Повноваження та місце глави держави в механізмі здійснення державної влади

Криворізький факультет Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ

кафедра загально - правових дисциплін

Контрольна робота

з курсу ,, Державне право зарубіжних країн,,

Тема. Глава держави. Повноваження та його місце в механізмі здійснення державної влади

Виконала: студентка

заочної форми навчання

за спеціальністю

,, Правознавство ,,

групи ПЗ-2006/1

Сеус Н. С.

м. Кривий Ріг

2008 р.

План

Вступ.

1. Глава держави

2. Повноваження та місце глави держави в механізмі здійснення державної влади

3. Повноваження Президента при президентській, напівпрезидентській та парламентській республіках

Висновки

Література

Вступ

Одним з головних напрямів становлення та розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави є визначення ролі і місця Президента України у механізмі здійснення державної влади.

Глава держави - це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами.

Правовий статус глави держави і його реальна роль в процесі здійснення влади залежить від форми правління і характеру державного режиму. В країнах, де глава держави наділений одночасно широкою представницькою владою, він здійснює реальне керівництво державними справами, формує політичний курс і забезпечує його втілення в життя.

Термін „глава держави” не дає можливості з належним ступенем точності охарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки, на відміну, наприклад, від парламенту, який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом, глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями.

1. Глава держави

Глава держави - це особа, яка займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює функції представництва самої держави в цілому.

Статус монарха характеризується насамперед тим, що він владрює за власним правом. Його влада є непохідною від волевиявлення іншого державного органу або виборчого корпусу. Монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як глави держави або як формального глави виконавчої влади. Він діє за порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Він не може бути звинувачений за порушення норм права і є непідсудним. Посягання на його особу відноситься до тяжких злочинів.

Порядок престолонаслідування визначається конституціями. В країнах з парламентарно-монархічною формою правління прийняті три системи престолонаслідуваня: салічна (Бельгія, Норвегія, Японія), кастильська (Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція), австрійська (Нідерланди).

За салічною системою наслідування престолу здійснюється чоловіками за правом первородства. Кастильська система віддає перевагу чоловікам, хоч визнає право престолонаслідування і за жінками. Австрійська система зумовлює наявність такого права у жінок в тому випадку, коли відсутні законні претенденти на престол у чоловічої статі.

На відміну від монарха, главу держави в республіці - президента - обирають. У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською формою правління главу держави обирають шляхом проведення загальних виборів, які мають прямий характер.

Громадяни США обирають безпосередньо так званих вибірників. Вибірники утворюють колегію, яка обирає президента. Кожний штат США має у колегії вибірників стільки місць, скільки від нього обирається конгресменів і сенаторів. Політичні партії висувають у кожному штаті свій список вибірників, який має підтримати відповідного кандидата у президенти. Громадяни, голосуючи за одного з кандидатів у президенти, фактично голосують за увесь список вибірників, що підтримують його і кандидата у віце-президенти. Список вибірників, за який було подано найбільшу кількість голосів у конкретному штаті, вважається обраним. Зі штатів завірені результати голосування вибірників надсилаються голові сенату федерального конгресу, який оголошує їх на спільному засіданні палати. Після цього проводиться офіційне підрахування всіх голосів вибірників. Обраним вважається той кандидат у президенти, хто одержав абсолютну більшість голосів вибірників.

У парламентарних республіках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборів, які звичайно мають багатоступінчастий характер. Для обрання президента парламеном або спеціальною колегією в першому турі голосуванні потрібна кваліфікована (2/3 або 3/5) більшість їх складу, а за її відсутністю - абсолютна більшість у другому чи подальших турах. Для обрання на пост президента встановлюється віковий ценз. Строк повноважень президентів встановлюється від 4 до 7 років.

Пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи, що його займала. Достроково вакантним цей пост може стати внаслідок смерті, недієздатності або добровільної відставки президента, а також усунення його з поста через притягнення до відповідальності в порядку імпічменту.

2. Повноваження та місце глави держави в механізмі здійснення державної влади

Президент є главою держави в країнах із республіканською формою правління. Він є носієм верховної державної влади і вищим представником держави у її відносинах із іншими країнами.

В Україні пост Президента було введено через рік після прийняття Декларації про державний суверенітет і майже незабаром після схвалення Верховною Радою Концепції нової Конституції України. За Законом “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР” від 5-го липня 1991 р., яким тогочасна Конституція була доповнена главою 12 “Президент Української РСР”, Президента було визнано найвищою посадовою особою української держави і главою виконавчої влади.

Статус Президента, йього повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначається передусім конституційними нормами. Введення конституційного інституту Президенства було пов`язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності. Перший Президент незалежної України був обраний всенародно 1 грудня 1991 р. Одночасно із проведенням всенародного Референдуму, що підтвердив Постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. про проголошення України незалежною суверенною державою.

За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Пізнішими змінами до Конституції України Президент визначався за статусом як глава держави та глава виконавчої влади. Цей статус було підтверджено Конституційним договором 1995 р. За чинною Конституцією:

“Президент є главою держави і виступає від її імені”. А вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Заміна статусусу Президента як найвищої особи держави на статус глави держави має принципове значення. Адже глава держави уособлює державу в цілому. Якщо інші державні структури виконують в державному механізмі певні функції - законодавствують, управляють, здійснюють правосуддя, то Президент репрезентує державу вцілому як в середині країни, так і за рубежем.

Визначення Президента виключно як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень по відношенню до інших органів, що входять до всіх гілок державної влади. Конституцією передбачено виконання Президентом - більше тридцяти важливих функцій. Наприклад, як гарант дотримання Конституції Президент може скасовувати акти Кабінету Міністрів та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. У зазначених Конституцією випадках (якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися) Президент припиняє повноваження Верховної Ради України. В свою чергу Верховна Рада має право на усунення Президента з посади в порядку процедури імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Таким чином Конституція України містить багато суттєвих положень відносно посади Президента України, його повноважень, взаємовідносин з іншими органами влади та посадовими особами. Важливо також зазначити, що в Конституції передбачено процедуру так званої “контрасигнатури”, коли укази і розпорядження Президента набувають чинності лише з моменту підписання їх відповідними посадовими особами виконавчої влади. Такий порядок досить поширений у сучасному світі.

Як глава держави Президент має постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрямки політики держави, про чергові завдання які поступають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює , що Президент “звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України”.

Запровадження в Україні інституту президентства відбувалось одночасно з виданням закону про вибори Президента. Цей закон врегулював весь спектр питань, пов`язаний з виборами Президента. Зокрема в ньому були визначені вимоги, що ставляться до кандидата у Президенти, принципи участі громадян у виборах, організація і проведення виборів, підрахунок голосів після виборів тощо. В україні Президент обирається строком на 5 років. Одна і та сама особа не може бути Президентом більш ніж два строки підряд. Хоча буквальне тлумачення Конституції (стаття 103, частина 3) дає підстави стверджувати, що особа, яка була обрана Президентом України і двічи підряд обіймала цю посаду, може і в третє балотуватись на цей пост за умов, якщо між її попередньою легіслатурою і цими виборами хтось інший посідав пост Президента.

Аналіз конституційних повноважень Президента України, їх співвідношення з повноваженнями Верховної Ради, Кабінету Міністрів, інших державних органів свідчить, що Україну не можна віднести ні до парламентського, ні до президентського типу республік - це республіка змішаного типу, що є характерним для багатьох інших країн світу (Фінляндія, Казакхстан, Франція).

3. Повноваження Президента при президентській, напівпрезидентській та парламентській республіках

Інститут президенства був заснований в США. Творці американської Конституції створили сильну, одноособову президентську владу, сполучивши в одній особі повноваження і глави держави і глави уряду. Одночасно, для того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої влади в режим особистої влади, попередити виникнення диктатури і свавілля, “батьки - засновники” закріпили принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, доповнили йього системою взаємних “стримань і противаг” цих влад по відношенню одна до одної.

За американською моделлю президентського правління президент має широкі і різноманітні повноваження, Але він діє лише в межах федеральної виконавчої влади, і в силу конституційного розподілу влад не може одноособово керувати усім державним апаратом. Його повноправними партнерами і “противагами” виступають незалежний від президента Конгрес та і не менш незалежний Верховний суд. При всій силі своєї влади, помноженої на особисту активність ні один президент США не був спроможний досягти якихось значних змін у внутрішній і зовнішній політиці американської держави без підтримки вищого законодавчого органу країни. Політична система США дає можливість президенту зосередити в своїх руках велику владу лише при одній умові - йього повинна підтримувати більшість членів Конгресу. В такій тісній залежності президентської політики від позиції і дій парламенту - одна з найважливіших відмінностей американської моделі президентства від авторитарних моделей президентської влади.

Американська модель президенства не допускає виникнення двовладдя в политичній системі, стану коли президент проводить свою політику, а Конгресс здійснює свій курс. Система розподілу і балансу влад навіть за умов, коли президент представляє одну партію, а більшість Конгресу підтримує опозиційну партію, забезпечує єдність державної політики.

Президентська модель США по багатьох своїх атрибутах була впроваджена в інших країнах Латинської Америки. Там так само Конституційно затверджена республіканська форма правління, президент суміщає функції глави держави і глави уряду, законодавча влада представлена Конгресом, а судова - Верховним судом. Але в той же час латиноамериканська модель президентства значно відрізняється від американської.

Насамперед в латиноамериканських країнах інститут президенства явно домінує над усіма іншими, а парламенти цих країн не мають того контроля над виконавчою владою, яку має Конгрес США. Навідміну від президента США латиноамериканські глави держав за особистим розсудом формують свої урядові кабінети, і затвердження парламентом президентських призначень на урядові посади в конституціях цих країн не передбачено. Не дивлячись на те, що декілька латино - американських держав проголосили себе федераціями, президенти в таких країнах мають узаконену можливість здійснювати так звані інтервенції у справи суб`єктів федерації, аж до зміщення губернаторів штатів, чого не вправі робити президент США. Значно більше влади у латиноамериканських президентів у сфері економічної політики держави. Це зумовлено тим, для багатьох латиноамериканських країн характерна наявність великої кількості державних компаній, які знаходяться під прямим контролем урядовців.

В багатьох країнах Азії та Африки також спостерігаємо наявність президентської моделі правління. Але Афро - азиатська модель відрізняється великим авторитаризмом, який нерідко приймає форми тоталітарного режиму. Президенти в більшості цих країн не лише об`єднують в своїх руках функції глави держави, а й водночас є лідерами правлячих партій. Сааме ці партії в багатьох африканських і азиатських країнах є або єдиними, або пануючими в політичному житті цих країн, що дає можливість президентові формувати з числа свої сторонників не лише уряд і місцеві органи влади, але й парламент. Сам парламент в багатьох афро-азиатських країнах посуті не грає самостійної ролі та фактично не має реальних законодавчих повноважень. Внаслідок цього парламент не тільки не може бути противагою президентській владі, але й покірливо підтримує всі президентські рішення, оформлюючи їх у вигляді законів.

Уряд в афро-азиатській моделі президенства не має самостійності в своїх діях, хоча в бігатьох країнах Азії та Африки разом з посадою президента існує і посада прем`єр-міністра. Прем`єр назначається президентом із числа довірених йьому осіб і відповідальний тільки йому, а не парламенту. І прем`єр, і будь-який інший чиновник може бути усунений президентом з посади. Судова влада також залежить від президента, який особисто призначає суд`їв і контролює їх діяльність.

Президентська Влада в багатьох країнах Азіїї і Африки не терпить ніякої, навіть легальної, опозиції. Для цих країн звичайною справою є ситуація, коли президент приймає рішення щодо введення надзвичайного стану на території всієї країни або в окремих її регіонах, розпускає парламент та править за допомогою особистих вказівок.

В західній Європі сформувалась особлива європейська модель у формі або напівпрезидентської або ж парламентської системи правління. Обидві ці системи передбачають більш обмежені прерогативи президента, ніж у вищенаведених моделях президентської влади. У напівпрезидентській моделі президент - глава держави, але він, як правило, не є главою уряду і не займає посаду прем`єр-міністра. В той же час президент за таких умов має ряд важливих повноважень, які дозволяють йому впливати на політику уряду. Насамперед президент може головувати на засіданнях ради міністрів, або таке засідання може бути скликане на йього прохання для розгляду того питання, яке він вважає позачерговим. До того ж глава держави має прерогативу затверджувати декрети і постанови, прийняті урядом, або ж у випадку незгоди повернути їх на повторний розгляд уряду. Президент має право вето на закони уряду, і в цій якості виступає в рол арбітра у відносинах між провідними політичними інститутами. За певних обставин президент може розпустити парламент і призначити нові парламентські вибори, розраховуючи, що їх результат може призвести до бажаної зміни уряду.

В умовах напівпрезидентської республіки президент є верховним головнокомандувачем збройними силами. Крім того йьому належить провідна роль у визначенні і проведенні зовнішньої політики. Якщо ж до свіх цих повноважень додати ще право президента за певних умов вводити надзвичайний стан в країні, а також проводити за своєю ініціативою загальнонародний референдум, то можна стверджувати, що президент в напівпрезидентській республіці - впливова і активна сила, яка здатна здійснювати значний вплив на державну політику.

У парламентській системі державного правління, яка передбачає наявність посади президента, останній є конституційним главою держави. Це означає, що уряд і йього діяльність практично виведені із сфери впливу президента. І хоча формально він, згідно з конституцією, наділений таким и важливими повноваженнями, як призначення глави уряду, об`ява про розпуск парламента і призначення дати чергових або позачергових парламентських виборів, а також представництва у сфері міжнародних відносин, але фактично всі ці й інші повноваження президент повинен здійснювати тільки за згодою глави уряду, який ще й до того відповідальний не президенту а парламенту. В такому випадку главою виконавчої влади є прем`єр-міністр (у ФРГ та Австрії - канцлер), який має необхідні повноваження для здійснення урядової політики. Президент в умовах парламентської системи правління не відповідає за дії уряду і залишається надпартійною фігурою, гарантом правопорядку, уособленням непорушного конституційного ладу.

В кожній державі виконання зовнішньополітичних функцій здійснює міністерство закордонних справ та інші відомства. Разом із тим при президентській системі відповідальність за всі дії державних органів у зовнішньополітичній сфері несе насамперед глава вищої виконавчої влади - президент. Він повинен бути постійно в курсі різних акцій, організованих зовнішньополітичними відомствами, здійснювати ефективний контроль за їх роботою. Але головним головною особливістю президенської системи є те, що тільки президент приймає остаточні рішення щодо зовнішньополітичних акцій свого уряду. В такому випадку ніхто з урядових діячів не розділяє з президентом прерогатив керівництва зовнішньою політикою.

Зовнішньополітичні повноваження президента у напів - президентській системі частково обмежені правами Кабінету міністрів, який має можливість безпосередньо здійснювати зовнішню та внутрішню політику уряду. У парламентській системі президент має високий статус глави держави, проте йього повноваження у зовнішньополітичній сфері державної політики значно обмежені.

Конституції багатьох країн містять схожі між собою положення у яких закріплено, що до прерогатив президента входить складання міжнародних угод.

У президентській системі США президент (або інша вповноважена президентом посадова особа уряду) попередньо підписує угоди, що за законом ще не надає документу правової сили. Угоди направляються на затвердження до вищого законодавчого органу (сенату). Для ратифікації будь - якої міждержавної угоди в США Конституція вимагає згоди не менше двох третіх присутніх на засіданні членів сенату. Процесс ратифікації міждержавних угод завершується лише тоді, коли після затвердження Сенатом угоди президент підписує ратифіковані грамоти і обмінюється ними із главою держави - партнера з угоди. До того ж Сенат не має конституційних повноважень втручатись в переговорний процесс або обмежувати президента в йього конституційному праві підписувати договір за власним розсудом.

У напівпрезидентській республіці порядок ратифікації міжнародних угод в принципі ідентичний тому, що є в в президентській республіці, але з тою різницею, що всі ці угоди підписують, як правило, не президенти, а глави урядів, міністри закордонних справ, або інші високопоставлені урядові діячі. Щодо парламентської республіки - тут провідна роль у процесі ратифікації міжнародних угод належить парламенту. У ФРН, Венгрії та інших парламентських республіках представники уряду підписують угоди, які за згодою депутатської більшості ратифікує парламент і передає на затвердження президенту. Глава держави фактично не має права не затверджувати ту чи іншу угоду, яку було схвалено урядом і ратифіковано парламентом.

Зарубіжна практика президентської влади переконливо свідчить про важливість цього інституту в більшості політичних систем. Порівняно з іншими вищими посадовими особами президент має особливий статус, повноваження і відповідальність. Не дивлячись на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління. У авторитарних та тоталітарних режимах президентська влада набуває рис режиму особистої влади, в той час як у демократичних країнах глава держави виступає одним із провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи.

Кожному типу державного правління відповідає певний тип президенства з йього особливими ролевими функціями. В умовах президентської республіки президент, маючи одночасно повноваження голови держави і голови уряду, повинен бути ефективним політичним лідером, який безпосередньо керує урядовою політикою. У напів - президентській республіці президент нерідко виступає у ролі арбітра у відносинах Кабміна і парламента, а у парламентській республіці - наділяється статусом “першого громадянина” держави. Однак за будьякої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.

Залишаючись в рамках свої конституційних повноважень президент повинен активно використовувати потенціал своєї високої посади та вирішувати багато проблем суспільного розвитку. Досвід та низка усталених норм інститутів президентства в зарубіжній практиці безсумнівно корисні в процесі розвитку політичної системи України.

Висновки

Діяльність і повноваження Президента опосередковують собою здійснення самостійного виду державної влади. Для такого твердження є відповідні підстави, зокрема, те, що Президент видає самостійні нормативні акти (укази), наділений певним апаратом, а також виконує функції і повноваження властиві лише йому і які не можна делегувати.

Нормативна діяльність Президента України має самостійний та змішаний характер. Президент видає укази і розпорядження на основі та на виконання Конституції і законів України, що свідчить про самостійний характер нормотворчої діяльності глави держави, оскільки вони мають створюватись на основіКонституції України і законів України, а також відповідати їм і спрямовуватись на виконання їх положень. Президент також підписує міжнародні договори та інші акти. Разом з тим Президент України бере участь у законодавчому процесі, передусім через право законодавчої ініціативи, промульгаційну прерогативу (право підписувати закони) і право вето на вже прийняті парламентом закони.

Література:

1) Конституція України. Розділи ІV - VІ.

2) Конституція нових держав Європи та Азії. - К., 1996.

3) Коментар до Конституції України. - К., 1996.

4) Основи Конституційного права України.- К.:Юрінком, 1997.

5) Бурчак Ф.Г. Нова Конституція України.- К., 1997.

6) Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. - М.: Юрид.лит., 1994.

7) Шаповал В. М., Конституційне право зарубіжних країн. К.: Артек, Вища шк., 1997.