Контракти у римському цивільному праві

31

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

КАФЕДРА цивільно-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Контрольна робота

з дисципліни

«Основи римського цивільного права»

Контракти у римському цивільному праві

Зміст

1. Вербальні контракти і письмовий договір у РЦП

2. Реальні, конценсуальні і безіменні контракти в РЦП

3. Пакти і квазіконтракти в РЦП

4. Казус 7

Список літератури

1. Вербальні контракти і письмовий договір у РЦП

Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вербальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва вербальні); літеральні - це контракти писані; реальні (лат. res - річ), які для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні - основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні.

Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римському праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матеріальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'язань посідає значне місце.

Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням. Наприклад, кредитор запитує: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідає: "Обіцяю дати 100". Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання кредитора: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідав: "Обіцяю дати 50". Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у випадку спору між сторонами з приводу суми визнавалося, що зобов'язання встановлено в меншій сумі - не 100, а 50.

Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий вже Законам XII таблиць. Укладання стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердити його достовірність. Представництво не допускалося. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитання і відповіді, то зрозуміло, що вона була недоступна глухонімим.

Стипуляція характеризувалася певними ознаками: найперше - це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa) не мала значення. Єднальну дію стипуляції надавало дотримання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тільки права, а іншій (боржнику) - тільки обов'язки. По-третє, зобов'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалась найближча мета, не була відома і матеріальна основа, з якої виникало зобов'язання. Із запитання, поставленого кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 - за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх в життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою договору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту.

Застосовуючись протягом тривалого часу, стипуляція, звичайно, не залишається незмінною, зокрема поступово послаблюється вимога щодо її усної форми. Договір стипуляції вважався укладеним, якщо на запитання кредитора "Обіцяєш дати 100?" боржник відповідав: "А чому би й ні".

Принцип абстрактності стипуляційного зобов'язання не позбавляв боржника права доводити, що підстава, на якій він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилася. Але таке доведення не завжди можливе і вимагало багато часу. І, навпаки, кредитору було набагато легше довести факт стипуляції і здійснити своє право, тобто стягнути відповідно зобов'язанню. Щоб ще більше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай складати письмовий акт - cautio, який засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводити, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. Із спливом часу виникає припущення на користь істинності документа, і поступово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція не відбулася, дозволялося лише шляхом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці.

Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo - обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Несправедливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржнику право позову із стипуляції exceptio doli - заперечення.

З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватись не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб - кредитора з боржником, але й в більш складних відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають декілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов'язанні могла мати різне значення і вилитися в різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли декілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умовою, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа бажає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника. Дуже часто трапляється приєднання додаткового боржника. Головною метою такого приєднання є порука.

Юридична природа літеральних контрактів полягала в тому, що зобов'язання виникають у цьому випадку не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К., 1990.

Римському праву періоду республіки і класичних юристів таке літеральне зобов`язання відоме у вигляді книжкового боргу. В цілому суть цієї форми полягала ось у чому. На підставі торгових зв'язків товари одного контрагента більш-менш систематично направлялися іншому, а також у зворотному напрямі. Кожна з цих операцій записувалася її учасниками в спеціальній книзі прибутків і видатків. Зрозуміло, що кредитор робив записи у своїй книзі в графі "Видатки", а боржник - у графі "Прибутки", і що такий запис робили на підставі відповідної згоди сторін, бо інакше договору не могло бути, а самозапис засвідчував лише те, що надходило або відправлялось на виконання укладеного договору.

Проте запис кредитора у графі "Видатки" міг бути одностороннім, без матеріальної основи договору. Крім того, цей запис був зроблений на підставі вже існуючого договору, укладеного іншим способом. І це не забезпечувало боржника від подвійного стягнення як за попереднім договором, так і за оформленим у книзі. Отже, така форма договорів не гарантувала від зловживань з боку недобросовісних кредиторів, а тому вона вже на початку класичного періоду поступово втрачає своє значення. З втратою значення прибутково-видаткових книг припинилася і практика старих літеральних контрактів. У той час як в обороті між римськими громадянами вживалися названі книжкові операції, в обороті між перегринами досить поширеними були письмові зобов'язання іншого роду. Це, зокрема, запозичені з грецької практики боргові документи, так звані синграфи і хірографи, які згодом були поширені і на відносини між римськими громадянами.

Синграфи - це двосторонній письмовий документ, який фіксував факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику, скріплювався підписами і печатками як кредитора, так і боржника, а також підписами свідків. Усе це свідчить про те, що процедура складання синграфа була досить складною. Тут крім наявності свідків оголошувався зміст договору, що не завжди було бажаним. Тому в імператорський період синграф поступово втрачає своє значення і натомість приходить хірограф.

Хірограф - це односторонній документ, укладений самим боржником від власного імені, без свідків і ним же підписаний.

Отже, замість книг прибутків і видатків літеральні контракти почали оформлятися простою розпискою.

Поширення на всю імперію прав римського громадянства при імператорі Каракалі позбавило цей інститут перегринського права юридичної сили. Проте він не зникає зовсім, а відродився в післякласичному римському праві у вигляді письмових cautio. Основи римського приватного Права: Навчальний посібник - Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. - 238с

Висновки до 1 питання

У римському праві класифікували договори залежно від їх основ і розрізняли: вербальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул; літеральні - це контракти писані; реальні, які для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні - основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні.

Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римському праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матеріальну допомогу; усна обіцянка дати придане.

Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням.

Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий вже Законам XII таблиць.

Юридична природа літеральних контрактів полягала в тому, що зобов'язання виникають у цьому випадку не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути. Римському праву періоду республіки і класичних юристів таке літеральне зобов`язання відоме у вигляді книжкового боргу.

Отже, замість книг прибутків і видатків літеральні контракти почали оформлятися простою розпискою.

Поширення на всю імперію прав римського громадянства при імператорі Каракалі позбавило цей інститут перегринського права юридичної сили. Проте він не зникає зовсім, а відродився в післякласичному римському праві у вигляді письмових cautio.

2. Реальні, конценсуальні і безіменні контракти в РЦП

Якщо вербальні і літеральні контракти є договорами формальними, то всі інші контракти - це неформальні договори, оскільки вони необмежені якоюсь певною формою. Однак між ними є різниця. Одні з них для визнання своєї дійсності не потребували нічого, крім простої згоди між сторонами (контракти консенсуальні); інші набували юридичної сили тільки після того, як на підставі згоди одна сторона передала іншій ту річ, яка була предметом договору. Оскільки річ походить від лат. res, то й договір одержав назву реального. Римське право виділяло чотири види таких контрактів - позика, позичка, поклажа і застава.

І. Найстародавнішим видом реального контракту є позика - mutuum. Юридична суть позики полягає в тому, що одна сторона (кредитор або позикодавець) передає іншій стороні (боржнику, або позикоодержувачу) речі, визначені родовими ознаками, якими є гроші, зерно, вино тощо, у власність із зобов'язанням повернути кредитору в тій же кількості й такого ж роду та якості у встановлений строк або на вимогу.

Відомо, що в старому цивільному праві позика (зокрема, грошова) здійснювалася у формі nexum.

З розвитком господарського життя, торгівлі, ремесла здійснювати не тільки такий громізький правочин, як nexum, але й більш просту, хоч теж формальну угоду, як стипулящя, стало дуже важко. Усе це зумовило появу простішої форми, якою стала позика - mutuum. Для її юридичної сили не вимагалося надавати згоді сторін будь-якої урочистої форми. Достатньо було після згоди передати певну річ - предмет договору, яка називалася валютою позики.

1. Позика - контракт реальний. Він набуває юридичної сили як тільки на основі згоди сторін була передана річ. До того моменту згода сама по собі значення не має.

2. Предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками. Відомо, що до родових належать речі, які продаються і купуються за такими параметрами, як вага, міра і кількість. Те ж саме стосується і договору позики. Гроші дають у кредит кількістю і кількістю їх одержують.

3. Усі речі, які є предметом договору позики, передаються позикодавцем у власність позикоодержувачу, тим самим боржнику надається право вільного розпорядження речами - вимагається повернення не тих самих речей, які були передані, а таких самих.

4. Оскільки предметом договору позики були речі, які визначалися вагою, мірою й кількістю і надходили у власність боржника, то на нього падав ризик випадкової загибелі одержаної речі.

5. Оскільки позика - реальний договір, то вже в момент його укладення позикодавець, передаючи позикоодержувачу гроші чи інші речі, визначені родовими ознаками, зробив усе, що від нього вимагалося. Після цього слід чекати певних дій вже не від кредитора, а тільки від боржника. Тим самим позика може бути охарактеризована такою як зобов'язання суворого права і зобов'язання суворо одностороннє. Тепер у позикодавця немає обов'язків, а є тільки право вимагати повернення боргу; у позикоодержувача немає прав, він зобов'язаний лише погасити взяту позику. Для здійснення права вимагати повернення боргу кредитору давався позов суворого права.

6. Договір позики, укладений підвладними особами, вважався недійсним.

7. У Римі договір позики міг бути контрактом процентним і безпроцентним. У вигляді загального правила позика конструювалася як договір безпроцентний. Щоб стати процентним, договір вимагав спеціальної на цей рахунок згоди, яка оформлялася за допомогою стипуляції (стипуляція про проценти).

У період імперії відносно позики поширився звичай складати письмові документи, боргові розписки у вигляді синграфів і хірографів, про які вже йшла мова. Розглянемо їх застосування в договорі позики.

II. Позичка (commodatum) - це договір про надання речей у безоплатне користування. Такий початковий смисл слова позички. У сучасних умовах він вважається різновидом позики, кредиту. Більш докладно договір позички можна визначити як реальний контракт, за яким одна сторона (позичкодавець) дає іншій стороні (позичкоодержувачу) якусь індивідуально визначену річ у тимчасове і безоплатне користування, зобов'язуючи позичкоодержувача повернути цю ж саму річ позичкодавцю в повній цілості. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник для студентів юрид. Вузів та факультетів. - К.: Вен турі., 1997. - 336 с.

Надання речі в користування повинно бути безоплатним, в іншому випадку договір буде не позичкою, а наймом.

З договору позички вигоду мав лише позичкоодержувач. Саме цю обставину брали до уваги у римському праві, коли вирішували питання про межі відповідальності позичкоодержувача за збереження речі. Оскільки договір укладався в його користь, на нього покладалася відповідальність за будь-яку вину, тобто не тільки за навмисне заподіяння шкоди позичкодавцю і не тільки за грубу, але й за легку необережність.

III. Договір поклажі. Не зважаючи на свою простоту, договір поклажі (збереження) був найпоширенішим у Римі, детально розроблений римськими юристами та відшліфований преторською та судовою практикою.

Поклажа (depositum) - це договір, згідно з яким одна особа (depodentum -поклажедавець) передає іншій (depositarius - поклаженаймачеві) на безоплатне збереження якусь рухому річ з правом повернення за першою вимогою. Договір поклажі характеризується такими головними ознаками:

1. Поклажа - контракт реальний. Зобов'язання з цього договору виникали лише з передачею речі. Однієї згоди певної особи прийняти на збереження річ іншої особи було недостатньо для встановлення зобов'язання з договору поклажі.

2. Предметом договору поклажі здебільшого були індивідуально визначені речі, хоч у римському праві допускали й договір збереження речей, визначених родовими ознаками.

Незважаючи на подібність договорів поклажі і позики, між ними є суттєва різниця. Мета договору позики полягає в тому, щоб задовольнити господарську потребу позикоодержувача. У випадку іррегулярної поклажі господарське призначення й мета договору цілком протилежні: послугу робить особа, яка приймає родово визначену річ на збереження.

3. На збереження можна було віддати як свою, так і чужу річ (наприклад, річ, яка знаходилася в користуванні депонента).

4. З реальності збереження випливає, що річ передавалася депонентом депозитарію не в користування, а тільки в держання.

5. Договір поклажі - це безоплатний контракт, інакше була б не поклажа, а найм. Цей договір не встановлював рівноцінних, еквівалентних прав та обов'язків для сторін, однак він не був і таким послідовно одностороннім, як договір позики, з якого позов одержувала лише одна сторона - позикодавець.

Отже, на депозитарія покладався обов'язок зберегти віддану йому річ протягом певного строку, після чого повернути її депоненту. Це головний обов'язок депозитарія, що випливає з договору поклажі. Крім того, він зобов'язаний повернути доходи від неї, якщо за час її зберігання вони були одержані.

Головна вимога депонента за договором поклажі - це повернення речі. Якщо депозитарій ухилявся від повернення майна, депоненту давався прямий позов (actio depositi directa), а депозитарій, крім того, піддавався безчестю - інфамії. Однак, якщо збереження речі потребувало певних витрат або завдавало якоїсь шкоди депозитарію, він мав право стягнути їх з депонента. Проте він не мав прямого позову - йому давався так званий зворотний позов із збереження (actio depositi contraria).

Відомі й особливі види поклажі, зокрема секвестр. Найпоширенішим видом секвестру була передача на збереження речі, з приводу якої виник спір, третій особі з тим, щоб після розв'язання спору передати її визнаному судом власнику.

Крім охарактеризованих вище самостійних реальних договорів були й такі реальні контракти, які виконували додаткову роль стосовно інших договірних зобов'язань. Таким був договір застави.

Консенсуальними називаються контракти, які виникають з простої згоди (consensua) сторін, а передача, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання уже укладеного сторонами договору. Якщо реальний контракт породжував певні зобов'язання тільки після передачі речі, то консенсуальний договір набував чинності на момент досягнення згоди про предмет договору без виконання якихось додаткових формальностей. Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства.

І. Договір купівлі - продажу - (emptio-venditio). Оборот речей відомий вже в найстародавніші часи. В умовах натурального господарства він відбувався у вигляді міни - товар на товар. З часом міна стає обтяжливою, бо не завжди можна було знайти в своєму господарстві зовсім непотрібну річ, яку можна було без шкоди обміняти на іншу, яка є більш необхідною. Все це зумовило появу "загального еквівалента" - спочатку у вигляді злитків міді, а згодом - бронзових грошей. З того часу перехід товару з рук в руки від продавця до покупця здійснюється з оплатою купівельної ціни - за гроші. Товар і гроші (або навпаки) є головна відмінна риса договору купівлі - продажу.

Вважається, що виникнення купівлі - продажу повсюдно відноситься до тієї епохи, коли вона здійснювалася за допомогою манципації, яка була необхідною формою для всіх речей. Згодом вона стала спеціальним способом лише для res mancipi, a res пес mancipi передавалися за допомогою неформальних традицій. Якщо процедура манципації не відбулася, то квіритським власником res mancipi залишався продавець, а покупець ставав бонітарним власником. Лише після подолання дуалізму jus civile і jus praetorium поступово згладжується дуалізм квіритської й бонітарної власності.

Навіть після того як купівля-продаж юридично визнавалася контрактом, консенсуальним, вона не відразу набула того вигляду, як у майбутньому. Потрібно було ще багато дечого з'ясувати юриспруденцією; чимало з того, що згодом вважалося обов'язковим, повинно було на початку ще застерігатися сторонами.

Договір купівлі-продажу, в якому бере участь продавець (вендітор) і покупець (емптор), можна визначити як консенсуальний контракт, згідно з яким перший зобов'язується передати другому у власність якусь річ (res), товар (merx), а другий зобов'язується заплатити першому за продану річ певну грошову суму. Господарська мета договору полягає в тому, що в господарство покупця надійшла на праві власності та чи інша необхідна річ або товар.

Як відомо, договір купівлі-продажу як консенсуальний контракт укладався за допомогою простої згоди сторін. Проте сама згода набуває сили, якщо сторонам вдається домовитися з приводу речі, яка продається, та її купівельної ціни. Отже, товар, річ і ціна були суттєвими елементами договору купівлі-продажу.

Щодо предмета договору, то об'єктом продажу може бути все, що має майнову цінність, тобто не тільки речі тілесні (res corporales), але й безтілесні (res incorporales), зокрема право вимагати речі, не вилучені з обороту. Здебільшого, предметом договору були тілесні речі, які існували в натурі і належали продавцеві. Однак ні існування речі в натурі в момент укладення договору, ні приналежність її продавцю не були обов'язковими ознаками договору купівлі-продажу. Римським правом було встановлено, що не може бути перешкодою для укладення договору купівлі-продажу чужих речей. В таких випадках продавець бере на себе зобов'язання купити річ від власника і продати її покупцеві. Якщо продавцеві не вдалося одержати річ від власника і він не зможе продати її покупцеві, то останньому надавалось право відстоювати свої інтереси.

З розвитком обміну нерідко виникала потреба продати те, що з'явиться в майбутньому, наприклад майбутній врожай. Однак такий договір розглядався як укладений під відкладною умовою, тобто правові наслідки виникали в такому випадку не відразу після укладення договору, а після того, як зібрано врожай.

Іншим суттєвим елементом купівлі-продажу є ціна. Найперше вона повинна виражатися в певній сумі грошей, в іншому разі договір буде не купівлею-продажем, а міною, коли еквівалентом обміну є певна річ. Ціна повинна бути визначена не тільки для вигляду, для приховування дарування, щоб обійти встановлену для цього форму. Вона повинна бути реальною і, як уже зазначалося, вираженою в грошах. Ціни, як правило, встановлювали залежно від умов ринку і визначалися вільним погодженням сторін. В окремих випадках ціна могла бути вищою або нижчою від нормальної вартості речі і право не втручалося в обговорення питання про те, чи справедлива вона чи ні. Однак згодом з цього приводу було введено виняткове правило: конституція імператора Діоклетіана надала продавцю речі, який одержав менше половини її справжньої вартості, право вимагати відновлення попереднього становища, тобто повернення сторонам усього того, що було одержано за договором, оскільки вважалося, що такий продаж відбувся за несправедливою ціною. Проте навіть за таких обставин покупець міг зробити доплату до рівня справедливої ціни і таким чином зберегти дію договору.

З договору купівлі-продажу виникає зобов'язання двостороннє, при цьому рівномірно двостороннє, тобто обидві сторони мають взаємні права і обов'язки. В цьому полягає принципова суть усякого двостороннього синалагматичного договору.

Щодо прав і обов'язків контрагентів, то найменше питань порушували права й обов'язки покупця. Він мав право вимагати передачі у власність проданої речі належної якості у встановлений строк у зазначеному місці. Це його право забезпечувалося позовом з приводу купленого (actio entil), а коли продавець ухилявся від передачі, то покупець мав право забрати річ у примусовому .порядку. Навіть тоді, коли квіритський власник порушував питання про повернення проданої речі без манципації, на стороні покупця було таке достатньо міцне знаряддя преторського захисту, як заперечення про продану і передану річ.

Вимагаючи передачі речі, покупець був зобов'язаний сплатити продавцю погоджену ціну, як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. Якщо покупець безпідставно відмовлявся від прийняття речі, то він був зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид.спец. вищих навч. Закладів: Вид.3-є, перероб. Та доп. - К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001. -440с.

Дещо складніше виглядають права і обов'язки продавця. Він мав право вимагати від покупця прийняти продану річ і оплатити обумовлену договором ціну. Для виконання цих дій міг бути встановлений певний строк, а якщо його не було, передбачалася зустрічність виконання: сплата грошей покупцем в обмін на передачу речі продавцем. У випадку відмови або прострочки платежу покупець зобов'язувався відшкодувати понесені продавцем збитки. Для забезпечення цього права продавцеві давався позов actio venditi (позов з проданого).

1. У продавця було досить широке коло обов'язків, найважливіше з яких - передача речі або товару покупцю у власність. Це кінцева мета договору купівлі-продажу.

2. Продавець, передаючи річ покупцеві, повинен гарантувати її якість.

3. Обов'язок продавця полягав також у забезпеченні збереження речі до її передачі покупцеві.

II. Договір найму. Другий важливий договір з категорії консенсуальних є договір найму (locatio conductio). Історичний процес його розвитку надзвичайно спірний. Дехто розглядає спочатку найм як реальний контракт і що лише згодом він здобув визнання консенсуального. Цілком можливо, що не всі види найму розвивалися одночасно. У всякому разі за часів Сцеволи всі консенсуальні контракти забезпечувалися цивільними позовами, які базувалися на добросовісності (bone fidei).

Римляни розрізняли три види договору найму: 1) найм речей; 2) найм послуг або робочої сили вільної людини; 3) замовлення (підряд). Існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого значною мірою стримувало рабство. Всі три договори є консенсуальними і синалагматичними.

1. Договір найму речей (locatio conductio rei). За цим договором одна сторона - наймодавець (locator) зобов'язується надати іншій стороні - наймачеві (conductor) річ у тимчасове користування, і наймач зобов'язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві. Найм плодоносний називається орендою. Об'єктом договору найму речей могли бути всі рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (зокрема usufruct - узуфрукт), свої та чужі речі, не вилучені з обороту і неспоживні, навіть в разі їх господарського вжитку, тому що наймач мусив повернути найману річ. Будучи консенсуальним, договір найму речі спирався лише на саму згоду сторін про найм. Але, щоб набути юридичної сили, ця згода, крім предмета найму, повинна була визначити і найману плату. При цьому вимагалось, щоб наймана плата була чітко визначена, а не залежала від рішення одного з контрагентів, тобто справжня, а не вдавана, виражена в грошах. Саме цим договір найму речей відрізняється від позички.

Синалагматичний характер договору найму передбачає різні права і обов'язки сторін, обидві сторони відповідають одна перед одною за будь-яку вину (omnis culpa), хоч ризик випадкової загибелі об'єкту найму покладався на наймодавця, оскільки він залишався власником, а наймач, за римським правом, не був навіть володільцем найнятої речі.

2. Договір найму послуг або робочої сили (locatio-conductio operarum). Це консенсуальний контракт, за яким одна особа - найнятий (locator) віддає в розпорядження іншій особі - наймачеві (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і наглядом наймача (наприклад, догляд за певними особами, праця на плантаціях, у саду). Інтереси обох сторін захищалися позовами - actio conducti і actio locati.

Договір особистого найму міг бути укладений на певний строк і безстроково. У безстроковому договорі кожна сторона могла в будь-який час заявити про відмову від договору. Смерть наймача не припиняла договору найму.

3. Договір підряду (або замовлення). Підряд або замовлення - це консенсуальний договір, за яким одна сторона - підрядник бере на себе зобов'язання виготовити для іншої - замовника певну річ за грошову винагороду. У цьому полягає відмінність договору підряду від особистого найму, згідно з яким той, хто наймається зобов'язаний надати певні послуги, працює за вказівками наймача, віддає свою працю в його розпорядження. За договором підряду підрядник самостійно виробляє план досягнення мети, яку вказує контрагент, наприклад побудувати корабель, будинок. Отже, об'єктом договору підряду є не особиста праця як така, а результат, якого треба досягнути.

III. Договір доручення (mandatum). Цим договором одна особа - довіритель доручає іншій особі - довіреному виконання якоїсь справи або цілої низки справ. Часто доручення виражалося в якихось індивідуальних діях: купівля або продаж раба, одержання вантажу за місцем його доставки морським шляхом тощо. Траплялися випадки, коли довіреному доручали управління цілим майном довірителя, управління спадщиною, торговельною установою.

Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди, іноді навіть мовчазної. На відміну від найму договір доручення будувався на безоплатній основі.

Договір доручення був двостороннім контрактом, але права і обов'язки між контрагентами розподілялися нерівномірно, а тому він не був синалагматичним.

Доручення мало бути виконане в точній відповідності із змістом договору. Довірений не міг змінити доручення навіть з вигодою для довірителя, а у випадку перевищення довіреним меж доручення, довіритель не був зобов'язаний приймати виконання, проте виконане в межах доручення повинен прийняти. Після виконання в межах доручення довірений був зобов'язаний передати довірителю результати виконання, зокрема все стягнене з його боржників, те, що випадково потрапило до нього, призначене для довірителя та ін. Разом з тим він мав звітувати перед довірителем, передати йому всі документи, які стосувалися доручення. Ухилення довіреного від передачі набутого давало довірителю право пред'явити до нього позов, який називався прямим позовом з доручення - actio mandati directa.

Обов'язки довірителя зводилися до прийняття результату, досягнутого довіреним у порядку виконання доручення, а також до компенсацї зроблених з цим витрат і сплатити гонорар. Якщо довіритель від компенсації витрат ухиляється, довірений набуває право пред'явити до нього позов, який називався зворотним позовом з доручення - actio mandati contraria.

Договір доручення здебільшого припинявся з його виконанням.

IV. Договір товариства (societas). Це консенсуальний договір, за яким дві або більше сторін погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які брали у цьому участь.

Необхідним положенням товариства визнавалася згода товаришів, яка, на відміну від інших консенсуальних договорів, повинна бути постійною, а отже, смерть одного з товаришів припиняла діяльність товариства.

Римському праву були відомі такі види товариства.

1. Товариство всякого майна (societas omnius bonoram). Це товариство створювало найбільш повну спільність - спільність усього майна, навіть випадково одержаного (наприклад, за заповітом). Воно виникало із згоди між членами сім'ї після смерті батька не розділяти майно, а вести господарство спільно. До складу такого товариства входило все майно товаришів (спадщина) і майбутні прибутки.

2. Обмежені прибуткове товариство (societas guaestus). Особи, які уклали цей договір об'єднували не все своє майно, а лише те, яке складалося з початкових вкладів і майбутніх прибутків, основаних на відплатних договорах.

3. Товариство будь-якої справи (societas unius nagatiationis). Воно створювалося тільки для однієї якоїсь економічної діяльності (приміром, спільно ведеться торговельна справа) і обмежувалося об'єднанням майна, необхідного для такої діяльності та майна, одержаного від цієї діяльності.

4 Товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei). Це найнижчий ступінь товариства, до якої вдавалися тоді, коли треба було об'єднатися для експлуатації однієї речі, наприклад земельної ділянки, раба, або для проведення якогось одного заходу - морського рейсу, або для якогось одного право чину, наприклад, тільки для купівлі спільного маєтку.

Договір товариства вважався укладеним, якщо сторони погодилися щодо мети і засобів її досягнення, а також про розмір вкладів кожного члена товариства.

Товариство в римському праві не являло собою юридичну особу. На перешкоді цього було те, що такі об'єднання не знали спеціально уповноважених представників. Звідси випливає, що римське товариство не володіло дієздатністю у сучасному розумінні.

Такий вид контрактів, як безіменні контракти, з'явився після того, як процес формування розглянутих вище договорів звершився. Однак господарське життя Стародавнього Риму на початку нашої ери стало таким бурхливим, що замкнута система контрактів уже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. Виникла низка нових договорів, які римські юристи іноді протиставляли тим, що мали свою назву. На цій підставі середньовічні юристи нову категорію контрактів назвали contractus innominati - безіменні контракти. Від консенсуальних контрактів вони відрізнялися тим, що, крім згоди для визнання їх укладеними, вимагали передачі речі одним контрагентом іншому. Отже, ніби є підстава зачислити їх до складу реальних контрактів. Але реальні контракти будувалися як односторонні або не цілком синалагматичні. А тим часом безіменні контракти - синалагматичні в усіх без винятку випадках, тому що один з контрагентів щось робив чи давав іншому з тим, щоб набути права зустрічного задоволення.

Оскільки безіменні контракти з'явилися пізніше, ніж ті, які мали свою назву, вони тривалий час не мали юридичного визнання. І коли дві особи домовлялися про певні майнові відносини, приміром, передати одна одній якусь річ або майно, то юридична сила такої угоди полягала лише в тому, щоб простежити, чи почала виконувати одна із сторін цю угоду, чи ні. Якщо одна сторона виконувала угоду, а інша ухилялася від виконання, то першій стороні давався кондикаційний позов для повернення того, що було передано.

Згодом сторона, яка виконала зобов'язання, передбачене договором, одержувала позов про спонукання іншої сторони до виконання зобов'язання. Цей позов дістав назву actio praescriptis verbis - позов з прескрипцією у формулі. Поступово безіменні контракти починають захищатися преторами, а римські юристи класифікують можливі їх варіанти за допомогою таких словесних формул:

1) do ut des - даю, щоб ти дав: даю тобі річ, щоб ти мені дав свою річ;

2) do ut facias - даю, щоб ти зробив: даю свою річ за виконання певної роботи твоїм рабом;

3) facio ut des - роблю, щоб ти дав: здійснюю корисну тобі дію, щоб ти дав мені свого раба;

4) facio ut facias - роблю, щоб ти зробив: роблю корисну для тебе дію, щоб ти зробив таку ж корисну дію для мене.

Серед безіменних контрактів, як вже було зазначено, є договори, які мають власну назву. Найбільш поширеними серед них були договір міни і оцінний договір.

Договір міни. За цим договором одна сторона передає іншій у власність якусь річ, а інша сторона передає першій у власність свою річ. Отже, цей договір підпадав під формулу do ut des (даю щоб ти дав). Після появи грошей договір міни втрачає своє поперднє значення, бо обмін речей на гроші значно спростив цивільний оборот.

Оцінний договір. За цим договором одна сторона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а інша зобов'язувалась передати першій виручену від продажу речі грошову суму або повернути річ. Предметом оцінного договору могли бути всі речі, не вилучені з обороту. Такий договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Якщо річ була продана відповідно до обумовленої ціни, то власнику речі передавалася вся виручена від продажу сума, а коли за продану річ одержано вищу ціну, ніж було домовлено з власником, то різницю між домовленою ціною і фактично одержаною від продажу речі продавець залишав собі.

Оцінний договір за своєю суттю близький до договору доручення. Різниця між ними полягає в тому, що доручення - безоплатний договір і комісіонер у своїх діях був більш вільним, ніж довірений в договорі доручення. Він міг продати річ за будь-яку ціну, повернувши власнику лише обумовлену суму, або залишити річ собі.

Особа, яка одержувала річ для продажу, не ставала власником, але той, хто купив її ставав власником. Подібний відхід від загального правила, згідно з яким передача речі від особи, котра не має права власності, не може привести до набуття права власності особою, якій передана річ, пояснюється тим, що в даному випадку річ передається з волі її власника, яку він виявив під час укладання оцінного договору.

Особливістю оцінного договору є те, що особа, яка прийняла річ для продажу, несла відповідальніть перед вірителем за всяку вину, а деякі римські юристи вважали, що й за випадкову загибель речі, хоч і не була її власником. Разом з тим деякі джерела римського права стверджують, що іноді ризик випадкової загибелі речі, переданої на комісію, покладався на власника. Вірителю для захисту його інтересів давався позов - actio de aesmator. Основи римського приватного Права: Навчальний посібник - Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. - 238с

Висновки до 2 питання

Якщо вербальні і літеральні контракти є договорами формальними, то всі інші контракти - це неформальні договори, оскільки вони необмежені якоюсь певною формою.

Римське право виділяло чотири види реальних контрактів - позика, позичка, поклажа і застава.

Консенсуальними називаються контракти, які виникають з простої згоди (consensua) сторін, а передача, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання уже укладеного сторонами договору. Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства.

Такий вид контрактів, як безіменні контракти, з'явився після того, як процес формування розглянутих вище договорів звершився. Від консенсуальних контрактів вони відрізнялися тим, що, крім згоди для визнання їх укладеними, вимагали передачі речі одним контрагентом іншому. Безіменні контракти - синалагматичні в усіх без винятку випадках, тому що один з контрагентів щось робив чи давав іншому з тим, щоб набути права зустрічного задоволення. Серед безіменних контрактів є договори, які мають власну назву, найбільш поширеними серед них були договір міни і оцінний договір.

3. Пакти і квазіконтракти в РЦП

Як відомо з попереднього викладу, римська договірна система розрізняла контракти і пакти. Пакти - це неформальні угоди, тобто їх укладання не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом (jus civile). В силу своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позовним захистом і їх називали голими пактами - pacta nuda. Проте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого - початку першого століття республіки, не те що надавав юридичної сили всяким пактам, а створював exeptio pacti - різновид exeptio doli.

У подальшому під впливом розвитку торгівлі і взагалі ділових відносин неформальні угоди почали укладатися чимраз частіше і залишати їх без захисту не відповідало інтересам розвинутого обороту, підривало стійкість ділових зв'язків. Враховуючи настійні вимоги економічного обороту, римляни з часом надали позовний захист окремим угодам, внаслідок чого їх називають, як уже відомо, одягнутими пактами - pacta vestito.

Римське право розрізняло три категорії одягнутих пактів: приєднані, преторські і законні.

1. Приєднані пакти (pacta adjecta) - це угоди, приєднані до якогось головного договору. При цьому треба розрізняти приєднані пакти до договору в момент його укладання і після укладення. У першому, випадку вони становлять частину головного договору і можуть забезпечуватися позовом з цього договору. Наприклад, під час продажу була домовленість, що в разі, коли покупець в свою чергу зажадає продати річ, то він найперше повинен запропонувати її продавцю (право переважної купівлі). У випадку невиконання цієї домовленості продавець може пред'явити віндикаційний позов.

Інакше виглядатиме справа, якщо пакт буде приєднано до вже укладеного договору. Значення такого пакту визнаватиметься тільки тоді, коли метою його є полегшення становища боржника. Прикладом пакту такого роду може слугувати угода про відстрочку чи несплату боргу взагалі.

2. Преторські пакти. Таку назву вони набули внаслідок того, що початково їм був наданий захист претором. Це пакти: а) підтвердження боргу; б) обіцянка банкіра сплатити обумовлену угодою суму за рахунок клієнта третій особі; в) угода з власником готелів, кораблів про прийняття і збереження речей пасажирів та мешканців; г) угода з третейським суддею про виконання ним обов'язків третейського судді.

Підтвердження боргу. В силу тих чи інших причин існуючий борг міг бути т згодом підтверджений самим боржником або третьою особою, для чого укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник просить кредитора про відстрочку платежу і позивач на відстрочку погоджується. Прохання про відстрочку платежу є визнанням, підтвердженням боргу - звідси і назва пакту, а обіцянка сплатити чужий борг є не що інше як порука.

Обіцянка банкіра заплатити чийсь борг. Так називалася неформальна угода, за якою банкір брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг якійсь третій особі. При цьому він міг зобов'язуватися як в тому випадку, коли гроші боржника (клієнта) були в нього на зберіганні, так і тоді, коли таких грошей в нього не було. Якщо банкір відмовлявся платити, клієнт одержував проти нього позов з укладеного пакту - actio receptica.

Угода з власниками готелів і кораблів про збереження переданих їм речей пасажирів і мешканців. За цією угодою на власників готелів і кораблів поклалася підвищена відповідальність за збереження прийнятих речей. Вони звільнялися від такої відповідальності тільки за наявності так званої непоборної сили vis major - стихійне лихо (пожежа, корабельна аварія, нещасний випадок). Підвищену відповідальність названих осіб можна пояснити тим, що вони самі часто вступали в змову чи були організаторами грабежів або піратських нападів. Виникала потреба захистити пасажирів та мешканців готелів, гарантувати безпеку подорожі. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність власників готелів і кораблів за цілісність речей їхніх клієнтів та пасажирів. Відмовитися від обов'язку прийняти на збереження речі названі особи не могли, оскільки це була одна з їхніх підприємницьких функцій. Для захисту мандрівників, які потерпіли від крадіжки або розбою, претором давався позов про відшкодування збитків, яких зазнали власники речей - actio in factum.

До преторських пактів відноситься і угода з третейським суддею про розгляд спору між певними особами. Але оскільки ці угоди згодом одержали визнати в імператорському законодавстві, то мова про них йтиме у наступ-' ному розділі.

3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угод відносяться угода про передачу спору на розгляд третейському судді (compromissium), угода про встановлення приданого, угода про дарування.

Під compromissum розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Будь-який майновий спір, який виник між громадянами, звичайно підлягав розгляду в суді. Але якщо сторони не бажали розголошення своїх взаємовідносин, вони могли домовитися, що цей спір буде переданий на розгляд третейському судді - арбітру. З цією метою сторони укладали з арбітром пакт, який дістав назву receptum arbitri - третейський суддя. Той, хто брав на себе обов'язки третейського судді, повинен був їх виконувати і в разі невиконання його примушували до цього заходами адміністративної влади, зокрема він піддавався штрафу. Тільки важливі причини звільняли арбітра від відповідальності (хвороба, виконання публічних обов'язків, які перешкоджали розгляду спору тощо). Щоб реально забезпечити виконання рішення арбітра, спірна річ або гроші Ще до винесення рішення по справі передавалися останньому на збереження. їх він повинен передати тому, в чию користь буде вирішено спір. Рішення третейського судді набувало обов'язкової сили (чинності) тільки в тому випадку, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечували проти нього упродовж десяти днів з моменту, коли між ними відбулася відповідна усна згода. За невиконання рішення арбітра на винну сторону накладався штраф.

Угода про надання приданого (pactum dotis). Це неформальна угода, за якою батько нареченої зобов'язувався передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно (придане) для підтримання молодої сім'ї. Для забезпечення свого права вимагати чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого він міг домагатися від батька своєї дружини або опікуна обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами приватного права, про що йшла мова в розділі сімейних відносин.

Угода про дарування (pactum donationis). Дарування передбачає безоплатне надання однією особою іншій певного майна. Воно могло бути здійснено найрізноманітнішими засобами: шляхом безпосередньої передачі речі, відмовою від певного права вимагати (наприклад, повернення боргу), встановленням сервітутів, шляхом простої дарувальної обіцянки та ін. Дарувальна обіцянка не тільки в період республіки, але й в праві класичних юристів була дійсною тільки тоді, коли вона виражалась у формі стипуляції. Неформальна дарувальна обіцянка зобов'язання не породжувала. За законом Ціцерона 204 р. до н.е. був встановлений розмір дарування, за винятком близьких родичів, але відомості про максимальний розмір дарування за цим законом до нас не дійшли.

Імператорським законодавством була введена вимога здійснювати так звану судову інсинуацію дарувальних актів, тобто вимагалося заявляти про дарування перед судом і заносити до реєстру. Спочатку вимога про інсинуацію стосувалася дарування на будь-яку суму, але закон Юстиніана обмежив її лише даруванням на суму понад 500 золотих і встановив, що дарування на менші суми набувають сили незалежно від будь-яких формальностей, і тим самим угода про дарування одержала позовний захист.

Дарування здійснювалося з метою виявити стосовно того, кому призначався подарунок, свою щедрість, надати йому допомогу, і відбувалося за рахунок майна дарувальника. При даруванні відбувається безоплатний перехід майна від дарувальника до обдарованого. Оскільки від цього договору дарувальник не мав жодної вигоди, то його відповідальність обмежувалася лише навмисною виною чи грубою необережністю. Наприклад, дарувальник подарував обдарованому не свою річ, яка згодом зазнала евікції, але ще до евікції обдарований зробив певні витрати гці річ. У даному випадку з боку дарувальника мала місце або навмисна вина, або груба обережність. Обдарований одержує actio doli - позов про повернення витрат, збитків.

У римському праві відомі випадки скасування дарування. Зокрема, патрон міг анулювати дарування, зроблене на користь вільновідпущеника у випадку його невдячності. Імператор Юстиніан встановив уже як загальне, правило на всі випадки дарування, що невдячність обдарованого служить обставиною для скасування дарування. В законі Юстиніана наведені приклади невдячності: заподіяння тяжкої образи, створення небезпеки для життя дарувальника, вчинення значної матеріальної шкоди, народження у бездітного до того дарувальника дитини. Основи римського приватного Права: Навчальний посібник - Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. - 238с

Римське право післякласичного періоду відносила до квазіконтрактів інститути «negotiorum gestio» (ведення справ без доручення) та безпідставне збагачення. Віднесення ведення чужих справ до квазіконтрактів пояснюється тим, що позитивне схвалення домінусом діяльності гестора свідчить про встановлення договірного зобов'язання (договір доручення) між ними та, відповідно, виникає обов'язок домінуса відшкодувати витрати, що їх зазнав гестор. Неможливість віднесення ведення справ без доручення до категорії договорів пов'язана з тим, що відмова домінуса від схвалення дій гестора має своїм наслідком обов'язок останнього відновити становище, яке існувало до ведення справ без доручення. Інший вид квазіконтракту - безпідставне збагачення - виникав між власником речі та її володільцем у випадку будь-якого безпідставного володіння річчю. На підставі цього квазіконтракту володілець зобов'язувався або повернути ту ж річ, або надати ту ж кількість такого ж роду речей власнику, якщо йдеться про речі взаємозамінні. Із факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомірно отримане, яке за своїм змістом наближалося до договірного. Унаслідок цієї причини дане зобов'язання було віднесено до групи ніби -- договірних, квазіконтрактних зобов'язань, тобто таких зобов'язань, у силу яких особа, що одержала майнове надання з певною метою, яка не здійснилась, зобов'язана повернути його тому, від кого це майно одержано. Кутателадзе О.Д. Підстави виникнення зобов'язань за римським приватним правом і сучасним цивільним законодавством України. - Автореферат - Одеська національна юридична академія, Одеса, 2006. http://www.lawbook.org.ua/aref/12.00.03/115.shtml

Квазіконтракти в Римському приватному праві вплинули на подальший розвиток недоговірних зобов'язань. Рецепція Римського приватного права за візантійським типом відбувалася у Київській Русі, а пізніше в Росії та Україні, і проявилася повною мірою після проголошення незалежності та знайшла відображення в новому Цивільному кодексі України, який справедливо визначають, як кодекс приватного права. Берестова І.Е. Зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. -- Автореферат.- Національний університет внутрішніх справ. - Харків, 2004. http://lawbook.by.ru/aref/12.00.03/019.shtml

З викладеного бачимо, що розвиток римської системи договірних зобов'язань відбувався багатьма окремими шляхами - кожний тип контракту вироблявся самостійно, хоч і не без зв'язку з іншими. Врешті, незважаючи на принципове визнання тільки типових договорів, римське право до часу Юстиніана настільки поширило зобов'язальну систему, що майже кожна угода одержала в ній правову охорону.