Проблеми захисту корпоративних прав, посвідчених акціями, у сфері їх обороту

ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ, ПОСВІДЧЕНИХ АКЦІЯМИ, У СФЕРІ ЇХ ОБОРОТУ

Положення Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» (далі -- Закон) визначають акцію як іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства. Виходячи з цього легального визначення акції є не тільки об'єктом цивільних прав і різновидом майна, а й і правовим засобом посвідчення корпоративних прав. Створення акціонерного товариства і належна емісія акцій у сукупності є передумовами виникнення і наступного посвідчення комплексу прав (як майнових, так і особистих немайнових) та обов'язків акціонерів.

Здатність акції посвідчувати корпоративні права акціонерів стосовно відповідного акціонерного товариства дозволяє сформувати їх пакет у відповідності з економічними запитами та фінансовими можливостями кожного з них. Оборотоздатність акцій як об'єктів цивільних прав підлягає розгляду в межах правових механізмів, розрахованих на передачу корпоративних прав. Ці механізми полягають у можливості вчинення правочинів стосовно акцій як різновиду майна, а їх належне укладення і виконання має наслідком перехід корпоративних прав до інших правонабувачів, які отримують статус акціонерів і учасників корпоративних відносин.

Як слушно зазначається у цивілістичній літературі, дані правові механізми мають базуватися на загальних положеннях цивільного законодавства про цінні папери й корпорації, встановлюючи певні межі поводження учасників, але не визначаючи його основний зміст.

Ринок цінних паперів (і, зокрема, акцій) як сукупність правочинів, вчинених учасниками майнового обороту, охоплює комплекс суспільних відносин, пов'язаних з їх обігом. Згідно із ст. 1 Закону обігом цінних паперів (включаючи й акції) є вчинення правочинів, пов'язаних з переходом прав власності на цінні папери і прав за цінними паперами, за винятком договорів, що укладаються при розміщенні цінних паперів. У цивілістичній літературі під обігом цінних паперів пропонується розуміти правочини, що не тільки передбачають зміну їх власника, а й опосередковують настання «інших правових наслідків для власника цінного папера» (передача в довірче управління, на зберігання, у заставу тощо). Однак А. Ю. Бушев, вважаючи дане визначення надто широким, пропонує поняття «обіг акцій» розглядати як зміну їх власників у результаті здійснення цивільно-правових правочинів, а також настання інших зазначених у законі юридичних фактів.

Інший підхід до аналізу визначення обігу цінних паперів пропонує Л. Р. Юлдашбаєва. Вона вважає, що обіг -- це не просто процес укладення правочинів сам по собі, а й сукупність цих правочинів. Тому в законодавстві повинні визначатись загальні засади обігу емісійних цінних паперів як сукупність цивільно-правових правочинів, що мають наслідком перехід прав на цінні папери. Обіг акцій має місце в усіх випадках їх участі у цивільному обороті, тобто їх передачі першими набувачами (власниками) іншим особам, окрім їх первісного розміщення. У такому разі має місце їх «вторинний обіг» на так званому вторинному ринку, що охоплює сукупність усіх правочинів, укладення яких має наслідком перехід акцій від одного власника до іншого. Тут оборот акцій регулюється загальними нормами, застосовуваними до відносин з передачі будь-якого рухомого майна у власність (інше речове право).

Під цивільним оборотом варто розуміти структурно визначену окремими змістово різноманітними сегментами певну всеохоплюючу сферу майнових відносин, динамічність якої забезпечується шляхом укладення правочинів або здійснення інших правомірних дій (наприклад юридичних вчинків). Ці правочини можуть вчинятися не тільки між акціонерами та третіми особами, а й між акціонерами та акціонерним товариством. Прикладом останньої категорії правочинів може слугувати викуп акціонерним товариством розміщених ним акцій власних випусків. Слід враховувати, що акціонерне товариство має право, а не обов'язок викупу власних акцій.

Як слушно наголошується у постанові Верховного Суду України (далі -- ВСУ) від 25 листопада 2003 р. щодо касаційної скарги ВАТ «УНДІ АП», можливість придбання акціонерним товариством власних акцій встановлена ст. 32 Закону України «Про господарські товариства», але в цій статті закріплено право, а не обов'язок товариства викупити у акціонера акції.

Цікавою є також вітчизняна судова практика у випадках забезпечення захисту прав акціонерів, які набули посвідчені акціями корпоративні права, не будучи учасниками прийняття відповідних рішень. З цього приводу у постанові ВСУ від 31 січня 2006 р. по касаційній скарзі ВАТ «ФК «УНГ» у справі N 149/66-40/125 про спонукання до укладення договору купівлі-продажу акцій зазначається, що акціонер має право вимагати викупу акцій на підставі рішення акціонерного товариства про свою реорганізацію навіть у разі коли цей акціонер не голосував за прийняття рішення про реорганізацію.

Варто навести цікавий і повчальний досвід окремих закордонних країн щодо забезпечення захисту прав акціонерів у сфері обігу акцій, врахування якого має важливе значення у період становлення вітчизняного ринку цінних паперів. Згідно із законодавством та правозастосовною практикою США у майновому обороті цієї країни, відповідно до загальних принципів права, вільна передача акцій завжди була однією з відмінних ознак корпорації. Тому суди часто визнавали незаконними положення установчих документів корпорацій, які накладали обмеження на передачу акцій. Подібні судові рішення ґрунтувалися на тому, що акціонер як власник акцій не повинен обмежуватися в праві розпоряджатись ними.

Однак останнім часом законодавство та практика американських судів з даного питання дещо змінились. У законодавчому порядку (на рівні положень ст. 6.27 Зразкового закону про корпорації) правомірними визнаються обмеження на передачу акцій, встановлені з метою: а) підтримки статусу корпорації, якщо він залежить від числа або складу акціонерів; б) збереження становища, за якого корпорація не підпадає під дію окремих законів про обіг цінних паперів; в) у будь-яких інших розумних цілях. Заслуговує на увагу той факт, що встановлення обмежень на передачу акцій не змінює статут корпорації, не приводить до автоматичного перетворення відкритої корпорації у закриту. Про наявність обмеження просто має бути обов'язково зазначено у сертифікаті акції, а якщо акції випущені без сертифікатів, то в інформації, що розсилається акціонерам.

Обмеження на вільну передачу акцій у США можуть вводитися, наприклад: а) шляхом встановлення обов'язку акціонера спочатку запропонувати корпорації або іншим особам (звичайно акціонерам) придбати обмежені в обігу акції. У цьому випадку такі особи мають право, подібне до переважного права покупки акцій, що випускаються товариством; б) за допомогою введення заборони на відчуження акцій певним особам або групам осіб. Наприклад, може бути визнана законною заборона продажу акцій посадовим особам конкуруючих організацій, але незаконним -- встановлення обмеження, що має характер расової дискримінації.

Застосування таких правил, як відзначає О. М. Сиродоєва, у континентально-правовій системі було б складним. Чинне корпоративне законодавство України у цій важливій сфері має суттєві прогалини, що підлягають усуненню шляхом його подальшого вдосконалення.

Окрему важливу проблему забезпечення захисту корпоративних прав, посвідчених акціями, становить визнання недійсними правочинів, предметом яких є передача або інші юридично вагомі дії стосовно акцій. На правочини стосовно акцій поширюються загальні правила про недійсність правочинів, установлені нормами гл. 16 ЦК та гл. 22 ГК (природно, з урахуванням специфіки, пов'язаної з особливостями правового режиму акцій, їх обігу, а також обліку прав на них).

На вітчизняному ринку цінних паперів особливо поширені правочини, спрямовані на відчуження акцій шляхом їх передачі у власність інших осіб (зокрема купівлі-продажу, міни, дарування) або на підставі інших речових прав (наприклад прав на чужі речі, специфіка яких визначена положеннями, що містяться у главах 30--32 ЦК). Г. Ф. Шершеневич, розглядаючи свого часу питання щодо самої можливості купівлі-продажу прав вимоги, у тому числі й посвідчених цінними паперами, писав: «Продавати й купувати можна тільки речі як частини фізичного світу. Між тим, досить часто поняття купівлі-продажу розширюють за межі матеріального світу, ставлять поруч із речами виключні права, а також права вимоги, наприклад, говорячи про купівлю-продаж векселів. Виходячи з цього очевидно, що поняття купівлі-продажу розширюється законодавством при оплатному відчуженні прав. Але разом з тим купівля-продаж втрачає свої відмінні риси, зливаючись частково з уступкою прав по зобов'язаннях... якщо це питання може вважатися спірним у науці, то з погляду законодавства немає, здається, сумніву в тому, що продавати й купувати можна тільки речі...». За сучасною цивілістичною доктриною (і з урахуванням положень чинного законодавства України) договір купівлі-продажу може визнаватись підставою передачі іменної акції й прав, нею засвідчених.

Договори купівлі-продажу, у яких продавцем або покупцем виступають акціонери -- фізичні особи, найчастіше укладаються за участю професійних учасників ринку цінних паперів -- торговців цінними паперами. Договори купівлі-продажу акцій укладаються у письмовій формі, і в них, як правило, передбачається низка стандартних умов: найменування й місцезнаходження сторін; кількість і тип акцій; ціна продажу акцій; строк оплати; міжнародний ідентифікаційний номер акцій; найменування акціонерного товариства, що випустило акції (емітента), тощо.

На практиці виникають питання щодо окремих наслідків визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій. Зокрема, у судовій практиці відсутні проблеми стосовно визначення наслідків недійсності договору в частині припинення права власності на акції як на речі. Однак положення чинного законодавства не містять вказівок щодо легітимності корпоративних прав, реалізованих акціонером до моменту винесення рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій, згідно з яким він набув статус акціонера. Варто погодитись з думкою щодо хибності практики визнання недійсними рішень загальних зборів, проведених за участю набувача акцій за договором, визнаним недійсним. Корпоративні відносини, що виникли на підставі укладення такого договору, можна припинити лише на майбутнє.

Укладення договору міни, предметом якого є обмін акцій на інше майно, підпорядковується правилам ст. 715 ЦК. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж (ст. 716 ЦК), про договір поставки, договір контрактації або інших договорів, елементи яких містяться у договорі міни. При цьому кожна із сторін визнається продавцем акцій, які вона зобов'язується передати, і покупцем майна (включаючи й цінні папери), які вона зобов'язується прийняти в обмін. Товари (акції) або інші предмети обміну передбачаються рівними у ціновому вираженні, в іншому випадку договором може бути передбачена можливість доплати за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (ч. 3 ст. 715 ЦК).

Договір міни акцій укладається у письмовій формі й лише за бажанням сторін посвідчується у нотаріальному порядку. У договорі міни мають бути зазначені: сторони договору, їх місцезнаходження (проживання); кількість, тип, ідентифікаційні номери й ціна акцій; найменування й ціна товару, на який обмінюються акції, інші істотні умови. Отже, акції можуть обмінюватися на інше майно (речі, майнові права та інші цінні папери) або на інші акції.

Повчальною є практика Вищого господарського суду України (далі -- ВГСУ) щодо досліджуваного питання. Посилаючись на порушення вимог постанови KM України та НБУ «Про затвердження правил виготовлення та використання вексельних бланків» від 10 вересня 1992 p., згідно з якими векселі можуть видаватися лише для оплати за фактично наданий товар, ураховуючи, що вони були предметом договору міни цінних паперів (векселів на акції) від 6 грудня 1999 р. N К/28-99, Позивач просив визнати договір недійсним. У постанові ВГСУ від 11 травня 2005 р. у справі N 39/252(30/88-10/42-Д32/ 9-18/141 зазначається, що вексель може виступати і як засіб платежу, і як товар, який може продаватися та обмінюватися на інший товар (акції), а тому правові підстави для визнання недійсним вказаного договору міни відсутні, у зв'язку з чим позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають.

Безоплатна передача або зобов'язання передати акцію її набувачеві у власність може здійснюватись за договором дарування, адже положення ст. 717 ЦК не містять обмежень щодо речей, які можуть бути об'єктом передачі за цим договором. На практиці виникають питання щодо форми договору дарування акцій та визначення наслідків недійсності правочинів, укладених з вадами форми.

Стаття 719 ЦК допускає укладення договору дарування будь-яких різновидів майна як у письмовій, так і в усній формі. Якщо ж дарувальником акцій виступає акціонер -- фізична особа, договір повинен бути укладений у письмовій формі. У літературі висловлена думка, що договори дарування повинні в обов'язковому порядку засвідчуватися нотаріально, тому що вони є найбільш спірними у судовій практиці.

Аналогічні міркування іноді враховуються і в судовій практиці. Можна погодитися з Ю. А. Метельовою, яка вважає, що в такому обов'язковому нотаріальному посвідчені немає необхідності, адже сторони мають право (а не обов'язок) за своїм розсудом засвідчити договір у нотаріальному порядку.

Суди повинні враховувати специфіку вчинення, виконання та визнання недійсними правочинів стосовно акцій за участю професійних учасників ринку цінних паперів. У розд. III Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачені форми здійснення професійної діяльності учасників ринку цінних паперів. Професійна діяльність на фондовому ринку -- це діяльність юридичних осіб з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, що відповідає вимогам, установленим для такої діяльності законодавством. Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами провадиться торговцями останніми після отримання ліцензії і зазвичай опосередковується укладенням договорів андеррайтингу, купівлі-продажу, доручення, комісії, зберігання, довірчого управління, а також наданням консультативних, інформаційних послуг на ринку цінних паперів тощо.

У зв'язку з цим постає питання, які види договорів можуть застосовуватись для опосередкування тих або інших сфер професійної діяльності учасників ринку цінних паперів і в чому полягає специфіка визнання їх недійсними? До договорів, укладення та виконання яких здійснюється за участю торговців цінними паперами і забезпечує обіг емісійних цінних паперів (зокрема акцій), можуть бути віднесені брокерський, дилерський, депозитарний договори, договір довірчого управління цінними паперами, договори на ведення реєстру власників іменних цінних паперів і на здійснення клірингової діяльності (з визначенням взаємних зобов'язань за правочинами із цінними паперами та їх заліком тощо). Брокерський і дилерський договори забезпечують опосередкований перехід речового права на емісійні цінні папери від однієї особи до іншої.

Брокерською діяльністю визнається вчинення правочинів, за якими повірений або комісіонер (професійний учасник ринку цінних паперів) на підставі договору доручення або комісії відповідно виступає брокером. Брокерська діяльність може здійснюватися й на підставі доручення на вчинення таких правочинів за відсутності вказівок на повноваження повіреного або комісіонера в договорі. Тут брокер виступає як повірений у договорі, укладеному за моделлю договору доручення.

Зовсім іншу правову природу має дилерський договір. Дилером (продавцем у договорі) може виступати тільки юридична особа, що є професійним учасником ринку цінних паперів. Покупцем може бути як юридична, так і фізична особа. Дилерською діяльністю визнається здійснення правочинів купівлі-продажу цінних паперів від свого імені й за свій рахунок шляхом публічного оголошення цін покупки та/або продажу цінних паперів із зобов'язанням покупки та/або продажу цих паперів за оголошеними дилером цінами. Відмінності дилерського договору від брокерського полягають у тому, що дилер тільки здійснює купівлю-продаж цінних паперів за свій рахунок за заздалегідь оголошеними цінами. У разі ухилення дилера від укладення договору за оголошеними цінами до нього може бути пред'явлений позов про примусове укладення договору та/ або про відшкодування заподіяних клієнтові збитків.

Природно, участь акцій у цивільному обороті припускає також і вчинення правочинів, стороною яких є непрофесійний учасник ринку цінних паперів. Наприклад, акціонер без посередників здійснює відчуження належних йому акцій або фізична особа отримує їх у спадщину. У цій сфері діють норми ЦК, але судам у ході розгляду даної категорії спорів треба враховувати наявність вимог та правил набуття прав на акції, встановлених спеціальним законодавством України про цінні папери, наприклад, нормативні вимоги щодо процедури ведення реєстру власників іменних цінних паперів або правила передачі прав на акції, випущені у бездокументарній формі, визначені Законом України «Про Національну депозитарну систему України і особливості електронного обігу цінних паперів».

На недосконалість механізмів захисту прав акціонерів у сфері обігу акцій як емісійних цінних паперів в Україні вказує, зокрема, і той факт, що в спеціальній літературі триває обговорення питання, які правочини повинні й можуть слугувати підставою для передачі акцій та, відповідно, всіх посвідчених нею прав від однієї особи до іншої -- договір купівлі-продажу чи будь-який інший правочин, що може опосередковувати оборот рухомого майна, чи необхідна наявність інших юридичних фактів.

Згідно із загальними засадами функціонування вітчизняного ринку цінних паперів, а також виходячи з міжнародної практики правові підстави переходу прав, посвідчених акціями, визначаються договором та актом реєстрації такого переходу. Відповідно, суди можуть розглядати як спори, пов'язані з недійсністю правочинів, що слугують підставою переходу прав на акції, так і спори, пов'язані з обліком посвідчених ними корпоративних прав.

Таким чином, правочини стосовно акцій (враховуючи їх законодавче віднесення до об'єктів цивільних прав і різновидів майна) підпорядковуються загальним правилам щодо визнання недійсними правочинів, вчинених у сфері їх обігу. Відповідно, ті чи інші вади цих правочинів (наприклад форми, змісту, волевиявлення, суб'єктного складу) є підставою для визнання їх нікчемності або їх оспорюваності у судовому порядку.

Разом з тим, специфіка правового режиму акцій як правового засобу посвідчення корпоративних прав обумовлює наявність окремої низки спеціальних спорів. До спорів, пов'язаних із набуттям та переходом корпоративних прав, належать спори, пов'язані з відчуженням акцій або частки учасника у майні іншого різновиду господарських товариств, реалізацією права на переважне придбання акцій або частки учасника у майні господарського товариства, звернення стягнення на акції або частку учасника у майні господарського товариства тощо.

Судам треба враховувати, що чинне законодавство України передбачає можливість звернення стягнення на акції або частку учасника у майні іншого виду господарських товариств і не передбачає можливості звернення стягнення на корпоративні права. Враховуючи законодавче поширення права власності на акції господарські суди можуть здійснювати захист прав та законних інтересів акціонерів шляхом визнання права власності на акції або витребування їх з чужого незаконного володіння шляхом віндикації.

Окрему категорію складають спори, пов'язані з обліком корпоративних прав. Йдеться про судовий захист прав та правоохоронюваних інтересів акціонерів у межах розгляду спорів, пов'язаних з укладенням, зміною, розірванням або визнанням недійсними договорів на ведення реєстру власників іменних цінних паперів (зокрема акцій). У межах цих спорів розглядаються питання внесення змін до системи реєстру, відмова у видачі сертифіката акцій, виписки з реєстру, вимоги щодо передання системи реєстру іншому реєстроутримувачу тощо.

Література:

1. Цивільний кодекс України

2. Закон України «Про господарські товариства»

3. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок»

4. Яроцький В. Л. Цінні папери в механізмі правового регулювання майнових відносин (основи інструментальної концепції). -- X.: Право, 2006. -- С 436.

5. Дзера І. О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. -- К.: Юрінком Інтер, 2001.