32

ЗМІСТ

ВСТУП

1. СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2. ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1 Поняття і зміст джерел конституційного права

2.2 Види джерел конституційного права

2.2.1 Акти Всеукраїнського референдуму

2.2.2 Акти конституційного суду України

2.2.3 Нормативно - правові акти кабінету міністрів України

2.2.4 Нормативно - правові акти президента України

2.3 Юридична природа джерел конституційного права

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Актуальність теми. Проголошення незалежності України поклало початок розбудови національної правової держави. Відмова від старої однополярної ідеології, в тому мислі і правової, закономірно вплинула на правову систему України та її складові елементи. Відповідні зміни статися не тільки в правовій ідеології, а й її юридичнім практиці держави (правотворчій, правозастосовчій, правоохоронній), системі національного права тощо.

Розвиток національної правової системи у всіх її проявах с складним і трипалим процесом, що вимагає належного наукового забезпечення, поміркованої апробації та виваженості в оцінках. На жаль, сьогодні процесу формування національної правової системи властива тенденція до задоволення миттєвих потреб у правовому регулюванні тієї чи іншої сфери суспільних відносин, без врахування теоретичного підґрунтя цього багатогранного процесу. Як наслідок цього -- правові колізії в чинному законодавстві.

Основною структуроутворюючою ланкою правової системи є система права. Саме система права як структурно організований вплив права на суспільні відносини визначає особливості конкретної національної правової системи. Система права є історичним утворенням. Кожному історичному типу права була притаманна своя система права, свій поділ на системні підрозділи. Так. у римському праві існував поділ права на приватне і публічне, ранньофеодальне право поділялося на денне, церковне, доменіальне та міське право. В СРСР. окрім визнаної ієрархічної системи права, яка проявлялася в поділі на галузі, інститути та норми права, актуальною була проблема співвідношення загальносоюзної (федеративної) та республіканської (на рівні суб'єктів федерації) систем права.

У зв'язку з чітко вираженими інтегративними функціями галузі конституційного права постає проблема розмежування цієї галузі з іншими галузями права. Загальновизнаними критеріями диференціації галузей права є предмет і метод правового регулювання. Дійсно, ці критерії дають уявлення про «кордони» між конституційним правом та адміністративним, цивільним, кримінальним та всіма видами процесуального права. Але поглиблення процесів диференціації та інтеграції в сучасній системі національного права стало причиною закономірного збільшення комплексних галузей права та міжгалузевих інститутів. Окрім того, системі права властиві стабільність і динамічність її несучого ядра -- структури елементів. Збереження основного каркасу профілюючих галузей права не виключає постійної ротації її вторинних елементів, які змінюються як за якісними, так і за кількісними показниками: окремі галузі втрачають своє самостійне значення (колгоспне право), натомість утворюються нові галузі права (екологічне право), підгалузі права трансформуються в самостійні галузі права (господарське право), з'являються нові комплексні утворення в рамках системи права.

Вирішення поставлених питань має не тільки важливе загальнотеоретичне, а й практично-прикладне значення щодо проблем вдосконалення національної системи законодавства, оскільки законодавча діяльність потребує всебічно розвинутої фундаментальної теорії системи права, яка б дозволила уникнути недоліків та прорахунків у чинному законодавстві.

Мета роботи: Особливо важливим видається дослідження теоретичних проблем системи конституційного права України, яка, будучи елементом національної правової системи, має об'єктивний вплив на конституційне законодавство.

Дослідження системи конституційного права України значною мірою перебуває під впливом доктрини системи радянського соціалістичного права, досліджень загальної теорії права щодо системи права та її складових елементів, а останнім часом -- і під впливом положень зарубіжної правової науки щодо розмежування системи права на приватну та публічну, матеріальну та процесуальну підсистеми. На практиці маємо модель визначення системи конституційного права України, в основі якої лежить поняття системи права, прийнятого в теорії держави і права із зазначенням, що конституційне право є галуззю публічного права. Ця модель свідчить на користь єдності права, але не завжди дозволяє ідентифікувати конституційне право в системі інших галузей права.

Тому у роботі необхідно розглянути фактори, які виділяють конституційне право від інших галузей права та попитатися вирішити проблеми, які стоять перед галуззю.

Метод дослідження: Проведення бібліографічного пошуку, робота з літературою та нормативними документами і актами.

1. СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Система конституційного права -- є системою інститутів і норм конституційного права. Це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права -- це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела -- Конституції України. Це своєрідний каркас, який складає основу конституційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них -- державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.

Державознавці радянського періоду приділяли досить багато уваги питанням системи конституційного права. В період радянського конституціоналізму, який, проте, мав яскраво виражений «державний характер», систематизація конституційно-правових норм, розташування конституційно-правових інститутів будувались, як правило, за схемою:

1) суспільний устрій;

2) державний устрій;

3) органи державної влади;

4) органи державного управління, суду і прокуратури;

5) основні права та обов'язки особи;

6) виборча система.

Такої схеми притримувались практично всі радянські державознавці.

Найбільш показовим тут є п. 5 -- місце інституту основних прав і свобод особи, що цілком відповідало становищу особи в радянській державі, яка стояла над особою, пригнічувала і знеособлювала її.

Конституційне право України орієнтоване на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України -- основного джерела конституційного права України.

До речі, тривалий час дискутується проблема співвідношення системи Конституції і системи галузі конституційного права. Обидві тісно пов'язані, єдині в своїй основі, однак не тотожні, адже кожній з них притаманні свої критерії побудови та обсяг.

Система конституційного права -- конструкція суб'єктивна, результат певної розумної діяльності людей. Система Конституції є менш суб'єктивним явищем, її основи об'єктивно зумовлені історією, досвідом.

Неоднаковий характер розміщення інститутів Конституції та галузі права. Так, інститути конституційно-правової відповідальності виконавчої влади, "розкидані" по всьому тексту Конституції, є ні чим іншим, як інститутами галузі права.

Розміщення інститутів і норм, їх структуризація зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками, системоутворюючими факторами, головними з яких є процес формування демократичної правової держави, предмет правового регулювання, момент зацікавленості в регулюванні тих чи інших спеціальних відносин на конституційному рівні, рівень розвитку соціальних цінностей тощо.

Конституційне право як елемент національної системи права має внутрішньосистемну, структурно-функціональну природу. Як і будь-яка галузь права конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин. Такі норми, зазначає А. Нашіц, -- не просто існують, а обов'язково взаємопов'язані, співвідносяться. Нормальне функціонування системи значно залежить від того, наскільки гармонійно узгоджуються приписи, що володіють вищою юридичною силою, з приписами, які займають нижчі ступені ієрархії норм.

На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем. Серед них найважливіші такі:

-- взаємозв'язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи;

-- багатоелементність, структурованість системи, якщо під структурою розуміти спосіб зв'язку елементів в єдине ціле;

-- наявність системоутворюючих факторів;

-- зв'язок із зовнішнім середовищем, яке "живить" систему, наповнює її реальним змістом, забезпечує прогресивний поступ такої системи;

-- ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв'язків між ними;

-- наявність головного центру системи, який інтегрує, єднає всі її ланки, визначає принципи та закономірності її побудови;

-- достатня автономність функціонування "низових" елементів системи, які не можуть бути занадто пригнічені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.

Для будь-якої системи характерні не тільки зовнішні, а й внутрішні системоутворюючі фактори, серед яких визначальними є: генетичні, субординаційні, координаційні (взаємодії), управлінські .

Первинними елементами системи конституційного права є норми. Система галузі, власне, і є сукупністю таких норм, але ці норми не існують як «вільні елементи», а об'єднуються в певні групи за своєю функціональною спрямованістю для того, щоб регулювати певні конкретно визначені сфери суспільних відносин, які в сукупності є предметом галузі. За родовою ознакою такі групи норм називаються інститутами. Ці інститути є неоднорідними за своїм значенням. Зокрема. В.Лучин відповідно до структурно-функціональних критеріїв розрізняє генеральні інститути, основні інститути, субінститути та одноелементні інститути , С.Поленіна вирізняє особливу групу інститутів, так званих міжгалузевих функціональних і міжгалузевих «прикордонних» інститутів , до того ж інститути конституційного права утворюють і більш складні елементи системи конституційного права -- підгалузі права (виборче право).

Диференціація інститутів існує і в конституційному праві України. Відповідно до структурно-функціональної спрямованості можна виділити підгалузі права (парламентське право), генеральні інститути (інститут основ конституційного ладу України), основні інститути (інститут громадянства), субінститути (інститут депутатського запиту), одноелементні інститути (інститут Державного Гімну України), а також комплексні міжгалузеві інститути (інститут передвиборної агітації).

Галузь конституційного права наділена і ознаками системності, оскільки є множиною елементів, які через свої зв'язки, взаємовідносини, взаємодію та цілісність утворюють органічну систему, якій властиве співвідношення між структурою в цілому і елементами. Кожен елемент системи конституційного права має свої внутрішньогалузеві чи міжгалузеві функції, що є складовими ефективної праворегулюючої діяльності галузі в цілому. Функціональна «конфронтація» між елементами системи конституційного права порушує її гармонійність. На практиці це особливо яскраво проявляється у вигляді внутрішньогалузевих колізій в конституційному законодавстві. Принциповий характер зазначених колізій може стати причиною бездіяльності окремих інститутів конституційного права.

Конституційне право -- відкрита система, яка постійно втягує в орбіту свого регулювання нові елементи, звільняючись від "спрацьованих", "віджилих" елементів. Цим забезпечується стабільність системи

2. ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1 Поняття і зміст джерел конституційного права

Джерело права -- це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворює право (як волю) в об'єктивовану реальність. Право як об'єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття "джерело права" і "форма вираження права"). Без такої об'єктивації державна воля народу не може стати матеріальною рушійною силою, яка творить право. Творення права -- явище надзвичайно складне і багатогранне. В одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших -- в письмових актах -- документах. Світова практика знає чимало джерел права. Це -- акти-документи, традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права (відповідно -- систему джерел галузі права). Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел. Важливе значення має вирішення питань про характер, зміст, генезис (походження) та особливості джерел конституційного права України.

Розуміння джерел конституційного права, як зазначив відомий французький правник-конституціоналіст М. Прело, не є повним, якщо воно ґрунтується лише на вивченні його сучасного стану. Потрібно звертатись також до минулого.

Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам'ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати IV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.

По-різному оцінюють генезис конституційного права і його норм представники різних правничих шкіл, серед яких ряд українських науковців -- С. Шелухін, Н. Палієнко, С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Малицький.

Так, представник історичної школи Н. Палієнко вважав, що конституційне право виникає і розвивається завдяки об'єктивній внутрішній необхідності і в своїй основі опирається на народну свідомість, народний дух, притаманний кожній нації з моменту появи її на історичній сцені¹. Конституція, стверджує С. Шелухін, виходить з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, прагнень й ідеалів народу. Норми права, таким чином, є похідними від звичаїв і традицій. Ось чому до законодавця ставиться цілий ряд вимог. Акти законодавства, правотворення є лише констатацією дійсного стану речей. Законодавець має досконало знати історію свого народу, його традиції, звичаї, сподівання та ідеали, міжнародні зв'язки. Лише опираючись на них можна творити реально діюче конституційне право, яке має стати серцевиною національного права.

Представники позитивістської школи права вважають, що джерелом норм конституційного права є позитивне (прийняте державою, писане) право, яке встановлюється і примусово захищається державою. Будь-яка норма права, як стверджував родоначальник позитивізму Р. Ієрінг², є відображенням, втіленням боротьби різноманітних потреб та інтересів у суспільстві. Конституційне право, відповідно до цього тлумачення, -- це захищений державою інтерес, результат перемоги сильнішого інтересу чи продукт компромісу різних інтересів. Б. Чичерін, російський політичний діяч і науковець, вважав, що джерелом конституційно-правових норм є держава, саме вона творить право, забезпечує розумне співвідношення незалежних воль суб'єктів суспільних відносин. Іншими словами, держава -- всемогутній феномен: вона виникає поза правом, є його джерелом і ніяким чином не зв'язана з правом.

Цілком очевидно, що ідеї позитивістської школи були взяті на озброєння радянським конституціоналізмом, причому особливий акцент робився на таких постулатах, як класова боротьба, фетишизація держави, диктатура пролетаріату. Вважалось, що тільки держава творить і реалізує конституційне право, причому таке право має обов'язково бути писаним. З огляду на це принципово заперечувалась можливість існування (використання) конституційно-правових звичаїв, договорів, прецедентів, судових звичаїв. В науці конституційного права було поширено твердження, що його норми -- це результат правотворчості держави, що всі вони є державними приписами, які встановлюються і охороняються державою, що воля держави складає їх зміст. Тому ніякої мови не могло бути про безпосередню правотворчість народу, про акти референдуму, конституційно-правовий договір як джерела конституційного права. З іншого боку, акцент на безмежній могутності держави об'єктивно обумовлював факт незадовільного закріплення статусу особи, її взаємовідносин з державою, вузькість і обмеженість її конституційних прав.

Безперечно, роль держави (особливо в сучасних умовах) у творенні й реалізації конституційного права не можна ні применшувати, ні перебільшувати. Головне тут -- дотримання "міри".

З точки зору соціологічних теорій права, конституційне право є наслідком певних соціальних зв'язків (станів): генезисом конституційних норм є різноманітні соціальні інститути як автономні соціальні утворення; природу конституційних норм треба виводити з "соціальної солідарності людей" (Л. Дюгі).

Марксистсько-ленінська концепція конституційного права ґрунтувалась на безапеляційному твердженні, що право -- це вираження волі пануючого класу, яка піднята до закону і визначається матеріальними умовами існування цього класу, а державне право -- це знаряддя пануючого класу, засіб втілення в життя політики сили, реалізація гасла: "Боротьбою здобувається право".

Представники політологічної школи права вважають, що право, в т. ч. конституційне, є засобом політичного регулювання суспільного життя, важливим інструментом здійснення політики (закон є політична міра, є політика). Це стосується, насамперед, конституції, яка розцінюється ними як явище політичне, засіб політичного керівництва суспільством. Англійський політолог П. Бромхед зазначав: "Конституція становить собою звід правових норм і звичаїв, які визначають і регулюють політичні відносини", виступає одним з аспектів політичної системи, яка є більш широким поняттям.

Таким чином, визначити і систематизувати усі витоки конституційного права досить непросто, розглянуті нами теорії свідчать: в кожній із них є своє раціональне зерно.

Спільною для всіх шкіл (теорій) є проблема інтересу. Суспільство пронизане, наповнене інтересами різноманітних соціальних груп, узгодження і реалізація яких є змістом життєдіяльності суспільства. Це досягається різноманітними засобами й методами, в тому числі примусовими, оскільки далеко не всі інтереси можуть бути узгоджені добровільним чином. Треба визнати, що такі методи мають право на життя, однак домінуючими, всеосяжними вони бути не можуть, бо це спричинить нестабільність в державі, виникнення соціальних конфліктів. Треба шукати компроміс, консенсус, тим більше, що правова норма -- це погоджений інтерес, результат компромісу. 1 роль держави, а відтак і конституційного права, в цьому процесі незаперечна, право формалізує результати, формулює їх у вигляді відповідних норм.

Соціальна злагода, соціальний консенсус -- мета і ціль молодого українського суспільства; це відповідає ментальності українського народу, його прагненню зберігати територіальну цілісність і єдність, його намаганням уникнути силового вирішення соціальних конфліктів, його ставленню до інтересів некорінних національностей. Все це має стати основою конституційного права України, головне соціальне призначення якого -- реалізація ідеї соціальної злагоди.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя -- надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відносини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади. Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. 1 це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш "політизована" галузь національної системи права.

Об'єктом конституційного права є політика, яку, звичайно, розглядають як відносини класів і соціальних груп щодо державної влади. Основним змістом політики, як вже зазначалося, є здійснення влади. Акти, в яких акумулюються політичні рішення, що приймаються в процесі здійснення влади, мають виняткове, принципове значення. Вони є предметом спеціальної уваги законодавця, їм притаманний особливий механізм реалізації, особливий характер відповідальності суб'єктів конституційно-правових відносин. Конституційно-правова відповідальність є різновидом політико-правової відповідальності.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер. Проблема вольового наповнення джерел конституційного права має неабияке значення для теорії і практики. Державна воля, яка матеріалізується в правових актах, -- надзвичайно складне соціальне явище. Тут переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші фактори. Воля -- це елемент психіки, одна з найважливіших її функцій.

Психологічний аспект джерел конституційного права має особливе значення. За допомогою таких джерел воля та інтереси суб'єктів конституційного права стають загальнообов'язковими, стають законом, який в подальшому визначає волю й поведінку вже інших суб'єктів.

Втілити волю в закон -- це означає надати конкретній волі загальнообов'язкового характеру у правовому акті, який, в разі потреби, охороняється силою держави. Тут воля переплітається з владою: воля не має соціальної ваги, якщо її реалізація не забезпечується владою, яка при потребі може застосувати примус. У той же час треба мати на увазі, що не можна звести сутність влади до примусу, до насильства.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини -- відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Це, між іншим, характерно й для інших галузей права, але для конституційного права така комплексність має особливе значення. Конституційне право не має "паралельної" галузі, як це властиво для цивільного та кримінального права. Цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне право -- цілком самостійні галузі національної правової системи. В конституційному праві і матеріальні, і процесуальні норми об'єднуються в одному акті, що обумовлено, насамперед, вимогами законодавчої техніки. Співвідношення матеріальних та процесуальних норм в джерелах конституційного права не однакове. В одних випадках в актах переважають норми матеріального права, які закріплюють здебільшого правовий статус державних органів і їх компетенцію. Це, так би мовити, статичний бік державно-правового становища суб'єктів конституційного права.

В інших випадках завданням актів є встановлення процедурні (порядку) діяльності державних органів. Типовими у цьому відношенні є різноманітні регламенти, які детально впорядковують процедуру діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України.

Впорядковування процедур -- важлива умова ефективної роботи державних органів, дотримання ними законності і правопорядку. В більшості випадків законодавець цю проблему вирішує досить просто: в одному документі він об'єднує матеріальні і процесуальні норми (причому співвідношення їх, як правило, складається на користь матеріальних норм). В деяких випадках процесуальні норми об'єднуються в один структурний підрозділ правового акта. Так, наприклад, в Законі про громадянство України в редакції від 16 квітня 1997 р. процесуальні норми зосереджені в основному в розділах 6 ("Порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства України") і 8 ("Оскарження рішень з питань громадянства"). Такий спосіб організації правового матеріалу не є випадковим. Очевидно, немає рації видавати окремий акт, який реалізував би процедури, пов'язані з набуттям чи втратою громадянства України.

І нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела (наприклад, відносини власності), політичні (програми і платформи діяльності політичних партій, інші документи політичного характеру), соціальні (соціальна діяльність класів, соціальних груп, громадських об'єднань), соціально-психологічні (різноманітні психологічні установки, мораль).

2.2 Види джерел конституційного права

У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють складну як за структурою, так і за" змістом динамічну систему, елементами якої є акти, що містять конституційно-правові норми. Множинність конституційних відносин та різноманітність їх об'єктів обумовлюють різні види правових приписів, а відтак -- різноманітність видів джерел конституційного права. Це зобов'язує законодавця дбати про форми вираження і способи інституціоналізації суспільних відносин, тобто про опосередкування цих відносин відповідними конституційно-правовими нормами. Ось чому у більшості випадків вибір законодавця визначений наперед. В законі гранично чітко вказана форма актів, які приймає той чи інший орган, а започатковує цей перелік найважливіший політико-правовий документ -- Конституція України.

Так, у відповідності зі ст. 91 Конституції, Верховна Рада України приймає закони України, постанови та інші акти. Така організована визначеність форм правотворчості й правозастосування має принципове значення: Верховна Рада зобов'язана приймати саме такі акти. Кожен із видів актів Верховної Ради має своє функціональне призначення, закріплює (регулює) певний вид суспільних відносин. Найважливіші із цих відносин регламентуються за допомогою законів, тобто актів нормативного характеру. Правозастосувальна діяльність знаходить своє опосередкування в актах-постановах, деклараціях, зверненнях, заявах. Практика знає випадки, коли Верховна Рада України приймала акти, яких немає у вказаному переліку. Так, 12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла застереження до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені України 8 грудня 1991 р. в Мінську, в якому вона визначила своє ставлення до цієї організації.

В Конституції України у ст. 106 е вказівка на те, що Президент України на основі і на визнання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження (ст. 117 Конституції України). Ст. 144 Конституції надає право органам місцевого самоврядування приймати рішення в межах повноважень, визначених законом.

Говорячи про згадані акти, треба мати на увазі, що не всі з них є джерелами конституційного права. Такими є ті з них, які містять норми конституційного права.

Класифікувати джерела конституційного права можна, наприклад, у залежності від способів правотворчості. У такому разі вони можуть поділятися на: акти референдумів; нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування; санкціоновані державою звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та ін. акти, які укладає Україна з ін. державами.

Закон у широкому розумінні -- це встановлені державою загальнообов'язкові правила. У власне юридичному значенні закон -- це нормативно-правовий акт,

прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

Найбільш загальний характер має класифікація законів за такою ознакою, як юридична сила. Ця класифікація включає чотири різновиди законів: основний закон (конституція), конституційний закон, органічний закон, звичайний закон.

Перше місце в цій ієрархії законів посідає конституція -- основний закон держави, акт вищої юридичної сили, головне джерело конституційного права.

Конституційний закон -- нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення в конституцію, приймається в особливому, ускладненому порядку, має таку ж юридичну силу, що й конституція.

Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію є доктрина про установчу і законодавчу влади. В порядку здійснення першої -- приймається конституція і поправки до неї, в порядку здійснення другої -- всі інші закони.

Органічний закон -- це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.

Такі закони приймаються з питань, передбачених конституцією (закони про громадянство, про конституційний суд тощо). Як правило, конституційні закони приймаються кваліфіковано більшістю голосів депутатів.

Звичайні закони -- є джерелами конституційного права, вони приймаються в порядку тієї ж законодавчої процедури, що й інші акти. Вони регулюють різноманітні види суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.

В законодавстві деяких країн -- Італії, Франції та ін. -- термін "конституційний закон" чи його синонім -- "органічний закон" зустрічається досить часто. Необхідність конституційного закону обумовлена не тільки предметом державного (конституційного) права, а й функціональними можливостями самої Конституції, яка регулює відповідні суспільні відносини лише певним чином. Вона має чітко окреслене коло правового регулювання. Межі такого регулювання не можна переступати, оскільки це загрожує перетворити Конституцію у звичайний закон і призведе до того, що вона стане надзвичайно громіздким і малоефективним політико-правовим документом. З огляду на це необхідність конституційних законів цілком очевидна. Такі закони є "малими" конституціями, яким належить особливе місце і значення в конституційній системі.

Які ж ті властивості та специфічні ознаки, що споріднюють конституційний закон з Конституцією і ставлять його над іншими, "звичайними" законами? Це, насамперед, предмет правового регулювання, яким є основоположні суспільні відносини, що визначають найголовніші соціально-економічні та політичні характеристики суспільства. Функція конституційного закону -- законодавче оформлення таких відносин у вигляді провідних державно-правових принципів та інститутів: інститут виборчої системи, громадянства, прав і свобод громадян тощо. Нерідко норми і принципи Конституції вплітаються в текст, що підтверджує органічну єдність цих законів з Конституцією. Про це свідчать, наприклад, статті Конституції, що практично без змін переносяться в тексти законів про громадянство, регламент тощо.

Комплексність -- одна з визначальних рис конституційного закону. До свого складу вони інкорпорують норми багатьох галузей права. Типовим у цьому відношенні є закон про громадянство України, який містить норми конституційного, цивільного, сімейного, міжнародного права. До речі, комплексність -- неодмінна умова формування і законодавчого закріплення відповідного інституту як складного політико-правового утворення. Звідси -- підвищений рівень процедурно-процесуального наповнення конституційного закону, оскільки однією з його функцій є створення необхідних процесуальних умов життєдіяльності матеріальних норм Конституції, особливо багато таких норм у регламентах, законах про вибори.

Конституційні закони відзначаються підвищеною стабільністю, що обумовлюється характером суспільних відносин, які ними регулюються. Серцевину цих відносин складають відносини повновладдя народу, які об'єктивно вимагають особливої сталості правової основи. Саме таку функцію покликані виконувати конституційні закони.

В юридичній літературі зроблена спроба віднайти найбільш вагомі риси юридичної природи конституційного закону. Вони такі: по-перше, це закони, які з огляду соціально-політичної важливості займають після Конституції особливе місце і утворюють відносно самостійний масив взаємозв'язаних актів; по-друге, це закони, що мають пріоритет перед звичайними законами; по-третє, ці закони мають чітко окреслену сферу регулювання; по-четверте, за змістом і функціональним призначенням вони мають комплексний характер з широкою сферою застосування; по-п'яте, для них характерна підвищена стабільність і триваліші строки дії; по-шосте, для них притаманна конкретно-регулятивна дія, тобто реалізація норм в конкретних правовідносинах.

Порядок прийняття, набрання чинності і зміни номінальних конституційних законів ускладнений щодо порядку прийняття, набрання чинності та зміни ординарних (звичайних, на які є лише посилання в Конституції без зазначення їх назви) законів, але спрощений по відношенню до порядку прийняття і набрання чинності органічних конституційних законів.

2.2.1 Акти Всеукраїнського референдуму

Закони України, як вже зазначаюсь, можуть бути прийняті народним голосуванням (всеукраїнським референдумом). Референдум -- це безпосереднє волевиявлення народу, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Відповідно до ст. І Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", референдум -- це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум -- особливий вид правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права виступає сам народ, минаючи представницькі та інші органи влади.

Санкціонуючи найважливіші загальнообов'язкові правові норми, народ підтверджує свою виняткову правомочність, вирішуючи безпосередньо будь-яке питання життєдіяльності країни. Це -- вираз державної волі народу, належності влади в державі саме народу. Народ -- носій влади, державного, народного і національного суверенітету. Референдум, нарешті, -- це свідчення зрілості суспільства, його громадян, показник демократизму інститутів суспільства й держави.

Юридична природа актів референдуму досить багата і різноманітна. Вони можуть бути нормативно-правовими чи індивідуально-правовими, тобто містити норми права або бути актами застосування права. Рішення, прийняті в порядку референдуму, мають найвищу юридичну силу, оскільки безпосереднє волевиявлення народу має виключати в майбутньому можливість зміни чи будь-якого коригування його державними органами або посадовими особами. Про це прямо говорить закон: закони, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані референдумом, а також рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю не менш як дві третини від загальної кількості народних депутатів з наступним його затвердженням на референдумі.

Іншими словами, акти референдуму володіють імунітетом, статусом "недоторканності": їх можна змінити чи скасувати лише референдумом. Закон або інше рішення, прийняті референдумом, вступають в силу з моменту їх опублікування, якщо в самому законі або рішенні не зазначений інший строк. Акти, прийняті референдумом, мають багато спільного з іншими актами і в той же час їм притаманні особливі ознаки, що відрізняють їх один від одного та від інших конституційно - правових актів.

Предметом референдуму може бути й скасування певного закону або окремих його положень. Законодавець також закріпив випадки, коли рішення можуть прийматись виключно референдумом. Це так званий імперативний (обов'язковий) референдум. Предметом такого референдуму є, відповідно до ст. 73 Конституції України, питання про зміну території України.

2.2.2 Акти конституційного суду України

Конституційний Суд України -- важлива ланка механізму правової охорони Основного Закону республіки. Конституційний Суд має досить широкі повноваження. Деякі його акти можуть містити конституційно-правові норми. Йдеться про ті рішення Конституційного Суду, які приймаються з питань невідповідності нормативно-правових актів, що містять норми конституційного права, Конституції і законам України. Такі рішення приймаються більшістю від загального складу суддів і є остаточними. Вони породжують певні юридичні наслідки: втрачають силу (стають не чинними) нормативно-правові акти (окремі їх положення) в разі їх невідповідності Конституції і законам.

Рішенням Конституційного Суду властива особлива юридична сила, оскільки вони стосуються конкретних нормативно-правових актів чи окремих їх положень. У зв'язку з цим виникає ряд питань щодо юридичної сили актів Конституційного Суду, тривалості їх дії, нормативності та інших елементів їх юридичної природи.

2.2.3 Нормативно - правові акти кабінету міністрів України

Кількість актів Кабінету Міністрів, які є джерелом конституційного права, досить незначна. Це й зрозуміло: переважна більшість постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів стосується його виконавчої діяльності, що регламентується переважно нормами адміністративного права. В той же час трапляються акти, які містять норми конституційного права. Таким, наприклад, є "Положення про порядок легалізації об'єднань громадян", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 140.

Референдум -- особливий вид правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права виступає сам народ, минаючи представницькі та інші органи влади.

Санкціонуючи найважливіші загальнообов'язкові правові норми, народ підтверджує свою виняткову правомочність, вирішуючи безпосередньо будь-яке питання життєдіяльності країни. Це -- вираз державної волі народу, належності влади в державі саме народу. Народ -- носій влади, державного, народного і національного суверенітету. Референдум, нарешті, -- це свідчення зрілості суспільства, його громадян, показник демократизму інститутів суспільства й держави.

Юридична природа актів референдуму досить багата і різноманітна. Вони можуть бути нормативно-правовими чи індивідуально-правовими, тобто містити норми права або бути актами застосування права. Рішення, прийняті в порядку референдуму, мають найвищу юридичну силу, оскільки безпосереднє волевиявлення народу має виключати в майбутньому можливість зміни чи будь-якого коригування його державними органами або посадовими особами. Про це прямо говорить закон: закони, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані референдумом, а також рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю не менш як дві третини від загальної кількості народних депутатів з наступним його затвердженням на референдумі.

Іншими словами, акти референдуму володіють імунітетом, статусом "недоторканності": їх можна змінити чи скасувати лише референдумом. Закон або інше рішення, прийняті референдумом, вступають в силу з моменту їх опублікування, якщо в самому законі або рішенні не зазначений інший строк.

Акти, прийняті референдумом, мають багато спільного з іншими актами і в той же час їм притаманні особливі ознаки, що відрізняють їх один від одного та від інших конституційно - правових актів.

Предметом референдуму може бути й скасування певного закону або окремих його положень. Законодавець також закріпив випадки, коли рішення можуть прийматись виключно референдумом. Це так званий імперативний (обов'язковий) референдум.

Предметом такого референдуму є, відповідно до ст. 73 Конституції України, питання про зміну території України.

2.2.4 Нормативно - правові акти президента України

Переважна більшість указів Президента є індивідуально-правовими, тобто такими, які не містять правових норм. В той же час практика знає немало указів Президента нормативно-правового характеру, що цілком узгоджується з його конституційним статусом. Типовими в цьому відношенні є Указ Президента "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 р. їх нормативно-правовий характер не викликає сумніву: вони не персоніфіковані, розраховані на неодноразове застосування, мають універсальний характер дії.

2.3 Юридична природа джерел конституційного права

Істотною характеристикою джерел конституційного права є їхня юридична природа, елементами якої виступають:

-- нормативність актів;

-- юридична сила;

-- форма і структура;

-- дія актів у часі, просторі та за колом осіб;

-- засоби забезпечення реалізації актів. Найбільш істотним елементом юридичної природи джерел конституційного права є їхня нормативність. Існують формальні ознаки визначення нормативності, головними з яких є неперсоніфікованість (безособовість, тобто невизначене коло осіб) і багаторазова дія актів (незалежно від того, були вони застосовані до конкретних життєвих ситуацій чи ні). Цим нормативні акти відрізняються від актів застосування права, які стосуються конкретно вказаних фізичних чи юридичних осіб.

Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційного права є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення правових актів, їх місце в ієрархії конституційно-правових актів. Іншими словами: чим вище місце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична сила. Природно, найвищу юридичну силу має Конституція України, яка стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системи актів. Таким чином, визначити юридичну силу акта -- значить встановити його місце в системі джерел конституційного права, його співвідношення з актами вище - і нижчестоящих органів. Інколи безпідставно вважають, що юридична сила -- це міра (ступінь) обов'язковості правового акта, тобто чим вище його місце в системі актів, тим він обов'язковіший. Однак таке уявлення хибне, юридичне некоректне: всі правові акти, незалежно від їх "рангу", однаково обов'язкові. З огляду цього Конституція України і рішення сільської ради обов'язкові однаково. Іншими словами, юридична сила джерел конституційного права визначається не територією і колом осіб, на які поширюється дія цього акта, не важливістю і мірою обов'язковості, а місцем у системі джерел конституційного права. Юридична сила джерел конституційного права тісно пов'язана з проблемою законності і правопорядку, забезпеченням верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності республіки на шляху її поступу до правової держави. Характеристика джерел конституційного права не може бути достатньою без вказівок на їх дію в часі, просторі і за колом осіб.

Акти конституційного права діють в певних, встановлених законодавством межах. Ці межі окреслені в часі, просторі і за колом осіб, що має неабияке теоретичне і практичне значення. Тут важливими є такі питання, як надання актам юридичної сили, визначення кола суб'єктів, на які поширюються їх дії, встановлення територіально-часових меж їх впливу, надання зворотної сили, призупинення, скасування, обґрунтованість і законність. До речі, останні питання вирішені законодавцем не досить чітко й повно, хоч про це йдеться і в Конституції, і в інших документах. Основне правило щодо законності таке: органи держави, її посадові особи приймають акти в межах своїх повноважень. Вихід за ці повноваження є порушенням закону, що призводить до необхідності скасувати чи призупинити дефектний акт. Важлива роль у цьому належить іншим документам, серед яких -- Закон України про порядок опублікування і вступу в силу законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою України. Прийняті Верховною Радою України.

ВИСНОВКИ

Складна ситуація залишається в галузі конституційного законодавства. Безперечно, прийняття Конституції України стаю значним поступом у розвитку системи конституційного законодавства. До того ж конституційне законодавство є найбільш розвинутою галуззю національного законодавства -- в Україні діє 65'І законів, що регулюють конституційно-правові відносини, тоді як бюджетно-фінансові відносини врегульовані 230 законами, сімейні відносини -- 5 законами. Але чи є наведені показники ознакою досконалості, стабільності та системності конституційного законодавства.

Кількість нормативно-правових актів, що регулюють певний вид суспільних відносин, не завжди свідчить на користь якості регулювання правовідносин. Прикладом є те. що на сьогодні в Україні недостатньо врегульованими залишаються відносини, пов'язані з безпосередньою реалізацією народного суверенітету. Зокрема, не дістала належного правового регулювання така пріоритетна форма безпосередньої демократії, як референдуми.

Недосконалість системи конституційного законодавства в тій чи іншій мірі позначилася на всій системі національного законодавства в силу тих обставин, що конституційне право як галузь права має подвійне навантаження: з одного боку, -- регулює певний вид суспільних відносин, а з іншого, -- є системоутворюючим чинником для всієї системи законодавства. Видається, що однією з причин цього явища є малодослідженість загальнотеоретичних проблем конституційного права, які зумовлюються характером цієї галузі.

Юридичний режим галузі конституційного права визначається особливим колом суб'єктів та специфікою їх правосуб'єктності, особливим видом правової відповідальності, яка характеризується відсутністю правових санкцій, а в разі їх існування -- політичним характером таких санкцій, наявністю спеціальних внутрішньогалузевих принципів та положень, що характерні виключно для конституційного права. Окрім того, сутність галузі конституційного права розкривається й в притаманних їй ознаках структурованості та системності. Структурованість галузі конституційного права проявляється в наявності нормативно-правових утворень (елементів галузі), які охоплюють усі конституційно - правові норми в межах галузі.

ЛІТЕРАТУРА

1 Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України.-1996.- №30.-Ст.141.

2 Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22.06.2000 // Відомості Верховної Ради України.-2000.-№40- Ст.338.

3 Про утворення місцевої міліції : Указ Президента України №29/2001 від 22 січня 2001 року // Урядовий кур”єр.-2001.-25 січня.-№14.

4 Положення про МВС України : Указ Президента України №1138/2000 від 17 жовтня 2000 року // Електронна система ”Нормативні акти України” Підсистема: upr2.- U1138.

5 Положення про державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ : Постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 №615 // Офісний вісник України.-1998.-Ст.1394.

6 Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності органів попереднього слідства в системі МВС України :Наказ МВС України від 25 листопада 1992р. №745.

7 Андресюк Б.П. Місцеве самоврядування в сучасній Україні. -- К., 1997.

8 Ґонтар Т.М., Шепетюк В.Д. Вивчаємо Конституцію України: Навч. метод, посібник. -- Тернопіль, 1996.

9 Біленчук П.Д., Кампо В.М. Основи Конституційного права України: Навч.-метод. матеріал. -- К., 1997.

10 Зварич Р. Наш основний Закон // Демократичні зошити. -- 1997. -- № 5.

11 Коментар до Конституції України. -- 2-ге вид. -- К., 1998.

12 Комітети -- основа діяльності законодавчих органів влади. -- К.: Заповіт, 1997.

13 Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілко. -- К.: Наук, думка, 1999.

14 Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України: Курс лекцій. -- К.: Вентурі, 1995.

15 Молдаван В.В., Мелащенко В.Ф. Конституційне право: Опорні конспекти: Словник-довідник. -- К.: Юмана, 1996

16 Нова Конституція України: Огляд і коментарі. -- К.: Наук, думка, 1996.

17 Нор В., Стецюк П. Конституція -- основний закон України в запитаннях і відповідях: Навч. посіб. -- Львів; К.: Кальварія-Абрис, 1996.

18 Основи конституційного права України: Підручник / За ред. В.В. Копейчикова. -- К.: Юрінком, 1997.

19 Свєтова С. Практика парламентаризму: Посібник. -- К.: Заповіт, 1997.

20 Шаповал В. Основний закон держави // Віче. -- 1996. -- № 2.

21 Шаповал В. Перспективи розвитку конституційного права в Україні // Право України. -- 1996. -- № 9.

22 Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.А. Конституційний Суд України. -- К., 1997.