Конституційно-правова відповідальність

Скасування результатів виборів є правовідновлювальною функцією. І хоча вона служить в основному усуненню шкоди, що заподіяна суспільним відносинам у сфері виборчого процесу, це скасування не позбавлене також і певних каральних властивостей. Разом з тим визнання виборів що не відбулися або недійсними є по суті державним примусом, що застосовується у зв'язку із правопорушенням, і тому служить мірою юридичної відповідальності.

Конституційно-правове законодавство передбачає і таку міру конституційно-правової відповідальності, як обмеження або призупинення деяких, основних прав громадян. Вона застосовується у зв'язку з певними протиправними діями громадян. Так, відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" не мають права голосу на місцевих виборах громадяни України, визнані судом недієздатними, та громадяни України, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі. У ряді випадків обмеження прав і свобод використовується не тільки для впливу на правопорушників, але і для попередження правопорушень. Наприклад, відповідно до Конституції України (ч. 2 ст. 64), в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

У радянській юридичній літературі в якості одного з видів конституційно-правових санкцій розглядалося позбавлення орденів, медалей і почесних звань. Підстави застосування цієї конституційно-правової санкції були визначені в законодавстві. Згідно ст. 40 Загального положення про ордени, медалі і почесні звання СРСР і ст. 31 Основ карного законодавства Союзу РСР і союзних республік передбачався обов'язок суду при винесенні вироку за тяжкий злочин особи, нагородженої орденом або медаллю або такої, що мала почесне звання, надане Президією Верховної Ради СРСР, президією Верховної Ради союзної або автономної республік, вирішити питання про доцільність внесення подання про позбавлення засудженого ордена, медалі, почесного звання. Однак це не означало, що судовий вирок завжди призводив до позбавлення зазначених нагород. Питання про це в кожному конкретному випадку вирішувалося відповідною Президією Верховної Ради. Крім того, підставами позбавлення орденів, медалей і почесних звань СРСР, союзних і автономних республік могли служити позбавлення нагородженого громадянства СРСР, а також будь-які провини, що ганьблять, нагороджену особу.

Чинне законодавство також передбачає можливість позбавлення спеціального, військового або почесного звання, класного чина і державних нагород. Однак ця міра є одним з видів кримінального покарання. Згідно ст. 54 Кримінального кодексу України засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Відповідно до п. 25 ч. 1 ст. 106 Конституції України і ст. 5 Закону України "Про державні нагороди України" Президент України тільки видає укази про нагородження державними нагородами і вручає державні нагороди.

До мір конституційно-правової відповідальності чинне законодавство відносить скасування рішення про прийняття до громадянства України. Так, придбання громадянства незаконним шляхом тягне скасування рішення про, прийняття до громадянства України, якщо особа набула громадянство України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України (ст. 21 Закону України "Про громадянство України").

Такі основні міри конституційно-правової відповідальності, які застосовуються до суб'єктів конституційно-правових відносин у випадку їх неналежної поведінки з метою їхнього примусу до належної поведінки.

Нарешті, конституційно-правова відповідальність -- особливий вид юридичної відповідальності, використовуваний у виняткових, передбачених нормами конституційного права випадках. Вона не може застосовуватися завжди, коли мова йде про порушення конституційно-правових відносин, оскільки в цьому немає необхідності. її основне призначення -- захист Конституції та інших конституційно-правових норм властивими їй засобами. При виконанні цього завдання конституційно-правова відповідальність межує з іншими видами юридичної відповідальності, які поряд із цими виконують і багато інших функцій по захисту правової системи України, ставлячи при цьому на чолі все-таки саме охорону Конституції та інших конституційно-правових норм.

Разом з тим слід визнати, що в наш час порушення ряду норм конституційного права, включаючи і деякі норми Конституції, не спричиняє яких-небудь несприятливих наслідків, оскільки відсутні вказівки на можливість застосування в цих випадках заходів державного примусу. Таке положення, звичайно, не можна визнати нормальним. Всі норми конституційного права повинні бути захищені державою або "ззовні", або за рахунок внутрішнього потенціалу.

Як відомо, строгість санкцій за порушення правових норм значною мірою відображає соціальну цінність регульованих або охоронюваних цими нормами суспільних відносин. Оскільки конституційне право охороняє вищі соціальні цінності, воно саме має потребу в адекватній системі засобів захисту його приписів причому не тільки в "чужих", але і власних санкціях. Досвід показує, що відсутність власних санкцій часом не може бути компенсована "чужими" без побоювання, що відповідні норми конституційного права залишаться без дієвого захисту. Може, було б надмірним порушувати питання про те, щоб кожна норма конституційного права була забезпечена власною санкцією. Однак не можна погодитися і з таким положенням, коли відповідальність підмінюється невизначеними відсиланнями до законодавства, у якому ця відповідальність не завжди встановлюється.

Звертає на себе увагу і те, що в наш час питання конституційно-правової відповідальності вирішуються настільки неповно і суперечливо, що переклад цієї відповідальності зі сфери формально-юридичної в сферу практичну уявляється проблематичним фактично нереальним. Переконливим свідоцтвом тому може служити, зокрема, процедура відсторонення Президента України з посади, що настільки складна і у багатьох відносинах невизначена, що робить нереальним застосування до нього конституційно-правової відповідальності.

Все це говорить про те, що система санкцій, використовуваних для захисту норм конституційного права, має потребу в удосконалюванні. Здається, що цьому сприяло б прийняття ряду законодавчих актів, включаючи закон "Про конституційну відповідальність", а також Закон "Про відповідальність посадових осіб держави".

3. Суб'єкти конституційно-правової відповідальності

Суб'єктом правопорушення, який має нести юридичну відповідальність, може бути деліктоздатна фізична особа чи організація, посадові особи, державні та суспільні інституції. Коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності відрізняється певною специфікою. У літературі висловлена точка зору про те, що це коло досить обмежене і включає вищі, регіональні, місцеві органи влади, депутатів, посадових осіб вищого рівня, тобто ті структури і тих людей, які приймають найбільш важливі державні рішення. Але таке визначення більш властиве для політичної відповідальності 4 Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави, суб'єкти // Право України. - 2001. -- № 2. -- с 94..

Аналіз положень Конституції України свідчить, що коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності значно ширше (статті 3, 19 і 68). Із положень, що встановлюють обов'язок держави, органів влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також обов'язок кожного члена суспільства додержуватися Конституції та законів, випливає висновок про наявність відповідної конституційно-правової відповідальності зазначених суб'єктів. До них входять також об'єднання громадян -- політичні партії, громадські організації, несприятливі наслідки для яких у разі порушення ними Конституції і законів передбачені в ст. 37 Конституції України.

Серед суб'єктів конституційного права нести конституційно-правову відповідальність можуть лише ті з них, хто володіє деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність за свої протиправні вчинки. Від правильного вирішення питання про деліктоздатність кожного суб'єкта залежить законність застосування будь-якої юридичної відповідальності, включаючи і конституційно-правову.

У конституційному праві деліктоздатністю володіють два види суб'єктів: індивідуальні та колективні. До індивідуальних суб'єктів належать: громадяни України; депутати законадавчих органів державної влади і органів місцевого самоврядування; посадові особи. Колективними суб'єктами, що мають конституційно-правову деліктоздатність, є органи державної влади; органи місцевого самоврядування; об'єднання громадян та інші соціальні утворення (комітети і комісії представницьких органів, виборчі комісії і т.п.)

У юридичній літературі висловлена думка про те, що не всі суб'єкти конституційного права володіють деліктоздатністю. Деякі автори вважають, що такі суб'єкти, як народ, нації, держава деліктоздатними бути не можуть і ось чому. По-перше, відповідальність завжди припускає наявність двох сторін -- учасників державно-правового відношення. Причому одна з них повинна мати можливість примусового застосування заходів впливу до винного суб'єкта. Ясно, що для застосування подібних мір до народу, націй, держави таких суб'єктів бути не може. По-друге, відповідальність є результат відхилення поведінки винного суб'єкта від волі законодавця. Але ж в загальнонародній державі закон виражає волю саме народу, нації, держави, і тому проголошення деліктоздатності названих суб'єктів права не має сенсу.

Що стосується народу і націй, то відсутність у них деліктоздатності сьогодні ні в кого не викликає сумніву, хоча в роки радянської влади цілі народи і нації були піддані репресіям, визнаними згодом незаконними. Що ж стосується держави, то питання про відсутність у неї деліктоздатності є щонайменше спірним. Здається, що держава все-таки є самостійним суб'єктом конституційно-правової відповідальності. Такий висновок випливає, зокрема, з аналізу ст. 56 Конституції України, у якій вказується, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Правда, питання про відшкодування державою шкоди не є питанням конституційно-правової відповідальності. Однак воно однозначно свідчить про наявність у держави деліктоздатності. Крім того, незаконні дії (або бездіяльність) органів державної влади або їх посадових осіб цілком можна віднести до питання конституційно-правової відповідальності.

В юридичній літературі існує думка, що немає таких суб'єктів, які були б здатні застосувати до держави заходи впливу. Насправді такі суб'єкти існують. До них, зокрема, належить Конституційний Суд України, що може визнати протиправні вчинки держави неконституційними. Не є переконливим аргумент на користь відсутності в держави конституційно-правовий деліктоздатності і той факт, що закон виражає волю держави, і тому проголошення деліктоздатності держави не має сенсу. Звичайно, закони виражають волю держави. Однак це не означає, що держава вправі їх порушувати. Держава повинна нести конституційно-правову відповідальність у всіх випадках, коли вона не виконує офіційно взяті на себе зобов'язання, якщо в результаті цього, нанесена шкода кому б то не було. Насамперед це відноситься до діяльності держави по захисту прав і свобод громадян. У Конституції України (ст. 3) вказується, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Це означає, що невиконання державою зобов'язань, взятих на себе, у цій області, не може не викликати певну юридичну відповідальність, включаючи і конституційно-правову.

Що стосується деліктоздатності інших суб'єктів конституційного права, то вона визначається наступним.

Необхідною передумовою конституційно-правової' деліктоздатності фізичної особи є наявність у неї українського громадянства. Однак і за цієї умови громадянин не є деліктоздатним до досягнення ним певного віку. Відповідно до діючого законодавства громадянин України набуває загальну (повну) деліктоздатність, тобто здатність стати суб'єктом будь-якого виду юридичної відповідальності, тільки після досягнення ним 18-річного віку.

Крім наявності українського громадянства і певного віку для визнання конституційно-правової деліктоздатності громадян потрібна також наявність у них дієздатності. Громадяни, визнані судом недієздатними, звільняються від юридичної відповідальності, включаючи і конституційно-правову.

У певних випадках громадяни України можуть нести конституційно-правову відповідальність тільки в тому випадку, якщо вони наділені спеціальною правосуб'єктністю депутата, посадової особи і т.д. Деліктоздатність депутатів Верховної Ради України визначена чинним законодавством. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про статус народного депутата України" повноваження народного депутата починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України з моменту скріплення особистим підписом під її текстом і припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Таким чином, законодавство про статус депутатів визначає момент виникнення і припинення їхньої правосуб'єктності включаючи і деліктоздатність. При цьому вік тут значення не має, тому що сам факт обрання депутата свідчить про досягнення ним необхідного для цього віку.

Державно-правова деліктоздатність різних посадових осіб також визначається законодавством. У більшості випадків у законодавстві міститься пряма вказівка на можливість застосування заходів відповідальності до конкретних посадових осіб. Так, відповідно до Закону України "Про Конституційний Суд України" повноваження судді Конституційного Суду України припиняються, зокрема, через порушення суддею присяги.

Конституційно-правова деліктоздатність деяких посадових осіб може бути визначена шляхом проголошення відповідальності тих органів, які очолюють або до складу яких входять ці посадові особи. Наприклад, відповідно до Конституції України (ст. 115) прийняття Верховної Ради України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. На весь склад уряду поширюється деліктоздатність уряду, оскільки від нього вони одержують свої повноваження.

У всіх наведених випадках деліктоздатність посадових осіб виникає з моменту їхнього призначення або обрання на посаду і триває до закінчення строку їхніх повноважень.

Слід зазначити, що специфіка регламентації деліктоздатності посадових осіб у конституційному праві полягає в тому, що переважна більшість його норм звичайно одночасно формує і здатність посадової особи нести відповідальність і вирішення ряду інших питань, не пов'язаних з відповідальністю. Так, у ст. 23 Закону України "Про Конституційний Суд України" передбачено припинення повноважень судді Конституційного Суду України не тільки у зв'язку з порушенням присяги чи набранням законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього , але і через закінчення строку його повноважень або досягнення граничного віку перебування на посаді; особистої письмової заяви про відставку; досягнення ним граничного віку перебування в посаді; втрати громадянства України і т.д. Цим обумовлюється можливість реалізації такого роду норм поза всяким зв'язком із деліктоздатністю.

Конституційно-правова відповідальність посадових осіб має важливе значення, оскільки сприяє поліпшенню роботи державного апарату, зміцненню державної дисципліни і підвищенню ефективності діяльності керівників. Про деліктоздатність органів державної влади мова йде в згадуваній раніше ст. 56 Конституції України, у якій говориться про те, що кожний має право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їхніх посадових осіб.

Особливого роду деліктоздатністю володіє Верховна Рада України. Вона несе відповідальність насамперед перед своїми виборцями, які на чергових виборах дають позитивну або негативну оцінку її діяльності. Однак і в процесі своєї діяльності вона може відповісти за ті або інші дії, пов'язані з порушенням Конституції України. Конституційний Суд України у відповідності зі ст. 152 Конституції України може визнати неконституційними закони, а також інші нормативно-правові акти.

Аналогічні особливості має і деліктоздатність органів місцевого самоврядування. Вони також несуть відповідальність насамперед перед їхніми громадянами, що їх обрали. Разом з тим і в процесі своєї роботи вони відповідають за вчинені ними дії, пов'язані з виконанням чинного законодавства.

Свою специфіку має і деліктоздатність виконавчих органів державної влади. Вони несуть конституційно-правову відповідальність лише в тих випадках, коли мова йде про порушення ними конституційно-правових норм. Виникнення правовідносин відповідальності в сфері управління, не врегульованої нормами конституційного права, є реалізацією адміністративно-правової відповідальності.

Особливого розгляду заслуговує питання про суб'єктів конституційного права, що мають право залучати до конституційно-правової відповідальності, а в окремих передбачених законом випадках -- порушувати це питання.

Правом безпосереднього вживання заходів юридичної відповідальності володіє таке коло суб'єктів, яке характерне тільки для правопорушень, що тягнуть за собою конституційно-правову відповідальність. Це Верховна Рада України, Президент України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, виборчі комісії. Так, відповідно до Конституції України (ст. 87) Верховна Рада України може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.

Треба сказати, що в багатьох випадках суб'єкти, що залучаються до конституційно-правової відповідальності, є в той же час і суб'єктами, що несуть цю відповідальність. Наприклад, Президент України, з одного боку, наділений численними повноваженнями по залученню посадових осіб і державних органів до конституційно-правової відповідальності, з іншого боку, сам може бути притягнутий до такої відповідальності за допомогою відставки з посади Верховною Радою України в порядку, установленому ст. 111 Конституції України.

У законодавстві передбачені також повноваження суб'єктів, що беруть участь у порушенні питання про притягнення до правової відповідальності. Так, питання про відмову від посади Президента України згідно ст. 111 Конституції України може бути порушене тільки на підставі висунутого Верховною Радою України обвинувачення в державній зраді або здійсненні іншого злочину.

Отже, сукупність суб'єктів конституційно-правової відповідальності можна об'єднати у такі групи:

держава в цілому; глава держави -- Президент України; найвищі посадові особи держави: кожен з органів державної влади, що представляють її окремі гілки, їхні посадові особи; депутати; органи місцевого самоврядування. Це органи і особи, уповноважені на здійснення публічної влади, на прийняття рішень, що стосуються і торкаються інтересів всього суспільства, держави в цілому або її окремого регіону;

фізичні особи;

політичні партії, рухи, інші об'єднання громадян політичного характеру; громаді організації.

На основі названих груп можна виділити відповідні види конституційно-правової відповідальності. Це, по-перше, відповідальність держави -- органів та посадових осіб, що її уособлюють, -- депутатів, а також -- органів місцевого самоврядування; по-друге, відповідальність фізичних осіб; по-третє, відповідальність об'єднань громадян -- політичних партій, рухів, а також громадських організацій.

4. Конституційні делікти як підстава конституційно-правової відповідальності

Підставами конституційно-правової відповідальності, як і будь-якого виду юридичної відповідальності, є обставини, наявність яких обумовлює її настання. Вона може виникати лише у зв'язку з правовим приписом або на підставі рішення правозастосовчого органу.

У підставах відповідальності прийнято виділяти дві сторони, а саме:

нормативну, тобто на підставі чого суб'єкт правопорушення може нести юридичну відповідальність;

фактичну, тобто, за що конкретно несе відповідальність даний суб'єкт.

Нормативною основою конституційно-правової відповідальності є ті законодавчі акти, у яких передбачені можливість та умови притягнення до даного виду відповідальності. Фактичною підставою такої відповідальності є конституційне правопорушення, тобто юридичний факт неправомірної поведінки в конституційно-правовій сфері.

В конституційному законодавстві відсутнє поняття конституційного делікту, тому його можливо визначити за аналогією з категорією правопорушення в інших галузях права. Так, правопорушення -- це діяння (дія чи бездіяльність), винне, суспільно небезпечне, протиправне і передбачене в законі як підстава юридичної відповідальності. Порівнянням фактичної поведінки з правовим імперативом встановлюється наявність чи відсутність правопорушення. Це його зовнішня сторона. У широкому соціальному контексті правопорушення виступає порушенням соціальних інтересів та справедливості. Ці оцінки та висновки з певним коригуванням відносяться і до конституційних деліктів.

Підставою для настання конституційно-правової відповідальності є поведінка, що порушує принципи та норми саме конституційного права і при цьому не є злочином, адміністративним, дисциплінарним чи цивільним правопорушенням. Ще одна специфічна риса конституційного делікту -- це його політичний характер, оскільки конституційні відносини пов'язані з такими явищами як держава, політика, влада. Таким чином, ми можемо дати визначення конституційному делікту як протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності) суб'єкта конституційного права, що являє собою сукупність конкретно визначених складових елементів, має політичний характер, порушує норми та принципи конституційного права і є підставою для настання ретроспективної конституційно-правової відповідальності Наливайко Л.Р. Теоретичні аспекти конституційного делікту // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип. 13. -К., 2001.-С 4..

Отже, конституційний делікт є, насамперед, протиправним діяннями і тягне застосування заходів конституційно-правової відповідальності. Протиправність виражається в порушенні або невиконанні конституційно-правових норм. Будучи негативним явищем у державному і громадському житті, таке правопорушення не тягне, однак, за собою важких наслідків, здатних завдати серйозної шкоди конституційному ладу країни. Діяння, що потягло за собою важкі шкідливі наслідки, розглядається як злочин. Якщо, наприклад, у відповідності зі ст. 28 Закону України "Про об'єднання громадян" діяльність об'єднань громадян у випадку порушення законодавства України може бути припинена (конституційно-правова відповідальність), то їхня діяльність, спрямована, наприклад, на насильницьку зміну конституційного ладу України, карається в кримінальному порядку.

В літературі висловлена думка, що підставою конституційно-правової відповідальності може бути порушення норм не тільки конституційного права, але й інших галузей права. Наприклад, той факт, що згідно ст. 111 Конституції України Президент України може бути відсторонений з посади, якщо він здійснив державну зраду або скоїв інший злочин, розглядається як свідчення того, що підставою конституційно-правової відповідальності є порушення Кримінального кодексу. Однак насправді мова йде про інше. Відповідно до принесеної ним присяги (ст. 104 Конституції України) Президент України зобов'язаний дотримуватися Конституції, захищати суверенітет і незалежність держави, дбати про добробут Українського народу. Здійснення державної зради або скоєння іншого злочину є грубим порушенням цієї присяги і не може не викликати конституційно-правової відповідальності. Що ж стосується скоєного злочину, то за нього відсторонений з посади Президент повинен зазнати покарання, передбаченого Кримінальним кодексом України.

Специфічною рисою конституційно-правової відповідальності є те, що вона застосовується не тільки коли є чітко виражені критерії для оцінки поведінки суб'єктів конституційно-правового відношення як такого, що порушує закон, але і у тих випадках, коли формально такі критерії відсутні; однак проте поведінка суб'єкта конституційно-правового відношення дає підставу говорити про те, що воно суперечить цілям і принципам чинного законодавства. При цьому як підстави відповідальності можуть розглядатися недосягнення необхідного результату, недоцільність дії, небажана поведінка суб'єкта і т.д.

Багато суб'єктів конституційно-правової відповідальності є органами і особами, які повноважні приймати рішення, що зачіпають інтереси держави. Несвоєчасне прийняття рішень або прийняття законних, але неефективних рішень здатне завдати великої шкоди державі і населенню. Така шкода можлива і у випадку нездатності посадових осіб або органів впоратися з покладеними на них обов'язками, вибрати правильний курс політики, що відповідає інтересам суспільства і держави. У подібних випадках можна вважати виправданим застосування конституційно-правової відповідальності до органів і осіб навіть при відсутності з їх боку формальних правопорушень.

Треба сказати, що деякі вчинені суб'єктом конституційно-правової відповідальності діяння, які визнаються законом протиправними, взагалі не тягнуть шкідливих наслідків, а містять лише можливість їхнього настання. Однак всяке конституційно-правове порушення, у тому числі і те, що не спричинило реальних шкідливих наслідків, порушує встановлений в Україні правопорядок, заважає нормальному здійсненню окремих функцій державної влади, зазіхає на інтереси громадян і держави. Тому протиправність порушення окремих норм конституційного права є юридичним вираженням його шкідливості. Все це характеризує матеріальну сутність конституційно-правового порушення.

Об'єктом конституційно-правового порушення є суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права. Вони істотно відрізняються від суспільних відносин, які є об'єктом правопорушень в інших галузях права. Норми конституційного права регулюють істотні відносини, що визначають принципи, на яких заснований устрій держави і суспільства. У цих відносинах виражається насамперед якісна характеристика, держави: суверенітет, форма правління, форма державного устрою, суб'єкти державної влади і способи її реалізації, допустимі та охоронювані державою форми власності, гарантії захисту прав власників, способи господарської діяльності, охорони праці, система забезпечення соціальних потреб членів суспільства в різних сферах громадського життя і т.п. Таким чином, ці норми регулюють загальні основи функціонування політичного і економічного життя суспільства, конституційного ладу країни. Це означає, що неправомірна поведінка суб'єктів конституційного права може призвести до порушення окремих моментів устрою державного і громадського життя країни, являє загрозу для нормального функціонування конституційного ладу і конституційної законності.

Норми конституційного права закріплюють основи взаємодії людини з державою, тобто головні принципи, що характеризують положення людини в суспільстві і державі, громадянство, а також основні невід'ємні права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Ці відносини є вихідними для всіх інших суспільних відносин, визначають положення людини в її суспільно значимих зв'язках. Неправомірна поведінка суб'єктів конституційного права може нанести їм істотної шкоди, призвести до порушень прав і свобод громадян України, створити певні труднощі, що перешкоджають нормальному виконанню державою свого обов'язку, пов'язаного з визнанням, дотриманням і захистом прав і свобод людини і громадянина.

Норми конституційного права закріплюють основні принципи системи органів державної влади і системи органів місцевого самоврядування; види органів державної влади, правовий статус органів законодавчої, виконавчої і судової влади, порядок їхнього утворення, компетенцію, форми діяльності, видавані ними акти, систему органів місцевого самоврядування. Така правова регламентація забезпечує управління суспільством, засноване на чіткому узгодженні і підпорядкуванні всіх організаційних структур, використовуваних у процесі реалізації владних функцій по управлінню суспільством.

Головним фактором формування політичної єдності суспільства є народовладдя, що представляє собою одну з непохитних основ конституційного ладу України. Норми конституційного права регулюють всю сферу відносин, пов'язаних із законодавчими органами державної влади. Це означає, що неправомірна поведінка суб'єктів конституційного права може призвести до порушення законності в діяльності державного апарату і насамперед законодавчих органів державної влади. Відповідно до Конституції України (ч. 2 ст. 5) народ здійснює свою владу не тільки через органи державної влади і органи місцевого самоврядування, але і безпосередньо. Суспільні відносини, що складаються в процесі використання народом різних форм безпосередньої демократії, також регулюються нормами конституційного права. Тому об'єктом правопорушень у конституційному праві можуть бути і відносини в сфері безпосереднього вираження влади народу за допомогою вільних виборів, референдуму і т.д. (наприклад, порушення процедури референдуму або виборів).

Таким чином, особливість конституційно-правових порушень полягає в тому, що їхній об'єкт перебуває в сфері реалізації тих суспільних відносин, які є базовими, основними в кожній з областей життя країни, причому помітну частину з них становлять владовідносини.

Об'єктивною стороною конституційно-правових порушень є протиправна поведінка суб'єкта, що не відповідає вимогам норм конституційного права. Багатьма авторами відзначається узагальненість формулювань об'єктивної сторони правопорушень у конституційному праві. Вони вважають, що законодавець лише в самому загальному вигляді, шляхом вказівки на родові ознаки визначає об'єктивні підстави відповідальності. Дане положення не є випадковим. Різноманіття політичного життя, тісне зіткнення (а іноді і збіг) критеріїв державно-правової і політико-моральної відповідальності не дозволяють заздалегідь передбачати і чітко визначити в законі конкретно-формальні вимоги, індивідуалізувати дії і бездіяльність суб'єктів державного права; тут дається лише оцінка неправомірності їхньої поведінки в цілому. Звідси трохи вузьким є визначення об'єктивної сторони тільки як діяння: адже неможливо точно перелічити всі протиправні дії (бездіяльність) голови постійної комісії, що не зміг належним чином налагодити роботу цієї комісії. Тільки взята в цілому неналежна поведінка даного суб'єкта державного права дозволяє порушувати питання про його відповідальність.

При порівнянні дій суб'єкта конституційно-правового відношення з вимогою закону може бути виявлено кілька варіантів неналежної поведінки: а) незастосування конституційно-правової норми; б) неналежне застосування конституційно-правової норми, що може виразитися в недостатньо ефективній реалізації приписів норми, у використанні одного з можливих варіантів поведінки на шкоду іншим; в) пряме порушення конституційно-правової норми.

Як приклад незастосування конституційно-правової норми можна вказати право громадян на заміну військової служби альтернативною цивільною службою. В Україні це право ще не розроблено належним чином. Так, нещодавно Міністерство Юстиції України виступило з пропозицією надання можливості заміни військової служби громадян України альтернативною, зокрема серед інших, і участю в ліквідації негативних наслідків катастроф, природних лих та ін. (напевно, це пов'язано з прагненням України стати повноправним членом європейського співтовариства). Тому детальніше зупинюсь на прикладі Конституції Російської Федерації. Хоча це положення Конституції РФ дотепер не застосовується на практиці через відсутність федерального закону про альтернативну цивільну службу однак, як відомо, відсутність будь-якого закону не може стати на перешкоді для застосування державними органами норм Конституції, що є нормами прямої дії. Отже, державні органи, що відмовляються застосовувати зазначену статтю Конституції, і їхні посадові особи повинні нести конституційно-правову відповідальність за незастосування конституційно-правової норми.

Прикладом неналежного застосування конституційно-правової норми можуть служити рішення Верховної Ради України, пов'язані з розглядом пропозицій Президента України про звільнення з посади Генерального прокурора України. Тим часом призначення на посаду або звільнення з посади Генерального прокурора України не є прерогативою Верховної Ради. Свої рішення з цих питань вона не може приймати без Президента України, що вносить по них свої пропозиції. Звичайно, Верховна Рада вправі відхилити кожну із цих пропозицій. Однак проходження Верховною Радою тільки цим шляхом може призвести до політичної кризи.

Особливо поширено на практиці пряме порушення конституційно-правових норм, що виражається у виданні неправомірних актів, у несвоєчасному приведенні виданих раніше актів у відповідність із чинним законодавством, у прийнятті рішень, що суперечать закону. Особливо часто прямі порушення конституційно-правових норм мають місце в діяльності посадових осіб, громадян та інших індивідуальних суб'єктів, що володіють конституційно-правовою деліктоздатністю. Законодавством передбачається примірний перелік найбільш ймовірних порушень конституційно-правових норм такого роду суб'єктами, що несуть конституційно-правову відповідальність. Так, наприклад, відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" це може бути підкуп виборців або членів виборчих комісій, використання партією (блоком) при фінансуванні передвиборної агітації крім коштів свого виборчого фонду, інших коштів і т.д.

У деякі складах конституційно-правових порушень поряд з неправомірною поведінкою передбачена необхідність у доказуванні факту настання шкоди і наявності його причинного зв'язку з порушенням норми. Так, Президент України, як уже говорилося, може бути відсторонений з посади Верховною Радою України тільки на підставі висунутого обвинувачення в державній зраді або здійснення іншого злочину, підтвердженого висновком Верховного Суду України про наявність у діях Президента України ознак злочину (ст. 111 Конституції України).

Наступним елементом складу конституційного делікту є суб'єкт правопорушення, проте на суб'єктах конституційно-правової відповідальності я вже зупинявся у попередньому розділі цієї курсової роботи. Тому одразу перейду до характеристики наступного елементу -- суб'єктивної сторони конституційного делікту.

Суб'єктивною стороною складу конституційно-правового порушення є вина. У конституційному праві вина, служить необхідною суб'єктивною підставою відповідальності. Однак зміст вини в конституційно-правових порушеннях має певну специфіку. Вину суб'єктів конституційного права не можна розглядати тільки через призму категорій її психологічних форм (умисел і необережність). Суб'єкти конституційного права можуть нести відповідальність і за недоцільність вибраної ними поведінки, і за невдалий стиль управління, тобто за несумлінне неналежне відношення до реалізації свого статусу. Однак це не припускає можливість відсутності вини. Звичайно, специфічною рисою конституційно-правової відповідальності є те, що вона наступає як за правопорушення, так і при їхній відсутності. Однак інша специфічна риса цієї відповідальності полягає в тому, що вона припускає наявність вини і в умовах, коли формально які-небудь правопорушення відсутні.

Зміст суб'єктивної сторони правопорушень у конституційному праві в значній мірі залежить від характеру суб'єктів, що несуть правову відповідальність. Так, у випадку, якщо такими суб'єктами є фізичні особи, то в змісті суб'єктивної сторони важливе місце займає психологічне відношення особи до своїх протиправних дій і їхніх можливих наслідків. Наприклад, Президент України може бути відсторонений з посади тільки при наявності його вини. Необхідною суб'єктивною підставою конституційно-правової відповідальності є ознака вини і для посадових осіб, які обираються або призначаються на свою посаду. Тут звичайно мова не йде про умисел, а часом і про необережність. Займаючи певний службовий пост, зазначені суб'єкти конституційного права в силу обов'язку повинні відповідально ставиться до дорученої їм справі. Тому якщо такий працівник демонструє неналежну поведінку, не виправдує довіри його виборців або керівництва, то все це є проявом його вини як керівника. Правда, у тих випадках, коли посадова особа порушує конституційно-правову норму, наявний, звичайно, або умисел, або необережність, пов'язана з незнанням закону або неправильним його розумінням.

У конституційному праві, як вже відзначалося, можливе застосування відповідальності не тільки до індивідуальних, але і до колективних суб'єктів. При цьому вина організації не має специфічного, скільки-небудь відмінного від вини конкретного працівника змісту. Причому суб'єктивною підставою відповідальності є не тільки стан психіки правопорушника, але й інші стани суб'єктів, пов'язані з відносною свободою волі, з вибірковістю (варіантністю) їхньої поведінки. Це означає, що вина колективного суб'єкта конституційного права, може бути визнана тільки в тому випадку, якщо цей суб'єкт, маючи можливість вибору, обрав саме неправильний варіант. Варто сказати, що при визнанні вини колективного суб'єкта конституційного права конституційно-правова відповідальність покладається саме на колективний суб'єкт, а не на окремих членів колективу або керівників, які при цьому можуть паралельно нести особисту відповідальність за власні протиправні та винні діяння, пов'язані з провиною колективного суб'єкта. Разом з тим чинне законодавство передбачає випадки, коли за протиправні та винні діяння своїх працівників, здійснювані ними в межах своїх службових обов'язків, відповідальність несуть колективні суб'єкти, відповідаючи за них як за власні діяння. Наприклад, згідно ст. 56 Конституції України кожний має право на відшкодування державою шкоди, заподіяного незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їхніх посадових осіб. Само собою зрозуміло, що це аж ніяк не означає перекладання відповідальності члена колективу на цей колектив. У таких випадках відповідальність несуть обоє суб'єкта конституційного права: як член колективу, так і сам колектив.

Поряд із виною суб'єктивну сторону складу конституційно-правового порушення характеризують і такі додаткові ознаки, як мотив і мета. Наприклад, створення і діяльність суспільних об'єднань стає конституційно-правовим деліктом лише за умови, якщо вони переслідують заборонені цілі, перераховані в ст. 37 Конституції України. При описі конституційно-правових деліктів не завжди вказується вина відповідних суб'єктів і тим самим допускається відповідальність за об'єктивно суперечливі діяння. Наприклад, Конституційний Суд України визнає той або інший закон неконституційним безвідносно до наявності або відсутності вини Верховної Ради України, що прийняла такий закон і Президента, що підписав закон. Суд навіть не обговорює питання про вину.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що підставою застосування конституційно-правової відповідальності є дія або бездіяльність, якою нанесена або могла бути нанесена шкода суспільству або державі, незалежно від того, в минулому порушені норми конституційного права чи ні. При цьому передбачається, що в результаті згаданих дій або бездіяльності нанесена економічна шкода, шкода обороноздатності країни, її гідності й авторитету, підривається довіра народу до органів державної влади і т.д.

Висновки

Підсумовуючи викладене, зазначу, що конституційно-правова відповідальність є невід'ємною рисою демократичного політичного механізму. Зміцнення відповідальності між суб'єктами політичної системи повинно впливати на їхню реальну поведінку з метою більш високої ефективності соціального управління. Відповідальність як важливий компонент конституційного ладу є насамперед відповідальністю державно-владних структур за стан законності в правотворчій і правозастосовній діяльності державних органів, за стан справ у державі. Обсяг прав і обов'язків органів влади повинен бути збалансований, перебувати в пропорційній залежності. Міра влади повинна вимірятися мірою відповідальності. Дисбаланс неприпустимий, оскільки він чреватий досить несприятливими наслідками як для влади, так і для суспільства в цілому.

Питання стабільності конституційного ладу і конституційно-правової відповідальності тісно взаємозалежні. Важливо забезпечити дотримання всіма суб'єктами суспільних відносин конституційних приписів. Конституційні норми повинні бути досить добре захищені державою. Це основа забезпечення конституційної законності. Вони повинні бути захищені не тільки за рахунок норм інших галузей права України, але й за рахунок власного внутрішнього потенціалу. Конституційно-правовій відповідальності властиві свої конкретні форми та механізми реалізації, своє коло суб'єктів і підстав виникнення відповідальності, свої санкції. Оскільки Конституція України охороняє вищі соціальні цінності, вона сама має потребу в адекватній системі засобів захисту, тобто захищатися не тільки за допомогою санкцій інших галузей національної правової системи, і насамперед кримінального і адміністративного, але й за допомогою власних санкцій. Державно-правовий досвід країн СНД свідчить, що відсутність санкцій конституційного рівня найчастіше не може бути компенсована поточним законодавством.

Отже, як на мене, досить необхідною є теорія конституційно-правової відповідальності. Вона повинна забезпечити функціонування державного ладу на принципах реального конституціоналізму.

Список використаних джерел

1. Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" // Відомості Верховної Ради. -- 2004. -- № 30-31.

2. Закон України "Про вибори народних депутатів України" // Відомості Верховної Ради. -- 2004. -- № 27-28.

3. Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" // Відомості Верховної Ради. -- 1991. -- № 33 (з наступними змінами).

4. Закон України "Про громадянство України" // Відомості Верховної Ради. -- 2001. --№13.

5. Закон України "Про державні нагороди України" // Відомості Верховної Ради. -- 2000. -- № 21 (з наступними змінами).

6. Закон України "Про Конституційний Суд України" // Відомості Верховної Ради. -- 1996. -- № 49 (з наступними змінами).

7. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" // Відомості Верховної Ради. -- 1997. -- № 24 (з наступними змінами).

8. Закон України "Про місцеві державні адміністрації" // Відомості Верховної Ради. -- 1999. -- № 20-21 (з наступними змінами).

9. Закон України "Про об'єднання громадян" // Відомості Верховної Ради. -- 1992. -- № 34 (з наступними змінами).

10. Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" // Відомості Верховної Ради. -- 1991. -- № 22 (з наступними змінами).

11. Закон України "Про статус депутатів місцевих рад" // Відомості Верховної Ради. -- 2002. -- № 40 (з наступними змінами).

12. Закон України "Про статус народного депутата України" // Відомості Верховної Ради. -- 2001. -- № 42 (з наступними змінами).

13. Коментар до Конституції України / За ред. д.ю.н. В.Ф.Опришко. -- К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.

14. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. Тома 1 - 2. Часть общая:Учебник / Отв.ред. проф. Б.А.Страшун. - М.,2000.-766 с.

15. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник /Под ред. д.ю.н. А.С. Автономова. - М., 2001. - 400 с.

16. Конституційне право України / За ред. проф. В.Ф. Погорілка. - К., 2000.

17. Конституція України (з наступними змінами).- Харків: Ранок, 1999.--48с.

18. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. - К., 2000.

19. Краснов М.А. Публично-правовая ответственность представительных органов за нарушение закона // Государство и право. -- 1993. -- № 6.

20. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради. -- 2001. -- № 25-26 (з наступними змінами).

21. Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави, суб'єкти // Право України. - 2001. - № 2.

22. Наливайко Л.Р. Теоретичні аспекти конституційного делікту // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип. 13. - К., 2001. - С. З - 8 .

23. Тодыка Ю. Н., Супрунюк Е. В. Конституция Украины -- основа стабильности конституционного строя и реформирования общества. -- Симферополь: Таврия, 1997. -- 309 с.

24. Цвік М.В. Конституція України -- основа реформування суспільства. -- К.: Видавництво "Право", 1996. -- 94 с.

25. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -- К.: АртЕк, Вища шк., 1997.-- 264 с.

26. Шон Д.Т. Конституционная ответственность // Государство и право. -- 1995. --№7.