Учасники провадження у справі про банкрутство

2

Контрольна робота

з дисципліни:

“Господарське законодавство”

На тему : « Учасники провадження у справі про банкрутство »

Зміст

1. Учасники провадження у справі про банкрутство

2. Правове забезпечення розвитку змагальності та попередження монополістичних зловживань

3. Правовий захист споживчого ринку від товарів, робіт, послуг неналежної якості

Література

1. Учасники провадження у справі про банкрутство

Для визначення кола учасників у справах про банкрутство розглянемо етапи провадження таких справ.

Провадження за цією категорією справ здійснюють органи правосуддя в господарських відносинах - господарські суди.

Провадження у справах про банкрутство має кілька стадій:

- порушення провадження у справі;

- попереднє засідання господарського суду;

- виявлення кредиторів і санаторів;

- утворення зборів і комітету кредиторів;

- прийняття рішення про санацію;

- визнання боржника банкрутом і оголошення про банкрутство;

- припинення справи про банкрутство.

На стадії порушення провадження у справі господарський суд розглядає заяву на предмет того, чи підлягає вона прийняттю, а справа - порушенню. При позитивному вирішенні цього питання суд виносить ухвалу про порушення провадження у справі. Ухвала має бути винесена не пізніше 5 днів з дня надходження заяви. В ухвалі вирішуються питання про прийняття заяви, про призначення справи до розгляду в попередньому засіданні господарського суду та про час і місце його проведення. Згідно з ухвалою витребуються документи про майнове і фінансове становище боржника, необхідні для розгляду справи.

Законом України від 17 червня 1993 р. перелік суб'єктів, які можуть звернутися з письмовою заявою про порушення справи про банкрутство, розширено за рахунок органів державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби.

Ухвала розсилається боржникові, кредиторам та банкам, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника.

Попереднє засідання господарського суду проводиться не пізніш як через один місяць з дня порушення провадження y справі. Воно необхідне для:

- оцінки документів;

- заслуховування пояснення сторін, банків;

- розгляду їх клопотань.

За результатами попереднього засідання господарський суд у разі необхідності призначає розпорядника майна боржника, зобов'язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради (газета «Голос України») чи Кабінету Міністрів України (газета «Урядовий кур'єр») оголошення про порушення справи про банкрутство. В оголошенні мають міститися: повне найменування боржника, його юридична адреса, банківські реквізити, а також найменування та адреса господарського суду і номер справи.

Розпорядником майна боржника є банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника; Фонд державного майна, якщо боржник -- державне підприємство, або інша особа, яку запропонують боржник чи кредитори. На розпорядника майна покладаються повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника.

Попереднє засідання господарського суду, як бачимо, ще не вирішує справи про банкрутство по суті. В ньому вирішуються інші питання, в тому числі щодо подання оголошення.

Оголошення необхідне, по-перше, для виявлення всіх кредиторів. Для того, щоб нагадати і виявити себе як кредитора цього боржника, необхідно подати до господарського суду письмову заяву, де вказати свої майнові вимоги. Останні мають бути підтверджені документально. Строк подання такої заяви - один місяць з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство. Із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство, справляється державне мито в розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Господарський суд за результатами розгляду вимог сторін своєю ухвалою визнає їх чи відхиляє. Ця ухвала може бути перевірена в порядку нагляду за процедурою, встановленою Господарським процесуальним кодексом України.

Метою оголошення про порушення справи про банкрутство є, по-друге, виявлення можливих санаторів. Латинське слово санація означає оздоровлення (лікування). В даному випадку йдеться про оздоровлення фінансово-майнового стану юридичної особи-боржника.

Санатори - це особи, які бажають своїми коштами чи майном взяти участь у санації боржника, тобто перебрати на себе всі борги юридичної особи або певну їх частину, що дало б змогу припинити справу про банкрутство.

Санаторами можуть бути і громадяни, і юридичні особи. Якщо вони бажають взяти участь у санації боржника, то повинні у місячний строк з дня опублікування оголошення подати до господарського суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. У заявах також вказуються умови санації боржника.

Через місяць від дня опублікування у відповідному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство господарський суд виносить ухвалу, в якій зобов'язує всіх осіб, що подали заяви з майновими вимогами до боржника, скликати збори за їх участю, на яких у разі необхідності створюється комітет кредиторів. Створення останнього визнається законом обов'язковим, якщо кількість кредиторів перевищує двох осіб (юридичних та/або фізичних).

Створивши комітет, збори кредиторів визначають його повноваження, а рішення про створення комітету та надані йому повноваження подається господарському суду.

Після закінчення місячного строку, встановленого для подання заяв із письмовим зобов'язанням про переведення боргу на санаторів, господарський суд може винести ухвалу про проведення санації боржника. Така ухвала виноситься:

а) якщо надійшли пропозиції від бажаючих задовольнити вимоги кредиторів до боржника і виконати його зобов'язання перед бюджетом;

б) за умови згоди зборів (комітету) кредиторів зі строками виконання цих зобов'язань і на переведення боргу.

Якщо юридична особа сама звернулася до господарського суду із заявою про визнання її банкрутом, їй належить право вибору умов санації. В такому разі санація може бути здійснена або шляхом реорганізації (в порядку, встановленому Законом «Про підприємства в Україні»), або шляхом приватизації (в порядку, встановленому приватизаційним законодавством). У цьому випадку (у разі згоди кредиторів на переведення боргу та заміну боржника) господарський суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі, в якій затверджує узгоджені кредиторами, санаторами і боржником умови санації юридичної особи-боржника.

Законом «Про банкрутство» встановлюються особливості санації підприємств державної власності. Якщо порушено справу про банкрутство державного підприємства, то це породжує певні права його трудового колективу. В цьому разі колектив має право вимагати або передачі йому в оренду підприємства, або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності. Умовою реалізації цього права є прийняття новим підприємством (орендним, колективним) боргів підприємства-боржника. Згоди кредиторів на таку «санацію» не вимагається.

Господарський суд визнає боржника банкрутом у разі:

- відсутності пропозицій щодо проведення санації;

- незгоди кредиторів з умовами санації боржника.

Про визнання боржника банкрутом приймається постанова господарського суду, в якій призначаються ліквідатори з представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банкрутом визнано державне підприємство або організацію. Після прийняття постанови про банкрутство робиться оголошення про банкрутство. Як дія оголошення означає, що копії постанови про визнання боржника банкрутом надсилаються відповідним органам. Перелік їх вміщує ст. 14 Закону «Про банкрутство». Це:

- засновник визнаної банкрутом юридичної особи;

- власник майна банкрута або уповноважений ним орган;

- банк, клієнтом якого є банкрут;

- Національний банк України (якщо банкрутом є банк);

- Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків України (якщо банкрут зареєстрований як учасник зовнішньоекономічної діяльності);

- орган, що зареєстрував банкрута як суб'єкта підприємницької діяльності;

- державна служба зайнятості за юридичною адресою банкрута;

- відповідний профспілковий орган;

- прокуратура (якщо матеріали справи дають підстави вважати банкрутство навмисним).

На призначених господарським судом ліквідаторів покладаються обов'язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів.

Для цього вони створюють спеціальний орган - ліквідаційну комісію. Крім представників названих органів, до складу комісії обов'язково включається розпорядник майна боржника.

Функції ліквідаційної комісії визначено ст. 16 Закону «Про банкрутство». Це:

- управління майном банкрута;

- інвентаризація та оцінка його майна;

- визначення ліквідаційної маси і розпорядження нею;

- вжиття заходів до стягнення дебіторської заборгованості;

- реалізація майна банкрута;

- здійснення інших заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів відповідно до Закону «Про підприємства в Україні».

Як банкрут, так і кредитори мають право оскаржувати дії ліквідаційної комісії до господарського суду.

За результатами своєї роботи ліквідаційна комісія складає і подає господарському суду ліквідаційний баланс.

Господарський суд зобов'язаний розглянути його, заслухати членів ліквідкому і зборів (комітету) кредиторів. У результаті цього можуть бути винесені ухвали двох (за змістом) видів:

- про затвердження ліквідаційного балансу. Якщо за результатами ліквідаційного балансу не залишилось майна після задоволення вимог кредиторів, виноситься також ухвала про ліквідацію банкрута як юридичної особи;

- про незатвердження ліквідаційного балансу і призначення нових ліквідаторів.

Якщо майна банкрута вистачило для задоволення вимог кредиторів, він вважається вільним від боргів, тобто стає знову суб'єктом підприємницької діяльності. Ухвалу про реорганізацію (ліквідацію) його як юридичної особи господарський суд може винести лише з двох підстав: якщо майнових активів залишилося менше ніж вимагається для функціонування юридичної особи згідно із законодавством та коли про це є клопотання власників майна юридичної особи. При винесенні ухвали про реорганізацію (ліквідацію) юридичної особи-боржника її майно передається власникові.

Внаслідок оголошення про банкрутство підприємство юридично переходить у новий правовий статус - статус банкрута. Цей правовий статус передбачає ряд особливих юридичних положень:

- припиняється підприємницька діяльність боржника;

- право розпорядження майном, майнові права та обов'язки банкрута переходять до ліквідаційної комісії;

- строки усіх боргових зобов'язань банкрута вважаються такими, що минули;

- нарахування пені та процентів з усіх видів заборгованості банкрута припиняється.

Господарський суд може визнати недійсною будь-яку угоду щодо продажу майна боржником, здійсненого протягом трьох місяців до початку провадження у справі за умови, якщо її здійснено в інтересах зацікавленої особи з боку боржника. Таку ж дію господарський суд може вчинити щодо будь-якої угоди боржника про продаж майна чи прийняття останнім на себе зобов'язань протягом одного року до початку провадження у справі про банкрутство, якщо продаж майна здійснено з метою приховання цього майна або несплати боргів, якщо боржник у результаті угоди отримав набагато менше, ніж реальна ціна угоди (майна), а також у разі, якщо боржник на момент укладання угоди вже був фактично неплатоспроможним чи став неплатоспроможним у результаті виконання цієї угоди. Угоди можуть визнаватися недійсними за поданням прокуратури, клопотанням боржника, розпорядника майна або кредиторів.

Банкрутство - це найсуворіша майнова санкція щодо боржника. Законом встановлено, що з метою погашення боргу стягнення може бути звернено на все майно банкрута, що належить йому на праві власності або повного господарського відання.

Згідно з ч. 2 ст. 18 Закону «Про банкрутство» у випадках, передбачених законодавчими актами, стягнення за претензіями кредиторів може бути звернено і на інше майно. Тут йдеться, зокрема, про господарські товариства: з додатковою відповідальністю та повні.

Статутний фонд товариства з додатковою відповідальністю поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Загалом учасники цього товариства відповідають при його банкрутстві своїми внесками до статутного фонду. При недостатності ж цього майна якраз і діє правило про «додаткову відповідальність», тобто наступає вже безпосередньо відповідальність учасників товариства їхнім майном. Ця відповідальність визначається «в однаковому для всіх учасників розмірі до внеску кожного учасника» (ч. 1 ст. 65 Закону «Про господарські товариства»).

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах. Це межі майнової відповідальності такого товариства.

Дещо інший механізм відповідальності повних товариств. Суть повного товариства полягає в тому, що всі його учасники «займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном» (ст. 66 Закону «Про господарські товариства»). Повна відповідальність у такому разі визначається як відповідальність усім майном повних товариств, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення.

Аналогічно регулюється відповідальність повних товаришів командитного товариства (ст. 75, 77 Закону «Про господарські товариства»).

Щодо оцінки майна банкрута Закон «Про банкрутство» користується бланкетною (відсилочною) нормою, роблячи посилання на Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Згідно зі ст. 9 зазначеного закону майно банкрута оцінюється за так званою відновною вартістю наявних основних і оборотних коштів з урахуванням кредиторської та дебіторської заборгованості цього підприємства. Що означає ця категорія та як вона обраховується, визначено в Методиці оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. № 1114.

Майно банкрута оцінюється як цілісний майновий комплекс. Для цього:

- робиться повна інвентаризація відповідно до Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, що передається в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1993 р. № 1584;

- розробляється передаточний баланс;

- визначається вартість майна згідно з даними інвентаризації та балансу;

- складається акт оцінки вартості майна як цілісного майнового комплексу.

До переліку майна включаються:

- основні засоби та інші позаоборотні активи (в тому числі незавершене будівництво);

- оборотні засоби - запаси і заграти, грошові кошти, розрахунки та інші активи з урахуванням заборгованості.

Продавцем майна банкрута визначено ліквідаційну комісію. Цей орган приймає рішення про продаж майна за погодженням із зборами (комітетом) кредиторів.

Продаж майна банкрута є гласною акцією. Голова ліквідаційної комісії забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови і строки придбання майна.

У разі надходження двох і більше пропозицій голова ліквідаційної комісії призначає проведення конкурсу (аукціону). Порядок проведення конкурсу (аукціону) в такому випадку визначається ст. 8, 9, 14-24 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою.

Майнові претензії кредиторів, які задовольняються за рахунок коштів, виручених від продажу майна банкрута, задовольняються згідно з принципом черговості. Це нормативний (законодавчий) принцип, закріплений безпосередньо в ст. 21 Закону «Про банкрутство».

Суть принципу черговості полягає у встановленні законом кредиторів першої, другої і ї. д. категорій, або черг. При цьому діє правило про те, що вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. Тобто цей принцип є протилежним принципу поділу майна банкрута на частки, пропорційні майновим вимогам кредиторів усіх категорій.

Передусім, поза чергою покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

Статтею 21 Закону «Про банкрутство» встановлено, що у першу чергу мають бути виконані майнові зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута. Йдеться про зобов'язання із заробітної плати, пільг та компенсацій звільненим працівникам, які передбачені трудовим законодавством (Кодексом законів про працю України, Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення»).

З кола зобов'язань першої черги стосовно працівників зроблено винятки щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства або виплат по акціях трудового колективу. Така позиція законодавця пояснюється тим, що в цьому плані працівники розглядаються як співвласники майна банкрута і несуть спільну майнову відповідальність за його борги на загальних підставах.

У другу чергу задовольняються вимоги щодо державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету. Сюди ж віднесені вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення.

Третя черга є основною для кредиторів. З суми коштів від продажу майна банкрута, що залишилась від попередніх витрат, задовольняються вимоги усіх кредиторів, не забезпечені заставою.

Четвертою є черга названих вище співвласників підприємства-банкрута. З суми, що залишилася, задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях членів трудового колективу.

До п'ятої черги віднесено «всі інші вимоги». Наприклад, чинним законодавством передбачена категорія так званих сумнівних боргів -- заборгованості, термін позовної давності щодо стягнення якої минув. Ця заборгованість не скасовується. Вона має відображатися на балансі кредитора протягом п'яти років з часу її списання на збитки внаслідок неплатоспроможності боржника. В цей термін кредитор зобов'язаний вести спостереження за майновим станом боржника з метою стягнення заборгованості у випадку зміни цього стану. При банкрутстві можуть бути заявлені вимоги і по таких сумнівних боргах.

Щодо кожної окремої черги встановлено принцип пропорційності задоволення вимог кредиторів, суть якого полягає у пропорційному розподілі майна між кредиторами (пропорційно належній кожному сумі) у разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги.

Погашення (незадоволення) боргів має місце у двох випадках: 1) щодо вимог, заявлених після закінчення строку, встановленого для їхнього подання (прострочених); 2) щодо вимог, не задоволених внаслідок недостатності майна банкрута.

Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів і членів трудового колективу, передається власникові, якщо господарський суд прийняв ухвалу про реорганізацію (ліквідацію) юридичної особи-боржника.

Таким чином, коло учасників провадження у справі про банкрутство визначено законодавчими та нормативними актами.

2. Правове забезпечення розвитку змагальності та попередження монополістичних зловживань

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач.

З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія. На відміну від неї «соціалістичний» монополізм народився в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку нашої держави в складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави (як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її в єдиний народногосподарський комплекс.

Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації та спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність України» зміст, мету і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постанові про реалізацію зазначеного закону включила в перелік законодавчих актів, які забезпечували б дію Закону «Про економічну самостійність України», антимонопольне законодавство.

Нині зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. прийнято Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності», який визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.

Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон «Про Антимонопольний комітет України». Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначається нині Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (в редакції розпорядження від 29 червня 1998 p.). Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Антимонопольне законодавство визначає поняття «монопольне становище», під яким розуміється домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Ринок товару - це сфера обороту товару однієї споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище.

Згідно із законодавством України монопольним визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Разом з тим рішенням Антимонопольного комітету може визначатися монопольним становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару менше 35 відсотків.

Саме по собі монопольне становище того або іншого суб'єкта господарювання не визнається порушенням антимонопольного законодавства. Таким порушенням Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» визнає зловживання монопольним становищем на ринку. Відповідно до ст. 4 зазначеного закону зловживаннями монопольним становищем вважаються:

- нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, у тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

- обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

- часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту, що призвели або можуть призвести до створення чи підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;

- інші дії, що призвели або можуть призвести до створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців;

- встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

- встановлення монопольно високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести до порушення прав споживачів;

- встановлення монопольно низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести до обмеження конкуренції.

Зловживання монопольним становищем на ринку становлять першу групу порушень антимонопольного законодавства. До другої групи порушень входять антиконкурентні узгоджені дії. Такими діями ст. 5 Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» визнає погоджені дії (угоди), що призвели або можуть призвести до:

- встановлення (підтримки) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок;

- розподілу ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками, що призвели або можуть призвести до їхньої монополізації;

- усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Монопольна діяльність -- це не лише дії чи бездіяльність суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку, а й дії (бездіяльність) органів державної влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративного-господарського управління та контролю, спрямовані на недопущення, суттєве обмеження чи усунення конкуренції.

Антимонопольне законодавство під органами державної влади розуміє міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, регулювання ринку цінних паперів, державні органи приватизації, місцеві органи виконавчої влади. Органи адміністративно-господарського управління та контролю - це об'єднання підприємств, інші суб'єкти господарювання, громадські організації при виконанні ними функцій управління та контролю в межах делегованих їм повноважень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

З боку зазначених органів порушення антимонопольного законодавства виявляється в дискримінації суб'єктів господарювання.

Дискримінація суб'єктів господарювання органами влади і управління становить третю групу порушень антимонопольного законодавства, яка включає:

- заборону створення нових підприємств чи інших організаційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

- примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємств, а також до пріоритетного укладання договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів;

- прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного становища на ринку;

- встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону республіки в інший;

- надання окремим підприємствам податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання, що призводить до монополізації ринку певного товару;

- обмеження прав суб'єктів господарювання щодо набуття та реалізації товарів;

- встановлення заборони чи обмежень стосовно окремих суб'єктів господарювання або груп суб'єктів господарювання.

Дискримінацією суб'єктів господарювання визнається також укладення угод між органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю, а також між цими органами та суб'єктами господарювання; надання цими органами повноважень фізичним чи юридичним особам для провадження зазначених дій.

Державна політика у сфері обмеження монополізму в підприємницькій діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки
підприємців, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюються уповноваженими на це органами влади і управління. З метою забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту інтересів підприємців та споживачів від його порушень утворено
спеціальний державних орган - Антимонопольний комітет України. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

- здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;

- захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень;

- сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Правове становище Антимонопольного комітету України визначене Законами «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» та «Про Антимонопольний комітет України», а його процесуальна діяльність щодо розгляду справ регламентується згаданими раніше Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України.

Антимонопольний комітет та утворені ним територіальні відділення (в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

Антимонопольний комітет відповідно до покладених на нього завдань:

- контролює дотримання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів; при перетворенні органів управління в об'єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні
господарської діяльності підприємцями та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування щодо підприємців;

- розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;

- звертається до суду чи господарського суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушеннями антимонопольного законодавства, в тому числі:

а) про визнання недійсними актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регіонального самоврядування та припинення ними дій, що обмежують конкуренцію, в разі невиконання ними у встановлені строки розпорядження Антимонопольного
комітету про скасування неправомірних актів, припинення правопорушень тощо;

б) про відшкодування збитків, заподіяних порушенням антимонопольного законодавства;

в) про вилучення прибутку, незаконно одержаного суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення антимонопольного законодавства;

г) з інших підстав, передбачених чинним законодавством, а також надсилають до суду протоколи про адміністративні порушення для накладання штрафів на посадових осіб відповідно до чинного законодавства;

- дає рекомендації державним органам щодо провадження заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;

- бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополізації економіки;

- бере участь в укладенні міждержавних угод, розробці й реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету;

- узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення;

- розробляє і організовує провадження заходів, спрямованих на запобігання порушень антимонопольного, законодавства;

- систематично інформує населення України про свою діяльність;

- здійснює інші дії з метою контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.

Державні уповноважені є незалежними у здійсненні покладених на них повноважень щодо контролю за дотриманням антимонопольного законодавства та під час розгляду справ про його порушення. Для виконання покладених на них функцій державні уповноважені наділені широкими правами, серед яких, наприклад, право безперешкодно входити на підприємства і в організації, мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки; право вимагати усні або письмові пояснення посадових осіб та громадян; право розглядати справи про порушення антимонопольного законодавства та ін.

Вимоги державних, уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в межах їхніх повноважень є обов'язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачено чинним законодавством. Невиконання зазначених вимог тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Питанням відповідальності за порушення антимонопольного законодавства присвячений розділ V Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

Загалом виходячи з уже відомих положень про відповідальність у господарському праві та змісту актів антимонопольного законодавства за порушення антимонопольного законодавства до суб'єктів підприємницької діяльності застосовуються такі види санкцій:

1. Майнова відповідальність як санкція за порушення антимонопольного законодавства (у тому числі за зловживання монопольним становищем на ринку, укладення неправомірних угод між підприємцями, дискримінацію підприємців органами влади і управління та недобросовісну конкуренцію), що передбачена ст. 19 Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», у формі штрафу, який накладається на підприємців - юридичних осіб у розмірі до п'яти відсотків виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням накладається штраф у розмірі до половини відсотка виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

У разі, якщо обчислити виручку підприємця неможливо або виручка відсутня, штрафи, зазначені в абзаці другому зазначеної статті, накладаються у розмірі до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а штрафи за неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням -- у розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі, якщо підприємець працював менше одного року, штрафи обчислюються від виручки підприємця за час, що передував порушенню.

Рішення щодо накладення штрафів у розмірах понад чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України на його засіданнях.

П'ятдесят відсотків сум штрафів зараховуються до державного бюджету, п'ятдесят відсотків - до цільового позабюджетного фонду розвитку і захисту конкуренції.

Крім того, ст. 21 зазначеного Закону встановлена майнова відповідальність у вигляді стягнення до державного бюджету прибутку, незаконно одержаного суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення антимонопольного законодавства (зловживання монопольним становищем, неправомірних угод між підприємцями та недобросовісної конкуренції), а ст. 22 цього Закону - у вигляді відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем, антиконкурентними узгодженими діями, дискримінацією суб'єктів господарювання органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління й контролю.

Встановлені ст. 21 та 22 заходи майнової відповідальності застосовуються господарським судом за позовами Антимонопольного комітету. Таким чином, сам Антимонопольний комітет застосовувати зазначені санкції не має права.

2. Організаційно-господарські санкції за порушення антимонопольного законодавства можуть застосовуватися як самим Антимонопольним комітетом (примусовий поділ монопольних утворень), так і відповідними органами влади і управління (скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності).

У випадках, коли суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення мають право прийняти постанову про примусовий поділ монопольних утворень. Зазначені санкції не застосовуються у таких випадках:

- при неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

- за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання тощо) не перевищує 30 відсотків.

Скасування ліцензій здійснюється органами, зазначеними в Переліку органів, які видають ліцензії на провадження певних видів підприємницької діяльності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020, за поданням, внесеним Антимонопольним комітетом.

Питанням обмеження монополізму, захисту суб`єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції, а також відповідальності за порушення антимонопольного законодавства присвячені глави 3 та 28 Господарського кодексу України.

3. Правовий захист споживчого ринку від товарів, робіт, послуг неналежної якості

Суб'єкти господарювання самостійно здійснюють господарську діяльність на споживчому ринку. Для регулювання цієї діяльності та підтримання рівноваги в сфері споживання держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання, в тому числі споживання -- за якістю і безпечністю продукції та послуг.

Органи державної влади і посадові особи повинні здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації
про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як
через тридцять днів після їх закінчення. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Діючи через свої представницькі органи держава забезпечує захист прав і законних інтересів споживачів.

Права та законні інтереси захищаються шляхом:

- визнання наявності або відсутності прав;

- визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси споживачів;

- визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;.

- присудження до виконання обов'язку в натурі;

- відшкодування збитків;

- застосування штрафних санкцій;

- застосування оперативно-господарських санкцій;

- застосування адміністративно-господарських санкцій.

Споживачі під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на:

- державний захист своїх прав;

- гарантований рівень споживання;

- належну якість товарів (робіт, послуг);

- безпеку товарів (робіт, послуг);

- необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

- відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами)
неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законом;

- звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.

З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни можуть об'єднуватися на добровільній основі у громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Основною властивістю товару, який споживається населенням, використовується підприємствами в виробництві, є його якість та природні (фізичні) характеристики, що в значній мірі визначають його споживчу цінність (вартість). Тому якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.

Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних виданнях, її копії повинні додаватися постачальником до примірника договору покупця на його вимогу.

У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання
визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня
якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.

Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставляються, належним товаросупровідним документом, який надсилається разом з товаром.

У разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається
стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має
право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже
оплачені покупцем. -- вимагати повернення сплаченої суми.

У разі якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені
без повернення їх постачальнику, покупець має право вимагати від
постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника.

У разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) або умовам договору, постачальник (виробник) зобов'язаний розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, -- протягом 24 годин з моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник (виробник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має право реалізувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в усіх випадках реалізації на місці.

На більшість товарів встановлюється гарантія якості товарів. Гарантійний строк експлуатації обчислюється від дня введення виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покупцем (споживачем), а щодо виробів народного споживання, які реалізуються через роздрібну торгівлю, -- з дня роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами, технічними умовами або договором. Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчислюється від дня виготовлення товару.

Постачальник (виробник) гарантує якість товарів у цілому. Гарантійний строк на комплектуючі вироби і складові частини вважається рівним гарантійному строку на основний виріб, якщо інше не перед
бачено договором або стандартами (технічними умовами) на основний
виріб.

Постачальник (виробник) зобов'язаний за свій рахунок усунути
дефекти виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити
товари, якщо не доведе, що дефекти виникли внаслідок порушення
покупцем (споживачем) правил експлуатації або зберігання виробу.
У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний
строк експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не використовувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни.

У разі поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач)
має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі,
передбаченому статтею 231 Господарського кодексу, якщо інший розмір не передбачено законом або договором.

У зв'язку з недоліками поставлених товарів до поставників товарів пред`являються претензії.

Позови, що випливають з поставки товарів неналежної якості,
можуть бути пред'явлені протягом шести місяців з дня встановлення
покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.

До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, що неодноразово допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і транспортування товарів, крім господарських та адміністративно-господарських санкцій, можуть застосовуватися також спеціально передбачені законом про захист прав споживачів адміністративно-господарські санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів та зупинення діяльності зазначених суб'єктів у встановленому законом порядку.

Органи державної влади з питань захисту прав споживачів мають право приймати обов'язкові рішення про припинення суб'єктом господарювання виробництва продукції (виконання робіт, послуг), відвантаження і реалізації товарів, що не відповідають вимогам нормативних актів.

Література

1. Конституція України від 28 червня 1996 р.// ВВР України.-1996.-№30.

2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003р.

3. Цивільній кодекс України від 16 січня 2003р.

4. ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. // ВВР України. - 1999. - №42-43.

5. ЗУ "Про Антимонопольний комітет України" від 26 листопада 1993 р. // ВВР України. - 1993. - №50.

6. ЗУ "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р. // ВВР України. - 1996. - №36.

7. ЗУ "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 p. // BBP України. - 2001. - №12.

8. ЗУ "Про захист прав споживачів" від 15 грудня 1993р. //

9. Дойников И.В. Предпринимательское (хозяйственное) право. - М., - 1998.

10. Ершова Т.В., Иванова Т.М. Предпринимательское право. - М.:
Юриспруденция, 2000.

11. Господарське законодавство: Практикум. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

12. Щербина З.С. Господарське право України: Навчальний посібник. - К., 1999.

13. Хозяйственное право: Учебник / под ред. Мамутова В.К. - К.: Юринком Интер, 2002.