Рішення суду: компенсація чи покарання

РІШЕННЯ СУДУ: КОМПЕНСАЦІЯ ЧИ ПОКАРАННЯ

Достатність правового захисту

Якщо виходити з припущення про те, що присуджене на користь потерпілої сторони відшкодування за його призначенням і обсягом має яскраво виражений компенсаційний, а не каральний чи будь-якого плану нееквівалентний характер, то з цього з необхідністю випливатиме висновок про виконання заходами цивільної відповідальності функції справедливого відновлення (загладжування -- щодо моральної шкоди) понесених потерпілим втрат і неприпустимості використання означених санкцій як інструменту додаткової винагороди й збагачення потерпілої сторони за рахунок суб'єкта відповідальності. І чи не найяскравіше, хоча й дещо парадоксальне підтвердження суто компенсаційного призначення цивільно-правової відповідальності надає практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), який у окремих випадках визнає достатньою компенсацією моральної шкоди, завданої заявникові, сам факт визнання (констатації) порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див., наприклад, рішення у справах "Джабарі проти Туреччини", "Івон проти Франції", "Текелі проти Туреччини", "Сціакка проти Італії").

Водночас у рішеннях за наслідками розгляду багатьох інших справ ЄСПЛ неодноразово доходив висновку, що в результаті порушення норм Конвенції заявник зазнав моральної шкоди, належною компенсацією якої не може бути сама тільки констатація такого порушення (див., зокрема, справи "Михеєва проти України", "Куршацова проти України", "Ратніков проти України"). Так, у справі "Салов проти України" Суд визнав, що заявник зазнав моральної шкоди у вигляді душевних страждань (внаслідок того, що його негайно не доставили до судді для розгляду питання про законність арешту, через відсутність справедливого судового розгляду в його справі й засудження за обговорення політично значимої інформації в ході виборів -- п. 3 ст. 5, п. 1 ст. 6, ст. 10 Конвенції відповідно), яка не може бути достатньою мірою компенсована одним лише встановленням факту порушення Конвенції. Тому, здійснюючи свою оцінку на справедливій основі, Суд присудив заявникові в цій частині 10 000 евро.

Отож коли виконання завдання з усунення негативних наслідків правопорушення у немайновій сфері потерпілої особи не вимагає надання їй майнової компенсації, тоді відсутнє й правове підґрунтя для накладання на правопорушника якого-небудь компенсаційного майнового стягнення. Своєю чергою, з указаного випливає висновок про те, що необхідність і міра застосування до зобов'язаної особи властивого цивільній відповідальності майнового впливу визначається не прагненням здійснити таке собі покарання, а намаганням надати потерпілому адекватний вчиненому правопорушенню і його наслідкам, а також справедливому балансу інтересів сторін, правовий захист. Тому обов'язковими умовами застосування таких заходів цивільно-правового впливу, як відшкодування збитків і компенсація моральної шкоди є фактична наявність відповідних втрат кредитора та їх причинно-наслідковий зв'язок з порушенням його суб'єктивних цивільних прав.

З метою відшкодування завданої шкоди

Враховуючи зазначене, справедливим уявляється висновок Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України (ВСУ) про відмову в задоволенні позову, зроблений нею в рішенні від 28.09.2005 р. у справі за позовом ТОВ до Г. про стягнення матеріальної та моральної шкоди. Мотивуючи своє рішення, касаційний суд відзначив, що "суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи не встановили обставини (факти) на підтвердження спричинення ТОВ утрат немайнового характеру, які могли бути визнані моральною (немайновою) шкодою". З огляду на це ВСУ кваліфікував задоволення позовних вимог у частині відшкодування моральної (немайнової) шкоди ТОВ як неправильне застосування норми матеріального права.

Серед іншого, згадане рішення Судової палати у цивільних справах ВСУ було вмотивоване посиланням на п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", згідно з яким під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

За допомогою наведеного переліку суди було зорієнтовано на виявлення конкретних форм негативних наслідків, які можуть виникати у немайновій сфері потерпілої особи (хоча, принагідно відзначимо, що буквальне прочитання п. 4 ст. 23 ЦК дозволяє припустити, що вітчизняний законодавець визнає лише одну форму існування моральної шкоди, заподіяної юридичній особі, -- приниження її ділової репутації.). Між тим, вимога чіткої індивідуалізації завданої шкоди та якомога точнішого визначення її об'єктивних параметрів за відсутності спеціальної нормативної вказівки щодо покладання на правопорушника додаткового, не зумовленого дійсними втратами кредитора, стягнення, вочевидь може означати спрямування відповідного правового засобу на досягнення однієї-єдиної мети, що нею є ефективне сприяння усуненню або максимально можливій (з огляду на міркування справедливості й розумності) мінімізації фактично підтверджених негативних наслідків цивільного правопорушення.

У цьому контексті певний інтерес становить справа за позовом З. до Я., в якій предметом судового розгляду було визначення фактичної наявності та характеру завданих позивачеві немайнових утрат: переглянувши цю справу в касаційному порядку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 23.11.2005 р. відхилила касаційну скаргу відповідачки, погодившись із судом першої інстанції, котрий, враховуючи ступінь тяжкості тілесних ушкоджень позивача, значну тривалість його страждань і незручностей, яких він змушений був зазнати у зв'язку з переломом (наслідок нападу корови, що належала відповідачці), матеріальний стан обох сторін, дійшов висновку про стягнення 1 200,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Уявляється, що навряд чи тут можна відшукати бодай натяк на можливість виходу за межі повного відшкодування дійсної шкоди та здійснення покарання суб'єкта відповідальності. Адже незважаючи на те, що об'єктом правопорушення в розглянутій правовій ситуації стало чи не найцінніше особисте немайнове благо, закон не дозволяє ані обговорювати питання про накладання на правопорушника якогось стягнення штрафного характеру (навіть якби обставини справи свідчили про грубу вину заподіювача шкоди), ані ухилитися від урахування майнового становища боржника, що є фізичною особою.

Урахування вини

Примітне, що згідно з ч. 3 ст. 23 ЦК розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Крім того, при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності й справедливості. Зазначені критерії визначення розміру відшкодування моральної шкоди, будучи розглянутими як цілісна сукупність, не припускають можливості їх використання як чинників визначення міри покарання боржника, а постають натомість як законодавчо закріплені параметри виразно компенсаційного за своєю суттю засобу захисту порушених цивільних прав.

З-поміж перелічених моментів, проте, особливу увагу привертає припис щодо урахування ступеня вини делінквента. Напевне, поза контекстом цивільно-правового регулювання такого роду положення могло б бути використане на підтвердження належності здійснення саме карального впливу хоча б у цьому локальному випадку. Але системне тлумачення норм, якими закріплено різні складові механізму цивільної відповідальності, свідчить про помилковість подібного твердження. Водночас слід дійти висновку, що врахування вини делінквента зумовлено тут не прагненням якомога дошкульніше покарати його за виявлену ним недобросовісність, а є натомість одним з об'єктивних (не за змістом, звичайно, а за способами підтвердження у процесі доказової діяльності) критеріїв визначення глибини завданих потерпілому немайнових утрат. Тому що природним є негативний зв'язок між, скажімо так, рівнем брутальності правопорушника, ступенем нехтування ним вимогами доброї совісті й суб'єктивним сприйняттям такого ставлення потерпілим.

Договірні зобов'язання

Численні приклади із судової практики красномовно ілюструють особливості практичного втілення компенсаційних засад цивільно-правової відповідальності у договірних зобов'язаннях. Приміром, у постанові Вищого господарського суду України від 04.03.2005 р. у справі N 42/266 наголошується на тому, що збитки становлять об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ учасника певних суспільних відносин, яке пов'язане з утиском його інтересів. Оскільки предметом спору в означеній справі було стягнення збитків, заподіяних порушенням договірних зобов'язань, то належним предметом доказування в ній ВГСУ визначив встановлення всіх обставин, які вказують на наявність чи відсутність "складу цивільного правопорушення, до якого входять такі елементи: протиправна поведінка; наявність збитків; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та спричиненням збитків; вина".

Одночасно суд касаційної інстанції відзначив, що вимога надати докази невиконання або неналежного виконання відповідачем зобов'язань за договором покладається на позивача, тоді як ст. 614 ЦК зобов'язує відповідача надати докази відсутності вини у заподіянні позивачеві збитків. "Отже, при пред'явленні позову кредитор повинен довести лише факт порушення зобов'язання, розмір збитків та причинний зв'язок між порушенням зобов'язання і збитками, що виникли. При цьому він звільняється від обов'язку доводити вину боржника. Тягар доказування відсутності вини в порушенні зобов'язання лежить на боржникові", -- підсумував ВГСУ, визначаючи свою правову позицію у питанні щодо відшкодування збитків.

Очевидно, що якби натомість цивільне право виходило з примату покарання правопорушника, тоді або сам факт порушення зобов'язання, або, принаймні, достовірно встановлені форма й ступінь вини (разом з об'єктивними умовами відповідальності) мали б розглядатися як самодостатні й вирішальні чинники визначення конкретного обсягу майнового обов'язку боржника перед кредитором у відносинах відповідальності. За таких обставин або невизначеність розміру фактично завданих збитків не повинна була б створювати перешкоди для винагороди потерпілої сторони й покарання її контрагента, або на суб'єкта права вимоги мав би покладатися обов'язок з доведення диференційованої за формою й ступенем вини правопорушника.

Заліковий характер завдатку

На умовах відповідальності у формі відшкодування збитків (необхідності встановлення так званого повного складу цивільного правопорушення) і розподілі тягаря доказування ("розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором") спеціально наголошується також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 04.04.2006 р. N 43/543 у справі за позовом ЗАТ до ТОВ про стягнення 465 000,00 грн збитків та 53 067,00 грн пені. Крім того, зазначена справа ілюструє інший зріз компенсаційної природи відповідальності за цивільне правопорушення Ї заліковий по відношенню до відшкодування збитків характер завдатку.

Враховуючи ці обставини, ВСУ відзначив, що, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду, ВГСУ не звернув уваги на допущену судом першої інстанції помилку в застосуванні норм матеріального права -- встановивши, що за умовами договору купівлі-продажу належна до сплати сума 500 000,00 грн визначена сторонами як завдаток, суд першої інстанції задовольнив позов у частині вимог про стягнення збитків з порушенням вимог ч. 2 ст. 571 ЦК. Як зазначається у постанові Судової палати у господарських справах, "за правилами, цієї статті сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір завдатку, якщо інше не встановлено договором". У зв'язку з цим слід відзначити, що залікове співвідношення тієї чи іншої санкції відповідальності щодо відшкодування збитків є, безперечно, одним з найбільш наочних свідчень усвідомленого сприйняття законодавцем необхідності побудови всього механізму цивільно-правової відповідальності на виразно еквівалентних засадах, виходячи з постулату суворої розмірності втрат кредитора і розміру стягнення, що накладається на боржника.

Цільове спрямування цивільної відповідальності

Слід відзначити, що теза про суто компенсаційну (еквівалентну, адекватну втратам кредитора) суть цивільної відповідальності підтверджується й тими матеріалами судової практики, що пов'язані власне з юридичною кваліфікацією обов'язку з відшкодування завданої шкоди. Скажімо, на думку Пленуму Верховного Суду України, саме компенсаційний характер має відповідальність юридичної особи, яка порушує покладений на неї в силу закону обов'язок проводити стягнення коштів з боржника під час здійснення виконавчого провадження (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 р. N 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження").

Надзвичайно показовою є й позиція Європейського суду з прав людини, який у п. 39 свого рішення у справі "Рінгвольд проти Норвегії" зазначив, що "мета встановлення цивільно-правового обов'язку виплатити компенсацію, на відміну від мети визначення кримінальної відповідальності, полягала передусім у тому, щоб забезпечити потерпшій особі відшкодування за спричинені їй шкоду і страждання". Напевне, це є доволі переконливим доводом на користь умовиводу про марність мусування питання про перетворення цивільної відповідальності на засіб цілеспрямованого покарання боржника або нееквівалентний завданій кредиторові шкоді тягар, що має покладатися на зобов'язану особу. Інше означало б неминуче руйнування засад цієї відповідальності, її трансформацію із заходу цивільно-правового захисту на засіб, правова природа якого значною мірою суперечитиме предмету і методу цивільно-правового регулювання.

Слід зазначити, що на однозначний зв'язок цивільної відповідальності з метою забезпечення еквівалентної компенсації втрат кредитора вищі національні судові інстанції систематично звертають увагу в своїх актах, прийнятих за наслідками касаційного перегляду конкретних цивільних і господарських справ. Наприклад, Вищий господарський суд України в постанові від 27.10.2005 р. у справі N 24/64 за позовом Комунального лікувально-профілактичного закладу до ВАТ про стягнення 18065,56 грн збитків, заподіяних у результаті знеструмлення поліклініки, робить спеціальний наголос на цільовому спрямуванні цивільної відповідальності, яке притаманне всім без винятку її різновидам: "При визначенні упущеної вигоди (неодержаних доходів) враховуються вжиті кредитором заходи для їх одержання (ст. 623 Цивільного кодексу України). При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином. Нічим не підтверджені розрахунки кредитора про можливі доходи до уваги братися не повинні. Розмір упущеної вигоди має визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які кредитор поніс би, якби не відбулося порушення права. Обґрунтування і доказування розміру збитків здійснюється кредитором. Така вимога обумовлена основною спрямованістю інститутів цивільно-правової відповідальності саме на відшкодування збитків. Нездатність кредитора обґрунтувати вимоги про відшкодування упущеної вигоди може бути для суду підставою для відмови в задоволенні таких вимог".

Вина як мірило?

Огляд судової практики дає чимало вельми переконливих аргументів, які говорять про відсутність надійного нормативного та фактичного підґрунтя для трактування суто відновної за своєю природою відповідальності за порушення чужих суб'єктивних цивільних прав як засобу покарання боржника навіть у відносинах з відшкодування моральної шкоди, які за способом їх регламентації більше за будь-які інші цивільні охоронні відносини є наближеними до відносин публічно-правової відповідальності. Тож тим паче про такого роду підміну в сприйнятті призначення цивільно-правової відповідальності не може йтися при застосуванні заходів відшкодування матеріальної шкоди, оскільки щодо абсолютної більшості з них (за винятком передбаченого п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК разового грошового стягнення за неправомірне використання об'єктів права інтелектуальної власності, що застосовується замість відшкодування збитків) навіть вина боржника (обов'язкова прив'язка до конкретних форм і ступенів якої за певних обставин могла б дещо похитнути постулат щодо суто компенсаційного спрямування цивільної відповідальності) не розглядається як мірило майнового тягаря, що покладається на зобов'язану особу у зв'язку із застосуванням до неї відповідних санкцій. Тобто тут доречніше говорити навіть не про вину (як умову відповідальності), а про значення доведеної в належний спосіб невинуватості боржника -- як чинника, що за загальним правилом відіграє роль підстави для звільнення учасника цивільних відносин від обов'язку з відшкодування завданої ним шкоди.

Що ж стосується підкреслено компенсаційного змісту відшкодування збитків, то він підтверджується тими положеннями чинного законодавства, в яких формалізовано принцип повного відшкодування завданої кредиторові (потерпілому) майнової шкоди. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 22 ЦК збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено їх відшкодування у меншому або більшому розмірі; коли ж особа, яка порушила чуже право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися потерпілій стороні, не може бути меншим від доходів, одержаних правопорушником. Водночас наведений у ч. 2 тієї ж ст. 22 ЦК склад збитків обмежується реальними збитками та упущеною вигодою, що зайвий раз засвідчує принципову непридатність заходів цивільної відповідальності для справляння на боржника майнового впливу, що виходить за межі відновлення порушених цивільних прав і правовідносин, тобто перевищує міру необхідного для компенсації втрат кредитора.

Однак спочатку все ж таки не зайве було б розставити всі крапки над "і" у питанні щодо призначення тієї специфічної форми майнової відповідальності, розмір якої відповідно до законодавства може коригуватися залежно від вини правопорушника. У цьому плані корисним може бути аналіз позиції Вищого господарського суду України, викладеної ним у постанові в справі за позовом Фірми до Товариства про стягнення компенсації за порушення авторських прав, матеріальної та моральної шкоди (п. 6 оглядового листа Вищого господарського суду України від 22.01.2007 р. N 01-8/25 "Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об'єкти авторського права і суміжних прав"). З мотивів, покладених в основу цієї постанови, випливає таке: конструкція ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачає альтернативну відповідальність -- за вибором позивача стягнення збитків, отриманого відповідачем доходу або, замість цього, стягнення компенсації; використання останньої санкції дає можливість уникнути труднощів доказування збитків, які в даній сфері найчастіше полягають в упущеній вигоді. "Однак це, -- наголосив ВГСУ, -- не означає, що судом може довільно визначатися розмір компенсації без урахування об'єктивних критеріїв, що можуть свідчити про розмір шкоди, спричиненої неправомірним використанням об'єкта авторського права. Тобто розмір компенсації не повинен точно відповідати розміру шкоди, що була завдана, проте має співвідноситися з нею певним чином, оскільки особливою функцією цивільно-правової відповідальності є відшкодування майнових втрат, завданих правопорушенням".

Важливим є й окреслення судом касаційної інстанції відповідного предмета доказування в цій справі: "... у випадку стягнення компенсації замість збитків або отриманого доходу суд має визначити їх масштаб (інакше кажучи, орієнтовні збитки), а не точну цифру, а саме встановити належними засобами доказування наявність упущеної вигоди: можливої винагороди за аналогічне використання на умовах ліцензійного договору, яке або встаноалювалося цим правовласником за попередніми угодами, або є усталеною практикою в даній сфері; прибуток від реалізації примірників твору, який прогнозувався, але не був отриманий через поширення контрафактної продукції. Для визначення рівня збитків можуть бути враховані масштаби порушення (способи неправомірного використання, обсяг контрафактної продукції, її вартість на ринку, територія її розповсюдження, негативний вплив на подальшу діяльність правовласника та її доходність тощо)".

Тож хоча у вищезгаданій постанові ВГСУ не згадується і не розкривається спосіб урахування вини правопорушника як передбаченого законодавством критерію визначення розміру компенсації за порушення авторського права, сам факт принципової прив'язки застосування зазначеного правового засобу до мети відшкодування завданої потерпілому шкоди є дієвим запобіжником проти спроб трактувати відповідну згадку про вину (наміри відповідача) як привід обговорювати можливість здійснення на боржника карального чи штрафного впливу, нееквівалентного наслідкам правопорушення. Інша справа, що зважаючи на специфіку об'єктів права інтелектуальної власності, легкий ступінь вини порушника виключних прав іншої особи (принаймні відсутність у зобов'язаної особи наміру щодо їх порушення) за певних умов може братися до уваги як чинник, що уможливлює постановку питання про доцільність пом'якшення відповідальності делінквента.

Зумовленість обсягом завданої шкоди

Правильність такого висновку засвідчує постанова Вищого господарського суду України в справі за позовом Товариства до Підприємства про заборону відповідачу використовувати позначення та про стягнення з нього матеріальної і моральної шкоди. Цією постановою касаційна інстанція скасувала акти нижчих судів -- з огляду, зокрема, на відсутність посилання суду першої інстанції в рішенні на докази, що підтверджують факт приниження ділової репутації саме позивача як власника зареєстрованого позначення, а не Фірми (виробника відповідної продукції). Поряд з цим, зазначаючи підстави для скасування судових актів місцевого і апеляційного господарських судів у цій справі, ВГСУ наголосив на тому, що без дослідження окреслених ним фактичних обставин і наведення у судовому рішенні відповідного мотивування з посиланням на конкретні докази факт заподіяння позивачеві збитків майнового характеру (у вигляді упущеної вигоди) відповідно до приписів ст. 43 ГПК України не може вважатися встановленим належним чином. При цьому касаційним судом була сформована правова позиція, відповідно до якої, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач повинен: довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу; протиправні дії відповідача є причиною, а збитки, які виникли, -- наслідком такої протиправної поведінки (ц. 8 оглядового листа Вищого господарського суду України від 22.01.2007 р. N 01-8/24 "Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки)").

Наведені приклади із практики здійснення судочинства національними судами засвідчують необґрунтованість тверджень про наявність у компенсаційних заходів цивільно-правової відповідальності скільки-небудь виражених ознак покарання. Аналогічний висновок напрошується також з аналізу застосування ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ("Справедлива сатисфакція") Європейським судом з прав людини.

Література:

1. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 р. N 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження"

2. Цивільний кодекс України

3. Закону України "Про авторське право і суміжні права"

4. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. -- К., 2005