Порядок подання позовної заяви

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів і відмова від такого права є недійсною. Переважна ж частина вимог зацікавлених осіб випливає зі спорів про суб'єктивне право чи охоронюваний законом інтерес, які виникають з цивільних, житлових, сімейних чи трудових правовідносин, тому найбільша кількість справ розглядається за правилами цивільного судочинства. А вони, як відомо, вже понад рік тому дещо змінилися -- адже 1 вересня 2005 року набув чинності новий Цивільний процесуальний кодекс України. Між тим, далеко не всі вже встигли не лише звикнути до нових правил цивільного процесу, а й взагалі збагнути їх відмінність від попередніх. З огляду на це, зосередимо увагу на окремих новелах цивільного процесу, що стосуються, зокрема, позовного провадження, яке відкривається виключно на підставі поданої до суду позовної заяви, та перегляду судових рішень у апеляційному порядку.

Недоліки у позовній заяві: наслідки наявності

Однією з найважливіших умов здійснення особою права на пред'явлення позову є дотримання вимог законодавства щодо форми та змісту позовної заяви й доданих до неї документів. Такі вимоги викладено у ст. 119 Цивільного процесуального кодексу України (далі -- ЦПК) і вони не містять істотних відмінностей у порівнянні з ЦПК 1963 р. (тому ми не будемо наводити їх перелік) -- як і раніше, саме за позовною заявою визначається і коло учасників процесу, і обсяг дослідження, а також належність доказів і необхідність забезпечення позову.

У разі ж, якщо позовну заяву подано без додержання вимог щодо її форми та змісту, а також у випадках, коли не було сплачено судовий збір (втім, позивачі -- робітники та службовці -- за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин, від сплати судового збору звільняються), позовна заява залишається без руху, про що суддя постановляє відповідну ухвалу (в ній, зокрема, має бути зазначено, через які саме порушення цивільного процесуального законодавства позовну заяву залишено без руху та які дії необхідно вчинити позивачеві) й повідомляє про це позивача, одночасно надаючи йому строк для усунення недоліків (ч. 1 ст. 121 ЦПК). Тривалість цього строку згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" від 21 грудня 1990 р. N 9 (з відповідними змінами та доповненнями) визначається суддею з урахуванням необхідного часу для повідомлення позивачеві про залишення заяви без руху у зв'язку з допущеними недоліками та для їх усунення -- отже, тривалість вказаного строку може бути різною залежно від певних обставин у кожному окремому випадку виявлення у позовній заяві недоліків. Якщо позивач відповідно до вказівок судді у встановлений ним строк виконає передбачені законом вимоги та сплатить суму судового збору, позовна заява приймається судом і відповідно до ч. 2 ст. 121 ЦПК вважається поданою в день її першого подання. У супротивному ж випадку (коли недоліки не було усунено позивачем у наданий йому для цього термін) позовна заява вважається неподаною й повертається позивачеві, про що суддя постановляє відповідну ухвалу.

Витрати на інформаційно-технічне забезпечення

Майже такі самі наслідки наявності у позовній заяві недоліків, які викладені у положеннях чинного ЦПК, містилися й у положеннях ЦПК 1963 р. Єдиною відмінністю з цього питання, що має практичне значення, між старим та чинним ЦПК є наявність в останньому ще й такої підстави залишення позовної заяви без руху, як відсутність оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (тобто витрат, пов'язаних з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також з виготовленням та видачею копій судових рішень). У ЦПК 1963 р. такий вид судових витрат взагалі не було передбачено, а от у Господарському процесуальному кодексі (далі -- ГПК) аналогічне положення вже пройшло апробацію -- у 2001 році до нього внесли зміни, за якими до складу судових витрат було включено й витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, а неподання доказів сплати цих витрат віднесено до підстав повернення суддею позовної заяви (ст. 44, п. 10 ч. 1 ст. 63 ГПК). До речі, якщо сума витрат на інформаційно-технічне забезпечення господарського судового процесу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 р. N 411 складає 118 гривень і є єдиною для всіх позивачів (звісно, окрім тих, які у встановленому порядку були звільнені від сплати державного мита, -- адже вони звільняються і від сплати вказаних витрат), то розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у цивільному процесі є не єдиним, а диференційованим залежно від категорії справи (див. постанову Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 1258). Крім того, у деяких випадках зазначені витрати не підлягають оплаті при зверненні до суду, а покладаються на сторони вже після розгляду справи -- наприклад, у справах про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати, стягнення аліментів тощо.

Додаткові підстави залишення заяви без руху

Окрім уже згаданих підстав для залишення заяви без руху (подання позовної заяви без дотримання вимог щодо її форми та змісту, а також відсутності сплати судового збору чи оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи), заява буде повернена позивачеві й у наступних випадках:

* позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;

* заяву подано недієздатною особою;

* заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

* справа не підсудна цьому суду;

* подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України (нагадаємо, що за ч. 2 ст. 110 Сімейного кодексу України позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини).

Цікаво, що у ЦПК 1963 р. (п. 2 ч. 1 ст. 136) аж до втрати ним чинності містилося положення про те, що підставою для відмови у прийнятті позовної заяви також може бути й недодержання заінтересованою особою, яка звернулася до суду, встановленого законом для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення справи. Між тим, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 9 липня 2002 р. у справі N 1-2/2002 зазначив, що відповідно до ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується, за ч. 4 ст. 13 Конституції України держава зобов'язана забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (в тому числі у судовому порядку), а зі змісту ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, які виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Усі вказані положення Конституції України, як наголосив Конституційний Суд України, не містять застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування. Також Конституційний Суд зауважив, що можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору.

З огляду на викладене, цілком очевидно, що згадане положення п. 2 ч. 1 ст. 136 ЦПК 1963 р. було неконституційним, оскільки обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Проте вказана правова норма ЦПК 1963 р. так і не була виключена з його змісту. А от у нині чинному ЦПК позицію Конституційного Суду України враховано й про можливість залишення позовної заяви без руху у разі невикористання зацікавленою особою засобів досудового врегулювання спору згадки немає.

Залишення заяви без руху є, певною мірою, умовною санкцією за порушення вимог процесуального законодавства -- адже хоча позивач і зазнає деяких труднощів у зв'язку з тим, що позовна заява не розглядається у суді до вчинення позивачем відповідних дій, однак їх неважко подолати шляхом виконання вказівок судді, які містяться в ухвалі про залишення заяви без руху (ч. 5 ст. 121 ЦПК містить загальну вказівку на те, що повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви). А от відмова судді у відкритті провадження у справі тягне для позивача настання набагато більш несприятливих наслідків, оскільки, навпаки, є перешкодою для звернення до суду з таким же самим позовом (ч. 6 ст. 122 ЦПК). Вичерпний перелік підстав для відмови у відкритті провадження у справі наведено у ч. 2 ст. 122 ЦПК й він також майже не відрізняється від того переліку, що містився у відповідній нормі ЦПК 1963 р.

Апеляційне оскарження судових рішень

Як уже було зазначено, право на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів є невід'ємним і гарантованим Конституцією й законами України правом громадян та юридичних осіб. Однією ж з найважливіших гарантій реалізації права на судовий захист є право на оскарження в суді вищестоящої інстанції судових рішень та ухвал, що не набрали законної сили, -- адже, на жаль, іноді суди з різних причин постановляють рішення, які не відповідають обставинам справи або ж нормам матеріального чи процесуального права. Саме у таких випадках однією з додаткових гарантій захисту прав зацікавлених осіб є апеляційне провадження -- своєрідна форма перевірки ще не чинних постанов суду першої інстанції, сутність якої полягає у повторному розгляді справи по суті й перевірці судом апеляційної інстанції рішень та ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили, як з правової, так і з фактичної сторони. Таким чином, за допомогою апеляційного провадження здійснюється перевірка законності та обґрунтованості постановлених судами першої інстанції рішень, що надає змогу ще до набрання ними законної сили усунути допущені судами помилки та порушення.

Оскаржити в апеляційному порядку рішення суду (тобто порушити функціональну діяльність апеляційної інстанції щодо перевірки рішень суду першої інстанції) згідно з ч. 1 ст. 292 ЦПК вправі сторони, інші особи, які брали участь у розгляді справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Крім того, окремо від рішення суду може бути оскаржено в такому самому порядку й низку ухвал суду першої інстанції (наприклад, щодо повернення заяви позивачеві, відмови у відкритті провадження у справі, визначення розміру судових витрат, зупинення провадження у справі, відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк тощо). Об'єктом оскарження може бути як усе рішення суду, так і його частина.

Необхідно враховувати те, що хоча переважна кількість цивільних справ у першій інстанції розглядається саме місцевими судами, все ж таки подекуди такий розгляд здійснюють й суди апеляційної інстанції -- їх рішення, звісно ж, не підлягають оскарженню в апеляційному порядку, але можуть бути переглянуті в касаційному. У виняткових випадках цивільні справи у першій інстанції розглядаються також і Верховним Судом України (категорії таких справ обмежені законодавством) -- за таких обставин є неможливим оскарження ані в апеляційному, ані в касаційному порядку. Не можуть переглядатися в апеляційному чи касаційному порядку і судові рішення (ухвали), які постановлені Судовою палатою в цивільних справах Верховного Суду України в результаті перегляду в касаційному порядку судових рішень (ухвал) місцевих і апеляційних судів.

Порядок внесення апеляційної заяви та скарги

Звичайно, усе вищевикладене щодо сутності апеляційного оскарження не є новелами цивільного процесу, на відміну від самої процедури апеляційного оскарження, яка з набранням чинності новим ЦПК зазнала досить таки суттєвих змін. Перш за все, необхідно звернути увагу на те, що тепер для апеляційного оскарження слід подавати не один, а два документи -- заяву, в якій має бути зазначено лише найменування суду, до якого подається заява, відомості про особу, що її подає, рішення чи ухвала, що оскаржуються, та апеляційну скаргу, вимоги щодо форми та змісту якої містяться у ст. 295 ЦПК та майже не змінились у порівнянні з ЦПК 1963 р. Таким чином, зараз перед тим, як подати звичайну апеляційну скаргу, потрібно спочатку звернутися до апеляційного суду із заявою про апеляційне оскарження. Втім, апеляційну скаргу можна подати і без попередньої заяви, але лише за умови її подання у термін, встановлений для подачі заяви про апеляційне оскарження (що навряд чи реально на практиці).

Також у ЦПК окремо встановлено строки для подання апеляційної заяви та апеляційної скарги: згідно зі ст. 294 заява про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подана протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а скарга на таке рішення -- протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Для подання заяви про оскарження ухвали суду існує лише п'ять днів і ще десять -- для подання апеляційної скарги на ухвалу. Таким чином, за положеннями нового ЦПК термін подання відомостей про те, що рішення суду першої інстанції буде оскаржено (тобто принаймні термін для подання апеляційної заяви), втричі менший, ніж строк, який був наданий положеннями ЦПК 1963 р. для подання апеляційної скарги (нагадаємо, що відповідно до ст. 292 ЦПК 1963 р. апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції могла бути подана протягом одного місяця з дня проголошення рішення, а на ухвалу суду -- протягом п'ятнадцяти днів). До того ж, як і раніше, відповідно до вимог ЦПК обчислення строку на апеляційне оскарження починається саме з моменту проголошення рішення судом, а не з моменту його доведення до відома сторін. Дійсно, зважаючи на те, що процес є усним і сторони приймають у ньому участь самі або через своїх представників, вони, як правило, є присутніми у залі судового засідання під час проголошення судового рішення, а тому нагальної потреби обчислювати строк апеляційного оскарження від моменту доведення рішення суду до відома сторін у переважній більшості випадків нібито й немає (оскільки зазвичай він збігається з моментом проголошення рішення). Але зважаючи на те, що апеляційну скаргу досить важко підготувати, не маючи у розпорядженні копії судового рішення, можливо, було б доцільніше встановити перебіг строку на апеляційне оскарження не з моменту проголошення судового рішення, а з моменту одержання сторонами його копії (нагадаємо, що відповідно до ст. 222 ЦПК копії судового рішення видаються особам, які брали участь у справі, на їхню вимогу не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення, а особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, -- надсилаються протягом п'яти днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення).

Як і за ЦПК 1963 p., заяву про апеляційне оскарження та апеляційну скаргу згідно зі ст. 296 нового ЦПК слід також подавати в апеляційний суд через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Проте якщо раніше саме цей суд і перевіряв наявність умов, необхідних для відкриття апеляційного провадження (звісно, такий підхід до порядку подання апеляційної скарги мав припинити своє існування: адже суд, який постановив рішення, є надто незацікавленим у повторному розгляді справи апеляційним судом, а тому, маючи усі повноваження щодо перевірки поданої скарги на відповідність встановленим законом вимогам та право повернення її скаржнику для усунення недоліків, досить легко міг з формальних підстав заблокувати подання апеляційної скарги), то відтепер він просто ставиться таким чином до відома про те, що його рішення оскаржується. Після одержання усіх апеляційних скарг у справі від осіб, які подали заяви про апеляційне оскарження, або через три дні після закінчення строку на подання апеляційної скарги суд першої інстанції, що ухвалив оскаржуване рішення, надсилає їх разом зі справою до апеляційного суду, де справу буде зареєстровано та передано у порядку черговості судді-доповідачу. У триденний термін цей суддя повинен буде вирішити питання про прийняття скарги до розгляду апеляційним судом. Отже, з набранням чинності новим ЦПК суд першої інстанції вже не вирішує питання про дотримання форми та змісту скарги і не приймає залежно від цього рішення про її направлення до апеляційного суду або повернення суб'єкту звернення, що, безумовно, примусить суд першої інстанції відповідальніше ставитися до постановлення рішення у справі, а також зробить реальнішим його перегляд у апеляційному порядку.

Отже, детально вивчивши усе вищевикладене, у разі необхідності обов'язково скористайтеся не лише гарантованим Конституцією правом на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів, а й наданою законом можливістю апеляційного оскарження -- адже вже сам факт подвійного розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді, а внаслідок того, що рішення, по суті, приймають дві різні інстанції, зменшується ризик судової помилки, а це надає додаткові гарантії справедливого вирішення справи. До того ж, судді апеляційних судів, зазвичай, є більш неупередженими, оскільки майже не зазнають місцевого тиску тією мірою, як судді першої інстанції. І загалом завдяки інституту апеляційного провадження відбувається процес формування початкової єдності судової практики -- адже рішення суду вищого рівня є орієнтиром для судів першої інстанції, що, безумовно, сприяє й підвищенню рівня кваліфікації суддівського корпусу.

Література:

1. Шульга А.О. Особливості вбивств на замовлення в стадії досудового слідства: Навчальний посібник. -- Донецьк: Донецький ін-т внутрішніх справ, 2001. -- С 87.

2. Куйбіда Р.О. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи: Монографія. -- К.: АТІКА, 2004. -- С 131 -- 132.

3. Цивільній кодекс України.

4. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. -- К., 2005.