Громадянство у міжнародному праві

25

Контрольна робота

з дисципліни

«Міжнародне право»

Зміст

1. Громадянство у міжнародному праві

2. Організація з безпеки і співробітництва в Європі як суб'єкт міжнародного права

3. Міжнародно-правова боротьба з работоргівлею та звичаями, подібними до рабства

4. Міжнародно-правове регулювання зовнішньої торгівлі

5. Практичне завдання

Список літератури

1. Громадянство у міжнародному праві

Основу правового статусу індивіда утворюють правовідносини громадянства. Сутність громадянства полягає у взаємовідносинах людини і держави.

У вітчизняній науці міжнародного права і законодавстві з питань громадянства є багато визначень інституту громадянства, але, як вважається, усі вони грішать певною неповнотою, а іноді й суперечливістю.

Громадянство -- це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов'язків і означаючий підпорядкування даної особи суверенній владі відповідної держави незалежно від свого місцезнаходження... Громадянство -- це юридична приналежність тієї або іншої особи до державно організованого суспільства. Громадянство -- стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть у випадку тривалого перебування громадянина за кордоном він не переривається.

З приводу такого формулювання громадянства виникає ряд питань. По-перше, викликає сумнів, що громадянин, незалежно від свого місцезнаходження, підлеглий суверенній владі держави своєї громадянської приналежності, тому що, знаходячись у якості іноземця на території іншої держави, він, безумовно, підлеглий юрисдикції держави перебування. По-друге, на території будь-якої держави (державно організованого суспільства) у будь-який час знаходяться не тільки громадяни даної держави, але й інші особи -- іноземці й особи без громадянства (апатриди), які у даний момент мешкають на її території, складаючи її населення.

Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 року закріплював таке формулювання громадянства України, котре визначало останнє як постійний правовий зв'язок особи й Української держави, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. На наш погляд, дана законодавча дефініція страждала ущербністю, тому що при її буквальному розумінні і реалізації громадянин України за своєю волею не вправі був вийти з громадянства, тому що воно являло собою постійний зв'язок особи і держави. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить, на наш погляд, навпаки, досить спрощене визначення громадянства -- «громадянство України -- правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках».

Тому найбільш оптимальним формулюванням громадянства представляється наступне: громадянство -- це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки.

Як уявляється, у цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства:

-- громадянство -- це правовий зв'язок особи і держави (суб'єкти цього відношення пов'язані юридичними правами й обов'язками);

-- юридичні права й обов'язки між суб'єктами правовідносин громадянства косять взаємний характер: держава вправі вимагати від особи поваги і дотримання своїх законів, але в той же час зобов'язана здійснювати захист цієї особи як на своїй території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів;

-- громадянство -- це політичний зв'язок особи і держави, тому що припускає той або інший ступінь участі особи в управлінні справами держави і суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату податків та ін.;

-- сталість такого зв'язку припускає наявність потенційної можливості його розірвання (особа вправі вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).

Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичайно не визнають приналежність даного індивіда громадянству іншої держави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити. У Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою признавалася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Проте вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплює принцип єдиного громадянства -- громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.

Слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо встановлено також подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб -- статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство -- це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосування при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього достатньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної республіки і знаходяться в ній тимчасово.

У доктрині міжнародного права і національного законодавства деяких держав замість терміна «громадянство» використовується термін «підданство», причому в якості цілком рівнозначних. Як представляється, ці терміни не є рівнозначними. Підданство відрізняється від громадянства насамперед тим, що воно:

-- по-перше, є інститутом монархічної держави і означає політико-правовий зв'язок підданого з монархом;

-- по-друге, такий правовий зв'язок характеризується не взаємним і рівнообов'язковим, як при громадянстві, а одностороннім характером: підданий виконує перед монархом тільки обов'язки, а монарх щодо індивіда має тільки права;

-- у третіх, в історичній ретроспективі інститут підданства передував виникненню інституту громадянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних революцій.

Варто враховувати, що в деяких сучасних монархіях інститут підданства, там де він ще офіційно існує, нічим не відрізняється від інституту громадянства. Так, наприклад, в Акті про британське підданство від ЗО липня 1948 року (п. 2 статті 1, Частина 1) указувалося: «Вираз «британський підданий» і вираз «громадянин Співдружності» мають те саме значення». У більшості ж держав із монархічною формою правління використовується поняття громадянства.

Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда, який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави.

Громадянин (патрид) -- це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної держави. В Україні громадянин України -- це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1. Паспорт громадянина України;

2. Свідоцтво про належність до громадянства України;

3. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4. Тимчасове посвідчення громадянина України;

5. Проїзний документ дитини;

6. Дипломатичний паспорт;

7. Службовий паспорт;

8. Посвідчення особи моряка;

9. Посвідчення члена екіпажу;

10. Посвідчення особи на повернення в Україну.

Особа без громадянства (апатрид, аполід) -- це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь держави взагалі. У місці свого перебування апатрид одержує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на проживання.

Особа з подвійним або множинним громадянством (біпатрид) -- це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші документи громадянина двох або декількох держав. У цьому випадку іноді виникає необхідність визначення ефективного громадянства, що особливо важливо в колізійному праві при участі таких осіб у цивільно-правових відносинах, ускладнених іноземним елементом (цивільних, сімейних, трудових та ін.).

Іноземний громадянин -- це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не є її громадянином, але має докази приналежності до громадянства іншої держави. У якості такого доказу виступає паспорт громадянина (підданого) іноземної держави.

Особливу увагу слід звернути на застосування терміна «іноземці», використовуваного в законодавстві багатьох держав. Виходячи з положень статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадяни -- особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без громадянства -- особи, які не належать до громадянства якої-небудь держави». Таким чином, цей термін носить збірний характер, його систематичне тлумачення дає нам розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, входять не громадяни конкретної держави, а тільки іноземні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави. Слід зазначити, що Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року використовує як термін «іноземець» , під яким розуміє особу, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, тобто фактично іноземного громадянина, так і термін «особа без громадянства», під яким розуміє особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином, тобто апатрида.

Національне законодавство багатьох держав розрізняє декілька категорій іноземців правове становище кожної із яких має свої особливості:

- постійно проживаючих на території держави;

- перебуваючих (які знаходяться) тимчасово у державі;

- володіючих дипломатичним імунітетом;

- біженців та ін.

Так, наприклад, згідно зі статтею 1 Закона України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року:

- проживання на території України на законних підставах -- це проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні;

- безперервне проживання на території України -- це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік -- 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.

Порівняльний аналіз нормативно-правового регулювання інституту громадянства, а також його міжнародно-правова регламентація, дає можливість виділити визначені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, приблизно однорідним за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.

У відповідності зі сказаним можна виділити наступні групи субінститутів законодавства про громадянство:

Загальні положення (субінститути)

1. Поняття громадянства та принципи його законодавчого регулювання.

2. Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне громадянство.

3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і набуттю громадянства.

Приналежність до громадянства або визнання громадянства

4. Визначення поняття приналежності до громадянства та її найпростіші форми.

5. Визнання громадянства.

6. Особливі форми визначення приналежності до громадянства в різних країнах.

Набуття громадянства, його способи, і умови

7. Визначення (закріплення) підстав і інших загальних умов набуття громадянства.

8. Приймання у громадянство, його реєстрація й оптація.

9. Відновлення в громадянстві.

Припинення громадянства

10. Підстави (види) припинення громадянства.

11. Вихід із громадянства.

12. Втрата і позбавлення громадянства.

Інші субінститути законодавства про громадянство: набуття громадянства народженням і зміна громадянства дітей; громадянство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; виконання рішень у справах про громадянство і їх оскарження -- охоплюють не тільки суміжні інститути сімейного, цивільного, конституційного й адміністративного законодавства конкретних держав, але і знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних угодах між державами з питань громадянства.

2. Організація з безпеки і співробітництва в Європі як суб'єкт міжнародного права

Організація з безпеки і співробітництва в Європі є суб`єктом міжнародного права. Вона виступає як учасник міжнародних відносин, який має права та обов'язки, передбачені міжнародним правом. За учасниками її класифікують як міжнародну організацію, за порядком утворення як похідну (міжнародні організації).

Нарада з безпеки і співробітництва в Європі, що проходила з 3-го липня 1973 р. по 1-ше серпня 1975 р. за участю 33-х європейських держав, США і Канади, завершилась підписанням главами держав і урядів в Хельсінкі Заключного акта, який став довгостроковою програмою дій з будівництва єдиної, мирної, демократичної і процвітаючої Європи. (З початку 1995 року Нарада з безпеки і співробітництва в Європі змінила свою назву на Організацію з безпеки і співробітництва в Європі - ОБСЄ).

Процес багатостороннього загальноєвропейського співробітництва, початок якому було покладено в Хельсінкі, триває й по сьогодні. Його головними віхами були зустрічі держав-учасниць в рамках подальших кроків в Бєлграді (1977-78 р.р.), Мадриді (1980-83 р.р.), Відні (1986-89 р.р.), Хельсінкі (1992 р.).

Етапного значення набули зустрічі держав-учасниць ОБСЄ на найвищому рівні в Парижі (1990 р.), Хельсінкі (1992 р.), Будапешті (1994 р.), Лісабоні (1996р.) та Стамбулі (18-19 листопада 1999р.). В результаті поступової інституціалізації і прийняття рішень про створення поста Генерального секретаря (1993 р.) та Постійної Ради (раніше - Постійний комітет) ОБСЄ дедалі більше набуває рис міжнародної реґіональної організації. Учасницями ОБСЄ є 56 країн, що охоплюють простір від Ванкуверу до Владивостоку, включаючи США, Канаду.

До ОБСЄ входять такі держави: Австрія, Албанія, Азербайджан, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Великобританія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр, Киргизька Республіка, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Таджикистан, Македонія, Туркменістан, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція, Чорногорія.

Основні інститути ОБСЄ:

Рада Міністрів (РМ) ОБСЄ, в засіданнях якої беруть участь міністри закордонних справ держав-учасниць є центральним директивним та керівним органом ОБСЄ.

Старша Рада (СР) ОБСЄ - спрямовує діяльність ОБСЄ в період між засіданнями РМ ОБСЄ (СР має проводити засідання 2 рази на рік).

Постійна Рада (ПР) - постійно діючий орган, в рамках якого на рівні постійних представників держав-учасниць проводяться політичні консультації, приймаються рішення з усіх питань поточної діяльності ОБСЄ. Пленарні засідання ПР ОБСЄ проходять щочетверга у Відні.

Парламентська Асамблея (ПА) ОБСЄ - створена в квітні 1991 р., проводиться раз на рік за підтримки Секретаріату ПА в Копенгагені (Україна бере участь в ПА ОБСЄ з січня 1992р.). Діючий голова ОБСЄ постійно контактує з ПА, доповідає про роботу ОБСЄ.

Секретаріат ОБСЄ, роботою якого керує Генеральний секретар ОБСЄ, займається обслуговуванням конференцій, адміністративно-бюджетними питаннями, кадровою політикою, відповідає за зв'язок з міжнародними організаціями, пресою тощо.

Форум з співробітництва у галузі безпеки (ФСБ) - складається з представників делегацій держав-учасниць ОБСЄ, займається обговоренням питань щодо контролю за озброєннями, роззброєння, зміцнення заходів довір'я та безпеки.

Діючий Голова ОБСЄ відповідає за координацію та консультації з питань поточної діяльності ОБСЄ. В своїй роботі Діючий Голова спирається на допомогу:

- попереднього і наступного Голів, які діють спільно в якості Трійки;

- спеціальних груп, які призначаються безпосередньо Діючим Головою;

- персональних представників, які призначаються також Діючим Головою, з наданням мандату з метою раннього попередження конфліктів та врегулювання криз.

Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) - сприяє застосуванню механізмів людського виміру, включаючи направлення місій, а також слугує інструментом поширення інформації щодо будівництва демократичних інститутів та проведення виборів в державах-учасницях ОБСЄ. Розташовано у Варшаві.

Верховний комісар у справах національних меншин (ВКНМ) - забезпечує раннє попередження конфліктів, пов'язаних з проблемами національних меншин. Секретаріат ВКНМ розташований у Гаазі.

Представник ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації - спостерігає за розвитком засобів масової інформації у країнах-учасницях ОБСЄ та сприяє дотриманню принципів ОБСЄ щодо забезпечення свободи ЗМІ. Бюро Представника розташоване у Відні.

ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам.

Місії ОБСЄ - працюють в Албанії, Республіці Боснія і Герцеговина, Грузії, Естонії, Латвії, Македонії, Молдові, Нагірному Карабасі, Таджикистані, Хорватії, Сербії (Косово). Вони служать важливим інструментом у справі попередження конфліктів та врегулювання криз. Представники України працюють в місіях ОБСЄ в Грузії, Хорватії, Боснії і Герцеговині та в групі помічників Повноважного представника Діючого Голови в Нагірному Карабасі.

З наведеного вище на підставі функцій, які покладені державами-учасницями на ОБСЄ, можна зробити висновок, що ця поважна міжнародна організація повною мірою володіє міжнародною правоздатністю, міжнародню дієздатністю та міжнародню деліктоздатністю в межах, установлених міжнародними угодами, тобто є суб`єктом міжнародного права.

3. Міжнародно-правова боротьба з работоргівлею та звичаями, подібними до рабства

Європа скасувала рабство ще 200 років тому, проте воно існує і в наші дні. Злочинні банди в різних частинах світу збагачуються, торгуючи людьми, а уряди багатьох держав не докладають достатніх зусиль, щоб покласти цьому край.

Торгівля людьми не належить до ретельно приховуваних видів злочину. Її жертв можна щовечора зустріти на всіх континентах, у містах України і всієї Європи. Густий макіяж не в змозі приховати їхню тривогу й безнадію. Час від часу поліція затримує їх і висилає до країн, з яких вони прибули. Найчастіше нещасні знову з примусу опиняються в рабстві, уже в іншому місці, раніше, ніж висихає чорнило на розпорядженні про їхню депортацію.

На жаль, є очевидним, що злочинці тут завжди на крок попереду. У той час, як торговці людьми багатіють, ті, ким торгують, розплачуються дорогою ціною. Хоч найбільш поширеним мотивом у практиці торгівлі людьми є сексуальна експлуатація, роблять це й з метою використання їх на примусових роботах та вилучення органів.

Таке явище як торгівля людьми, що ідентичне поняттю «работоргівля» набуло транснаціонального характеру та глобального масштабу. Отже, і боротьба з цим явищем регулюється міжнародно-правовими угодами, зокрема, Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про рабство, Конвенцією про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами, Додатковою конвенцією про скасування рабства, работоргівлі і інститутів та звичаїв, схожих з рабством.

На основі порівняльного кримінально-правового аналізу різних країн можна дійти висновку, що ті країни, які переважно є постачальницями людей для продажу у кримінальному законодавстві містять норми, які передбачають відповідальність саме за торгівлю людьми, тобто передачу та отримання людини, а ті країни, в які переважно везуть людей - норми, які передбачають відповідальність за примушування до зайняття проституцією.

Аби покласти край цій скандальній ситуації, наприклад, у європейських країнах, Рада Європи у 2005 році підготувала принципово нову конвенцію. Документ спрямований на посилення міжнародного співробітництва з метою запобігання торгівлі людьми, посилення заходів щодо переслідування та покарання організаторів торгівлі, надання допомоги жертвам і створення механізму моніторингу дотримання урядами держав, що підписали цей документ, конвенційних положень.

Після набуття конвенцією чинності вона почне діяти в державах, які її ратифікували першими: Австрії, Албанії, Болгарії. Грузії, Данії, на Кіпрі, у Молдові, Румунії, Словаччині та Хорватії, у Боснії та Герцеговині, Норвегії, Франції.

Конвенція є першим міжнародним договором, який визнає осіб, що стали об'єктом торгівлі, жертвами, а не правопорушниками. Вона покликана захищати їхні основні права та людську гідність, надати їм реальний шанс повернутися до нормального життя й відправити за грати сучасних работорговців.

Боротьба проти торгівлі людьми вимагає якнайширшого міжнародного співробітництва - насамперед країн, з яких походять жертви торгівлі, країн транзиту та країн, до яких прибувають жертви торгівлі. Конвенція відкрита не лише для держав - членів Ради Європи, а й для неєвропейських країн, а отже, є засобом дати глобальну відповідь на глобальну проблему.

Велику роль у цьому можуть відіграти інформаційні кампанії в країнах, з яких походять жертви торгівлі, з метою викрити обман та маніпуляції, до яких вдаються злочинці, що чатують на майбутніх жертв. З іншого боку, уряди країн, до яких потрапляють ошукані люди, повинні вжити заходів для скорочення «попиту». На практиці це означає, що органи влади, незалежно від того, наскільки легітимною є проституція в даній країні, мають притягати до відповідальності тих, хто усвідомлює, що платить за сексуальні стосунки з жертвою торгівлі людьми. Звичайно, це не єдиний спосіб скоротити «попит»: важливим аспектом скорочення потреби в живому товарі є проведення інформаційних кампаній та спеціальних тренінгів.

Згідно з конвенцією жертві торгівлі надаватиметься не менш ніж тридцятиденний період для реабілітації, а також тимчасовий дозвіл на проживання - незалежно від того, чи погоджується особа співробітничати з поліцією. В основу такого підходу покладено досвід окремих держав - членів Ради Європи, який показує, що добровільна співпраця дає найкращі результати в переслідуванні торговців.

Набуття конвенцією чинності є поворотним моментом, оскільки це допоможе істотно скоротити масштаби торгівлі людьми в Європі. Проте багато країн (більшість із них є країнами, до яких прибувають жертви торгівлі) до цього часу ще не ратифікували документа. Їхні уряди аргументують зволікання побоюваннями стосовно нелегальної міграції. Тим часом очевидно, що такий погляд є цілком хибним: адже вважати людину, яка стала жертвою торгівлі, нелегальним мігрантом, - це те ж саме, що звинувачувати жертву зґвалтування у непристойній поведінці. Подібно до цього, й аргумент про те, що ті, хто став жертвою торгівлі, мав би знати, що робота, яку їм пропонують, не обмежиться лише екзотичними танцями, можна порівняти з твердженням, що провокативний стиль одягу є пропозицією бути зґвалтованою чи зґвалтованим. Ніхто й ні за яких обставин не має права позбавляти особу свободи та примушувати до дій, що принижують гідність і порушують права цієї особи.

Отже, набуття конвенцією про скасування рабства, работоргівлі і інститутів та звичаїв, схожих з рабством, чинності стало в теперішній час найголовнішим напрямком міжнародно-правової боротьби з цим ганебним явищем. Тому держави, які ще не ратифікували цього документа або не підписали його, мають зробити це без зволікання.

4. Міжнародно-правове регулювання зовнішньої торгівлі

Міжнародно-правове регулювання зовнішньої торгівлі здійснюється через посередництво різноманітних міжнародних економічних організацій та регулюється розробленими нормативно-правовими документами. Під час регулювання зовнішньої торгівлі можна простежувати ряд проблем, які зумовлені різноманітними факторами та чинниками.

Принципи міжнародної торгівлі сформульовані в багатьох міжнародно-правових актах. Зокрема, у заключному акті Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) від 15.06.64 міститься їх перелік. Наведемо деякі з них.

1. Торгові відносини базуються на основі поваги до принципу суверенної рівності, самовизначення народів і невтручання у внутрішні справи інших держав.

2. Недопущення дискримінації, що може відбуватись через те, що держави належать до різних соціально-економічних систем.

3. Кожна країна має суверенне право на вільну торгівлю з іншими країнами.

4. Економічний розвиток і соціальний прогрес мають стати загальною справою міжнародного співробітництва, сприяти зміцненню мирних відносин між країнами.

5. Національна і міжнародна економічна політика повинна спрямовуватись на досягнення міжнародного поділу праці відповідно до потреб та інтересів країн, що розвиваються, і світу в цілому.

6. Міжнародна торгівля має регулюватися правилами, які сприяють економічному і соціальному прогресу.

7. Розширення і всебічний розвиток міжнародної торгівлі залежать від можливості доступу на ринки й вигідності цін на сировинні товари, що експортуються.

8. Міжнародна торгівля має бути взаємовигідною і здійснюватись у режимі найбільшого сприяння, в її межах не повинні застосовуватися дії, які шкодять торговельним інтересам інших країн.

9. Розвинені країни, які беруть участь у регіональних економічних угрупованнях, повинні робити, все, що від них залежить для того, щоб не завдавати шкоди і не впливати негативно на поширення їх імпорту з третіх країн, особливо з тих, що розвиваються.

10. Міжнародна торгівля має сприяти розвитку регіональних економічних угруповань, інтеграції та інших форм економічного співробітництва між країнами, що розвиваються.

11. Міжнародні установи і країни, що розвиваються, мають забезпечити збільшення припливу міжнародної фінансової, технічної й економічної допомоги для підкріплення і підтримки шляхом поповнення експортної виручки країн, що розвиваються, їхніх зусиль для прискорення економічного розвитку.

12. Значна частина коштів, які вивільнюються внаслідок роззброєння, повинна спрямовуватися на економічний розвиток країн, що розвиваються.

13. Державам, які не мають виходу до моря, необхідно надати максимум можливостей, які б дали їм змогу подолати вплив внутріконтинентального положення на їх торгівлю.

14. Повна деколонізація відповідно до Декларації 00Н про надання незалежності колоніальним країнам і народам є необхідною умовою економічного розвитку та здійснення суверенних прав країн на природні багатства.

В ЮНКТАД нині входять близько 170 держав. Основні завдання цього органу полягають у розвитку міжнародної торгівлі, рівноправного взаємовигідного співробітництва держав, розробці рекомендацій, що стосуються міжнародних економічних відносин.

Конференція застосовує груповий метод діяльності -- держави розподіляються на чотири групи за соціально-економічним і географічним принципом. Рішення Конференції ООН набирають форму резолюцій, заяв тощо. Вони мають рекомендаційний характер. Під егідою ООН розроблюються багатосторонні конвенції та угоди. У роботі Конференції ООН беруть участь окремі міжнародні організації. Вищі органи - Конференція та Рада з торгівлі й розвитку. Рада складається з шести комітетів.

Розглянемо деякі міжнародні союзи та організації, які суттєво впливають на стан зовнішньої торгівлі країн та продукують основні напрямки її міжнародно-правового регулювання.

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄДВТ). Цей митний союз західноєвропейських держав створений у 1960 р. Ініціатором його формування була Великобританія, яка тоді залишалась осторонь Спільного ринку шести західноєвропейських країн, створеного у 1957 р. Створення ЄАВТ вважалося противагою Спільному ринку. Спочатку до ЄАВТ входили Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція. Пізніше до неї приєднались Ісландія, Фінляндія та Ліхтенштейн. У 1977 р. у торгівлі ЄАВТ та Європейського Економічного Співтовариства було відмінено мито на торгівлю промисловими товарами. Вільної торгівлі між країнами-учасницями було досягнуто в 1966 р. У 1973 р. Великобританія та Данія увійшли до Спільного ринку, залишивши ЄАВТ. Португалія вийшла з Асоціації у 1983 р. Торговельні тарифи між країнами ЄС та ЄАВТ були повністю ліквідовані у 1984 р. Протягом 1990 - 1993 рр. угоди про вільну торгівлю були укладені з Туреччиною, Чехією, Словаччиною, Ізраїлем, Польщею, Румунією, Угорщиною та Болгарією.

Відповідно до Угоди про Європейський економічний простір (набрала чинності у 1994 р.) країни ЄАВТ (за винятком Швейцарії та Ліхтенштейну) є його учасниками.

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ). Асоціація є торговельно-економічною організацією. Створена в березні 1981 р. на базі Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі. Остання була створена в 1960 р. До складу ЛАІ входять Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі.

Мета ЛАІ - створити латиноамериканський Спільний ринок, сприяти співробітництву у промисловості, сільському господарстві, валютно-фінансовій сфері.

Торгівля та інтеграція стимулюються шляхом укладення регіональних і субрегіональних багато- та двосторонніх угод з торговельних і митних питань.

Вищим органом ЛАІ є Рада міністрів. Штаб-квартира розташована в Монтевідео - столиці Уругваю.

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК).

Це об'єднання основних країн Азії, Африки та Латинської Америки, що видобувають нафту, їх частка перевищує третину світового обсягу видобування нафти.

Перші заходи в напрямку встановлення тісних зв'язків між країнами-експортерами нафти були здійснені Венесуелою, Іраном, Іраком, Кувейтом і Саудівською Аравією в 1949 р. Після того як у 1960 р. транснаціональні нафтові компанії знизили ціни на нафту, у Багдаді відбулася конференція представників зазначених країн. Було прийняте рішення про утворення постійно діючої організації, основною метою діяльності якої повинно бути регулювання цін на нафту. Наступного року така організація була створена під час конференції у Каракасі - столиці Венесуели. Згодом до ОПЕК увійшли Катар (1961 р.), Індонезія (1962 р.), Лівія (1962 р.), Об'єднані Арабські Емірати (1967 р.), Алжир (1969 р.), Нігерія (1971 р.), Еквадор (1973 р.) і Габон (1975 р.). Останні дві країни вийшли зі складу ОПЕК відповідно в 1993 та 1996 р.

Наприкінці 1973 р. країни-члени ОПЕК протягом трьох місяців підняли ціни на нафту вчетверо. Об'єднання ОПЕК встановлює єдині продажні ціни на нафту, сприяє збільшенню доходів від продажу видобутої нафти, стимулює освоєння національних нафтових джерел країн-учасниць.

Вплив ОПЕК на світові ціни на нафту послабився, коли Норвегія і Великобританія розпочали експлуатацію власних родовищ нафти з-під дна Північного моря. До того ж промислове розвинені країни світу зайнялися пошуком альтернативних джерел енергії та її економним використанням.

Вищим органом ОПЕК є конференція, що скликається двічі на рік. До органів керування належать Рада керівників і Генеральний секретар. Штаб-квартира ОПЕК розташована у Відні - столиці Австрії.

Розглянемо український аспект питання регулювання зовнішньої торгівлі .

Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб і інші учасники двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів, в яких бере участь Україна, неухильно виконували свої зобов'язання, що випливають з цих договорів.

Президент України і Уряд України вживають заходів щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких входять питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для Української Сторони, і за виконанням іншими учасниками міжнародних договорів їхніх зобов'язань.

У процесі зовнішньоекономічної діяльності між суб'єктами, які її здійснюють, можуть виникати різного роду спори. Вони потребують свого розгляду і розв'язання відповідно до діючого законодавства. В Україні уже створені певні правові основи розгляду і розв'язання таких спорів, які закріплені насамперед у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 36 квітня І991 р. У сьомому розділі цього закону "Порядок розгляду спорів у зовнішньоекономічній діяльності" (ст. 38 - 39), зокрема, записано, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності, можуть розглядатися судовими або арбітражними органами України, іншими органами вирішення спорів за вибором сторін спору, якщо це прямо не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними угодами. Будь-які спори щодо застосування положень цього Закону та законів, прийнятих на його виконання, можуть бути предметом розгляду в органах суду України, якщо одна із сторін у справі є фізична особа або держава. У випадку, коли сторонами у справі виступають юридичні особи, такі спори розглядаються в арбітражних судах. Міжнародні спори, які можуть виникнути в результаті дій України, вирішуються у погодженому сторонами порядку згідно з нормами міжнародного права. Постановою Верховної Ради України " Про введення в дію Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. були поставлені відповідні завдання перед рядом державних органів. Зокрема було рекомендовано Торгово-промисловій палаті України створити зовнішньоекономічний третейський суд. Такий суд було створено. Водночас з ініціативи і за участю Торгово-промислової падати України були розроблені і 24 лютого 1994 р. прийняті Закон "Про міжнародний комерційний арбітраж", а також Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. Названі вище закони та положення і створюють основну правову базу вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних видів міжнародних зв'язків.

5. Практичне завдання

Під час походження українським теплоходом “Северин Наливайко” Суецького каналу до посольства США у Каїрі надійшло анонімне повідомлення про те, що на його борту знаходиться 500 кг наркотиків. Після виходу у відкрите море теплохід “Северин Наливайко” був зупинений американським авіаносцем “Німіц” і підданий огляду. В результаті огляду в каюті одного з членів екіпажу було знайдено 20 гр. маріхуани. Внаслідок простою теплоходу “Северин Наливайко” його власнику було заподіяно збитки у розмірі 125 тис. грн., крім того, військовослужбовцями США було пошкоджено обладнання теплохода “Северин Наливайко” на суму 15 тис. грн.

Чи несуть Сполучені Штати Америки відповідальність за заподіяння збитків власникові теплоходу “Северин Наливайко”?

Відповідь:

В зв`язку з великим міжнародним значенням прохід суден Суецьким каналом регулюється національними правовими нормами Єгипту з додержанням міжнародних правових норм, насамперед, Конвенції щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналу 1888 р.

Згідно з Конвенцією судна не можуть бути зупинені на території каналу та трьох миль від нього.

Український теплохід “Северин Наливайко” здійснював транзитний прохід каналом на підставі принципів свободи судноплавства та на час зупинки американським авіаносцем був у відкритому морі.

Як виключення із принципів свободи відкритого моря за наявності певних підстав іноземні військові кораблі мають право зупинити і оглянути будь-яке судно у відкритому морі.

Отже, за простій українського теплоходу “Северин Наливайко” та відповідні збитки власника судна відповідальність у американського судна не виникає і збитки у розмірі 125 тис. грн. відшкодуванню не підлягають.

Щодо пошкодження військовослужбовцями США обладнання теплохода “Северин Наливайко” на суму 15 тис. грн., то даний збиток може бути вирішений за згодою сторін, тобто відшкодований американською стороною, або в судовому порядку на загальних підставах.

Список рекомендованої літератури

1. Баймуратов М.А. Международное право: Учебник. - Х.: Одиссей, 2000. - 736 с.

2. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. К.: Юрінком Інтер, 2001. - 640 с.

3. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі і інститутів та звичаїв, подібних до рабства // Действующее международное право. В 3-х т. Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. Т. 3. - М.: Изд-во МНИМП, 1997. - С. 9-14.

4. Жеребцов А.Н. Международное право: Учебн. пособие. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. - 224 с.

5. Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. // Действующее международное право. В 3-х т. Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. Т. 2. - М.: Изд-во МНИМП, 1997. - С. 221-225.

6. Закон України “Про громадянство України” від 18.01.2001 р. - Відомості Верховної Ради. - 2001. - № 13. - Ст. 65.

7. Ильин Ю.Д. Лекции по международному публичному праву: Учеб.-метод. пособие. - Х.: Консум, 1996. - 236 с.

8. Конвенція про рабство 1926 р. // Действующее международное право. В 3-х т. Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. Т. 3. - М.: Изд-во МНИМП, 1997. - С. 5-9.

9. Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. // Действующее международное право. В 3-х т. Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривчикова. Т. 1. - М.: Изд-во МНИМП, 1996. - С. 247-255.

10. Конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство 1930 р. // Действующее международное право. В 3-х т. Сост. Ю.М. Колосов и Э.С. Кривимкова. Т. 1. - М.: Изд-во МНИМП, 1996. - С. 223-230.

11. Международное право: Учебник / Под. ред. Колосова Ю.М. - М.: Междунар. отношения, 2000. - 720 с.

12. Положення про Комісію НБСЄ з примирення 1991 р. //Международное публичное право. Сборник документов. Т. 1. - М.: Изд-во БЕК, 1996. - С. 445-455.

13. Трусов А.Г. Международное право: Словарь-справочник. - М.: Изд-во МНЭПУ, 1998. - 72 с.

14. Шумилов В.М. Международное экономическое право. В 2 кн. Кн. 1.: Учеб.-методич. пособие. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ДеКА, 2002. - 384 с.