Судова практика вирішення корпоративних спорів

СУДОВА ПРАКТИКА ВИРІШЕННЯ КОРПОРАТИВНИХ СПОРІВ

Після скасування державної монополії на засоби виробництва почали створюватись підприємства, засновані на власності фізичних та/або юридичних осіб. Внаслідок цього почали виникати нові, не відомі радянській правовій науці, відносини, а саме: відносини, пов'язані із заснуванням підприємств недержавних форм власності та з реалізацією управлінських і майнових прав засновників, учасників, акціонерів цих підприємств.

Такі відносини, запозичивши іноземну термінологію, ми стали називати корпоративними (від «корпорація», під якою розуміються недержавні компанії (підприємства).

Однак на даний час відсутнє єдине розуміння того, що ж таке корпорація і, відповідно, які відносини мають вважатись корпоративними. Плутанині у цьому питанні сприяє також і те, що в ст. 120 Господарського кодексу України (далі -- ГК) термін «корпорація» вживається для позначення різновиду об'єднання юридичних осіб. Водночас, наука оперує цим поняттям для узагальненого позначення юридичних осіб, створених шляхом об'єднання майна їх засновників з метою здійснення господарської діяльності та отримання прибутку. Але і у науковому тлумаченні спостерігається варіативність поглядів на зміст цієї категорії.

У широкому розумінні корпорацією вважається будь-яка юридична особа, створена з метою здійснення господарської діяльності та отримання від цього прибутку, а корпоративними називаються всі відносини, що виникають за участю цієї юридичної особи, в тому числі щодо купівлі-продажу, поставки, перевезення, страхування, розрахунково-касового обслуговування тощо. Таке розуміння корпоративних відносин має економічний сенс, проте юридична наука і практика потребують виділення більш вузького кола суспільних відносин, пов'язаних з об'єднанням майна для створення юридичної особи -- суб'єкта господарювання, управлінням юридичною особою, реалізацією прав учасників юридичної особи.

Зміст поняття «корпорація» відрізняється у континентальній та англосаксонській правових системах. В англосаксонській системі права існує поділ юридичних осіб на об'єднання капіталів (корпорації, компанії) та об'єднання осіб (партнерства). Законодавство країн континентальної правової системи трактує поняття корпорації більш широко, ототожнюючи його з поняттям юридичної особи. Корпораціями визнаються всі різновиди підприємств, у тому числі повні та командитні товариства, виробничі кооперативи.

Відповідно, і позиції українських вчених відтворюють обидва підходи. Так, С. Братусь визначав корпорацію як об'єднання осіб, що створює юридичну особу, яка є власником майна. Ряд вчених під корпорацією пропонували розуміти юридичні особи, створені з метою отримання прибутку від господарської (підприємницької) діяльності. Окремі дослідники пропонували включити до корпорацій об'єднання промислових підприємств. Існує думка, що корпоративними є відносини, які виникають між юридичними особами та їх учасниками, а вид та організаційно-правова форма юридичної особи не впливає на природу цих відносин.

Поділ підприємницьких товариств на об'єднання капіталів та на об'єднання осіб одержав підтримку в працях таких вчених, як Н. С. Гнусь, В.В. Луць, які пропонують вважати корпораціями акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю. А повні та командитні товариства як такі, що передбачають об'єднання не лише капіталу, а й особистої участі засновників у справах товариства, вони пропонують до поняття «корпорація» не відносити.

Згідно з різноманітністю уявлень вчених про зміст поняття «корпорація» по-різному визначаються корпоративні відносини та корпоративні спори.

Після прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. (набрав чинності 29 березня 2007 р.) проблема чіткого окреслення кола та меж корпоративних відносин перетворилась з теоретичної на практичну. Адже вказаним Законом внесено зміни до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі -- ГПК), відповідно до яких спори, що виникають з корпоративних відносин, стали підвідомчі господарським судам незалежно від складу сторін. Тому зараз судова практика потребує точного і єдиного розуміння кола суспільних відносин, які можуть вважатись корпоративними.

Для з'ясування цього питання необхідно, перш за все, звернутись до аналізу норм чинного законодавства, а саме ч. 4 ст.12 ГПК та ст. 167 ГК.

У ч. 4 ст. 12 ГПК йдеться про «спори, що виникають з корпоративних відносин». Відповідно до ч. 3 ст. 167 ГК під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Корпоративні права у ч. 1 ст. 167 ГК визначені як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Як видно з наведеного визначення, ГК, вживаючи термін «господарська організація», не обмежує корпоративні права лише організаційно-правовими формами господарських товариств.

У ч. 4 чинної редакції ст. 12 ГПК встановлено підвідомчість господарським судам справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах:

між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув;

між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Вжиття у ч. 4 ст. 12 ГПК терміна «господарське товариство», по-перше, не дозволяє використовувати науковий підхід до визначення корпорації як об'єднання капіталу, а, по-друге, ставить під сумнів підвідомчість господарським судам спорів, що виникають у підприємствах недержавного сектору економіки, які не мають організаційно-правової форми господарського товариства.

За змістом ч. 4 статті 12 ГПК ознаками корпоративного спору є:

1) склад учасників спору: або господарське товариство та його учасник (учасники), в тому числі такі, що вибули, або учасники господарського товариства;

2) предмет спору: спір між господарським товариством та його учасником (у тому числі таким, що вибув) має бути пов'язаний з порушенням чи оспоренням корпоративних прав учасника господарського товариства, спір між учасниками господарського товариства повинен мати зв'язок зі створенням або припиненням господарського товариства, управлінням його діяльністю.

Разом з тим треба відзначити, що ст. 12 ГПК залишила значну частину спорів, пов'язаних з набуттям, припиненням корпоративних прав, поза юрисдикцією господарських судів. І це, на наш погляд, іде врозріз із метою прийняття вищезгаданого Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів». Як відомо, до його прийняття корпоративні спори, залежно від складу сторін (фізичні чи юридичні особи), розглядались загальними судами та господарськими судами. Це зумовлювало не лише різну практику застосування законодавства при вирішенні таких спорів, а й спричиняло конкуренцію судових рішень, коли, приміром, щодо одних і тих самих рішень загальних зборів господарського товариства загальними та господарськими судами виносились протилежні рішення. Гострої критики зазнала практика застосування судами заходів забезпечення позову. Саме з метою усунення таких явищ вирішення корпоративних спорів було віднесено до юрисдикції господарських судів. Але у запропонованій редакції ст. 12 ГПК не повною мірою вирішила означені проблеми і, крім того, додала нових проблем, пов'язаних з невизначеністю підвідомчості корпоративних спорів.

Як показує практика, з корпоративними правами мають зв'язок різні правовідносини, наприклад, відносини з обліку прав власності на іменні цінні папери. До господарських судів звертаються акціонери з позовами щодо визнання недійсними записів у реєстрі власників іменних цінних паперів, про визнання права власності на акції та зобов'язання реєстратора зареєструвати особу в системі реєстру власників іменних цінних паперів та іншими вимогами. Суддя, який вирішує питання про прийняття такої справи до розгляду, повинен визначитись, чи відноситься даний спір до корпоративних, оскільки від цього залежать підвідомчість та підсудність останнього.

Ще одним прикладом є договори, пов'язані з обігом акцій. Оскільки акції посвідчують корпоративні права, виникає питання щодо можливості віднесення спорів, що виникають з таких договорів, до корпоративних.

Нетривіальною є також проблема розмежування корпоративних та трудових спорів у позовах про визнання недійсними рішень загальних зборів товариства про прийняття (звільнення) голови правління, членів наглядової ради інших органів товариств. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що часто вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів про призначення (звільнення) керівників об'єднуються з вимогами про визнання недійсними наказів про прийняття на роботу (звільнення з роботи) та про поновлення на посаді, особливо у тих випадках, коли такі справи у першій інстанції розглядались загальними судами. На нашу думку, можна погодитись з тими науковцями, які вважають, що на відносини з приводу призначення та звільнення керівників, формування персонального складу виконавчого та наглядового органів господарських товариств повинні поширюватись не норми трудового права, а спеціальні норми корпоративного права. Відповідно, і спори, що виникають у таких відносинах, мають бути підвідомчими господарським судам.

Як свідчить вивчення судової практики, у судів також склалась неоднакова позиція щодо розгляду спорів про стягнення з учасників фондового ринку штрафів, накладених уповноваженими особами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Вважаючи, що названі спори є такими, що виникають із господарських правовідносин, окремі господарські суди приймають і розглядають їх у порядку господарського судочинства.

На наш погляд, виключно господарськими судами повинні розглядатись усі спори, пов'язані з визнанням недійсними установчих документів господарських товариств, та інші спори, пов'язані з примусовою ліквідацією останніх. Адже незалежно від категорії позивача у таких справах спір так чи інакше стосується або правомірності створення господарського товариства, або правомірності провадження ним господарської діяльності.

Вважаємо, що названі проблеми не зможуть бути вирішені остаточно без внесення змін до ГПК.

Проблема визначення належності спорів до корпоративних та їх підвідомчості є гострою, але вона не єдина.

Досі суди припускаються помилок у розгляді спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів господарських товариств. Причиною є відсутність у законодавстві чітко прописаних підстав визнання недійсними рішень загальних зборів. Неоднаковою є практика визнання недійсними рішень загальних зборів у випадках, коли порушення їх скликання мало наслідком неявку акціонера на збори. Доцільно було б у законодавстві передбачити, які саме порушення порядку скликання і проведення загальних зборів можуть бути підставою для визнання у судовому порядку їх рішень недійсними.

Невідповідність окремих норм ЦК, ГК та Закону України «Про господарські товариства» спричиняє неоднакове застосування господарськими судами законодавства при вирішенні корпоративних спорів. Це стосується питань виключної компетенції загальних зборів, питань, рішення з яких приймаються кваліфікаційною більшістю голосів, тощо.

Мають місце і окремі проблеми процесуального характеру. Так, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» господарським судам стали підвідомчі справи за участю фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. Але до ст. 21 ГПК, яка містить визначення сторін господарського судового процесу, відповідні зміни внесені не були.

Потребують вирішення також проблеми, пов'язані з винесенням господарськими судами ухвал про забезпечення позовів, а саме: відповідності заходів забезпечення позовів позовним вимогам; втручання судів у виробничо-господарську діяльність господарських товариств; ухвал, які порушують права та законні інтереси осіб, які не є учасниками спорів.

До Верховної Ради України було подано кілька законопроектів, спрямованих на врегулювання застосування заходів забезпечення позовів* у корпоративних спорах. У них пропонуються різні шляхи подолання проблеми вжиття заходів забезпечення позовів у корпоративних спорах:

-- врегулювання процесуального порядку вирішення питання про застосування заходів забезпечення позову та надання відповідачу права вимагати відшкодування збитків, завданих внаслідок безпідставного застосування заходів забезпечення позовів;

-- законодавча заборона судам вживати окремі види заходів забезпечення позовів: про заборону скликання і проведення загальних зборів, про заборону реєстратору, зберігачу, депозитарію надавати реєстр власників іменних цінних паперів або інформації про акціонерів для проведення загальних зборів. При цьому для справ, пов'язаних з правом власності на акції, робиться виняток. Тобто у справах зі спорів про право власності на акції суд може виносити ухвали про заборону скликання загальних зборів.

У зв'язку з цим зауважимо, що спори про право власності на акції або частку в статутному фонді законодавством прямо не віднесені до корпоративних спорів і немає впевненості у тому, що це станеться у майбутньому. Тому такі справи розглядатимуться і надалі, залежно від складу сторін, загальними або господарськими судами. Не поширюватиметься на ці спори також і правило про виключну їх підсудність за місцем знаходження господарського товариства. Отже, відновиться можливість винесення судами різних районів, областей ухвал про заборону скликання і проведення загальних зборів.

На нашу думку, досвідченим у розробці схем захоплення підприємств фахівцям буде зовсім нескладно використати такий легальний спосіб блокування роботи підприємств. Причому, зовсім необов'язково, щоб вимоги позивача були обґрунтованими. Достатньо лише формального подання позову про визнання права власності на акції.

З приводу встановлення для судді заборон або обмежень у вчиненні тих чи інших конкретних дій у процесі розгляду справи, зазначимо, що надмірна зарегульованість судового процесу є більш небезпечною, ніж недостатня чіткість визначення процесуальних дій та підстав їх вчинення. Такі заборони з не меншим успіхом можуть бути використані у схемах захоплення підприємств. Суддя повинен мати можливість діяти відповідно до обставин конкретної справи -- в іншому випадку виникає загроза неможливості забезпечення судового захисту прав взагалі. Вирішення проблеми рейдерства лише у площині обмежень дій суду неможливе.

Вважаємо, що ефективною протидією зловживанню забезпеченням позову може стати норма про відшкодування відповідачу шкоди, завданої вжиттям забезпечення позову, в тому числі за рахунок внесеної позивачем застави. Це спонукатиме позивачів більш відповідально заявляти відповідні клопотання.

А взагалі, будь-які законопроекти, спрямовані на регулювання порядку судового розгляду і вирішення спорів, повинні до моменту внесення їх у Верховну Раду України обов'язково погоджуватись з вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України і подаватись до Верховної Ради України лише з висновками вказаних судів. Саме судді, які застосовують процесуальні норми у своїй повсякденній роботі, а тому мають найбільший досвід у цьому, повинні мати вирішальне слово з приводу будь-яких ініціатив щодо зміни процесуального законодавства. Та і у сфері матеріального права процедура законотворчої роботи також повинна передбачати отримання від Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів висновків на законопроекти, які вносяться до Верховної Ради України.

Підсумовуючи викладене, відзначимо, що багато проблем судової практики у корпоративних спорах зумовлені недоліками законодавства. Адже недосконалість законодавства породжує і недосконалу судову практику. Суспільні відносини вже на сьогодні потребують перегляду нормативно-правової бази їх регулювання. Безумовно, нагальною є необхідність у прийнятті Закону «Про акціонерні товариства», більш деталізованого регулювання потребують і корпоративні відносини в інших господарських товариствах.

Забезпечення захисту корпоративних прав та вирішення пов'язаних з цим проблем має стати спільним завданням органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Література:

1. Закон України «Про господарські товариства»

2. Господарський кодекс України

3. Луць В. В., Сивий Р. Б., Яворська О. С. Акціонерне право: Навч. посібник / За заг. ред. В. В. Луця, О. Д. Крупчана. -- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юрс», 2004. -- С. 10--11.

4. Кравчук В. М. Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики. -- К.: Істина, 2005. -- С. 6.

5. Глусь Н. С. Корпорації та корпоративне право: Поняття, основні ознаки та особливості захисту: Авторсф. дис... канд. юрид. наук. -- К.: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка, 2000. -- С. 12.