового обов'язку. Залежно від конкретної спеціалізації юриста одна і та ж сутність службового обов'язку сприймається (і сама вона виявляється) по-різному.

Отже, сутність і явище обов'язку не тотожні, не збігаються. Це різні поняття. Але сутність обов'язку ніби захована у явищах обов'язку. Завдання полягає у тому, щоб її виявити. Це одна із теоретико-методологічних проблем у галузі наукового аналізу службового обов'язку юриста.

Пізнання сутності службового обов'язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах зберігається великий потенціал обов'язку, існують різноманітні типології обов'язку. Тому виявлення сутності обов'язку в явищі безпосередньо впливає на якість юридичної діяльності, на стан право-законності у суспільстві.

Методологічне значення має виявлення можливих суперечностей у службовому обов'язку юриста. Вони можливі у таких випадках.

По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового обов'язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить перед юристом завдання, суспільне не актуальні. Виконання таких обов'язків негативно впливає на юридичну практику, право-законність суспільства.

По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов'язку може не відповідати рівневі цивілізованого суспільства. Тобто держава випереджає події й хід розвитку суспільства, тому юрист об'єктивно неспроможний виконати поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації характерні для перехідного періоду розвитку держави (подолання наслідків тоталітаризму, становлення ринкової економіки та ін.).

В окремих випадках у зовнішньому імперативі службового обов'язку виявляється конфліктність. Вона зумовлена передусім розбіжностями між вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а також прогалинами у позитивному праві.

Щоб розв'язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього імперативу службового обов'язку, пізнати сутність власного обов'язку у кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу врівноваження теорії конфліктології обов'язку. Ефективність цього методу залежить від рівнів пізнання обов'язку. Серед них виділяємо: 1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов'язку); 2) філософію юридичної деонтології. Передюристом постає проблема вибору рівнів пізнання свого обов'язку.

Професійний обов'язок важливо не лише відчути, а й сприйняти як психологічне явище. Практично у кожного юриста є бажання діяти так, щоб підсилити свої позитивні почуття певною мотивацією. А позитивне почуття завжди пов'язане із внутрішнім імперативом службового обов'язку. Його юрист здатний відчути підсвідоме, що не завжди виправдано, бо не завжди на підсвідомому рівні закладена позитивна інформація. Тут можуть існувати деякі перешкоди сприйняття службового обов'язку. Так, думка «Для чого мені це потрібно?» може стати передумовою ігнорування внутрішнім імперативом службового обов'язку, надання пріоритету виконанню лише зовнішнього імперативу.

Причини такого явища очевидні. Передусім юрист сприймає службовий обов'язок цілісно. Його бачення сутності обов'язку ґрунтується на єдності всіх зовнішніх особливостей явища обов'язку, незважаючи на існування окремих ознак чи рис явища. Негативну роль відіграє також певна традиційність відображення цілісної системи явища обов'язку, нерозумна принциповість. Йдеться про небажання юриста змінити власну думку, навіть незважаючи на зміни у законодавстві. Така контрастність сприйняття внутрішнього імперативу службового обов'язку не розвиває творчого мислення юриста, деформує наслідки його юридичної діяльності. Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачити взаємозв'язку між службовим обов'язком, його внутрішнім імперативом та своїм соціальним призначенням. Тому й виникає сумнів щодо доцільності сприйняття обов'язку.

Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття, дієвість внутрішнього імперативу службового обов'язку значною мірою залежить від сформованості уявлень юриста.

Під уявленням треба розуміти зміст явища обов'язку, сутність обов'язку, певну модель поведінки юриста і особливо усвідомлення ним наслідків невиконання добровільно взятих на себе обов'язків. Уявлення відтворює зразки службового обов'язку, дає змогу порівняти власні дії з діями колег. Р. Немов розрізняє такі види уявлень: активне, пасивне, творче (продуктивне) і відтворювальне (репродуктивне). У правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення службового обов'язку. Такі види уявлення характеризують професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу службового обов'язку та ін. Вони тісно пов'язані з сумлінням та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим почуттям.

Уявлення про службовий обов'язок юриста органічно пов'язане з фантазією, усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу функцію виконує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перспективи, передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано планувати і керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов'язку важливе значення мають певні стимули, тобто спонукання до дії. До них належать, зокрема, умови праці і житлово-побутові умови. Але основним стимулом є бажання бути потрібним людям, творити щось нове, корисне. Це - вище почуття службового обов'язку юриста.

Загалом уявлення допомагає юристові запобігти неправомірним діям, порушенню правового почуття, глибше пізнати правову дійсність, утвердити справедливість у прийнятті рішень тощо. Звичайно, рівень уявлення про службовий обов'язок залежить від багатьох чинників, зокрема від рівня інтелекту юриста.

Отже, почуттєве відображення обов'язку у правовій дійсності характеризує пізнання юриста на стадії сприйняття явища обов'язку, коли відбулося накопичення емпіричних відомостей.

Процес пізнання явища обов'язку пов'язують з послідовністю певних дій (певними етапами).

Перший етап - це виокремлення у явищі обов'язку певною мірою самостійних елементів. Головне тут припустити хоча б на деякий час існування незалежних мікроявищ обов'язку. Звичайно, ці окремі частини не можуть функціонувати самостійно в досліджуваному явищі, оскільки вони створювали б своє явище обов'язку. Хоча така ситуація ймовірна у складних явищах, де замість мікроявищ є доволі містке явище службового обов'язку.

На другому етапі процесу пізнання відбувається докладніший аналіз кожної частини явища обов'язку. Аналіз дає змогу встановити відношення частин явищ до особи юриста, їх значення для юридичної діяльності, черговість прийняття до виконання. Беруться до уваги й можливі наслідки невиконання кожної частини, враховується вплив громадської думки і головне - результат розв'язання юридичної ситуації. Причому цього результату не слід досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. Аналіз повинен проводитися згідно з нормами духовності та моралі.

На третьому етапі здійснюється синтез раніше штучно виокремлених частин явища службового обов'язку юриста. Це дає змогу знову побачити цілісність правової дійсності й відчути її динаміку. Відтворена сукупність мікроявищ по-іншому сприймається юристом, для нього відкривається своєрідний простір, поле юридичної діяльності, виникає відчуття соціального призначення тощо.

Четвертий етап - це повторний аналіз. Юрист повинен дати об'єктивну характеристику явища службового обов'язку з нових, раніше не бачених позицій. Інакше кажучи, потрібно подивитися на досліджуване явище під новим кутом зору. Фактично повторний аналіз дає змогу усунути негативні емоції й професійні амбіції. Він відображає правову дійсність і здоровий глузд. При цьому відбувається адекватне розуміння сутності явища службового обов'язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. У такий спосіб сформований внутрішній імператив службового обов'язку буде достатньо обґрунтований.

Явище службового обов'язку юриста не є сумою окремих мікроявищ, оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле. Це можуть бути певні ідеї, концепції, навіть Соціальна атмосфера. Юрист не може охопити увесь комплекс чинників, які визначають явище обов'язку. Проте йому треба здійснити якомога дрібніший поділ (виокремлення) з наступним ґрунтовним аналізом. Такі дії є обов'язковими.

Проте неможливо підсумувати усі властивості мікроявищ, оскільки у будь-якому випадку виокремлення є далеко не повним. Важливо встановити діалектичний зв'язок між частинами досліджуваного явища і відчути дух власного обов'язку в кожній частині цілого.

Більш глибоке пізнання явища обов'язку ґрунтується на таких філософських категоріях, як абстрактне й конкретне. Абстрактні поняття проходять стадію чуттєвого пізнання явищ, вони є логічною основою конкретного. Поняття виникають на основі конкретних випадків. Тому у педагогічній діяльності часто після ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів, до конкретного, до практики. Тобто тут наявний відомий у науці зв'язок теорії з практикою.

У процесі пізнання поняття службового обов'язку і почуттєве сприйняття службового обов'язку треба сприймати цілісно. Проте юридична практика виявляє їх різне співвідношення.

У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового обов'язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто він діє за обставин, коли не вистачає часу для роздумів, або не виявляє сутності у явищі обов'язку. Так чи інакше, юрист прийняв повинність обов'язку до виконання, оскільки ці юридичні поняття є одним із виявів його правосвідомості. Але наступний етап має бути пов'язаний з почуттєвим сприйняттям службового обов'язку. Якщо емоційно-почуттєва сфера свідомості юриста недостатньо розвинена, то він бездумно, навіть автоматично виконуватиме вимоги зовнішнього імперативу обов'язку.

Прикладом творчого пізнання явища обов'язку є положення, коли юридичному поняттю службового обов'язку передує його почуттєве сприйняття. Юрист відчуває як внутрішній, так і зовнішній імператив службового обов'язку. Це запобігає порушенню правового почуття, однак викликає побоювання, небажання йти на професійний ризик.

Зрозуміло, найефективнішим є пізнання, при якому юридичне поняття службового обов'язку і почуттєве його сприйняття виникають одночасно. Здебільшого це характерно для досвідчених юристів із високою інтелектуальною та емоційною культурою. Юридичні поняття й почуттєве сприйняття службового обов'язку однаково важливі для правоохоронної діяльності.

Отже, процес пізнання явища обов'язку ґрунтується на філософській методології. Важливо також керуватися досягненнями психологічної науки. На філософсько-психологічних засадах здійснюється функціонування службового обов'язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової діяльності загалом.

У пізнанні сутності обов'язку юриста методологічну функцію виконує юридична абстракція. Так, у процесі вивчення деонтології математична абстракція переважно переноситься на юридичну діяльність. А юридична абстракція - це результат мислення юриста.

У юридичній абстракції відбувається своєрідний процес сходження від абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності - виявляється як потреба практики, це результати впровадження правових .норм у практику. Щоб розібратися у правовій дійсності, юрист повинен знайти певну закономірність, властиву тому чи іншому явищу.

Абстрагуючись від конкретних умов, він скеровує своє мислення на теорію і філософію права. При цьому важливо поєднувати раніше набуті знання з новітніми з метою пізнання конкретних виявів правової дійсності. Це складний, але потрібний процес теоретичного розмежування головного й другорядного.

Юридичну абстракцію доцільно узгоджувати з теоретичними положеннями правової дійсності, із законністю, з можливими наслідками. Це, по суті, початок формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста. Він може бути короткочасним і тривалим залежно від теоретичної підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених законодавством термінів. Фактично в цьому випадку відбувається поступовий перехід до конкретного прояву дійсності.

У філософії під конкретним розуміють реально існуючий об'єкт (окрему річ чи систему речей) як цілісне утворення у внутрішній суттєвій єдності всіх його сторін, зв'язків і відношень, єдине ціле у всіх його часткових та особливих виявах. Тобто конкретне у пізнанні є відтворенням об'єктивної реальності досліджуваного об'єкта щодо цілісної системи теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Йдеться про правове явище, у якому всі складові елементи є конкретним відображенням дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно, спочатку він може і не виявити всіх конкретних ознак правового явища, але зробити це потрібно.

Осмислення конкретного у правовому явищі передбачає наступний етап, на якому юрист має зіставити отриману раніше абстракцію з конкретним. При цьому відбувається поєднання теорії з практикою, точніше -- застосування (реалізація) правових знань у службовій діяльності. Юрист повинен уміти перейти від відокремленості, ізольованості до реально існуючих юридичних фактів, що характеризуватиме рівень його мислення. Важливо усвідомити, що абстрактне не існує само по собі, а постає своєрідним інструментом осмислення конкретного у правовій дійсності. Такий рух пізнання правового явища тісно переплітається з аналізом і синтезом.

Моделювання юридичної абстракції -- не єдиний спосіб пізнання правового явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція - необхідний процес у службовій діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого - як синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв'язувати суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток професійного мислення юриста.

Наголосимо, що суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі особливості правового явища. Тобто конкретне може суперечити абстрактному, оскільки залишається поза увагою повне й конкретне. Це пояснюється тим, що конкретне у праві постійно доповнюється новими особливостями, які пов'язані з розвитком суспільства.

Розв'язання можливих суперечностей залежить від рівня мислення юриста. Саме воно забезпечує здатність охопити конкретне з усіма його наявними й вірогідними рисами, ознаками, подробицями. Це єдино правильний шлях сходження від сутності службового обов'язку до конкретного його вияву.

У процесі пізнання формується здатність юриста осмислювати найелементарніші вияви сутності службового обов'язку. Насамперед це стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які ставляться до юриста: знання правових норм, готовність їх реалізувати, недопущення порушення правового почуття тощо. З урахуванням цих характерних ознак діяльності юриста належним чином формуватиметься й внутрішній імператив службового обов'язку. Важливо, щоб юрист зіставляв ці два імперативи, встановлював повне їх співвідношення.

Безумовно, у процесі юридичного мислення правник стикається з новими поняттями та юридичними категоріями службового обов'язку. Кожне з них сприяє глибокому розумінню сутності службового обов'язку, доповнює і уточнює його. Відтак і сам процес пізнання постає передусім як цілісна система.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне. Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково. Кожен юрист має свою думку стосовно службового обов'язку, він по-своєму сприймає не тільки зовнішній, а й внутрішній імператив службового обов'язку. Крім цього, творче сприйняття внутрішнього імперативу - це інтелектуальна власність юриста.

Висновок

У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення навчальна дисципліна «Деонтологія», її започаткував професор В. Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, можливо, и ще експериментальну. У 1988р. вийшов друком навчальний посібник.

По суті, погляди на юридичну деонтологію, викладені професорами В. Сокуренком та В. Горшеньовим, діаметрально протилежні. Якщо перший фахівець приділяв основну увагу внутрішнім процесам при виконанні юристом службового обов'язку, то другий - здебільшого надає перевагу зовнішнім. Згодом в Україні з'явилися монографії, підручники, навчальні посібники, автори яких надавали перевагу теорії В. Горшеньова.

Наше бачення юридичної деонтології ґрунтується на дослідженнях В. Сокуренка, які поділяє також М. Коваль із Донецька. Існування різних підходів до деонтологічних проблем, безумовно, збагачує правничу науку, робить її змістовнішою.

Деонтологія відображає внутрішні процеси теперішнього і майбутнього. Деонтологія - це жива онтологія, онтологія в дії. Для неї важливий хід думок у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв у обов'язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов'язок -- поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси - думки, а не дії. Тобто з почуття обов'язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.

Отже, методологічна функція юридичної деонтології спрямована на глибоке проникнення у сутність службового обов'язку, вироблення власного варіанта внутрішнього імперативу на основі аналізу, синтезу, сходження від конкретного до абстрактного.

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов'язуємо з культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту частину проблеми, яка стосується загальної закономірності культури її змісту її суті як соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого виду субкультури, як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх норм та еталонів правомірної поведінки.

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити у такій залежності: філософ - право - почуттєва норма - професійна дія. З неї випливає, що норми природного права пронизують початкового юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним правом проявляються у професійній діяльності.

Література

1. С.С. Сливка Юридична деонтологія. - К.,2001

2. Н.В. Коваль Введение в юридіческую специальность. - Д., 1998

3. І.В. Бризгалов Юридична деонтологія: Короткий курс лекцій. - К., 2000

4. І.В. Бризгалов Юридична деонтологія: Стислий курс лекцій. - К., 1998

5. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія. - К., 1999

6. Гусарев С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія: (основи юридичної деонтології: теоретичні, практичні та деонтологічні аспекти). - К., 2000

7. Сливка С.С. Правнича деонтологія. - К, 1999

8. Юридична деонтологія: (навчальний посібник). - Х., 1993

9. Скакун О.Ф., Овчаренко И.Н. Юридическая деонтология. - Х., 1999