Найвищий прояв гуманізму або чи є довічне позбавлення волі належним еквівалентом смертній карі

Міністерство освіти і науки України

Міністерство внутрішніх справ України

Київський національний університет внутрішніх справ

РЕФЕРАТ

на тему:

«Найвищий прояв гуманізму або чи є довічне позбавлення волі належним еквівалентом смертній карі»

Первірив

Пуйко В.М.

Підготував

Курсант 21-ГБ

Паляничко П.О.

Київ 2009

ВВЕДЕНИЕ

Із отриманням Україною незалежності перед нею постав ряд важливих завдань, які вона має виконувати в ім'я перетворення на демократичну державу, що є повноправним учасником міжнародних правовідносин та прагне мати істотний вплив на світовій арені. Не випадково уряд України розробляє багато програм, в основі яких лежить світова інтеграція та які спрямовані на міжнародне співробітництво та розвиток дружніх відносин із різними країнами світу.

За час незалежності Україна підписала та ратифікувала велику кількість міжнародних договорів. Така діяльність хоч і не вирішує багатьох питань внутрішньодержавного характеру, але безумовно передбачає значні кроки у розвитку країни. З іншого боку, наявність в Україні недоліків різного характеру змушує нашу державу перебувати у постійній динаміці, що зумовлює “пристосування суб'єкта ” до міжнародної політики.

Одним із кроків, який раціонально змінив національне законодавство у зв'язку із адаптацією до міжнародних правових норм, стало скасування смертної кари, як найтяжчого покарання в історії людства.

1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПОКАРАННЯ “ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ”

Прагнення України досягти міжнародних стандартів на політичному рівні призводить до чітко виражених реформ у кримінальному законодавстві, які пов'язані із скасуванням смертної кари та приведенням системи покарань до більш гуманного вигляду. Про гуманізм, як важливу підставу реформ ми поговоримо трохи пізніше. Точною датою реформування можна назвати 3 травня 2002 р., коли Україна приєдналася до протоколу № 13 Європейської конвенції про права людини, яка передбачає повне скасування смертної кари за будь-яких обставин як у мирний, так і воєнний час. 2 травня 2000 р. у Вільнюсі цей протокол від імені України підписала міністр юстиції, постійний представник країни при Раді Європи Сюзанна Станік. "Приєднання України до документа є демонстрацією нашою країною послідовного виконання зобов'язань, узятих при вступі в Раду Європи, яскравим свідченням інтеграції у європейське співтовариство, що підтверджує основний принцип української держави - захист прав людини", - підкреслила вона.

Генеральний секретар РЕ Вальтер Швиммер зазначив, що приєднання до протоколу відразу 36 держав континенту є "сильним сигналом для європейської родини про готовність захищати права людини". Церемонія підписання проходила у рамках виїзного засідання Комітету міністрів СЕ в литовській столиці, в якому взяли участь міністри закордонних справ, керівники міжнародних європейських організацій, представники ООН.

"П'ятдесят років тому, коли тільки створювалася Рада Європи, важко було уявити, що подібне засідання може проходити у Вільнюсі. Історія показала, що якщо є сильна політична воля, можна багато зробити в інтересах окремої держави і Європи в цілому", - підкреслив Швиммер після підписання документа.

Після церемонії підписання відбулася прес-конференція, на якій Сюзанна Станік сказала журналістам таке: «Сьогоднішнє засідання наочно продемонструвало, що така авторитетна організація як Рада Європи удосконалює форми і методи своєї діяльності. У багатьох виступах були висловлені побажання, що одержали реалізацію в підсумковому комюніке про більш широке використання досвіду кожної з держав-членів РЕ як у питаннях боротьби з тероризмом, так і в питаннях регіонального співробітництва, яке забезпечить стабільність в Європі та впевненість кожної людини в завтрашньому дні”.

Отже, події які відбулися у Вільнюсі були не “стихійним” явищем, а продуманим та обґрунтованим кроком. Однак перед учасниками комюніке постало досить актуальне питання щодо караності суспільно небезпечного діяння, яке кваліфікується як особливо тяжкий злочин. За такий злочин тепер можна було застосовувати покарання, яке б відображало ступінь тяжкості діяння (дії або бездіяльності) та не суперечило основним вимогам Європейської конвенції та іншим нормативно-правовим актам, які регламентували невід'ємне право кожної людини на життя. Рішенням стало створення в системі покарань ідейно нового, гуманістично спрямованого виду покарання - довічного позбавлення волі.

Досить важливим моментом в описуваних подіях є гуманістичне спрямування нового виду покарання, оскільки, на думку пересічної людини, юридична природа особливо тяжкого злочину потребує відповідного за тяжкістю покарання («око за око, зуб за зуб»). Щодо справедливості цього положення розгорталися різного роду дискусії, але на думку автора, для того, аби встановити певну істину, слід визначити всі «за» і «проти» скасування смертної кари.

Кожна людина має свій особливий погляд не це явище, однак у процесі вивчення різноманітних точок зору, беручи до уваги лише міркування наших сучасників, можна визначити такі групи аргументів.

2. АРГУМЕНТИ ПРИХИЛЬНИКІВ СМЕРТНОЇ КАРИ

2.1 Соціальна справедливість

В основі цього поняття лежить рівність людей не тільки у правах, але й в обов'язках, що зумовлює обов'язок злочинця понести покарання, яке є рівноцінним учиненому ним суспільно небезпечному діянню.

Досить добре розкривають сутність цього положення кримінальні справи, які пов'язані із діяльністю серійних вбивць, котрі протягом значного часу жорстоко, знахабніло позбавляли життя багатьох людей. Злочинці у більшості випадках не відчували жалю та розкаяння, коли заподіювали страждання особі та її близьким, які мали терпіти біль втрати дорогої для них людини. З іншого боку, ще більшого болю, на думку родичів, їм завдає, коли колегія суддів постановляє від імені України обвинувальний вирок про призначення винній у смерті значної кількості людей особі покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

У таких випадках людей охоплює гнів та прагнення помсти, хоча вони чітко усвідомлюють, що близьку для них людину уже не повернути, але жити далі з думкою про те, що вбивця продовжує жити, спокійно доживаючи свій вік без будь-яких значних обмежень, стає нестерпно, тому вони звертаються до поняття соціальної справедливості. Водночас, щоб позбавлення життя злочинця не було порушенням конституційного права цієї людини і носило правомірний характер, що відповідає нормам не лише національного, а й міжнародного законодавства, воно має реалізуватися через державно визначене покарання, яке є складовим елементом системи покарань (тобто йдеться про смертну кару, як найвищу міру покарання).

2.2 Механізм стримування

Це поняття нерозривно пов'язане із поняттям загальної превенції. Вона полягає у тому, що на прикладі конкретної особи, яка притягується до кримінальної відповідальності за певний злочин, законодавець не допускає вчинення злочинного діяння іншими особами. Якщо говорити про це більш детально, то слід звернутися до історії виникнення смертної кари, як механізму стримування, саме в Україні. Коріння цього явища сягають періоду, коли Україна була у складі Російської Імперії, яка законодавчо закріпила смертну кару Двінською установчою грамотою в 1389 р. Цей документ неформально регламентував помсту, а також нерозривно пов'язану із нею мету - залякування. Пізніше, із розвитком державності, смертна кара використовувалася для забезпечення безпеки всього суспільства та спокою окремих громадян.

Протягом усього періоду розвитку кримінального законодавства людство досить часто використовувало метод загальної превенції, який полягав у публічному виконанні покарання. Так, ще наприкінці ХVIIІ - початку ХХ століття, в деяких штатах Америки смертну кару транслювали у прямому ефірі.

2.3 Потреба в очищенні суспільства

Ця обставина передбачає своєрідне “лікування” суспільства. Тобто, якщо людина умисно вчиняє дії, які не сприймаються суспільством і визнаються тяжким злочином, така людини вважається морально хворою і потребує негайної ліквідації. Деякі вчені стверджують, що “лікування” подібного злочинця є марною справою, тому що такий стан людини було закладено на генетичному, підсвідомому рівні й виражається у її здатності до агресії. Що таке агресія? Звідки вона береться у людини?

Агресія - це фізична або словесна поведінка людини, спрямована на пошкодження або зруйнування. У випадку, якщо агресія виявляється в найбільш екстремальній і соціально неприпустимій формі, вона переростає у насильство. Взагалі існує дуже багато теорій пояснення цього поняття. Так, теорія відомого психолога Хоббса ґрунтується на твердженні, що всі люди за своєю природою є егоїстичними, брутальними та жорстокими, тобто агресія закладена у підсвідомості як інстинкт, саме через “тваринну” сторону людської натури.

Зігмунд Фрейд загалом підтримував точку зору Хоббса, але він пішов ще далі, розвинувши свою “теорію двох інстинктів”. Вона полягає в такому: в кожній людині існують так звані інстинкт життя та інстинкт смерті. Інстинкт життя забезпечує енергію для існування росту і розвитку, водночас інстинкт смерті працює на самознищення індивіда. Інстинкт смерті часто спрямовується назовні, проти навколишнього світу, в формі агресії. Іншими словами, безпосередню загрозу становить нездатність людини стримувати інстинкт смерті шляхом самоконтролю та здорового глузду, що в свою чергу свідчить про те, що у особи відсутня здатність до адаптації до соціальних норм. При цьому така здібність закладається лише генетично. Енергія інстинкту смерті постійно акумулюється в людині. Якщо вона не реалізується у маленьких дозах, то врешті-решт проявляється в екстремальній формі. Спосіб очищення від негативної енергії - катарсис (емоції проявляються через плач, слова, символічні дії тощо).

Етнолог Кондрад Лоренс після довготривалого вивчення поведінки тварин розвинув теорію, що агресія є успадкованою спонтанною готовністю боротися за існування або захоплювати і захищати власність. Також існує теорія впливу на агресію генетичних факторів, яка була неодноразово доведена за допомогою експериментів з близнюками. Гени можуть впливати на поведінку через кодування, вироблення специфічних білків, які функціонують в мозку і нервовій системі й прямо впливають на поведінку людини. Як у людей, так і у тварин, особи чоловічої статі завжди виявляють більшу агресивність, ніж жіночої; можливо це є частково результатом раннього впливу статевих гормонів на мозок. Особи жіночої статі, яким були введені чоловічі статеві гормони, поводились більш агресивно, але все не настільки, як особи протилежної статі, яким нічого не вводили.

3. АРГУМЕНТИ СУПРОТИВНИКІВ СМЕРТНОЇ КАРИ

3.1 Недосконалість законодавства

Ця обставина є важливою, оскільки велика різноманітність нормативно-правових актів, призводить до колізій норм права (це стосується як матеріальних, так і процесуальних норм).

Процесуальний аспект колізії норм зумовлений корумпованістю судової влади та виражається у діяльності органів дізнання та досудового слідства, а також безпосередньо під час здійснення правосуддя. Ця проблема була і, на жаль, залишається досить актуальною. Актуальність полягає в тому, що в кримінальному світі, до якого входять не тільки злочинці зі стажем, а й олігархія, яка зайняла всю верхівку державної влади, часто використовують механізм державного примусу для вчинення злочинних оборудок.

Всім відомий цинічний вислів: “Немає людини - немає проблеми”. Зрозуміло, можна було б замовити вбивство «непотрібної» людини, але для чого платити великі гроші, якщо “носії” закону та правопорядку виконають всю брудну роботу за значно меншу суму, або під значним тиском зі сторони їхнього начальства, або з урахуванням родинних зв'язків... Отже, як результат, маємо незаконне застосування найсуворішого покарання (до 2000 р. - смертної кари), або вчинення “підставного злочину”, внаслідок якого державного осуду зазнали невинні люди.

Процесуальна колізія передбачає порушення конституційних засад правосуддя:

- Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст. 126): незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Стаття 129: судді при здійсненні правосуддя незалежні та підкоряються лише закону;

- Конституція СРСР 1960 р. (ст. 155): судді і народні засідателі є незалежними і підкоряються тільки закону. Суддям і народним засідателям забезпечуються умови для безперешкодного та ефективного здійснення їхніх прав та обов'язків. Будь-яке втручання в діяльність суддів і народних засідателів по здійсненню правосуддя є неприпустимим і тягне за собою відповідальність за законом. Недоторканність суддів і народних засідателів, а також інші гарантії їх незалежності встановлюються Законом про статус суддів в СРСР та іншими законодавчими актами Союзу РСР і союзних республік.

Отже, цей вид колізії розкриває неправомірну “взаємодію гілок влади”, що відображається у втручанні чиновників, які наділені певним правовим статусом, у процес встановлення об'єктивної істини.

Матеріальний аспект колізії норм передбачає невідповідність норм права як міжнародним нормам, так і в межах внутрішньодержавного законодавства. Окрім того, низька правова культура та свідомість осіб, які здійснюють правосуддя, призводить до порушення законодавства. Також слід брати до уваги людський фактор, який розкривається через підсвідоме прагнення до кар'єрного росту, який веде до матеріального забезпечення. Значну роль відіграє психологічний фактор - страх, що має різне підґрунтя (хтось боїться втратити життя чи близьку людину, а хтось - роботу). Тому особи, що усвідомлюють цю проблему, або стали жертвою таких діянь, вказують на те, що цей факт є обґрунтованим аргументом, який відстоює позицію “проти” смертної кари.

3.2 Економічна нестабільність країни

Розвиток молодої країни розкриває перед нею великі горизонти, не лише щасливого життя, але й кризових ситуацій. У таку кризову ситуацію потрапила й наша країна. Протікання цієї кризи призводить до економічної нестабільності, що в свою чергу формує низку негативних наслідків, що в своїй сукупності утворюють складний ланцюг негараздів.

Наявність економічних проблем призводить до порушення соціальних умов життя людей: виникають такі категорії, як «безробіття», «малозабезпечені верстви населення», які за великим рахунком не мають жодного шансу на виживання, оскільки у трудовій сфері існує жорстка конкуренція. Ці обставини ведуть до значного росту злочинності. Для регулювання цього росту держава створює жорсткий санкціонований механізм стримування, але при цьому держава забуває про те, що цю ситуацію та ці умови вона створила сама.

Звернемо увагу на злочини проти власності, адже саме за цією категорією спостерігається швидка динаміка росту. Це пояснюється тим, що у 2000 р. та 2002 р. реальна заробітна плата була значно нижчою по відношенню до 2001 р. (див. Таблицю № 1).

Ще одним переконливим доказом взаємозв'язку злочинності з економічними умовами точніше з життєвим рівнем населення є кількість засуджених за вироками судів, що набрали законної сили в Чернівецькій області:

2000 р. - 2854 чол.

2001 р. - 2054 чол.

2002 р. - 2530 чол.

У свою чергу злочинність, яка була штучно створена, породжує більш тяжкі, а в деяких випадках особливо тяжкі злочини (див. Таблицю № 2).

3.3 Втрата суспільної гуманності

У демократичному суспільстві гуманність є невід'ємною частиною його існування, яка визначає моральні цінності, що зафіксовані у нормах та визначають поведінку людини. Це поняття створює основу для нормального функціонування суспільства в цілому. На ступінь розвитку суспільства вказують складні процеси людських взаємовідносин у всіх сферах життя, в яких розкривається ставлення до людини як до учасника цих процесів, а також визначення індивіда, як найвищої соціальної цінності. Тому втрата суспільної гуманності може призвести до деградації людини та руйнування демократичної держави з її суспільством.

3.4 Винність самого суспільства

Історичний розвиток суспільства зумовлює виникнення такої ситуації, що змушує людину вчиняти суспільно небезпечні дії. Зокрема, під впливом різноманітних історичних настроїв та ідеологій зароджувалася людська ментальність, яка визначала характер таких дій.

3.5 Релігійний аспект

Сутність цього елементу розкрита в “Біблії” заповіддю “Не вбий!”.

Право на життя передбачено не лише ст. 27 Конституції України, а також Божим Законом, який є невід'ємним для кожної людини. Взагалі можна сказати, що цей аспект для багатьох країн, які проголосили мораторій на смертну кару, відіграв суттєву роль: людство впродовж багатьох століть свого існування пов'язувало всі події з надприродними силами, вірування в які було закріплено в письмовій формі, яка в майбутньому трансформувалася у певні закони, що відображали волю правителів, які уособлювали державу та Божественну волю. Але часи змінювалися, релігія відходила на другий план, і вже винність особи не вирішували Бог чи боги, людство крокувало вперед за науковим прогресом з метою відступу від канонізованих норм.

У своїй гонитві за успіхом та славою, люди створювали різноманітні механізми функціонування суспільства - сучасна держава, система законодавства, різні види покарання. Люди взяли на себе обов'язки “судді та ката”, хоча їхнє соціальне становище не давало їм морального права порушувати Божий Закон, осуджуючи особу та призначаючи їй смертельний вирок, що є порушенням однієї із “Десяти Божих заповідей”. Люди прагнучи справедливості (хоча жоден з нас не знає істинного значення цього терміну), ставали все жорстокішими, а жага відчути “смак” близької до тебе смерті перетворювало смертну кару на видовище. При цьому жоден із неформальних учасників страти в більшості випадків не замислювався про те, що ця людина хоч і вчинила суспільно неприйнятий вчинок - позбавила життя іншу людину - все таки має право на життя.

Отже, на нашу думку, в країні може існувати багато законів, але єдиний і незмінний, найвищій закон - закон який визначає буття всього світу, Божественний закон - закликає: “Не вбий!”.

Таким чином, ми бачимо, що аргументи “проти” значно перевищують аргументи “за”. Це свідчить про те, що застосування смертної кари є рівнозначним злочину, що учиняє суспільство. Різниця полягає лише в тому, що такі дії вважаються виправданими з боку держави. Вчинення таких дій суспільством фактично прирівнює нас до суб'єкта злочину, оскільки суспільство посягає на найвищу соціальну цінність, тобто на людину та її життя.

Отже, альтернативою, яка була віднайдена 5 квітня 2001 р., коли Верховна Рада прийняла новий Кримінальний кодекс України, стало довічне позбавлення волі. ККУ встановив, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб до 18 років, до осіб старше 65 років і до жінок, які вчинили злочин, будучи вагітними.

Сьогодні ми можемо зробити висновок, що довічне позбавлення волі раціонально вплинуло на динаміку злочинності. З урахуванням відсоткового співвідношення до кількості осіб, яким було призначено даний вид покарання, можна стверджувати, що кількість злочинів, за які суд призначає довічне позбавлення волі, значно збільшилась, а це в свою чергу вказує на досить неприємний факт - довічне позбавлення волі не відображає ступінь тяжкості суспільно неприйнятих діянь, що кваліфікуються кримінальним законодавством як злочин. Отже, довічне позбавлення волі не може бути механізмом стримування в процесі регулювання суспільних відносин шляхом недопущення злочинної поведінки з боку індивіда.

Яскравим прикладом є те, що за умисні вбивства у 2002 р. до довічного позбавлення волі було засуджено 150 осіб, а за тяжкі та особливо тяжкі злочини - 155 осіб (і це тільки за вироками, що набрали законної сили).

Таким чином, довічне позбавлення волі не вирішує питання злочинності, більш того - в деякій мірі навіть сприяє їй, що в свою чергу породжує для України нову проблему - утримання в'язнів.

4. СУТНІСТЬ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

При характеристиці довічного позбавлення волі достатньо навіть побіжного погляду, щоб переконатися, що цей новий для практики виконання покарань захід державного примусу, наочно демонструє торжество принципів, притаманних діяльності органів та установ виконання покарань.

Так, по-перше, не може бути жодних сумнівів, що запровадження довічного позбавлення волі як альтернативи смертній карі відповідає сучасним уявленням про гуманізм у сфері застосування покарань та поводження із засудженими.

По-друге, при застосуванні довічного позбавлення волі у засуджених залишається право на життя, що є втіленням принципу поваги прав людини, сформульованому в Загальній декларації прав людини.

По-третє, ізоляція засуджених до довічного позбавлення волі (порівняно з іншими категоріями позбавлених волі), відповідає вимогам справедливості при застосуванні покарання, бо певним чином відображує співмірність злочину та кари.

По-четверте, втіленням принципу невідворотності виконання покарання є те, що засуджені до довічного позбавлення волі мають зазнавати відповідних правообмежень, притаманних цьому виду покарань, протягом щонайменше 15 років, перш ніж у них з'явиться можливість клопотати про помилування.

По-п'яте, реалізацією принципу законності є те, що Виправно-трудовий кодекс України ставить обмеження прав і свобод засуджених до довічного позбавлення волі у певні межі та зобов'язує всіх суб'єктів дотримуватись вимог законодавства. Це означає, що діяльність адміністрації тюрми і поведінка засуджених мають відповідати запропонованій законодавчій моделі.

Отже, довічне позбавлення волі - це найсуворіше з усіх видів основних покарань, що застосовується судом тільки тоді, коли воно вказане в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Воно встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених ККУ, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Цей вид покарання застосовується тільки за особливо тяжкі злочини, тобто за такі злочини, за які законом передбачено позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі.

Істотним чинником жорсткості довічного позбавлення волі є невизначеність терміну покарання, його кількісного аспекту, який разом з тим одночасно визначений тривалістю життя засудженого до цього виду покарання. Вірніше, навіть не тривалістю життя, а можливістю досягнення засудженими 65-річного віку, оскільки ККУ передбачає, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб у віці понад 65 років. Оскільки середня тривалість життя громадян України менша цього строку, то можливість досягнення людиною в неволі зазначеної межі, звичайно, є суто гіпотетичною. Однак як має повестися з такого особою адміністрація місць позбавлення волі?

Видається, що у цьому випадку існують проблеми, які потребують законодавчого вирішення, бо хоча довічне позбавлення волі до 65-річних не застосовується, однак і підстав для звільнення таких засуджених закон (ст. 108 ВТК України) не передбачає. Не передбачена і заміна довічного позбавлення волі на більш м'яке покарання навіть у разі, коли засуджений зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці доведе своє виправлення. До речі, те, що положення ККУ у цьому разі не можуть бути застосовані, переконливо свідчить, що український законодавець таки зневірився у можливості виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а це означає, що до персоналу тюрми не висувається вимога виправляти і перевиховувати цих осіб у процесі соціально-педагогічної діяльності.

Відсутність мети виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі робить неактуальними твердження відомого науковця С. Познишева, який вважав, що тюрма є найкращим місцем для морального виправлення ув'язнених. Багаторічна практика довела, що позбавлення волі на строк понад 10 років веде не до виправлення засудженого, а навпаки, до деградації особи, тому тюрма не є установою для виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Стосовно цієї категорії засуджених має йтися не про абстрактну можливість їх виправлення, а про те, щоб щонайменше через 15 років перебування за ґратами в убивць, які становлять переважну більшість засуджених до довічного позбавлення волі, ще, принаймні, залишилася якась частина людських рис.

Засуджений до довічного позбавлення волі не підлягає звільненню від відбування покарання із випробуванням, умовно достроковому звільненню. Згідно з Законом України “Про амністію”, засудженим до довічного позбавлення волі, це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст. 85, ч. 3 ст. 86). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше як 25 років (ст. 87).

Отже, для засуджених до довічного позбавлення волі існує можливість заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у порядку помилування, але клопотання про помилування, згідно з Положенням “Про порядок здійснення помилування”, що було затверджено указом Президента України від 12 квітня 2000 р., може бути подано після відбуття засудженим до довічного позбавлення волі не менш як 15 років. Прохання про помилування таких засуджених виноситься на розгляд Комісії при Президентові України з питань помилування лише за наявності надзвичайних обставин. У цьому разі перед засудженим відкривається перспектива звільнення від відбування покарання як мінімум через 30, а то й через 40 років після винесення вироку до довічного позбавлення волі

Таким чином, значно звужується можливість для втілення принципу гуманізму на стадії виконання покарання стосовно засуджених до довічного позбавлення волі порівняно з тим порядком, що існував раніше, коли, наприклад, особи, засуджені за аналогічні злочини до смертної кари, мали змогу клопотати про помилування протягом семи діб після того, як одержували копію вироку. Більш того, матеріали для вирішення питання про помилування таких осіб направлялись Президенту України навіть при відмові засуджених до смертної кари клопотати про прощення та милосердя.

5. СПІВМІРНІСТЬ СМЕРТНОЇ КАРИ ТА ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

У цій публікації ми ставили за мету розкрити зміст поняття “довічне позбавлення волі”, а також визначити співмірність його із смертною карою. Отже, розглянемо положення Кримінального кодексу 1960 р. Найсуворішим покаранням, що передбачалося ст. 24 КК була смертна кара, яка застосовувалася у випадках, спеціально передбачених Особливою частиною кодексу (ч. 1 ст. 24 КК). Як правило, цей вид покарання застосовувався за такі суспільно небезпечні діяння:

посягання на життя державного діяча;

посягання на життя представника іноземної держави;

диверсія;

навмисне вбивство при обтяжуючих обставинах;

посягання на життя працівника міліції або народного дружинника, а також військовослужбовця;

дезертирство у воєнний час;

самовільне залишення частини в бойовій обстановці;

ухилення від військової служби шляхом членоушкодження в воєнний час;

порушення статутних правил караульної служби в воєнний час;

порушення правил бойової вахти у воєнний час;

здача або залишення ворогові засобів війни командиром;

залишення гинучого військового корабля командиром у воєнний час;

самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю;

добровільна здача в полон;

мародерство;

насильство над населенням в районі проведення воєнних дій;

зґвалтування малолітньої.

Іншими словами, цей вид покарання застосовувався за вчинення злочинів, які були визначені суспільством як такі, що носять аморальний, протиправний характер та непритаманні радянському громадянину та ідеології партії. Великий перелік діянь свідчить про то, що смертна кара була жорстким механізмом стримування.

При цьому законодавство брало до уваги, що смертна кара є винятковим покаранням, оскільки його не було включено до системи покарань. Частково брався до уваги принцип гуманізму, який полягав у тому, щоб полегшити страждання та муки смертнику, а тому вирок суду виконувався шляхом розстрілу особи. Отже, як ми бачимо, смертна кара в радянському суспільстві була явищем, яке мало незвичайну правову природу. Особливість цього покарання полягала в тому, що воно водночас являлося офіційним покаранням, яке застосовувалося судами, але при цьому до системи покарань не входило. Тобто смертна кара не була ані основним, ані додатковим покаранням (ст. 23 Кримінального кодексу 1960 р.).

Що стосується довічного позбавлення волі, воно було передбачено як еквівалент смертної кари, але законодавець намагався при цьому максимально відійти від соціалістичних основ притягнення до кримінальної відповідальності, зберігаючи юридичну природу покарання, але водночас модернізуючи її. По-перше, довічне позбавлення волі - це найтяжче покарання, яке засовується у виключних випадках. По-друге, воно є державним та суспільним осудом особи. По-третє, метою покарання є не ліквідація винної особи, а її виправлення та залучення особи до суспільно корисливої поведінки, яка розцінюється суспільством як усвідомлення своєї вини, що виражається в щирому каятті. По-четверте, змінено шляхи виконання судового вироку, що значно розширює принцип гуманізму та деякою мірою змінює його розуміння.

6. ПОРЯДОК І УМОВИ ВИКОНАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Процес виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі здійснюється у напрямку, визначеному нормами чинного виправно-трудового законодавства і відповідає вимогам суворого режиму в тюрмі. Тому для характеристики процесу відбування довічного позбавлення волі цілком можна казати про режим довічного позбавлення волі, маючи на увазі, що він реалізується саме на суворому режимі у тюрмі.

Як відомо, зміст позбавлення волі полягає в ізоляції засуджених від суспільства і поміщенні їх в установи виконання покарань. Відповідно зміст довічного позбавлення волі зводиться до поміщення засуджених у тюрму на суворий режим, де і забезпечується найбільш суворий ступінь їх ізоляції від суспільства (статті 17, 29 ВТК України).

Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки. Таких осіб тримають окремо від інших засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях даного виду. Засуджених розміщують в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи та видають одяг спеціального зразка.

Відповідно до заяви засудженого та в інших необхідних випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним злочину або при наявності медичного висновку за постановою начальника колонії його можуть тримати в одиночній камері. У зв'язку із цим можна побачити один істотний недолік, який не помітила Верховна Рада України, запроваджуючи довічне позбавлення волі.

Справа в тім, що покарання полягає в передбачених кримінальним законодавством позбавленнях чи обмеженнях прав і свобод засуджених. Отже, визначення виду установи виконання покарання, від якого залежить характер правообмежень, і режиму відбування покарання має ґрунтуватися саме на нормах Кримінального кодексу, тобто на нормах матеріального, а не процесуального законодавства, якими є норми Виправно-трудового кодексу. Однак положення КК України не передбачають можливості застосування до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, саме тюремного ув'язнення, а це означає, що за вироком суду відповідні правообмеження не можуть бути застосовані. Такий підхід суперечить ч. 3 ст. 63 Конституції України, де сказано, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом та встановлених вироком суду. За відсутності ж згадки про правообмеження, які були б передбачені кримінальним законодавством чи встановлені вироком суду щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, адміністрація місць позбавлення волі при визначенні правового становища цієї категорії осіб має керуватися лише нормами чинного ВТК України.

Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог утримання їх у приміщеннях камерного типу. Самодіяльні організації серед засуджених до довічного позбавлення волі не створюються. Для засуджених, які не мають загально середньої освіти, у виправних колоніях утворюються консультаційні пункти.

Покарання має не тільки кількісні, а й якісні показники, що відображують конкретно-предметний характер правообмежень, притаманних тому чи іншому заходу державного примусу, його специфіку, тому не тільки строк, а й порядок і умови реалізації кари є важливими компонентами, що характеризують покарання. Отже, щоб мати уяву про те, як саме здійснюється довічне позбавлення волі, необхідно з'ясувати, які правообмеження притаманні цьому виду покарання, які правові та матеріально-предметні засоби є у розпорядженні адміністрації тюрми, щоб належно організувати і реалізувати процес відбування покарання.

Особи, які відбувають даний вид покарання, мають право:

витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;

одержувати один раз на шість місяців короткострокове побачення;

одержувати протягом року дві посилки (передачі) і дві бандеролі.

Засудженим надається щоденна прогулянка тривалістю одна година. За умови сумлінної поведінки і ставлення до праці після відбуття десяти років строку покарання засудженому може бути дозволено додатково витрачати на місяць гроші в сумі двадцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати.

Права осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі:

одержувати інформацію і роз'яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі;

користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними;

брати участь у трудовій діяльності;

отримувати медичну допомогу і лікування, в тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких;

розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами;

здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови;

одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі;

зустрічатися із родичами та іншими особами;

подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені і з питань, що стосуються їх особисто;

брати участь у роботі самодіяльних організацій та гуртків соціально корисної спрямованості, займатися фізичною культурою і спортом;

купувати, користуватися і зберігати предмети першої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування;

розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки;

одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту;

одержувати правову допомогу від адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання.

Обов'язки осіб, які засуджені до позбавлення волі:

дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами;

утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна колонії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням;

виконувати всі законні вимоги персоналу колонії;

виконувати необхідні роботи із самообслуговування, благоустрою колонії;

дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці.

Засудженим забороняється:

самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;

купувати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;

завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших засуджених;

грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська;

самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію, приміщення або визначене місце роботи.

В умовах суворого режиму в тюрмі ізоляція, як основна вимога порядку виконання покарання зводиться до найістотнішого обмеження спілкування засуджених як із людьми, що перебувають на волі, так і з іншими засудженими. Сувора ізоляція засуджених від соціального середовища є головним елементом довічного позбавлення волі.

Ізоляція засуджених до довічного позбавлення волі забезпечується й тим, що виправно-трудове законодавство встановлює особливий порядок спілкування цих осіб із зовнішнім світом. Це зумовлено тим, що за твердженнями психологів тривала ізоляція викликає у людей певні психічні розлади, головним чином в емоційній сфері. Неминучим супутником фізичної ізоляції засуджених є комплексний стан фрустрації, який викликає тривогу, страх, нудьгу, депресію, усвідомлення своєї приреченості, апатію як результат пасивності та бездіяльності, хоча можлива й особлива, викликана тією ж фрустрацією, активність засуджених у формі агресивності, вередування, афективної поведінки.

Зважаючи на вказані наслідки ізоляції засуджених, необхідно виходити з того, що хоча жорстка зарегламентованість поведінки засуджених і обмеженість їх спілкування із зовнішнім світом та з іншими засудженими є основною вимогою режиму довічного позбавлення волі, однак абсолютної ізоляції осіб, позбавлених волі, бути не може, тому що спілкування є однією з обов'язкових умов нормального функціонування психіки людини.

Однак суворий режим у тюрмі не передбачає можливості надання засудженим будь-яких побачень з родичами чи іншими особами (ст. 39 ВТК України). Засудженим, які відбувають покарання у тюрмі, також не дозволяється одержувати посилки та передачі (ст. 41 ВТК України). Разом з тим статті 39 і 41 ВТК, що встановили такі суворі обмеження, припускають можливість надання засудженим, незалежно від виду режиму права на телефонну розмову (за наявності технічних можливостей, один раз на три місяці тривалістю до 15 хвилин за кошти засудженого), а також права на одержання двох бандеролей на рік. Отже, майже єдиним відносно доступним каналом спілкування засуджених до довічного позбавлення волі з родичами чи знайомими є листування, оскільки ст. 43 ВТК передбачає, що у тюрмах засуджені можуть одержувати листи в необмеженій кількості, а відправляти листи на суворому тюремному режимі можуть за нормою «один лист на два місяці».

З позиції підтримки режиму в тюрмі відсутність у засуджених до довічного позбавлення волі права на одержання посилок та передач, а також права на побачення необхідно вважати цілком виправданим, адже таким чином перекривається шлях надходження до тюрми предметів, виробів та речовин, зберігання яких засудженим заборонено. Слід підкреслити, що заборона засудженим до довічного позбавлення волі мати побачення та одержувати посилки чи передачі не суперечить ст. 64 Європейських тюремних правил, яка передбачає, що в місцях ув'язнення дозволяється створювати умови тримання та режим, які зумовлені необхідністю ізоляції та підтримки дисципліни серед засуджених.

Разом з тим, ст. 65 цих правил рекомендує адміністрації зосередити усі зусилля на тому, щоб режим в місцях позбавлення волі був установлений та використовувався таким чином, щоб забезпечувати умови життя засудженим, які б відповідали людській гідності та нормам, прийнятим у суспільстві, а також щоб режим зводив до мінімуму різницю між життям в ув'язненні та на волі. Отже, щоб дотримуватися цих рекомендацій, життя засуджених до довічного позбавлення волі має відповідати тому рівню життя, який зараз притаманний нашому суспільству.

За критеріями рівня життя, встановленими Організацією Об'єднаних Націй, якщо середній рівень доходів на душу населення становить менше 1 дол. США на добу, то відповідна країна належить до числа бідних. За цим показником Україна, яка ще 10 років тому була однією з найзаможніших республік Радянського Союзу, тепер входить до десятки найбідніших держав світу. Отже, зважаючи на цю обставину, засудженим до довічного позбавлення волі на комфорт у тюрмі розраховувати не доводиться. Зараз для створення матеріально-побутових умов засудженим до довічного позбавлення волі адміністрація тюрми має у своєму розпорядженні 106 грн. на місяць (близько 20 дол. США) - саме такі видатки на утримання однієї особи, позбавленої волі, були у 2000 р. за кошторисом Державного департаменту України з питань виконання покарань. Для порівняння: у Швеції вартість утримання одного в'язня у закритій тюрмі становить 7500 дол. США на місяць.

З огляду на те, що перед українською кримінально-виконавчою системою стоїть завдання приведення умов тримання засуджених у відповідність до міжнародних стандартів, цілком зрозуміло, яка глибока прірва розділяє умови тримання засуджених в Україні і в цивілізованих країнах. І якщо у розвинутих країнах, де умови тримання засуджених відповідають високому рівню життя на волі, індекс жорстокості довічного позбавлення волі зводиться лише до строку цього покарання, у зв'язку з чим можливо призначити одній і тій самій особі декілька довічних позбавлень волі, то в Україні для характеристики довічного позбавлення волі вирішального значення набувають не кількісні, а якісні показники, тобто саме матеріально-побутові умови на суворому режимі у тюрмі, які іноді здатні перетворити жорсткість покарання на жорстокість.

P.S. Ми усвідомлюємо, що суспільство не є ідеальним, але ми маємо намагатися зробити його таким шляхом покращення себе та кожної іншої людини...